Розрізнення і об’єднання філософії та теології у працях Жака Марітена: епістемологічний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Український державний університет ім. Михайла Драгоманова

Розрізнення і об'єднання філософії та теології у працях жака марітена: епістемологічний аспект

Шиманович А.О.

Вступ

У січні 1920 р. на одній з конференцій, що відбувалася у Вищому інституті філософії Льовенського університету (фр. Institute Superieure de Philosophie), молодий французький філософ Жак Марітен (1882-1973) уперше публічно виголосив доповідь «Про деякі умови схоластичного ренесансу» [8] у тогочасному світі (за два роки даний текст у переглянутому й виправленому вигляді був опублікований у якості одного з розділів збірки під назвою «Антимодерн» [6]). Наскрізною тезою Марітенового послання стала наступна ідея: замість враховувати настанови свого вчителя і бути чутливими до потреб свого часу, наступні покоління послідовників Аквіната ігнорували культурний контекст свого перебування і тим самим призвели томізм до поступової деградації, втрати релевантності та занепаду на початку ранньомодерної доби. Рецептом для ефективної реновації томізму у ХХ ст. Марітен вважав відновлення обопільного відчуття буття та часу, відмову від егоцентричного світосприйняття, а також відкритість до сучасної філософії, втім, не заради некритичного прийняття усього мозаїчного розмаїття новітніх вчень, а задля творчого переосмислення новопосталої проблематики в дусі та категоріях св. Томи Аквінського [2, с. 47].

Виклад основного матеріалу

У своєму «Есеї про християнську філософію» Марітен наполягає, що «усі великі сучасні філософії (звісно, навіть Фоєрбахова) - “християнські” філософії, себто такі, які без християнства не були б тим, чим вони є» [5, с. 32]. Щоправда, філософ вважає за необхідне попередньо розрізнити два типи філософування: мислення у «органічному християнському режимі», властиве добі Середньовіччя із її найвидатнішими інтелектуальними здобутками, та мислення у «роздвоєному християнському режимі», до якого вдавалися мислителі пізніших епох [5, с. 31]. Тобто в історії ідей західної цивілізації християнство так чи інак слугувало інтегрально-всепроникним або імпліцитно- прихованим тлом, на якому розгортались яскраві теорії, концепти, системи ідей та видатні богословсько-філософські синтези. Вони могли бути чи то прохристиянськими, чи то антихристиянськими, але будь-яка з концепцій неодмінно була співвіднесена із християнством як однією із базових, неусувних несучих конструкцій західної цивілізації, будучи осердям її інтелектуальної культури. Також у даній праці Марітен постулює тезу про залежність сучасної впевненості щодо самої теоретичної можливості неупереджених наукових пошуків від протонаукових начерків представників схоластичної традиції: «Сучасний західний світ зобов'язаний не тільки Платону, але набагато більше - і фактично завдяки набагато тіснішому історичному зв'язку - теологам і філософам Середньовіччя самою концепцією строго об'єктивної науки, а також всією тією інтелектуальною самодисципліною, яку вона передбачає. Таке очищення від спекулятивного є одним із досягнень християнської філософії» [5, с. 37].

Як і св. Томі, Жаку Марітену до певної міри була притаманна інструменталізація філософії як сукупності інтелектуальних знарядь для осмислення істин віри: «В руках теолога філософія - лише інструмент, ancilla. Але цей інструмент є конче необхідним так само, як ракета для космонавта, котрий поривається досліджувати міжпланетний простір» [11, с. 133]. Щоправда, Марітен не поспішає повністю погоджуватися із програмною середньовічною тезою про те, що філософія є лише служницею богослов'я (philosophia ancilla theologiae). Історично атрибутуючи цю думку св. Петру Даміані (1007-1072), французький філософ висловлює гіпотезу про бажання св. Петра приглушити голос філософії або й взагалі змусити її замовкнути. На противагу цьому зверхньому підходу французький філософ наводить приклад схоластичної традиції, якій властиве більш поважне ставлення до філософування без зайвих натяків на необхідність суцільного підкорення філософії теологією та її буцімто рабське положення в світлі богословських істин: «Схоластична позиція - докорінно відмінна. В ній філософія залучається на службу теології тоді й лише тоді, коли у своїх власних дослідженнях теологія використовує філософію як знаряддя істини для встановлення висновків, які є не філософськими, а теологічними. Таким чином, ancilla, можливо, але не serva, оскільки теологія керується філософією згідно з її власними внутрішніми законами; державний міністр - так, але рабою вона ніколи не може бути» [5, с. 35].

Розмірковуючи про необхідність сутнісного розрізнення між філософією й теологією, Марітен тримався думки про те, що ця «дистинкція не означає сепарації» [5, с. 37-38], так само як відмінність між природою та благодаттю не передбачає радикального розсічення навпіл цілісної Божої реальності [11, с. 141]. Очевидно, що джерелом подібного бачення є синтеза св. Томи, позаяк «саме Аквінат чітко обґрунтував ідею, згідно з якою знання раціональне, творене зусиллями людини з допомогою природного світла розуму, та надраціональне, одкровенне, походження якого пов'язується з божественною інстанцією, є різні за походженням, природою і статусом, але не тільки не суперечать одне одному, але й доповнюють одне одного, допомагають одне одному, “співпрацюють” одне з одним. Іншими словами, показують можливість співіснування і навіть співпраці науки, філософії та богослов'я» [1, с. 430].

Намагаючись органічно поєднати теологію та філософію, в одній зі своїх найважливіших пізніх праць Марітен вдається до винайдення неологізму онтософія (один з підрозділів книги має назву «Онтософська істина» [11, с. 38-43]). Своє понятійне нововведення філософ пояснив наявністю двох ключових спонук: 1) істина, своє розуміння якої Марітен викладає на сторінках згаданої праці, сутнісно невіддільна і від філософії, і від богослов'я; 2) істина не є просто онтологічною категорією, натомість вона не менш тісно пов'язана із моральними категоріями та етикою в цілому, позаяк істотні характеристики природи та телеологія її буття є благими не лише в онтологічному сенсі, але в рівній мірі в сенсі етичному або моральному.

Ці уявлення Марітена про безумовну благість світу можуть видаватися спірними чи принаймні не беззаперечними. Проте мислитель наполягає на істотно біблійному положенні про гармонійність творіння: «Знаходячись у стані стагнації, чи навіть регресу, яким світ нерідко може здаватися у певні часи і у певних місцях планети, його історичний розвиток, розглянутий в усій його повноті, здійснює поступ убік кращих і більш піднесених станів» [11, с. 39]. Слід зазначити, що редактор однієї з останніх праць Марітена, що побачила світ у рік його смерті, у вступі до книги пропонує ідентифікувати автора як теофілософа [7, с. xxii, xxiv]. Утім, вважаючи самого себе онтософом, Марітен висуває на противагу цьому поняттю ще один неологізм із негативними смисловими конотаціями - ідеософи [11, с. 98-104]. Цим терміном він воліє позначати тих «дітей Декарта» [11, с. 102], котрі схильні до перебування виключно в царині ідей, до відстороненого абстрактного теоретизування без урахування діяльнісного морально- етичного виміру людського буття, котрі віддають перевагу scientia замість sapientia, котрі - якщо використати богословський вокабуляр - ортопраксію приносять в жертву ортодоксії.

Подібне понятійне винахідництво з боку французького філософа не варто вважати примітивною жагою лише до ефектного оприявнення своєї оригінальності. Словотворення було необхідне Марітену для того, аби провести рішучу дистинкцію між традиційним значеннєвим наповненням узагальнюючого поняття філософія та тими новими смисловими відтінками й сутнісними перетвореннями, які принесла із собою доба модерну із її раціоналізацією, ідеологізацією та секуляризацією філософського дискурсу. Певна річ, істинний філософ (згідно з думкою Марітена та у відповідності до філософського праксису св. Томи) покликаний здійснювати свою інтелектуальну філософську роботу і практикувати молитовно-споглядальне сприйняття реальності у живій природній єдності, водночас зберігаючи цілісний філософський світогляд у чистоті, непошкодженості, строгій логічності та внутрішній несуперечності.

Впливу з боку Аквіната зазнала і розроблена Марітеном теорія пізнання, що заслуговує окремої згадки. У своїй фундаментальній праці 1932 р. «Розрізняти, щоб об'єднувати, або Рівні пізнання» [9; англ. пер. - 10], яку нерідко вважають найвагомішим інтелектуальним здобутком автора [4, с. 339], французький філософ - цілком в дусі св. Томи - наполягає на необхідності розрізнення декількох рівнів пізнання задля поєднання їх у єдину багаторівневу гносеологічну систему. Книга складається з двох великих частин, присвячених рівням раціонального та надраціонального пізнання. Не вдаючись до повного нюансованого викладення міркувань автора, усі епістемологічні рівні Марітена можна впорядкувати у сконденсовано-схематичну форму наступним чином:

Раціональне пізнання:

Передсвідоме розуміння (схильність до пізнання), що підтримує творчий процес, усвідомлення власної суб'єктивності, готує до пізнання Бога.

Експериментальні науки (з точки зору їхніх емпіричних проявів). Це знання розумного порядку, яке побудоване на донауковому досвіді й прагне формулювати закони, що описують зовнішню взаємодію матеріальних речей, їхні функціональні можливості, але без намагань пізнати їхню онтологічну сутність.

Натурфілософія (фізика). Йдеться про перший рівень абстрагування, що намагається абстрагувати природу речей від їхньої чуттєвої поведінки та зовнішніх проявів. Наука (в більш широкому, Аристотелевому розумінні) силиться наблизитися до розкриття сутності речей, дізнатися, чим вони є.

Фізико-математичне знання. Другий рівень абстрагування, який зосереджується на встановленні величини, кількості та протяжності речей.

Спекулятивне знання (метафізична мудрість). Третій рівень абстрагування, що простягається за межі царини чуттєвого і ставить собі за мету розмірковування за аналогією про субстанцію, благість, інтелігібельне буття і Божественне. Даний рівень регулює нижчі рівні і уможливлює природну теологію. теологія пізнання спекулятивний

Надраціональне пізнання:

Богословська мудрість (наука відкритих таємниць). Мається на увазі знання Божественного, яке досягається через віру і у вірі, водночас будучи осмислене й викладене у раціонально-систематичний спосіб.

Містична мудрість, що виходить за межі будь-яких понять, концепцій та аналогій (компаративний аналіз вчень про містично-досвідне богослов'я у Аквіната та Марітена див. [3, с. 253-268]). Під містичною мудрістю французький філософ розуміє безпосереднє досвідне переживання Бога таким, яким він є, котре не концептуалізується вербально і дається шляхом містичного споглядання лише як благодатний дар Святого Духа. Як пише сам Марітен, «це вже не просто питання навчання, а радше перетерпівання речей Божественних. Йдеться про пізнання Бога на досвіді у мовчанні будь-якого створіння та будь-якої образності» [10, с. 253].

Неосяжну велич та незбагненність найвищого, містичного рівня пізнання в інтерпретації Марітена Ю. Т. Лонг описує так: «Над метафізичною мудрістю є богословська мудрість, а над богословською мудрістю - ще вища мудрість, а саме, вселена в людину мудрість містичної теології або містичного досвіду. Містичне знання виходить за межі усіх природних способів пізнання через поняття, і, в цьому сенсі, навіть за межі знання через віру. Містичний досвід - це надлюдський і надприродний спосіб пізнання. Він залежить від надприродного натхнення та Божої любові, які залучають людину у стосунки любові з Богом. Це не досконалий досвід Бога. Таке є недосяжним у цьому житті. Однак, це найвищий рівень пізнання Бога в цьому житті» [4, с. 343]. Певна річ, завдячуючи високому рівню філософської рефлексії, глибині проникнення в досліджувану тему та структурованому оформленню напрацьованого матеріалу, дана праця Марітена по праву вважається класикою томістської епістемології ХХ ст.

Згідно з ідеями Марітена, наскрізно присутніми у його творах, самодостатність та автономність філософії, її докорінно відмінна від теології самототожність лишається скоріше бажаною метою, аніж наявним фактом. Натомість інтенційна природа й взаємна спрямованість філософії та теології має на меті збагачення, доповнення одне одного й уможливлює максимально можливе розкриття потенції обох царин людського інтелектуального запитування: «Розум має свою територію, віра - свою. Але розум може увійти на територію віри, принісши туди свою потребу ставити питання, своє бажання розкрити внутрішній порядок істинного і своє жадання мудрості. Це те, що відбувається із теологією. А віра може увійти на територію розуму, заразом принісши допомогу світла й істини, які є надприродними, і які підносять розум у власному порядку. Саме це відбувається із християнською філософією» [11, с. 142].

Висновки

У своїй праці «Схоластика ХІХ століття» Джеральд Маккул наголошує на значних здобутках Марітена в удосконаленні й розширенні традиційної томістської теорії пізнання: «У текстах Марітена томізм коментаторів втратив свою старомодну негнучкість. Хоч епістемологія концептів й досі отримувала повагу, неконцептуальне пізнання митця або містика отримувало повагу тією ж мірою» [12, с. 253]. У своїй іншій книзі, «Неотомісти», Дж. Маккул у наступних формулюваннях змальовує строкату й різнолику культурну палітру ХХ ст., із якою стикнувся непересічний розум Жака Марітена: «Повернення до нерозробленої середньовічної філософії не було достатнім для інтеграції модерної культури. Тогочасний розум більше не був розумом середньовічним, який мав слабе, а то й взагалі не мав жодного уявлення про численність когнітивних знаків, за допомогою яких сучасна людина структурує знання про себе і про оточуючий світ у царині мистецтва, науки та історії. Сучасна культура вже не є наївною та відносно простою культурою Середніх віків. Сотворений світ усвідомив свою відносну автономність, а сила- силенна сучасних дисциплін відділилися від філософії та теології» [13, с. 92]. Тож можна із певністю стверджувати, що Марітенова інтенція до креативного переосмислення й інтеграції усієї множинності наукових, богословських, філософських, епістемологічних дискурсів ХХ ст. стала амбітною та небезрезультатною спробою здійснити дефрагментацію різноспрямованих - а почасти й радикально контрадикторних - ідей, інтуїцій, світоглядних установок, давши шанс початковій какофонії перетворитися на співзвуччя багатьох голосів у єдиній цілісній симфонії на імпліцитно томістському фундаменті. Певна річ, основним історичним прикладом і найпотужнішою спонукою до здійснення такої творчої синтези могла бути винятково автентична інклюзивна система св. Томи Аквінського.

Список використаних джерел

1. Дахній А. Нариси історії західної філософії ХІХ-ХХ ст.: навч. посібник. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2015. 488 с.

2. Chenaux P. The 1920s Francophone Thomistic Revival. Neo-Thomism in Action: Law and Society Reshaped by NeoScholastic Philosophy, 1880-1960. Leuven: Leuven University Press, 2021. P. 41-57.

3. Delfino R. A. Mystical Theology in Aquinas and Maritain. Jacques Maritain and the Many Ways of Knowing. Washington, DC: The Catholic University of America Press, 2002. P. 253-268.

4. Long E. T. Twentieth-Century Western Philosophy of Religion, 1900-2000. Dordrecht: Kluwer Academic Publishers, 2000. xii + 538 p.

5. Maritain J. An Essay on Christian Philosophy. New York: Philosophical Library, 1955. xi + 116 p.

6. Maritain J. Antimoderne. Paris : Editions de la Revues des Jeunes, 1922. 266 p.

7. Maritain J. Approches sans entraves; Ouvrage public par le Cercle d'Ctudes Jacques et Ra'issa Maritain. Paris: Fayard, 1973. xxvii + 595 p.

8. Maritain J. De quelques conditions de la renaissance scolastique. Annales de 1'Institut Superieur de Philosophie de Louvain. №4. 1920. P. 571-604.

9. Maritain J. Distinguer pour Unir, ou Les DegrCs du Savoir. Paris: DesclCe de Brouwer, 1932. xvii + 919 p.

10. Maritain J. Distinguish to Unite or The Degrees of Knowledge. New York: Charles Scribner's Sons, 1959. xix + 476 p.

11. Maritain J. The Peasant of the Garonne: An Old Layman Questions Himself about the Present Time. New York: Holt, Rinehart and Winston, 1968. vii + 277 p.

12. McCool G. A. Nineteenth-Century Scholasticism: The Search for a Unitary Method. New York: Fordham University Press, 1989. 301 p.

13. McCool G. A. The Neo-Thomists. Milwaukee, WI: Marquette University Press, 2021. 160 p.

Размещено на Allbest.ru