Українська специфіка суб’єктивації людини в епоху постмодерну

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська специфіка суб'єктивації людини в епоху постмодерну

В ацентричній культурі епохи постмодерну все гостріше проявляються складності суб'єктивації людини. Осмислимо, перш за все, сутність самого поняття суб'єктивація. М. Фуко так інтерпретує цей феномен: «Суб'єктивацією я називаю процес, за допомогою якого ми отримуємо складання суб'єкта, точніше кажучи - суб'єктивності, яка, очевидно, служить лише однією із заданих можливостей організації певної самосвідомості» [21, 284]. Це процес становлення історично обумовленої суб'єктивності, що формується протягом розвитку людини.

Суб'єктивація детермінована, з одного боку, зовнішніми соціокультурними процесами, коли людина стає об'єктом різноманітних програм і практик влади (держави, різноманітних інституцій, соціальних груп тощо) [29, 169-170]. З іншого боку, вона обумовлена іманентними процесами саморозвитку людини, орієнтованими на узгодження її внутрішнього світу з зовнішнім середовищем. Детермінантами внутрішньої суб'єктивації стають вольові, інтелектуальні, моральні, фізичні та інші зусилля самого індивіда, що допомагають йому гармонізувати власні внутрішні потяги, потреби, інтереси зі соціокультурним оточенням. Процес суб'єктивації людини відбувається в історичному соціокультурному контексті. Розглянемо цей феномен у ракурсі українських соціокультурних реалій в епоху постмодерну.

Зазначу, що постмодерн - це епоха не стільки у розвитку соціальної реальності, скільки свідомості. По-перше, постмодерн надав нової семантики й аксіології атеїстичному мисленню. “Смерть Бога” стає фундаментальною метафорою постмодерніст- ської філософії, що фіксує у своєму змісті парадигмальну настанову на відмову від ідеї зовнішньої примусової каузальності [21, 57]. По-друге, постмодернізм відмежовується від лінійної (еволюціоністської) парадигми динамічних процесів, котра веде до уніфікації шляхів і форм історичного розвитку: він пропонує ідею нелі- нійності процесів соціокультурних змін. По-третє, універсальним принципом організації соціокультурного простору стає плюраль- ність, колажність. Модель синхронного історичного процесу, що конституюється постмодернізмом, детермінує співіснування в єдиному соціокультурному полі альтернативних кодів і змістів. У цьому контексті проявляється культурно-адаптаційний потенціал постмодерну [37].

Постмодернізм розриває з логоцентризмом, який у контексті постмодерну набуває негативного змісту як чинник примусових, репресивних, тоталітарних соціокультурних відносин. Реформістська позиція постмодернізму - відмовлення від презумпції побудови універсально-раціональної моделі світу - виключає саму ідею його цілісності, ієрархічної структурованості, гармонічної упорядкованості. Фундаментальною парадигмою культури цієї епохи стає поняття хаос, а основним постулатом - порядок із хаосу. Феномен хаосу, нестабільності осмислюється постмодер- ністською рефлексією як фундаментальна основа для формування нових плюральних культурних конфігурацій. З позиції постмодернізму хаотичність пронизує усі рівні буття, а сучасна соціальна реальність являє собою “дезорганізований капіталізм” [37].

Радикальні зміни у світогляді спровокували гетерогенність змістових орієнтирів соціокультурного мислення різних верств українського суспільства: в єдиному соціокультурному просторі сьогодні співіснують аксіологічні системи премодерну, модерну, постмодерну. Це детермінувало поглиблення кризи ідентифікації: у складному переплетінні світоглядних парадигм людині дуже важко зафіксувати свою життєву позицію. Пояснюючи парадокс сучасності, Р. Ленг висловив думку, що особистості бракує відчуття індивідуальності, автономності, власної цінності, вона переживає своє Я як частково відчужене від тіла [18]. Криза ідентифікації відбувається на тлі соціокультурної ентропії в українському суспільстві, характерної для пострадянських країн.

Зміни в соціокультурній сфері українського суспільства накладаються на матрицю інтеграційних процесів у світі, базовим механізмом яких є соціокультурна комунікація, що спрямована на забезпечення активного та рівноправного діалогу різних культур, на їх взаєморозуміння й взаємозбагачення. Однак, як відзначає У. Кимліка [34], у західному суспільстві принцип рівності прав розповсюджується лише на людей, які належать до християнської європейської культури й поділяють її головні цінності. Всі інші культурні спільноти (етнічні групи, релігійні конфесії тощо), як правило, зазнають різних форм політичної або культурної дискримінації. Іншими словами, принцип рівноправності апріорно розповсюджується на обмежене коло спільнот, інші опиняються у становищі маргіналів, і для них формується система нормативних заборон.

Маргіналізація окремих груп за соціально-економічним критерієм або соціально-культурною ідентичністю стали зворотним боком створення єдиного соціокультурного простору. Каменем спотикання в питанні глобалізації стали, зокрема: неоднакові базисні моделі національної політики (культурної, релігійної тощо) держав, що спрямовані на розвиток національної ідентичності, консолідації суспільства; неоднаковість національних правових моделей.

Отже, на практиці західна демократія так і не змогла перемогти ті непорозуміння, що пов'язані з етнокультурною різноманітністю. Як реакція на мультикультуралізм, виникли концепції відмови від ідеї інтеграції у загальний світовий культурний простір. Створюються різноманітні моделі міжкультурних відносин, що ґрунтуються на диференціації національних культур (У. Кимліка, Ч. Кукатас) [34; 33].

Одночасно культурна уніфікація провокує відповідну реакцію - інтенсифікацію процесу усвідомлення людиною своєї належності до певної етнічної спільноти. В багатьох країнах світу відроджується зацікавленість людей своїм корінням, не становить виняток й Україна. Все більше уваги приділяється способам життєдіяльності попередніх поколінь, люди звертаються до віри, традицій, норм і цінностей, що були вироблені їх пращурами. Психологічні чинники інтенсифікації цього процесу однакові для всього людства в епоху радикальних перетворень, що викликають соціальну нестабільність, - це пошук життєвих орієнтирів. Усвідомлюючи себе частиною конкретної етнічної спільноти з її усталеними патернами, людина відчуває психологічну захищеність у нестабільному, перенасиченому інформацією світі.

Сучасні інтеграційні та диференційні культурні процеси перебувають у динамічній кореляції: з одного боку, розвиток людської цивілізації спрямований на подолання інтеркультурної опозиції, з іншого - на підвищення потенціалу кожної національної культури. В цьому і виявляється сутність протиріччя сучасності, що породжує цілий комплекс детермінантів зниження суб'єкти - вації людини. Отже, між соціокультурною реальністю та суб'єктом існує двосторонній зв'язок: соціальні структури формують умови для суб'єктивації індивіда, а індивід, у свою чергу, конструює соціокультурний простір, впливаючи на процес розвитку суспільства.

Іншим фактором, що впливає на процес суб'єктивації, є репресивний елемент соціокультурної регуляції соціуму. Репресивність у тоталітарних суспільствах асоціюється, як правило, з покаранням, але вона проявляється не тільки у каральних заходах, а також у практиках і технологіях, що несуть у собі загрозу придушення процесу розвитку людини, її свободи й суб'єктивації. Якщо тероризм сприймається світовою спільнотою як репресивна форма впливу, то технології масової маніпуляції далеко не всіма оцінюються в репресивному контексті. Технології масової маніпуляції є соціальними механізмами інформаційно-психологічного впливу на людину (або групи людей) шляхом програмування в неї певних уявлень, смаків, цінностей і потреб, що перешкоджає її суб'єктивації. Вони є важливим інструментом у руках суб'єктів, які прагнуть до влади та наживи. Головна мета репресивних технологій - здійснення контролю над людьми й цілеспрямована трансформація соціокультурного простору через генерацію певних змістів і цінностей. Впливу піддається психіка індивіда на усіх її рівнях - як свідомому, так і несвідомому. Не існує абстрактних, уніфікованих технологій масової маніпуляції, кожна з них унікальна. Динамічність соціокультурних змін потребує постійного оновлення цього інструменту соціальної практики. Причому, загроза суб'єктивації людини йде від феноменів, які практично неможливо виключити із соціального буття - Інтернет, телебачення, преса, реклама.

Н. Хомський визначив десять основних способів маніпулювання за допомогою ЗМІ: 1) відволікання уваги від важливих проблем і переміщення центру уваги на малозначні аспекти; створення проблеми, а потім пропонування способу її вирішення (проблема-реакція-рішення); 3) метод поступового застосування (використовується у ситуаціях, коли необхідно, щоб суспільство прийняло непопулярну міру); 4) відстрочка виконання як спосіб “продавити” непопулярне рішення; 5) звернення до широкої публіки як до малих дітей, тобто використання таких доводів, персонажів, слів й інтонацій, начебто мова йде про дітей шкільного віку з затримкою у розвитку або розумово неповноцінних індивідів; 6) спонукання громадян захоплюватися посередністю; 7) тримання людей у невігластві, культивація посередності; 8) підсилювання відчуття власної провини; 9) знати про людей більше, ніж вони самі про себе знають; 10) наголос на емоції у набагато більшому ступені, ніж на роздуми [30]. Безумовно, це далеко не повний перелік із арсеналу ЗМІ.

Впровадження в сучасний український соціум технологій масової маніпуляції знаменують перехід від прямого, неприкритого ставлення до людини, як речі в умовах тоталітаризму, до завуальованого впливу, прихованого гаслом “прав людини”, коли відбувається тиск на індивідів у потрібному владі напрямку. Якщо в тоталітарному режимі технології масової маніпуляції виконували важливу, але не домінуючу роль, «їх розвиток проходив на тлі безперервного випромінювання репресивності насильства в масових формах, яке призводило людину в стан іманентного страху» [19, 175], то сьогодні ці технології, що спрямовані на психологічне підпорядкування людини, стають основним інструментом у соціо- культурній регуляції суспільства.

Втім, існує інша точка зору щодо цього феномена. Так, C. Кара-Мурза вважає, що маніпуляція - це не насильство, а спокуса [10], якій треба протиставити резистентний потенціал людини. За своєю суттю, резистентність (лат. resistentia - протидія), як структурний елемент соціальних відносин - це цілеспрямований процес захисту суб'єкта від репресивних технологій та практик. Вона може набувати форм активної протидії (опір, боротьба, інакомислення, непокора, протистояння, конфронтація, саботаж тощо) або форм, що орієнтовані на конструювання індивіда, активізацію його іманентної сили волі та прагнення до свободи. У цьому ракурсі слід звернути увагу на такий момент: технології масової маніпуляції міцно вплетені в інститути й практики сучасного суспільства; їх неможливо відразу скасувати революційним або насильницьким засобом. Заборонні заходи лише стимулюють пошук нових алгоритмів репресивності, більш потужних за проявами. Як показує досвід світової історії, значно ефективнішим засобом резистентності в сучасних умовах є звернення до іманентних інтелектуальних і моральних засад людини, до таких детермінантів її суб'єктивації, як воля і свобода .

За визначенням М. Можейко, воля - це «феномен саморегуляції суб'єктом своєї поведінки й діяльності, що забезпечує векторну орієнтацію іманентних станів свідомості на об'єктивовану екстеріорну мету й концентрацію зусиль на її досягнення» [21, 128]. Відправною точкою вольового акту є усвідомлення людиною ціннісного змісту та особистої значущості сформульованої мети, її відповідності (чи невідповідності) іманентним ціннісним шкалами. Цей акт складається з прийняття рішення, що змістовно збігається з поставленою ціллю, й мобілізації зусиль на його реалізацію. Результат вольового акту суб'єкта детермінований його іманентними установками, тобто суб'єктивною орієнтацією на певні соціальні цінності, схильністю до конкретного комплексу дій, швидкістю реагування на запропоновану ситуацію тощо.

Важливою універсалією суб'єктивації людини є свобода, яка фіксує «можливість діяльності та поведінки в умовах відсутності зовнішнього цілепокладання» [21, 701]. Однак відсутність зовнішнього цілепокладання ще не є гарантом справжньої свободи, бо не виключає об'єктивно-предметної складової діяльності, що детермінована соціокультурними умовами. У межах соціокультурного трактування у зміст поняття свобода імпліцитно закладений вектор альтернативності, свідомого протистояння соціальному тиску: свобода конституюється як результат подолання несвободи. Прагнення до свободи сучасної людини - це дії, що спрямовані на нейтралізацію репресивного впливу різноманітних форм інформаційно- психологічного насильства. Рівень свободи людини значною мірою залежить від її іманентних інтелектуальних та вольових потенцій та реакцій на інформаційні потоки. Однак така форма резистентності повинна містити моральний вимір.

Успішна протидія технологіям масової маніпуляції потребує скоріше не нормативно-правових або інституційних заходів, а формування екзистенціальних умов суб'єктивація людини. Формуючи власний екзистенціальний простір, людина орієнтується на нейтралізацію репресивного впливу технологій масової маніпуляції, що потребує тривалих зусиль, спрямованих на її суб'єктивацію, кристалізацію її резистентності. Резистентність репресивному впливу технологій масової маніпуляції - не сама ціль, а необхідна умова духовного розвитку сучасної людини й знаходиться у функціональній залежності від її інтелекту та соціо- культурного рівня суспільства.

Отже, процес суб'єктивації людини відбувається в історичному соціокультурному контексті. Оцінюючи українські реалії, можна констатувати, що сучасне українське соціокультурне поле гетерогенне: в єдиному просторі співіснують аксіологічні системи премодерну, модерну та постмодерну (у його двох модифікаціях - постмодерністська класика деконструктивізму та after-postmodernism), що проявляється у неоднаковості змістових орієнтирів соціокультурного мислення різних верств українського суспільства. Ці процеси відбуваються на тлі соціокультурної ентропії в українському суспільстві, характерної для пострадянських країн. Серйозною проблемою для суб'єктивації в Україні є розмаїття конфесійних та регіональних ідентичностей, котрі часто вступають у конфронтацію. Зміни в соціокультурній сфері українського суспільства накладаються на матрицю глобалізаційних процесів у світі: культурна уніфікація в архітектоніці глобалізації провокує зворотню реакцію - інтенсифікацію процесу усвідомлення людиною своєї належності до певної етнічної спільноти, що породили проблему глабального-локального у світі. Важливим фактором, що впливає на процес суб'єктивації, є також репресивний елемент соціокультурної регуляції соціуму, найбільш діючим інструментом якого є технології масової маніпуляції. Ефективним засобом захисту від інформаційно-психологічного впливу на людину є звернення до іманентних інтелектуальних і моральних засад людини, до таких детермінантів її суб'єктивації як воля і свобода.

Примітки

суб'єктивація людини постмодерн

1 Субстанція (лат. substantia - сутність) - філософське поняття для позначення об'єктивної реальності в аспекті внутрішньої єдності всіх форм її саморозвитку.

2 Перцепція (лат. perceptio - уявлення, сприйняття) - в сучасній психології те саме, що й сприйняття.

3 Апперцепція (лат. ad - к + perceptio - сприйняття) - поняття, що виражає усвідомленість сприйняття, а також залежність сприйняття від минулого духовного досвіду й запасу накопичених знань та вражень.

4 Соціалізація - процес засвоєння та відтворення індивідом соціокультурного досвіду (соціальних норм, цінностей, зразків поведінки, настанов, звичаїв, культурної традиції, колективних уявлень, вірувань тощо).

5 Самоідентифікація - ототожнення себе з певною групою людей як замкненим ментальним простором за певним критерієм (культурним, етнічним, релігійним, політичним тощо).

6 Ідентичність (лат. identicus - тотожній, однаковий) - психологічне уявлення людини про своє Я, що характеризується суб'єктивним почуттям своєї індивідуальної самототожності й цілісності; ототожнення людиною самого себе (частково усвідомлювано, частково неусвідомлювано) з тими чи іншими типологічними категоріями (соціальним статусом, статтю, віком, роллю, зразком, нормою, групою, культурою тощо).

Література

1. Бейсенова Г.А. Идентичность как культурологическая проблема в контексте регионального развития / Г.А. Бейсенова // Фундаментальные проблемы культурологии / [отв. ред. Д.Л. Спивак]. - Москва, Санкт-Петербург: Новый хронограф, Эйдос, 2009. -

Т. VII: Культурное многообразие: теории и стратегии. - 2009. - C. 134-145.

2. Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса / Ю. В. Бромлей. - Москва: Наука, 1983. - 410 с.

3. Выготский Л.С. Собрание сочинений: в 6 т./ Л.С. Выготский. - Москва: Педагогика, 1982-1984. -

Т. 1: Вопросы теории и истории психологии. - 1982. - 487 с.

4. Выготский Л.С. Собрание сочинений: в 6 т. / Л.С. Выготский. - Москва: Педагогика, 1982 - 1984. -

Т. 2: Проблемы общей психологии. - 1982. - 504 с.

5. Григорьев А.А. Как возможно обнаружение Иного / А.А. Григорьев // Постижение культуры: Ежегодник / [отв. ред. О.К. Румянцев]. - Москва: Рос. ин-т культурологии. - 2001. - Вып. 11. - С. 137-139.

6. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли / Л.Н. Гумилев. - Москва: Айрис Пресс, 2006. - 557 с.

7. Гуссерль Э. Картезианские размышления / Э. Гуссерль; [пер. с нем. Д.В. Скляднев]. - Санкт-Петербург: Наука, Ювента, 1998. - 316 с.

8. Джемс У. Психология / У. Джемс; под ред. Л.А. Петровской. - Москва: Педагогка, 1991. - 368 с.

9. Кант І. Критика практичного розуму / І. Кант; пер. з нім.

I. Бурковський]. - Київ: Юніверс, 2004. - 234 с.

10. Кара-Мурза С.Г. Манипуляция сознанием / С.Г. Кара- Мурза. - Москва: Изд-во Эксмо, 2006. - 864 с.

11. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура / М. Кастельс; [пер. с англ. под науч. ред. О.И. Шкаратана]. - Москва: ГУ ВШЭ, 2000. - 608 с.

12. Келле В.Ж. Социологическая ипостась «Другого» / В.Ж. Келле // Постижение культуры: Ежегодник / [отв. ред. О.К. Румянцев]. - Москва: Рос. ин-т культурологии. - 2001. - Вып.

II. - С. 338-342.

13. Кули Ч. Человеческая природа и социальный порядок / Ч. Кули; [пер. с англ.]. - Москва: Идея-Пресс, Дом интеллектуальной книги, 2000. - 320 с.

14. Культурология. XX век. Энциклопедия. - Санкт-Петербург: Университетская книга; 000 “Алетейя”, 1998. -

Т.1. - Санкт-Петербург: Университетская книга; 000

“Алетейя”, 1998. - 447 с.

15. Кьеркегор С. Или - или. Фрагмент из жизни: в 2 ч. / Серен Кьеркегор; [пер. с дат.; вступ, ст., коммент., прим. Н. Исаевой и С. Исаева]. - Санкт-Петербург: Изд-во Русской Христианкой Гуманитарной Академии: Амфора, 2011. - 823 с.

16. Кьеркегор C. Наслаждение и долг / Серен Кьеркегор; [пер. с датского П. Ганзена]. - 3-е изд. - Киев: AirLand, 1994. - 504 с.

17. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность / А.Н. Леонтьев. - [2-е изд.]. - Москва: Директ-Медиа, 2008. - 916 с.

18. Лэнг Р. Расколотое Я / Р. Лэнг; [пер. с англ.]. - Санкт- Петербург: Белый Кролик, 1995. - 352 с.

19. Михайличенко Д.Г. Субъективация современного человека в контексте технологий массовой манипуляции: дис. ... доктора филос. наук: 09.00.11 - социальная философия / Михайличенко Дмитрий Георгиевич. - Челябинск, 2011. - 325 с.

20. Парсонс Т. О структуре социального действия / Т. Парсонс; [пер. с англ. И. Бакштейн и др.]; общ. ред. С.А. Белановский. - 2 изд. - Москва: Академический Проект, 2002. - 878 с.

21. Постмодернизм. Энциклопедия / [сост. и научные ред. А.А. Грицанов, М.А. Можейко]. - Минск: Интерпрессервис; Книжный Дом, 2001. - 1040 с.

22. Рікер П. Сам як Інший / Поль Рікер. - 2-ге вид. - Київ: Дух і Літера, 2002. - 458 с.

23. Річинський А.В. Проблеми української релігійної свідомості / А.В. Річинський; [упоряд. А. Колодний, О. Саган]. - 3-є вид.

- Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. - 448 с.

24. Ситник П.К. Проблеми формування національної самосвідомості в Україні: [монографія] / П.К. Ситник, А.П. Дербак.

- Київ: НІСД, 2004. - 226 с.

25. Современный словарь иностранных слов. - Санкт- Петербург: Дуэт, 1994. - 752 с.

26. Теоретическая культурология / [отв. ред. О.К. Румянцев]. - Москва: Академический проект; Екатеринобург: Деловая книга; РИК, 2005. - 624 с.

27. Тишков В.А. Очерки теории и политики этничности в России / В. А. Тишков. - Москва: Русский мир, 1997. - 532 с.

28. Фейербах Л. Избранные философские произведения. В 2-х т. / Л. Фейербах. - Москва: Госполитиздат, 1955. -

Т. 1. - 1955. - 676 с.

29. Фуко М. Интеллектуалы и власть: Избранные политические статьи, выступления и интервью: в 3-х ч. / М. Фуко. - Москва: Праксис, 2006. -

Ч. 3. - 2006. - 320 с.

30. Хомский Н. 10 способов манипулирования с помощью СМИ [Електроний ресурс] / Ноам Хомский. - Режим доступу: http://inosmi.ru/world/20110517/169481135.html

31. Эльконин Д.Б. Избранные психологические труды / Д.Б. Эльконин; [под. ред. В.В. Давыдова, В.П. Зинченко]. - Москва: Педагогика, 1989. - 554 с.

32. Katzenstein P.J. The Culture of National Security: Norms and Identity in World Politics / P.J. Katzenstein. - New York: Columbia Press, 1996. - 562 p.

33. Kukathas Ch. The Liberal Archipelago: A Theory of Diversity and Freedom / Ch. Kukathas. - Oxford: Oxford University Press, 2003. - 292 p.

34. Kymlicka W. Immigration, Multiculturalism and the Welfare State / W. Kymlicka // Ethnics and International Affairs. - Vol. 20.3. - Fall. - 2006. - P. 1-20.

35. Lash S. Economies of Signs and Space/ S. Lash, J. Urry.- London: Sage, 1994. - 368 p.

36. Mead G.H. Mind, Self and Society from the Standpoint of a Social Behaviorist / G.H. Mead; [edited by Charles W. Morris]. - Chicago: University of Chicago Press, 1934. - 380 p.

37. Sardar Z. Postmodernism and the Other: New Imperialism of Western Culture / Z. Sardar. - London: Pluto Press, 1998. - 346 p.

Размещено на Allbest.ru