Глобальне, глокальне та локальне: до визначення понять

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Глобальне, глокальне та локальне: до визначення понять

ХХ ст. залишило по собі спадщину у вигляді теоретично обґрунтованої цілісної, динамічної, взаємопов'язаної структури культурної картини світу. Головним чином ідеться про подолання кордонів за допомогою не тільки соціальної, економічної, політичної, культурної діяльності. При цьому очевидним є те, що глобалізація як ідея не дає адекватного розуміння сучасного стану життя й нерідко сприймається як культурна фатальність. Планетарний характер сучасних змін перевищує здатність національних культур і їх очільників протистояти цим змінам, заохочуючи їх до інкорпорування в глобалізоване середовище. У такому контексті культурна картина світу постає як глобальна цілісність, яка витворює нові форми культурної самоорганізації. Такий процес витісняє нації та держави з їх традиційними культурними формами, формуючи при цьому новий, не завжди відповідний часу й потребам людей світовий культурний порядок. Враховуючи складність термінології та неоднозначність її трактування в сучасних роботах, уточнімо понятійно-категоріальний апарат дослідження.

Слід зазначити, що в науковий обіг поняття «глобалізація» активно увійшло у 80-х роках ХХ ст. завдяки американському економісту Т. Левіту, котрий позначив суть глобалізації як злиття ринків окремих товарів, які виробляють найбільші транснаціональні корпорації [188, 77]. Схоже трактування пропонує і японський економіст К. Оме. Теоретик стверджує, що сутнісним проявом процесів глобалізації стало визначення світової економіки взаємозв'язком трьох сил: США, Західної Європи та Японії. При цьому, за К. Оме, вирішальними учасниками виступають глобальні корпорації, що робить безглуздою політику національних держав, які намагаються діяти в традиційному дусі «економічного націоналізму» [188, 77].

Проблему глобалізації досліджували переважно економісти: І. Валлерстайн, Т. Левіт, У. Бек, К. Оме, Ю. Норберг, Д. Лал, І. Яжборовська, Дж. Ю. Стігліц, О. Бессонова, Г. Новосельцева, О. Раздіна й ін. Соціокультурному аспекту глобалізаційних процесів присвячені роботи А. Аппадураі, Р. Робертсона, І. Валлерштайна, К. Леша, З. Баумана, Дж. Фрідмана, У. Ганнерша, З. Бжезінського, М. Чешкова, В. Межуєва, Р. Кіся, Ю. Кнатька, К. Апеля, О. Рубанця, В. Співака, В. Пилипчука, О. Дзьобаня й ін.

Одразу зауважимо, що в дискурсі стосовно глобалізації виокремлюють чотири напрями: гіперглобалістів, скептиків, трансформістів, консерваторів. Гіперглобалісти (Дж. Сорос, К. Омае, П. Дракер) називають суверенітет віджилою формою і, відштовхуючись від неоліберальної ідеології, стверджують, що розвиток усесвітніх інститутів управління провіщає кінець національної держави. Скептики вважають державні інститути надійними творцями інтернаціоналізації економіки. Трансформісти ж проголошують глобалізацію новим феноменом, рушійною силою нового світового порядку. Консерватори стверджують вічне існування національної держави заради підтримки національної ідентичності, а глобальні та макрорегіональні інститути інструментами державної дипломатії. Як бачимо, феномен глобалізації породжує протиріччя в ставленні до нього.

І. Валлерстайн вважає, що глобалізація не суттєво, як це може здатися, впливає на свободу дій держав, та й не в інтересах великих капіталістів до цього прагнути. І те, що держави вперше за п'ятсот років розвиваються по низхідній, втрачаючи свій суверенітет, як внутрішній, так і зовнішній, обумовлено не зміною світогосподарських структур, а трансформацією геокультури та, насамперед, втратою народними масами віри в ліберальний реформізм і його послідовників на лівому фланзі політичного спектру [46].

А. Аппадураі, Р. Робертсон, К. Леш, Дж. Уррі наполягають на тому, що глобалізація не означає, що світ у культурному сенсі стає більш однорідним, а швидше вказує на глокалізацію. Зокрема, англійський теоретик Р. Робертсон осмислює глобалізацію як серію емпірично фіксованих різнорідних змін, але об'єднаних логікою перетворення світу в єдиний соціокультурний простір. Р. Робертсон виділяє п'ять фаз культурних трансформацій, спричинених глобалізацією: зачаткову, початкову, фазу злету, боротьби за гегемонію та фазу невизначеності. Виокремлені теоретиком фази характеризуються специфічними інтересами й потребами різних груп стейкхолдерів культурного життя, поява та діяльність яких спричинена економічними, політичними, соціальними, культурними й духовними факторами та залежить від них. Вихідним пунктом запропонованої Р. Робертсоном концепції є постулювання тези про реальне функціонування «глобального людського стану», історичними носіями якого з відповідною послідовністю стають індивіди, нації, суспільства, міжнародна система товариств і нарешті все людство в цілому. Ці історичні носії глобальності формуються в культурному континуумі західної цивілізації. Культурна глобалізація, згідно з позицією англійського теоретика, постає як соцієтальна одиниця, що характеризується національними (локальними) ознаками [255]. Теоретик наполягає на тому, що глобалізація завжди пов'язана з локалізацією і що в добу глобалізації тільки посилюється роль локального. Як приклад науковець наводить концерни «Кока-кола» та «Соні», які називають свою стратегію «глобальною локалізацією». Керівники та менеджери цих компаній підкреслюють, що стосовно глобалізації йдеться не про те, щоб усюди по світу будувати фабрики, а про те, щоб стати частиною тієї чи іншої культури.

Таким чином, підприємницька стратегія, значення якої зростає в ході практичної глобалізації, називається «локалізмом». Слід підкреслити, що локалізм при цьому не обов'язково буде (чи повинен) спиратися на традицію. Тобто, якщо вдало обновити локальне й розмістити його глобально, то може відбутися відродження локального без опори на традицію (простіше кажучи, вареничні можуть бути популярними і в Австралії).

Теорію Р. Робертсона розвиває американський антрополог, соціолог і філософ індійського походження А. Аппадураі, теорія котрого отримала назву «уявних світів». У процесі глобалізації, на думку А. Аппадураі, формується «глобальний культурний потік», який, своєю чергою, розпадається ще на п'ять культурно-символічних просторівпотоків:

1) етнопростір, який формується потоком туристів, іммігрантів, біженців, гастарбайтерів;

2) технопростір, що утворюється завдяки поширенням технологій;

3) фінансовий простір, який формується потоком капіталів;

4) медіапростір, утворений потоком образів, які продукують ЗМІ, Інтернет, соціальні мережі;

5) ідеопростір, простір ідей.

На думку А. Аппадураі, ці мінливі, нестабільні простори є «будівельними блоками» «уявних світів», де люди взаємодіють, і ця взаємодія має характер символічних обмінів. У межах концепції «уявних світів» локальне як вираження етнокультурної ідентичності не передує історично глобальному, а конструюється з тих само потокових образів, які конституюють глобальне. Мається на увазі, що люди сприймають як свій віртуальний світ, вони оцінюють своє життя крізь призму, так би мовити, можливих життів, які вони бачать завдяки ЗМІ. Сучасне локальне настільки ж детериторизоване, як і глобальне. У теоретичній моделі А. Аппадураі первинне протиставлення «локальне глобальне» заміщується протистоянням «територіальне детериторіальне», а глобальність і локальність виступають як складові глобалізації [272]. глобальний локальний глокальність

Слід наголосити, що теорія А. Аппадураі має важливе значення для культурної розбудови сучасної України. При ефективній взаємодії визначених теоретиком культурно-символічних потоків, які мають вияв як на особистісному, так і на інституційному рівнях, вітчизняна культурна реальність перейде на більш високий рівень розвитку як в окремих регіонах України, так і в країні в цілому.

Повертаючись до розгляду проблеми глобалізації в науковій літературі, зауважимо, що теоретики слушно наголошують на тому, що національна держава це держава територіальна, її влада будуєть ся та зберігається на зв'язку з певною місцевістю. Світове суспільство, яке утворилося в процесі глобалізації, послаблює, ставить під сумнів могутність національної держави, пронизуючи її територіальні межі безліччю не пов'язаних з її територією соціальних, економічних залежностей, мережею комунікацій, несхожими (чужими) звичаями. У зв'язку з цим німецький теоретик, філософ, економіст У. Бек пропонує розрізняти поняття «глобалізм», «глобальність», «глобалізація» і визначає «глобалізм» як «розуміння того, що світовий ринок витісняє або підміняє політичну діяльність» і є ідеологією «панування світового ринку», ідеологією «неолібералізму» [28, 23].

За У. Беком, глобалізм діє згідно з монокаузальним принципом і зводить його багатомірність тільки до господарського виміру, який мислиться лінеарно, та уособлює інші аспекти глобалізації екологічний, культурний, політичний, суспільно-цивілізаційний, ставлячи їх у підпорядкованість вимірам світового ринку. Ідеологічне ядро глобалізму полягає в нівелюванні меж між політикою й економікою. Німецький теоретик виокремлює три форми протекціонізму в глобалізмі: чорні, які оплакують розпад цінностей та ослаблення національного початку, але при цьому займаються неоліберальним руйнуванням національної держави; зелені ті, хто захищають екологічні стандарти від вторгнення світового ринку й тому самі потребують захисту; червоні для яких глобалізація лише підтвердження їхньої правоти щодо класової боротьби, у зв'язку з чим вони проголошують відродження марксизму. У. Бек називає це утопічною сліпотою й саме тому пропонує відрізняти «глобалізм» від понять «глобальність» і «глобалізація» Про відмінність понять «глобалізм», «глобальність», «глобалізація» наголошують у своїх працях більшість теоретиків, зокрема І. Валлерстайн, З. Бжезінський, Р. Робертсон та ін..

Слід відмітити, що позиція У. Бека щодо глобалізму певним чином перегукується з розумінням цього поняття З. Бжезінським, котрий у роботі «Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи» зауважує, що глобалізм претендує на всебічне домінування, передусім геополітичне й економічне, звідси відбувається велике протистояння «гіперсил». Прикладом такого протистояння З. Бжезінський називає відносини США та СРСР за часів «холодної війни».

Однією із засад глобальності, за З. Бжезінським, є територіальний контроль, який базується на національному самовдоволенні: «територіальний імператив був основним імпульсом, який провокував агресивну поведінку націй-держав.... Найяскравіший вияв між націоналізмом і територіальним володінням показали нацистська Німеччина та імперська Японія» [34, 37]. У сучасному світі, на думку теоретика, гравці, що претендують на глобальне домінування, дещо змінилися, це, насамперед, США, Росія та Китай. Цікаво, що ще 2000 року З. Бжезінський висловлював занепокоєння питанням: «до якої міри США слід економічно допомагати Росії, що неминуче посилить Росію політично, й економічно, і військово, і до якої межі треба одночасно допомагати незалежним державам задля захисту й утвердження їхньої незалежності?» [34, 38].

Повертаючись до теорії глобальності У. Бека, відмітимо, що не можна не погодитися з розумінням теоретика її суті, тобто того, що ми живемо у світовому співтоваристві в тому сенсі, що уявлення про замкнений простір перетворилося у фікцію.

Дійсно, жодна країна або група країн не можуть відгородитися одна від одної. Різні форми економічної, політичної, культурної взаємодії стикаються одна з одною та в умовах національних держав більше або менше вплітаються в так звану спільність соціальних відносин. Безумовно, при цьому важливу роль відіграє самоідентифікація. І тут ключовим є те, якою мірою люди та культури сприймають себе у взаємному переплетенні своїх відмінностей і якою мірою це самосприйняття в межах світового суспільства стає суттєвим чинником поведінки. При цьому не слід забувати, що «світове суспільство» це різноманіття без єдності, що, своєю чергою, передбачає транснаціональні форми виробництва, конкуренцію на ринку праці, глобальні кризи й війни тощо.

Глобалізація ж передбачає процеси, у яких національні держави та їх суверенітет вплітаються в транснаціональне. Як відмічає У. Бек, одночасно існують поруч різні логіки екологічної, культурної, економічної, політичної глобалізації, що не копіюють одна одну та мають простір для соціокультурної, політичної дії. Глобальність породжує проблеми, подолати які сьогодні неможливо, а саме: розширення географії та наростаюча щільність контактів у сфері міжнародної торгівлі, глобальне переплетення фінансових ринків, збільшення потужності транснаціональних концернів; інформаційна та комунікаційно-технологічна революція, що триває досі; повсюдно висунуті вимоги дотримання прав людини, тобто принцип демократії (на словах); зображувальні потоки індустрії культури, що охопили весь світ; постінтернаціональна, поліцентрична світова політика (концерни, неурядові організації, ООН); питання глобального зубожіння; проблеми глобального руйнування навколишнього середовища; транскультурних конфліктів на місцях [29, 27].

Усе перераховане значить не що інше, як те, що людське життя в пастці, у яку перетворився світ. Відтак глобальність відображає те, що відтепер усе, що відбувається на нашій планеті, не зводиться до локально обмеженої події, що всі винаходи, перемоги, катастрофи стосуються всього світу, усього людства. А це значить, що всі держави, організації, інституції повинні вибудовувати свою діяльність згідно з вектором «локальне глобальне».

За У. Беком, глобалізація діалектичний процес, який створює транснаціональні зв'язки й простори, знецінює національні культури та сприяє виникненню третіх культур. Як зазначав Салман Рушді, «трошки того, трошки цього ось шлях, яким приходить у світ нове» [29, 28]. У. Бек акцентує увагу на небезпеках, які несе з собою глобалізація: відхід розвитку економіки з-під національно-державного контролю, тоді як соціальні наслідки цього процесу безробіття, міграція, злидні накопичуються в системі національної соціальної держави; глобалізація також потрясає самоідентифікацію національно-державного простору. Водночас теоретик наголошує й на тому, що глобалізація може означати й трансформацію національної держави в державу транснаціональну.

Зауважимо, що шок глобалізації для України переплітається ще й з тим, що на поверхню вийшла проблема відмінності її Сходу та Заходу й постали питання: а що є «українством», чи обов'язково «східні» українці повинні бути ідентичні «західним»? Р. Кісь 2005 року взагалі стверджував, що «Львів дрейфує у напрямку Горлівки та Рязані» [109, 27]. А тут ще й проблема так званого «Руського миру» з одного боку, з другого американізація, з третього загальні «європейські цінності», до речі, по няття теж доволі розпливчасте, адже в Німеччині вони одні, а, наприклад, у Греції інші. Багато теоретиків наголошують на так званих «транснаціональних соціальних» проблемах, що існують як у США, так і в Європі, наприклад «Африка як субкультура», як «транснаціональна ідея та її інсценування» в різних місцях світу на Карибах, у південних штатах США, у фавелах (жебрацьких кварталах великих міст) Бразилії, у передмістях європейських міст, а також під час європейського маскараду-карнавалу... Ніде на Африканському континенті немає тієї Африки, яка розкидана по передмістях світу. Така сама проблема існує з турками, кубинцями, циганами, китайцями й т. ін. Це питання також пов'язано з проблемою глобалізації, але воно потребує окремого ґрунтовного дослідження. Не можна не погодитись і з думкою В. Пилипчука та О. Дзьобані, котрі зауважують, що сучасні глобалізаційні тенденції та процеси здійснюють безпосередній вплив на стан державної безпеки України, зокрема на збереження її конституційного ладу, територіальної цілісності й недоторканності, «тому зовнішня та внутрішня політика нашої держави, а також перспективи подальших наукових розвідок у цьому напрямі повинні бути чітко орієнтовані на забезпечення й відстоювання власної державності, суверенності, незалежно від корпоративних (передусім економічних) інтересів політичних сил усередині країни» [211, 9].

Безумовно, сьогодні глобалізація є найуживанішим і найзловживанішим поняттям. Як показало дослідження, необхідно розрізняти сфери глобалізації: комунікаційну, екологічну, економічну, культурну тощо. Найбільшу цінність для нашого дослідження мають спроби наукового осмислення глобалізації, а саме її значення в розвитку культури.

Різним аспектам проблеми глобалізації присвячені роботи українських і російських дослідників. Так, О. Рубанець підкреслюючи особистісний рівень, пропонує відійти від традиційного зіставлення глобалізму та культури в контексті співвідношення цивілізації й культури в її техніко-технологічних, організаційних, економічних проявах. На її думку, співвідношення глобалізму та культури має розглядатися в контексті розвитку людини, її інтелекту, розумових і моральних якостей [232, 102]. Такий підхід дозволяє певною мірою переосмислити природу глобалізації в культурі, поглянути на розуміння сутності глобалізації культури як нової універсальної культури третього тисячоліття, внутрішньою, ще досі прихованою і тому зараз ще непомітною основою якої є когнітивна основа, яка має вираз в усіх сферах суспільного буття. Проте слід зазначити, що запропонована універсальність культури має враховувати розвиток національних культур, яке містить у собі виробництво національних культурних продуктів, що мають слугувати як внутрішньому духовному зростанню країни, так і, відповідно, її гідному представленню у світі.

Таке розуміння, має й іншу сторону. Наприклад, російський філософ В. Межуєв вважає, що глобалізація в контексті модернізаційних змін, які націлені на підвищення культурно-цивілізаційного рівня при збереженні національної незалежності, має вигляд безальтернативного проекту, де пропонують «обміняти свій національний суверенітет на право входження» у світову економічну систему, «на право вважатися сучасною країною» [168].

При такому трактуванні глобалізації світ чекає швидше за все один сценарій втрата різнорідності, ментальності, своєрідності культур та уніфікація соціокультурного середовища. На наш погляд, такий підхід досить песимістичний. Адже світова практика, зокрема Європейська співдружність, свідчить про те, що формування єдиного культурного простору і передбачає збереження національних культур і культурних ідентичностей.

К. Апель акцентує увагу на глобалізаційних процесах, які призводять до планетарної етики. Істотною межею, на думку вченого, при цьому є те, що це людське співтовариство в ідеалі є необмеженим, тобто в ньому долаються всі реальні часові, просторові, фізичні, інституційні тощо перешкоди комунікації [304, 222]. Як наслідок, комунікаційна модель відкриває можливість такої етичної інтерпретації процесів трансформації, яка відсутня в економічній і соціологічній моделях. У цій моделі йдеться не про меркантильні вигоди й упущення, а про норми моралі, толерантності, справедливості, поваги. А глобалізація в такому ракурсі, покращуючи умови комунікації та ліквідовуючи міжкультурні бар'єри, слугує реалізації духовного потенціалу особи й усуненню обумовленої випадковими дистрибутивними чинниками нерівності людей. Поважаючи право народів на власну культуру й долю, вона дозволяє встановити у відносинах між ними універсальні етичні масштаби, пронизані турботою про культуру та виживання людства як цілого.

Отже, неоднозначність природи глобалізації породжує міжнародну дискусію, покликану скорегувати ставлення до процесів глобалізації та створити наукову картину світу стосовно глобального світу. Слід зазначити, що в ході цієї дискусії були визначені два типи постулатів, згідно з якими розкривається зміст глобалізації. Так, з одного боку, дослідники визнають, що глобалізація неминучий процес; глобалізаційні процеси носять універсальний характер; глобалізація та вестернізація не віддільні; глобалізація є безальтернативною; глобалізація змінює зміст і поняття держави й державного суверенітету. У межах іншого бачення глобалізація є зворотним процесом, який має альтернативу у вигляді національних і цивілізаційних ідентичностей.

Досліджуючи глобалізацію та самоідентифікацію локальних цивілізацій, науковець Л. Ороховська доводить, що в соціокультурному аспекті глобалізація проявляється в злитті людства в єдине ціле, що передбачає зміни в суспільній свідомості людей. На думку вченої, щоб стати повноцінними членами глобального суспільства, побудованого на розмаїтті культур, необхідно сприйняти світові цінності толерантності та поваги до прав людини. Саме глобалізаційні процеси, які певною мірою об'єднують народи, руйнуючи культурно-історичні бар'єри, відкривають усім доступ до світових цивілізаційних досягнень і надбань, підвищуючи можливість пізнання іншої культури. При цьому є небезпека знищення локальних особливостей культури. Це відбувається в тих випадках, коли люди пристосовуються до способу життя інших людей і свідомо роблять такий вибір. Політики ХХІ ст. мають сприяти тому, щоб люди отримали ширші можливості вибору, щоб не доводилося відмовлятися від своєї самобутності для отримання доступу до соціальних та економічних можливостей [199, 12].

Відмітимо, що хоча різні регіони світу все більше й більше застосовують західні технології, приймають ринкову економіку, західну демократію та західну модель розвитку культури, вони тим не менш не стають частиною Заходу, а лише перебувають під його впливом. Одним із найбільш важливих фактів є такий: прийняття західних цінностей, схоже, стимулює місцеві цінності, оскільки нові індустріальні країни зберігають і підтримують свою національну, етнічну та культурну індивідуальність. Звичайно, дехто з науковців висловлює думку, що саме глобалізація гомогенізує світ. Але практика показує, що процес гомонізації створює певний конфлікт культур, справжню конфронтацію між західними й традиційними цінностями в незахідних країнах. На сьогодні подібні ціннісні суперечності являють собою серйозну проблему. Увага вчених зосереджена на цьому важливому питанні, і деякі з них висловлюють думку, що реальним вирішенням протиріч між сучасними й традиційними цінностями було б створення нового зв'язку, так званим «метисажем (об'єднанням) цінностей», що має своє вираження у світовій культурній картині світу.

Український дослідник Р. Кісь зауважує, що «без культурної розмежованості немає самої Европи, адже однією з прикмет европеїзму є напружений і динамічний міжнаціональний діялогізм, а також діяхронний смисловий діялогізм минулого зі сучасним, що розгортає дійсну присутність минулого в сучасному....діялогізм як засадничий спосіб існування культури неможливий без відносної окремішності, психокультурної самобутності та самодостатності комунікантів» У цитаті збережена лексика й орфографія автора. [109, 55].

Зауважимо, що теорія, запропонована Р. Кісем у роботі «Глобальне національне локальне (соціальна антропологія культурного простору)» перегукується з ідеєю глокалізації, яку висловлюють європейські науковці.

Більшість теоретиків сходяться на тому, що вплив глобалізації на регулюючі можливості держави в розвинених країнах характеризується посиленням централізації, формуванням розгалужених механізмів впливу держави на розвиток культури в широкому розумінні цього поняття Під поняттям «культура» ми розуміємо спосіб життєдіяльності людини, що включає в себе універсальне ставлення людини до світу, через яке людина створює світ і саму себе.. Вибір цілей, завдань і методів регулювання визначається національними інтересами, які виникли в результаті глобалізації дотримання консенсусу національних інтересів країн глобального культурного простору як умови сталого розвитку власної національної культури. На сучасному етапі розвитку глобалізаційні процеси виступають найважливішим фактором культурогенезу, який передбачає постійне самовідновлення культури методом трансформаційної мінливості наявних форм і систем, а також виникнення нових феноменів у культурі, що не існували в культурі раніше. Наприклад, як слушно зауважує У. Бек, нині, у століття масового пересування людей і переплетення економік, зростає число тих, хто живе та працює за межами місця проживання своєї етнічної групи, хто з різних причин залишає свою батьківщину на різний час (більш-менш тривалий) або назавжди; хто перетинає державні кордони, народжується в одному місці, виростає в іншому, створює сім'ї в третьому, народжує дітей у четвертому. Найбільш яскраво ця тенденція відбивається на укладанні шлюбів: останнім часом усе більше укладають шлюбів з іноземцями (причому це стосується і США, і Європи), народжуються діти від змішаних шлюбів, іноді виникають проблеми з визначенням громадянства [29, 91].

З. Бауман, характеризуючи всі ці процеси, відмічає «кінець однозначності», інтерпретуючи глокалізацію як процес інтеграції та фрагментації, у якому глобалізація світу взаємопов'язана з поняттям «територизації». Учений визначає негативні явища цього процесу. На його думку, глокалізація це процес, який об'єднує тенденції глобалізації та локалізації, засновані, перш за все, на перерозподілі привілеїв і дискримінації, багатства і бідності, сили і безсилля, свободи і залежності. Це процес рестратифікації світу, що базується на принципах створення нової ієрархії світового масштабу, результатом цього процесу є вільний вибір, а для інших виклик долі [25, 87].

Р. Робертсон наполягає на тому, що локальне потрібно розглядати як аспект глобального та пропонує замінити поняття «культурної глобалізації» на поняття «глокалізація», яке одночасно містить у собі «претензії cultural theory на визнання абсурдним уявлення, ніби сучасний світ, його кризи і прориви можна зрозуміти без проникнення в сенс подій, які описуються за допомогою ключових слів... культурна політика, культурний капітал, культурні відмінності, культурна гомогенність, етнічна, расова та статева приналежність» [29, 92].

На думку А. Морита, глокалізація відповідає сценарію «децентралізованого і справедливого світу», поєднуючи в собі модернізацію локальних культур з досягненнями формуючої глобальної мультикультурної цивілізації [163, 32].

На думку О. Олійника, суперечливість феномена глокалізації пов'язана із суперечністю самого глобалізаційно-глокалізаційного процесу, який як відкриває для окремих локальностей нові можливості, так і створює для них нові загрози. Багаторівневість як атрибут глокалізації відображається в реалізації цього явища на світовому, національному, регіональному, галузевому, організаційному, особистісному рівнях. Для кожного з цих рівнів характерна власна інституціоналізація, що зумовлює специфіку реакції конкретної локальності на глобальні процеси. Досліджуючи ґенезу глокалізації та її модуси, науковець визначає просторово-часові й організаційні критерії для здійснення дослідження ґенези глокалізації. Так, до просторово-часових критеріїв учений відносить масштаби локальностей, інтенсивність глокальних взаємодій, швидкість глокальних реакцій, переважний вплив глобальних процесів на окремі локальності. Своєю чергою, до організаційних критеріїв віднесено: інфраструктуру локальності, інституалізацію глобальних і локальних структур та організаційні форми взаємодії між ними, домінуючі види взаємодій між глобальним і локальним. У процесі взаємопроникнення глобального та локального відбувається трансформація й адаптація глобальних форм відповідно до сформованих історично локальних структур, і навпаки [195, 7].

Відповідно до сучасного бачення цих проблем Я. Верменич розглядає регіоналізм як природний принцип територіальної організації соціальних, політичних, економічних та інших процесів, спрямований на практичне застосування тих можливостей і переваг, які випливають з територіального поділу сучасних суспільств. На думку теоретика, він знаходить свій прояв у різних звичаях, традиціях, типах менталітету, культурних особливостях, специфіці політичної поведінки. Регіональний розвиток Я. Верменич детермінує з такими поняттями, як «простір», «територія», «місце», «середовище», «ландшафт», «ментальність» і ряд інших. Саме на цьому ґрунті, як вважає дослідниця, і вибудовується погляд на регіон як специфічну соціосистему з розташованими в її межах поселеннями, ландшафтом, виробничою та культурною інфраструктурою, пам'ятками історії й культури. Звертається увага на наявність трьох різних вимірів поняття «регіон»: макро-, мезота мікрорегіони [48, 13].

Поділ регіону дозволяє виявити основних суб'єктів культурних трансформацій, а саме: на макрорівні окремі країни; мезорівні регіон, місто, село, вулицю; мікрорівні осіб і соціальні групи. У контексті забезпечення державного регулювання у сфері культури, професійної діяльності на макрорівні реалізуються державна політика в галузі культури; на мезорівні культуротворчі програми регіонального, місцевого рівня та за місцем проживання; мікрорівні диференційовані (індивідуальні) програми з реалізації культурних потреб людей.

Слід наголосити, що вищезазначена ефективність культурної розбудови залежить від взаємообумовленості всіх рівнів, які характеризуються так званим процесом проникнення глобального в локальне, і навпаки. Такий процес взаємопроникнення, як наголошує О. Олійник, характеризується:

максимальною відкритістю локальної культури щодо дії глобальних інститутів та інформаційних потоків;

співіснуванням локальної культури та глобальних культурних форм без суттєвих проявів взаємовпливу й інтеграції;

адаптацією та трансформацією глобальних процесів унаслідок потужної локальної реакції, що зумовлює виникнення гібридних форм;

захистом локальної культури від глобалізаційних процесів [195, 7-8].

Вивчаючи особливості локальних культур, неможливо не звернутися до теорії німецького філософа, історика, культуролога О. Шпенглера, котрий, розкриваючи особливості культури, підкреслював, що культура це органічна система духовно-соціальних орієнтирів, які мають здебільшого ціннісну основу, завдяки чому вона здатна піднести людину над буденністю. Існуючи як локальна, кожна культура є унікальною та неповторною, вона має свою національну основу. Локальна культура ізольована від інших локальних культур, її своєрідність характеризується присутністю в ній «душі». Для науковця «душа культури» це генетичний код культури, саме вона обумовлює винятковість кожної конкретно існуючої культурної форми. Культура стає своєрідним символічним вираженням душі, саме через культурні феномени душа може себе реалізувати та проявити [280, 141].

Слід відмітити, що локальний підхід актуальний тоді, коли культуру будь-якої суспільної спільноти розглядають окремо, як самостійне детерміноване явище. Слід зазначити, що серед науковців існують різні точки зору стосовно того, чи культури є локальними у своєму розвитку, цілком автономними чи ні.

У теорії циклічного розвитку різноманітних культур англійський історик і філософ А. Тойнбі порушив проблему самостійних «цивілізацій». У межах світової культури науковець виділив 21 цивілізацію, з яких сьогодні продовжують існувати сім. На його думку, цивілізації це своєрідні «культурно-історичні монади», тобто автономні культурні утворення, що у своєму розвитку проходять стадії виникнення, зростання, надлому та розпаду, після чого вони гинуть, поступаючись місцем новій цивілізації. А. Тойнбі вважав, що в житті цих цивілізацій є спільні моменти, які й забезпечують процес поступального розвитку людської спільноти, її духовного, культурного вдосконалення [257, 56].

Необхідно підкреслити, що й вітчизняні науковці актуалізують питання локальності культур. Так, монографічне дослідження В. Буряк, присвячене питанням динаміки культури в епоху глобалізації в ноосферному контексті, являє собою комплексне дослідження глобальних соціокультурних трансформацій. Зазначимо, що дослідження в цьому напрямі дозволили автору визначити фундаментальні протиріччя глобалізованого світу, виявити механізми конфлікту на глокальному та локальному рівнях [45, 47].

Питання локальних особливостей розвитку та функціонування культури висуває нові вимоги до розуміння проблеми національної культурної ідентичності, про що вже йшлося раніше. Світові трансформаційні процеси дозволили науковцям, пр актикам, політикам, громадськості визначити питання збереження та розвитку національної культурної ідентичності як одну з головних проблем сучасного розвитку багатьох країн.

У контексті дослідження сучасних культуротворчих суперечностей, які зумовлені зіткненням двох тенденцій процесу інтеграції культур і прагненням локальних культур зберегти свої самобутність і незалежність, науковець Ю. Павленко визначає важливість і значення культурного діалогу. Учений, характеризуючи проблемне поле здійснення культурного діалогу, визначає основні перешкоди, до яких відносить: масову культуру, штучно створені масиви неорганізованих спільнот, які не здатні до генерації духовних цінностей; штучні бар'єри, наприклад, рудименти ідеологічного протистояння минулої епохи; конфлікт усередині самої культури, що набуває форми контркультури, яка з'являється на ґрунті нерозв'язаних проблем, зіткнення різних інтересів [202, 40-41]. Вищезазначені перешкоди є актуальними для процесів сучасного українського державотворення. Для подолання негативних тенденцій першочерговою постає проблема, яка пов'язана з посиленням розуміння та відповідного відродження культурної самоідентифікаціі. Своєю чергою, культурна самоідентифікація безпосередньо пов'язана з питаннями: національної ідеї; ментальності, яка взаємообумовлює самовідчуття особистої приналежності до певної національної культури; процесами заглибленості в єдине семіотичне поле культури; приналежністю, причетністю та взаємопроникненням з культурно-історичними процесами розвитку країни; прийняттям та усвідомленням ціннісно-традиційного ладу культури, її ціннісної семантики, вираженої в культурній спадщині.

Щодо єдиного семіотичного поля культури, насамперед, актуалізується питання про ті локальні особливості, через які відбувається формування та прийняття основних смислів культури і в цілому входження нових поколінь у культурну спільність без зриву культурної спадкоємності. Слід також зауважити, що науковці виокремлюють основні чинники, що визначають особливості локальних культур, уособлюють у собі унікальність, неповторність, своєрідність народу, нації, суспільства, соціальної групи, інакше кажучи, суб'єкта, до якого вона належить, і є ґрунтом національної ідеї, а саме: традиція, ментальність, цінності.

Глокальний контекст розвитку культури дозволив актуалізувати питання розгляду таких характерних для глокалізації понять, як «культурна матриця» та «культурний ландшафт».

Як слушно зауважує О. Бессонова, кожна держава має власну цивілізаційну матрицю, яка переломлює загальні закономірності для окремих цивілізацій і визначає специфіку проходження загальних універсальних етапів розвитку [33, 111]. Дійсно, локальна цивілізаційна матриця формує глибинні процеси еволюції, водночас усе розмаїття суспільного життя розгортається в рамках держави та відображається в інституційній матриці.

Під поняттям «культурна матриця» в нашій роботі маємо на увазі латентну систему інформаційних кодів, які відповідають певним властивостям та ознакам реальності, комбінація яких формує програму її розвитку.

Зауважимо також, що в дослідженні спираємося на ознаки культурної матриці, які виокремив російський теоретик В. Ніконов, а саме:

місце проживання, особливо важливе в період зародження суспільств і цивілізацій;

стійкі риси суспільно-політичної організації, взаємин між державою та суспільством;

психологічне відчуття приналежності до цієї спільноти, самоідентичність;

усвідомлена елітами геополітична спільність;

система відносин держави та релігії;

особливості культури;

система цінностей;

поведінкові стереотипи, породжувані типом ментальності;

мовна та расова близькість;

сформована система взаємодії із зовнішнім світом [185, 45].

Вищезазначені складові культурної матриці дозволяють нам констатувати, що культурна матриця являє собою основу (базу) для визначення й ідентифікації особливостей будь-якої національної культури, яка характеризується культурно-історичним досвідом, традиціями, релігією, власною системою цінностей, певними територіальними ознаками, взаємообумовленими діями між державою та суспільством, нормативно-правовим захистом.

Необхідно також зазначити, що існує поняття «глобальна культурна матриця» система виживання людства, котра саморозвивається, саморегулюється та самовідтворюється. Глобальна культурна матриця забезпечує єдність і цілісність світу. Її основне завдання сформувати набір універсальних способів координації колективної діяльності. Локальні культурні матриці в умовах глобалізації будуються за зразком глобальних, у цьому і є їх глокальність: вони пов'язують у єдине ціле та систематизують матеріально-технічне, природно-кліматичне, національно-демографічне й культурно-релігійне середовище.

Як основа культурної матриці культурно-історичний досвід актуалізує питання збереження, популяризації, розвитку та створення культурного ландшафту. Культурний ландшафт розглядаємо як важливу складову культурної розбудови в її глобальному, глокальному й локальному значенні, а саме від формування національного іміджу (бренду) держави до культуротворчого потенціалу регіону, міста. Вивчення найкращого досвіду формування та використання культурних ландшафтів дозволить сформулювати рекомендації щодо запровадження дієвих світових ініціатив в українську практику.

Важливими в такому контексті є рекомендації з виконання Конвенції про охорону Всесвітньої культурної і природної спадщини, де надається типологія культурних ландшафтів. Так, виділяють три основні категорії: цілеспрямовано створені (clearly defined designed or landscapes), утворені природно (organically evolved landscapes), асоціативні (associatives) ландшафти [311, 76]. Аналізуючи визначену в Конвенції типологію, науковці характеризують ії так: цілеспрямовано створені ландшафти це об'єкти ландшафтної архітектури (парки та сади). У своєму розвитку вони підпорядковані планомірній діяльності людини; у них багато антропогенних елементів, що створені на основі або виникли на місці природних утворень. Цілеспрямовано створені ландшафти становлять найбільший інтерес у культурологічному аспекті, оскільки їх вигляд максимально підпорядкований творчому задуму їх творців. Суто функціональне призначення окремих елементів культурного ландшафту завжди узгоджується з їх естетичними якостями.

Природно створені це ті ландшафти, які виникли завдяки природним процесам. До такого типу можна віднести багато сільських, зокрема меліорованих ландшафтів або історичних індустріальних ландшафтів. До них належать: ландшафти «копалини», які зберігають у собі пам'ятки археологічної або палеонтологічної спадщини; оазиси стародавніх географічних ареалів культурних спільнот, які сформували вигляд ландшафту, але безповоротно зникли або втратили функції носія культурної традиції; реліктові ландшафти в основному це «зникаючі» ландшафти, що опинилися в оточенні чужого їм культурного середовища або перебувають під впливом змінених природних умов. Носії культури, що створили цей ландшафт, уже зникли, але сам ландшафт зберігається в колишніх своїх формах. До процесу збереження доклали зусиль представники іншої культури, що використовують ландшафт для своїх цілей.

Асоціативні ландшафти включені в історико-культурний простір без зміни їх природної ритміки й еволюції як пам'ятні місця, місця творчості, сакральні місцевості тощо. В асоціативних ландшафтах культурна складова часто представлена не в матеріальній, а в ментальній формі за асоціацією об'єкта з якимось феноменом культури [135, 16]

Вищеокреслена типологія дозволяє визначити соціокультурну складову культурних ландшафтів, їх функціональне призначення, місце та роль у процесі формування загальнокультурного простору.

Безумовно, ефективне використання культурних ландшафтів задля створення культурного іміджу міст, регіонів, країни дозволить зробити привабливим культурно-адміністративну територію для туристів. У цьому контексті перспективною для розвитку України є ініціатива ЄС «Європейська культурна столиця», досвід запровадження якої має стати в нагоді у вітчизняній культурній практиці.

Проблеми «культурної матриці» та «культурного ландшафту» актуалізують питання розвитку національної культури, її іміджу не тільки в глобальному та глокальному розумінні, а й локальному контексті.

Таким чином, трансформаційні процеси, що відбуваються в Україні, зумовлені як внутрішніми соціокультурними явищами, так і глобалізаційними тенденціями. Сучасна Україна, зазнавши трансформаційних зсувів після розвалу СРСР, переживає нову хвилю трансформації цінностей, що відродилася після Революції гідності.

Під поняттям «трансформаційні процеси в культурі» розуміється цілісний, поступально-перетворювальний процес, спрямований на новий вектор культурного розвитку, що містить у собі такі моделі трансформації: політичну, інформаційну, економічну, суб'єктну, ціннісну, мистецьку. Можна стверджувати, що глобальні, глокальні та локальні процеси взаємообумовлюють один одного й, відповідно, сприяють певному руху в усіх сферах буття. Слід підкреслити, що глобалізація активізує диверсифікацію регіональних зв'язків, які будуються на взаємному узгодженні інтересів держав. Маючи діалектичний характер, глобалізація, з одного боку, створює умови для формування єдиного простору, а з іншого привносить у цей єдиний простір специфіку окремих регіонів і країн, культурне різноманіття яких характеризується глокальними та локальними особливостями.

Размещено на Allbest.ru