Філософія соборності в українському народному православ’ї

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософія соборності в українському народному православ'ї

Проблема розроблення стратегії відродження і розвитку сучасної культури з особливою гостротою актуалізувала необхідність звернення до вітчизняних духовних традицій, зокрема до релігійно-філософських концепцій, що історично впливали на українське православ'я. У нашому секуляризованому столітті релігійні істини, які були очевидними для предків, виявилися забутими, викривленими, що значно перешкоджає їх сприйняття.

Ключове місце у православно-релігійній філософії посідає вчення про соборність (О. Хомяков, В. Соловйов, Є. Трубецькой, С. Трубецькой, В. Ерн, С. Булгаков, С. Франк, А. Лосєв, П. Флоренський, Н. Бердяєв та ін.); інтерес до його стрижневих принципів не згасає і сьогодні [144; 204; 232; 279; 296]. А втім, у філософській літературі досі немає цілісного, розвернутого аналізу впливу принципів соборності на самосвідомість і життєдіяльність українського народу. Розв'язання даної дослідницької задачі потребує, по-перше, теоретичного осмислення феномену соборності, його принципів, по-друге, визначення форм його практичних проявів у народному житті.

За енциклопедичним визначенням, «соборність, ка- фоличність (грец. katholikos -- загальний) -- одна з основних ознак християнської Церкви, що фіксує її саморозу- міння як універсальної, цілісної [24, с. 244]». Ідея соборності вперше була сформульована О. Хомяковим і стала основою його філософсько-богословської концепції [327], однак статус найважливішого компонента вітчизняної духовної традиції дала їй православна церква.

В ученні О. Хомякова соборність тлумачиться як принцип організації духовного життя Церкви в якості єдиного і цільного духовного організму на основі любові до Христа і Божій праведності: «Церква зветься єдиною, святою, соборною (кафоличеською і вселенською) апостольською тому, що ... сутність її полягає у згоді і в єдності духа і життя всіх її членів, які визнають її у всій землі; тому, нарешті, що в писанні й ученні апостольському міститься вся повнота її віри, її сподіваній і її любові [328, с. 43]». Свобода, любов, єдність й істина як сутності життя є важливими детермінантами соборності і визначають цілісність і цінність людського буття.

Зауважимо, що на думку О. Хомякова, лише православна церква, яка органічно поєднала у собі два, здавалось би, несумісні принципи -- свободу і єдність, має статус соборного цілого, в ній індивід не втрачає, а навпаки набуває індивідуальну свободу. Католицизм і протестантизм, що зазнали ерозії раціоналізму античної спадщини, втратили ці ознаки: здоровий глузд у католицизмі віддав істину і єдність у владу авторитету папи, а у протестантизмі -- у жертву суб'єктивної щирості.

Головний принцип соборності -- єдність у множині, тобто органічне сполучення одиничного і загального (особистості і суспільства) при збереженні самостійності одиничного, особливого, що наочно відбиває духовний склад суспільства. Соборність передбачає прийняття членами спільності вищих людських цінностей при збереженні неповторних рис кожної окремої особистості. Вона заперечує як індивідуалізм, що порушує людську солідарність, так і світський колективізм, що нівелює індивідуальність. Отже, не лише церковна, а й соціальна практика формує принципи соборності.

Розглянемо соціокультурний аспект поняття «соборність» крізь призму світогляду і релігійного життя українського народу. Протягом століть соборність була стрижнем народного буття, що значною мірою обумовлено особливостями його життєвого укладу (конвенціональними механізмами соціокультурної регуляції, критеріями колективності рішень, авторитетом групової моралі тощо).

Слід відзначити, що народ як спільність -- це складний організм: з одного боку, в основі його суспільного буття лежить внутрішня єдність людей, що склалась історично і ґрунтується на спільній культурі, мові і самосвідомості; з іншого -- єдність цього організму розпадається на множинність багатьох «Я», і гармонії внутрішньої єдності протистоїть протидія між «Я» і «Інший».

Така подвійність детермінована людською природою, що проявляється у протиріччі між одиничним і загальним. Індивід, з одного боку, усвідомлює себе частиною цілісної спільноти, його життєдіяльність підпорядковується колективному цілепокладанню, правилам і нормам суспільства, що обмежують його свободу. З іншого боку, кожна людина інтуїтивно вважає себе особистістю з іманентним світом, відокремленою від «Інших». Вона діє під впливом власної волі, що так чи інакше детермінована інтересами і потребами людини.

Соборні принципи ґрунтуються на поєднані особис- тісних і суспільних цілей і узгодженому удосконаленні як всього суспільства, так і кожного його члена. Соборність спрямована не на придушення особистості, а, навпаки, на людську єдність при збереженні самостійності і самоцін- ності кожного індивіда. Як відзначає О. Пестрецов, «соборність -- злиття індивідуального і соціального. Це загальне, що містить у собі багатство особливого й одиничного [232, с. 177]».

Отже, філософія соборності спрямована на подолання соціальних протиріч між індивідуальним і суспільним, і як наслідок -- між волею і об'єктивною необхідністю. У релігійному полі абсолютна воля, тобто воля без будь- якої детермінації, приписується церквою лише Богові, воля же людини має ситуативний і історично обумовлений характер. Це провокує розлад між волею людини, як усвідомленою необхідністю, і безмежною волею всемогутнього Бога, що декларується релігією. У народній свідомості ця суперечність долається завдяки розумінню вільного вибору як можливості здійснювати добрі вчинки, що угодні Богу, які, однак, обмежені конкретними умовами людського буття.

У ракурсі соборної концепції воля народу постає як властивість активної діяльності людей, що ґрунтується на усвідомленні об'єктивних природних і суспільних закономірностей. Вона обмежена традиціями, нормами і правилами колективного буття, цінностями, що були вироблені спільнотою протягом історії, релігійними догматами і канонами та ін. І, нарешті, вона обмежена необхідністю усвідомлення волі Іншого, що визначає зміст взаємодії і співіснування людей у релігійній спільності.

Отже, воля народу -- це усвідомлення допустимих меж людської поведінки, які залежать від конкретної ситуації людського існування і в цьому плані є усвідомленням необхідності. У різні періоди історії ставлення народу до волі і необхідності було нерівнозначним -- від фатального підпорядкування людини необхідності, об'єктивним обставинам до намагання вийти за межи можливого, добитися реалізації своїх цілій (індивідуальних і суспільних). стратегія соборність релігійний світогляд

Життєдіяльність народу неможлива без внутрішньої органічної людської єдності, що передбачає взаєморозуміння між членами спільноти, інтуїтивне внутрішнє сприйняття «Іншого». Вимога бачити в «Іншому» свого ближнього є не лише абстрактною моральною нормою народного життя, а необхідною основою комунікації, що знімає напругу в людських взаємовідносинах.

Однак не слід підміняти соборність, як внутрішній зв'язок між людьми, абстрактним поняттям ідеальної всеосяжної любові до всього людства. Соборність має конкретний характер, індивід ідентифікує себе лише з даним народом, даною вірою і церквою. Неможливо любити абстрактну людину (а лише конкретну), також не можна любити людство взагалі як однорідну масу.

За С. Франком, «ця внутрішня, органічна єдність, яку ми називаємо «соборністю» і яка лежить в основі будь- якого людського спілкування, будь-якого суспільного поєднання людей, може мати різні форми або сторони, в яких вона діє як внутрішнє об'єднувальне начало [317, с. 58]». Однією з таких форм є релігійне життя народу, що являє собою спосіб буття цілісного організму «Церква-- народ» і ґрунтується, за визначенням Е. Шапошникова, на «безумовних положеннях, що не залежать від зовнішніх структур і спираються на народну віру [335, с. 24]».

Підкреслимо, що соборність українського народу завжди мала релігійний підтекст, відбиваючи раціональні й ірраціональні боки його колективної свідомості. Віруюча людина живе не в замкненому іманентному світі, а в духовному зв'язку з абсолютним началом, що створює основу вселенської соборності. Одночасно вона усвідомлює свою причетність до «Інших» (з якими його зв'язує спільна віра, доля, культура, життєдіяльність), а також свою особистість.

Тільки в усвідомленні єдності з абсолютним началом індивід відчуває духовну всеєдність. По суті, соборні принципи витікають із Божих заповідей: «Люби Господа, Бога свого!» (як духовна основа життєдіяльності людини) і «Люби свого ближнього, як самого себе!» (Мр. 12, 3031), бо він (Інший) є частина тебе самого. Тільки через ці заповіді стають зрозумілими такі поняття, як рівність людей перед Богом і неповторна цінність людської особистості, створеної за Божим образом і подібністю.

Соборна свідомість не може розглядатися як статичне утворення, вона містить у собі також нескінченне часове начало, що проявляється у зв'язку минулого, сучасного і майбутнього народу і є найважливішою властивістю соборності. У соборної пам'яті минуле не зникає, а продовжує жити у сьогоденні. Звичаї, що панують у народі і яким інстинктивно підпорядковуються члени спільності, закони, за якими вони живуть, весь устрій народного життя, навіть мова -- все це створено не сьогодні, а пращурами.

Пам'ять про історичне минуле у народній свідомості живе разом із спрямованістю у майбутнє. Це не випадкова риса духовного буття народу, а іманентний закон, що забезпечує його стійкість і життєздатність як спільності. Радикальні зміни, що ставлять за мету знищити у суспільстві все його минуле і побудувати життя наново з нічого, є утопічними і, як правило, закінчуються крахом.

У філософії соборності часова нескінченність знаходиться у нерозривному зв'язку і протидії з тимчасовістю життя людини, що детермінує розвиток суспільства. Носієм безперервного соборного начала є суспільство; навпаки, фермент новини, творча спрямованість до майбутнього закладені в індивідуальності. Усе нове, що визначає суспільну мінливість, починається саме з особистішої ініціативи. А втім, ці протилежності взаємообумовлюють одна одну, забезпечуючи безперервний розвиток суспільства: нове будується на ґрунті народних традицій; інновації проникають у колективну свідомість, сприймаються і утверджуються в ній, впливаючи на процес варіювання і трансформації традицій.

Протиріччя між нескінченністю і тимчасовим виливається в антагонізм начал -- індивідуального і соборного, традиційного й інноваційного. У народному житті через його конвенціональний характер перевага надається традиційному, соборному началу, однак принцип зберігання спрямований не на утримання старого як такого, а на забезпечення стійкості, консолідації суспільства, безперервності його розвитку. Встановлення гармонічної рівноваги, оптимального балансу між індивідуальним і соборним, традиційним й інноваційним завжди було важливим завданням як церкви, так і самої спільності.

Отже, концепція соборності в її православній традиції відкидає «трактовку особистості як пасивного об'єкта, діяльність якого детермінована виключно потойбічним впливом [232, с. 179]», підкреслюючи активність двох начал -- надприродного і людського, з одного боку, і гармонічну єдність особистіших і суспільних інтересів, з іншого. Соборність завжди була детермінантом стабільності релігійної віри і життєдіяльності народу в усіх її сферах, а також у внутрішньому житті церкви.

Соборне начало виявляється у народному житті через давні традиції і звичаї. На думку богословів, релігійна практика, в якій відбився синтез віри і дійства, найбільш повно забезпечує реалізацію єдності як головного соборного принципу. Так, Є. Троїцький пише: «Саме церковне богослужіння, будь то літургія, всенощна, обідня, ведеться з гармонічною, соборною участю багатьох людей -- духівництва, мирян, хору. Саме відвідування церкви благотворно впливає на людей, очищуючи їх від життєвих пристрастей, спонукаючи до любові, міру і злагоди [296, с. 28]».

Залучаючись до релігійних обрядів і, перш за все, до таїнств, людина розкриває для себе шлях до праведного життя і безсмертя через єднання з іншими членами спільності. Церква неодноразово реформувала релігійну практику, але її внутрішній зміст, що ґрунтується на соборному началі, залишається інваріантним.

Упродовж історії ступінь єдності українського народу то послаблювалась, то посилювалась залежно від суспільних умов його життя, проте соборний принцип внутрішнього зв'язку між членами спільності залишався домінуючим. Однак не слід ідеалізувати цей феномен. З часом виявився парадокс принципу людського єднання -- в його інверсії, тобто в переході від одного крайнього стану до іншого: від соборної єдності (згоди) суспільства до не- сприйняття «Інших», що становить суттєву проблему сьогодення. А втім, філософія соборності затверджує інше -- закономірну необхідність єднання людей на підставі моральності, любові до ближнього, ціннісної орієнтації на суспільно корисні, а не егоїстичні цілі. Саме у цьому розумінні соборні концепти можуть бути реалізовані при модернізації сучасного суспільства.

Розглянемо співвідношення між соборністю і колективністю в релігійному полі. Як зазначалося, головними детермінантами колективності є спільні цілі, норми і цінності народу, що обумовлюють форми і способи об'єднання і взаємодії людей в їх цілеспрямованій релігійній активності у суспільстві. Феномен колективності, що має давню природу, обумовлений раціональними й ірраціональними сферами колективної свідомості і містить у собі субстрат інваріантності. У суспільстві з конвенціональним механізмом соціокультурної регуляції, яким є народ, принцип колективності є основою формування і функціонування стійкої соціальної спільності, він проявляється на всіх рівнях його життєдіяльності: у процесі творчості, споживання (зберігання) і ретрансляції результатів активної діяльності людей.

Феномен колективності являє собою цілісну систему, що містить широкий спектр взаємозв'язаних елементів (колективізм, соборність тощо), які складають певну ієрархію. Отже, колективність і соборність співвідносяться як загальне і одиничне й перебувають у нерозривному зв'язку: одиничне (соборність) існує в загальному (колективності), а соборність відбиває риси колективності. Залежно від умов соціокультурного життя людей у різні історичні періоди превалюють ті чи інші її складові. У процесі розвитку суспільства внаслідок еволюційних і революційних змін одні елементи поступаються своїми домінуючими позиціями іншим, однак не зникають, а відходять у маргінальний стан і завжди готові повернути втрачене.

Так, у радянські часи однією з домінуючих світоглядних парадигм суспільства був колективізм, як «принцип суспільного життя і діяльності людей, що виявляється у товариському співробітництві і взаємодопомозі, у свідомому підпорядкуванні особистісних інтересів суспільним [274, с. 288]». Колективізм детермінує монополію суспільних інтересів, заради яких людина повинна, по суті, відмовитися від своєї індивідуальності, підпорядкувати особисте колективним цілям.

З падінням комуністичного режиму, з переходом до ринкової економіки колективізм поступається місцем індивідуалізму, що призвело до посилення ентропійних процесів в українському суспільстві. Підтвердженням тому є диференціація християнства, конфронтація окремих його гілок, зниження консолідації людей, а також деградація сім'ї, яка споконвіку вважалась первинною і основною формою спільності. Не випадково, що саме сьогодні в центрі уваги вітчизняної філософської і культурологічної думки стає так зване «родинне питання».

На практиці не існує оптимальної моделі людської поведінки, що сполучила б такі полярні форми, як колективізм і індивідуалізм. Переводячи цю проблему в галузь етики і релігії, філософи-богослови вважають, що принцип органічного поєднання загального і одиничного найяскравіше утілюється в концепції соборності, яка передбачає одностайну участь віруючих у житті світському і церковному, колективну творчість і колективне рятування.

Безумовно, соборність -- це ідеальна модель релігійного буття, а втім, принцип соборності органічно ввійшов в систему мислення українського народу, він простежується протягом усіх етапів розвитку української народної релігійної культури і є важливим детермінантом самосвідомості українців. Сьогодні найбільш реально діючою формою в реалізації соборного абсолюту залишається єдність небесної і земної церкви. Однак соборна концепція може стати серйозним методологічним підґрунтям для розроблення інших моделей, які були б спроможні вирішувати основні протиріччя сучасного суспільного буття, зокрема між людиною і суспільством, між релігійними конфесіями.

Для вирішення суспільних проблем необхідна якісна трансформація свідомості людини на основі ідеалів моральності і людської єдності. Концепція соборності, незважаючи на ідеалістичний характер із яскраво визначеними релігійним ракурсом, закладає мотиваційне ядро для розвитку особистості, причому особистості соціалізованої, яка подолала прагнення до задоволення виключно власних егоїстичних потреб. Це важливий момент, бо надзвичайна індивідуалізація суспільства є, на мій погляд, головними чинниками кризи його духовних основ. Не випадково, що в умовах соціокультурної ентропії суспільство починає звертатися до стрижневого принципу народної культури -- соборності як прояву суто національної свідомості, шукаючи панацею проти руйнування ціннісно-орієнтаційної системи координат суспільства.

Размещено на Allbest.ru