Неоінституціоналізм як методологія аналізу трансформації сучасного університету

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Харківський національний університет міського господарства імені О.М. Бекетова

Кафедра філософії і політології

Неоінституціоналізм як методологія аналізу трансформації сучасного університету

Радіонова Л.О., к. філос. н., доцент

Козирєва Н.В., к. філос. н., доцент

м. Харків

Анотація

У статті розглядаються шляхи трансформації сучасного університету і структурні зміни, що відбуваються в ньому, при цьому категорії «інститут» і «організація» є ключовими конструктами дослідження. На протиставленні цих двох понять, перше з яких відображає сутність моделі класичного університету, а друге - моделі сучасного університету, будується аналіз реформаційних процесів в університеті. Звідси логічно випливає методологічний підхід, який задає аналітичні рамки статті, це - неоінституціоналізм і теорія організації. Автори спираються на основні положення неоінституціонального підходу, сформульовані в класичних працях Дж. Мейєра, Б. Роуена. Розглядаються також праці Й. Бекерта, В. Пауелла, що аналізують інституціональний ізоморфізм, зокрема стосовно системи вищої освіти, тобто дослідження феномена запозичення інституціональних рис системи вищої освіти однієї країни та привнесення їх у систему вищої освіти інших країн.

Аналіз університету з позицій теорії організації, здійснений у статті, спирається на праці В. Скотта, в яких запропоновано порівняльний аналіз інститутів і організацій. Показано причини трансформації університету із соціального інституту, що має на меті ідеальну мету пошуку істини, проголошує цінність знання безвідносно до його практичної застосовності, забезпечує приріст і трансляцію знань, на корпорацію з надання освітніх послуг і виробництва знань з акцентом на практичну спрямованість.

Доведено, що університет перетворюється на актора, який характеризується автономним, стратегічним процесом ухвалення рішень, відчуває на собі сильний вплив інституціонального середовища, в якому він функціонує, вступає в конкурентну боротьбу з іншими акторами, що посідають схожу позицію в інституціональному середовищі. Підкреслюється, що індикаторами процесу кардинальної змістовної зміни є зміни форми існування університету, його організаційних засад та становлення в університеті структур і практик, аналогічних до тих, що характерні для організації.

Ключові слова: університет, інститут, організація, неоінституціоналізм, теорія організації, інституційний ізоморфізм, інституціоналізація, трансформація університету.

Abstract

Neo-institutionalism as a methodology for analysing the transformation of the modern university

Radionova L.O., Kozyrieva N.V., PhD in Philosophy, Docent, Senior Lecturer of Philosophy and Politology Department, O. M. Beketov National University of Urban Economy in Kharkiv, Kharkiv

The article examines the ways of transformation of the modern university and the structural changes taking place in it, with the categories of «institution» and «organisation» being the key constructs of the study. The analysis of the reform processes in the university is based on the contrast of these two concepts, the first of which reflects the essence of the model of a classical university, and the second - the model of a modern university.

This logically leads to the methodological approach that sets the analytical framework of the article: neoinstitutionalism and organisational theory. The authors rely on the main provisions of the neo-institutional approach formulated in the classic works of J. Meyer and B. Rowan. The authors also consider the works of J. Beckert and W. Powell, who analyse institutional isomorphism, in particular in relation to the higher education system, i.e. the study of the phenomenon of borrowing institutional features of the higher education system of one country and introducing them into the higher education system of other countries.

The analysis of the university from the standpoint of organisational theory, carried out in the article, is based on the works of W. Scott, which offer a comparative analysis of institutions and organisations. The article shows the reasons for the transformation of the university from a social institution that aims at the ideal goal of searching for truth, proclaims the value of knowledge regardless of its practical applicability, ensures the growth and translation of knowledge, to a corporation providing educational services and knowledge production with an emphasis on practical orientation.

It is proved that the university is transforming into an actor characterised by an autonomous, strategic decision-making process, strongly influenced by the institutional environment in which it operates, and enters into competition with other actors occupying a similar position in the institutional environment. It is emphasised that the indicators of the process of fundamental substantive change are changes in the form of existence of the university, its organisational foundations and the establishment of structures and practices at the university similar to those of an organisation.

Keywords: university, institution, organisation, neo-institutionalism, organisation theory, institutional isomorphism, institutionalisation, university transformation.

Постановка проблеми

Трансформаційні процеси, що відбуваються в сучасному освітньому просторі як на глобальному рівні, так і на рівні окремого університету, стали предметом особливої уваги. Свідченням цього є, зокрема, той факт, що за останні два десятиліття у світі з'явилася величезна кількість наукових і статистичних досліджень вищої освіти. Поточний стан системи вищої освіти у світі можна охарактеризувати як потужну хвилю перетворень, безпрецедентних за своїм масштабом і глибиною. Сьогодні всюди говорять про те, що університет переживає процес глобальної трансформації, що відбувається радикальний перегляд засад, сутності та цілей освітнього процесу, принципів науково-дослідницької роботи. Феномен «кризи» університету розкривається через тезу про трансформацію університету з інституту в організацію та своєрідну корпорацію з надання освітніх послуг і виробництва науково-дослідницьких результатів, що знаходить свій вираз у дедалі більшій орієнтації університету на потреби ринку, упровадженні в університет ринкових механізмів і запозиченні бізнес-культури, ми частково ці питання вже розглядали [1, 2].

Сьогодні дедалі поширенішим у науковій літературі стає підхід до опису університету як формальної організації. Процес трансформації університету в організацію та у своєрідну підприємницьку структуру є всебічним і охоплює всі сфери його життєдіяльності: від зміни організації навчального та науково- дослідницького процесу, змісту освітніх програм і предмета наукових досліджень до перегляду методів та інструментів управління вишем, ідеї та місії університету.

Безумовно, цей процес чинить серйозний вплив на внутрішню структуру університету, зокрема на структуру персоналу, принципи організації роботи співробітників університету та оцінювання ефективності цієї роботи, поділ функцій, які виконують в університеті, тощо.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Тематика вищої освіти та університету, зокрема, широко представлена у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі. Безліч праць українських авторів присвячено вивченню систем вищої освіти/університету в певні історичні періоди: Л. Ващенко, І. Гавриша, В. Євдокимова, О. Коваленко, В. Лугового, Т. Лукіної, О. Ляшенко, О. Овчарука, В. Олійника, П. Полянського та ін. Ідеї широко відомої праці Х. Ортеги-і-Гассета, що стала класичною. Ортеги-і-Гассета «Місія університету» розвиваються низкою сучасних дослідників, які ставлять питання про зміну ідеї та формування нової місії університету (Б. Рідінгс, Дж. Салмі, С. Маргінсон та ін.). Важливе місце посідають наукові праці, в яких представлено аналіз процесу перетворення університету на організацію та підприємницьку структуру (Б. Кларк, М. Хубер, Г. Крюкен).

Мета статті полягає в аналізі структурних трансформацій у сучасному університеті, зокрема тих, що в той чи інший спосіб впливають на зміну балансу влади між різними органами управління університетом, на зміну структури персоналу та статусної ієрархії всередині університету, на формування нової професійної групи (менеджери) та нових кар'єрних устремлінь і траєкторій університетських працівників, на зміну розуміння сутності академічної професії.

Виклад основного матеріалу

Сучасний університет, що переживає як структурні, так і змістовні (ідея, місія, роль у суспільстві тощо) зміни, часто аналізується в зіставленні з класичним університетом: на противагу класичному університету, зосереджується більшою мірою не на ідеалістичних, а, скоріше, на прагматичних цілях: практична спрямованість навчання, трансфер знань, комерціалізація, прагнення успіху в конкурентній боротьбі з іншими університетами за фінансування, імідж і репутацію, студентів, кращий професорсько-викладацький склад, а також за можливість досягнення таких цілей. Подібні цілі сучасного університету, а також використовувані для досягнення цих цілей засоби, такі як, наприклад, чіткий поділ адміністративної та науково-викладацької функцій, виокремлення окремої групи адміністративного персоналу, відповідального за управління університетом, посилення ієрархічного принципу взаємодії всередині університету, раціоналізація та бюрократизація, що мають на меті підвищити ефективність діяльності, тощо, дають підстави говорити про посилення в університеті рис організації та привнесення до нього рис підприємництва.

«Нова» інституціональна теорія, або неоінституціоналізм, сформувалася в рамках теорії організації в 1970-1980-х рр. Неоінституціоналізм представив альтернативний погляд на інститути, що ґрунтувався на припущенні про те, що дії організації структуровані не тільки логікою економічних і технологічних чинників, а й також інститутами, що формують соціальне середовище, у якому функціонує організація. До таких інститутів належать держави, професії, інші організації, культура та ціннісні орієнтири суспільства загалом. Важливою рисою неоінституціоналізму, що відрізняє його від традиційної інституціональної теорії, в центрі уваги якої - формальні, законодавчо встановлені та історично сформовані аспекти інститутів, є його ширше розуміння інститутів, яке має більший акцент на соціологічній природі, що визначило новий дослідницький фокус. У центрі уваги неоінституціоналізму - вивчення процесу взаємодії між інститутами та впливу, який інститути справляють на індивідуальні уподобання та дії, а також на суспільство загалом.

Неонституціональний підхід приділяє особливу увагу вивченню впливу інститутів на поведінку індивідуума. Цей вплив протікає через системи правил, норм та інших елементів інституціональних структур. Як стверджували більш ранні теорії, під впливом інститутів індивідууми роблять вибір із двох можливих ліній поведінки:

1) дії з метою максимізації свого зиску (інституціоналізм раціонального вибору);

2) дії згідно з почуттям обов'язку та свідомістю того, як слід чинити, щоб відповідати очікуванням інших (історичний інституціоналізм).

Важливим внеском неоінституціоналізму в цьому питанні стало введення поняття «вплив когнітивного типу». Через це поняття висловлюється ідея про те, що дії індивідуумів структуруються наявними концепціями. Відповідність поведінки індивідуума загальноприйнятим правилам може бути результатом того, що інші лінії поведінки просто не виникають у його свідомості, тобто індивідуум слідує встановленим моделям поведінки тому, що ці моделі видаються йому звичними, звичними, сприймається як щось само собою зрозуміле [3, 57]. Ця концепція може бути застосована не тільки до індивідуумів, але також і до організацій та інститутів.

Іншим важливим положенням неоінституціональної теорії є теза про те, що інститути й організації функціонують у середовищі, створюваному іншими інститутами й організаціями, тобто в інституціональному середовищі. Ця теза передбачає, що кожен інститут, кожна організація відчувають на собі соціальний тиск інших інститутів і організацій - інституціональний тиск рівних собі. Головною метою організації в такому інституціональному середовищі є виживання. Досягнення цієї мети вимагає не тільки економічного процвітання, а й досягнення леґітимності в цьому інституціональному світі через запозичення загальноприйнятих, інституціонально закріплених структур і практик, що їх вважають «правильними, придатними, адекватними, раціональними та обов'язковими» [4]. трансформація університет інститут знання організація освітній послуга

Очевидно, що такий інституціональний тиск має вплив не тільки на те, які цілі ставить перед собою організація, а й також на те, які ресурси доступні цій організації для досягнення поставлених цілей. Через цю тезу неоінституціональна теорія пояснює, чому багато організацій, які функціонують в однаковому інституціональному середовищі, зрештою доходять до схожих організаційних структур, незважаючи на відмінності в розвитку цих організацій, тобто організації обирають ті інституціональні практики, які відповідають їхньому інституціональному середовищу. За поясненням цього явища стоїть феномен ізоморфізму [4, 345]. Поняття «ізоморфізм» використовується для позначення схожості процесів, що протікають в організаційних структурах і є результатом імітації або незалежного розвитку організацій у схожих умовах, що призводить до схожих результатів у плані організаційних структур. Під імітацією мається на увазі практика копіювання організаціями структур інших організацій: коли з'являються нові успішні організаційні практики, за певний час мінімальна кількість організацій запозичує їх, після чого ці практики стають спільною власністю та запозичуються всіма іншими організаціями - процес запозичення найкращих практик.

Джон Мейєр і Брайан Роуен представили детальний аналіз феномена ізоморфізму у своїй праці «Інституціоналізовані організації: формальна структура як міф і церемонія» [4]. Як стверджують автори, за умов високо інституціоналізованих середовищ організації змушені слідувати тим правилам і включати до своєї структури ті практики та процедури, що встановлюються переважними концепціями раціональної організації та є інституціонально закріпленими в суспільстві.

У такий спосіб організації підвищують рівень своєї легітимності та, відповідно, шанси на виживання в інституціоналізованому світі незалежно від того, наскільки ефективними та результативними виявляться запозичені практики та процедури. «Інституціоналізовані продукти, послуги, технічні прийоми, стратегії, програми можуть виступати в ролі потужних міфів, і багато організацій церемоніально, дотримуючись загального ритуалу, запозичують їх. Але дотримання інституціоналізованих правил може проходити в гострому конфлікті з критеріями ефективності» [4, 340-341]. У працях інших авторів представлено емпіричне підтвердження правомірності цієї теорії [5].

Одним із чинників конфлікту між імперативом додержуватися стандартних правил і критеріями ефективності є те, що під час запозичення чужих практик, які успішно працюють в інших організаціях, не враховують відмінностей між організацією, від якої їх запозичують, та організацією, до якої їх привносять, а також відмінностей в умовах, у яких функціонують ці дві організації [4, 355]. Ці відмінності можуть виявитися настільки істотними, що запозичення практик і структур, які успішно працюють в одній організації, може призвести до краху в іншій організації.

Вплив інституціонального середовища на організацію виявляється також у тому, що після того, як організація запозичує загальновизнані практики та структури, вона також схильна запозичувати зовнішні загальновизнані критерії оцінювання та проводити оцінку власної діяльності відповідно до цих критеріїв [4, 350-352].

У рамках неоінституціональної теорії велику увагу приділяють також ролі процесу інституціоналізації. Згідно з прихильниками цієї теорії, процес інституціоналізації призводить до утвердження і легітимації повторюваних і загальновизнаних організаційних структур у культурі членів цієї організації та визнання цих практик невіддільними елементами структури організації, що забезпечують її функціонування, ідеться про вплив внутрішнього соціального середовища на структури і функціонування організації. У процес інституціоналізації соціальні норми і практики, які приймають і засвоюють члени організації, можуть мати великий вплив на нововведення, як ті, що привнесені ззовні, так і ті, що народжуються всередині самої організації.

У зв'язку з цим необхідно згадати про феномен шляхової залежності, або ефект колії. Через це поняття виражається ідея про те, що шляхи, які обирають або формують на більш ранніх етапах розвитку інститутів і організацій, значною мірою спрямовують подальші ініціативи з реформування, тому що всередині інституту й організації є тенденція слідувати моделям, обраним раніше.

Таким чином, можна говорити про те, що інститути й організації мають свою внутрішню, вроджену програму, яка базується на патерні розвитку і включає як формальні (закони, правила), так і неформальні елементи, але широко поширена згода щодо звичного стану справ і загальноприйнятих моделей поведінки. У цьому відбивається вплив вихідних інституціональних структур і практик на подальший розвиток організації та процес інновацій усередині неї.

Поняття «шляхова залежність» також допомагає зрозуміти, чому одне й те саме нововведення може призвести до протилежних результатів у різних організаціях. В одній організації воно може призвести до позитивного результату - сприятиме зростанню і процвітанню, в той час як в іншій організації те саме нововведення може мати негативні наслідки - стати фактором, що стримує розвиток, або навіть призвести до руйнування організації. Пояснення такого стану справ криється у відмінностях у культурі, що міцно вкоренилася в окремих організаціях.

Резюмуючи викладене вище, зазначимо, що особлива цінність неоінституціональної теорії полягає в тому, що вона пропонує більш адекватну інтерпретацію процесу функціонування організації. Ця інтерпретація перевершує рамки констатації існування простого зв'язку між економічними й технологічними змінними та діями організації, що спирається на ідею нічим не обмежуваного, нічим не структурованого раціонального прагнення індивідуумів та організацій до максимізації своєї вигоди. Але загалом неоінституціональна теорія виступає радше в ролі загального напряму думки, а не ретельно опрацьованої теорії, про що свідчить також те, що навіть серед прихильників цього теоретичного підходу немає повної згоди щодо формулювання навіть фундаментальних тез цієї теорії.

Університет як структура, чия природа, символічне значення та практичний сенс формувалися і проходили процес інституціоналізації протягом багатьох століть набув поширення в усьому світі. Існує багато трактувань терміна «інститут», що відбивається в різноманітті існуючих визначень. Якщо підсумувати все розмаїття підходів, то можна сказати, що під «інститутом» розуміють систему ціннісних орієнтирів, норм і символічних смислів, що регулюють певну сферу життя суспільства, яка формується для задоволення певних потреб суспільства. Дана система цінностей і норм знаходить своє вираження і закріплюється в суспільстві через систему соціальних практик, формальних і неформальних елементів, статусів та інституцій, які у своїй сукупності регулюють відповідну сферу суспільних відносин.

Однією з ключових ідей неоінституціонального підходу є ідея про вплив інституціональних середовищ на локальні інституціональні моделі, оскільки ці середовища задають локальні умови, визначаючи ключові елементи, впливаючи на відносини між елементами та формуючи їхні цілі. Тезу про те, що інституціональні середовища формують локальні структури, було детально досліджено як на рівні загального аналізу, так і стосовно вищої освіти на рівні окремих осіб, організацій [4], і суспільств [6].

Таким чином, згідно з неоінституціоналізмом, університет як інститут не можна розглядати поза ширшими культурними та організаційними середовищами - причому йдеться не тільки про національні, а й про світові середовища.

Ці ширші середовища, в яких функціонує університет, уже містять певні шаблони та моделі, і університету не просто доводиться зважати на них, а й наслідувати їх через копіювання їхніх окремих елементів. Розуміння університету як інституту відсилає нас до історії його становлення та розвитку, до його еволюційного шляху, під час якого сформувалися фундаментальні ідеї, принципи, цінності, символічні смисли та роль університету в суспільстві. Попри те, що різні країни характеризуються великими відмінностями в політичних, економічних, соціальних і культурних умовах, можна говорити про існування спільної історії розвитку західноєвропейського університету, в якій умовно виокремлюють кілька етапів. Частково спираючись на класифікацію етапів розвитку університету, запропоновану іншими вченими [7], ми виокремимо такі основні етапи: перші університети сформувалися ще в Середньовіччі. Середньовічні університети являли собою співтовариства студентів, викладачів і вчених, які разом формували своєрідну гільдію, побудовану на принципі самоврядування і незалежного визначення кваліфікації та ролі кожного члена. Університет від самого початку свого зародження мав універсальну, космополітичну природу, що виражалося у свободі територіального переміщення вчених і студентів, у можливості працювати й навчатися в різних університетах, а також в існуванні єдиної мови - латинської, якою велося викладання і здійснювалася наукова діяльність [1].

У період становлення національних держав відбулося посилення зв'язку між університетом як світовим інститутом, яким він був за своєю природою, і тією національною державою, в якій він функціонував. Університет продовжував зберігати свій універсальний, космополітичний характер у плані спільної культурної місії та сутності академічної професії, але в плані своєї організаційної структури ставав дедалі більш національно зорієнтованою інституціональною моделлю, що мала на меті не лише наукову освіту, а й підтримання національного проекту, поширення національної ідеї [8].

Таким чином, процес еволюції університету поєднує в собі гомогенні та гетерогенні риси: у плані культурного змісту вищої освіти спостерігається тренд у бік ізоморфізму; у плані інституціональної системи від часу становлення національних держав намічається тренд у бік більшого розмаїття, більшої гетерогенності.

Період європейського Ренесансу ознаменувався кардинальними змінами у світогляді та зміщенням інтересу з питань теологічного характеру на антропоцентричні питання, у центрі уваги яких - людина та її діяльність. Як наслідок, на перший план вийшла постать гуманіста, а гуманітарні науки набули значного поширення як наукові дисципліни, які викладають і вивчають в університеті.

Епоха Просвітництва також стала періодом великих змін у європейській культурі та світогляді і пов'язана зі становленням нових філософських і суспільних уявлень, що кидали виклик колишнім уявленням, побудованим на вірі та традиціях. У цей період формуються нові принципи отримання знань і осягнення істини - наукові методи, раціоналізм і логіка, емпірична перевірка. Новий світогляд висуває на перший план філософію, а також дає стимул для подальшого розвитку природничих і технічних наукових дисциплін.

У XIX столітті з'являється кантівсько-гумбольдтіанський університет, який і став моделлю класичного університету. До XVIII століття виробилися дві основні моделі університету: німецька і французька. Німецька модель, що ґрунтувалася на ідеях Вільгельма Гумбольдта та Фрідріха Шлейєрмахера, на противагу французькій моделі, що характеризувалася жорсткою дисципліною та всебічним контролем викладацької й навчальної діяльності з боку адміністрації університету, підтримувала академічні свободи та приділяла велику увагу проведенню наукових досліджень, і з часом набула більшого поширення, ніж французька. Університети в Україні створюються пізніше, ніж у Західній Європі, і саме в традиціях кантівсько-гумбольдтіанського університету, тобто здебільшого на основі німецької моделі.

Національні держави поставили перед собою мету поширити ідеї прогресу і справедливості, що мало бути здійснено через зміцнілу формальну систему вищої освіти, тобто через університет. Почався період розширення сфери вищої освіти, що знайшов своє вираження у збільшенні кількості університетів і кількості країн, що мають університети, збільшенні кількості студентів і розширенні кола предметів, що викладаються. Вища освіта того періоду поширювалася як інститут, що мав ідеальну мету, а саме мету сприяти прогресу і справедливості. Ця мета сформувалася в рамках моделі національної держави і, можливо, навіть затуляла більш прагматичне завдання сформувати стабільне суспільство, яке б краще піддавалося управлінню. Саме тому вища освіта поширювалася не лише в промислово та комерційно розвинених районах, а й усюди, де поширювалася нова модель національної держави - не лише в більш розвиненій Європі, а й у сільськогосподарській Америці. Це поширення вищої освіти виправдовувалося поняттями «людський капітал», як свідчення прогресу, і «права людини і громадянина», як ознака справедливості [9, 16-17].

Попри те, що XIX століття стало часом безпрецедентного розширення сфери вищої освіти, воно також стало часом кризи університету. На початку XIX століття університет зазнав жорсткої критики як архаїчний інститут, тісно пов'язаний зі старим режимом і його культурою. Критики стверджували, що необхідно замінити університет на заклади, що пропонують спеціалізовану освіту для підготовки працівників за вузькими спеціальностями, чого потребувала диференційована економіка і все суспільство, побудоване на поділі праці. Результатом стало закриття деяких університетів та їхня заміна на спеціалізовані заклади в різних країнах, включно з Францією, Німеччиною, Іспанією, США. Але вже кінець XIX століття ознаменувався відродженням університету.

Після закінчення Другої світової війни, особливо починаючи з 1955 р., почалася друга хвиля безпрецедентного за своїми масштабами розширення сфери вищої освіти у світі. У 1900 р. вищу освіту мав усього приблизно 1% населення світу, у 1950 р. -3%. Зараз кількість людей, які мають вищу освіту, становить понад 20% населення світу [7]. Слід зазначити, що поширення вищої освіти у XX столітті супроводжувалося відкриттям доступу до вищої освіти для тих сегментів населення, які історично не допускалися до університету. Найбільшим таким сегментом є жінки.

Сучасні суспільства та їхні еліти проголосили цінність поширення вищої освіти. Зокрема в Європі ця ідея підтримується такими проектами, як Болонський процес та новою концепцією здобуття та підвищення освіти впродовж усього життя.

Новітній час, що характеризується посиленням глобалізаційних процесів, запропонував більш динамічну модель суспільства - модель світового суспільства, що є результатом змін не тільки в галузі економічного виробництва та обміну, але й у тому числі результатом когнітивних змін. У новій моделі суспільства вища освіта більше не сприймалася виключно як система підготовки індивідуумів для виконання певного набору ролей у стабільному національному соціальному порядку. Тепер вона інтерпретувалася як джерело людського, соціального, культурного та економічного капіталу. Таким чином, експансія вищої освіти у XX столітті легітимувалася поняттями «особисте благо» і «суспільне благо» [7, 902].

Незважаючи на неймовірний успіх університету в сучасному світі, його безпрецедентну експансію, дедалі частіше висловлюється думка про кризу університету, втрату ним своїх ключових цінностей, культурне розкладання [8], про перетворення університету-інституту на університет-організацію. Іноді ці тенденції, навпаки, сприймаються позитивно й інтерпретуються як необхідний тріумф організаційної раціональності та ефективності, виражений у моделі підприємницького університету, ми ці питання аналізували в минулих публікаціях [9].

Висновки

Таким чином, визначаючи категорію «інститут» стосовно університету, на наш погляд, доцільним є таке трактування: університет як інститут являє собою соціальну структуру, що характеризується наявністю таких рис:

- ця соціальна структура має на меті задоволення потреб суспільства в примноженні наукового знання, що здійснюється за допомогою дослідницької діяльності, і в передаванні знань і вмінь наступним поколінням через викладання, а також несе в собі втілення гуманістичного ідеалу цінності знання як такого, безвідносно до його практичної застосовності; соціальна структура з великою часткою самоорганізації та важливою роллю міжособистісних контактів;

- наявність тісного зв'язку даної соціальної структури з інституціональним середовищем, у якому вона функціонує. Інституціональне середовище формується набором економічних, політичних, соціальних, культурних умов, інститутами, органами, організаціями, системою цінностей тощо;

- сильний зв'язок соціальної структури з ширшим культурним контекстом: ця структура несе в собі історичну спадщину і весь еволюційний шлях вищої освіти та університету з усією множиною значень, символічних смислів, набутих на цьому шляху;

- ця соціальна структура дістає своє вираження не тільки в конкретній, фізично відчутній і вимірюваній, а й також і в абстрактній формі, зрозумілій і визнаній суспільством, що є в його очах підтвердженням наявності фізично вимірюваної ознаки. Наприклад, диплом про вищу освіту як абстрактне підтвердження наявності знань у певній галузі та оцінки цих знань. Інший приклад - статус професора університету як абстрактне підтвердження володіння видатним науковим потенціалом у певній царині знання, що дає моральне і формально закріплене право на те, щоб передавати знання іншим (у формі викладання) та брати участь у примноженні наукового знання (у формі дослідження);

- ця соціальна структура формується системою статусів і закріплених за кожною статусною позицією системою функцій і ролей (наприклад, професор, студент, ректор);

- ця соціальна структура не є актором у тому значенні поняття «актор», яке використовують в організаційній теорії. Тобто ця структура не володіє формальною автономією і суверенітетом в ухваленні ключових рішень, що визначають її подальший розвиток, і залежить у ключових рішеннях від зовнішніх акторів (наприклад, від держави). Крім того, ця структура практично в повному обсязі отримує фінансування для свого функціонування від зовнішнього актора - держави, що забезпечує їй більший ступінь захищеності та стабільності у фінансовому плані. Це означає, що ця структура не має потреби самостійно забезпечувати своє фінансове виживання в умовах ринку за допомогою менеджменту своєї діяльності, і вона не обтяжена турботою про те, щоб побудувати свою діяльність таким чином, щоб гарантувати структурі економічний успіх для продовження свого існування;

- наявність особливого типу взаємодії/зв'язку між членами структури (колегіальна форма взаємодії), який суттєво відрізняється від формальної, ієрархічної моделі взаємодії, характерної для організації;

- наявність загальної системи норм і ціннісних орієнтирів, яку поділяють усі члени структури. Зокрема, системи, побудованої на ідеалах академічної свободи, цінності знання як такого безвідносно до його застосовності, спільного прагнення до пошуку істини, в яких втілюється ідея університету.

Вийшло дуже об'ємне, описове визначення, певною мірою неможливість дати стисліше й конкретніше визначення університету як інституту пов'язана також із тим, що в його основі лежить діяльність, яка включає невизначені технології, що забезпечують отримання продукту, який погано піддається оцінці та вимірюванню.

Література

1. Радіонова Л.О., Стадник Г.В. Університет 3.0: перспектива найближчого майбутнього / Problematic issues of Ukrainian university education in transformational conditions of economy: monograph / under the general editorship of Doctor of Economics, Professor L.L. Kalinichenko / «Wydawnictwo IVM», 2020. 284 p. (Рр. 211-237)

2. Радіонова Л., Козирєва Н. Інноваційно-випереджальна система освіти для підприємницького університету / Theoretical foundations of pedagogy and education: collective monograph / Hritchenko T., Loiuk O., etc. International Science Group. Boston: Primedia eLaunch, 2021. 994 р. (Рр. 342-392).

3. Scott W.R. Institutions and Organizations. 2nd ed. Thousand Oaks: Sage Publications. 2001.

4. Meyer J., Rowan B. Institutionalized Organizations: Formal Structure as Myth and Ceremony / American Journal of Sociology. 1977. Vol. 83. No. 2. P. 340-363.

5. Pratt J. Institutional Isomorphism and Online Learning in Australian Higher Education / Academy of World Business, Marketing and Management Development/ Eds. G. Ogunmokun, R. Gabbay, J. McPhail. 2004.

6. Anderson B. Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism. London, England: Verso. 1991.

7. Meyer J., Ramirez F.O., Frank D.J., Schofer E. Higher Education as an Institution. Sociology of higher education: Contributions and their contexts. 2005. Pp.1-58.

8. Readings B. The University in Ruins. Cambridge, MA: Harvard University Press. 1996.

9. Радіонова Л.О., Козирєва Н.В. Університетська освіта: виклики сучасності / Журнал «Перспективи та інновації науки». №1(19). 2023. Рр. 337-349.

References

1. Radionova L.O., Stadnyk H.V. (2020). Universytet 3.0: perspektyva nayblyzhchoho maybutn'oho [University 3.0: the perspective of the near future] / Problematic issues of Ukrainian university education in transformational conditions of economy: monograph / under the general editorship of Doctor of Economics, Professor L.L. Kalinichenko / «Wydawnictwo IVM», 284 p. (Рр. 211-237) [in Ukrainian].

2. Radionova L., Kozyryeva N. (2021). Innovatsiyno-vyperedzhal'na systema osvity dlya pidpryyemnyts'koho universytetu [Innovative and anticipatory system of education for an entrepreneurial university] / Theoretical foundations of pedagogy and education: collective monograph / Hritchenko T., Loiuk O., etc. International Science Group. Boston: Primedia eLaunch, 994 p. (Рр. 342-392) [in USA].

3. Scott W.R. (2001). Institutions and Organizations. 2nd ed. Thousand Oaks: Sage Publications. [in USA].

4. Meyer J., Rowan B. (1977). Institutionalized Organizations: Formal Structure as Myth and Ceremony / American Journal of Sociology. Vol. 83. No. 2. P. 340-363. [in USA].

5. Pratt J. (2004). Institutional Isomorphism and Online Learning in Australian Higher Education / Academy of World Business, Marketing and Management Development/ Eds. G. Ogunmokun, R. Gabbay, J. McPhail. [in USA].

6. Anderson B. (1991). Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism. London, England: Verso. [England].

7. Meyer J., Ramirez F. O., Frank D.J., Schofer E. (2005). Higher Education as an Institution. Sociology of higher education: Contributions and their contexts. Рр.1-58. [in USA].

8. Readings B. (1996). The University in Ruins. Cambridge, MA: Harvard University Press. [in USA].

9. Radionova L.O., Kozyryeva N.V. (2023) Universytet-s'ka osvita: vyklyky suchasnosti [University education: challenges of modernity] Zhurnal «Perspektyvy ta innovatsiyi nauky» [Magazine «Perspectives and Innovations of Science»] Vol. 1(19). Рр. 337-349. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.Ru