After-postmodernism: інноваційні форми та технології культурної практики

Сьогодні, в період кризи ідентифікації, коли руйнується цілісне сприйняття суб'єктом себе як аутототожної особистості, коли людина виявляється нездатною чітко визначити свою позицію відносно існуючих плюральних аксіологій, відбувається трансформація парадигмальних настанов постмодернізму. На зміну деконструктивізму приходить нова версія постмодерністської філософії after-postmodernism, вектор якої помітно зміщується у бік комунікації. Акцент переноситься з текстологічної реальності на реальність комунікативну, тобто, сучасна версія постмодернізму актуалізується через суб'єкт-суб'єктні відношеня.

У семіотичній концепції Ю. Лотмана визначаються дві основні моделі комунікації: автокоммунікаційна, що здійснюється за каналом Я-Я, та комунікативна, котра діє за схемою Я-Інший [11]. У межах проблематики розглянемо процес комунікації через дуалізм Я-Інший, що є змістовим аспектом соціальної взаємодії, спрямованої на досягнення соціальної спільності при збереженні індивідуальності кожного комуніканта.

Зазначу, що комунікативна культура це складна система, що містить: творче мислення; культуру мовної дії; культуру жестів і пластики руху; культуру сприйняття комунікативних дій партнера; культуру емоцій тощо. Комунікація можлива при наявності таких компонентів: 1) як мінімум двох комунікантів, котрі наділені свідомістю та використовують спільні семіотичні засоби мовні, паралінгвістичні (жест, міміка, мелодія), знакові; 2) ситуації, яку комуніканти намагаються осмислити; 3) текстів, що відбивають зміст ситуації на спільній для них мові; 4) мотивів і цілей, які збуджують суб'єктів до спілкування; 5) процесу матеріальної передачі тексту.

В процесі комунікації формується інформативна й екзістенціальна взаємодія між комунікантами, за допомогою якої досягається взаєморозуміння. Внаслідок діалогу відбувається генералізація цінностей, що визволяє комунікативну дію від успадкованих зразків поведінки. Повнота розуміння забезпечується завдяки знанню мови Іншого в усій її специфіці, виконанню правил діалогу, позбавленого будь-якого примушення (інституціонального, тощо), і узгодженості планів дій на основі загального визначення ситуації. Справжній консенсус досягається при діалогічно рівно правній процедурі аргументації, що спирається на повсякденну практику. Суб'єкти, досягаючи узгодження, одночасно підтверджують й оновлюють свою належність до певної соціальної групи, а також власну ідентичність, що забезпечує, тим самим, соціальну взаємодію.

У ракурсі вербально-комунікативних практик особливе місце надається дискурсу як «вербально артикульованій формі об'єктивації змісту свідомості, що регулюється домінуючим у певній соціальній традиції типом раціональності» [16, 233]. М. Фуко звертає увагу на те, що функціонування дискурсивних практик в епоху постмодерну відбувається за іманентними правилами, концептами та стратегіями [22]. На відміну від традиції інтерпретування дискурсу як раціонально-логічної процедури декодування іманентного змісту явищ, у межах постмодернізму дискурсивні практики розглядаються як акти комунікації.

Дискурс відбувається у змістовому полі з іманентною парадигматикою та особливим мовним середовищем. У його комунікативних актах проявляється специфічна лексика, семантика, прагматика, синтаксис, котрі характерні конкретній соціокультурній сфері. Тому сам термін “дискурс” потребує відповідного визначення (“політичний дискурс”, “науковий дискурс”, “філософський дискурс”, “публіцистичний дискурс” тощо).

Основними аксіологічними парадигмами сучасного дискурсу є діалогізм, посилення особистісного начала, плюралізація точок зору. Постмодернізм принципово заперечує одномірність та стійкість істини, її універсальне розуміння. В процесі дискурсу створюються (часто спонтанно) умови його багатовекторної структуралізації. У постмодерністському трактуванні відбувається відхід від розуміння його змісту як кінцевого твердження, що не припускає будь-якого варіювання.

Увага концентрується на нонсенсі як детермінанті відкритості змісту. Такий підхід пов'язаний із загальною постмодерністською парадигмою щодо хаотичності всесвіту. Співвідношення нонсенсу та змісту моделюють в постмодерністській філософії проблемне поле, що пов'язане з феноменом випадковості. Фокусуючи увагу на спонтанності дискурсу, постмодернізм на перший план висуває креативний фактор змістотворчості, який відкриває можливість для непередбачуваних змістових модифікацій. Отже, лінгвістичний поворот, здійснений філософією XX століття, означив зміну парадигми перехід від філософії свідомості до філософії мови.

Цей процес розвивається паралельно з розвитком суспільства споживання та поширенням інформаційно-комунікативного простору. За визначенням Ж. Бодрійяра, розвиток комунікації й особливо комунікації масової формує такий феномен як “маса” [4], невід'ємними рисами якої є анонімність і безтілесність. Маса не є носієм автономної свідомості, це множинний суб'єкт, який живе у світі інформаційних технологій, активний споживач того, що пропонує мас-медіа. Обмежуючи сприйняття оточуючого простору сферою знаків, маса втрачає зв'язок із повсякденною реальністю, замінює її на реальність віртуальну.

Комунікація для неї безперервне поглинання знаків, вона перекодовує повідомлення з раціональної площини в площину уявну. Комунікативні маніпуляції часто перетворюють пасивну масу в об'єкт інформаційної агресії, нав'язуючи їй нове бачення соціального світу. У сучасних умовах формується новий тип масової культури, характерними рисами якого стають карнавалізація, гібридність, мовна ґра тощо. Її концептуальне поле набуває нового змістового наповнення. Основними парадигмами цієї культури стає: орієнтація на використання маніпулятивних технік і технологій для керування культурними об'єктами, станами й процесами; орієнтація на вирішення нагальних миттєвих проблем [14]. Особливо чітко це простежується в рекламних і політичних технологіях.

Простір масової культури епохи постмодерну дуже мозаїчний і, завдяки динамічності інформаційних технологій, надзвичайно рухливий. Маніпулятивні технології, деформуючи зміст сучасної масової культури, ведуть до активного перетворення її аксіологічної та семіотичної сфер. Трансформуються такі важливі соціальні цінності як “справедливість”, “свобода”, на перший план висовуються вітальні цінності. У семіотичному просторі знаки та символи стають об'єктами свідомого продукування, створюючи віртуальну комунікативну реальність. Основна задача масової культури перефокусування уваги споживача з проблемного осмислення реального життя на видовищне сприйняття розважальної продукції, на емоційну розрядку й гру уяви людини. Цілісну систему знань і цінностей змінила система мінливих настанов, що транслюються каналами масової комунікації. постмодерністський філософія дискурс комунікація

В умовах віртуалізації сучасного суспільства масова культура стає важливим ресурсом конструювання ідентичності у соціумі, надаючи особистості певний комплекс культурних зразків, кодів і стилів. Завдяки інноваційним технологіям, системі соціокультурного проектування, програмування та моделювання, вона стає одним із головних інституалізаційних механізмів впливу на процес розвитку суспільства, визначаючи його ціннісні орієнтири.

Незважаючи на спрямованість на “середній” рівень споживача, масова культура, безумовно, є проявом культури нового типу, що акумулює соціальний досвід людської життєдіяльності на постіндустріальному етапі соціальної еволюції, приймаючи на себе функції інкультурації особистості в умовах сучасних реалій.

Філософія after-postmodernism по-новому артикулює розуміння мовної реальності. Сучасним етапом її розвитку стала концепція мовних ігор К.-О. Апеля [2]. Зазначу, що термін “мовні ігри”, введений у науковий обіг Л. Вітгенштейном, означає одне ціле мову й дії, що переплітаються між собою [5, 83]. Якщо в епоху деконструктивізму тлумачення цього поняття в контексті культурних практик спиралося на взаємодію між суб'єктом і текстом, то К.-О. Апель надає йому нового змісту, розглядаючи як суб'єктсуб'єктну комунікацію. Регулятивним механізмом комунікації (міжособистісної, публічної або масової), за К.-О. Апелем, стає діалогічне взаєморозуміння суб'єктів.

Концепція мовних ігор склала підґрунття, зокрема, перформансу, хепенінгу, флешмобу, парадигмальною основою яких є осмислення мовних ігор як форми життя. У трактуванні Й. Гейзінґа [24] гра є сферою емоційно насиченої комунікації, що об'єднує людей з різним соціальним статусом і професійним досвідом. Вона переносить акцент із звичних комунікативних норм і традицій на мовну розкутість, вседозволеність, епатажність. Найвища цінність гри полягає не в результаті, а в самому ігровому процесі.

Гра звільняє свідомість з-під гніту стереотипів, надає індивіду можливість самореалізації, що виходить за межі його соціальних ролей, сприяє його самовираженню. У грі присутні два першоначала: одне пов'язане з емоційним переживанням гравців та реципієнтів; друге, навпаки, раціональне за своєю природою, у його межах чітко простежуються правила гри. Мовна гра має тематичну й ситуативну демаркацію. Надаючи максимально можливу свободу її учасникам, вона реалізується в межах контексту, що зводиться до певних жорстко окреслених правил, детермінованих конкретною ситуацією.

Отже, мовна гра це творчість за певними правилами, процес пошуку та знаходження істини, результат якого не може бути визначеним наперед. Її правила не зафіксовані назавжди, вони можуть варіювати. Включаючись у гру, комуніканти вносять у текст елемент імпровізації, що часто веде до результату, відмінного від запрограмованого.

Плюралізм, динамізм соціального буття детермінували появу різноманітних мовних практик із різними правилами та специфічною мовою. Невід'ємним компонентом постмодерністської культури стають такі напрями процесуальної арт-практики, як перформанс і хепенінг, в яких підвищується роль співучасті та співтворчості художника та реципієнта, зменшується дистанція між ними. Перформанс і хепенінг можна розглядати як різновидність акціонізму їх поєднує процесуальність. Увага концентрується на процесі творчості, а не кінцевому результаті. Для них характерне: непрагматичність (”дія заради дії”); діалогічність; розвиток у часі; поєднання різних видів мистецтва; примат дії та жесту; провокативність, епатажність, експериментальність, нелогічність, випадковість, нереальність; соціальність, спрямованість на глядача; одиничність, миттєвість видовища.

Ці художні форми є синкретичними видами мистецтва. В них живопис, графіка, скульптура, театр, музика, мистецтво мімів створюють нерозривну єдність. Однак, на відміну від театральної дії, акція не репетирується, за нею не стоїть чіткий сюжет. У перформансі й хепенінгу знаходять відбиття проблеми сучасного суспільства. Кожний художник у межах цих форм обирає тематику, яка найбільше його хвилює. Автори активно звертаються до соціальних і політичних тем, виступають з критикою влади. Головна лінія, що поєднує перформанс і хепенінг, інтерактивність, ефект зворотного зв'язку між творцем і глядачем. В обох випадках реципієнт перетворюється на спостерігача і співучасника творчої дії, в якій важливу роль відіграє імпровізація та випадковість. Однак між цими формами є певні відмінності.

Перформанс, відмовляючись від зайвої театральності, все ж залишається формою паратеатральної дії, що переноситься з театральних підмостків у музеї й галереї. Гра виконується за визначеним планом (сценарієм) та являє собою візуально-процесуальну композицію з символічними атрибутами, жестами та діями. Хепенінг також є театралізованою дією, однак виставою безфабульною, без чіткого сценарію. Роль імпровізації, спонтанності, непередбачуваності в ньому більш вагома, ніж у перформансі, більш високий ступінь активності глядачів. Він ґрунтується на спонтанних реакціях виконавців, які провокують ігрову активність глядачів. Сьогодні перформанси й хепенінги вийшли з галерей на вулиці, Internet став їх рупором. З'явилася нова форма акціонізму інтернетстріт-перформанс. Відео та фото з акцій, потрапляючи в Internet простір, значно розширюють число глядачів.

Ігрова природа простежується також у флешмобі, який інтерпретується як форма розваги й експериментування з віртуальною та дійсною реальностями. Це заздалегідь спланована масова акція, котра організується через Internet або інші сучасні засоби комунікації, щоб звернути увагу суспільства на певні проблеми. Мета цих акцій різна: розвага, спроба отримати гострі почуття, порушення повсякденного ходу життя тощо. Флешмоби можуть набувати політичного (політ-моб) або соціального (соціальний моб) відтінку, часто зорієнтовані на груповий прояв протесту (флешпротестмоб), однак завжди організуються за певними правилами: анонімність учасників акції; жорстке дотримання правил гри й її сценарію; непорушення законів і моральних засад суспільства; оперативність проведення акції; епатажність дії з ефектом несподіванки. У флешмобі найповніше реалізується ігровий принцип, мотив якого полягає не в результаті, а у самому процесі. Саме в іграх суспільство відбиває своє розуміння життя й світу.

Отже, сьогодні на зміну деконструктивізму прийшла нова версія постмодерністської філософії after-postmodernism, акцент якої переноситься з текстологічної реальності на реальність комунікативну. Плюральність, динамізм постмодерну, його спрямованість на конструювання власної реальності дало поштовх розвитку різноманітних сучасних культурних практик (дискурсів, мовних ігор тощо) із різними правилами та специфічною мовою.

Размещено на Allbest.ru