Шляхи морального вдосконалення особистості в поглядах Франциска Скорини

Размещено на http://allbest.ru

Глухівський національний педагогічний університет

імені Олександра Довженка

Шляхи морального вдосконалення особистості в поглядах Франциска Скорини

Біліченко Павло Геннадійович кандидат педагогічних наук, доцент,

завідувач кафедри педагогіки, психології,

соціальної роботи та менеджменту

Луценко Григорій Васильович доктор педагогічних наук, професор,

проректор з науково-педагогічної роботи

Анотація

У статті проаналізовано етичні погляди видатного філософа, просвітителя, гуманіста, вченого епохи пізнього Відродження Франциска Скорини (?1490-?1551), який увійшов в історію як «батько» східноєвропейського книгодрукування: саме він у 1517 році вперше видав Біблію. Його творчість представлена переважно у вигляді коментарів до книг Святого Письма. Мислитель освоїв давньослов'янську філософсько-етичну традицію, для якої характерним є погляд на природу і суспільство через ідеал морально досконалої особистості і зробив спробу синтезу цієї традиції із західноєвропейською філософською культурою та суспільною думкою. Він став основоположником ренесансно-гуманістичного спрямування філософської думки, національної традиції в історії східноєвропейських народів, які населяли Велике князівство Литовське. Погляди Франциска Скорини на проблеми соціального буття, формування і розвиток людської особистості посідають особливе місце в історії розвитку педагогічних ідей через те, що становлять приклад самобутнього духовного явища. Ці погляди були розвинуті його послідовниками і втілені у практиці діяльності протестантських освітніх закладів та українських братських шкіл.

Ключові слова: Франциск Скорина, етика, мораль, християнство, Біблія, Східна Європа, Велике князівство Литовське, Відродження, Реформація.

Вступ

Постановка проблеми. Франциск Скорина - видатний східнослов'янський мислитель-гуманіст епохи пізнього Відродження, перший східнослов'янський перекладач Біблії (1517) на близьку до народної мову, її коментатор та видавець. Його слід розглядати як предтечу реформаційного руху у землях Великого князівства Литовського. Ще до початку реформаційно-гуманістичного руху у Східній Європі (у тому числі, - і в етнічних українських землях) у своїх передмовах до Біблії Скорина намагався обґрунтувати необхідність оновлення панівної релігії, моралі, деяких суспільних інститутів, зокрема права та судочинства. Виступивши з реформаційними, за своєю суттю, ідеями, Скорина був названий у консервативно-православній, уніатській та контрреформаційній традиції «гуситським єретиком». Їхні представники зазначали, що скорининська Біблія є джерелом багатьох єресей, які виникли в західному православ'ї. Споріднений характер діяльності Скорини та лідера Реформації Лютера, відзначав вже у ті часи, зокрема, Андрій Курбський [l, c. 717].

Мислитель засвоїв давньослов'янську філософсько-етичну традицію і зробив спробу синтезувати її з західноєвропейською філософською культурою та суспільною думкою. Він став основоположником ренесансно-гуманістичного спрямування філософської думки, національної традиції в історії східноєвропейських народів, що населяли Велике князівство Литовське.

Скорина, як мислитель-гуманіст, звертався у своїй творчості до проблем людини і суспільства і намагався знайти їхнє вирішення, яке відрізняється від догматично-християнського. Для нас є очевидним, що у світогляді автора домінує саме етичний момент. Головним для Франциска Скорини стає питання: як жити людині, які морально-етичні цінності та ідеали їй слід сповідувати, щоб її приватне та суспільне життя не вступало у суперечність із її совістю? Своєю творчістю Скорина продемонстрував зрілий рівень розвитку культури у східноєвропейському регіоні на початку XVI ст.

Як відомо, дуже поширеним способом філософствування у середні віки та в епоху Відродження було коментування Біблії. Для Скорини як мислителя, характерна спроба гуманістичної інтерпретації Святого Письма. У своїх передмовах він прагнув за допомогою біблійних текстів виправдати та обґрунтувати гуманістичні ідеї Ренесансу про релігійну та моральну автономію людини, її гідність, яка визначається не стільки походженням чи соціальним становищем, скільки інтелектуально-моральними чеснотами, особистими заслугами; перевагу активно-практичного життя у порівнянні з споглядальним; про громадянськість і патріотизм як найважливіші соціальні характеристики людини тощо. Саме на основі детального аналізу коментарів Франциска Скорини (передмов та післямов) до текстів Біблії, ми виокремили основні морально-етичні характеристики ідеалу людини, яким бачив його мислитель. духовний моральний філософ скорина

Аналіз останніх досліджень. Життя і творчість Франциска Скорини вже близько чотирьохсот років є об'єктом наукового інтересу багатьох дослідників. У зв'язку із цим, у полі наукового пошуку склалася окрема галузь - скоринознавство, у якій вивчається життя, діяльність та творча спадщина мислителя. Воно характеризується широким міждисциплінарним підходом охоплюючи, зокрема, і проблеми філософії, етики, просвітництва тощо. На сьогодні скоринознавство представлено близько шістьма тисячами наукових робіт і кількома сотнями імен дослідників його життя і творчості. Серед них: І. Бакмейстер, Й. Добровський, О. Вікторов, Й. Первольф, П. Владіміров, Є. Карський, А. Флоровський, Є. Немировський, М. Алексютович, В. Конон, С. Подокшин та багато інших. Саме Семен Олександрович Подокшин, на нашу думку, здійснив одне із докладних філософських досліджень етичних поглядів Скорини в останній третині ХХ ст. Вважаємо, що на сьогодні залишається не повною мірою вивченим питання пов'язане із баченням мислителем основних елементів морального ідеалу людини. Дослідження цього питання є важливим для сучасного переосмислення морально-етичних орієнтирів у виховній роботі із дітьми та молоддю.

Формулювання мети статті. Проаналізувати оригінальні філософсько-етичні ідеї Франциска Скорини з метою виокремлення в них головних елементів духовності та моральності особистості.

Виклад основного матеріалу

У передмові до «Діянь святих апостолів» Скорина розповідає, що євангеліст Лука в молодості займався лікарською практикою, проте з часом переконався у тому, що лікування більше потребує людський дух, і «возжеле быти лекарем душ наших, еже на образ и на подобенство прЪвечного бога створеных» [2, с. 181].(тут і далі: для наведення цитат з робіт Скорини нами використовується адаптоване написання тексту із посиланням на першоджерело. Зокрема, основним джерелом для цитування є: Францыск Скарына і яго час: Энцыкл. давед. Беларус. Сав. Энцыкла - педыя; Рэдкал. I. П. Шамякін (гал. рэд.) і інш. Мінск. БелСЭ, 1988. 608 с. У ньому вміщено як адаптований переклад скорининських текстів, так і фотокопія оригінальних сторінок книг, видрукованих Франциском Скориною у XVI ст.). Скорина цілком і повністю підтримував «перекваліфікацію» Луки, до якого ставився з особливою симпатією, виділяючи його серед усіх євангелістів: «святый Лука писал ест о слове божием навышшей, наистей и нарядней, нежели иные» [2, c. 182]. Багато що приваблювало Скорину в образі та творчості Святого Луки. Це не лише літературно-художні особливості його Євангелія, але й схожість їхніх доль. Франциск Скорина у своєму житті віддав перевагу місії просвітителя та морального проповідника перед професією лікаря, присвятивши себе служінню «посполитому, доброму», «размножения мудрости, умения, опатрености, разуму» [2, c. 46]. Тому Скорина вважав свою діяльність подібною до апостольської. Для автора епохи пізнього Відродження така позиція не є дивною. Адже ж зважився він розмістити власне портретне зображення у видрукованій ним Біблії!

Морально-філософська спрямованість творчості Скорини зумовила ту обставину, що питання етики у його творах займають центральне місце. Для Скорини характерною є спроба інтерпретації цілої низки біблійних сюжетів у дусі ренесансного гуманізму. Прагнення за допомогою Біблії обґрунтувати деякі, головним чином саме етичні, ідеї епохи пізнього Відродження складає одну із суттєвих особливостей філософсько-коментаторської творчості мислителя. Християнська етика синтезується ним з етичними ідеями античної філософії, модернізується та адаптується відповідно до духовних запитів епохи Відродження, соціально-політичних та національно-культурних процесів, що відбувалися у східній Європі у той час. У цілому ж, як зазначають деякі автори, світогляд Скорини синкретичний, його погляди не вишикувано в чітку систему [3, с. 12].

Скорина намагається переглянути ортодоксально-християнське трактування проблеми людського існування, згідно з яким земне життя людини не є самодостатньою цінністю, а є лише приготуванням до потойбічного життя. Мислитель стверджує самоцінність людського життя, реабілітує земне буття, не відкидаючи водночас і віри у потойбічний світ. Етика Скорини орієнтує людину переважно на реальне, практичне, суспільно корисне життя, служіння «життю посполитому», оволодіння знаннями, постійне інтелектуально-моральне вдосконалення, «аби навучившися мудрости» люди «добре живучи на свете», «без мудрости и без добрых обычаев,- стверджує Скорина,- не ест мощно, почстиве жити дюдем посполите на земли» [2, c. 20, 37], тобто суспільне життя - таким, наслідуючи Аристотеля, вважає мислитель, і має бути земне життя людей - неможливе без знання та досконалої моральності.

Великий інтерес викликають міркування Скорини про сенс людського життя та вище благо. Ці проблеми розглядаються ним у передмовах до Притч Соломонових, Премудрості Ісуса, сина Сираха, Екклезіасту та ін. В іудейській традиції ці книги вважалися філософськими і не були включені до канону. Таке саме ставлення до деяких із них було і у часи Київської Русі. Зокрема, книга Премудрості Ісуса, сина Сираха була широко відомою і розглядалася як світський морально-дидактичний твір. У Притчах царя Соломона, наприклад, схвалюються розум, мудрість, стверджується цінність реального земного життя тощо. Проповідь земного щастя та насолоди міститься і в книзі Екклезіаста. Зокрема, деякі ідеї Екклезіаста, на думку окремих авторів, подібні до етичних поглядів античних епікурейців і стоїків [4, с. 241]. У книзі Премудрості Ісуса, сина Сираха також виявляються сумніви щодо існування потойбічного життя і воскресіння мертвих, стверджується самоцінність земного буття, у дусі філософії стоїків обґрунтовується думка про тотожність природної та божественної мудрості, логосу (розуму, закону природи) і Бога [5, с. 8788]. Подібні ідеї привернули увагу Скорини і знайшли відображення у його передмовах. Так, у передмові до Притч царя Соломона він стверджує, що головне призначення людини полягає у досконалому земному житті, а об'єктом етики є проблема, «яко ся имамы справовати и жити на сем свете» [2, с. 33]. У коментарях до Екклезіаста мислитель вказує на множинність життєвих позицій реальної людини, плюралізм її ціннісних орієнтацій. Зокрема, Скорина зауважує, що автор Екклезіаста «пишеть о науце всех людей посполите сущих в летех мужества, приводячи им на паметь суету, беду и працу сего света, понеже в розмаитых речах люди на свете покладають мысли и кохания своя: едины в царствах и в пановании, друзии в богатестве и в скарбох, инии в мудрости и в науце, а инии в здравии, в красоте и в крепости телесной, неции же во множестве имення и статку, а неции в роскошном ядении и питии и в любодеяни, инии теже в детех, в приятелех, во слугах и во иных различных многих речах. А тако единый каждый человек имать некоторую речь пред собою, в ней же ся наболей кохает и о ней мыслит» [2, с. 50-51].

Мислитель правильно помічає діалектичний характер міркувань «премудрого Соломона», у яких відбито суперечливість моральної свідомості людини, різноманіття життєвих позицій, складність людського буття, що не укладається у догматичну схему тієї або іншої етичної концепції. Скорина з розумінням ставиться до реальної, земної моралі людей, водночас він протиставляє їй моральний ідеал, у якості якого у нього виступає гуманістично модернізована християнська концепція життя. Для Скорини найвище благо - благо земне, інтелектуально насичене, морально досконале та суспільно корисне життя. Це служіння Богу через служіння людям.

Скорину цікавить людина, її духовний світ, інтелект, моральність, суспільне призначення. «Да соіршен будеть человек божий и на всяко діло добро уготован, як святий апостол Павло пише (Друге послання Павла Тимофію 3,17). И сего ради святые писма уставліна суть к нашему навчению, исправлению, духовному и телесному, различными обычаи» [2, с. 19]. Однак духовну досконалість людини Скорина розуміє інакше ніж апостол Павло. Зокрема, для Скорини характерним є яскраво виражена інтелектуальність, культ знання, погляд на пізнання як одну із суттєвих функцій духовної природи людини. Її Скорина розглядає головним чином у трьох вимірах: як істоту розумну, моральну і суспільну. В основі його етичної концепції лежить думка про необхідність і можливість постійного вдосконалення людської природи, у тому, що від цього вдосконалення залежить досконалість життя. Визнаючи пріоритет «духовних» цінностей, Скорина не відкидає цінностей «тілесних». Він не протиставляє духовну і тілесну природу людини, а намагається знайти спосіб їхнього примирення, гармонійного співіснування. Скорина, як це випливає з його коментарів до Екклезіаста, розуміє всю важливість для реальної, земної людини не лише духовних цінностей, а й «багатства», «володіння», «краси та міцності тілесної».

У Скорини поняття моралі мають подвійну основу: індивідуальний розум і божественне одкровення. «Людьское естество двояким законом бываеть справовано от господа Бога, то ест прироженым, а написаным» [2, с. 136]. Причому природний моральний закон має пріоритет: «прежде всех законов или прав писаных закон прироженый всем дюдем от Господа Бога дан ест» [2, с. 137]. Природний моральний закон, вважає Скорина, «написан ест в серци единого кажного человіка» [2, с. 136], він даний людині Богом разом з розумом і вільною волею, завдяки чому вона має здатність здійснювати самостійно моральний вибір, ухвалювати усвідомлене моральне рішення. «От зачала убо веков, - пише мислитель, - егда сотворнл Бог первого человіка, написал ест закон сей в серци его. Прото ж Адам і Евва, первии родителе наши, познали суть грех свой, иже не послушаша сотворителя своего, и ддя того сокрилися от лица Господа Бога посріди древа райскаго. Каин теже познал ест грех свой, иже убил брата своего Авеля, прото ж и рече: «Болши ест безаконие мое, нежели бых могл милосердие умолити» [2, с. 136]. Принагідно

Скорина повністю погоджується із апостолом Павлом: язичники були моральними не меншою мірою, ніж християни; хоча вони й не знали істинного Бога та його закону, проте у своїй поведінці керувалися природним моральним законом [2, c. 136]. В епоху Скорини це була глибоко гуманістична за своєю сутністю думка, яка стверджувала природну рівність людей незалежно від їхніх релігійних поглядів, пріоритет загальнолюдських моральних принципів у порівнянні з віросповідальними розбіжностями, схожість античної та християнської культур.

Основний постулат цього природного морального закону, який мислитель виводить з розуму, формулюється наступним чином: вчиняй з усіма так, як би ти хотів, щоб чинили з тобою, і не вчиняй з іншими так, як би ти не хотів, щоб чинили з тобою. На цьому раціональному, природно-моральному принципі, вважає Скорина, засновані всі «писані» моральні закони, зокрема і закон Старого і Нового Завітів. «Закон прироженый в том наболей соблюдаем бываеть: то чинити иным всем, что самому любо ест от иных всех, и того не чинитн иным, чего сам не хошеши от иных имети. А на том, яко на уднении, вси законы писаныи заложены суть» [2, с. 136]. Саме цим природним моральним законом керувалися люди в усі часи. «Тым же обычаем ,- пише Скорина,- н нынЬ единый кажный человек, имея розум, познаеть, иже непослушание, убийство, прелюбыдеание, ненависть, татьба, несправедливость, злоимание, неволя, досажденне, гордость, злоречение, нелютость, клеветание, зависть и иная тым подобная злая быти, понЬже сам таковых речей от иных не хошеть терпети» [2, с. 137].

Таким чином, Скорина прагне знайти певний універсальний раціонально-моральний принцип, прийнятний для всіх людей незалежно від соціального становища та релігійної приналежності, за яким можна було б регулювати суспільне життя.

Писемним джерелом моральних норм, на думку Скорини, є Біблія, твори отців церкви, ухвали соборів [2, с. 137]. Однак два останні джерела Скориною вочевидь ігноруються; як головне джерело «написаного» морального закону у нього виступає оформлене у Святому Письмі «божественне одкровення». З релігійно-етичного вчення Скорини, що розкривається в його коментарях до біблійних книг, випливає, що людина за допомогою Святого Письма здійснює прямий та інтимний діалог з Богом, вона самостійно, без церковного посередництва може розібратися в морально-етичному сенсі «божественного одкровення» і досягти моральної досконалості індивідуальними зусиллями як за допомогою розуму, так і в результаті самостійного вивчення Біблії та особистої віри. Вихідні засади моралі, на думку Скорини, в решті решт осмислюються людиною і є велінням морального обов'язку і совісті. Джерело моральних понять Скорина вбачає у самій людині, її розумі, особистому ставленні до Бога. У цьому він іде проти етичної концепції Августина і Хоми Аквінського, згідно з якою добро має об'єктивну природу, існує до людини і долучитися до нього можна лише за посередництва церкви, яка дарує людині «божу благодать». Людина у Скорини «самовласна», їй не потрібні жодні зовнішні опори для досягнення моральної досконалості. Саме тому у своїх коментарях мислитель акцентує увагу на морально - етичному боці Біблії, ігноруючи її релігійно-догматичний зміст. Скорина прагне осягнути внутрішню, переважно філософсько-етичну, сутність Біблії, осмислити деякі акумульовані християнством фундаментальні загальнолюдські моральні цінності. Як вважають окремі автори, вчення Скорини про здатність людини власними зусиллями досягти морального ідеалу давало християнським ортодоксам всі підстави звинуватити його у пелагіанстві [6, с. 117]. Отже, не викликає сумніву, що ці ідеї мислителя відображали очевидну реформаторську тенденцію щодо подолання залежності вчення про мораль від офіційної церковно-релігійної доктрини. Вона отримала розвиток у філософсько-етичній думці східноєвропейського регіону в другій половині XVI і XVII ст. Скорина та його однодумці йшли тим самим шляхом, яким розвивалася західноєвропейська етика. В їхніх етичних поглядах ми бачимо спробу подолати традиційний середньовічно-теологічний погляд на людину та формування раціоналістично-натуралістичної концепції моралі.

У співзвучності із філософською споглядальністю античних мислителів Скорина ставить перед людиною завдання самопізнання. У передмові до книги Йова він пише: «ест наивышшая мудрость розмышлЬние смерти и познание самого себе, и въспоминание на приидущие речи» [2, с. 29]. Відроджуючи цю сократівську ідею, Скорина довільно чи мимовільно протиставляє її панівному релігійному вченню, за яким головним завданням людини є богопізнання. Обґрунтовуючи принцип філософської рефлексії (розумного самопізнання), Скорина не лише продовжує традиції античної етики, а й висловлює одну з найхарактерніших рис філософії моралі епохи пізнього Відродження. Позиція мислителя співзвучна, зокрема, з думкою Еразма Роттердамського, який уважав, що «існує єдиний шлях до блаженства. По-перше, пізнай самого себе, потім дій, керуючись не афектами, а міркуваннями розуму» [7, с. 137].

У якості етичного ідеалу в Скорини виступає досконала інтелектуально-моральна особистість. Інтелектуальні чесноти виражаються у скорининських коментарях найчастіше поняттям «мудрість», моральні - поняттям «добрі звичаї». Як перші, так і другі розглядаються Скориною як набуті, пов'язані з активною розумно-пізнавальною та суспільно-практичною діяльністю людини. Скорина прославляє людей, які прагнуть пізнання і перед усіма іншим насолодам віддають перевагу насолоді духу. За взірець у нього виступають такі біблійні інтелектуали, як цар Соломон, який «не просил еси собі дней многых, ни богатества», але «мудрости и разума» [2, c. 32]; цар Птолемей Філадельф, власник знаменитої Олександрійської «книжниці», тобто бібліотеки, в якій налічувалося, як повідомляє Скорина, понад сорок тисяч книг. «Таковый убо был милосник наукы и мудрости,- пише мислитель про Птолемея Філадельфа,- иже болій избрал оставити в науце и в книгах вечную славу и паметь свою, нежели во тленных великих царскых сокровищах» [2, c. 44]. Прагнення інтелектуально-творчого самовираження Скорина вважає однією з найбільших чеснот людини. Ісус Сирахов, розповідає він, приїхавши до Олександрії, був вражений книжковим багатством тамтешньої бібліотеки. Він «узрел ест тамо множество книг различных и межи ими видел писмо и книгы деда своего, ... И возрівновал ест тому, дабы оставил теже и по собі паметь, яко и предкові его оставили суть, дабы паметь его не загинула во віки» [2, c. 44-45]. У скорининській інтерпретації даного сюжету міститься прихована думка про те, що безсмертя людини полягає в пам'яті нащадків і забезпечується її добрими діяннями, розумом, здібностями, служінням «пожитку посполитому». Це, зрозуміло, не відповідало християнській догмі. Прагнення до слави, популярності, вшанування нащадками є відмінною рисою ренесансної свідомості й не характерне для середньовічної культури, яка репрезентована духом анонімності. У цьому міститься висока оцінка результатів земної діяльності, виражене зростання уявлення про цінність індивідуального людського буття.

«Мудрість і добрі звичаї», згідно зі Скориною, досягаються не лише «шляхом розуму», а й «шляхом прикладу», тобто в результаті вивчення Біблії, наслідування її позитивних героїв, внаслідок дотримання її етичних заповідей [2, с. 47]. Ідеалом мудрої людини для Скорини є особа, яка поєднує в собі біблійну мудрість і мудрість філософську, «духа святого и философии исполненых, еврейскаго языка и греческаго досконале умелых» [2, с. 43-44]. У цьому висловлюванні знову виявляється характерна для Скорини спроба синтезу культурно-філософських традицій доби античності та християнства. Про мудрість Скорина воліє говорити радше у науково-філософському, ніж у теологічному сенсі. На його думку «мудрість» - це головним чином знання. «Мудрість» і «наука» у Скорини постійно є поруч одна з одною: «они же хотять имети добрые обычае и познати мудрость и науку» [2, с. 36]; «милосник наукы и мудрости» [2, с. 36]. Ми вважаємо, що Скорина розуміє мудрість як знання сущого. Він є противником теологічної концепції науки, автором якої є Фома Аквінський. Згідно з нею, справжня мудрість - це прагнення богопізнання. Скорина ж скептично ставиться до можливостей людського розуму у цій сфері. Насамперед мислитель закликає опанувати земну мудрість, реальні знання. Саме з цих позицій, як зазначалося вище, він і розглядає зміст Біблії. Скорининське трактування мудрості споріднене з вченням стоїків про те, що перед кожною людиною відкрито можливість для досягнення інтелектуально-моральної досконалості за допомогою долучення до знання. Вона співзвучна ідеї епохи Відродження, щодо всебічного розвитку інтелектуальних здібностей людини, необмежену свободу її розуму. Це є свідченням здатності Скорини органічно засвоїти, гармонійно акумулювати ідейну спадщину європейської культури, підкорити її своїм цілям та завданням. Безперечною його заслугою є передбачення тієї великої ролі, яку відіграватиме наука в історії людства.

Скорина дуже близький до розуміння чесноти як знання. Мудрість, науку, розум він вважає передумовами «добрих звичаїв», щастя. Своїм завданням Скорина вважав надати людям необхідні знання про доброчесне особисте та суспільне життя. Він розглядав знання не лише як самодостатню цінність, але і як необхідну умову морально прекрасного, щасливого життя [2, с. 36-37]. Саме освіта, культура вказують людині шлях до індивідуального та суспільного блага, є основою моральних чеснот, земного щастя. Мислитель наполягав на думці про те, що доступ до морального ідеалу відкрито кожній людині, оскільки чеснот можна навчитися.

Необхідно зазначити, що, звертаючись до внутрішнього світу людини, виявляючи турботу про її інтелектуальні та моральні чесноти, Скорина тим самим стверджував один з прогресивних гуманістичних принципів, згідно якому справжня гідність і шляхетність людини полягають не у походженні, не у знатності, не у суспільному становищі і, нарешті, не у релігійному завзятті, а таких якостях, як інтелект, моральний образ, здібності, завдяки яким вона приносить реальну користь суспільству.

У центрі уваги Скорини знаходиться одна з найважливіших філософсько-етичних проблем - проблема співвідношення індивідуального та суспільного блага. Скорина, розглядає людину як істоту суспільну, і для його етики характерним є утвердження примату спільного блага. У творах Скорини категорія суспільного блага фігурує як поняття «посполитое доброе». Лише у суспільстві, вважав він, життя людини наповнюється справжнім змістом, тому люди повинні навчитися «вкупе жити». Однак суспільне життя вимагає від людини безкорисливого служіння «пожитку посполитому», використання всіх своїх здібностей та обдарувань на користь спільного блага. «...еднному каждому,- пише Скорина,- не хвалитися самому в собі божественными духовными даровании. Но яко уды разно имуще в теле деание, все вкупе собі суть помощии, тако каждый хрестианин свое имея дарование к посполитого доброго розмноженню да уделяеть» [2, с. 196-197]. У передмові до книги Есфірі (Естер) Скорина так формулює своє розуміння суспільного обов'язку: «...не толико сами собе народихомся на свет, но более ко службі божией и посполитого доброго» [2, c. 150]. Це, на нашу думку, парафраз думок Цицерона з його трактату «Про обов'язки» [8]. Свою власну діяльність Скорина також розглядав передусім як служіння суспільному благу, як виконання свого обов'язку перед народом і батьківщиною. Ця думка підкреслюється автором майже у кожній передмові та післямові. Він наголошує на тому, що людей має єднати ідея суспільного блага. Інтереси суспільного блага мають бути вищими за релігійні розбіжності, а тому релігійна віротерпимість є найбільш розумним способом співіснування людей. Високе розуміння громадянського обов'язку, на нашу думку, зближує Скорину з етичними уявленнями римських стоїків, зокрема з етикою Цицерона, «громадянським гуманізмом» італійського Відродження.

Однією з характерних рис етико-гуманістичного світогляду Скорини є його глибокий патріотизм. Скорина був основоположником національно-патріотичної традиції в історії східноєвропейської культури та суспільної думки. Середньовічним мислителям, як відомо, був властивий християнський космополітизм. Для Скорини ж інтереси свого народу та Вітчизни вищі за релігійні інтереси та конфесійні домагання, почуття обов'язку перед Батьківщиною та «людьми посполитими» у нього набагато сильніше, за релігійне благочестя. Патріотичний початок у світогляді Скорини - один із найяскравіших проявів традицій національної культури. Він був також наслідком впливу культурної атмосфери епохи Відродження. Характерно, що свою діяльність гуманіст не лише обґрунтовував інтересами «пожитку посполитого», а й конкретизував її спрямованість: «наболей с тое причины, иже мя милостивый бог с того языка на свет пустил» [2, c. 22]. У зв'язку зі сказаним цілком природно і закономірно, що мислитель підносить поняття патріотизму до рівня вищих чеснот. Культурні діячі епохи Відродження часто зверталися до біблійних сюжетів для обґрунтування актуальних філософських ідей та соціально-політичних завдань свого часу. Мойсей, Давид, Юдифь (Юдит) та інші біблійні персонажі були улюбленими героями художників італійського Відродження. Скорина як приклад героїчного та самовідданого служіння своїй Батьківщині описує подвиг Юдифі, яка «для места роження своего выдала ест живот свой на небезпеченство», вбила перського полководця Олоферна і тим самим врятувала своє рідне місто та народ від рабства. Скорина вважає, що книга Юдифі дана «к нашему научению, абыхом, яко зеръцало, жену сию преславную пред очнма имеюше, в добрых делех и в любви отчины не толико жены, но и мужи наследовали и всякого тружания и скарбов для посполитого доброго и для отчины своея не лютовали» [2, c. 93-84]. Свій патріотизм, любов до Батьківщини Скорина висловив у наступних словах: «Понеже от прирожения звери, ходяшие в пустыни, знають ямы своя; птици, летаюшие по возъдуху, ведають гнезда своя; рибы, плывающие по морю и в реках, чують виры своя; пчелы и тым подобная боронять ульев своих,- тако ж и люди, игде зродилися и ускормлены суть по бозе, к тому месту велнкую ласку имають» [2, c. 94]. Таким чином, етика Скорини виховує в людині громадянина та патріота, формує в неї якості, необхідні для активної суспільно-практичної діяльності на благо свого народу та Батьківщини.

Скорина не абсолютизує «суспільне благо» на противагу «благу індивідуальному», а намагається гармонійно вирішити проблему співвідношення між ними. Щоб бути корисним суспільству, сприяти його оздоровленню, вдосконаленню, збереженню його цілісності, людина має постійно розвивати свою духовність і, зокрема, виховувати у собі необхідні для життя моральні якості. Прагнення суспільного ідеалу у Скорини тісно пов'язане з необхідністю вдосконалення морально-духовної природи людини. Найважливішою моральною чеснотою Скорина, відповідно до християнської етики, вважає любов. Проте християнське, точніше, ранньохристиянське, або євангельське, поняття «любов до ближнього» гуманістично переглядається Скориною. Він розглядає людинолюбство не як просту норму повсякденної поведінки, а як вищий принцип взаємин для людей, універсальний закон приватного і суспільного життя [2, c. 137]. Людинолюбство є основою всіх інших чеснот. Кожна людина, наказує мислитель, «наиболей любовь ко всим да соблудаеть, еже ест совершена над все иные дарования, без нея же ничто проспешно ест» [2, c. 197]. Людинолюбство, вважає Скорина, є властивістю людської духовності, природним моральним законом, написаним Богом у серці кожної людини. Характерно, що у ієрархії моральних цінностей «віра» у Скорини стоїть після «любові» [2, c. 197]. Принцип любові поширюється Скориною не лише на представників християнського віросповідання, але звернений «до кожної людині». Скорина, таким чином, вважає, що в іншій людині необхідно бачити людину, подібну до себе, незалежно від її становища в суспільстві, віросповідання, національного походження. Гуманістичне тлумачення Скориною проблеми людини, мабуть, є однією з тих причин, через які вчені досі не можуть дійти одностайної думки щодо того, до якого віросповідання належав він сам. Як мислителю Скорині властива глибока повага до «простої посполитої людини», високе розуміння її гідності, яке, на його думку, полягає в інтелекті, моральних чеснотах, громадській активності, а не в багатстві, владі, становій приналежності. Сам Скорина був сповнений почуття власної гідності та гордості від того, що перша у східнослов'янському світі друкована книга «выдана и выложена повелением и працею» його, «мужа в лікарскьіх науках доктора Франциска, Скоринина сына с Полоцька». Стверджуючи в дусі епохи Відродження свою особистість і свою гідність, мислитель тим самим стверджував особистість і гідність кожної людини: відповідно до виголошеного ним самим морального принципу поведінки, Скорина ставився до будь-якої людини так само, як до самого себе.

Щодо справедливості, то вона, на думку Скорини, за своїм походженням також є вродженим божественно-природним моральним поняттям. Людинолюбство і справедливість - два основні критерії моральної поведінки людини, на основі яких Скорина формулює свій моральний категоричний імператив. На основі людинолюбства та справедливості, вважав він, повинні не тільки будуватися взаємини між людьми, але й укладатися юридичні закони, справлятися правосуддя, здійснюватися державне управління та політика [2, с. 99-100, 137-138]. Вважаємо, що у цьому питанні Скорина був дуже близький до думки Аристотеля про тотожність справедливості та чесноти [9, с. 84-85].

Хоча Скорина і визнавав важливість самозаглиблення та споглядальності, проте перевагу він надавав соціально активному, суспільно корисному, діяльно-практичному життю. Інтелектуальні й моральні чесноти людини важливі лише у тому випадку, вважав Скорина, якщо вони мають «вихід у практику», служать «посполитому доброму»; якщо люди в ім'я суспільного блага, «отчини своея» не шкодують «всякого тружания и скарбов», віддають себе цілком і повністю «розмножения мудрости, умения, опатрености, разуму и науки» [2, с. 46]. Ствердження у якості ідеалу активного, суспільно корисного, діяльного життя відображало самосвідомість торгово-ремісничих верств міського населення, стало одним з моментів ранньобуржуазної ідеології Відродження. Ми погоджуємося з думкою дослідників, які вважають, що це співзвучно ідеям таких представників італійської етикогуманістичної думки тієї епохи як К. Салютаті, Л. Бруні, Л. Альберті, які переосмислили з позицій ренесансного гуманізму концепцію вищого блага та соціально-морального обов'язку людини [10, с. 201-206]. Характерно, що служіння суспільному благу, Батьківщині, «людем посполитым» Скорина зводить у ранг подвижництва. Слід відзначити глибинну розбіжність мислителя з ортодоксальним християнством у цьому питанні. Якщо для офіційних християнських філософів подвижництво - це в основному релігійна аскеза, служіння Богу і Церкві, то для Скорини подвижництво - це головним чином служіння суспільству, Батьківщині, людям, тобто світська суспільно корисна діяльність. В уявленні мислителя, служіння загальному благу, Батьківщині, людям - це є служіння Богу. Спрямованість своєї діяльності Скорина пояснює у такий спосіб: «ко чти и к похвале богу .... и людем посполитым всем к пожитьку» [2, с. 58]; «богу ко чти и людем посполитым к научению» [2, с. 72]; а свій переклад книги Юдифі мислитель адресує просто «людем посполитым руского языка к пожитку» [2, с. 95].

Щодо питання про виправдання людини перед Богом, то Скориною висловлюються суперечливі судження. В одному місці він у дусі протестантизму стверджує, що «вси оправдаються верою сына божия. Занеже и Авраам не от дел, но от веры оправдася» [2, с. 192]. В іншому місці мислитель, посилаючись на апостола Якова, пише, що необхідно «не толико словом, але и делом показати веру хрестианскую, ... вера бо без дел мертва ест» [2, с. 185]. Утім суперечності у поглядах Скорини, на нашу думку, викликані неоднозначністю самої Біблії.

Не можна не відзначити властивий мислителю оптимізм, впевненість у тому, що морально прекрасні, альтруїстичні початки мають подолати людський егоїзм і себелюбство, виховати у свідомості людей почуття справедливості, повагу до людської гідності, готовність служіння загальному благу. Цей оптимізм, характерний для ранньої стадії Ренесансу, при зіткненні з реальною дійсністю все більше виявлятиме свій утопізм. Як зазначав О. Лосєв, Ренесанс звільнив людську особистість, але в той же час він показав і те, що земна людська особистість є мізерною, якими ілюзорним є її мрії про свободу [11, с. 450]. Епоха пізнього Відродження принесе із собою розчарування в ренесансних етико -гуманістичних ідеалах не лише у Західній та Центральній Європі, а й у Великому князівстві Литовському кінця XVI - початку XVII ст. Мислителі пізнього Ренесансу та бароко прийдуть до усвідомлення «розірваності» та суперечливості соціального буття, неможливості реалізації гуманістичних принципів в умовах сучасної їм дійсності. Філософсько-етичні погляди Скорини утворюють ряд досить суперечливих ідейних нашарувань. Він намагається поєднати християнське, а вірніше, ранньохристиянське, євангельське, етичне вчення з деякими ідеями античної та ренесансно-гуманістичної етики. Ми вважаємо, що етичні погляди Скорини дотичні до ідейно-філософської течії епохи Відродження, відомої як християнський гуманізм. Без християнської віри Скорина не мислить собі інтелектуально і морально досконалої людини; служіння суспільству він тісно пов'язує зі служінням Богу. Поряд із філософською мудрістю та знаннями людину мають вирізняти, вважає він, істинна віра, «довготерпіння», «смиренність», «тихість» та інші традиційні християнські чесноти [2, с. 45-46]. Свої етичні погляди Скорина ґрунтує на релігійно-моральних приписах Біблії, виводить морально-повчальний зміст з її повчань, історичних сюжетів, алегорій.

Водночас він прагне вийти за межі ортодоксально-християнського трактування та гуманістично інтерпретувати зміст Святого Письма, розставити нові акценти, звернувши увагу читачів на ті морально - філософські проблеми, які ігнорувалися офіційними коментаторами біблійних текстів. Як і для представників християнського гуманізму (Еразма Роттердамського, Джона Колета, Томаса Мора та ін.), для Скорини характерним є прагнення гуманізувати релігійну свідомість людини, синтезувати християнство з елементами античної культури, повага до світських знань, науки, філософії, зробити своє вчення знаряддям інтелектуально-морального вдосконалення людини, морально-релігійного та соціального реформування суспільства, засобом утвердження нових, гуманістичних цінностей. Слідом за Арістотелем Скорина вважає, що суспільство має виправлятися «впровадженням добрих вдач, філософією і законами» [12, с. 43]. У дусі Еразма Скорина широко тлумачить християнські чесноти як загальнолюдські. Можливо, все це у нього виражено не настільки явно та відкрито, проте в тій чи іншій мірі та формі воно присутнє у його світогляді. Християнський гуманізм Скорини має і свою специфіку: він має просвітницько -демократичний характер. У всіх своїх творах Скорина звертається до народу, «людем простым, посполитым».

Висновки

Незважаючи на майже чотирьохсотрічну історію вивчення творчості Франциска Скорини, його ідеї й досі залишаються цінним джерелом розуміння шляхів формування національної культури народів східноєвропейського регіону на початку епохи Нового часу. Багато з них стали початком формування і української національної освітньої ідеї, елементів людського ідеалу, що укорінився у нашій педагогічній традиції і єднає її з європейською гуманістичною ідеєю.

Перспективним залишається дослідження його поглядів на різні аспекти життя особистості та суспільства. Убачаємо корисним та важливим виявлення зв'язку його ідей із системою поглядів яскравих представників східноєвропейського реформаційного руху XVI-XVII ст. Глибоке вивчення спадщини мислителя слугуватиме одним з теоретичних джерел обґрунтування концепції зближення культур східнослов'янських народів із світською культурою Західної Європи.

Список використаної літератури

1. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов, высочайше учрежденной при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. т. VIII, ч. 1. Киев : Унив. тип., 1859-1911.

2. Францыск Скарына і яго час: Энцыкл. давед. Беларус. Сав. Энцыклапедыя; Рэдкал. I. П. Шамякін (гал. рэд.) і інш. Мінск. БелСЭ, І988. 608 с.

3. Temcin Sergey. Skhariya and Skoryna: On the sources of Vilnius Old Testament Florilegium (F 19-262), in Lempertiene L. (ed.). Pinkas: Annual of the Culture and History of East European Jewry. 2008. Vol. 2, Р. 9-33.

4. Історія європейської ментальності / за ред. П. Дінцельбахера. Пер. з нім. Львів : Літопис, 2019. 632 с.

5. Лепп І. Християнська філософія екзистенції. Пер. з франц. В. Ляха, О. Марштупенко. Київ : Університетське видавництво «Пульсари», 2004. 148 с.

6. Grusa, A. Skorinos atminimo jprasminimas. Baltarusija. Pranciskaus Skorinos «Ruseniskajai Biblijai» - 500. Vilnius: Lietuvos moksly akademijos Vrublevskiy biblioteka, 2017. P. 113-124.

7. McDonald G. Biblical Criticism in Early Modern Europe: Erasmus, the Johannine Comma, and Trinitarian Debate. Cambridge; New York : Cambridge University Press, 2016. 400 р.

8. Марк Туллій Ціцерон. Тускуланські бесіди. Про обов'язки. Переклав з латини В. Литвинов. Львів : Апріорі, 2021. 440 с.

9. Этика Аристотеля. Спб., 1908, 207 с.

10. Сабадаш Ю. С. Гуманізм як феномен італійської культури. Київ, 2008. 361 с.

11. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. Исторический смысл эстетики Возрождения. Москва : Мысль, 1998.

12. Арістотель. Політика. Пер. з давньогр. та передм. О. Кислюка. Київ : Основи, 2000. 239 с.

Abstract

Paths of moral improvement of personality in the views of francis skoryna

Bilichenko Pavlo

PhD in Pedagogical Sciences, Associate Professor. Head of Department (Chair) of Pedagogy, Psychology, Social Work and Management Oleksandr Dovzhenko Hlukhiv National Pedagogical University

Lutsenko Hryhorii

Doctor of Pedagogical Sciences, Professor at the Department of Pedagogy, Psychology, Social Work and Educational Management Oleksandr Dovzhenko Hlukhiv National Pedagogical University

Introduction. Francysk Skaryna was an eminent East Slavic thinker and humanist of the late Renaissance era, the first East Slavic translator of the Bible (1517) into a language close to the vernacular, its commentator, and publisher. He should be considered a precursor to the Reformation movement in the lands of the Grand Duchy of Lithuania. Even before the beginning of the Reformation-humanist movement in Eastern Europe (including in the ethnic Ukrainian lands), in his prefaces to the Bible, Skaryna attempted to justify the necessity of updating the dominant religion, morality, certain social institutions, including law and judiciary.

Skaryna, as a humanist thinker, addressed in his works the problems of individuals and society, striving to find solutions that differed from the dogmatic-Christian approach. It is evident to us that the author's worldview is dominated by an ethical moment. The primary concern for Francysk Skaryna becomes the question: how should a person live, what moral-ethical values and ideals should they adhere to, so that their private and social life does not conflict with their conscience? Through his works, Skaryna reflected the mature level of cultural development in the Eastern European region at the beginning of the 16th century.

Purpose. To analyze the original philosophical and ethical ideas of Francis Skorina with the aim of identifying the main elements of spirituality and morality of the individual in them.

Methods. In the process of studying the philosophical and ethical ideas of Francis Skorina, various general research methods were employed (e.g.: analysis, synthesis, comparison, generalization),which have made it possible to observe the principles of his scientific approach, objectivity and historicism.

Results. The moral-philosophical orientation of Skorina's creativity led to the circumstance that questions of ethics occupy a central place in his works. Skorina, as a humanist thinker, addressed in his creativity the problems of individuals and society and attempted to find their solution, which differs from dogmatic-Christian. Skorina's characteristic is an attempt to interpret a whole series of biblical plots in the spirit of Renaissance humanism. The thinker asserts the intrinsic value of human life, rehabilitates earthly existence, while not rejecting belief in the afterlife. Skorina's reflections on the meaning of human life and the highest good are of great interest. He is interested in the individual, their spiritual world, intellect, morality, and social purpose. Skorina seeks to find a certain universal rational-moral principle, acceptable to all people regardless of social status and religious affiliation, by which social life could be regulated.

In consonance with the philosophical outlook of the ancient thinkers, Skorina poses the task of selfawareness for individuals. A perfect intellectual-moral personality serves as his ethical ideal.

At the center of Skorina's attention is one of the most important philosophical-ethical problems - the problem of the relationship between individual and societal good.

The thinker was the founder of the national-patriotic tradition in the history of Eastern European culture and social thought.

Conclusion. The ideas of Francis Skorina remain a valuable source for understanding the ways of shaping the national culture of the Eastern European peoples at the beginning of the Modern era. Many of these ideas have become the foundation for the formation of the Ukrainian national educational idea, elements of the human ideal rooted in our pedagogical tradition, which unites it with the European humanistic idea.

Key words. Francis Skoryna, ethics, morality, Christianity, Bible, Eastern Europe, Grand Duchy of Lithuania, Renaissance, Reformation.

References

1. Arkhiv Yuho-Zapadnoi Rossii [Archive of Southwestern Russia]. (1859-1911). Vol. VIII, part 1. Kyiv: Univ. type. [in Russian].

2. Encyclopedia Francysk Skaryna and His Time. (1988). Belarusian. Sav. Encyclopedia; and others. Minsk: BelSE. [in Belarusian].

3. Temchin Sergey. (2008). "Skhariya and Skoryna: On the sources of Vilnius Old Testament Florilegium (F 19262)", in Lempertiene L. (ed.), Pinkas: Annual of the Culture and History of East European Jewry, 2, 9-33. [ in English].

4. Dintselbacher, P. (2019). Istoriia yevropeiskoi mentalnosti [History of European mentality]. Lviv: Litopis. [ in Ukrainian].

5. Lepp, I. (2004). Khrystyianska filosofiia ekzystentsii [Christian philosophy of existence]. Kyiv: University Publishing House "Pulsary". [in Ukrainian].

6. Grusa, A. (2017). "Skorinos atminimo jprasminimas. Baltarusija. Pranciskaus Skorinos 'Ruseniskajai Biblijai'". Vilnius: Lietuvos mokslp akademijos Vrublevskip biblioteka, 113-124. [in Lithuanian].

7. McDonald, G. (2016). Biblical Criticism in Early Modern Europe: Erasmus, the Johannine Comma, and Trinitarian Debate. Cambridge. New York: Cambridge University Press. [in English].

8. Marcus Tullius Cicero. (2021). Tuskulanski besidy. Pro oboviazky [Tusculan conversations. About the duties]. Lviv: Apriori. [in English].

9. Etyka Arystotelia [Aristotle's Ethics]. (1908). St. Petersburg. [in Russian].

10. Sabadash, Yu. S. (2008). Humanizm yak fenomen italiiskoi kultury [Humanism as a phenomenon of Italian culture]. Kyiv. [in Ukrainian].

11. Losev, A.F. (1998). Estetika Vozrozhdeniia. Istoricheskii smysl estetiki Vozrozhdeniia [Esthetics of the Renaissance. The historical meaning of the aesthetics of the Renaissance]. Moscow: Mysl. [in Russian].

12. Aristotle. (2000). Polityka [Politics]. Kyiv: Osnovy. [in Ukrainian].