Проблема людини в українській філософії: ретроспективний аналіз

Размещено на http://allbest.ru

Проблема людини в українській філософії: ретроспективний аналіз

Вступ

На даний час питання щодо проблем людини та сенс її існування найпоширеніші в науковому середовищі і належать до вічних проблем філософії. Поняття особистості - одне з основоположних для осягнення людського буття. Протягом століть воно визначалось по-різному, було предметом дискусій та різночитань, що продовжуються й сьогодні. В більшості це пов'язано з тим, що поняття «особистість» потребує розсудливого усвідомлення та розгорнутих інтерпретацій, фоном яких є авторські концепції особистості в історії філософії, з одного боку, та загальне для них проблемно-тематичне поле дослідження з іншого.

Виклад основного матеріалу

Проблема людини - одна з найголовніших теоретичних проблем в історії філософії загалом та українській філософії зокрема. Теоретичне усвідомлення людини в суспільстві, умов її справжньої свободи, структури та типології особистості, соціокультурних та моральних підстав її творчої реалізації являє собою цілісний процес розвитку ідей. При всьому різноманітті підходів до вивчення проблеми людини саме багатомірність визнається її сутністю. Будучи вищим ступенем ієрархічного розгляду людини, поняття особистості разом з тим більш конкретне та більш змістовне, ніж поняття людини в цілому. В понятті людини підкреслюється її біосоціальний початок, а в понятті особистості відтіняються насамперед інтегративні соціально-психологічні особливості людини.

Однак, й протиставляти ці поняття не можна, будь-яка людина є тією чи іншою особистістю. Самосвідомість та самооцінка в сукупності створюють такий основний вектор особистості, навколо якого складається неповторний за багатством та різноманітністю відтінків унікальний «узор» особистості та її специфіка.

Особистість людини має можливість вільного волевиявлення, може стверджувати своє власне та неповторне «Я», на цьому ґрунтуються її неодмінні права, все більш визнані в процесі історичного прогресу. Протягом історичного розвитку змінюються не тільки соціальні типи особистості, їх ціннісні орієнтації, але й самі взаємовідносини людини та суспільства. Проблемою людини в філософії названо питання про те, що таке сутність людини як особистості, яке її місце в науці, світі та роль в історії.

Особистість може розглядатися як індивідуальний вираз та суб'єкт суспільних ідеалів, цінностей, суспільних відносин, діяльності та спілкування людей. Особливо слід наголосити про вплив діяльності на людину. Діяльність є тим підґрунтям, на якому відбувається розвиток особистості та виконання нею різноманітних соціальних ролей в суспільстві. Тільки в діяльності індивід виступає та стверджується як особистість. Адже тільки в діяльності та через діяльність людина безпосередньо включається в систему об'єктивних суспільних відносин, впорядковує та організує свою поведінку з іншими. У дослідженні проблеми людини в українській філософії склалось декілька парадигм-систем знань, що були прийняті філософами для розв'язання певної проблеми в певний історичний період, використовуючи однорідні поняття, методи та критерії - антропоцентризм, людиноцентризм, культуроцентризм, кордоцентризм, соціоцентризм.

В системі філософських знань антропологічна проблема відіграє значну роль. Саме тут сукупність онтологічних, гносеологічних та соціально-філософських побудов того чи іншого мислителя знаходить свою смислову єдність та світоглядне обґрунтування.

«Антропологічний поворот» в філософії ХХ століття, що зробив людину центральною темою філософських пошуків, одночасно обумовив й бурхливий розвиток спеціальних наукових знань про людину. Наука при цьому суттєво доповнює наявні філософські концепції людини, однак ні в якій мірі не скасовує їх.

В українській філософії можна виділити декілька періодів розвитку філософії людини (Рис. 1)

У філософських працях Київської Русі існували думки про цінність особистості (після Бога), найвищою цінністю якої була моральність, вчинки цінувались за моральними мотивами, а не за їх результатами, наприклад, як урочисто кияни зустрічали князя Ігоря, не дивлячись на те, що він зазнав поразки в боротьбі з половцями. Загальновідомим є те, що екзистенціалізм як філософський напрям сформувався на початку ХХ століття, однак в українській філософії складові даної концепції мали місце в часи Київської Русі (ХІ-XV ст.), в період наступних історико-філософських періодів вони й надалі супроводжували українську філософську думку.

Рис. 1. Еволюція розвитку проблеми людини в української філософії Джерело: побудовано автором.

Практично всі мислителі Київської Русі мали в своєму філософсько-духовному арсеналі екзистенційні мотивування (заглибленість у внутрішнє буття людини). Адже проблема людини скрізь прослідковувалась у їх працях. Вони всі виступали за «людину істинну», оскільки ідеалу досягти жодна людина не зможе. Високий духовний розвиток не просто дається, він пов'язаний із стражданнями, і цим духовним ідеалом є Ісус Христос. У творах мислителів давньоукраїнської філософії чітко прослідковуються саме мотиви існування людини.

Другий етап розвитку української філософії щодо проблеми людини розпочався в XV ст. В Україні відбувся значний культурно-освітній рух, основні освітньо-культурні осередки створили братства Острозької академії та Києво- Могилянської академії. Представники братств розвивали філософські гуманістичні проблеми людини, зокрема, необхідність духовного розвитку людини та отримання нею знань. Найвпливовішим та найстарішим братством було Успенське братство (м. Львів), його відомими представниками були: С. Зизанія, Л. Зизанія, Ю. Рогатинець, К. Транквіліон- Ставровецький, Й. Борецький, І. Копинський. Основними їх ідеями був: розвиток освіти; соціальна рівність; ідею національного визволення вони пов'язували із отриманням освіченості, контактом людського мислення та буття. Лаврентій Зизаній проявив у своїй творчості яскраві філософські гуманістичні тенденції, він відстоював позицію, що людина є творцем своєї долі. В центрі філософських надбудов є Людина, яка визначається вищою цінністю, її воля та розум наділені необмеженими можливостями, вона є власним творцем через причетність до Господа та має право на незалежне від Церкви існування [1].

К. Ставровецький та Ю. Рогатинець трактували людину як вищу цінність та досконале творіння. В своїх філософських концепціях посприяли виробленню модернізованого гуманістичного світогляду, вони вважали, що насамперед, людина є найвищою цінністю в світі, що і на даний час відображено в правових засадах демократії країн. Їх праці сповнені гуманістичними християнськими ідеями та формуванням ідей про природні права людини. україна філософія самосвідомість особистість

Представники Києво-Могилянської академії в своїх філософських вченнях розглядали проблему щастя відповідно до духу того часу та просвітництва. На їх думку, щасливою можна вважати людину, яка живе під керівництвом раціональних міркувань розуму, визнає авторитет знань та науки і розуміє, що щастя - це не матеріальні блага, не аскетична втеча від життя, а здатність узгоджувати свої цінності з сутністю та закономірностями природи. Український просвітник, історик та церковний діяч того часу І. Гізель приділяв велику увагу проблемі людини та моральності. Будучи прихильником християнської моралі намагався відстоювати концепцію громадянського гуманізму (праця «Мир з богом чоловіку»). Характерним для Гізеля є возвеличення людини, тобто її здатність судити не тільки про добро і зло, а й пояснювати на свій розсуд церковні постанови та Божі заповіді. На думку Гізеля активність людини, її вільна праця, активне громадське життя є головним призначенням людського буття. Незважаючи на те, що земний світ є царством зла, на людину покладено відповідальність активної боротьби з ним, сенс людського життя полягає в протистоянні вадам та печалі, а не втечі від світу в ім'я споглядання і осягнення божественної благодаті. Через патріотизм, свободу волі, природне бажання людини до земного щастя Гізель поставив собі за мету відкрити шлях до досягнення цього своїми силами.

Якщо не переосмислювати своє минуле та не розуміти особливості національного менталітету, своєрідності та самобутності, то становлення вітчизняної державності є неможливим. Григорій Сковорода є одним з найвидатніших та найвідоміших українських мислителів. У своїй творчості він виразно відображав ментальність українського народу, його духовність, роль та призначення людини в світі, а також розвивав свої вчення на основі власного бачення Бога, Світу та Людини.

Фундаментальною філософською проблемою у творчості Г. С. Сковороди було осмислення проблеми людини та її сутності, яка поєднала в собі весь спектр філософської рефлексії, морально-духовну повчальність та поетичне сприйняття реальності. Він поставив людину в центр свого філософського мислення, намагаючись знайти шляхи до її порятунку, як Людини - вищої, богоподібної істоти, якій найбільше за багатство, почесті та високі посади потрібен душевний спокій та злагода в суспільстві. Особливої цінності в українському суспільстві набувають питання щодо сутності та сенсу життя людини, її статусу в суспільстві і світі, виховання розумної та щасливої людини.

«Для Г. Сковороди ключ до всіх розгадок життя, як космічної, так і божественної, є людина, оскільки всі питання та всі таємниці світу зосереджені для нього в людині. Не розгадавши себе, людина не зможе нічого розуміти в навколишньому світі, розгадавши себе «до кінця», людина проникає у найглибші таємниці Всесвіту» [6]. Сковорода «логічно записує» життя, як воно відкривається людиною та для людини у її загальності, необхідності та свободі. Таким чином, українська філософія вже на самих початках заявляє про себе в антропологічній парадигмі філософського мислення.

Роздуми Г. С. Сковороди про людину спираються на поняття «внутрішньої людини», яке у працях східних батьків церкви говорить про людину як про єдність серця та розуму [3], а також поняття «спорідненості», що пізніше отримало розвиток у слов'янських філософів та характеризувало цілісне відношення людини до світу. Звернення до внутрішньої людини виділяє особливе дослідницьке поле, у якому всебічно з'ясовуються феномен людини емпіричної, сутність людини внутрішньої та принцип «пізнання самого себе», що спрямований на те, щоб «вирвати серце з клейкої стихійності світу» [3].

Аналізуючи об'єктивне положення людини в структурі світу, Г. С. Сковорода будує оригінальне повчання про три світи: «Сутність трьох світів. Перший є загальний, де живе все народжене. Він складається з безлічі світів та є великим світом. Інші два приватні та малі світи. Перший - мікрокосм, тобто людина. Другий світ символічний, Біблія... У ній зібрані небесні, земні та підземні фігури, щоб бути монументами, які є провідниками для нашої думки в поняття вічної натури, такої таємної, як малюнок в фарбах своїх» [5]. Ці три світу пов'язані з тілесним світом та духовним, із проблемою зовнішньої та внутрішньої краси людини, відрізняючись, створюють одне ціле: макро- та мікросвіт у їх містичній пропорційності. «Я вірю та знаю, - писав Г. С. Сковорода у листі до М. Ковалінському, - що все те, що існує у великому світі, існує і в малому, та що можливо в малому світі, то можливо і в великому світі, за відповідністю та єдністю виконання духу» [6]. Г. С. Сковорода закликав шукати істину, що захована під зовнішньою оболонкою та не боятися труднощів, оскільки він вважав, що тільки велика праця та розумова напруга допоможуть віднайти істину [4]. Отже, Г. Сковорода розмірковуючи про проблему людини приходить до розуміння природи людини й людського життя, до розуміння світу.

Значну роль в українській філософії та соціально-політичному житті України відіграло Кирило-Мефодіївське товариство, яке було створено в 1846 р., засновниками його були М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, згодом до нього вступив Т. Шевченко. В документах «Книга буття українського народу» та «Статут і правила товариства» розвивалась ідея рівності людей, розвитку самобутності українців, справедливого суспільного ладу. Шевченківська філософія полягала в пробудженні людської гідності та сили протесту, саме ідея свободи людини є центральною в його творчості. На той час в Україні було сформовано філософське бачення антропоцентризм (виникло в добу Відродження), яке полягає в тому, що людина створена Богом «за своїм образом і подобою» і є центром Всесвіту, тобто центр Всесвіту переноситься від проблем світу до конкретної проблеми людини. Особливістю світогляду М. Костомарова є поєднання християнства і романтизму, відповідно до його філософської концепції - походження всіх явищ та процесів - божественний початок, духовне є об'єктивною основою матеріального «кожне зовнішнє явище має основу в нашому духовному світі». Оригінальним та нетиповим поглядом на людину як на індивідуальність є «Філософія серця» П. Юркевича [7]. На його думку, серце - центр духовного та морального життя людини, носій всіх тілесних сил, оскільки саме в «серці» міститься основа того, що притаманне уяві, почуттям і вчинкам людини, стаючи проявом незагальної духовної істоти, а конкретної живої людини. Людина, як малий світ, мікрокосмос, поєднує в собі дві натури, своїм життям демонструє їх боротьбу. М. Гоголь стверджував, що ключ до життя лежить у власній душі людини, яка повинна пізнавати саму себе. А призначення людини, на його думку, полягає в праці над вічним.

Згодом, на початку ХХ століття у вітчизняній філософській думці продовжили розвивати тему особистості та її місця в суспільстві П. Грабовський, І. Франко, М. Драгоманов, які спробували вивчити цінність особистості шляхом взаємозв'язку з оцінкою властивих для їх часу суспільно-політичних та економічних умов. В той час, І. Франко розробляв у своїх працях тему трудової моралі, праці, його філософські погляди формувались під впливом української духовної культури та марксизму. Центром його філософії виступала людина, духовна творча істота, незалежна та неповторна особистість, душа людини є центром гуманістичного світогляду, є ідеалом гармонійної та всебічно розвинутої особистості. Головна формула людяності І. Франка мала вигляд: «неробство-зло, праця-добро», оскільки праця здатна вдосконалювати душу людини, наділяти її почуттям гідності та правди. На переконання М. Драгоманова, людський розум має безмежні можливості для пізнання науки та навколишнього світу. В центрі його філософії знаходиться ідея суспільного поступу, метою якої є збагачення духовної культури та укріплення соціальної справедливості, рушієм життя є не окремі народи, а людство в цілому.

Представником сучасних філософських концепцій виступає Д. Чижевський, який аналізує поняття «нація» та «людство». Розуміння нації ґрунтується на раціоналістичному (логічно-аргументованій оцінці) або романтичному підході (базується на принципах розуму). Справжньою цінністю, на його думку, є загальнолюдське, а не національне особливе, адже не відомо чи мало б сенс життя серед ідеальних, схожих один на одного людей. Цінність людини полягає в індивідуальності. Антропологізм Д. Чижевського характеризується певними особливими рисами та спрямований на світогляд особистості, що є частиною системи взаємовідносин та норм. Проблема сенсу існування людини інтерпретується в естетичному та етичному вимірах. В працях О. Кульчицького [2] особистість розглядається з позиції колективного «Я» (національне, етнічне), а не індивідуального, це на його думку складає «кордоцентричний персоналізм». Ця особливість є негативною, оскільки існує ймовірність спричинення вольової слабкості людини (українця), що може дестабілізувати здатність до розвитку раціональних світосприймальних настанов та активного самоствердження.

Висновки

Протягом розвитку філософського мислення конкретизувались та диференціювались окремі проблеми дослідження особистості: її біологічні та соціальні індикатори, ступінь свободи відносно до природи, суспільства та самої себе. Людина та суспільство нерідко зіставлялись та протиставлялись як рівні, однопорядкові величини. Звідси, з одного боку, властиве метафізичному матеріалізму приниження особистості, розгляд її головним чином як продукту соціального або біологічного середовища, а з іншого - волюнтаристське розуміння особистої свободи як свавілля, що заперечує природну та історичну необхідність.

Філософська рефлексія неможлива без залучення історико-філософської традиції, яка відображає шляхи осмислення проблеми, виявляє самостійні підходи до цілісного аналізу особистості. Невеликий скорочений екскурс в історію проблеми людини показує, що постановка її свідчить про певний рівень духовної зрілості суспільства, а зміст визначається масштабом поставлених перед особистістю завдань. Входячи в зміст усіх значних філософських систем, проблема людини стала визначною в тому «антропологічному повороті», що спостерігався в філософії ХХ ст. Українські філософи внесли свій вагомий вклад в розвиток світових філософських традицій та створили оригінальні концепції особистості.

Проведений ретроспективний аналіз дозволив встановити, що еволюція теоретичних уявлень про проблему людини в українській філософії характеризується переходом від концепції соціальної або біопсихічної детермінованості поведінки людини до визнання її активної ролі у взаємодії з суспільством. В українській філософії образ людини постає формою життя, яка відмінна від всіх та спрямовується на самопізнання та пізнання зовнішнього світу. Вільний дух особистості проявляється у життєвій зміні та волі людини, що є рушійною силою перетворень. З кінця ХІХ-початку ХХ ст. в українській філософії відбулися певні зміни, результатом яких стало те, що проблема людини стає ключовою для багатьох філософських вчень. Варто відзначити, що філософський аналіз проблеми людини набуває особливого значення в умовах становлення так званого «всесвітнього буття» людей: людина живе в світі, який пов'язаний численними зв'язками з усім людством. Проблема особистості, особистісної реалізації - це перш за все питання про те, що уявляє собою людина як суб'єкт соціальної дії, який розвивається. Проблема взаємовідносин людини та суспільства з врахуванням специфіки самореалізації сучасної людини та аналізу його свободи, не тільки як засобу, але й як однієї з основних цінностей та цілей життєдіяльності особи - відкриває широкий простір для продуктивних світоглядних генералізацій.

Сучасною філософією людина розглядається як представник людства з притаманною йому неповторністю та індивідуальністю. Проблема існування людської особистості посідає головне місце. Поєднання конкретно-наукових поглядів з філософським осягненням життя ставить за ключову мету антропологічна філософська школа. Сучасна філософія сповнена гуманістичною проблематикою, яка обумовлена інтересом до людини сучасності та проблем її життя в сучасному світі.

Список використаних джерел

1. Волинка Г. І., В. І. Гусєв, І. В. Огородник, Ю. О. Вступ до філософії: історико-філософська пропедевтика. К. : Вища шк., 1999. 624 с.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. Мюнхен-Львів : УВУ, 1995. 164 с.

3. Лосский В. Н. Очерк мистического богословия Восточной церкви. Догматическое богословие. М.: Центр «СЭИ», 1991. 287 с.

4. Сковорода Г. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. К. : Наук. думка, 1983. 543 с.

5. Сковорода Г. С. Повне зібрання творів: Т.2. К.: Наукова думка, 1973. 576 с.

6. Чижевський Д. Філософія Г.С. Сковороди. Харків: Прапор, 2004. 272 с.

7. Юркевич П.Д. Серце и его значение в духовной жизни человека, по учению Слова Божия. Философские произведения. М.: Директ-Медиа, 2011. 176 с.

Размещено на Allbest.ru