Методологічні принципи дослідження феномену ідентичності людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

Методологічні принципи дослідження феномену ідентичності людини

Власевич Тетяна Вікторівна

канд. філос. наук, доцентка кафедри теорії та історії культури

Україна

Анотація

Встановлено, що дослідження феномену ідентичності людини зумовлює специфічність методів його осмислення. Наголошено, що методи аналізу ідентичності, базуються в основному на аналітико-дихотомічному підході до вивчення її складових, який грунтується на протиставлені есенціалістського та конструктивістського підходів. Проаналізовано феномен ідентичності за допомогою фрактально-архетипного методу, який полягає в тому, що в кожній виокремленій із цілого частин виявляються властивості інших частин (сторін чи репрезентативів цілого) - і в просторовому, і в історично-часовому вимірах. Підкреслено, що принцип впізнаваності є основоположним в осягненні фрактальної природи ідентичності. Зазначено, що ідентичність є інтегральним утворенням, не зводиться до соціальних ролей, її основою виступає традиційна національна культура.

Ключові слова: ідентичність, людина, креативна особистість, принцип фрактальності, принцип впізнаваності.

Проблема ідентичності людини особливо гостро постала у новітній час, з його жахливими катаклізмами, спричиненими людським фактором, поставило цю проблему як винятково важливу.

Сучасна методологія наукового дослідження виконує важливі соціальні функції - регулювання й оптимізація наукового пошуку, процесу людської діяльності в галузі науки, визначення раціональних шляхів досягнення істинного знання про досліджуваний предмет та надання знанню логічної впорядкованості задля полегшення його використання в подальшій діяльності. есенціалістський конструктивістський архетипний

Функції сучасної методології багатогранні, основні з них можна визначити як: пояснювальна (забезпечує цілісне, адекватне розуміння нового знання, демонструє його абсолютні й відносні сторони (грані)); логіко- систематизувальна (уточнює, впорядковує й систематизує категоріальний апарат (термінологічний) аспект науки; прогностична (розкриває горизонти розвитку наукового знання, передбачає конкретні, досяжні на певному етапі цілі пізнання); прагматична (визнає способи здобуття наукових знань, оптимальні шляхи руху до істини); креативна (сприяє вирішенню окремих проблем наукового дослідження, відкриттю нових ідей і знань). Такі функції роблять методологію невід'ємною складовою сучасної культури, або, якщо перефразувати, методологічна культура стає невід'ємною ознакою сучасного фахівця.

Дослідження феномену ідентичності людини зумовлює специфічність методів його осмислення. Методичними засадами можуть бути ідеї, концепції, способи, прийоми, парадигми, гіпотези тощо, які сприяють дослідженню й осягненню об'єктивної істини. Оскільки феномен ідентичності людини та її вимірів є предметом філософської антропології, що належить до галузі соціогуманітарного знання, то в цій царині необхідно насамперед звернутися до соціально орієнтованої методології. У ХХ ст. однією з методологій, що акцентують увагу на розкритті соціальних явищ і особистісного людського світу, є феноменологія.

Феноменологічна методологія ефективно використовується в дослідженні людини взагалі, а вимірів її ідентичності особливо, адже така методологія дозволяє виводити уявлення про ідентичність людини із чистої сутності людини як глибинного конструкту свідомості. Не буде перебільшенням вважати, що саме таким конструктом є людська індивідуальність, особистість і суб'єктивність. У суб'єктивних, але надіндивідуальних загальнозначущих схемах повсякденного людського духовного досвіду треба шукати прообрази категоріальних структур самосвідомості, ті структури, які виступають матрицями теоретичних антропологічних ідей.

Як розвиток цього методологічного підходу до осмислення людської ідентичності виділяється екзистенціально-філософський підхід, який передбачає аналіз суб'єктивних переживань кожної буттєвої ситуації, що особливо стосується людського існування. Людина в контексті такого підходу мислиться найперше духовною істотою, і її ідентичність трактується як духовний феномен, породження людського духу, екзистенціал людського буття. У світлі цього підходу людина постає феноменом, з яким пов'язуються такі екзистенціали як свобода, гідність, справедливість, відповідальність, творчість тощо.

Пізнання духовного життя людини й суспільства відрізняється від вивчення природи, адже світ людини взагалі, а її ідентичність зокрема не можна описати тільки у зовнішніх проявах - духовний світ відкривається внутрішньому чуттю. Людина в процесі пізнання світу й себе водночас формує свій духовний світ. Пізнання й життя людини в культурі ведуть до інтерпретації подій і явищ як текстів і через них до розуміння духовного світу та до нових текстів. Життя людини по суті складається з інтерпретацій та розуміння, що становить сутність філософської герменевтики. Мета розуміння - перевести смисловий зв'язок світу іншої людини у свій власний. Цим долається суб'єктивно-об'єктивний підхід або протиставлення двох сторін феномена чи спілкування, що приводить до глибшого розуміння. У випадку з феноменом ідентичності герменевтика сприяє глибшому самопізнанню людини, розумінню своєї сутності та її проявів.

Своєрідним розвитком герменевтики є методологія комунікативної раціональності, де акцентується комунікація як невід'ємна властивість суспільного буття. Значущість комунікації досягається відкритим широким обговоренням проблем, у нашому випадку ідентичності людини та її вимірів, всебічною аргументацією думок, концепцій і підходів, раціональним обґрунтуванням висновків усіма учасниками дискусії чи обговорення. Ознакою сучасної цивілізаційної спільноти є наявність розгорнутої комунікації у формі дискурсу звучання й врахування всіх поглядів для досягнення суспільної узгодженості у ставленні до норм і цінностей соціуму, а також до різних думок і концепцій щодо розуміння ідентичності чи сутності людини.

Акцентуючи на інструментальній ролі вище вказаних методів аналізу ідентичності, слід наголосити, що вони базуються в основному на аналітико- дихотомічному підході до вивчення її складових, який грунтується на протиставлені есенціалістського та конструктивістського підходів.

Суть цих протилежних методологій полягає в тому що есенціалістський підхід визначає ідентичність як онтологічну даність, описує її через об'єктивні, метафізично-трансцендентальні, соціокультурні чинники. Так, нація в есенціалістському трактуванні виступає духовно-нуменозним, біосоціальним організмом соціофракталом, універсумом ноосфери. Конструктивізм рішуче пориває з ідеєю об'єктивної даності ідентичності. Ідентичність виступає як конструктивний прояв результату діяльності соціальних чинників. Однак і есенціалізм, і конструктивізм в розумінні становлення ідентичності - це розчленування. Адекватно осягнута ідентичність, - це інтегральна ідентичність, яка не зводиться до соціальних ролей, її генетичне ядро складає система загальнолюдських, національних архетипів як надособових матриць індивідуальної і колективної діяльності.

Крайній конструктивізм, базуючись на політиці фабрикації ідентичностей, приводить до появи тоталітарної ідентичності, ідентичності маси. А маса, як відомо, не здатна бути носієм індивідуальності людини, презентувати креативну особистість. В результаті вона виступає як антипод ідентичності. З іншого боку, консервативний субстанціалізм, ігноруючи динамічну інваріантність ідентичностей, зміщує ціннісні орієнтації особистості в архаїчне минуле.

Наскільки небезпечні конструктивістські експерименти з національною ідентичністю, свідчить приклад тоталітарних режимів, коли не тільки окремі індивіди, а й цілі народи стали жертвою штучно нав'язаних ідентифікацій. Однак фундаменталізм і конструктивізм в розумінні становлення і формування ідентичності - це розчленування, результатом якого є синдром шизоїдної особистості. Адекватно осягнута ідентичність - інтегральна ідентичність, яка не зводиться до соціальних ролей, її ядром виступає цілісність світоглядних уявлень загальнолюдської та національної культури, які втілюють в собі своєрідні метапризначення як людства в цілому, так і певного народу, конкретної особистості. Будучи фундаментальною онтологічною характеристикою ідентичність як інтегральна цілісність в ідеалі повинна проявитися в гармонійному поєднанні окремих ідентичностей, як єдиного утворення, які водночас ієрархічно входять в якості підсистеми в загальну, глобальну ідентичність. У цьому контексті як образно зазначає Ю.Павленко «"інтегральна ідентичність", "ідентичність як така" подібна до багатогранного кристалу, кожна грань якого - певна визначена форма ідентичності, що актуалізується в залежності від конкретної ситуації» [5].

У дослідженні цілісності, інваріантності системи ідентичностей варто застосовувати принцип фрактальності. Після виходу у світ праці Б. Мандельброта «Фрактальна геометрія природи», яка потрясла весь науковий світ, фрактали опинилися у фокусі різнобічних наукових інтересів. Фрактал сприймається не фрагментарно, а цілісно, його не можна розділити на частини, піддати традиційному аналізу. Він дійсно цілісний, тому що не є сумою тих чи інших елементів і блоків, а є результатом багатомірної інтеграції. Тобто фрактал по суті є опис самого себе, втілюючи першоідею чи задум. Фрактал пам'ятає і несе тільки породивши його ідею, згортаючи її образ, який в синергетиці іменується аттрактором, а в культурології - архетипом, де за принципом самоподібності конкретизується вся інформація.

Принцип фрактальності як метод вивчення самоподібних, інваріантних, самоорганізаційних систем в останій час почав широко застосовуватися як в природничих так і в соціо-гуманітарних науках. Суть цього методу полягає в тому, що в кожній виділеній з цілого частин проявляються властивості інших частин ( сторін чи репрезентативів цілого) як в просторовому, так і в історично- часовому вимірах.

Чи не найважливішою властивістю фракталів виступає їх монадність. Кожна монада це мікросвіт, згорнутий всесвіт як прояв фрактальності світобудови. Репрезантом тотальної фрактальності світобудови, всіх форм ідентичності виступає творчо-креативна особистість. Креативна особистість не є підпорядкованим фрагментом, частиною ієрархічного цілого, а психофракталом, голограмою цілого світу в мініатюрі - потенційним носієм всіх ідентичностей національних, регіональних, загальноцивілізаційних. «Ціле - писав в цьому зв'язку А. Бергсон - має таку ж природу як і Я. Ми осягаємо ціле шляхом більш глибокого осягнення Я» [1]. Тобто ідентичність на персональному рівні є ансамблем можливих ідентифікацій, їх включення в єдине унікальне ціле. Характер і масштаб цієї включеності залежить від ступеня духовної свободи особистості, здатності до трансцендування.

Є індивіди, які консолідуються в межах особистих егоцентричних інтересів. Креативні ж особистості прориваючи свій егоцентризм діють ефективно в масштабах роду, народності, нації. А є особистості як справжні громадяни світу стають носіями родової ідентичності, це ті особистості, які оптимізують саме виживання людства як планетарної цілісності.

Фрактальне буття ідентичності осягається через діалог, полілог. Особливо це стосується перспективи становлення нової різновекторної коеволюційної ідентичності як умови виживання людства. Побудова нової ідентичності як системної цілісності пов'язується багатьма дослідниками з поняттям коеволюційної глобальної ідентичності. У М.Кастелоса це епоха інформаційно- мереживої ідентичності. На його думку, нова світова цілісна ідентичність буде створюватися природним несиловим чином, на основі рівноправової, мережевої взаємодії з обов'язковим збереженням особистісних, національних, релігійних і цивілізаційних відмінностей.

Фрактальний образ такої спільноти образно змальовує американський філософ Р.Рорті за допомогою метафори килима, зітканого всім людством.

Кожний народ впише в ньому свій малюнок власних вмінь і нахилів, генеруючи ідеї, технології в тій чи іншій сфері людської діяльності (екологічної, економічної, космічної, художньої та ін.). Тобто, цей внесок буде випливати, висловлюючись словами Г.Сковороди, з ідеї сродної праці, характер якої визначають базовим архетипом національної ментальності.

Принцип впізнаваності є основоположним в осягненні фрактальної природи ідентичності. Впізнаваність - це відкриття власного буття в межах цілого, буття як становлення, еволюційного розвитку в його просторово- часових вимірах. У цьому контексті почуття ідентичності дає змогу індивіду цілісно уявляти себе у часі, водночас особистнісно перетворюючись у минулому, самопрезентуючись у теперішньому і можливості розвитку у майбутньому. Ідентифікуючи себе з певним середовищем існування, життєвим світом, особистість таким чином визначає свою просторову самоідентифікацію. Визначивши просторово-часові координати свого історичного місцезнаходження, особистість таким чином знаходить сукупність тих смислозначимих місць, які утворюють в її духовному і предметному світі феномен рідного дому.

Енергетичним квантом ментального поля особистості, етносу, нації, ноосфери, яка забезпечує синергію загальнолюдських матриць світоставлення з їх особистими, національними конкретизаціями виступають архетипи (від санскритського Артха - найвища форма, від грец. - початок, походження, слід, відбиток). За визначенням С.Кримського, в широкому розумінні - наскрізні символічні структури історії культури [3].

Опредметнюючись у міфі, символі, епосі, ритуалі, пісні, мові, енергія архетипів етнокультури забезпечує етносферу, ідентифікацію зі своїм рідним ментальним спадковим першоджерелом. Це відбувається кожний раз, як тільки психічний світ індивіда спонтанно розчиняється в компліментарності (танці, молитві, творчості).

Принцип впізнаності узагальнює принцип лінгвістичної відносності Сепіра-Ворфа з позиції якого кожна мова є носієм власної онтології, згідно якої представники кожного етносу бачать, розуміють світ по-різному через призму власної мови. Тобто для людини, за М. Гайдегером, семантичний світ, енергетика її рідної мови - це дім буття, найбільш інтимне лоно культури [2].

Впізнаність, пам'ять є основними в осягненні фрактальної буттєвості всіх сфер людської культури, опорним поняттям системи цілісного підходу до вивчення персональної і етнонаціональної ідентичності, ментальності народу. Як цілісна система архетипів колективного та індивідуального несвідомого соціофрактал є органічним елементом ноосферної психіки землі, яку нація, соціум, особистість отримує при народженні у формі базових матриць, метапрограм свого розвитку. Людина, нація, соціум як самоідентифіковані системи відповідають фрактальній природі, універсуму, тому що в них реалізується когнітивна матриця - програма цілого із цих складових має не меншу складність, ніж ціле, аналогічно - будь-яка частина цієї частини і так до безконечності.

Енергетичну, смислоспрямовуючу здатність архетипів індивідуальної і колективної ідентичності ми можемо зрозуміти лише через активність і взаємодію як невіддільну частину цілого. В ньому можуть відбуватися ті чи інші часткові зміни, але їх дієвість полягає саме в принципі монадності.

Архетипи індивідуальності та етнонаціональної ідентичності виявляються діючими тільки разом, синергійно, а взяті окремо вони втрачають свою силу. А.Менегетті, розглядаючи цілісність екзистенції, слушно зазначив, що вона є тільки змінною цього однозначного цілого. В середині нього будь-яка частина володіє інформацією про векторну стратегію цілого [4].

Ідентичність є інтегральним утворенням, не зводиться до соціальних ролей, її основою виступає традиційна національна культура. Редукція цілісної повноти особистості до однієї із її властивостей чи соціальних ролей, хай навіть найважливішої з них, наприклад, такої якості людини як професіоналізм неприпустима.

На жаль, практика модерну з його інструментальним розумом породило тип особистості функціонального атома, індивідуаліста з самосвідомістю, яка шукає духовну опору не в традиційних етнонаціональних цінностях, а в самій собі, у власному професійному покликанні. Це, по суті, кризова ідентичність в якій порушені зв'язки між різними Я-образами, протиставлення горизонтального виміру з вертикальним виміром особи.

Справжня ідентичність являє собою гармонійну, збалансовану систему Я, де горизонтальний і вертикальний вимір пов'язані один з одним, особистість усвідомлює їх як невід'ємну частину своєї сутності. Індивідуальність не є приватною справою. Креативна особистість реалізує свій потенціал через етнонаціональну соборність, суспільство, вносячи свій персоніфікований внесок в реалізацію закладеного антропним принципом етнонаціональної, загальноцивілізаційної місії. Блискучим прикладом позитивної індивідуальної креативності і національної ідентичності є Японія, ФРН, Південна Корея. Японці так і кажуть: таємницю нашого економічного дива треба шукати в атомному вибухові японського патріотизму.

Як елемент посткласично-наукової парадигми архетипову феноменологію в останній час намагаються включити в свій методологічний арсенал соціологи, політологи, культурологи. Стосовно вивчення цілісної системи ідентичностей архетипова парадигма зумовлена потужними глобалізаційними процесами становлення єдиної планетарної ідентичності, від якісної сформованості якої залежить виживання людства. Якраз архетипи із їх фрактальною цілісністю, всеосяжністю, надкультурною, позачасовою типологізацією всезагального психічного є незамінним інструментом пошуку шляхів об'єднання локальних регіональних ідентичностей в єдину інтегральну планетарну цілісність.

Список використаних джерел

1. Берґсон, А. (2010) Творча еволюція. Пер. із фр. Р. Осадчука. Київ: Видавництво Жупанського, 316 с.

2. Гайдеггер, М. (1988) Лист про гуманізм. Проблема людини в західній філософії. Заг. редакція Ю. Попова.

3. Кримський, С. (1996) Архетипи української культури. Феномен української культури: методологічні засади осмислення. К. : Фенікс, С. 91 -112.

4. Менегетти, А. (2007) Проект Человек. СПб. : «Онтопсихология», 336 с.

5. Павленко, Ю. (2012) Народы. Цивилизации. Человечество. Проблема идентичности. НАН Украины. Институт мировой экономики и международных отношений. К. : Феникс, 420 с.

Размещено на Allbest.ru