Діалог вічно живих (щоденникові записи Олександра Довженка і Євгена Сверстюка в контексті ХХ-ХХІ століть)

Трансцендентально-іманентна причетність сина ХХ українського століття до долі в 'язнів всієї української історії вимагає від нього свідчення правди. Правди

- ризикованої, оскільки пропонувати тим самим можновладцям з чиєї волі Богдан Хмельницький був затаврований, не більше, не менше як «відомий кат України... що придушив народну революцію на Вкраїні в 1648 році» заснувати під час ІІ Світової війни, яку Сталін вже проголосив Вєлікой Отєчєствєнной, орден імені «відомого ката України» було, на думку будь -кого з обивателів не лише нерозумним, але - просто безумом Тим більше, що сталінський Агітпроп вже остаточно затвердив таку оцінку історичної постаті Богдана Хмельницького. І саме в такому формулюванні. Олександр Довженко не міг не усвідомлювати, що нагадування уярмленим тоталітарною московітською ідеологією, українським сучасникам про звитягу славнозвісного українського гетьмана неминуче потягне за собою згадки про інших ув 'язнених московською владою українських духовних і державних діячів: «Під музеєм у льоху під замком брудний «заарештований» музей. А в ньому під замком з сургучними печатями в'язні - портрети 17 і 18 століть і речі. Тут гетьмани й полковники, митрополити, жінки козацької старшини.» Це не лише метафора. Це набагато більше. І - набагато страшніше. Це - пам'ять про в'язнів української минувшини, вивести яких із полону повинно утвердження у визвольній для українців війні ордену Богдана Хмельницького. «Не вмирає душа наша, не вмирає воля, І неситий не виоре на дні моря поле.»

Олександр Довженко знову, духом і свідомістю, повертається до потреби реабілітації перед московською імперією української історії. На жаль, іншої реальності для Олександра Довженка тоді не існувало: «Про Богдана. Національне і класове питання протиставлене ніби. Ввести росіян, щоб не було самих лише українців, начебто тільки вони визволяють її... » (письмівка наша. - П. Я.) [Довженко 2019, с. 150]. Виділене письмівкою - вимога можновладця в УРСР і - водночас - репрезентанта метропольної сталінської волі - Нікіти Хрущева, до сценарію «Україна в огні». Логічна, з огляду на імперські прерогативи вимога, оскільки й у ХХІ столітті лунає звідти, що «Вєлікую Атєчєствєнную вайну ми виігралі би і бєз України». Не перемогли би. Довженкова «Україна в огні», і не лише вона є цьому переконливим свідченням. Звитягу українців в кривавому протистоянні між озвірілими ненаситцями - європейським гітлеризмом і недоазійським сталінізмом митцеві -українцеві, щоби раптом не завдати шкоди їхнім високогуманним обличчям, мабуть слід ігнорувати. Довженко не ігнорував. Довженко не по-фарисейському мислив і бачив криваво-звитяжну війну за звільнення своєї Вітчизни. Олександр Довженко бачив війну у трансцендентальному обширові - зв'язку - єдності героїв української історії, ув'язнених у музеях-підвалах із героями 1941-45 років та майбутніх часів. «Минуле пливе в прийдешнє» - мовила Докія Гуменна. Бачив героїв і сучасних, і минулих, і майбутніх, ще невідомих. Для нього українські війни за свободу і незалежність у духовно -інтелектуальній та буттєввій всеосяжності одвічні та єдині. Саме тому, йому як генієві: «здається. що час від часу по ночах вони (герої-звитяжці давноминулих і недавньоминулих епох. - П. Я.) виходять зі своїх рам на раду і розмовляють проміж собою, бо чого ж такі сумні обличчя на геть усіх портретах. Яка туга зів'ялила їх серце? Який сум і важка-преважка турбота в очах». У цьому контексті процитуємо Довженкового однодумця і сучасника - міністра закордонних справ в уряді Гетьмана Скоропадського, визначного українського історика Дмитра Дорошенка: «Коли ми були там (у Почаєві. - П. Я.), то вже були виведені мури до вікон і коло будівлі стояв високий хрест і коло будівлі стояв високий хрест з написом: «Русскіє люде! Тут 30 000 полягло за віру православну і за свою

народність». До цієї майбутньої церкви на Журавлисі вже відбувалися хресні ходи (процесії) ... Так почаївські ченці використовували пам'ять про нашу національну катастрофу для пропаганди своїх русифікаційних ідей!» [Дорошенко 2007, с. 158].

Туга і сум «на геть усіх портретах» бринить у Довженковій душі й свідомості. Довженкові не здається. Герої давньоминулих, минулих і навіть майбутніх, незнайомих з ним жодним чином, майбутніх поколінь, є так само як і він, а раніше - як святий Дмитро Туптало, як Григорій Сковорода, як Тарас Шевченко і Микола Гоголь. А по тому - буде Розстріляне московитами українське, спочатку духовне Відродження - УАПЦ 1930 року. По тому - геноцидний Голодомор 1921, 1932-33 років. А вже далі - буттєве - рівнозначний геноцид Голодомору1932-33 Сандормох квіту української інтелігенції 19371938 років. Євген Сверстюк дуже багато зробив для увічнення Пам'яті всіх невинно убієнних «примітивних» українців чужими «культурними» катами.

Діалог Довженка і Сверстюка. Тривання. У згаданих нами вище щоденникових записах Євгена Сверстюка міститься суголосний наведеним вище Довженковим записам образок. Цей образок нібито прямо й не є дотичним до семіосфери постаті Довженка. Але, як це і належить буттю у великому трансцендентальному історіософському обширові обох мислителів ясно стосується феномену Олександра Довженка: «29 липня (2000 року. - П. Я.) я в Уневі. Монастир в горах. Монастир справжній. Я ночував у келії - на піддашші. Серед ночі я прокинувся від сну. Снилося, що я сиджу посеред захланної кімнати. і. переглядаю, чи перебираю речі і зв'язані з ними всякі історії. Хтось каже звільнити прохід - має йти Довженко - до господаря. У мене дитяча нехіть: чому скрізь заважають гратися? Довженка я не бачу, але знаю, що в нього голова така біла як тепер у мене. Хто господар? Я прокидаюсь. Абсолютна ніч. Я розумію: тільки тут я можу повернутися до себе і написати про життя» [Сверстюк 2018, с. 167-168].

Довженко і Сверстюк. Або, з огляду на справжність сьогодення, а головне - з огляду на Сверстюковий сон-візію про Довженка - Сверстюк і Довженко. Ця дихотомія ще й досі ніким неосмислена. А отже - постають концептуальні питання. Як саме осмислював Довженковий феномен у світі український православний мислитель - Євген Сверстюк, перебуваючи саме у справжньому монастирі в Уневі? Чому саме тоді йому, перебуваючи в монастирському усамітненні прийшли думки-духовні розмисли про Довженка? «Снилося, що я сиджу серед захланної кімнати і переглядаю чи перебираю речі і зв'язані з ними всякі історії». Філософема очевидна. Дуже часто вчені приділяють увагу другорядному. Але, як це часто буває у сні - паралель зі вище аналізованим сном зі «Щоденника» Довженка не одномірна, а полівимірна - «Хтось каже звільнити прохід - має йти Довженко - до господаря. Хто господар? Я прокидаюся». «Хтось» направду велить нам звільнитися від «дитячої нехоті», від гри у всякі речі й історії, хоча для Євгена Сверстюка з його гостро-аналітичним розумом така гра була абсолютно нехарактерною, але це лише сон. Утім, головною є вимога: «звільнити прохід - має йти Довженко до господаря». Цілком очевидно, що Господарем для Довженка є не минущий Сталін, а лише Він - Господь - Вседержитель, Господь Бог. Додатковим доказом справедливості нашого припущення є цей сон-візію автор бачить саме у «справжньому монастирі». І, не менш важливий світоглядно-емоційний умовивід: «Я розумію: тільки тут я можу повернутися до себе і написати про життя».

В указаному контексті є важливими й наступні питання. Олександр Довженко перебував у семіосфері тоталітаризму чи ні? Олександр Довженко був імперським за своїми світоглядом і поетикою митцем, як його атестували й подекуди атестують за східними кордонами України чи ні? Ці, та багато інших питань, що випливають із філософських розмислів -смислів Є. Сверстюка про феномен Довженка потребують масштабних відповідей. Про партійну номенклатуру тоталітарних часів та про її присутність в творчості митця Олександр Довженко занотовує 17 липня 1945 року: «Чим допоміг мені в творчості хоч один державний чи партійний діяч? Що порадив розумне і змістовне? На що вказав? Чим натхнув? Яку подав ідею? Пораду? Нічим, ніколи, ніяк. Хоч хто-небудь, знаючи, що я можу писати для театру, подав мені пропозицію? Ні Утім, таке опікування драматургією не лише російських білогвардійських (М. Булгаков), російських червоноармійських (Білль-Білоцерковскій), а й українських радянських драматургів Сталіним як уособленням вищої імперської влади послідовно здійснювалося. Яскравими прикладами такого опікування є доброзичлива критика й правка Сталіним ще до війни п'єси О. Корнійчука «В степах України». І особливо - п'єси «Фронт», у якій Сталін, по суті, не лише виступив співавтором, а й грізно боронив її в центральному органі ВКП(б) - газеті «Правда» від нападів своїх же радянських маршалів воюючої армії. Відмова Сталіна та його поплічників хоч як-небудь узяти участь у долі Довженка - театрального драматурга свідчить, як на наш погляд, лише про одне. Про розуміння справжньої природи, справжньої сили, а відтак - і справжнього руху Довженкового театрального мистецтва. Перенаправити театральну творчість Довженка, на відміну від агіток Корнійчука чи навіть автора «Батуму» Булгакова, Сталін не міг. Тому - ігнорував. Утім, був ще один звичний для тирана варіант - фізично знищити як одного із творців нового європейського кузбасівського театру - автора поставленої в Москві М. Таїровим «Патетичної сонати» Миколу Куліша. Але у випадку Довженка, і Сталін це знав, страшнішим було нібито «просте» ігнорування творчих задумів. Митець мав померти в соціальній задусі.. Допоміг мені матеріалами історичним, політичним... для створення великої наснаги твору? Ні. Інтересувався моїм життям, здоров'ям ... моїми творчими планами? Ніколи, ні разу, ніхто. Один лише раз, коли десь на фабричних зборах заявив я, що хочу вмерти, прислали до мене молодого лакея узнати чому саме забажав я вмерти і чому я прилюдно про се заявляю. Коли б люде, яким я клявся чверть століття в вірності, були людьми, а не мотлохом людським, багато навколо мене можна було б створити добра, людей можна б виховати, виростити, і творів склав би я багато більше. Життя моє скорботне» [Довженко 2019, с. 220].

Довженків геній можна було би порівняти з героями античних міфів, які силоміць розривають нав'язані їм богами пута. Цей зримий образ, доступний сприйняттю кожної людини. Утім, у ХХ столітті, розрив пут для українського генія світового масштабу має істотно інше забарвлення: «Чим допоміг мені в творчості хоч один державний чи партійний діяч? Що порадив розумне і змістовне? На що вказав? Чим натхнув? Яку подав ідею? Пораду? Нічим, ніколи, ніяк.». Пута тоталітарних окупаційних богів були тоншими, і, саме тому - ще більш вразливими для героя, який всією силою прагнув розірвати їх. Якщо у античній міфології герой самотужки прагне розірвати пута, якими його скували вороги, то у окупаційно-тоталітарній дійсності «України в огні» правдивий Герой, у зневірі, а така буває навіть у Героїв, запитує, чим саме допоміг йому, уярмленому, звільнитись той, хто і уярмив його. «Не хочу я мучитись! Не хочу оплакувати своє вигнання з України. Не хочу хоронити себе на чужині. Чому мізерність духовна українського уряду і ЦК партії України мусять стукати мене по голові могильними цвяхами? Нащо я мучу, оплакую себе, навіщо стогну в розлуці з народом? Чому криводухість хитренького Хрущова в'ялить мою душу і терзає її гнівом образи і обурення? Я не Хрущову належу. Я не його прикріплений... Я належу людству і як художник йому я служу, а не кон'юнктурним намісникам України моєї і їх лизоблюдам і гайдукам

п'яненьким» (письмівка всюди наша. - П. Я.) [Довженко 2019, с. 224]. І далі. Запис від 13.ІХ.1944 року: «Сьогодні мені сповнилось п'ятдесят років... Живу в Москві, зневажений убогими властями і друзями при владі України, що загубила у війні половину своїх синів. Велика Вдовиця» [Довженко 2019, с. 208].

Незалежність України, або як «викривляються-хихочуть» (справжній, неспотворений образ зі спотвореного цензурою вірша Павла Тичини під оманливою назвою: «Партія веде». У спотвореному: «та нехай собі як знають, божеволіють, конають») чинять кпини із нас «братья» - «нєзалєжнасть» була проголошена не 24 серпня 1991 року 345 голосами на засіданні всуціль комуністичної Верховної Ради УССР - конституційною більшістю засвідчена. І

- навіть не на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, де 92 % відсотки громадян УССР проголосували на вільному й таємному волевиявленні «за» Незалежність України від Москви. Тут ота відвічна Довженкова, Євгеном Сверстюком, крізь десятиліття, означена «вічна туга за справжнім». Олександр Довженко промовляє до минулих, сущих і - головне - прийдешніх поколінь: «Руський народ за величезну ціну вийде на широку арену міжнародного життя. Відновиться Польща, Чехія, Австрія, виросте югославська федерація. Одна тільки Удовиця оплакуватиме дітей своїх на руїнах до самої своєї смерті, замовчена, підозріла, зневажена падчериця Європи» (письмівка всюди наша. - П. Я.) [Довженко 2019, с. 187]. Щоденниковий запис Довженка від 1 січня 1944 року. Чи - від 1 січня 2023 року? Не слід, щоби це стало риторичним питанням для чужої «високоморальної» совісті. Або - звичайної для багатьох із них - безсовісності.

... Могила Олександра Довженка - на московському Новодівичому цвинтарі. І родичі Олександра Петровича, і його друзі, а головне - сам він у «Щоденнику» мовить, що не деінде, а саме в Україні прагнув упокоїтись навіки в українській землі. А де це має бути - Сосниця - рідна земля Довженка чи пантеон Байкового або й Аскольдової Могили - «на Аскольдовій могилі поховали їх.», - інша справа. Але є Довженкова мрія. Щоденниковий запис Олександра Довженка від 3 березня 1946 року: «Учора в «Советском искусстве» читав «Життя в цвіту». Читати мені було важко фізично. Очевидно. Читання справило велике враження. Тепло реагував. мій друг В. Шкловський і С. Герасимов. Очевидно, річ має в собі якусь магію. Її однаково сильно сприймають всі, хто читав і слухав. Я не пережив почуття творчої радості і творчої гордості, не дивлячись на всі горді порівняння, що мені довелося чути. Я бездомний сирота. Учора після читання я літав на Україну. Не долітаю вже. Обламуються крила на дорозі, - падаю. Падаю у воду, - потопаю. вхопитись ні за що. Кричу - ніхто не чує. І крику немає. Примушений шелест виривається й погасає на устах. І груди болять, болять» (письмівка всюди наша. - П. Я.) [Довженко 2019, с. 281]. Філософська метафора птаха, який, маючи високий злет, є багатовимірною. Птаха, а саме з цим птахом цілком справедливо ототожнює себе український геній, не приваблюють щедро нищителями українства насипані для нього годівниці й минущі принади. «Життя в цвіту», а не ніякий не «Мічурін» називає свою першу кольорово-звукову кінострічку у «Щоденниках» Олександр Довженко. Довженко-птах. Але цьому птахові потрібне головне. Не чужинські почесті: «Читання справило велике враження. Її однаково сильно сприймають всі, хто читав і слухав», а якісно інше. Птахові-Довженку для реалізації власних творчих задумів необхідний політ. Політ в Україну: «Учора після читання я літав на Україну. Не долітаю вже. Обламуються крила на дорозі, - падаю. Падаю у воду,

- потопаю. вхопитись ні за що». Здавалось би, після тріумфального читання

«Життя в цвіту» серед нещодавно погромницької літературно -мистецької московської «еліти» чого ж іще бажати? Відповідь очевидна: «Я бездомний сирота... Кричу - ніхто не чує. І крику немає... І груди болять, болять». Фарисеї запитають: «Бездомний? У нього ж була квартира у центрі столиці СССР! І підмосковна дача!» Були. Але не було Дому. України від якої він був убивчо відлучений. А де була б його українська домівка - чи в Сосниці, де народився, чи в Глухові, де навчався в Учительському інституті, чи в Києві, де обороняв українську Незалежність та згодом створював Кіностудію, що нині носить його ім'я, чи в Одесі, де так само творив кіностудійне братерство - ВУФКУ... Географія України для генія не мала принципового значення. Мало значення головне. Причетність до України. А отже - усвідомлення себе на чужині: «Я бездомний сирота. Учора після читання я літав на Україну». Літав додому.

«Птах душі». Саме так назвав свою й досі невіднайдену книгу поезій Василь Стус. Загалом, трансцендентальна причетність до У цьому аксіологічному має ще й досі неосмислені розуміння, виміри й значення. Знаковість перепоховання Василя Стуса звістила, ще у 1990-му році, зорю Незалежності. Побіжно звернемося, у цьому контексті, не лише до пантеону загальновизнаних патріотів України, а й до постатей тих українських діячів, які з українством у масовій свідомості ніяк не асоціюються. Після смерті в 1996 році тіло Першого секретаря ЦК КПУ українця Петра Шелеста, згідно з його заповітом, було перенесено з Москви до київського Байкового цвинтаря - місця його останнього упокоєння. Так само, як, померши в Москві, був в українському Харкові, згідно з його останньою волею, похований малоосмислений нині голова Верховної Ради УССР, заступник М. Горбачова як генерального секретаря ЦК КПСС перед початком розпаду московської імперії в 1990 році, Володимир Івашко. Українці часто відчувають власну відповідальність перед Богом і власним предковічним родоводом лише помираючи на чужині. Чи було для них знаковим перепоховання 22 травня 1861 року Тараса Шевченка, а власне - навічне повернення, згідно з його заповітом, його тіла в Україну внаслідок очевидності, й мовити не слід. Для Тараса Шевченка це було очевидним і однозначним. Дух Довженка завжди в Україні, а от тіло його ще досі в Україну, всупереч його бажанню, ще не повернулось. А головне - оте Довженкове прагнення навіть після відходу із земного буття не зостатися «бездомним сиротою» на чужині. «Неоплаканим своїми». У Довженковому «Щоденнику» про це мовиться яскраво. З гранично-трагічною ясністю: «Не долітаю вже. Обламуються крила на дорозі».

Обламані Крила. 3 січня 1944 року. Запис у Довженковому «Щоденнику» після нищівного сталінського удару по «Україні в огні»: «Сьогодні був у М. С. Х. Тяжке побачення, і зараз ось уже минуло дві години, ще не пройшло гнітюче бажання вмерти, аби. не відчувати жорстокості людської. Се ніби був не М. С., і я був ніби не я. Був холодний, безжалісний небожитель, суддя і - винуватий, аморальний злочинець і ворог народу, себто я. Я зрозумів, що ніякі аргументи, висловлені з болем душевним і тугою і найглибшою одвертістю самоаналізу, його ні в чому не переконають, що я не видатний чесний робітник .... української культури, а щось вроді розшифрованого пійманого злодія і політичного антирадянського шкідника і що я ніколи і нічим уже не замолю перед ним свого «гріха», що мене викреслено з живих до самої моєї смерті. Даремні мої прохання в передмові: поправити мене незлобиво доброю своєю порадою. Не хліба, якого просив я у передмові, а камінь простягли мені, не пораду знайшов я у нього, а суворий нещадний вирок» (письмівка всюди наша. - П. Я.)

[Довженко 2019, с. 188]. Святе Письмо. Вічна Євангельська притча про Хліб і Камінь.

Олександр Довженко, а справжність завжди виявляється більше в горі, ніж у радості й тріумфальних звершеннях, знову (геній, якщо він геній, без орієнтування на Святе Письмо ніколи не обійдеться) звертається до Істин Святого Євангелія. Власне, ця філософема є надзвичайно прикметною для усієї христоцентрично-христонаслідувальної філософії та буття українського тисячолітнього хлібороба. Утім, у Довженковому вимірі, у борні з тоталітарним міжчассям вона все ж здобуває особливий сенс. У цьому разі йдеться не стільки про життєво-нагальні інтелектуальні потреби митця-мислителя, тим паче не про задоволення його минущих матеріально-буттєвих потреб, зокрема про трансцендентальну антитезу «камінь-хліб», де у відповідь на благання про пораду й допомогу той, хто благає, отримує «суворий нещадний вирок», тобто - камінь. Отримує від тих, хто не має ані найменшого права судити, тим паче - виносити неоскаржуваний вирок. Ці минущі судителі не хочуть усвідомлювати очевидної вічної Істини. Усім Суддя - Господь Бог, або, як вістить у записі свого сну про Довженка Євген Сверстюк, - Господар усього сущого.

Підсумовуючи сказане. Вічний і, певне ж, одвічний діалог Олександра Довженка та Євгена Сверстюка триває і триватиме в усі часи і епохи. Такою вже є доля геніїв, що долають самою своєю присутністю часи і міжчасся. Минущість - це не про них. Але нам важливо пам'ятати і, головне, усвідомлювати те, що їхній духовно-інтелектуальний спадок - на всі часи. На всі покоління. І - завжди обирати не мертвий камінь минущості, а вічно живий й живлющий життєдайний Хліб Господньої Істини. А цей Господній Дар - Хліб Господній, яким Він обдарував обраних Ним треба, згідно зі Святим Євангелієм - віддавати людям. Сучасним і прийдешнім поколінням. Саме тому, міркуючи про феноменальні й пасіонарні особистості Олександра Довженка, Євгена Сверстюка ми контекстуально згадували імена найбільшого українського поета-мислителя Тараса Шевченка, великої українки Михайлини Коцюбинської, геніального режисера Леся Курбаса.

Холодна тиша. Місяцю надламаний,

Зо мною будь і освіти печаль мою.

Вона, як сніг на вітах, умирилася,

Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.

Три радості у мене неодіймані:

Самотність, труд, мовчання...

Місяцю надламаний.

Я виноград відновлення у ніч несу.

На мертвім полі стану помолитися,

І будуть зорі біля мене падати [Свідзінський 2004, 1, с. 213].

Так мовив, наслідуючи Істину Святого Євангелія, а тому залишався вільним духом від тоталітарного міжчасся, у 1932 році, геніальний український митець - мислитель, один із улюблених поетів Василя Стуса - Володимир Свідзінський. Висловлена великим українським поетом, метафорично втілена аксіологічна домінанта вістить про кожного зі згаданих та й незгаданих у цій статті геніїв, та, на наше переконання, є визначальною для розуміння їхньої світоглядно -буттєвої присутності в трансцендентальній Україні. Суголосно. В унікальній, упорядкованій ним особисто книзі «Олександр Довженко. Вчора і сьогодні. Образ дисидента» Євген Сверстюк, не просто полемізуючи з відомим висловом М. Булгакова (це твердження було би надто позірним, неглибоким з огляду як

на феномен Євгена Сверстюка, так і з огляду на феномен Олександра Довженка), сформулював філософему, спрямовану на довготривалу, стратегічно-масштабну перспективу: «Рукописи горять, але любов триває» [Сверстюк 2007, с. 129-149]. Найвища християнська Любов, утілена в голосах геніїв, триває. Нам слід лише повсякчас прислухатися до їхніх вічних голосів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Довженко, О. (2019). Щоденник (1941-1956). Київ, 399 с.

2. Дорошенко, Д. (2007). Мої спогади про недавнє минуле (1914-1920 рр.). Київ, 632 с. Коцюбинська, М. (2001). Зафіксоване і нетлінне: Роздуми про епістолярну творчість. Київ, 300 с.

3. Сверстюк, Є. (2007). Рукописи горять. Але любов триває. [В:] Олександр Довженко. Вчора і сьогодні. Образ дисидента. Вид. 2-е. Луцьк, с. 129-149.

4. Сверстюк, Є. (2018). Вічна туга за справжнім. Щоденникові записи. Луцьк, 416 с. Свідзінський, В. (2004). Твори. У 2-х тт. Київ.

5. Симоненко, В. (1973). Берег чекань. Мюнхен, 310 с.

6. Толстой, А. (1989). Переписка. В 2 тт. Москва.

7. Чуковский, К. (1994). Дневники. В 2 тт. Москва, 2, 598 с.

8. Шевченко, Т. (2001). Кобзар. Київ, 344 с.

1. Dovzhenko, O. (2019). Shchodennyk (1941-1956) [Diary (1941-1956)]. Kyiv, 399 s. (in Ukrainian) Doroshenko, D. (2007). Moi spohady pro nedavnie mynule (1914-1920 rr.) [My memories of the recent past (1914-1920)]. Kyiv, 632 s. (in Ukrainian)

2. Kotsiubynska, M. (2001). Zafiksovane i netlinne: Rozdumy pro epistoliarnu tvorchist [Fixed and imperishable: Reflections on epistolary creativity]. Kyiv, 300 s. (in Ukrainian)

3. Sverstiuk, Ye. (2007). Rukopysy horiat. Ale liubov tryvaie [Manuscripts are burning. But love continues]. [V:] Oleksandr Dovzhenko. Vchora i sohodni. Obraz dysydenta. Vyd. 2-e. Lutsk, s. 129-149. (in Ukrainian)

4. Sverstiuk, Ye. (2018). Vichna tuha za spravzhnim. Shchodennykovi zapysy [The eternal longing for the real. Diary entries]. Lutsk, 416 s. (in Ukrainian)

5. Svidzinskyi, V. (2004). Tvory [Works]. U 2-kh tt. Kyiv. (in Ukrainian)

6. Symonenko, V. (1973). Bereh chekan [The shore of expectations]. Miunkhen, 310 s. (in Ukrainian) Tolstoj, A. (1989). Perepiska [Correspondence]. V 2 tt. Moskva. (in Russian)

7. Chukovskij, K. (1994). Dnevniki [Diaries]. V 2 tt. Moskva, 2, 598 s. (in Russian)

8. Shevchenko, T. (2001). Kobzar [Kobzar]. Kyiv, 344 s. (in Ukrainian)

Размещено на Allbest.ru