Компетентність особистості і суспільство: до постановки проблеми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Компетентність особистості і суспільство: до постановки проблеми

Орел М.П., кандидат філософських наук, лікар стоматолог

В статті стверджується, що життєвий шлях людини це шлях самотворення у системі життєвих відносин, де в результаті взаємодії особистості і соціуму утворюється соціальний простір особистості з її особистісними пріоритетами та актуальними змінами; аналізується сутність особистості і як об'єкта, існуючого в соціальному світі, і як суб'єкта, що виступає активним творцем суспільних відносин, конструює цей світ у своїй смислоутворювальній діяльності; розкривається роль компетентності, як міри включеності особистості в активну дію, беззаперечної підстави взаємообумовленості розвитку особистості і суспільства.

Ключові слова: особистість, соціальна активність, потенціал суб'єктності, життєва ситуація, соціальний простір, життєздатність, компетентність.

Personal competence and society: before posing the problem

Orel M.P, candidate of Philosophical Sciences, dentist (Ukraine, Kramatorsk)

The article states that a person's life path is a path of self-creation in the system of life relationships, where as a result of the interaction of the individual and society, the social space of the individual with his personal priorities and actual changes is formed; the essence of the individual is analyzed both as an object existing in the social world and as a subject acting as an active creator of social relations, constructing this world in its meaning-making activity; competence is revealed as a measure of the individual's involvement in active action, the indisputable basis of the interdependence of the development of the individual and society.

Keywords: personality, social activity, subjectivity potential, life situation, social space, viability, competence.

Питання про закономірності протікання процесів взаємодії особистості і суспільства існувало завжди. З кінця ХХ століття проблема набуває нових значень, зміщуючись у сферу соціальної реальності. Статус окремої проблеми дослідження отримує компетентність, як самостійна філософська категорія.

Вихід поняття компетентності особистості на світовий загальнодидактичний, філософський та методологічний рівень зумовлений двома тенденціями: інформатизацією та глобалізацією суспільства.

В модерному та постмодерному суспільстві філософська думка світу відводить поняттю «компетентності» інтеграційну метапредметну роль та системнопрактичні функції. Вже з кінця ХХ століття компетентнісний підхід стає концептуальним орієнтиром політики ОЕСР. Розуміння можливостей середнього індивідуума та шляхів підвищення його готовності до дій в суспільстві стає одним із актуальних завдань сьогодення, хоч витоки і компоненти теорії життєтворчості, фундаментальною ідеєю якої є ідея життєвого самоздійснення людини, знаходяться в історичній філософській спадщині далекого минулого. Автором ідеї життєвого самоздійснення був Епікур, який в середині І тис. до н.е. заявив, що земне життя людини скороминуче, то ж вжити його вона повинна розумно і дочасно, знаючи його мету й очевидність, за якою вимірюються її думки. Його ідея про те, що а процесі життєздійснення (від народження до смерті), спираючись на свої внутрішні сили, твердість духу, розум та віру в себе людина формує в собі здатність управляти власним життям, спирається на атомістичне вчення Демокріта. Філософ наділяє атоми здатністю до самовільного відхилення, пов'язуючи її з внутрішнім вольовим актом людини і робить висновок, що мудра людина менш за все залежить від зовнішніх обставин. Впевненість у суб'єктивних здібностях людини є домінуючою рисою епікуреїзму. Не поділяючи людей на здатних і не здатних управляти власним життям, Епікур проголошує «атараксію» (безпристрасне володіння собою) однією з основних рис мудреця.

Людина, як суб'єкт життєдіяльності, стає об'єктом філософського аналізу і в епоху Відродження. Людська природа розуміється не як раз і назавжди задана, а як результат самостійної творчої діяльності індивіда, як підсумок постійного процесу свідомого і відповідального вибору, земного досягнення самоутвердження через активну діяльність.

Як морально автономний суб'єкт, який будучи вільним і розумним, спроможний стати законодавцем для самого себе, постає людина для Канта. В дусі І. Канта розуміє поле діяльності людини, як вияв її свободи, і К. Маркс (в ранніх роботах). І хоч соціальні якості презентують кожну людину однорідними по суспільній природі відносинами, але вони не випливають з індивідуальної природи кожної людини. Вони є тим спільним, яке дається кожній людині суспільним способом життя. Саме цю грань структури людського індивіда соціальна філософія окреслює поняттям «особистість». «Сутність людини, підкреслює К. Маркс, не є абстракт притаманний окремому індивіду. В своїй діяльності вона сукупність усіх суспільних відносин» [1, с. 3]. Стверджуючи це німецький вчений ХІХ століття мав на увазі і конкретну людину, а не лише людину взагалі, що, в даному випадку, має важливе методологічне значення. Крім того, він окреслив методологічні рамки дослідження людини як суспільної істоти. Це означає, що саме суспільні відносини є умовою формування її особистісних властивостей. І якщо термін «людина» вживається для позначення особливостей людського буття у порівнянні з буттям природи, то термін «особистість» використовується для позначення сукупності соціальних якостей окремої людської істоти. Кожен людський індивід володіє особистістю, як певним набором «соціальної людської інфраструктури», що набувається ним у процесі спільної життєдіяльності.

Активність суб'єкта є інтегративною властивістю особистості, яка дає змогу здійснювати цілепокладання в діяльності; мобільно оперувати способами та здійснювати її конструктивну корекцію у принципово нових умовах; ініціативно і практично ставитись до висування нових завдань; творчо і варіативно прогнозувати результати діяльності [2, с. 93], стверджує Л. В. Сохань. Передумовою розвитку активності є єдність поведінкового, мотиваційного та когнітивного компонентів. Мотиваційний компонент активності формується на основі розширення простору соціальних інтересів особистості. «Основу розвитку когнітивного компонента активності становить пізнання актуально-моральних норм життя як творчості» [2, с. 92], підкреслює І. Г. Єрмаков. Поведінковий компонент складається в процесі та спілкування. Свою активність суб'єкт спрямовує на об'єкт, тому без об'єкта він не існує. Об'єктом, відносно життєдіяльності особистості, виступають життєві ситуації, в які вона потрапляє протягом свого життя. В процесі взаємодії з життєвою ситуацією змінюється як особистість, так і життєва ситуація.

Як підкреслює Коржова Є. Ю., «узагальнено під ситуацією розуміється природний сегмент соціального життя із включенням в нього людини, місцем дії, сутністю діяльності [3, с. 22]. Оскільки рівень компетентності особистості можна зрозуміти лише при розв'язанні проблем у певних життєвих ситуаціях в процесі мобілізації її знань, умінь і досвіду, поняття життєвої ситуації вважається стрижневим для трактування компетентності. Є. Ю. Коржова наголошує на тому, що будьяка ситуація є життєвою, бо особистість, що включена в контекст життєвого шляху безпосередньо стикається із соціальною ситуацією. Здатність людини взаємодіяти з життєвою ситуацією можна охарактеризувати як потенціал суб'єктності. Особистість людського індивіда несе на собі «відбиток» тих суспільних відносин, в яких відбувається її соціалізація. «Якщо ж ми хочемо пізнати, як дана сутність реалізується в конкретній особистості, ми повинні без констатації об'єктивно існуючих відносин перейти до виявлення конкретних, дійсних зв'язків і відносин даної конкретної особистості, визначення її об'єктивного місця в системі даних відносин і її суб'єктивної позиції в них», [4, с. 92], вважають В. Шинкарук та О. Яценко.

Особистість формує в собі соціальні сили адекватні тому соціуму, в якому індивід здійснює свою життєдіяльність. Філософи епохи модернізму вважають, що людина повинна спиратись на сформовані суспільством канони і принципи, які накладаються ззовні. У внутрішній структурі соціальних сил індивіда його духовних поглядах, світоглядних засадах, уміннях, навичках і досвіді «віддзеркалюються» основні соціальні виміри соціальних відносин. Соціум, певною мірою, зобов'язує людського індивіда, щоб він володів саме такими, а не іншими особистісними рисами. Визначаючи своє місце в житті, людина визначає його в соціумі.

Оскільки соціальні відносини завжди виступають результатом людської діяльності, то вони залежать від того, як люди будують свою життєдіяльність, якими особливими суб'єктними властивостями вони наділені, які ідеали, цілі, потреби, інтереси тощо мають. Кожна людина проявляє різний рівень власної суб'єктності. Людські індивіди виступають активними творцями суспільних відносин, а не лише їх об'єктами. Постмодернізм спирається, насамперед, на посилення «авторських засад» індивіда, як суб'єкта життєвої активності, свідоме створення людиною самої себе, поглиблення її компетентності. Як стверджує Ігор Гарін, спираючись на аргументацію Хосе Ортеги-і-Гассета, в філософії Постмодернізму закладається глибока ідея: «буття не є буття в собі, воно набуває сенсу як буття для іншого, і насамперед як буття для мене». Коментуючи Протагора, Ортега писав, що не слід визначати суб'єкт і об'єкт через взаємне заперечення; якщо ми навчимося розуміти під суб'єктом істоту, відкриту об'єктивному, якщо об'єктивність постане в тому вигляді, в якому вона існує для індивіда, тобто в його індивідуальній перспективі, якщо людина дивиться на світ не ззовні, як господар, а з середини, як його частка, тоді всі парадокси зникають, і людина знаходить те місце, яке дійсно посідає у світі міри всіх речей [5, с. 201-202].

Суть проблеми полягає в тому, щоб розкрити підставу органічного взаємозв'язку особистості і суспільства, за якої їх існування було б максимально успішним, об'єктивну підставу успішного взаємозв'язку особистості та суспільства, як соціальних феноменів.

Що такого має бути в особистості, щоб вона була здатна забезпечити і розвиток суспільства, як буття спільності багатьох людей, і буття кожної людини окремо? Що є тим спільним знаменником, який забезпечує їх взаємодію?

У постмодерному суспільстві, коли всі сфери буття людини зазнають змін, колективна дія стає хиткою, людина теж зазнає змін. Вона, як суб'єкт дії, має визначитися у своїх потребах, що зробити важко, бо старі ідеали і цінності втратили свою силу, а нові її ще не набрали.

Особистість існує сапа по собі або в складі соціальних суб'єктів. Її призначення, як і призначення кожного соціального суб'єкта, полягає у знаходженні свого місця у структурі соціуму та визначенні ролі у механізмах творення ціннісного соціального середовища. Щоб запропонувати власний життєвий шлях, їй потрібно зрозуміти механізми формування своїх соціогенних параметрів, адже необхідні для успішної життєдіяльності знання, уміння та досвід формуються в процесі соціалізації. Їх наявність стає основою життєстійкості і життєздатності особистості. Життєздатна особистість, як вважає німецький професор В. Брецинка:

- активно інтегрується в сучасне суспільство, орієнтується в економічній, соціальнополітичній обстановці, зберігаючи свою світоглядну позицію, гуманістичні ідеали і цінності;

- володіє високою соціальною активністю, підприємливістю, прагненням до пошуку нового і здатністю знаходити оптимальні розв'язання життєвих проблем у нестандартних ситуаціях;

- володіє альтернативним критичним мисленням [6, с. 13-14].

У поняття життєздатності, на його думку, входять віра у смисл життя та готовність активно його створювати.

Життєздатна особистість повинна бути компетентною. Компетентність постає як «здатність до дії», яка на може бути ізольованою від конкретних умов її реалізації.

Кожен людський індивід як синкретична субстанція з набором соціальних і природних якостей функціонуючи як єдине ціле, у будьякій діяльності повинен відповідати вимогам високого рівня складності бути компетентним. Компетентність стає сферою відношень між дією і знаннями в людській практиці.

Список використаних джерел

компетентність особистість суспільство

1. Маркс К. Тезисы о Фейербахе // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. Т З. С. 3-6

2. Сохань Л. В., Єрмаков І. Г., Несен Г М. (2003). Життєва компетентість особистості. К.: Богдана, 2003 520 с.

3. Коржова Е. Ю. (2002). Психологическое познание судьбы человека. СПб., 2002

4. Шинкарук В. И., Яценко А. И. (1984). Гуманизм диалектико-материалистического мировоззрения. К.: Политиздат Украины, 1984 255 с.

5. Гарин И. И. (2002). Что такое этика, культура, религия? / И. Гарин. М.: ТЕРРА Книжный клуб, 2002 848 с.

6. Вульфсон Б. Л. (1999). Стратегия развития образования на западе на пороге XXI века. М., 1999.

References

1. Marx K. Theses about Feuerbach // Marx K., Engels F. Soch. 2nd ed. T. Z. pp. 3-6

2. Sokhan L. V., Ermakov I. G., Nesen H. M. (2003). Life competence of the individual. K.: Bohdana,

2003 520 p.

3. Korzhova E. Yu. (2002). Psychological knowledge of human destiny. St. Petersburg, 2002

4. Shinkaruk V I., Yatsenko A. I. (1984). Humanism dialectical-materialistic worldview. K.: Politizdat of Ukraine, 1984 255 p.

5. Garyn I. I. (2002). What are ethics, culture, religion? / I. Haryn. M.: TERRA Book Club, 2002 848 p.

6. Wolfson BL (1999). The strategy of development of education in the West on the threshold of the 21st century. M., 1999.

Размещено на Allbest.ru