Сучасна міграція українців як наслідок російської агресії: проблема духовної опіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасна міграція українців як наслідок російської агресії: проблема духовної опіки

Филипович Людмила Олександрівна

доктор філософських наук, професор, провідний науковий співробітник Інститут філософі імені Г.С. Сковороди НАН України, Україна

Анотація

Стаття присвячена проблемі, яка виникла внаслідок російсько-української війни - масова міграція українців за кордон. Розглядаються зовнішні та внутрішні небезпеки як глобального, так і локального виміру масового виїзду українців. Автор констатує: за кордоном активно створюється нова паства з числа біженців, що не має можливості реалізовувати своє право на свободу віросповідання. В країнах вимушеної міграції майже відсутні українські релігійні громади, а ті, що є, не справляються із таким потоком біженців. Врешті перед українськими мігрантами постає велика кількість викликів саме духовного порядку. Найнебезпечнішим є вплив антиукраїнських церковних структур (переважно російських чи проросійських), які перетворюють українських тимчасових переселенців на об'єкт власних ідеологічних диверсій та атак. Ситуація з віруючими українцями вкрай загрозлива. Виходячи з цього, автор статті окреслює кроки, які покликані вирішити означену проблему - духовної опіки віруючими українцями. війна міграція виїзд

Ключові слова: міграція, духовна опіка, російсько-українська війна, біженці, релігійні організації, капелани, релігійна ідентичність.

Війна Росії проти України, яка у 2022 році набула широкомасштабного характеру, призвела до появи мільйонів українських біженців, які шукають захисту і притулку у всьому світі. За різними даними, їх є від 12-ти до 14-ти мільйонів. Принаймні, ці цифри подає Управління верховного комісара ООН у справах біженців [1]. Зокрема, з тих 8,8 млн. українців, які перетинали кордон після 24 лютого, близько 5,6 млн. знайшли прихисток і залишаються проживати у країнах Європейського союзу. З них лише 3,3 млн., станом на 13.07.2022, повернулися в Україну [2]. Єврокомісарка з внутрішніх справ Ілва Йоганнсон [3] уточнила, що до ЄС за 4 місяці війни виїхало 6,7 млн. українців, а заявку на тимчасовий захист подали 3,7 млн українців.

Отже, ми бачимо доволі виразну тенденцію, що засвідчує неминучість не просто гуманітарної кризи, а нечуваної досі гуманітарної катастрофи. Попри різні прогнози й оцінки її потенційних наслідків цілком очевидно, що виїзд за кордон (міграція) такого численного людського ресурсу несе в собі великі зовнішні та внутрішні небезпеки як глобального, так і локального виміру.

З огляду на соціально-економічну специфіку мігрантів (жінки, діти, люди похилого віку) таке масштабне переміщення завдає відчутного удару по демографічній ситуації в нашій країні. Трудовий резерв багатьох галузей народного господарства, де істотно задіяні саме жінки (освіта, культура, медицина тощо) та чоловіки, які мобілізовані, буде критично зменшений. А тому це може призвести до падіння ВВП й, відповідно, рівня життя українців.

Згадана проблема також суттєво збільшує загрози духовному, суспільно- політичному та церковно-релігійному життю українців. Найочевиднішими з них саме в аспекті духовно-релігійному є такі:

- зменшення кількості віруючих, а відтак і релігійних організацій;

- зміна конфесійної карти України, адже східні регіони (де традиційно домінувала УПЦ МП) втратили велику кількість наявних і потенційних вірних;

- переструктуризація релігійного життя, що може дезорганізувати певну частину вірян і зменшити інтенсивність їхньої участі в церковному та суспільно- культурному житті країни;

- руйнування святинь (храмів, монастирів тощо), вимушена міграція національно орієнтованих священиків та вірних і втрата внаслідок тимчасової російської окупації усталених меж громад, а також відверта колабораційна діяльність багатьох кліриків УПЦ МП неминуче призведуть до знищення багатьох традиційних осередків релігійного життя, які важко буде відновити;

- масові військові злочини, які вчиняють російські війська проти мирних громадян, вбивства вірян і священнослужителів, викрадення, тортури призвели до сповільнення, а зрештою і до повної зупинки здійснення проукраїнськими релігійними організаціями) на окупованих територіях духовно-моральної і національно-патріотичної просвіти пастви і, передусім дітей та молоді, до спаду, а нерідко й паралізації видавничої діяльності, популяризації релігійної літератури, участі релігійних активістів і пастирів в інформаційному полі ЗМІ, Інтернеті, соцмережах.

Ці та інші чинники загрожують релігійній свободі і конфесійному різноманіттю в Україні, зокрема розвитку Православної церкви України, яка завдяки Томосу про свою автокефальність тільки-но вступила в активну фазу власного становлення, утвердження на міжнародній і всеправославній арені.

Поява нової пастви - біженців - вірних в тимчасовому статусі на обмежений час - створює нову канонічну реальність. Українські громадяни, що опинились сам-на-сам із відверто жахливим досвідом війни та змушені були втікати з-під обстрілів та від окупації за кордон, сьогодні вкрай потребують духовно-реабілітаційної підтримки і душпастирської опіки.

Для українців за межами України є свої виклики:

- загроза розмивання або й цілковитої втрати своєї релігійної ідентичності (відсутність відповідних конфесійних громад у більшості населених пунктів, регіонів, куди мігрували українці);

- на тлі настроїв тривоги, розпачу, відчаю, самотності й за умови відсутності постійного пастирського окормлення зростають ризики нівеляції, а то й остаточної втрати релігійності як такої;

- посилення впливу антиукраїнських церковних структур (переважно російських чи проросійських), які діють за кордоном і перетворюють українських переселенців на об'єкт власних ідеологічних диверсій та атак;

- прозелітичні тенденції з боку тих конфесій, які не є традиційно притаманними українським переселенцям, але використовують зручний для конкретних осіб фактор мови, культурної ідентичності, естетичної привабливості, логістичної вигідності тощо.

На всі ці виклики церкви мають адекватно відповісти - подбати про мільйони своїх вірних, які силою обставин перебувають поза межами Батьківщини. І навіть якщо більшість українських біженців таки повернеться до рідних домівок, як про це вони заявляли в опитуваннях, які проводило у травні- червні 2022 р. Управління Верховного комісара ООН у справах біженців [4], все ж таки значна кількість - близько двох третин - мають намір залишитися за кордоном доки не вщухнуть бойові дії та не покращиться ситуація з безпекою [5] .

Натомість ситуація з віруючими українцями вкрай загрозлива. Вони не мають де молитися, сповідатися, причащатися, відзначати релігійні події і релігійні свята. Так, зокрема ПЦУ згідно з Томосом не може мати власні парафії за межами України. І цим користається Російська ПЦ, а віднедавна УПЦ МП, яка терміново створює громади за кордоном, хоч канонічні підстави для цього доволі сумнівні.

Варто врахувати той факт, що переважна більшість українців, які виїхали за кордон та ідентифікують себе православними, це люди зі східних та південних областей України [6]. На жаль, ці люди надто зросійщені в мовному і ментальному планах, часто не мають ніякого релігійного досвіду. Це несе ризик для них знову потрапляти в ті ж тенета "русского міра", від якого постраждали і втекли. Шляхом маніпуляцій, якими здійснює своє "місіонерське" служіння РПЦ (УПЦ МП), їх знову втягнуть в орбіту церковно-політичного впливу "Третього Риму", а нині - "фашистського Кремля".

Очевидно, що найближчим часом біженцям зі Сходу України не буде куди повернутися. Маючи дуже хиткий зв'язок з українською національно- культурною ідентичністю та релігійністю, все таки чимало з них намагаються переосмислити свої світоглядні цінності. І саме проукраїнські релігійні організації можуть і мають стати тим дієвим важелем і ресурсом, який держава й громадянське суспільство України могли б задіяти у своїй роботі із тими українцями за кордоном, які вважають себе віруючими.

Хоч би як ми ставилися до цієї ситуації, практика показує, що біженці шукають ментально і мовно близьку громаду. Православні з України в більшості своїй навряд чи підуть в грецьку громаду Вселенського патріархату або, наприклад, до Румунської, Болгарської чи Польської Православних Церков. На таку ситуацію й "чатують" представники Російської ПЦ. А навіть, якщо й підуть, - то ці Церкви нічого українського в їхніх душах не посіють, не прокультивують і не виховають. Українські греко-католики також прагнуть молитися зі своїми в своїх храмах, хоча римо-католики по-братські відкривають їм двері своїх костелів. Навіть протестанти, що не так сильно прив'язані до національної локації і вільніші у своєму спілкуванні в межах глобального лютеранства чи баптизму, не відмовились би від українських пасторів.

Отже, ми є свідками постання нової реальності, що за своєю суттю є екзистенційним викликом для багатьох церков. Парафії для новоприбулих православних українців відкрито в Данії [7] та Брюсселі [8]. Але це число не відповідає потребі мільйонів православних біженців, які поневіряються по світу. Зусилля, які прикладає Відділ зовнішніх церковних зв'язків УПЦ МП, пропонуючи свою духовну опіку - Лейпциг [9], Ірландія [10], Хорватія [11] та ін., не здатні покрити всі запити віруючих українців. Нині за кордоном в статусі біженців перебуває немало православних священиків з УПЦ МП, які навколо себе створюють нові громади з переселенців, звертаючись за підтримкою до місцевих православних, католицьких або протестантських церков. Значно менше інформації про священників ПЦУ.

Тому, виходячи із ситуації, що склалася, українські аналітики пропонують декілька важливих кроків, які мали б вирішити означену проблему. На нашу думку, доцільно створити міжвідомчу структуру, яка б духовно опікувалась біженцями, координуючи діяльність різних фахівців і організацій з обов'язковим залученням служителів культу. Ситуація диктує потребу утворення/виокремлення спеціальної капеланської служби для біженців, мобільних груп для роботи серед переселенців за участю священників. Нині діючі священики за кордоном (як правило, з УПЦ) ніким не контролюються, а деякі з них відкрито закликають покоритися Росії, що почала війну на покарання за колективний гріх українців. Деякі протестанти проповідують неминучий розкол України і поділ її на декілька частин, закликаючи своїх вірних робити правильний вибір. Тобто деякі церкви за кордоном займаються антиукраїнською діяльністю серед біженців, формуючи у них - а це переважно жінки і діти - проросійську релігійну ідентичність.

Враховуючи складні міжправославні стосунки як в Україні, так і у Вселенському православ'ї, доречно присутність священиків з різних православних церков урегулювати з православними й іншими християнськими центрами, зокрема із Вселенським патріархом, папою Римським Франциском, проінформувавши їх про потребу опіки українськими християнами-біженцями українськими священниками.

Враховуючи багатоконфесійність українських мігрантів/біженців, є сенс об'єднати зусилля церков, попередньо провівши консультації із керівництвом християнських церков щодо душпастирського та соціального служіння за кордоном, здійснення просвітницької діяльності та філантропічної опіки українців, які змушені були мігрувати через військову агресію Російської Федерації (йдеться про дієву співпрацю з УГКЦ, РКЦ, протестантськими релігійними спільнотами). Сумарні зусилля важливі у справі запобігання прозелітизму з боку Російської ПЦ щодо українських вірних, що передбачає своєрідну інформаційно-роз'яснювальну кампанію, в ході якої варто залучити можливості посольств і консульств України за кордоном. В даній ситуації така співпраця є вкрай необхідною в безпековому плані, що прописано у чинному законодавстві (ст. 29-30 ЗУ "Про свободу совісті та релігійні організації").

Незважаючи на зусилля громадських і релігійних організацій, державних структур, спрямованих на консолідацію українців за кордоном, вони все ще роз'єднані і географічно по різних країнах, і ментально, і політично, і конфесійно. Подолати цю роз'єднаність можна за рахунок створення українських релігійних громад і духовно-просвітницьких і реабілітаційних центрів для біженців із залученням з-поміж тих, хто виїхав з України, й емігрантів українських психологів, релігієзнавців, істориків, майстрів, педагогів, що активізуватиме світоглядно-просвітницьку та реабілітаційну роботу у цих центрах.

Як підтвердив досвід нинішньої міграції, люди потребують духівника, священика, пастора. Як і сто років тому, українці, що мігрували в Америку чи Європу, запрошували із собою людей священичого стану, зверталися до предстоятелів своїх церков щодо призначення їм духовного опікуна. Але кадровий голод на таких працівників духовної сфери, готових супроводжувати біженців, виявив гостру проблему підготовки чи перепідготовки священників (можливо навіть у статусі капеланів) для духовної опіки українців за кордоном. Аналітики, серед яких є й освітяни, роздумують над шляхами вирішення цієї проблеми. На їх думку, можна розширити можливості надання іншомовних (переважно англомовних) компетенцій відповідним кадрам шляхом створення при єпархіях безкоштовних (або фінансованих меценатами) курсів іноземної мови. Треба думати над відкриттям нових магістерських освітніх програм або спеціалізацій, які б покрили потреби в сфері духовної опіки біженцями.

Крім нових напрямків роботи, які б ініціював новостворений орган опіки біженцями, доречно звернутися до вже існуючих структур, ініціатив, проектів, зокрема до Світового конгресу українців із проханням про розробку і впровадження спільних програми опіки над українськими біженцями. Важливим є забезпечення їх україномовними виданнями Святого Письма, богослужбової літератури, необхідної для повноцінного функціонування церковно-парафіяльної життя, науковими та науково-популярними книгами з української історії та культури.

Ця гуманітарна катастрофа, що стала наслідком військової агресії Росії проти України - міграція мільйонів українців за кордон, потребує стратегічних підходів, які б мали враховувати: коли і скільки із тих біженців повернуться в Україну, якими вони повернуться - зазнавши позитивного чи негативного досвіду перебування за кордоном, чи приєднаються до якихось релігійних структур, чи стануть віруючими або прихожанами якоїсь церкви, чи не втратять своєї етноконфесійної ідентичності.

Із цим багатомільйонним людським ресурсом, який на сьогодні фактично кинутий Україною сама на сам у вирішенні нагальних екзистенційних проблем, мають працювати і держава, і церкви, як соціальні працівники, психологи, так і священики. Відсутність достатньої інформації або невміння нею скористатися актуалізують необхідність залучення МЗС України, блогерів, науковців, волонтерів до створення функціональних Інтернет-ресурсів для українських біженців, а також відповідні сторінки та спільноти у соцмережах. Корисними б могли стати радіо- та телепроєкти, YouTube контент, які б популяризували життя церков, мігрантів, віруючих людей, об'єктивно висвітлювати їх роль у державотворчих і культуротворчих процесах, у боротьбі із агресором, продукували передачі духовно-морального змісту і підтримки вірян, що опинилися на чужині.

Церкви можуть стати за кордоном тим сакральним місцем, де зберігається не лише зв'язок української людини з Богом, але й із Україною. Отже, євангельський заклик Христа Спасителя про ниви для праці "Хоч жниво велике, а женців мало" (Лк. 10 : 2) сьогодні для церков звучить як ніколи актуально. І від їх активної позиції та усвідомленої місії залежить духовно-моральнии "врожай" українського народу в цих критичних обставинах, а водночас у перспективі неминучої перемоги. Дуже важливим є внесок у цю перемогу релігійних організацій. Адже опір російському агресору відбувається на всіх фронтах. Релігійні організації України покликані використати весь свій можливий потенціал у формуванні адекватних відповідей нинішнім історичним викликам.

Список використаних джерел

1. [1] https://zn.ua/ukr/WORLD/za-otsinkami-oon-do-13-mln-osib-stali-bizhentsjami-cherez- povnomasshtabnu-vijnu-rf-proti-ukrajini.html

2. [2] https://www.pravda.com.ua/news/2022/07/13/7357887/

3. [3] https://www.ukrinform.ua/rubric-uarazom/3526977-z-evrosouzu-do-ukraini-vze- povernulis-tri-miljoni-osib-evrokomisarka.html

4. [4] https://data.unhcr.org/en/documents/details/94176#_ga=2.242733953.267899651.16 57714303-1645115462.1650179378

5. [5] Опитування проводилося серед 4900 українців, які зараз проживають у Польщі, Чехії, Угорщині, Молдові, Румунії та Словаччині. Див.: https://zn.ua/ukr/UKRAINE/65- ukrajintsiv-jaki-pokinuli-krajinu-cherez-vijnu-ne-planujut-povertatisja-najblizhchim- chasom-opituvannja-oon.html

6. [6] Опитування ООН засвідчило, що плани українських біженців значно відрізняються залежно від регіону проживання, часу, що минув з моменту переїзду, а також країни, до якої вони виїхали. Зокрема, зазначається, що серед біженців із Києва та районів на заході України спостерігається більш висока частка тих, хто планує повернутися, порівняно з українцями, які виїхали зі сходу та півночі країни. https://zn.ua/ukr/UKRAINE/65-ukrajintsiv-jaki-pokinuli-krajinu-cherez-vijnu-ne-planujut- povertatisja-najblizhchim-chasom-opituvannja-oon.html

7. [7] У Данії відкрито парафію Української Православної Церкви на честь Покрови Пресвятої Богородиці. https://vzcz.church.ua/2022/06/13/v-daniji-pochala-diyati- parafiya-upc/

8. [8] 10 липня 2022 р. відбулося перше богослужіння релігійної громади Української Православної Церкви в Брюсселі. З благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія Божественну літургію для українців у Бельгії звершив протоієрей Димитрій Попеску, який призначений опікуватися цією парафією. . URL : https://vzcz.church.ua/2022/07/10/vidbulosya-pershe- bogosluzhinnya-upc-v-bryuseli/

9. [9] https://vzcz.church.ua/2022/06/28/protoijerej-mikolaj-danilevich-vidvidav- novostvorenu-gromadu-upc-v-lejpcigu/

10. [10] https://vzcz.church.ua/2022/07/11/protoijerej-mikolaj-danilevich-vidvidav-ukrajinskix- bizhenciv-v-i rlandiji/

11. [11] https://vzcz.church.ua/2022/06/24/svyashhennik-ukrajinskoji-pravoslavnoji-cerkvi- napravlenij-

Размещено на Allbest.ru