Мистецтво як засіб комунікації між культурними спільнотами

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЦГО НАНУ

МИСТЕЦТВО ЯК ЗАСІБ КОМУНІКАЦІЇ МІЖ КУЛЬТУРНИМИ СПІЛЬНОТАМИ

Шморгун Олександра Олександрівна,

канд. філос. наук, старший науковий співробітник

Анотація

В статті розглянута комунікаційна функція мистецтва в контексті психоаналітичних та екзистенційних вимірів феномену людської творчості. Проаналізовано специфічний образний контекст, що породжує сприйняття художнього твору як засіб міжособистісної та міжкультурної комунікації.

Ключові слова: художня творчість, пошукова активність, образний контекст.

Виклад основного матеріалу

Комунікація та інформаційний обмін між культурними спільнотами здійснюється насамперед через освоєння та засвоєння культурних здобутків, що дістають свій прояв у творах мистецтва. Більше того, саме в мистецтві закарбовується та зберігається культурна традиція спільноти, її минуле, що робить потенційно можливим «діалог» не лише між сучасниками, а й з минулими поколіннями. Тобто, в найширшому сенсі можна сказати, що міжкультурний діалог ведеться «мовою» мистецтва. І для того, щоб зрозуміти його зміст і взяти в ньому участь, потрібно насамперед дослідити і вивчити цю «мову».

Важливо наголосити, що під виражальними засобами мистецтва здебільшого розуміють насамперед художні прийоми і засоби, які традиційно досліджує естетика, наша ж розвідка ставить за мету виділити власне ті патерни («архетипи») спільного сприйняття, які ґрунтуються на більш суттєвих загальнолюдських підвалинах, аніж сприйняття естетичного, яке, до слова, може суттєво різнитися у представників різних культурних спільнот. Також слід звернути увагу на необхідність уточнення формулювання визначення мистецтва як такого, виходячи, насамперед, не з естетичних критеріїв, а з філософських вимірів художньої творчості як специфічно людського способу духовного освоєння дійсності. Особливо, на наш погляд, необхідність такого визначення актуалізується розмаїттям таких сучасних форм мистецтва, як перфоманс, інсталяція, боді-арт та багатьох інших, з приводу яких постає питання про критерії, що давали б змогу ставити питання про приналежність певного арт-продукту до творів мистецтва і, відповідно, залучення його до участі у міжкультурному діалозі. Адже сама структура діалогу, за визначенням, передбачає підпорядкованість комунікації якійсь спільній меті (проблемі), нехай вона і мислиться учасниками діалогу суперечливо, комунікацію ж між явищами сучасного мистецтва можна, швидше, уявити у вигляді багатоголосого безладного хору, де більше шансів бути почутим має не той, хто краще співає, а той, хто гучніше кричить.

Отже, для досягнення поставленої мети, недоцільно розглядати мистецтво у його невичерпному естетичному розмаїтті, головним концептуальним підходом має стати його аналіз з точки зору неповторної особистості творця як людини, специфіки людської творчої діяльності. Адже саме універсальна людська потреба в творчій діяльності та у художній творчості, зокрема, є головною підставою прагнення до порозуміння між представниками різних культур, самі ж культурні творчі продукти, як це не парадоксально, якоюсь мірою, є вторинними.

І саме сучасна філософія, як мета-знання про людину здатна і повинна реалізувати вищезгаданий концептуальний підхід, що, своєю чергою, тягне за собою переосмислення функціональних вимог до філософського знання у ХХІ столітті. Так, поруч із переосмисленням тих філософських течій та напрямків, які у минулому столітті найбільш повно розкрили проблематику людини, «людської природи» у її стосунку до творчості, серед яких на наш погляд, повідне місце посідають філософська антропологія та філософія екзистенціалізму, філософський аналіз «людської ситуації» уже не може здійснюватися філософією ХХІ століття без залучення загальної психології, психоаналізу, психології творчості, теорії творчого процесу, соціології, біології та психо-фізіології людини тощо. Феномен художньої творчості безпосередньо пов'язаний з проблемою «людської ситуації» - екзистенційними, смисложиттєвими вимірами людського буття. Звідси й інтерес представників екзистенційної філософії (А.Мальро, Ж. - П.Сартр, А.Камю) до мистецтва і намагання втілити в художній формі власні філософські концепції. Однак, ці спроби часто-густо мали умоглядний та однобічний характер, не останньою чергою через затятий антисцієнтизм екзистенціалістів, нехтування ними сучасних здобутків гуманітарних та природничих наук. Натомість представники філософської антропології (особливо Г.Плеснер та А.Гелен) намагаються будувати своє знання про людину на виключно науковій, зокрема, біологічній основі, в зв'язку з чим, між ними та представниками екзистенціалізму, не дивлячись на значний перетин філософської проблематики та прийомів її осмислення, виникає опозиційність.

Конструктивний крок у знятті цієї опозиційності та поєднанні набутків філософської антропології та екзистенціалізму з життєвою практикою був зроблений представниками гуманістичного психоаналізу та екзистенційної логотерапії, зокрема запропоноване ними поняття сенсу (сенсу людського буття), який людина має протягом життя віднаходити та реалізовувати насамперед задля збереження особистісної цілісності та психічного здоров'я. Серед власне філософських здобутків гуманістичного психоаналізу та екзистенційної логотерапії варто особливо звернути увагу на:

1) «деминзиональну онтологію» В.Франка, за допомогою якої він прагне поєднати та узгодити біологічне та екзистенціальне (трансцендентне) в людині;

2) ціннісну тріаду підходів до реалізації людиною сенсу власного життя, за допомогою цінностей творчості, переживання та ставлення (В.Франкл), що, на нашу думку, має розглядатись насамперед в контексті тріади вимірів психічної організації людини: розуму, емоцій та волі;

3) діалектичний підхід Е.Фрома, що пропонує розглядати проблему реалізації людиною сенсу власного буття в контексті екзистенційних дихотомій: «любові» -нарцисизму», «творчості» - «деструктивності», «індивідуалізму» - «конформізму» тощо, які, своєю чергою, можуть бути зведені до фундаментальної опозиційності між біофільною (життя за принципом «бути») та некрофільською (спрямованою на володіння) орієнтаціями. Надзвичайно важливим конструктивним аспектом такого підходу є констатація Е.Фромом принципової неможливості для людини існування поза певною системою цінностей та поза реалізацією якихось смисложиттєвих стратегій - інша справа, що вони можуть бути або конструктивними (життєстверджуючими), або деструктивними - руйнівними для психіки людини.

Разом з тим, як представники гуманістичного психоаналізу, так і екзистенційної логотерапії наголошують, що сенс життя людина не може раз і на завжди віднайти, так би мовити, в «готовому вигляді», людина має шукати і віднаходити його протягом всього життя, отже, в основі здійснення смисложиттєвих стратегій по суті лежить пошукова діяльність з невизначеним наперед прогнозом. Однак залишається не до кінця проясненою психофізіологічна природа цієї пошукової активності, зафіксована психоаналітиками суто на емпіричному рівні. Що саме дозволяє людині здійснювати цей пошук, які психофізіологічні механізми відповідають за нього?

Відповісти на ці питання дає змогу концепція пошукової активності та адаптації В.Ротенберга, Варшавського, що потребує філософського осмислення. Зокрема, авторами концепції було зроблено висновок про те, що феномен людської творчості у своєму найширшому значенні корелює з пошуковою активністю або потребою у пошуку. Важливо зазначити, що, на наш погляд, ця кореляція має велике значення, оскільки, згідно концепції В.Ротенберга та Варшавського, пошуковість у тварин і людини виникає як відповідь на стресові обставини, що дозволило докорінно переглянути попередні уявлення про однозначну шкідливість стресу та виявило позитивні чинники стресових обставин як каталізаторів пошукової активності, що відповідає «межовим ситуаціям» як каталізаторам пошуку людиною сенсу власного буття у філософії екзистенціалізму.

Важливо також наголосити, що В.Ротенберг та В.Аршавський зазначають, що лише у людини, на відміну від тварин, які повсякчас втягнуті у процеси задоволення своїх первинних потреб, в яких потреба у пошуку задовільняється, так би мовити, за ходом справи, можливо виділити потребу у пошуку в її чистому вигляді. Саме цю потребу у пошуку у чистому вигляді, незалежно від реалізації первинних життєвих потреб, В.Ротенберг та В.Аршавський співвідносять з феноменом людської творчості.

Втім, на наш погляд, тут доцільно зробити більш широке узагальнення, з метою якого необхідно звернутися до проблеми «людської ситуації», що була у фокусі уваги багатьох провідних філософських шкіл ХХ століття, серед яких екзистенціалізм, персоналізм, філософська антропологія тощо. Однак, на наше переконання, з найбільшою повнотою цей феномен осмислений в гуманістичному психоаналізі Е.Фромма.

Зокрема, на думку Е.Фромма, людина, як особливий вид виникає там і тоді, де і коли детермінація поведінки інстинктами досягає мінімуму, а розвиток мозку - максимуму. В силу цього, становище людини в світі докорінно трагічне та сповнене дихотомій. На відміну від тварини, людина «випадає» з природи, яка уже не може переживатися нею безпосередньо як середовище існування, разом із самосвідомістю до неї приходить усвідомлення скінченності власного життя та невідворотності смерті. Разом з тим, не дивлячись на те, що самосвідомість і розум, здавалося б, безмежно підносять людину над природним середовищем та відкривають перед нею невичерпні можливості, її тіло продовжує залишатися частиною органічної природи та її виживання залежить від наявності елементарних природних умов. Втративши свою первісну «батьківщину» - природу, людина змушена реалізовувати свої уже власне людські потреби (які виходять далеко за межі природних потреб тварини), будуючи стосунки з іншими людьми. Власне, все розмаїття соціальних стосунків - це і є в найширшому сенсі сукупність людських екзистенційних потреб [4].

Отже, можна твердити, що людське існування пов'язане зі свого роду перманентним стресом екзистенційної межової ситуації усвідомлення людиною власної смертності та пошуковими стратегіями у відповідь на нього. Тому, на наше переконання, феномен творчості доцільніше розглядати не як потребу у пошуку у чистому вигляді на тлі задоволених природних потреб, а як пошукову відповідь на перманентний екзистенційний стрес людського існування.

Реалізація специфічно людських потреб може також бути співвіднесена з сенсом людського існування. Питання про сенс буття, як своєрідний вектор, що задає продуктивність самореалізації та є індикатором психічного здоров'я, з найбільшою повнотою осмислює основоположник екзистенційної логотерапії В.Франкл. Однак, важливо наголосити, що в екзистенційній логотерапії сенс людського буття є своєрідною процесуальною категорією, йдеться не про якусь конкретну мету та її досягнення, а про все людське життя як процес реалізації сенсу або сенсів. В такому процесуальному визначенні сенс може бути співвідноситься з описаним Е.Фроммом процесом реалізації людиною власних екзистенційних потреб протягом всього життя, що і є процесом реалізації сенсу.

Також варто наголосити на тому, що наявність екзистенційних потреб та пов'язаного з ними сенсу буття жодним чином не залежить від волі людини. Людина не може не мати екзистенційних потреб (як і не може не мати сенсу життя), навіть якщо вона сама це заперечує або недостатньо усвідомлює, однак спосіб їх реалізації може мати як конструктивний характер, що є ознакою творчої продуктивності, психічного здоров'я і відчуття щастя як «побічного» продукту власної продуктивності або деструктивний, що робить людину нещасною та може призвести до психологічних проблем та психічних розладів.

Все це, своєю чергою, ставить питання про творчість як власне той чи інший спосіб життя або своєрідне «мистецтво жити», тобто мистецтво пошуку продуктивних шляхів реалізації власних екзистенційних потреб.

Саме таке «мистецтво жити» як щоденний творчий подвиг ставить на вершину «піраміди» розвитку творчих здібностей людини В.Роменець у своїй «Психології творчості» [1]. В.Франкл у своїй «тріаді» смисложиттєвих стратегій ставлення до світу також на перше місце ставить творчість, причому підкреслює, що йдеться насамперед про творчість як життєву стратегію, своєрідний творчий спосіб буття [3].

Е.Фромм протягом всього творчому шляху зосереджений на ретельному дослідженні продуктивних і непродуктивних способів реалізації людиною власних екзистенційних потреб, причому весь час прагне розглядати їх у діалектичній єдності, оскільки кожна людська особистість з необхідністю являє собою поєднання реалістичних та хибних установок, здобутих власним досвідом та навіяних некритичною довірою до авторитетів, суджень, життєвих перемог і поразок.

Так, у своїй фундаментальній праці «Анатомія людської деструктивності» видатний психоаналітик прагне узагальнити ці стратегії у якості біофільної та некрофільської орієнтації, які є більшою мірою психологічними моделями, а у більш пізній період творчості він оперує уже фактично філософськими концептами «бути» та «мати», що фіксують, відповідно, продуктивну установку на активне буття у світі та деструктивну - на пасивне оволодіння ним.

Отже, на наш погляд, дослідження феномену творчості доцільно проводити в контексті дослідження феномену творчої особистості та, ширше, життєвих стратегій цієї особистості, її самореалізації як «мистецтва жити».

Спробу такого комплексного аналізу намагається здійснити іще один видатний представник екзистенційного психоаналізу, Р.Мей, у своїй праці «Мужність творити». Зокрема, він робить висновок про те, що потреба людини реалізувати себе у науковій та художній творчості безпосередньо пов'язана із процесом реалізації нею сенсу буття, тобто вплетена в структуру реалізації всіх екзистенційних потреб в якості їх базису.

Втім, для нашого дослідження, вкрай важливим є означити в даному контексті відмінність між науковою та художньою творчістю. Вона полягає у відмінності між вербальним та образним контекстом функціонування інформації, яке досліджують В.Ротенберг та В.Аршавський.

Так, вербальний контекст пов'язаний із прагненням максимальної однозначності, точної відповідності між знаком (словом) та тим фрагментом реальності, який він описує. Саме така відповідність (або принаймні намагання наблизитись до неї) характерна для науки і створюваної нею картини світу. Однак, специфіка людського сприйняття полягає в тому, що людина відтворює світ у своїй свідомості у формі образів, які є складним комплексами, що включають в себе всі види відчуттів (буквально, за Е.Фроммом, людина «живе всім тілом») і тому не можуть бути адекватно передані в однозначній вербальній формі. При «перекладі» образу на мову слів він з необхідністю щось втрачає, збіднюється. Ситуація стає ще складнішою, якщо врахувати, що людське сприйняття світу кожної миті складається із незчисленної кількості образів, які утворюють між собою незчислиму кількість зв'язків, причому ці зв'язки часто можуть бути абмівалентними, що іще більше ускладнює їх вербалізацію. Саме таку сукупність образів та зав'язків між ними В.Ротенберг та В.Аршавський визначають як образний контекст, специфіка якого полягає в тому, що він може до кінця не усвідомлюватись людиною (інакше її свідомість була б вкрай перевантаженою), образне сприйняття світу значною мірою здійснюється підсвідомо [2, с.148-155].

Саме передача образного контексту мовою певних знаків (будуть це слова чи інші художні форми) є задачею художньої творчості. Відповідно, сприйняття художнього твору також породжує у реципієнта (реципієнтів) специфічне поле образного контексту, в якому образи реципієнта, що є відбитками його життєвого досвіду вступають у багатомаїтні зв'язки з образами продуцента (творця) художнього твору, вираженими за допомогою тих чи інших знаків чи художніх форм.

Здатність художнього твору породжувати цей специфічний образний контекст, який може бути сприйнятий реципієнтами є, на наш погляд, основоположною при розгляді особливої функції мистецтва у міжкультурному діалозі. Втім, слід розуміти, що йдеться не про діалог у традиційному розумінні обміну вербальною інформацією з метою однозначного порозуміння, а про спільне переживання певного образного контексту, яке породжує відчуття єднання, причетності до спільних цінностей, спільного проживання певного життєвого досвіду.

Таке специфічне порозуміння реципієнтів художнього твору на підставі породженого ним образного контексту стає можливими завдяки тому, що екзистенційні потреби, що випливають зі специфіки «людської ситуації» є спільними для всіх людей, незалежно від приналежності до тієї чи іншої культури. Разом з тим, оскільки «людська ситуація» характеризується трагічними екзистенційними дихотоміями, перманентно стресовими для людини, однією із фундаментальних людських екзистенційних потреб є потреба у єднанні (відчутті причетності до спільних цінностей), яка має реалізовуватись у спільному переживанні світу, що може забезпечуватись лише спільним образним контекстом, сформованим, зокрема, спільним сприйняттям художніх творів.

Отже, сферу творчої діяльності людини, і, зокрема, художньої творчості, недоцільно розглядати окремо від всього комплексу проблем, пов'язаних із унікальним становищем людини в світі. Більше того, саме аналіз процесу творчості в контексті екзистенційної «людської ситуації» як невід'ємної складової цілісного психокомплексу людини, що реалізує сенс власного буття, дозволяє абстрагуватись від несуттєвого і вторинного та зафіксувати глибинне смисложиттєве підґрунтя художньої творчості, що є спільним для всіх людей як продуцентів художніх творів, так їх реципієнтів, та складає основу міжкультурного діалогу.

Надзвичайно плідним і перспективним є встановлення кореляції між концепцією пошукової активності В.Ротенберга та Варшавського і процесами пошуку та реалізації сенсу (В.Франкл) або задоволення людиною власних екзистенційних потреб (Е.Фромм), що пов'язане з творчим освоєнням світу, творчим способом життя, «мистецтвом жити». Саме творчий (в термінології Е.Фромма «біофільний», за В.Винниченком «конкордистський», згідно концепції пошукової активності та адаптації В.Ротенберга та Варшавського - «пошуковий») спосіб життя, на наш погляд, доцільно розглядати в якості невід'ємної складової як власне творчого процесу, так і процесу сприйняття (освоєння) художнього твору реципієнтом (реципієнтами).

Виділення специфічного образного контексту, що виникає при сприйнятті художнього твору, дозволяє розглядати його як підґрунтя міжкультурного діалогу та засіб «порозуміння» між продуцентом художнього твору та його реципієнтами, а також між реципієнтами одного художнього твору, які є представниками різних культур. Однак, проблема полягає в тому, що через неможливість адекватної передачі образного контексту вербальними засобами, результати взаємодії з ним різних реципієнтів та їх спільні переживання як результат цієї взаємодії дуже складно піддаються узагальненню та систематизації. Це ставить питання про необхідність застосування гуманістичного психоаналізу як методу, що дозволяє встановити зв'язок між особистістю митця, його життєвою та творчою практикою та життєвими практиками реципієнтів художнього твору через аналіз образного контексту.

Список використаних джерел

1. Роменець, В.А. (2004). Психологія творчості. Київ: Либідь.

2. Ротенберг, В.С., Аршавский, В.В. (1984). Поисковая активность и адаптация. Москва: Наука.

3. Франкл, В. (1993) Человек в поисках смысла. Санкт-Петербург: Ювента.

4. Фромм, Э. (1990) Иметь или быть? Москва: Прогресс.

Размещено на Allbest.ru