Українські шляхи рецепції класичної спадщини: ідея платонової Атлантиди

образ атлантида платон

ABSTRACT

The story of Atlantis, told by Plato, became the object of research by many scientists and an even larger number of science enthusiasts -- on the one hand, and the object of reception carried out by different people at different times and with different goals -- on the other hand. Turning to both components of this "Egyptian logos" of Plato, it is worth considering that he was not a historian and did not search for "historical truth" in the distant past. His Atlantis belongs to the world of ideas, not to the world of historical facts. The results of the search for the "historical" Atlantis depend not so much on the persuasiveness of the arguments found, but on the readiness to believe in them. The latter is more effectively achieved by artistic means, in which the scientific component is organically combined with the author's creative pursuits. We find such a combination in Ihor Kurus's interesting and exciting novel "Find Atlantis", the first two parts of which are the subject of this review.

Keywords: Societies of the Ancient World, the Middle Ages and the Early Modern Age; Ancient Egypt; Civilizations of the Ancient East; Antiquity; Plato; Atlantis; Reception of the Classical Heritage; Receptive Aesthetics; Cucuteni-Trypillia; Utopia.

Жанр рецензії передбачає певний дискурс, учасниками якого виступають читач-рецензент в ролі реципієнта, автор, який реалізує свій творчий намір через систему образів-героїв рецензованого твору, і властиво сам твір-текст, бо ж усе, зрештою, є текстом: «все є текст» -- «everything is a text», як у постструктуралізмі Ж. Дерріди (див. про це спеціально Hendricks, 2016). Уже з огляду на це рецензія майже неминуче, чи навіть і з необхідністю, несе на собі печать рецензента, -- згідно з принципами поширеної в останні десятиліття рецептивної естетики (про співвідношення цих варіантів див. хороший аналіз Анісімова, 2012) та з давньою схоластичною тезою, за якою «все сприймається за образом того, хто сприймає: quidquid recipitur secundum modum recipientis» -- я люблю цю формулу і залюбки її використовую у своїх публікаціях. Оскільки ж я за фахом історик, інтереси якого пов'язані з ґенезою античної греко-римської цивілізації і рецепцією її духовної спадщини, то й тема Атлантиди для мене репрезентує важливий пласт менталітету античного суспільства і долю античних ідей та образів у сприйнятті пізнішими поколіннями.

Атлантида (разом з її суперником, доісторичними Афінами) для мене -- то деяка мрія про ідеальну державу, образ якої намагається представити Платон, вдивляючись у «тіні» на стінах «печери» сучасного йому світу; ідея «печери» і «тіней», звичайно, завдячує знаменитому пасажу з Платона (Plato. Rep. 7.514a - 520a). Розказана в діалогах «Тімей» і «Крітій», історія про війну прадавніх Афін з могутньою Атлантидою має, як часто вважається ще з часів Арістофана Візантійського (Diog. Laert. 3.61 - 62), своїм попередником, ачи навпаки -- продовженням і своєрідною фіналізацією (не суть важливо це!), один із найзнаменитіших, якщо не найзнаменитіший, з творів Платона, його «Політейю», у давньогрецькому оригіналі -- Покітєіа (див. щодо цього, напр.: (Montana, 2015); пор. аналіз співвідношення між цими трьома діалогами Платона у: Gill, 2015). Зазвичай, сходячи до латинського твору Ціцерона «De re publica» («Про Республіку», бо Ціцерон і дійсно мав на увазі сучасну йому Римську республіку), вона перекладається багатьма мовами як «Республіка». В українському перекладі цей твір Платона відомий здебільшого як «Держава» (напр.: Платон, 2000). У грецькому ж оригіналі «політейя» (частіше читають на новогрецький манер -- «політія») означає перш за все політичний устрій, конституцію громадянської общини-поліса, з її латинським відповідником civitas, «цівітас» (Блаженний Августин, роздумуючи над влаштуванням християнського світу і також засновуючись до певної міри на платонівських ідеях, назве свій центральний твір «Про громаду Божу», «De civitate Dei», яку не дуже точно перекладають новими мовами «Про Град Божий»; дещо краще, «Місто Боже», пропонує Павло Содомора (Блаженний Августин, 2005), справедливо при цьому наголошуючи сутність civitatis як спільноти (Содомора, 2016: 310-311) «Єгипетський логос» Платона. Цей невеличкий вступ до нашої основної теми має на меті наголосити на природі платонівської Атлантиди. Платон не був істориком і не шукав «історичної істини» в далекому минулому (як то наголошував ще Ульріх фон Віламовітц- Меллендорф: «... der geschichtliche Stoff hatte ihn nie gereizt» [13, 592]). Його взагалі не дуже цікавлять навіть цілком реальні («історичні») постаті -- актори театру тіней у світі «печери»: усі вони (Платон поіменно називає Кімона, Перікла, Мільтіада, Фемістокла, -- та навіть і Солона!) -- лише здібні слуги народу, які задовольняють його бажання, але не наставляють його у справах дійсно важливих, -- зауважував колись Теодор Гомперц (я користувався англомовним перекладом: (Greek Thinkers, 1913: 338-339). Для того, щоби привідкрити своїм співрозмовникам двері до світу справжнього, світу ідей, він вдається до міфотворчості, в якій міф постає як надреальність; до творення оповідей (фабул-логосів) з минулого (це дуже важливо: все відбувається «колись», «не тепер») не стільки Еллади, скільки інших народів («не тут»), особливо ж Єгипту, який для еллінів завжди був певною «річчю у собі», а чи навіть і «річчю для себе» -- самодостатньою, таємничою, де все не так, як в інших людей (для Геродота навіть Ніл -- то річка, що має природу, не схожу на ріки інші). «. І легко ж ти, Сократе, придумуєш історії (логоси) єгипетські чи які ще тобі буде завгодно: ю Еюкратє;, рабш; ай Аіуплтюп; каї олобалой; av є9єкр; коуоп; лоїєі;», -- звертається до Сократа, від імені якого провадить свої розмови Платон, його співрозмовник Федр в однойменному діалозі. На що Сократ, дещо навіть і «грайливо» (playfully) (Laird, 2001: 29), відповідає десь так: походження якоїсь історії (логосу) не таке важливе, як її правдивість; це вам, нинішньому поколінню, щоб повірити почутому, треба неодмінно знати, хто говорить і звідкіля він (тт; о ksyrov каї лобало;), а ось древні, «не такі розумні, як ви», приймали на віру пророцтво Піфії чи оракул, розпізнаний у шепотінні священного дуба в Додоні, аби тільки вони були правдивими (Plato. Phaedr. 274c - 275b).

Однією з таких Платонових «єгипетських історій» могла бути й почута, нібито, колись Солоном від єгипетського жерця історія про Атлантиду. Сам Солон у своїх численних елегіях її не згадує (чому -- питання, довкола якого ось уже зо двісті років точаться дискусії, навіть і наукові). Збережена нащадками знаменитого афінського реформатора (до них належать один з учасників діалогів, цілком історичний Критій, і сам Платон), ця «єгипетська історія» розповідає про Атлантиду, як про велику, потужну державу, яка загинула 9 тисяч років до єгипетського вояжу Солона (десь у середині 6 ст. до Р.Х.) і, отже, приблизно 12 тисяч років до нашого сьогодення; тоді, коли, як зауважують мені мої колеги - археологи, на наших теренах ще блукали стада мамонтів, а в Малій Азії тільки почнуть проростати перші паростки цивілізації (докерамічний неоліт, -- чи навіть мезоліт, -- Єрихону, Чатал-Гьоюк, Гебеклі-Тепе, Натуфійська культура тощо).

Скептицизм щодо Платонової Атлантиди. Не дивно, отже, що науковці здебільшого скептично ставляться до самої можливості існування платонівської Атлантиди (хоча люблять називати цим іменем цілком наукові проєкти та результати наукових досліджень, -- зауважує американський письменник Марк Адамс, автор книги «Meet Me in Atlantis: Across Three Continents in Search of the Legendary Sunken City» (Searching for Atlantis Really...)). Історики, політологи, філософи, представники інших соціальних та гуманітарних наук, що займаються проблемою політогенезу, зауважують, що така хронологія не відповідає класичній моделі сформування цивілізації. Не вірять, здебільшого, в існування Атлантиди й філологи-класики, лінгвісти, -- всі ті, що займаються проблемою літературних і наукових текстів, творенням і функціонуванням наративів назагал тощо. Їхній скептицизм, серед іншого, знаходить один зі своїх резонів у констатації, з одного боку, очевидної байдужості до ідеї Атлантиди попередників і сучасників Платона, як і його наступників у межах дохристиянської античності (хрестоматійними у цьому зв'язку є приписувані Арістотелю слова щодо Атлантиди з утраченої книги Страбона: «Хто її видумав, той і відправив її на дно морське» -- див. про це: (Видаль-Наке, 2012: 44), при одночасному поширенні екзотичних історій, які блукали Елладою і могли бути прекрасним підґрунтям для міфотворчості Платона: про велетнів-кіклопів, про Острови Блаженних, про улюбленців богів гіпербореїв, про людей-велетнів, які залюбки можуть асоціюватися з атлантами Платона (нещодавно Одіссеас Гіліс опублікував інформативну підбірку цих історій, -- як, одначе, і згадок, що містять однокореневі з Атлантидою слова (Гкі^п^, Обиооєа^); про циклічні катастрофи, в яких гине світ чи принаймні людство: космічна пожежа у стоїків, кілька потопів у грецьких міфографів... Зрештою, про спалення «високої Трої», яка врешті таки була знайдена!.. -- Про Атлантиду ж, повторюся, доплатонівська традиція мовчить, так само як мовчить про неї і традиція єгипетська.

Атлантида і атлантологи. Не бракує, одначе, і протагоністів Платонової Атлантиди. Археологи залюбки впізнають її в досліджуваних ними зниклих цивілізаціях давнини. С. Марінатос волів би бачити в ній зниклу цивілізацію мінойського Криту (о. Фера), Е. Цангер -- загиблу Трою; і так далі (див. про це детально: (Kershaw, 2018). На одній з цілком наукових конференцій ще наприкінці 1980-х мені трапилося слухати доповідь про Атлантиду в гирлі річки Святого Лаврентія -- топографія і географія Платона дозволяють шукати затонулий острів (чи навіть континент) де завгодно, а етнографічні, антропологічні та інші його характеристики асоціювати атлантів з якими тільки забажається етносами, культурами, цивілізаціями -- нещодавно опублікована «Atlantis Encyclopedia» (Joseph, 2005) дозволяє скласти уявлення про творчість цілої армії атлантологів, які вже давно утворили своєрідну субкультуру. (Цікаво, одначе, зауважити, що цей opus magnum критично був сприйнятий навіть у середовищі тих з атлантологів, які теж щиро вірять в історичність Атлантиди, але претендують на більшу зваженість -- Торвальд Франке, до прикладу, на ресурсі Atlantis-Scout розмістив свою рецензію з підзаголовком: «Shameless Fake News on Plato's Atlantis» (Thorwald)).

Оскільки розповідь Платона про загибель Атлантиди залишилася незакінченою, для ентузіастів Атлантиди відкрилися обмежені тільки їхньою уявою можливості для її продовження. (В українському просторі для загальної орієнтації варто назвати численні праці Олега Гуцуляка, який позначений, серед іншого, на сайті «Асоціації міфологів і атлантологів України» як її президент). Поряд з іншими причинами, почасти космічними (метеорити, прибульці.), а почасти і цілком земними (тільки для прикладу: зміни клімату, добре підтверджувані кліматологами, геологами та іншими природничниками; землетруси і супутні їм цунамі, теж цілком імовірні), версія потопу особливо спокуслива, з огляду на її універсальність для космогонічних уявлень багатьох народів світу: потоп Біблійний -- ілюстрація найяскравіша, але не єдина. Сьогодні його цілком органічно доповнює версія про Чорноморський потоп, яка відкриває можливості для пошуків загиблої Атлантиди в Циркумпонтійській зоні, у тому числі і в зоні поширення культури Кукутені-Трипілля, яку часто називають ще й цивілізацією, в районі Кам'яної Могили поблизу Мелітополя, петрогліфи якої люблять асоціювати з якимись протошумерськими племенами і називати навіть «протошумерським архівом» (іменами А. Кіфішина та Ю. Шилова тут ми й обмежимось).

Рецепція ідеї Атлантиди. Пошуки реальної Атлантиди від самого початку ідуть пліч-о-пліч з рецепцією ідеї Атлантиди для вирішення задач найширшого діапазону. Детально про це йдеться у дослідженні П'єра Відаль-Наке (є уже згаданий вище переклад цієї праці блискучого французького антикознавця російською мовою, з ґрунтовним додатком Ю.М. Литвиненка щодо теми Атлантиди в російських наративах та ідеологемах; корисно буде ознайомитися і з численними рецензіями на неї, особливо ж з рецензією Пола Картледжа (Vidal-Naquet, 2005; Cartledg, 2007) Для утопістів ранньомодерної доби (Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Френсіс Бекон -- детальніше див.: (Vidal-Naquet, 2005; Видаль- Наке, 2012) діалоги Платона стали приводом і конгеніальною ідеєю для розгортання власних поглядів на ідеально влаштоване суспільство: «Бекон невдатно прийняв за позитивний ідеал те, що вже й Платонові здавалось занадто грубим, і навіть назвав свою утопію «Новою Атлантидою» (немов для повної аналогії «Нова Атлантида» лишилась нескінченою так, як і відповідний діалог Платоновий)», -- зауважила свого часу Леся Українка [Леся Українка, 1977: 170).

Впродовж століть Нової та Новітньої доби, аж до сьогодні включно, Атлантида оживає в численних фільмах і мультфільмах, коміксах і реміксах. До неї відсилаються читачі різномовних оповідань, повістей і навіть романів. Найзнаменитіший з них є, очевидно, роман нобелівського лауреата Герхардта Гауптмана, сюжет якого, сповнений автобіографічними ремінісценціями, розгортається головним чином на борту приреченого на загибель трансатлантичного лайнера. Опублікований за місяць до загибелі «Титаніка», екранізований у Данії (прем'єра фільму відбулася менш ніж через рік після цієї катастрофи і супроводжувалася «скандальною, -- на думку рецензентів, -- рекламою» (Hafker, 1974), він набув справжнього містичного ореолу.

Дилогія Ігоря Куруса «Знайти Атлантиду». У такому, дуже коротко і неповно окресленому контексті і сприймається мною дилогія (хоча має бути, наскільки мені відомо, трилогія) Ігоря Куруса «Знайти Атлантиду». В анотації до першої книги, що побачила світ у видавництві «Фоліо» у 2020 році, жанр позначається як пригодницький роман для підлітків, заснований «на маловідомих дослідженнях прадавньої історії Північного Причорномор'я та подіях, які мали місце в житті автора». Я повністю погоджуюся з таким визначенням -- і книги, і автора.

Отже, спершу про автора. Ігор Федорович -- безперечно талановита людина (мій колега-мистецтвознавець любить зауважувати: «талановитий в одному -- талановитий у всьому»). Український журналіст і громадський діяч (так представлено в уже згаданій анотації), він є директором Міжнародного фонду Івана Франка, який започаткував і щороку проводить Міжнародну премію імені Івана Франка, всеукраїнський конкурс «Стежками Каменяра». Ми познайомилися на фінальному засіданні Міжнародного журі Премії, до якого мав честь у 2019 році долучитися і я. У дворику Віденського університету, в якому ми перепочивали у перервах між засіданнями журі, Ігор Федорович, тоді ще несподівано для мене, запитав: «А що ви думаєте про Атлантиду?». Як представник «традиційної науки», я зауважив звичайну для мого кола науковців думку про трилогію (сказати б, «тридіалогію») Платона, в якій Атлантиді відводиться цілком моральна роль: на її прикладі Платон, серед іншого, моралізує на популярну серед мислителів усіх наступних поколінь тему щодо загибелі навіть і великих держав від морального занепаду (etiam magna regna delentur). Згадав я і про численних шукачів Атлантиди -- «Одного з них, -- зауважив Ігор Федорович, -- ви маєте перед собою». Ми ще кілька разів поверталися до теми Атлантиди, я дізнався, що пан Ігор пише книгу про неї...

І ось під час одного з перформансів у центрі Києва, біля Софії Київської в іще довоєнному 2020-му він подарував мені примірник щойно видрукуваної першої книги майбутньої трилогії -- «Знайти Атлантиду. Подорож у Безодню». Двісті сторінок я прочитав за одну ніч. Легко впізнавані герої і локації. Любий моєму серцю Червоний корпус Шевченкового університету. Ректор і Проректор Глиба. Музикант у минулому і професор - археолог Іван Андрійович Войцеховський, в якому неважко розпізнати самого Автора і який для всіх, хто знайомий з історією атлантології, воленс-ноленс нагадує про Аліма Івановича Войцеховського родом із Житомирщини -- одного з конструкторів ракетно- космічної техніки в місті Корольові, автора науково-популярних книг про Атлантиду, Тунгуський метеорит та про інші загадки людської цивілізації.

Професор -- палкий поборник ідеї історичності Платонової Атлантиди. Своїм ентузіазмом він заражає студентів. Бунтівна, іронічна, скептично налаштована щодо всього українського студентка з числа мажорів Юля (вона тільки примусом батьків живе і навчається в Києві, а подумки перебуває в благословенній Англії) програє парі з Професором: той переконує студентів назагал і її в окремості не тільки в історичності Платонової Атлантиди, але й у тому, що вона мала локалізуватися в українському Причорномор'ї... Замість літного відпочинку на всесвітньо відомих курортах разом з юнаком її мрії лондонським аристократом Генрі, Юля, отже, має їхати з Професором (і закоханим в неї одногрупником Нестором) на пошуки Атлантиди; навіть не в Крим, -- на острів Зміїний!

Ми не будемо тут аналізувати аргументи Професора щодо історичності Атлантиди і її причорноморської локалізації. Автор гарно орієнтується в науковій полеміці довкола цієї теми, як і довкола тем, пов'язаних з пошуками утрачених цивілізацій, зниклих культур, минулого людства назагал і українського минулого в особливості. Читаючи його дилогію (друга книга теж уже вийшла друком і теж є об'єктом цієї рецензії), я зустрічаю згадки про пошуки затонулих кораблів і військового літака у Чорному морі -- пошуки, в яких брали участь і мої студенти й аспіранти у складі підводних пошукових експедицій і наземних археологічних розкопок в Криму та Північному Причорномор'ї назагал; про культуру Сескло і Діміні багато і кваліфіковано пише мій колега-філолог, а культуру (Кукутені-)Трипілля авторитетно представляє у міжнародному науковому просторі мій однокурсник Михайло Відейко; трипільські артефакти мені близько знайомі з дитинства: моя «мала Батьківщина», село Жван плавно переходить в Бернашівку, яка багатьма вважається першим трипільським поселенням на лівому березі Дністра (Бурдо, 2012) (неолітичні скарби в моєму селі зустрічалися настільки часто, що дітвора як Жвану, так і Бернашівки гралася прекрасно збереженими артефактами трипільської, як тепер уже я розумію, культури). -- І Автор про всі ці факти й артефакти знає! Більше того, у рецензента складається підозра, що Іван Федорович був серед тих меценатів і протагоністів пошуків все нових знань, без допомоги (а чи й участі фактичної) яких багато з цих пошуків реалізовані не були б. Його знання і практичний, життєвий досвід ефективно (і ефектно) конвертувалися в захоплюючу пригодницьку повість. Майстерно виписані герої, драматичні колізії -- і по-справжньому глибокі роздуми про минуле, сьогодення і майбутнє України.

У катастрофі гине корабель, що прямує з нашими героями до Зміїного (так гине і лайнер у романі Гауптмана). Пропадає безвісти капітан корабля зі своєю командою. Пропадає Професор і закоханий в нашу героїню Нестор, який відчайдушно і жертовно намагався врятувати свою кохану. Таємничим чином уціліла в катастрофі Юля опиняється біля Кам'яної Могили і в мелітопольській лікарні згадує своє (інфернальне?) блукання дивовижною місциною, у якій вона впевнено розпізнає так гарно схарактеризовану Професором Атлантиду (як і герой роману Гауптмана, на якого сходить осявання, що бухта його порятунку -- Атлантида). Пазли для неї всі склалися: Атлантида і справді до Чорноморського потопу локалізується в районі Зміїного; Трипільська культура -- то і є втрачена, найперша у світовій історії цивілізація; Кам'яна Могила з її петрогліфами -- пам'ятка цієї цивілізації і має своїм продовженням шумерські клинописні тексти, як і всю пізнішу цивілізацію Дворіччя чи навіть і Єгипту. Відтепер, коли Професор пропав безвісти, на ній лежить уся відповідальність за пошуки Атлантиди, за підтвердження і утвердження його ідей щодо України як батьківщини найпершої цивілізації сивої давнини.

Друга частина роману Ігоря Куруса сюжетом своїм має розгортання пригоди уже властиво Юлиної. Але це вже не та Юля -- студентка із мажорів, англоманка, українофобка. Юля на початку цієї історії з'являється на березі Євфрату, у Насирії, де колись квітував один із центрів цивілізації Шумеру і Аккаду. За сотні кілометрів, з Києва, прибула вона сюди, аби наочно побачити артефакти шумерів і порівняти їх з провезеними нею через всі кордони і митниці артефактами трипільськими -- це має допомогти їй в остаточному утвердженні ідеї спадковості (прото)шумерів стосовно трипільців, першості розквітлої на теренах України цивілізації, згадки про яку покладені в основу історії про Атлантиду, розказану Солону, -- чи, може, й самому Платонові (різні є здогадки і спеціальні дослідження щодо цього!). З ненависниці всього українського, родом з окупованого тепер Донбасу, російськомовна від народження, етнічна росіянка Юля перетворюється на палку українофілку, навіть більше: вона ментально стає українкою. Знайти Атлантиду для неї -- то захистити саму історичну пам'ять про Україну прадавню, перевести цю пам'ять в категорію безперечних історичних істин!

Її гостинник, археолог і шумеролог з Іраку має допомогти Юлі в її небезпечних пошуках: не всі бажають історичної правди, Атлантида в Україні -- це виклик могутнім державам, які звикли до традиційної схеми еволюції людської цивілізації, які вперто ігнорують українську давнину, і спільники яких з числа українських можновладців і керманичів науки тримають занедбаними пам'ятки Трипільської культури, замість того щоб сприяти перетворенню їх на центри міжнародних досліджень, міжнародного туризму...

Коли наші герої були вже за крок, щоб перевірити здогадки Юлі, сюжет різко змінюється -- Автор досконало володіє магією інтриги, яка не дозволяє читачеві розслабитися. У Насирії, яку настільки реалістично змальовує Автор, що закрадається ще одна підозра: він сам там був; сам блукав вузькими кривими її вуличками, пив смачну каву і ласував східними солодощами на базарі, у маленьких крамничках. Ось у такій крамничці розшуки Юлі брутально й перериваються. На голову героїні натягують мішок. Оговтується вона в літаку, що летить у невідомість. Вона все ще зв'язана, довкола -- нікого. Аж, ні! Поряд громили, які її й викрали. Вони -- з російських спецслужб. І корабель -- теж російський, і летить він, як виявилося, до Ростова-на-Дону.

Пригода набуває похмурого забарвлення. В Ростові на неї чекає батько -- екс- заступник якогось міністра в українському уряді часів Януковича, москвофіл, українофоб, який бачить у доньці тільки ресурс для влаштування своєї московської кар'єри (Юля вже давно мала стати нареченою сина одного з замміністрів уряду російського -- ніяких Генрі, а тим паче -- Несторів!). Чекає і тиха, в усьому підвладна чоловікові, в усьому від нього залежна і не дуже освічена мама.

Мета викрадення з'ясовується. Спеціальний відділ російських спецслужб відслідковує перспективні дослідження в гуманітарній сфері. В його поле зору попала Юля, яка вже відома своїми успіхами в розшуках Атлантиди. -- Атлантида в Україні?, Велика цивілізація у цій недодержаві? -- Треба все зробити, аби дослідження талановитої українки установили як істину локалізацію Атлантиди в кордонах РФ! Уповноважений від спецслужб, куратор від науки через батька пропонує Юлі золоті гори і безмежні горизонти: викладання в університеті, славу, гроші.. («Купимо кращу квартиру, -- мріє мама, -- і заживемо по-людськи!»). Юлю, одначе, все це не спокушає. Вона мріє про Україну, громадянкою якої і частинкою якої вона себе відчуває.

Блискуче задумана втеча з Ростова, попри всі перешкоди і пастки, вдається. Юля на вантажівці з Ростова приїжджає на Донбас. І просинається вранці у власній квартирі -- у Києві, поряд зі своїм коханим. Що з нею було? Чи була та Насирія і болотистий берег Євфрату? Чи був Ростов і втеча з приготовленої для неї пастки? -- Вона напевно не знає. Але твердо знає, що на неї чекає її місія: знайти Атлантиду! В Україні і для України, а тим самим і для всього цивілізованого світу.

Один із центрів Трипільської культури, перетворений з ініціативи Президента Ющенка у заповідник. Кам'яна Могила (знову Кам'яна Могила!). Лувр У Парижі з його археологічними колекціями. Усі розшуки і всі подорожі у пошуках знання про Атлантиду, її зв'язок з Трипільською культурою, з Кам'яною Могилою і пізнішими цивілізаціями Малої Азії, Месопотамії і Єгипту, -- усе це все ближче підводить Юлю до остаточних висновків. Бракую ще потрапити до румунсько-молдовського осередку культури Кукутені-Трипілля. Вона летить (без свого коханого, якого вже давно дратують Юлині пошуки, а тепер, після Парижу, летіти до якихось Богом забутих Яс!).

... У місцевому ресторанчику, в якому Юля намагається повечеряти, на неї чекає сюрприз: за сусіднім столиком сидить разюче схожий на професора Івана Андрійовича Войцеховського сивоволосий чоловік. Перед ним розкрита книга. «Захар Беркут». «Ви читаєте українською?». -- запитує Юля. -- «Я завжди читаю українською», спокійно відповів чоловік». Він не визнає себе за Войцеховського. Він не знає про кораблетрощу. Але в його житті був дивний випадок, про який він нічого не пам'ятає. Лікарі врятували йому життя. І ось він тут.

«-- Можна, я вам щось розповім? -- наполягала дівчина.

-- Ну, якщо ви нікуди не поспішаєте, то будь ласка, -- погодився чоловік, і Юля розповіла йому історію про експедицію на острів Зміїний.

Коли дівчина завершила свою розповідь, чоловік довго сидів і дивився на неї. Він нічого не міг сказати. Її розповідь його не те що вразила, вона викликала у нього якісь незрозумілі асоціації, які, наче вода у фонтані, переливалися ледь вловними тінями і відтінками. Він мовчав, і Юля мовчала...».

Що буде далі -- інтрига залишається. Чи дійсно знайшовся Професор? Чи й справді духи-хранителі Атлантиди ведуть за собою героїв? -- Чекаємо на третю частину!

P.S. «Юля і сивочолий чоловік зайшли в хол готелю. Чоловік помітно шкутильгав, а тому спирався на руку дівчини.

Посеред мармурової зали стояв хлопець з величезним букетом білосніжних троянд. Юля підвела очі й аж рота відкрила від такої кількості квітів, за якими навіть не було видно власника букету.

Квіти повільно опустилися.

-- Привіт! -- промовив хлопець. -- Вибач, що я тебе залишив саму!

Юля зупинилася... Вона не вірила своїм очам, спантеличено дивлячись то на чоловіка, то на хлопця... Нарешті оговтавшись, підійшла до хлопця, обняла його й ніжно поцілувала:

-- І ти мені вибач...»

Шляхи рецепції класичної цивілізаційної спадщини давно й надійно прокладені в Україну. З «Енеїди» І.П. Котляревського часто виводять літературну українську мову. Багато вдавався до античних ідей та образів Михайло Драгоманов, -- у т.ч. й відгукуючись «на злобу дня» своїми публіцистичними творами. Неспокійне плем'я українських атлантологів привільно почувається на просторах Платонової Атлантиди. Дві книги Ігоря Куруса приємно вирізняються на тлі спекулятивних конструктів очевидною компетентністю автора, відчуттям міри в потрактуваннях давньої історії України, розглядуваної в контексті неолітичних культур і перших цивілізацій Європи, Близького і Середнього Сходу, Давнього Єгипту тощо. Що ж до літературних талантів автора, то вони, як на мене, цілком очевидні: створений ним захопливий роман, сюжет якого розгортається у нашому грозовому сьогоденні, знайде свого читача -- прочитавши перший том, він навряд чи вже утримається від спокуси знову зануритися в захопливу історію героїв роману наступних його частин: Das Erste steht uns frei, beim Zweiten sind wir Knechte.

ДЖЕРЕЛА І ЛІЕТАРУРА

Анісімова, Л. В. Особливості становлення американської теорії читацького відгуку. Науковий вісник Миколаївського державного університету імені В.О. Сухомлинського. 2012 (10). С. 5-9.

Блаженний Августин. Про Місто Боже / Пер. з лат. Содомори П.А. Патріярхат. 2005. № 4. С. 21 (таке посилання зустрічаєм у списку використаних джерел та літератури в докторській дисертації П. Содомори).

Бурдо Н.Б. Антропоморфні статуетки ранньотрипільського поселення Бернашівки. Археологія і давня історія України: Зб. наук. пр. - К.: ІА НАН України, 2012. Вип. 8. С. 2329.

Видаль-Наке П. Атлантида: краткая история платоновского мифа / пер. с фр., подстрочные примеч. А. Лазарева; ст. Ю. Литвиненко; послесл. М. Маяцкого. Москва: Изд. дом Высшей школы экономики, 2012. 208 с.

Леся Українка. Утопія в белетристиці / Зібрання творів у 12 тт. К.: Наукова думка, 1977. Т. 8. С. 155-198.

Платон. Держава / Пер. з давньогр. Д. Коваль. К.: Основи, 2000. 355 с.

Содомора П.А. Система термінів Томи з Аквіну та її рецепція в українському філософському контексті (на матеріалі "Суми теології" та "Суми проти поган"). Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук. Львів, 2016.

Cartledge, P. Reception - (P.) Vidal-Naquet Ed. L'Atlantide. Petite histoire d'un mythe platonicien. (Histoire 72). Paris: Les Belles Lettres, 2005. Pp. 199, illus. 18. 225238071X. The Journal of Hellenic Studies. Vol. 127. 2007. P. 259-259.

Gill, M. L.. Plato's Unfinished Trilogy: Timaeus-Critias-Hermocrates / Styles and Characters. Ed. by Gabriele Cornelli. - Berlin: De Gruyter, 2015. P. 33-45.

Greek Thinkers: A History of Ancient Philosophy. By Theodor Gomperz. Translated into English from the second German edition by G. G. Berry. V. II. - London: John Murray, Albemarle Street, 1913. P. 338-339.

Hafker, H. Atlantis. Kunstwart und Kulturwart. 27 (2). 1914. S. 400-402.

Hendricks, G.P. Deconstruction the end of writing: “Everything is a text, there is nothing outside context”.Verbum et Ecclesia. 2016. №37(1), a1509. DOI: http://dx.doi. org/10.4102/ve.v37i1.1509

Joseph, F. The Atlantis encyclopedia / by Frank Joseph; foreword by Brad Steiger. The Career Press / New Page Books. - Franklin Lakes (NJ), 2005. 312 p.

Kershaw, S.. The search for Atlantis: a history of Plato's ideal state. - London: Pegasus Books, 2018. 432 p.

Laird A. Ringing the changes on Gyges: philosophy and the formation of fiction in Plato's Republic // The Journal of Hellenic Studies. 2001 (121). P. 12-29.

Montana, F. Hellenistic Scholarship / Brill's Companion to Ancient Greek Scholarship. V. 1: History; Disciplinary Profiles. Ed. by F. Montanari, S.; Matthaios and A. Rengakos. Leiden- Boston, 2015. P. 60-183.

Searching for Atlantis Really Isn't the Best Career Move. URL:

https://www.wired.com/2016/05/geeks-guide-mark-adams/

Thorwald C. Franke. Review of: Frank Joseph. The Atlantis Encyclopedia. URL: https://www.atlantis-scout.de/atlantis-frank-joseph-engl.htm

Vidal-Naquet, Pierre. L'Atlantide. Petite histoire d'un mythe platonicien. (Histoire 72Paris: Les Belles Lettre, 2005. 199 p.

Wilamowitz-Moellendorff, Ulrich von. Plato. Berlin: Weidmann, 1920. 776 S.

REFERENCES

Anisimova, L. V. (2012). Osoblyvosti stanovlennia amerykanskoi teorii chytatskoho vidhuku. Naukovyi visnyk Mykolaivskoho derzhavnoho universytetu imeni V.O. Sukhomlynskoho. (10). P. 5-9. [in Ukrainian].

Blazhennyi Avhustyn. (2005). Pro Misto Bozhe / Per. z lat. Sodomory P.A. Patriiarkhat. № 4. P. 21 (take posylannia zustrichaiem u spysku vykorystanykh dzherel ta literatury v doktorskii dysertatsii P. Sodomory). [in Ukrainian].

Burdo N.B. (2012). Antropomorfni statuetky rannotrypilskoho poselennia Bernashivky. Arkheolohiia i davnia istoriia Ukrainy: Zb. nauk. pr. K.: IA NAN Ukrainy. Vyp. 8. P. 23-29. [in Ukrainian].

Cartledge, P. Reception - (P.) (2007). Vidal-Naquet Ed. L'Atlantide. Petite histoire d'un mythe platonicien. (Histoire 72). Paris: Les Belles Lettres, 2005. Pp. 199, illus. 18. 225238071X. The Journal of Hellenic Studies. Vol. 127.. P. 259-259. [in Englisn].

Gill, M. L. (2015). Plato's Unfinished Trilogy: Timaeus-Critias-Hermocrates / Styles and Characters. Ed. by Gabriele Cornelli. Berlin: De Gruyter. P. 33-45. [in Englisn].

Greek Thinkers: A History of Ancient Philosophy. By Theodor Gomperz. Translated into English from the second German edition by G. G. Berry. V. II. (1913). London: John Murray, Albemarle Street. P. 338-339. [in Englisn].

Hafker H. (1914). Atlantis. Kunstwart und Kulturwart. 27 (2). P. 400-402. [in Englisn].

Hendricks, G.P. (2016). Deconstruction the end of writing: “Everything is a text, there is nothing outside context”.Verbum et Ecclesia. №37(1), a1509. [in Englisn].DOI: http://dx.doi. org/10.4102/ve.v37i1.1509

Joseph, F. (2005). The Atlantis encyclopedia / by Frank Joseph; foreword by Brad Steiger. The Career Press / New Page Books. - Franklin Lakes (NJ). 312 p. [in Englisn].

Kershaw, S. (2018). The search for Atlantis: a history of Plato's ideal state. - London: Pegasus Books. 432 p. [in Englisn].

Laird A. (2001). Ringing the changes on Gyges: philosophy and the formation of fiction in Plato's Republic. The Journal of Hellenic Studies. (121). P. 12-29. [in Englisn].

Lesia Ukrainka. (1977). Utopiia v beletrystytsi / Zibrannia tvoriv u 12 tt. K.: Naukova dumka. T. 8. P. 155-198. [in Ukrainian].

Montana, F. (2015). Hellenistic Scholarship / Brill's Companion to Ancient Greek Scholarship. V. 1: History; Disciplinary Profiles. Ed. by F. Montanari, S.; Matthaios and A. Rengakos. Leiden-Boston. P. 60-183. [in Englisn].

Platon. Derzhava / Per. z davnohr. D. Koval (2000). K.: Osnovy. 355 p. (In Ukrainian).

Searching for Atlantis Really Isn't the Best Career Move. [in Englisn].URL: https://www.wired.com/2016/05/geeks-guide-mark-adams/

Sodomora P.A. (2016). Systema terminiv Tomy z Akvinu ta yii retseptsiia v ukrainskomu filosofskomu konteksti (na materiali "Sumy teolohii" ta "Sumy proty pohan"). Dysertatsiia na zdobuttia naukovoho stupenia doktora filosofskykh nauk. Lviv. [in Ukrainian].

Thorwald C. Franke. Review of: Frank Joseph. The Atlantis Encyclopedia. [in Englisn].URL: https://www.atlantis-scout.de/atlantis-frank-joseph-engl.htm

Vidal-Naquet, Pierre. (2005). L'Atlantide. Petite histoire d'un mythe platonicien. (Histoire 72Paris: Les Belles Lettre. 199 p. [in Englisn].

Vydal-Nake P. (2012). Atlantyda: kratkaia ystoryia platonovskoho myfa / per. s fr., podstrochnbie prymech. A. Lazareva; st. Yu. Lytvynenko; poslesl. M. Maiatskoho. Moskva: Yzd. dom Vbisshei shkoly ekonomyky. 208 p. [in Russian].

Wilamowitz-Moellendorff, Ulrich von. (1920). Plato. Berlin: Weidmann. 776 p. [in Englisn].

Размещено на Allbest.ru