Політика і Церква та їх взаємовідносини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій імені Степана Ґжицького

ПОЛІТИКА І ЦЕРКВА ТА ЇХ ВЗАЄМОВІДНОСИНИ

Огірко Олег Васильович, доктор філософії, доцент,

доцент кафедри філософії та педагогіки,

професор кафедри українознавства

Інституту Східної Європи

Анотація

Досліджується взаємодія Церкви та політики і її вплив на суспільство. Поєднання духовних і політичних чинників ставить перед суспільством нові виклики, які потребують ґрунтовного аналізу. Сучасна Церква відіграє значну роль у політичному житті країни, що вимагає детального вивчення та оцінювання.

У державі створено конституційно-правове середовище, яке забезпечує свободу віросповідання та діяльність релігійних організацій, відповідаючи вимогам міжнародних стандартів у багатьох аспектах. Відносини між Церквою й державою набувають партнерського характеру.

В Україні створена Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, як міжконфесійна інституція. При Міністерстві освіти і науки України активно діє Громадська Рада з питань співпраці з Церквами та релігійними організаціями. Сьогодні в Україні активно функціонує медичне, академічне та військове капеланство. політика церква релігійний віросповідання

Політика та Церква - це дві важливі інституції, які активно сприяють формуванню суспільства та його цінностей. Взаємодія між ними може бути складною через взаємний вплив, але кожна з них має свої власні сфери впливу та інтереси. В багатьох державах прийнято принцип відокремлення Церкви від держави, що означає, що державні установи не мають втручатися у релігійні справи і навпаки. Політичні партії різних країн, які ґрунтуються на релігійних цінностях, виявляють взаємодію з релігійними організаціями, що також відображає взаємозв'язок між політикою та Церквою.

Держава офіційно є світською, але на практиці політики часто співпрацюють з Церквою. Церква користується в Україні високою довірою. Вона зберігає та передає релігійні традиції, проводить духовно -моральне навчання і виховання, займається благодійною діяльністю та веде міжнародну співпрацю. Церква може виступати суб'єктом політики, який через соціально- політичні доктрини впливає на суспільство та соціальні групи.

Церква - це спільнота учнів Ісуса Христа, це збори народу Божого. Прийняття християнства в Україні поставило нашу державу на рівень із християнськими народами Сходу й Заходу. Церква стала посередником духовного і морального збагачення, мотором усіх релігійних та суспільних починань українського народу.

Ключові слова: політика, Церква, секуляризм, православ'я, католицизм, протестантизм, Ісус Христос, Володимир Великий.

Annotation

Ohirko Oleh Vasylyovych, Doctor of Philosophy, Associate Professor, Associate Professor of the Department of Philosophy and Pedagogy, Stepan Gzhytskyi National University of Veterinary Medicine and Biotechnologies, Professor of the Department of Ukrainian Studies at the Institute of Eastern Europe

POLITICS AND THE CHURCH AND THEIR RELATIONSHIPS

The interaction of the Church and politics and its influence on society is studied. The combination of spiritual and political factors presents society with new challenges that require thorough analysis. The modern Church plays a significant role in the political life of the country, which requires detailed study and evaluation.

The state has created a constitutional and legal environment that ensures freedom of religion and the activities of religious organizations, meeting the requirements of international standards in many aspects. Relations between the Church and the state acquire a partnership character.

In Ukraine, the All-Ukrainian Council of Churches and Religious Organizations was created as an inter-confessional institution. At the Ministry of Education and Science of Ukraine, the Public Council on Cooperation with Churches and Religious Organizations is active. Today, medical, academic and military chaplaincy is actively functioning in Ukraine.

Politics and the Church are two important institutions that actively contribute to the formation of society and its values. Interactions between them can be complex due to mutual influence, but each has its own spheres of influence and interests. In many countries, the principle of separation of the Church and the state has been adopted, which means that state institutions should not interfere in religious affairs and vice versa. Political parties of various countries, which are based on religious values, show interaction with religious organizations, which also reflects the relationship between politics and the Church.

The state is officially secular, but in practice politicians often cooperate with the Church. The church enjoys high trust in Ukraine. It preserves and transmits religious traditions, conducts spiritual and moral education and upbringing, engages in charitable activities and conducts international cooperation. The Church can act as a subject of politics, which influences society and social groups through sociopolitical doctrines.

The Church is a community of disciples of Jesus Christ, it is a meeting of the people of God. The adoption of Christianity in Ukraine put our state on a level with the Christian nations of the East and West. The Church became the mediator of spiritual and moral enrichment, the engine of all religious and social endeavors of the Ukrainian people.

Keywords: politics, Church, secularism, Orthodoxy, Catholicism, Protestantism, Jesus Christ, Volodymyr the Great.

Постановка проблеми

Українське суспільство спрямовує свої зусилля на зміни в духовній, соціально-економічній та політичній сферах з метою зміцнення державності. Цей процес потребує активної участі різних суб'єктів, серед яких не лише державні інституції та політичні партії, але й різноманітні громадські організації та об'єднання. Церква виступає важливим фактором у цьому процесі, вона хоч і відокремлена від держави, але не відділена від суспільства.

Україна - поліконфесійна держава. За темпами росту релігійних організацій вона посідає одне з провідних місць у Європі. До православних конфесій в Україні належать: ПЦУ (Православна Церква України), яка займає проукраїнську позицію та УПЦ МП (Українська православна Церква Московського Патріархату), яка не займає такої позиції, бо її духовний центр знаходиться в Москві, предстоятель якої патріарх Кирил Гундяєв, благословляє війну росії проти України, називаючи її “святою справою” і “захистом руского міра”. Католицизм в Україні представлений Українською греко-католицькою Церквою (УГКЦ) та Римо-католицькою Церквою (РКЦ).

Перечисленні вище конфесії належать до традиційних Церков України, які базуються на: таїнственній ініціації, універсальності, ієрархічній службі й харизматизмі, концепції спасіння світу та інтегрального розуміння світу, а також на об'єктивно-текстуальному тлумаченні об'явлених джерел релігії, пізнавально-емоційній мотивації, вільному й свідомому прийнятті рішень, відпущенні вини та відданні себе Богові. Традиційні Церкви об'єднуються навколо наступних фундаментальних світоглядних принципів: теоцентризм (розуміння того, що Бог є центром усього), креаціонізм (усвідомлення того, що Бог все створив з нічого), провіденціоналізм (положення про це, що Бог перманентно (безперервно і постійно) керує створеним Ним світом, людською історією й поведінкою кожної окремої людини), персоналізм (усвідомлення людини як особи, створеної на образ і подобу Божу) і ревеляціонізм (прийняття Божого Об'явлення) [3].

Крім них в Україні поширені нетрадиційні Церкви, до яких належать протестантські Церкви та секти як релігійні організації, що використовують частину вчення традиційних Церков, особливо наголошуючи на єдиному джерелі віровчення - Біблії.

Протестантизм представлений в Україні 20 напрямками та налічує понад 5000 Церков. Прихильники найчисельніших із них об'єднані у впливові союзи євангельських християн-баптистів, п'ятидесятників та адвентистів сьомого дня, що активно займаються благочинною діяльністю.

У державі створено конституційно-правове поле, яке гарантує свободу релігії та Церкви і з багатьох параметрів відповідає міжнародним критеріям і стандартам. Згідно Статті 35 Конституції України жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Відносини між Церквою й державою набувають дедалі більш партнерського характеру. Релігійна ситуація в державі характеризується нарощуванням екуменічної співпраці християнських організацій, насамперед у контексті святкування 2000-ліття Різдва Христового, запровадження предмета “Християнська етика” у загальноосвітніх і вищих навчальних закладах України й візитів в Україну Папи Івана Павла II та Вселенського Патріарха Варфоломія I.

В Україні у грудні 1996 р. з метою об'єднання зусиль провідних конфесій України задля сприяння духовному відродженню, координації міжрелігійного діалогу, участі в розробці проектів нормативних актів з питань відносин між державою і релігійними організаціями, здійснення колективних заходів соціально-доброчинного характеру, створена Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО), як міжконфесійна інституція. При Міністерстві освіти і науки України діє Громадська Рада з питань співпраці з Церквами та релігійними організаціями з метою створення ефективних організаційних та правових умов для реалізації громадянами конституційного права на участь в управлінні державними справами, забезпечення відкритості діяльності МОН України, врахування громадської думки у процесі підготовки та організації виконання його рішень, сприяння всебічному забезпеченню свободи совісті та подальшої гармонізації державно-конфесійних відносин в галузі освіти, підтримання постійного діалогу із Церквами та релігійними організаціями, більш ефективного використання їхнього потенціалу у виховному процесі. Сьогодні в Україні діє медичне, академічне та військове капеланство. Капелан - це представник духовенства, якому на постійних засадах доручають пастирську опіку над якоюсь спільнотою або особливою групою вірних. На сьогодні найбільш поширеною є служба військового капеланства Збройних Сил України, яка призначена для організації заходів щодо задоволення духовно-релігійних потреб військовослужбовців та працівників Збройних Сил України і членів їх сімей.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Проблеми взаємовідносин політики і Церкви досліджували відомі українські вчені: М. Бабій, В. Бондаренко, С. Бублик, В. Єленський [4], А. Колодний [1], І. Онищук, П. Яроцький [6] та інші.

Найбільш активну роль в державотворенні у сучасності в Україні відіграє Православна Церква в Україні (Предстоятель ПЦУ - митрополит Київський і всієї України Блаженніший Епіфаній Думенко) та Українська греко-католицька Церква (Предстоятель УГКЦ - Глава і Отець, Верховний Архиєпископ Києво- Галицький, Митрополит Київський Блаженніший Святослав Шевчук). Ці Церкви заснували відповідні інституції, а саме Православні богословські академії в Києві, Львові, Ужгороді та Український католицький університет у Львові, науковці і богослови яких займаються проблемами взамовідносин політики і Церкви.

Мета статті - аналіз взаємовідносини між політикою і Церквою протягом історії, включаючи їхні взаємодії, конфлікти та співпрацю, а також розуміння того, як політика і Церква взаємодіють у формуванні суспільних та культурних цінностей, стандартів поведінки, моральних норм тощо.

Виклад основного матеріалу

Політика і Церква - дві значущі інституції, які відіграють важливу роль у формуванні суспільства та його цінностей. Їхні відносини можуть бути складними, оскільки вони впливають одна на одну, але водночас мають свої власні сфери впливу та інтереси.

У колишньому радянському суспільстві органи влади часто порушували права релігійних громад та віруючих, а інформація про це була приховувана. Публікації, які об'єктивно аналізували роль Церкви в суспільно-політичному житті, були заборонені.

Лише з появою загальної демократизації суспільства з'явилася можливість висвітлити цю проблему об'єктивно. Тепер, завдяки вільному обміну ідеями та інформацією, можна проводити відкриті дискусії про роль Церкви та її місце в сучасному суспільстві.

Церква завжди мала великий вплив на політику. В історичному минулому папи та духовенство часто мали політичну владу, а королі та імператори прагнули отримати підтримку Церкви для легітимації своєї влади.

В час Ренесансу та Реформації виникали конфлікти між католицькою Церквою та протестантськими спільнотами, які змінили політичний ландшафт Європи. Це призвело до ослаблення політичної влади Церкви.

В час Просвітництва поширювалися ідеї про відокремлення Церкви від держави та зростання світських ідеологій.

У сучасності в багатьох державах прийнято принцип відокремлення Церкви від держави, що означає, що державні установи не мають втручатися у релігійні справи і навпаки. Поширюється секуляризм, який своєрідною ідеологією, що веде до збіднення змісту віри, ослаблення релігійних зв'язків, а також до відокремлення релігійного життя від свідомості індивіда й суспільства. Секуляризм як атеїстична ідеологія є відторгненням великої трансцендентної реальності перед світом як шкідливої для людства. Давніше секуляризм пов'язувався перш за все з ідеологічними теоріями (індивідуалізм, лібералізм, комунізм), прямуючими до суспільних реформ із усуванням релігійного чинника, знищуючи, таким чином, релігійну свободу громадян. В теперішній час секуляризм пов'язується скоріше з певним типом науково - технічної ментальності й раціоналістичним способом мислення, пропагуючи образ світу без Бога, заперечуючи трансцендентну цінність самої людяності. Секуляризм і пов'язаний із ним індиферентизм (байдуже ставлення до певних проблем християнства) є основною загрозою для християнської релігії й культивованих через неї цінностей. У зв'язку з атеїстичним секуляризмом щоденно різними способами пропагується споживча цивілізація, що є самозапереченням євангельського духу, чітко відкинуті повчанням Церкви. У повчанні “Evangelii nuntiandi” (1975) папа Павло VI називав секуляризм “доктриною нещастя”, підкреслюючи, що він є такою концепцією світу, яка є втечею від Бога, Який стає зайвим, тобто заважає. За повчанням святого папи Івана Павла II “Reconciliatio et paenitentia” (1984), секуляризм є комплексом поглядів і звичок, що відстоюють гуманізм, цілковито відірваний від Бога, викривлений пересиченням споживання та приємності, провокує втрату відчуття гріха й поваги до гідності іншої людини. Секуляризм спричиняє своєрідну “порожнечу сенсу” життя людей [5].

Взаємозв'язок політики і Церкви проявляється також і в цьому, що в багатьох країнах є політичні партії, які засновані на релігійних цінностях і активно співпрацюють з релігійними організаціями.

Церква часто висловлює свою позицію щодо важливих соціальних питань, таких як аборти, шлюб, сім'я, евтаназія, клонування, права людини тощо.

Між політикою і Церквою є взаємодія та конфлікти, які проявляються в різних формах. Церква, особливо католицька, найчастіше виступає проти певних законодавчих ініціатив, які вона вважає неетичними, наприклад, щодо абортів, штучного запліднення, евтаназії, клонування або контрацепції. У деяких країнах релігійні лідери можуть активно брати участь у політичних кампаніях, підтримуючи або виступаючи проти певних кандидатів або партій. Церкви часто беруть участь у громадянських рухах, допомагаючи у вирішенні соціальних проблем, таких як бідність, безпритульність, освіта тощо.

Для прикладу, в США Конституція забезпечує свободу релігії, але політика і релігія тісно переплетені. Євангельські християни там мають значний вплив на політику. У багатьох європейських країнах Церква відокремлена від держави, але має значний культурний вплив.

У багатьох мусульманських країнах ісламська релігія відіграє ключову роль у політиці, впливаючи на законодавство і суспільне життя.

Політична і церковна сфери в Україні тісно переплітаються, і це породжує безліч питань для дослідження. Взаємодія між Церквою і державою, а також її вплив на формування громадської думки та політичних процесів, є важливими аспектами сучасного українського суспільства. Церква відіграє значну роль у житті країни, і цей вплив варто ретельно аналізувати, щоб зрозуміти його наслідки та виклики, що виникають внаслідок поєднання духовних і політичних чинників.

Відносини між політикою та Церквою є складним і багатогранним явищем. Ці дві сфери активно взаємодіють, впливаючи одна на одну і на розвиток суспільства в цілому. Церква відіграє важливу роль у формуванні громадської думки і політичної культури, що, в свою чергу, впливає на політичні процеси в країні. Водночас, політичні рішення і події відображаються на діяльності Церкви, її позиціях і впливі. Аналіз цих взаємовідносин є необхідним для розуміння сучасних викликів і перспектив розвитку України.

Взаємовідносини між політикою і Церквою в Україні є складними та багатоаспектними, враховуючи історичний контекст, культурні особливості та поточні політичні реалії. Християнство прийшло на українські землі у 988 році, коли князь Володимир Великий охрестив Київську Русь. Це сприяло утворенню тісних зв'язків між Церквою та державою. Після падіння Києва під натиском монголо-татар у XIII столітті, українські землі поступово перейшли під контроль Великого князівства Литовського, а пізніше - Речі Посполитої. З XVI століття почалося підпорядкування української Церкви Московському патріархату.

За радянських часів Церква була під суворим контролем держави, багато храмів закривалися, а священнослужителів переслідували. Особливого гоніння зазнав єпископат і духовенство УГКЦ, бо в 1946 р. ця Церква була заборонена радянською владою, а її Глава патріарх Йосиф Сліпий відбув 18 років каторги.

В сучасному періоді після здобуття незалежності у 1991 р. Україна пережила відродження релігійного життя. Важливими моментами стали: відродження УГКЦ та УАПЦ в 1989 р., УПЦ КП в 1992 р., створення Православної Церкви України (ПЦУ) у 2018 р., яка отримала Томос про автокефалію від Вселенського патріархату.

Українська православна Церква Московського патріархату (УПЦ МП) донині ще залишається впливовою серед частини населення України, але її роль викликає багато суперечок, особливо в контексті російсько-української війни, бо деякі з єпископів та священнослужителів цієї Церкви звинувачені в підтримці війни проти України, розв'язаною росією.

Різні політичні сили намагаються використовувати релігійні настрої населення для своїх цілей. Політики часто відвідують релігійні заходи та підтримують окремі Церкви для зміцнення свого електорату.

Держава офіційно є світською, але на практиці політики часто співпрацюють з Церквою. Наприклад, президенти України Петро Порошенко і Володимир Зеленський підтримують процес визнання ПЦУ.

Безперечно Церква впливає на суспільство. Церкви активно беруть участь у соціальній та гуманітарній діяльності, допомагаючи внутрішньо переміщеним особам, бідним та хворим. Релігія відіграє важливу роль у формуванні національної ідентичності. ПЦУ та УГКЦ стали символом незалежності та духовного відродження України. Визнання ПЦУ сприяє зміцненню міжнародних зв'язків України, особливо з країнами, де православ'я має значний вплив.

Проте, на жаль, залишаються актуальними конфлікти між конфесіями. Напруженість між ПЦУ та УПЦ МП залишається, особливо в питаннях власності на храми та монастирі. Зрозуміло, що використання релігійних питань у політичній боротьбі може призвести до подальшого розколу в суспільстві.

Російська Федерація продовжує впливати на УПЦ МП, що створює додаткові виклики для національної безпеки України.

Взаємовідносини між політикою і Церквою в Україні залишаються важливим фактором суспільного життя, впливаючи на різні аспекти як внутрішньої, так і зовнішньої політики країни.

Церква користується в Україні високою довірою. Церква не може самоусуватися від політики, дбаючи про розв'язання суспільних проблем.

Церква може виступати суб'єктом політики, який через соціально- політичні доктрини впливає на суспільство в цілому і соціальні групи зокрема. Церковні орієнтації щодо правильного устрою суспільного життя є підґрунтям політичних дій як особистості, так і суспільних рухів, партій тощо.

Церква історично вплетена в систему політичної діяльності, що проявляється в масових суспільно-політичних рухах, підтримці або протистоянні політичній еліті, мобілізації віруючих щодо вирішення суспільно значимих проблем, впливі на відносини парафіян із суспільством, формуванні політичного або аполітичного світогляду.

За останнє десятиліття Україна зазнала саме політизації церковного життя, коли служителі та учасники Церков почали брати участь у політичній діяльності, виборах, з'явилися політичні партії і рухи на церковній основі, регулювання політичних конфліктів стало відбуватися за участю або під впливом Церкви.

Церква - це специфічна інституція, яка має різноманітні значення для різних людей та культур. Для багатьох віруючих, Церква є святинею, місцем поклоніння і спільнотою віруючих, де вони збираються для молитви, об'єднуються в релігійних обрядах та знаходять духовну підтримку.

З історичного і соціального погляду, Церква виконує різні функції, такі як збереження та передача релігійних традицій, духовне навчання, благодійна діяльність, міжнародна співпраця тощо.

Однак, Церква також може бути об'єктом критики або політичного спротиву через свою впливову роль у суспільстві, а також через історичні або сучасні проблеми з організацією, фінансами, чи моральними скандалами.

Роль Церкви в сучасному суспільстві є складною і залежить від конкретного контексту, культури та історичних обставин.

Для багатьох людей Церква залишається важливим джерелом духовності, моральних цінностей та підтримки. Вона створює спільноту віруючих, місце для молитви, релігійних обрядів та навчання. Багато Церков і релігійних груп здійснюють різноманітні соціальні програми, такі як благодійність, допомога бідним, реабілітація наркоманів, підтримка сімей, медичні послуги тощо. Багато церковних організацій беруть активну участь у громадському житті, виступаючи за права людини, захист незахищених груп, екологічну та соціальну справедливість.

Церква впливає на моральні стандарти і цінності у суспільстві, часто виступаючи з позицій щодо етичних питань, сімейних цінностей, та інших аспектів суспільного життя.

У багатьох країнах Церква має значний політичний вплив, а її лідери або вчення можуть впливати на законодавчі процеси та суспільні реформи.

У кожному випадку, Церква є важливим елементом культурного, релігійного та соціального життя багатьох людей у світі.

По відношенні до політики Церква діє за Євангельським принципом: “Віддайте, отже, що кесареве - кесареві, а що Боже - Богові” (Лк. 20, 25), а також за словами апостола Павла: “Кожна людина нехай кориться владі вищій: нема бо влади, що не була б від Бога” (Рим. 13, 1). Церква молиться за владу, щоб вона розумно управляла державою. Правда, коли влада порушує Божий Закон, то Церква наголошує, що: “Слухатися слід більше Бога, ніж людей” (Ді. 5, 29). Відмова послуху цивільній владі, якщо її вимоги суперечать вимогам совісті, є у розрізненні між службою Богові і службою політичній спільноті.

Зіслання Святого Духа на Апостолів (День П'ятидесятниці - День Святої Трійці) - це день народження Церкви. Церква - це таїнство. “Еклесіа” - так по грецькому звучить українське слово Церква (походить воно від дієслова “скликати” й означало дві тисячі років тому у греко -римському суспільстві офіційні і правомочні збори громадян для вирішення важливих громадських справ, для суверенного волевиявлення) - це братерське духовне сопричастя, а також і видима інституція (товариство всіх вірних у всьому світі), заснована Ісусом Христом, щоб продовжувати Його апостольську і Спасительську діяльність між народами, як Він повелів Апостолам перед Своїм Вознесінням: “Ідіть, отже і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав. Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку” (Мт. 28, 19-20). Церква не є місцем, де кожен перебуває окремо і самостійно здобуває спасіння. Вона також не є засобом індивідуального освячення. Церква - це вибраний народ, спільнота людей, якій Бог дарує спасіння. Тож і людина є не тільки індивідом, окремим представником людства. Людина, а отже, кожен з нас, це - особа, покликана до спілкування з іншими, до обміну та єдності з ними, - до сопричастя з іншими людьми та Особами Пресвятої Тройці. Ми стаємо людьми тоді, коли спілкуємося і даруємо себе одне одному [3].

Єство Церкви просякло цим Христовим посланням. Він її уповноважив силою Своїх слів, і це післання Церкви Ісусом Христом є для неї фундаментальним і настановчим імперативом. Тут уже йде мова про вселенську Церкву, яка охоплює всі народи.

Чітке визначення Церкви дав апостол Петро: “рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, щоб звістувати похвали того, хто вас покликав з темряви у дивне своє світло: колись не народ, тепер же народ Божий” (1 Пт. 2, 9-10).

Отже, Церква - це спільнота учнів Ісуса Христа і дітей Божих, збори народу Божого, вибраного і покликаного на служіння Всевишньому. Вона - більша від релігійного братства, ширша від спілки однодумців, повніша від духовного суспільства. Церква - це спільнота людей, які покликані довершити справу і виконати заповіти Ісуса Христа. Спільноту своїх послідовників Ісус Христос назвав “своєю Церквою”.

Церква є там, де є християни і священники. Церкву також називають Матір'ю християн, бо вона під час святого хрещення дає душі справжнє життя - освячуючу благодать, яка дає людині право до неба і як духовна матір, виховує своїх вірних. “Хто не має Церкви за матір, той не може мати Бога за батька” (св. Кипріян). Вона поширює Христове вчення за допомогою проповідей, пастирських листів і навчання релігії, уділяє встановлені Христом засоби - за допомогою жертви Святої Літургії, Святих Тайн, благословення, освячення і відправи Богослужінь та керує членами Церкви, видаючи церковні заповіді, заборони, застосовуючи покарання за великі провини (позбавлення членства в церковній спільноті).

Церквою керує Ісус Христос з неба через Святого Духа, тому називаємо Його Главою Церкви. Церква, вірна євангельській правді, іде дорогою Христа й апостолів. Вона наполегливо працює, щоб поширювати Боже Слово. Для Бога немає більшої приємності ніж та, щоб всі люди спаслися і знайшли та відкрили для себе єдину істину: “і спізнаєте правду, і правда визволить вас” (Ів. 8, 32). Крім того Церква роз'яснює та укріплює моральні засади, що випливають з природи самої людини. Кожен християнин, який прагне духовної зрілості, зобов'язаний у щирості і з любов'ю поширювати науку Христа тим, які стоять осторонь і поза межами християнства. Церква закликає своїх вірних, щоб з розсудливістю і любов'ю, через співпрацю і діалоги з представниками інших релігій, засвідчували християнську віру і життя, признавали, зберігали й згадували ці моральні і духовні блага [2].

У Церкві розрізняємо два стани: духовний і світський. Церква учительська (єпископи) і Церква слухаюча (миряни) повинні спілкуватися у дусі братерської любові та в ньому проводити діалог з Ісусом Христом. Цей діалог повинен відбуватися як за посередництвом Святої Літургії і приватних молитов, так і обов'язкових діл милосердя.

Однак у Церкві є завжди присутня небезпека тяжіння людської природи до зловживання, свідомого або несвідомого бажання домінувати над Божими прерогативами, що доволі часто спокушає одних і зумовлює розгублення серед інших. Цей недолік можна і треба долати незламністю живої віри. Господь чітко визначив межу “слабкості” Церкви, яка в екстремальних обставинах завжди проявляє силу своєї непохитності і нездоланності. Такі харизми, як непомильність і незнищимість супроводжуватимуть Церкву аж до другого приходу Ісуса Христа.

Церква є ієрархічною установою. Звідси і випливає порядок підпорядко - ваності мирян - духовенству.

На початку заснування Церкву очолював обраний Ісусом Христом апос - тольський збір під проводом Першоверховного апостола Петра, після них - єпископи (буквально “охоронці”, “наглядачі”) та їх наслідники. Наслідник апостола Петра - Папа Римський - є видимим Главою католицької Церкви, далі ідуть патріархи, митрополити, архиєпископи та єпископи, і найменшу адміністративну одиницю Церкви становлять парафії.

Церква є незалежна від держави (Ісус Христос передав свій учительський і пастирський уряди тільки Апостолам і їх наслідникам, а не світським керівникам), а держава від Церкви. Проте між ними повинно існувати взаєморозуміння і згода, адже Церква суттєво допомагає державі: навчає послуху щодо світської влади, запобігає злочинам, спонукає до добрих і високих вчинків, об'єднує народи, засновує добродійні заклади, опікується хворими, самотніми, звільненими з в'язниць, дітьми, які залишилися без батьків. Вона завжди дбала про розвиток освіти і культури, засновувала наукові заклади, священникам і монахам належить багато винаходів [2].

Завдяки Церкві незаселені місцевості заселялися людьми, неродючі землі ставали родючими. Немає, отже границь повноважень Церкви, ані географічних, ані етнічних. Вона послана всюди і до всіх, готова до діалогу з кожним і готова служити кожному і кожен своїм наверненням через віру в Ісуса Христа стає членом Церкви.

Святий Дух провадить Церкву до її кінцевої мети - надприродної обителі - Бога Отця, допомагає їй дотримуватися правдивої віри і чистоти моралі для здійснення планів Божого Провидіння. У конкретно визначеному моменті історії людства Святий Дух уділяє Церкві свою надприродну благодать і спонукає проводити Вселенські та Помісні Собори, які визначають непомильність тих чи інших світоглядних систем й аналізують розвиток різних суспільних тенденцій.

Розумні керівники країн і політики світу завжди підтримували Церкву і допомагали їй, а ті держави, як переслідували її, скоро занепадали.

На початках християнство було єдине, але згодом поділилося, особливо від часів царгородського Патріарха Фотія (у другій половині ІХ ст.), який започаткував цей поділ, що потім вилилося в розкол Церкви на Східну (Константинопольську (грецьку) і Західну (Римську (латинську) в 1054 р. За цим стояв культурний і політичний поділ: грецька і латинська культури, візантійське (грецьке) цісарство і римське (франко-німецьке).

Цей поділ негативно вплинув на єдність Христової Церкви, внаслідок чого зараз вона поділена на Католицьку, Православну і Протестантську або Євангелистську, до якої належить Англіканська Церква та вихідні з неї баптисти, адвентисти, п'ятидесятники та інші протестантські релігійні спільноти.

Церква відіграє надзвичайно велику роль у вихованні особистості, формуванні її духовності. Заснована на принципах гуманізму, доброзичливості, миру, спокою, щастя; вона найбільшою мірою є причетна до святая святих людського життя - душі. Церква опікується людиною протягом усього її життя та майже у всіх видах діяльності, від появи на світ і до смерті, проводить її в останній шлях: тіло у домовину, а душу у вічність. Їй належить виховання людини в дусі милосердя, честі та справедливості, любові і надії, вірності і шанобливого ставлення до батьків, старших, малих, немічних, страху покарання перед Богом за заподіяне лихо та скоєні гріхи.

Християнська Церква в Україні має тисячолітню історію і неодноразово виконувала функцію підняття духовності нації, особливо у тяжкі для країни часи. Протягом багатьох століть вона відігравала роль не тільки Божого дому, місця молитви, а й виконувала місію центру духовного життя, формувала світогляд нації, утверджувала справді етнічний характер, ідеї, зміст та форми творів духовної і матеріальної культури українського народу. Церква завжди була центром культури, мистецтва, літератури, науки.

Разом зі своїм народом упродовж віків Церкві доводилося переживати багато духовних радісних моментів, але й не бракувало також сумних часів духовного і національного поневолення та жорстокого переслідування. Намагаючись підкорити наш народ, ворожі сили, як зі Сходу, так і з Заходу були свідомі, що осягнуть свою диявольську мету лише тоді, коли знищать найбільшу твердиню українського народу - його Святу Церкву, яка віками була його покровителькою. Ми дякуємо Богу, що наш народ від 988 року належить до Христа і Його Церкви.

Церква - це установа, що живе в часі й має свої окремі, як і наш народ, періоди, епохи, доби свого розвитку, росту й занепаду. Тому вплив Церкви на духовність українського народу, його світогляд, морально-етичний розвиток, соціально-економічні та політичні процеси конче необхідно розглядати за періодами і певними добами її історії, котрі становлять головні осі, на яких оберталося та обертається життя Христової Церкви на землях сучасної України.

Наш народ, якому притаманний свій вияв людського мислення, поведінки, релігійного характеру, має свою релігійну історію, форми християнської організації, за якими це християнство живе до сьогоднішнього часу. Треба зазначити, що християнське життя в українському народі почалося набагато раніше від офіційного хрещення князем Володимиром у 988 році. У зв'язку з цим починати історію Христової Церкви на Русі-Україні 988 роком або 955 роком, коли княгиня Ольга сама особисто стала християнкою, не зобов'язуючи, однак до такого офіційного державного акту ні народ, ні своїх безпосередніх наступників, історично невиправдано. Тому ми поділяємо історію нашої Церкви на основні три доби: святоандріївську, святоволо- димирівську, новітню, яким передував період вагань і легенд та неофіційного приватного існування християнства на українських землях, що закінчився Актом офіційного хрещення народу Русі-України.

Аналіз тисячолітньої історії українського народу свідчить про те, що ще задовго до офіційного прийняття християнства на Україні були високого рівня оригінальна культура, писемність, фольклорний епос, лірика, кам'яна і дерев'яна скульптура й архітектура, народне мистецтво, ремесла українських племен дохристиянського періоду стояли на вищому рівні, ніж у дохристиянській Західній Європі. В епоху язичницьких часів наші предки вже жили моральним життям, котре відповідало канонам ще невідомого їм християнства, яке почало поширюватися в Україні в більшій чи меншій мірі надзвичайно рано і вже ніколи потім не зникало з нашої землі.

Відомо, що єпископи з українських земель брали участь у перших Вселенських Соборах Церкви. Зокрема, у І Вселенському Соборі 325 року в Нікеї - єпископ Кадм з Керчі; у ІІ Константинопольському Соборі 381 року - єпископ Етерій зі Скитії (Херсонес); у ІІІ і IV Ефезькому і Халкедонському Соборах 431, 451 рр. взяв участь єпископ Лонгін з Херсонесу; у V Константи - нопольському Соборі 553 року - єпископ Стефан з Корсуня, а у V Константинопольському Соборі в 681 році - єпископ Юрій з Корсуня; у VH Нікейському Соборі 787 року - єпископ Стефан із Судака [3].

Отже, наша Батьківщина задовго до 988 року була готова до сприйняття християнської культури. Бо до великої Божої благодаті - віри в Христа підготували її князі Аскольд і Дир, діяльність рівноапостольних святих Кирила і Мефодія та християнські громади, створені княгинею Ольгою.

Християнство не заперечувало всього того, чим жив до його прийняття наш народ. Воно принесло східнослов'янському народові вищу мораль, ідеали і культуру, осередками яких стали Церкви.

Прийняття християнства і становлення церковної структури в часи Київської Русі впровадили Україну в коло європейських країн, породили її писемну культуру та заклали основи історичної пам'яті. Основна частина населення Русі-України вже наприкінці Х ст. зреклася поганства і з вдячністю прийняла нову релігію.

Отже, в 988 році відбулася найбільша подія в історії українського народу, що мала величезний вплив на всю подальшу історію нашої нації, її мораль взагалі і на формування поглядів на ідеал людини, зокрема - його хрещення. Святий Володимир Великий, основоположник і хреститель України, засновник нашої державності, завершив велике діло християнізації нашої історії, він гармонійно поєднав релігійні й національні інтереси та ідеали. Добре розуміючи надприродний зміст християнства, найвища мета якого є освячення і спасіння людських душ, Володимир Великий через святе Хрещення України передав цей найцінніший скарб правдивої віри - благовість Ісуса Христа цілому українському народові на спасіння, на його вічне та дочасне добро.

Тим актом він поставив нашу державу на рівень із християнськими народами Сходу й Заходу. Християнська віра стала домінуючою, посеред - ником духовного збагачення, мотором усіх релігійних та суспільних починань.

Християнство, давши відразу розуміння Єдиного Бога, легко запровад - жувалося в Україні, бо природно єдналося з попередніми віруваннями, особливо в тому, що не суперечило християнству.

Навіть в Преамбулі сучасної Конституції України сказано, що вона приймається “усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями”.

Висновки

Взаємодія політики і Церкви - це складна проблема, яка залежить від історичного, культурного та соціального контексту конкретної країни. Важливо знаходити баланс між релігійними переконаннями і світськими принципами, щоб забезпечити гармонійне та справедливе суспільство.

Отже, взаємовідносини політики та Церкви слід і надалі розвивати, усвідомлюючи, що ця співпраця принесе нашому народові Боже благословення.

Література

1. Академічне релігієзнавство. Підручник / За наук. ред. проф. А. Колодного. Київ: Світ Знань, 2000. 862 с.

2. Андрушко В.Т., Зінько о. В., Огірко О.В. Церква та її роль у консолідації суспільства / В.Т. Андрушко, о. В. Зінько, О.В. Огірко // Поліетнічне середовище: культура, політика, освіта. Вип. V. Луганськ, Цюріх, Женева, 2004. С. 67-76.

3. Андрушко В.Т., Огірко О.В. Релігієзнавство: проблеми і перспективи викладання / Т. Андрушко, О.В. Огірко. Львів. НЛТУУ, ЛНУВМБ, 2011. 316 с.

4. Єленський Віктор. Велике повернення: релігія у глобальній політиці та міжнародних відносинах кінця ХХ - початку ХХІ століття / В. Єленський. Львів: Вид-во УКУ, 2013. 504 с.

5. 5.Огірко О.В. Християнська етика для всіх: словник християнсько-етичних термінів / О.В. Огірко. Черкаси - Львів: ЛНУВМБ ім. С.З. Ґжицького ; Черкаси, 2016. 273 с.

6. Яроцький П. Л. Міжконфесійні відносини в Україні і державна політика в їх сфері / П.Л. Яроцький // Релігійна свобода: Свобода релігії і міжрелігійний діалог: глобальні виміри і локальні вияви. Науковий щорічник / За заг. ред. А. Колодного. № 16. К: УВК, 2011. 105-115.

References

1. Akademichne relihiieznavstvo (2000). [Academic religious studies]. Za nauk. red. prof. A.Kolodnoho. Kyiv: Svit Znan. [in Ukrainian].

2. Andrushko, V.T., Zinko, o. V., Ohirko, O.V. (2004). Tserkva ta yii rol u konsolidatsii suspilstva. [The Church and its role in the consolidation of society]. Polietnichne seredovyshche: kultura, polityka, osvita. Vyp. V. Luhansk, Tsiurikh, Zheneva. [in Ukrainian].

3. Andrushko, V.T., Ohirko, O.V. (2011). Relihiieznavstvo: problemy i perspektyvy vykladannia. [Religious studies: problems and prospects of teaching]. Lviv. NLTUU, LNUVMB. [in Ukrainian].

4. Yelenskyi, Viktor. (2013). Velyke povernennia: relihiia u hlobalnii politytsi ta mizhnarodnykh vidnosynakh kintsia ХХ - pochatku XXI stolittia. [The Great Return: Religion in Global Politics and International Relations of the Late 20th - Early 21st Century]. Lviv: Vyd-vo UKU. [in Ukrainian].

5. Ohirko, O.V. (2016). Khrystyianska etyka dlia vsikh: slovnyk khrystyiansko-etychnykh terminiv. [Christian ethics for all: a dictionary of Christian-ethical terms]. Cherkasy - Lviv: LNUVMB im. S.Z. Gzhytskoho. [in Ukrainian].

6. Yarotskyi, P. L. (2011). Mizhkonfesiini vidnosyny v Ukraini i derzhavna polityka v yikh sferi. [Inter-confessional relations in Ukraine and state policy in their sphere]. Relihiina svoboda: Svoboda relihii i mizhrelihiinyi dialoh: hlobalni vymiry i lokalni vyiavy. № 16. Kyiv: UVK. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru