Політична доктрина італійського фашизму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФАШИЗМУ ТА НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІЗМУ

1.1 Визначення поняття "фашизм", його основні ідейні принципи та механізми

1.2 Націонал - соціалізм як німецький різновид фашизму

РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА ІТАЛІЙСЬКОГО ФАШИЗМУ

2.1 Історія фашизму в Італії та ідеологія Б.Муссолінні

2.2 Ідеологічні погляди Дж.Джентіле

РОЗДІЛ 3. СУЧАСНА ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ

3.1 Різновид політичних ідеологій сучасності

3.2 Неофашизм як похідна фашистського режиму

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

фашизм соціалізм муссоліні джентіле



ВСТУП

Актуальність даної теми є доволі велика. Найбільше вона пов'язана із поверненням поширенням цієї ідеології. Бо хто винен в тому, що фашизм не став віхою історії? Як не парадоксально, але факт: маючи досвід Другої світової війни, сучасне суспільство не в змозі повністю захистити себе від рецидивів фашизму. То тут, то там можна чути про неофашистські організації. Через стільки років після перемоги над Гітлером з'являються "скінхеди" творять беззаконня, використовують явно фашистську символіку, простежується та ж ідеологія. Тому вивчення фашизму є доволі актуальним, воно може допомогти в боротьбі з цією проблемою. Адже, як відомо: "Щоб перемогти ворога, треба пізнати його''. Велику актуальність має це питання в нас, тому ще саме в Східній Європі різко активізувались різні неофашистські рухи. Особливо гостро ця проблема стоїть в Росії і Україні.

До актуальних причин цієї теми можна віднести і те, що шум, який підіймається навколо фашизму і неофашизму, несе не тільки позитивну функцію в плані висвітлення проблеми, а й зворотню в плані її популяризації і невірного трактування. Завдяки засобам масової інформації і інтернету будь-який бажаючий може дістати цікавлячу його інформацію, будь то осуджуючого чи пропагандуючого характеру.

Усі вищезгадані причини показують, чому вивчення питання фашизму є дуже актуальним у наш час.

Об'єкт дослідження. Фашизм як політична ідеологія

Предмет дослідження. політична доктрина фашизму та її відображення в сучасності.

Мета дослідження - дослідити фашистське вчення у всіх його проявах, дати загальну характеристику політичні доктрині фашизму.

Для написання даної роботи ми опиралися на такі методи :

1) Порівняльний (компаративний) метод -- цей метод використаний при зображенню відмінностей всередині фашистської ідеології, на прикладі Італії та Німеччини. Різниці між фашизмом початку XX ст. і сучасним неофашизмом.

2) Історичний метод -- використаний при зображенні зародження та генезису фашистського вчення.

3) Соціально-психологічний метод -- за допомогою цього методу досліджено, чому саме в таких країнах, як Італія та Німеччина зародився фашизм. І які причини того, що він набув широкого поширення в країнах Заходу.

4) Психологічний метод -- використаний при дослідженні неофашизму, причин його виникнення та можливі шляхи подолання.

Практичне значення дослідження складається з можливості застосувати його при підготовці до виступу чи доповіді на дану тематику, при підготовці до практичних занять і задля розширення наукових знань.

Отже цей вступ показує характер досліджуваної теми, її актуальність, а також об'єкт, предмет, мету, джерельну базу, практичне значення та завдання цього дослідження і методи, використані при написанні даної курсової роботи.



РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФАШИЗМУ ТА НАЦІОНАЛ - СОЦІАЛІЗМУ ЯК ЙОГО ПОХІДНОЇ.

1.1 Визначення поняття "фашизм" його основні ідейні принципи та механізми

Ледве з'явившись в політичній термінології, слово "фашизм" почало служити для позначення самих різних режимів, рухів, колективних і індивідуальних дій і образів мислення. До останнього часу, особливо в країнах ліберальної демократії, фашизмом називали будь-які прояви правої політики. Праві ж, навпаки, з фашизмом ототожнювали комуністичний тоталітаризм. При цьому ні в тому, ні в іншому таборі не могли чітко пояснити, де кінчається права політика і де починається тоталітаризм.

Проте спочатку слід дати визначення терміну "фашизм".

Найбільш загальне визначення фашизму міститься у Великій радянській енциклопедії, де, зокрема, в словарній статті вказується, що слово "фашизм" утворилось від італійського "fascismo", що дослівно означає - пучок, зв'язка, об'єднання. Фашизм - це політична течія, що виникла в капіталістичних країнах в період загальної кризи капіталізму і що виражає інтереси найбільш реакційних і агресивних сил буржуазії. Найважливіші відмінні риси фашизму - це використання крайніх форм насильства для придушення робочого класу, войовничий антикомунізм, шовінізм, расизм.[11]

Французький дослідник Пьер Мілза конкретизує приведене вище визначення, акцентуючи увагу на тому, що слово "фашизм" походить від італійського "Fascio di combattimento", що означає "бойова зв'язка". Термін був запозичений італійськими націоналістами у украй лівих і пов'язаний з революційною традицією. Фашистським назвали себе загально італійські збори прихильників Муссоліні, що зібралися 23 березня 1919 р. в Мілані.[12]

Пьер Мілза пише про те, що в цілому існує 3 інтерпретації фашизму:

· Перша з цих інтерпретацій - теорія "етичної хвороби" Європи. Найбільш розроблена версія даної теорії належить італійському філософу Б.Кроче, який вважав, що фашизм - це реакція в більшості європейських країн проти загальної тенденції здійснення ідеалів, успадкованих від філософії Освіти.[13]

Друга інтерпретація фашизму, згідно точці зору Мілза, - це радикальна, така, що спочатку з'явилася в лівих марксистських кругах. На думку радикалів, фашизм є логічним і неминучим результатом тривалої еволюції, наслідком вроджених вад історичного розвитку певних країн, в першу чергу Італії і Німеччині.[14]

Третя класична інтерпретація фашизму належить марксистам, які вважають, що фашизм можна пояснити лише в межах соціекономічних структур суспільства, що знаходиться на стадії монополістичної концентрації капіталу. Фашизм є специфічною для ХХ століття формою антиробітничої реакції.

Еріх Фромм, розмірковуючи про фашизм, пише, що в науковій літературі про фашизм висловлюється дві протилежні точки зору. Перша полягає в тому, що фашизм - це суто економічне і політичне явище, і психологія ніяк його не пояснює, а друга - в тому, що фашизм - чисто психологічна проблема.[15]

Він висловлює гіпотезу про те, що фашизм - це, безумовно, психологічна проблема, проте уточнює, що самі психологічні чинники можна зрозуміти лише при врахуванні їх формування під впливом чинників соціально-політичних і економічних. Таким чином, згідно теорії Фромма, фашизм - це економічна і політична проблема, але без урахування психологічних чинників неможливо зрозуміти, яким чином він придбав владу над цілим народом.[16]

Деякі дослідники відділяють фашизм від націонал-соціалізму. Другий, на їх думку, був характерний виключно для Німеччини 20-40-х років.[17] На мою думку націонал-соціалізм є лише регіональним різновидом фашизму, тому в даній роботі я ці концепції не враховував і в рівній мірі досліджував італійський, німецький, іспанський фашизм.

Отже, ми бачимо, що не існує якогось єдиновірного визначення фашизму. Усі з вищезгаданих у роботі визначень не є не вірними, вони просто відображають лише певні сторони цього поняття.

Ідейні принципи фашизму

В центрі фашистської ідеології - ідеї військової експансії, расової переваги (теорія "народного співтовариства"), вождизму ("принцип фюрерства"), всевладдя державної (теорія "тотального панування"). Домінік Кола вказує на ще одну рису фашизму - монополізація засобів масової інформації і нав'язування суспільству однієї єдиної ідеології.[18]

Фашистами були використані і найбільш прості і доступні масовій свідомості ідеї:

1) історичне призначення - знищити марксизм. На основі антимарксизму і будувалася вся нацистських націоналістична теорія;

2) визначальне місце в ідеологічному багажі фашизму зайняла расова теорія, оскільки, вона більшою мірою, чим будь-які інші, відповідала настроям, відчуттям і тієї частини населення, на яких орієнтувався фашизм[19];

3) розвиток держави підкоряється тим же закономірностям, що і розвиток живих істот. Існують молоді, зрілі і вмираючі держави. Згідно цієї концепції Німеччина оголошувалася молодою державою, внаслідок чого будь-яка її агресивний вчинок міг бути пояснений і виправданий динамічною стадією розвитку;

4) теорія "природної межі", що дозволяє претендувати на забезпечення Німеччини виходом до Середземного і Чорного моря, на контроль над Рейном, на перенесення південних німецьких меж до Альп, до Балкан і куди завгодно[20];

5) теорія про "життєвий простір", в основі якої лежала теза про те, що в світі існує не тільки тіснота і перенаселення, але і є країни, які не в змозі достатньою мірою обробити і розвинути свою територію. Зрозуміло, що будь-який агресивний акт супроводжувався посиланнями на необхідність "життєвого простору";

6) найважливішою ідеєю була ідея "національного соціалізму". Цікаво, що нацистські ідеологи визначали соціалізм як форму громадської організації, при якій державі належать вирішальні функції у всіх областях життя, починаючи з політики і закінчуючи культурою і особистим життям громадян.

Механізм фашистської держави

У даному розділу зображено сам механізм фашистської держави на конкретному прикладі Німеччини. Встановлення режиму фашистської диктатури завжди супроводжувалося великими змінами у законодавстві, які були направлені на зміцнення і централізацію влади, або на обмеження прав громадян, що в принципі також слугувало цій цілі. 24 березня 1933 року вступив у дію закон "Про захист народу та рейху", що надавав Гітлеру надзвичайні повноваження і конституційні основи для режиму диктатури. Уряд отримав законодавчі права, у тому числі з питань бюджету. Допускалось, що норми законів, що прийняті урядом, можуть прямо відхилятись від норм Веймарскої конституції. Формально закон був прийнятий як тимчасовий до 1 квітня 1937 року, фактично він став постійно діючим основним законом фашистської держави.[21]

Функції партійних і державних органів були тісно пов'язані. Управлінський апарат фашистської Німеччини був багаточисельним і громіздким, він перебудовувався за волею Гітлера, котрий поєднував функції президента, рейхсканцлера, фюрера фашистської партії та верховного головнокомандуючого. Так, поряд з існуванням імперського уряду в фашистській Німеччині були створені: Рада міністрів з питань оборони імперії (урядовий орган, який займався питаннями переозброєння та підготовки до війни), Таємний кабінет (особливий кабінет міністрів, на котрий покладались питання зовнішньої політики), колегія трьох уповноважених (входили начальник партійної канцелярії, начальник імперської канцелярії та начальник штаба верховного командування збройних сил, в завдання входило проведення тотальної мобілізації та вирішення великого кола економічних та військових питань). Всі ці установи, що підпорядковувались безпосередньо Гітлеру, мали законодавчі повноваження.

Важливою ланкою механізму фашистської диктатури стали органи, що здійснювали широкомасштабну пропаганду для німецького народу. Впроваджуючи політику держави та партії, нацисти уніфікували не тільки партії, але і пресу. Органи друку, крім нацистських, чи ліквідовувались, чи включались в систему фашистської пропаганди, якою керував міністр народної освіти та пропаганди Геббельс. Міністр пропаганди підкорив своїй владі всі сфери ідеологічного впливу на свідомість мас -- пресу, радіомовлення, літературу, музику, кінематографію, театр, образотворче мистецтво, комерційну діяльність, туризм. Особливу увагу приділяли пропаганді в дусі мілітаризму, шовінізму та расизму для молоді, контроль над світоглядом якої здійснювався фашистськими молодіжними організаціями - Юнгфольк (складалась з хлопчиків від 10 до 14 років), "Гітлерюгенд" (молодіжна нацистська організація воєнізованого типу, складалась з хлопчиків з 14 до 18 років) та іншими. Ці організації включались в розгалужену систему різноманітних нацистських організацій, що охоплювали всі сторони життєдіяльності держави.

Агресивні цілі встановлення світового панування вимагали зосередження всіх матеріальних ресурсів країни, що могло бути досягнуто тільки шляхом безпосереднього втручання фашистської держави в економіку.

Крім того фашистами була створена ціла низка органів задля контролю над населенням. Ось основні із них[22]:

Абвер - орган військової розвідки та контррозвідки нацистської Німеччини. Створений у 1919 році урядом буржуазної Веймарської республіки. З 1933 року Абвер знаходився у постійному конфлікті з нацистськими спецслужбами СД і Гестапо. У 1938 році Абвер був реорганізований в Управління розвідки та контррозвідки Верховного головнокомандуючого збройними силами Німеччини (ОКВ). Абвер повинен був забезпечити секретність військових приготувань Німеччини. Центральний апарат Абвера складався з 5-ти головних відділів:

1-й відділ займався організацією розвідки за кордоном;

2-й відділ керував організацією диверсійної діяльності за кордоном та в тилу військ супротивника.

3-й відділ Абвера очолював військову контррозвідку та вів політичний розшук у збройних силах і військовій промисловості Німеччини;

4-й відділ збирав розвідувальну інформацію шляхом вивчення іноземної преси, радіопередач і літератури, обробки даних;

5-й, Центральний, відділ Абвера займався адміністративними питаннями, вів архів і картотеку агентів Абвера.

Головне призначення цього органу - ведення підривної діяльності проти держав, які нацисти вважали ворожими.

У боротьбі з супротивниками нацистського режиму Гестапо широко застосовувало катування над заарештованими. З кожним роком зростала кількість розстріляних заложників. По всій Німеччині та на окупованих нею територіях створювалась широка агентурна мережа з осіб, котрих вдалось зламати за допомогою фізичного та психологічного тиску, різних форм шантажу та загроз.

1.2 Характеристика націонал - соціалізму як відображення фашизму у Німечинні

Фашизм в Німеччині з'явився відразу ж після закінчення Першої світової війни як відповідь на сильну кризову ситуацію, коли антиліберальні, антидемократичні рухи прийняли загальноєвропейський характер[4].

В 1920 році Гітлер виступив з програмою "25 пунктів", яка стала в майбутньому програмою Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії.

В 1921 році складаються організаційні основи фашистської партії, побудованої на принципі необмеженої влади фюрера. Головною ціллю створеної партії стає розповсюдження фашистської ідеології, підготовка спеціального апарату для придушення демократичних сил і захоплення влади, в кінцевому рахунку. В 1923 році вслід за загальнонаціональним страйком німецького пролетаріату фашисти пробують захопити державну владу ("пивний путч"). Провал путчу змушує фашистських керівників змінити тактику боротьби за владу. Від 1925 року починається "битва за Рейхстаг", шляхом створення масової бази фашистської партії. І вже в 1928 році ця тактика дає свої перші результати -- фашисти отримують 12 місці в Рейхстазі

В той час положення в Німеччині лише ледве стабілізувалося, як вибухнула економічна криза. Рівень вироблення промислової продукції знизився майже наполовину, а безробітних стало 9 млн. чоловік. Люди чекали нової сили, яка зможе знайти вихід з кризи. Гітлер чудово зрозумів цю ситуацію і вплив його харизматичної особистості призвів до того, що в 1932 році фашистська партія отримує більше мандатів, ніж будь-яка інша партія, з представлених в Рейхстазі.[5] Ці вибори надали легітимний характер її приходу до влади. За Гітлера голосували найрізноманітніші соціальні прошарки населення. Його соціальна база складалась з тих людей, які відчували себе зневіреними, наляканими, які втратили разом із майном життєву перспективу. Соціальну, політичну і психологічну невпевненість цих громадян він зумів використати, вказуючи їм шлях до порятунку себе і приниженої держави, обіцяючи різноманітним групам населення все те, чого вони хотіли. Націоналістичні гасла фашистів сприймало більше німців, аніж поклики до "розуму і терпіння" соціал-демократів і побудови радянської Німеччини комуністів.

При сприянні впливових промисловців 30 січня 1933 року Гітлер займає посаду рейхсканцлера Німеччини. Він приходить до влади, як голова коаліційного уряду, так як його партія, навіть разом з нечисленними союзниками не мала більшості в Рейхстазі.

Три обставини сприяли встановленню фашистської диктатури в Германії:

· монополістична буржуазія знайшла в ній бажаний вихід з гострої політичної ситуації, створеної економічною кризою;

· мала буржуазія і деякі групи селянства бачили в обіцянках гітлерівської партії здійснення надій на пом'якшення економічних труднощів, викликаних посиленням кризи;

· робочий клас Німеччини -- і це чи не головне, виявився розколеним, і тому не мав змоги перешкодити приходу нацистів до влади.

Так само як в Італії фашизм, в Німеччині нацизм почав з ліквідації буржуазно-демократичних свобод. Цім цілям служила ціла низка надзвичайних декретів, що доводяться на перші місяці 1933 року.

Почалось знищення усіх опозиційних партій. За своїм звичаєм, гітлерівці удалися до провокації. У ніч на 28 лютого 1933 року гітлерівці підпалили будівлю рейхстагу. Після цього нечувані репресії обрушилися перш за все на комуністів. Депутати компартії в рейхстазі були позбавлені мандатів і арештовані. Сама партія була заборонена (березень 1933 року), її преса закрита.

Незабаром наступила черга всіх інших партій. Право на існування отримала одна тільки нацистська партія. Переслідуванню піддали і соціал-демократичну партію - нацисти виклали їм практичний урок легальності і конституційності. Використовуючи досвід Італії, гітлерівці створили свої власні профспілки, в які насильно заганяли людей.

Нацистська партія стала частиною урядової машини. Перебування в рейхстазі і на державній службі прив'язувалося присягою на вірність націонал-соціалізму.

Центральні і місцеві органи фашистської партії мали урядові функції. Вирішення з'їздів партії отримували силу закону.

Особливе місце в системі репресивного апарату зайняла секретна поліція - гестапо, що мала в своєму розпорядженні величезний апарат, значні засоби і необмежені повноваження.

Державна влада фашистської Німеччини зосереджувалась в уряді, урядова влада - в персоні "фюрера". Закон від 24 березня 1933 р. дозволяв нацистському уряду, не просячи санкцій парламенту, видавати акти, які "ухиляються від конституції".

Серпневий закон 1934 року знищував посаду президента, а його повноваження передавав "фюреру", який одночасно залишався главою уряду і партії. "Фюрер" перебував в цій ролі довічно і міг призначити собі наступника.

Рейхстаг зберігався, але тільки для парадних демонстрацій. Іноді в демагогічних і зовнішньополітичних цілях - гітлерівці проводили "народні опити". При цьому заздалегідь оголошувалося, що всякий, хто скористається правом голосувати таємно, вважатиметься "ворогом народу".

Як і в Італія, в Німеччині були знищені органи місцевого самоврядування. Розподіл на землі, а відповідно з тим земельні ландтаги, скасовувався "в ім'я єдності нації". Управління областями доручалося чиновникам, яких призначав уряд.[6]

Формально не скасована конституція Веймарськая припинила свою дію. Гітлер не визнавав попередньої держави Веймарської республіки, критикував її інститути за слабкість. З погляду політичного устрою він прагнув запровадити в державі ієрархічний режим, який передбачав на чолі влади фюрера/вождя. Всі державні інститути мали б лише дорадчі функції, вони не могли приймати жодних рішень, оскільки це право належало тільки вождю: "Ми маємо перенести в сферу державного життя... головний принцип:...влада кожного вождя зверху до низу і відповідальність перед вождем знизу догори. ...Починаючи від громади і закінчуючи головними керівними інститутами держави, ніде не буде представницьких інститутів, які б що-небудь вирішували згідно з засадами більшості. Будуть лише дорадчі інститути, які допомагатимуть обраному вождю розставляти людей на відповідні посади". Отже, влада вождя мала бути повною і беззаперечною. У здійсненні влади вождь мав опиратися лише на одну партію, яка була покликана формувати у нації націонал-соціалістичний світогляд, виховувати нових людей. Решта партій були заборонені. У праці Гітлер приділяв значну увагу історії, вважаючи, що її творять не маси, а видатні люди. До них він відносив: Карла Великого, деяких німецьких імператорів, Рудольфа фон Габсбурга, Фрідріха Великого, окремих Пап, Петра Великого, Наполеона, Отто фон Бісмарка та Вільгельма І. Для нього історія - це сума війн кожного проти кожного. В ній не має місця гуманності та жалю, оскільки в природі та в людському суспільстві діє "залізний закон логіки" постійного відбору, що відбувається не на життя, а на смерть. У цій боротьбі сильніший завжди перемагає слабшого і забезпечує собі "право на життя".

Історія була для Гітлера історією расової боротьби. Він був переконаний, що сильні не мають права з'єднуватися зі слабшими, а повинні панувати над ними. Расою панів уважав арійців, відповідно якість арійців залежала від якості їхньої крові, тому змішування рас трактував як злочин перед нацією. У своїх історичних уявленнях Гітлер сповідував біологічний антисемітизм. Оцінюючи євреїв, він приписував їм усі можливі негативні риси, покладав на них вину за більшість суспільних проблем, з якими зіткнулася Німеччина, обґрунтовував їхню відповідальність за поразку Німеччини у Першій світовій війні, тому вони мали бути знищені. Подібна доля очікувала також циган і слов'ян.

Історія держави завершується тоді, коли народ припиняє боротьбу і так виступає проти законів природи. Перенаселення, боротьба та війни є тими чинниками, які безпосередньо впливають на долю народу. Гітлер використав концепцію Т. Малтуса про співвідношення зростання народонаселення і темпів виробництва продуктів харчування щодо оцінки перспектив розвитку німецького народу. Він вваясав, що перенаселення Німеччини необхідне для того, щоби стимулювати народ до боротьби за розширення життєвого простору внаслідок підкорення собі інших народів. Війна визнавалась як необхідний засіб побудови Третього Рейху, тобто імперії, коли Німеччина за рахунок розширення/приєднання територій отримає потрібний для свого розвитку життєвий простір.

Малтус Томас Роберт (1766-1834) у праці "Дослід про закон народонаселення" стверджував, що зростання народонаселення відбувається в геометричній прогресії, а виробництво продуктів харчування - в арифметичній. Унаслідок цього зростання кількості населення завжди випереджатиме продукування харчів. Щоб уникнути нестачі продуктів харчування, голоду та зубожіння, треба запровадити контроль за народжуваністю.}

У своїй праці А. Гітлер значну увагу приділив питанням виховання молоді, особливо хлопців, намагався визначити межі "раціонального" з погляду цілей національного відродження виховання. Його оцінка ролі жінки поєднувала елементи патріархальності та маскулінізму, позаяк він заявляв, що "німецькі дівчата є лише підданими і права громадянства можуть отримати лише після заміжжя. Але жінки, які живуть з власної праці, в певних випадках можуть отримувати громадянство і незалежно від заміжжя"/

Альфред Розенберг (1893-1946) народився у м. Ревелі (Таллін) у родині балтійських німців, студіював архітектуру в Ризі та вчився на інженера в Москві. Не підтримав Жовтневої революції, отож у 1918 р. змушений був виїхати до Мюнхена, де займався журналістикою. Після вступу до Націонал-соціалістичної партії був директором багатьох партійних видань. Під час перебування А. Гітлера у в'язниці, після Мюнхенського путчу, тимчасово виконував функції голови партії. У 1930 р. видав книгу "Міф двадцятого століття". З 1934 р. відповідав за виховання членів усіх нацистських структур. З 1941 р. був міністром східних (окупованих) територій, де проводив політику "германізації". Його стратили згідно з вироком Нюрнберзького трибуналу.

Розенберга вважають головним нацистським спеціалістом і творцем расистської теорії. Окремі дослідники припускають, що саме Розенберг ознайомив Гітлера з теоретичними засадами расизму, оскільки він на момент їхнього знайомства мав низку книг/публікацій расистського і відверто антисемітського характеру. В книзі "Міф двадцятого століття" він зазначав, що історія і завдання майбутнього вже не визначаються протистоянням класів або церковних догматів, а характеризуються боротьбою між "кров'ю і кров'ю", расою і расою, народом і народом. На його думку, лише три речі - кров, раса і народ становлять сутність історичного розвитку, є вищою цінністю. Расу він трактував як різновид душі, вона є цінністю сама по собі. Головним завданням XX ст. вважав творення "нового міфу життя", "нового типу людини". Зміст міфу А. Розенберга був простим. Згідно з ним на півночі існував доісторичний центр, в якому жила творча нордійська раса. Вона створила велику культуру та розіслала по всьому світу своїх дітей - моряків і воїнів. Ці міграції сприяли колонізації світу шляхом підкорення інших народів і рас. Міграції призвели до змішування нордійської раси з іншими, що значно послабило її якісні характеристики.

Розенберг запропонував своєрідну драбину - рейтинг рас. На найнижчому рівні він помістив негрів, євреїв та інші семітські народи. Трохи вище мали бути слов'яни. На самій горі розташована "раса панів" - нордійська раса, або арійці. До них належали німці, народи Скандинавії, народи країн Балтії та Британських Островів. Німців він трактував як расу надлюдей, "дітей Бога", і вони мали очолювати цю ієрархію.

Згідно з Розенбергом раса вирізнялася не лише біологічними властивостями. Велике значення також мали духовні характеристи-' ки, зокрема кожній расі притаманний індивідуальний "расовий дух". Расовий дух охоплював сукупність расових характеристик, які виявлялися в цивілізаційному внеску певної раси: культурі, мистецтві, науці, а також у державному устрої. Виразниками расового духу мали бути історичні особистості. З-поміж німців, на його думку, найвидатнішими постатями, представниками арійського духу, були І. Кант та Р. Вагнер. Головною складовою "духу раси" була воля, тобто сформована сила, здатна нав'язати певну форму державної організації.

Волю А. Розенберг розглядав як головний чинник формування нової німецької держави. Серед інструментів творення він також вирізняв націонал-соціалістичну партію, яка мала бути ієрархічно побудована за зразком католицької церкви і покликана оновити народ. Саме народ мав висунути зі своїх надр вождя, який не нагадував традиційного короля або ідеального героя. З одного боку, він повинен бути "примітивним королем", подібним до простого народу, а з іншого - "втілювати геройський міф".

На базі вождя і партії, яка його підтримує, мала утворитися нова держава - органічне та ієрархічне об'єднання, що визначає кожному його відповідне місце. Держава мала бути одночасно національною і соціалістичною, позаяк соціалізм не можна було відокремити від націоналізму. Розенберг розглядав державу не як самостійну мету, а як засіб для збереження німецького народу. В цьому випадку держава мала бути одним з багатьох засобів, разом із церквою, правом, мистецтвом тощо. Він вважав, що держави змінюються, набувають чинності нові закони, а народ залишається стабільним.



РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА ІТАЛІЙСЬКОГО ФАШИЗМУ

2.1 Історія фашизму в Італії

Раніше, ніж в інших країнах Європи фашизм зародився і утвердився в Італії. Виникнення і розвиток італійського фашизму були визначені і обумовлені специфічними економічними, соціальними і політичними проблемами, що виникли вже в ХІХ сторіччі і були загострені результатом Першої світової війни.

Творцем італійського фашизму вважають Беніто Муссоліні, сина коваля, шкільного вчителя, колишнього члена лівого крила Італійської соціалістичної партії і редактора її центрального органу газети "Аванті". Вигнаний з ІСП в листопаді 1914 p., оскільки був прихильником вступу Італії у війну (Італія воювала на боці Антанти з 1915 р.). У першій світовій війні країна втратила 700 тис. убитими, 450 тис. стали інвалідами, було знищено 1/3 національного багатства (на 65 млрд лір золотом.) На післявоєнній Версальській конференції ці жертви оплачені дуже скромно: область Трентіно і Пд. Тіроль, півострів Істрія та м. Трієст на Адріатиці. Самі італійці вважали себе "переможеними в таборі переможців"; на виборах 1919 р. перемогли соціалісти, які зібрали 31% голосів. Були розпочаті несміливі реформи - прийнято закон про соціальне страхування від безробіття, указ про допустимість самовільного захоплення необроблюваної землі.

У 1920 р. в зруйнованій війною Італії відбувся 1881 страйк в промисловості з 1286 тис. учасників, було втрачено 16,4 млн робочих днів. В 1921 р. в Італії виникла комуністична партія, і країна стояла на порозі соціальної революції. Альтернативою комуністам виступили фашисти, які на відміну від традиційних буржуазних партій мали власні воєнізовані загони - "чорносорочечників", набраних з люмпенів, "золотої молоді", карних злочинців. Ці загони використовувалися під час розгону лівих мітингів і демонстрацій, для боротьби з пікетами страйкарів тощо.

В листопаді 1921 р. було створено Національну фашистську партію, яка практично відразу отримала велику фінансову підтримку крупної буржуазії. На перших же виборах ця партія зібрала 35 з 500 місць у парламенті. Цьому успіху сприяло не лише фінансування партії, але й демагогічна пропагандистська кампанія. Отримуючи підтримку від Всезагальної конференції промисловців, фашисти вимагали 8-годинного робочого дня, загального прямого виборчого права чоловіків і жінок, свободи друку тощо.

28 жовтня 1922 року відбувся похід фашистських загонів (до 40 тис. чоловік) на Рим. Маршал Бадольо потім говорив, що вистачило б 15-хвилинної стрілянини, але уряд боягузливо пішов у відставку. 30 жовтня Муссоліні запропонував парламенту свій склад уряду і був підтриманий лібералами і католиками. Перехід до диктатури стався у кілька етапів і був завершений в січні 1925 р. На першому етапі було скасовано право селян захоплювати необроблювані землі, встановлено жорсткий контроль над профспілками, внесено реакційні зміни в робітниче законодавство. В Італії діяли десятки дрібних партій і груп. Для того, щоб нібито подолати відсутність єдності в суспільстві, було запропоновано закон, за яким партія, що набрала принаймні 1/4 голосів виборців, отримує 2/3 місць у парламенті.

На виборах 1924 р. за Муссоліні і його партію було подано саме 1/4 голосів (з 12 млн виборців). Соціаліст Матеотті спробував розкрити шахрайство на виборах, але був убитий. Опозиція на знак протесту пішла з парламенту і утворила т. зв. Авентінський блок за участю соціалістів, республіканців, католиків, а потім і комуністів. Скориставшись відсутністю парламентської опозиції, в січні 1926 р. уряд Муссоліні присвоює собі право видавати декрети в обхід парламенту.

У листопаді 1926 р. були опубліковані "Надзвичайні фашистські закони": розпуск офіційних партій, закриття їх друкованих органів і заборона профспілок, крім одержавлених фашистських; відновлення смертної кари за політичні злочини; введено надзвичайну юстицію (трибунали) і адміністративну (позасудову) висилку. Скасовувалися місцеві органи самоуправління, замість них призначалися чиновники (т. зв. подеста). Політична поліція ОВРА провела широкомасштабні арешти, зокрема, було ув'язнено 12 тис. комуністів.

Одночасно зростала особиста влада Муссоліні. Якщо на початках прем'єр був відповідальний перед королем, а П'ємонтські статути офіційно не скасовувалися, то уже законом 1925 р. "Про повноваження голови уряду" встановлювалася невідповідальність прем'єра перед парламентом, а міністри перетворювалися на чиновників, відповідальних перед головою уряду. Уже згаданий закон 1926 р. "Про право виконавчої влади видавати юридичні норми" не робив жодної фактичної різниці між "законами", що їх видавав парламент, і "декретами-законами", прийнятими урядом.

До 1928 р. Італія досягнула серйозних успіхів у своєму розвитку. Обсяг промислового виробництва зріс на 60% порівняно з 1920 p., a доходи селян підвищилися на 40%. Одночасно було завдано серйозного удару по мафії. Разом з тим фактично було відмінено 8-годинний робочий день, контроль над доходами монополій тощо. Таке поєднання забезпечувало відносну стабільність уряду Муссоліні, дозволило провести "Реформу політичного представництва" (1928 p.).

На місце парламенту поступово було поставлено Корпоративну палату. Кандидати в депутати цієї палати висувалися в основному профспілками, тобто фактично керівними центрами цих фашистських (інших просто не було) спілок. Потім Велика національна рада фашизму (штаб партії) обирала із загального списку 400 "найдостойніших" кандидатів. Виборцям надавалося право схвалювати ці призначення. Право голосу надавалося чоловікам старшим за 21 рік, якщо вони відповідали одній з чотирьох вимог:

а) платили внески у профспілку або

б) сплачували річний податок у розмірі понад 100 лір, або

в) тримали цінні папери (державні або банківські), або

г) належали до церковного кліру.

В Італії протягом 1926-1934 pp. виникла т. зв. корпоративна держава. Загалом було створено 22 корпорації в різних галузях промисловості, торгівлі, сільського господарства, послуг. До них входили рівна кількість представників профспілок та підприємців і по три функціонери фашистської партії, яка мала забезпечувати "неупереджений арбітраж". Головою кожної з 22 корпорацій був сам Муссоліні. Він же очолював Міністерство корпорацій. За законом, корпораціям надавалося визначення умов праці (робочий час, заробітна плата) і вирішення трудових спорів. Страйки заборонялися і нещадно придушувалися.

Як правило, керівництво фашистських профспілок не йшло на конфлікти з підприємцями, що забезпечувало високий ступінь експлуатації за майже повної відсутності класової боротьби.

Зрозуміло, що навіть за умови швидкого економічного прогресу і вибуху штучно роздмухуваного ентузіазму ця корпоративна система вимагала постійної охорони і підтримки з боку фашистської партії, уряду держави та її карально-репресивних органів. У 1938 р. "Палата фашистських організацій і корпорацій" офіційно замінила парламент, який уже в 1924-1928 pp. фактично втратив свою роль. Цей крок мав чисто символічне значення. Натомість каральні органи держави ставали усе потужнішими. До 1926 р. в Італії не було політичної поліції, цю роль виконували карабінери - військова жандармерія. З приходом фашистів до влади було створено "організацію охорони від антифашистських виступів" (ОВРА), "особливу службу політичних розслідувань", "добровільну міліцію національної безпеки", додаткові загони карабінерів. Одночасно були створені особливі "поліцейські суди" за участю начальника поліції, прокурора, начальника фашистської міліції та ін. осіб. Для осуду не вимагалося нічого, крім підозри в політичній неблагонадійності.

Як вищий суд діяв Особливий трибунал з числа генералів сухопутних сил, авіації, міліції та адміралів флоту. Цей трибунал розглядав найважливіші справи у максимально пришвидченому порядку - за 48 годин. Звинувачувальний акт видавався звинуваченому в день процесу, захисника могли перервати і навіть посадити за грати за "неповагу до закону". Вердикти оскарженню не підлягали, смертний вирок виконувався негайно. Саме такий Особливий трибунал присудив А. Грамші, засновника комуністичної партії Італії, до 20 років ув'язнення.

Фашистська партія стала частиною державного апарату. Партійні з'їзди та інші форми партійного самоуправління скасовувалися. Велика рада фашистської партії складалася з чиновників за призначенням. Головою ради ставав голова уряду. Рада завідувала конституційними питаннями, обговорювала найважливіші законопроекти, утверджувала на вищі посади. Цей особливий статус єдиної дозволеної партії освячувався авторитетом короля. Так, статут партії формально затверджувався королівським декретом, а офіційний керівник партії (секретар) призначався королем за поданням прем'єра.

Характеризуючи цей період політичного життя Італії, зауважимо, що саме у цей час Ватикан офіційно став суверенною державою і отримав свій сучасний статус. Це було закріплено в 1928 р. Латеранськими договорами з Пієм XI.

У галузі зовнішньої політики фашистська Італія висувала претензії на відродження Римської імперії. У Франції мали бути відібрані Савойя, Ніцца і Корсика, до складу Італії повинні були увійти о. Мальта та о. Корфу. Аж до гітлерівського аншлюсу Австрії Муссоліні не відмовлявся від планів панування над цією країною, хоча реальні можливості італійської армії були мізерні. На Африканському континенті Італія претендувала на усю Східну Африку. Реально ж вдалося захопити Абіссінію, тобто сучасну Ефіопію, у 1936 р. та Албанію у 1939 р.

Європа була неприємно вражена тим фактом, що для ведення війни проти абіссінських тубільців фашисти не вагаючись використовували хімічні отруйні речовини (від ОР загинуло 300 тис. чоловік і ще 300 тис. від голоду та 15 тис. в концтаборах).

Режим Муссоліні першим серед фашистських режимів зазнав військової, а відтак і політичної поразки. В 1943 р. розпочалася висадка союзників на Сицилії (до речі, допомогу американській армії надавала мафія). В країні відбувся антифашистський переворот. Муссоліні був ув'язнений.

2.2 Ідеологічні погляди Дж. Дженетіле

На зміну "дикому капіталізму", який означав диктатуру грошей, мали прийти механізми національної солідарності - контрольована економіка та корпорації під керівництвом сильної держави. У державі головна роль мала належати апарату/бюрократії, котра ухвалювала рішення. Це мало би означати перемогу політики над економікою.

Джованні Джентіле (1875-1944) здобув освіту в університеті Пізи, очолював кафедру історії філософії в Палермо, в 1917 р. став професором філософії Римського університету, а в 1922 р. - сенатором, міністром освіти. Здійснив шкільну реформу, якій надали його ім'я. Для Конгресу на честь фашистської культури, який організував Б. Муссоліні в Болоньї у 1925 р., Дж. Джентіле підготував "Маніфест фашистських інтелектуалів до інтелектуалів усіх націй", в якому закликав не лише присутніх у залі 250 найвідоміших діячів культури Італії, але й усіх решта в країні та поза нею до підтримки та пропаганди досягнень фашистського режиму. Протягом 1925-1929 pp. був членом Великої фашистської ради, директором "Італійської енциклопедії". В 1943 р. очолив Академію наук Італії. Він готував політичні промови Б. Муссоліні й вважався головним офіційним ідеологом фашистського режиму. З початком Другої світової війни Джентіле залишив усі свої офіційні посади, але продовжував підтримувати режим і особисто дуче. Його стратили партизани у Флоренції. У 1929 р. вийшла у світ його книга "Підстави фашизму".

Своє політичне мислення Дж. Джентіле визначав як фашизм, який вважав найпослідовнішою, історично найбільш зрілою і досконалою концепцією держави/ свободи. Державу ототожнював з нацією, тому фашизм трактував як нову політичну ідею або віру, що покликані створити нову "етнічну державу", зробити італійський народ "великою нацією". Головне завдання держави він убачав у духовному оновленні італійського суспільства, захисті його від анархії, соціалізму. Відповідно засобом реалізації цієї мети є фашизм. Держава мала бути тотальною, тобто поширювати свій вплив на все суспільство без винятку. Також держава мала бути корпоративною, а корпорація - головним/первинним інститутом фашистської держави. Корпоративна держава здатна подолати "подвійний" характер держави та синдикатів (профспілок), привнести реальне самоврядування конкретного виробника, а не "абстрактного" індивіда лібералізму.

Тотальний характер держави визначався також тим, що всі сили нації мали бути сконцентровані й об'єднані в єдиній ідеї, уособленням якої є особа вождя. Дуче був найяскравішим символом цієї єдності. Згідно з Дяс. Джентіле вождь символізує дух, волю та всі чесноти народу і ототожнюється з нацією загалом.

Джентіле не визнавав ідеї соціалізму і марксизму, вважав, що реалізація на практиці цих ідей неминуче призведе до авторитаризму. Противагою соціалізму був визнаний фашизм як "новий лібералізм". На відміну від класичного лібералізму, реалізованого у Великій Британії, існував лібералізм італійський і німецький. Цей лібералізм зумів подолати уявний антагонізм між державою та індивідом; у ньому свобода особи так само є метою, проте вона реалізується через державу та закони. Він зазначав, що індивід не є атомарною одиницею. В кожній людині живе/наявна політична "тварина". Індивідуальна свобода не може бути відокремлена від певного контексту, певної цілісності, у складі якої вона виявляється. Такою цілісністю є держава. Джентіле наголошував, що поза соціальним організмом із його системою взаємних прав та обов'язків індивід не може мати суттєвої свободи. Людина існує до тієї межі, до якої її підтримує та спрямовує спільнота - держава. Інтереси особи мали виходити з інтересів держави, їм підпорядковуватися. У разі потреби особа повинна бути готова до жертовності в ім'я інтересів батьківщини.

Народ може стати нацією лише тоді, коли він завоює свою свободу. Це означало необхідність ведення війни заради набуття національної величі. Війна, за Джентіле, "запалює душу народу", а фашизм - це "син війни". Він трактував фашизм як активізм, здатний опиратися і на насильство. Адже будь-яка сила є моральною силою, тому насильство має бути виправданим, якщо воно вчиняється заради великої ідеї.

Таким чином Джовані Дженетіле вводить новий термін як "тоталітаризм", що в свою чергу ґрунтується саме на фашистській ідеології. Соціальну базу тоталітаризму складають маргінальні та люмпенізовані групи і соціальні прошарки, які виникають в нових економічних умовах і які найбільш сприятливі до пропаганди тоталітарних ідей. Політичними провідниками тоталітаризму є масові вождистські партії, які виникли у першій чверті XX ст. і прагнули до монополізації державної влади, претендуючи водночас на творення "нового світу" або "нового світового порядку". Таким чином, за наявності необхідних умов і приходу до влади тоталітарних партій тоталітаризм із галузі теоретичних уявлень перетворювався в реальну політичну практику. Протягом 20--30-х років, а потім другої половини 40-х років тільки в Європі тоталітарні і наближені до них режими були встановлені у 17 країнах з 27.

Залежно від пануючої ідеології, яка впливає на зміст політичної діяльності, тоталітаризм може бути представлений як комунізм, фашизм і націонал-соціалізм. Історично першою і класичною формою тоталітаризму став комунізм. Комуністичний тоталітаризм виник після Великої Жовтневої революції 1917 р. в Росії. Другим різновидом тоталітарних політичних систем є фашизм. Виникає в Італії в 1922 р. Італійський фашизм ставив за мету діяльності не побудову "нового суспільства, а відродження величі італійської нації і Римської імперії". Третій різновид тоталітаризму -- націонал-соціалізм. Як реальний політичний і суспільний устрій він виник у Німеччині в 1933 р. Націонал-соціалізм має багато спільного як з фашизмом, так і з комунізмом. Але, якщо мета діяльності комуністів -- побудова комуністичного суспільства, фашистів -- відродження Римської імперії, то націонал-соціалістів -- світове панування арійської раси.



РОЗДІЛ 3. СУЧАСНА ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ.

3.1 Різновиди політичних ідеологій сучасності

Світова практика розробила безліч ідеологічних систем. В їх. основі полягають різноманітні позиції світогляду, методи пізнання світу, також різноманітні відносини до прогресу й технологій його здійснення. Проте є основні, головні політичні ідеології, які охоплюють більшу частину населення планети. До них відносяться: лібералізм, консерватизм, соціал-демократія, комунізм та фашизм.

Лібералізм - від лат. "лібераліс" - вільний - є історично першою політичною ідеологією, родоначальниками якої були Дж-Локк (1632-1704), Т.Гоббс (1588-1679) та ін.

Виник лібералізм в період боротьби проти феодального способу виробництва, політичної системи абсолютизму, духовного правління церкви. Лібералізм ідеологічно обґрунтовував обособления і становлення самостійного індивіда в обличчі зароджуючогося буржуа. Ядро класичного лібералізму складають наступні положення: - автономія індивідуальної волі; - існування невід'ємних прав людини (на життя, свободу, власність); - договірний характер відносин між індивідом та державою; - обмеження сфери діяльності держави; - захист, перш за все, від державного втручання особистого життя людини і свобода його дій у рамках закону, в усіх сферах суспільного життя.

Основними принципами лібералізму є: абсолютна цінність особистості та її прихильність до свободи, як социальної користі, тобто користі для всього суспільства; закон, як сфера реалізації свободи, який зрівнює права окремої людини та інших людей, як гарантія безпеки; панування закону, а не людей, зведення питань влади до питань права; розподіл влади, як умова панування закону, незалежність судової влади, підкорення політичної влади судовій; верховенство закону як інструмента соціального контролю; пріоритет прав людини над правами держави. Головною цінністю лібералізму є свобода. Свобода проголошується цінністю в усіх ідеологічних доктринах, але ії конкретна трактовка істотно відрізняється. Свобода в лібералізмі - це свобода індивіда від середньовічної залежності, від держави і цехів. В політиці вимоги свободи означали право діяти по власній волі, і, перш за все, право в повній мірі користуватися невід'ємними правами людини, обмеженої лише свободою інших. Свобода в лібералізмі трактується як зовнішня свобода (свобода вчинку, дії); негативна свобода - як свобода людини взагалі, будь-якої людини - свобода підприємництва.

Економічна доктрина класичного лібералізму обґрунтовується на декількох положеннях: право людини на власність, вільний ринок, вільна конкуренція, незалежність економічної діяльності від держави. Відповідно до цього держава виконує тільки одну функцію - охорона власності, функцію "нічного вартового".

Ідеологія лібералізму базується на ототожненні свободи і приватної власності Приватна власність розглядається в якості гаранта і міри вільної людини. З економічної свободи виводиться політична і громадянська свобода. В економічній теорії лібералізм пропагує свободу підприємництва, ринка і конкуренції.

Ліберальне розуміння демократії це політична рівність людей, рівність їх. прав на життя, власність і свободу. Держава відокремлена від громадянського суспільства. Виступаючи проти феодального абсолютизму, лібералізм сформував вимоги обмеження діяльності держави правом, законом та висунув проти концентрації влади в одних руках принцип розподілу влади. В подальшому історія ліберального світогляду збагатила його ідеями всезагальних виборів парламентаризму, політичного плюралізму, місцевого самоврядування та ін.

Ліберальний світогляд взагалі можна характеризувати як антистатиське, тобто він негативно відноситься до того, що держава вмішується в суспільне життя. Цю думку в радикальній формі висловив американський політичний мислитель 19ст. - Г.Д. Торо "Я цілком згоден з твердженням: Найкращий уряд той, який править як можна менш, і бажав би, щоб воно здійснювалось скоріше й більш систематично. Виконане, воно зводиться в решті решт… .до девізу "Кращий уряд той, який не править зовсім".

Класичний консерватизм виник в 18ст. в Англії у відповідь на ідеологію лібералізму. Його засновник - Едмунд Берк (1729-1797). У Франції до консерваторів такого типу належали Ж.де Местр і Л.де Боланд. У 1790р. Е.Берк написав книгу "Роздуми про революцію у Франції", де сформулював основні принципи консерватизму. В подальшому консервативної думки є Ф.де Шатобріан, Ф.де Лашенне, Б-Дізраелі, О.фон Бісмарк,І.А-Ільін та ін.

Однією з головних ідей консерватизму є неприроднє і небажане переобладнання суспільства шляхом стрибкоподібних, революційних перетворень. Звідси консерватизм - антипод революції. Але його прибічники не орієнтуються на відновлення скинутих революцією відносин і порядків, а назрілі суспільні зміни пропонують проводити іншими способами. Є.Берк писав: "Коли навіть я зраджую, я повинен зберігати. Я хотів би зробити ремонт як можна ближче до стилю тієї будівлі, котра ремонтується". І ще одна його думка: "Держава, яка не має можливості для своєї власної зміни, позбавлена й можливості власного зберігання".

Не менш образно висловив цю ж ідею інший британський вчений, професор М. Оукмотт: "Бути консерватором - наче віддавати перевагу відомого невідомому, те, що випробуване, тому що не пройшло перевірку практикою, факт - вимислу, дійсність - тому, що можливе, обмеження безмежному, близьке - далекому, достатнє - достатку, звичайне - досконалому,сьогоднішній забаві - утопічну насолоду".

Таким чином, представники класичного консерватизму, перш за все, протиставляли стійким традиціям соціальні інститути, які існували, протягом століть суспільні порядки, ідеям глибоких потрясінь, революційного падіння всього того, що накопичувалося віками. Крім того, основними ідеями консерватизму є: - заперечення договірної природи держави, яка розглядається як породження неконтролюючого розумом природного руху речей; - переконання, що держава не може звертати увагу на всі різноманітні соціальні проблеми і відносини і не може бути природним і ефективним органом керування. Тому бажаним є послідовне обмеження його втручання в регуляцію суспільних відносин, заміна його у цій функції такими факторами, як релігія, мораль, традиції, здібними до більш повного відображення соціального різноманіття; - приверженість соціальної стабільності, тому що нема реальних гарантій того, що нові соціальні порядки можуть бути краще старих. Свідоцтво тому - досвід соціальних революцій. Виходячи з цих основних положень, консерватори проголосили і захищали окремі принципи, основними з яких є: історія, життя, закон, порядок, дисципліна, суспільна стабільність, традицій, сім'я,держава,нація,влада,релігія,ієрархія.

3.2 Неофашизм як похідна фашистського режиму

Фашизм (лат. fascio -- пучок, в'язка) -- ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Беніто Муссоліні (1883--1945) та Німеччині за режиму Адольфа Гітлера (1889--1945).

...