Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

фінансовий олігархія глобалізований

За визначенням, олігархія - це форма управління країною, за якої влада належить обмеженому колу осіб і відповідає їхній особистій вигоді, а не загальному благу народу. Одними з перших, хто сформулював та використовував даний термін, були давньогрецькі філософи Платон та Арістотель. Останній у своїй праці «Політика», в якій розглядав форми державного управління, охарактеризував її саме як владу багатих, а не олігархічну владу аристократії. Арістотель також типологізував олігархію за формуванням уряду та виокремив її три основні риси:

- керівники кооптуються з багатих або ж за вибором багатих з числа їх друзів;

- керівники не залежать від громадян;

- керівники переслідують власні цілі, а не загального блага громадян.

Загалом, характеристика Арістотеля та його праця (окрім окремих пунктів) лишається універсальною та актуальною і в нашому ХХІ столітті. Якщо застосувати її на практиці, то виявиться, що в управлінні більшості країн світу присутні ці риси, а незалежна Україна, як оброблена нива, увібрала в себе «найкращі» риси олігархії [5, 148].

Наприклад, для України є звичним той факт, що у всіх гілках влади переважна більшість - це багата меншість громадян, які отримали свої посади майже за давньогрецькими рисами: чим вищий майновий ценз - тим більші можливості потрапити на владний олімп. Призначення та кооптація чиновників у владній вертикалі теж відбувається з числа друзів і приближених до українських олігархів. В Україні така методика навіть набрала національного колориту та отримала оригінальну, життєву назву - «кумівство». Ну і беззаперечним фактом є і те, що головним імперативом українського чиновника є його особисті інтереси чи інтереси його групи і партії, а не інтереси українських громадян - селян, шахтарів, міських менеджерів чи пенсіонерів.

Також однією з рис олігархії, яка не ввійшла в головну трійку рис, виділених Арістотелем, є можливість купування тих чи інших державних посад. Така проста та практична можливість теж притаманна та доступна українським олігархам. Купити депутатський мандат у парламент, посаду судді (навіть Конституційного суду), начальника того чи іншого управління в Україні не проблема - головне, щоб знайшлась відповідна сума у претендента. Але окрім посад у нас можливо купити все і всіх: шматок історичної частини столиці під будівництво бізнес-центру чи розважального комплексу, дозволи різних інстанцій на таке будівництво, мовчання та закривання очей на різні порушення - це все реально. Але саме головне: якщо для своїх - діють знижки.

Але окрім цього, українські олігархи вирішили перейняти ще одну крайню рису давньогрецької олігархії - спадковість влади. В Україні ця риса ще не набрала остаточного та повного втілення, хоча, вона стає все більш популярною серед українських чиновників. Адже ідея створення такого собі дрібнокланового угрупування в держструктурах вирішує певні проблеми для чиновників. Наприклад, з рідними людьми краще вирішуються спірні питання, швидше знаходиться спільна мова, та й обіг державних коштів краще спрямовується в сімейний бюджет.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ФІНАНСОВОЇ ОЛІГАРХІЇ ТА ЇЇ ПРОЯВІВ

1.1 Шляхи утворення фінансової олігархії

Концентрація виробництва сприяла концентрації банківського капіталу та виникненню банківських монополій. Справа в тому, що великі промислові підприємства потребували великих, як правило, довгострокових кредитів, забезпечити які могли тільки великі банки. І ця обставина прискорила об'єднання багатьох банків, тобто централізацію їх капіталів та виникнення банківських монополій.

Банківські монополії зосередили в своїх руках основну масу вільних грошових коштів суспільства, а отже монополізували кредит. Це примушувало промислові монополії зміцнювати зв'язки з великими банками шляхом купівлі їх акцій і придбання таким чином місць в правліннях банківських монополій. Проникнувши у сферу кредиту і кредитних монополій, промислові капіталісти почали вкладати туди свої капітали й визначати політику великих банків. Поряд з цим відбувався і зворотній процес - проникнення капіталу банківських монополій в промислові монополії. Банківські монополії, надаючи великі кошти промисловим монополіям, хотіли застерегти себе від можливих втрат шляхом безпосереднього впливу на діяльність промислових монополій. З метою присвоєння частини монопольно-високого промислового прибутку вони скуповували акції промислових монополій і ставали їх співвласниками й співкерівниками. Крім того, вони здійснювали для промислових монополій за їх дорученням емісію нових акцій і реалізацію на грошовому ринку, привласнюючи великі прибутки від цього. Поряд з цим великі банки брали участь в організації нових промислових корпорацій і одержували великі прибутки від засновництва.

Отже, мало місце взаємне проникнення, злиття і зрощення монополістичного банківського капіталу з монополістичним промисловим капіталом і утворення фінансового капіталу.

В умовах монополістичного капіталізму існують всі форми капіталу, які виникли в епоху вільної конкуренції - промисловий, торговий, позичковий. Однак фінансовий капітал охоплює своїм впливом кругооборот всіх цих форм капіталу, підпорядковуючи їх рух своїм інтересам.

З утворенням фінансового капіталу виникає фінансова олігархія - верхівка монополістичної буржуазії, яка зосереджує в своїх руках всю повноту економічної і політичної влади.

В коленій країні фінансова олігархія представлена кількома десятками, рідше - сотнями груп і родин. В США - це Рокфеллери, Моргани, Дюпони, Форди, Мелони, в Англії - Лазари, Ротшільди, Оппенгеймери, Монди, у Франції - Поліньяки, Пежо, Ванделі, в Німеччині - Круппи, Тіссени, Верхарни, Сіменси, Фліки [8, 189].

Організаційною формою панування фінансового капіталу є фінансово-промислова група, яка становить собою сукупність промислових, банківських, кредитних, страхових, транспортних, торгових та інших компаній, які перебувають під контролем одного або кількох взаємозв'язаних найбільших власників капіталу. В центрі фінансово-промислової групи перебуває головне підприємство, в ролі якого може бути великий банк, промисловий трест, страхова компанія тощо. Більшість підприємств, що входять до фінансово-промислової групи, не є індивідуальною власністю того чи іншого капіталіста, котрий очолює групу. Його влада переважно базується на володінні контрольним пакетом акцій. В сучасних умовах у зв'язку з так званим розпиленням акцій серед дрібних акціонерів достатньо мати навіть менше 10% загальної кількості акцій підприємства, щоб здійснювати повний контроль над ним.

Для встановлення свого панування фінансово-промислові групи використовують головним чином два методи: "систему участі" та "особисту унію". "Система участі" базується на використанні акціонерної форми підприємств, оскільки передбачає, що одна компанія володіє контрольними пакетами акцій інших компаній, в результаті чого утворюється багатоступінчаста залежність великої кількості підприємств від окремих фінансових магнатів або від певної фінансово-промислової групи. Володіючи контрольним пакетом акцій головного акціонерного товариства ( товариство-мати), фінансові магнати контролюють діяльність "дочірніх" товариств, а через останніх - капітал товариств -"онуків" тощо.

"Система участі" доповнюється і закріплюється "особистою Унією", яка полягає в тому, що представники банківських монополій стають членами управління промислових монополій, а промислові магнати - членами правлінь банківських монополій.

З метою розширення свого панування фінансова олігархія використовує також диференціацію акцій, реорганізацію підприємств, систем монопольних цін, перехоплює вигідні державні замовлення спекулює земельними ділянками тощо.

Разом з тим "особиста унія" банківських монополій з промисловими доповнюється "особистою унією" тих і других товариств з урядом, все більшим зрощенням фінансової олігархії з апаратом держави. Саме за таких умов фінансова олігархія забезпечує своє панування не тільки в економіці, але й політиці, її представники висуваються на високі державні пости, за проектами і рекомендаціями олігархічних об'єднань видаються закони і призначаються відповідальні чиновники державного апарату тощо.

В кожній із країн монополістичного капіталізму склався потужний військово-промисловий комплекс, який становить собою союз військово-промислових монополій з урядовим апаратом і генералітетом.

1.2 Сутність поняття «фінансова олігархія»

Західні дослідники не вживають терміна “фінансова олігархія”. Натомість використовуються такі поняття, як “бізнес-еліта”, “корпоративна еліта” тощо. А оскільки однією з основних рис сучасного суспільства є його суцільна комп'ютеризація та інформатизація, то розглядаючи ту групу людей, яка впливає на згадані процеси, застосовують поняття “техноструктури” чи “техноеліти” [12, 189].

У традиційному розумінні еліта -- це аристократія. У сучасному політологічному значенні еліта -- це сукупність індивідів, які високо стоять у рейтингах влади чи престижності, які завдяки своїм соціально значущим якостям (походження, багатство, досягнення певного роду) займають вищі позиції в різноманітних сферах чи секторах суспільного життя, інколи до цього визначення додають важливе уточнення: авторитет цих людей настільки великий, що вони впливають не лише на ту сферу, якій належать, а й на життя суспільства в цілому. Зрозуміло, що олігархи не належать до еліти в традиційному значенні, проте вони однозначно належать до еліти, як її розуміють політологи.

Існує велика кількість класифікацій елітних груп. У найзагальнішому вигляді можна виділити три основних класи еліти: владні, ціннісні, функціональні. Останнє підходить для характеристики фінансової олігархії.

Функціональна еліта в економіці -- це впливові групи, які в ході конкуренції виділяються в різноманітних сферах або секторах економіки і беруть на себе важливі функції в ній. Це відносно відкриті групи, для вступу до яких необхідні певні досягнення. Саме сюди слід віднести олігархів у їх класичному розумінні.

Суть фінансової олігархії полягає в економічному і політичному пануванні невеликої групи фінансових магнатів -- найбільших власників банківських і промислових монополій. Фінансова олігархія, привласнюючи переважну частку суспільного багатства і впливаючи фінансово на політичну владу (передусім під час проведення виборчих кампаній), певною мірою визначає внутрішню та зовнішню політику країни. Крім того, фінансові олігархи найрозвинутіших країн світу, ведучи бізнес у країнах, що є менш розвинутими, поширюють свій економічний вплив і на них.

Олігархія однорідна і диференційована -- два основних види олігархії. Основною формою фінансового капіталу є фінансово-монополістичні (фінансово-промислові) групи, які історично склалися як однорідне і диференційоване утворення. Олігархія однорідна і диференційована виникає в початковий період монополістичного капіталізму у вигляді сімейно-династичних фінансових груп (Рокфеллери, Моргани, Дюпони, Меллони, Ротшільди, Форди і т. д.). Вони виростали, як правило, з одноосібної власності і поступово обростали масою контрольованих підприємств. Остання обставина привела до проникнення в них інших капіталістів і викликала “розмивання”, диференціювання фінансових груп. Так, поряд із сімейними групами виникає олігархія, що являє собою фінансово-монополістичні групи, до яких уходять банкіри і промисловці певного регіону, певних сфер діяльності та ін. Однак процес “розмивання” сімейних груп не дає підстав для висновків про зникнення фінансової олігархії. Економічна природа однорідної і диференційованої олігархії не змінюється, панування її над економікою не послаблюється. Механізм цього панування ґрунтується в основному на “системі участі” та “особистій унії” [5, 102].

Існують також інші форми панування фінансових груп (технічне обслуговування “сторонніми” фірмами, укладання з ними картельних угод тощо), що залучають різноманітні фірми до сфери свого впливу.

Реалії життя в Україні дозволяють говорити про нове тлумачення поняття “олігархія” (оскільки воно не відповідає класичному розумінню цього терміна, то доречно надалі вживати його в лапках). Якщо демократія Заходу носить характер плюралістичної системи, то на пострадянському просторі можна говорити про корпоративну чи кланову систему.

Основою плюралістичної системи є ідея про те, що суперництво групових інтересів треба розглядати не як щось таке, що породжує хаотичну плутанину, а як процес створення певного балансу політичних сил. У результаті формується соціальна гармонія. Між групами існують конфлікти з приводу конкретних політичних та економічних цілей, але не щодо всієї системи в цілому. Існування певних правил цивілізованої гри породжує високий рівень соціальної інтеграції. Політика держави розглядається як результат демократичної взаємодії інтересів усіх цих груп. Політики, бюрократи і підприємці існують в єдиній системі взаємопідлеглості і взаємозалежності. Політика диктує умови “підлеглій” бюрократії як елементу політичних інститутів, але залежить від підприємців тією мірою, якою вони забезпечують її фінансову підтримку. Підприємці у свою чергу не потрапляють до сфери прямого впливу політики, але перебувають у залежності від бюрократії, яка дає санкції на діяльність підприємств.

Така цілісна система певною мірою відображає ідеал демократично організованого представництва інтересів. Наскільки ж такий ідеал відповідає нашій системі? В Україні три згаданих компоненти злиті в одне ціле. Не можна бути політиком, не маючи прямого необмеженого доступу до фінансових потоків. Неможливо займатися великим бізнесом без глибоко особистих “політичних ресурсів”. Така ситуація відповідає теорії корпоративної (кланової) демократії. Відповідно до неї існують організовані групи, які мають тенденцію до монопольного представлення своїх інтересів. Вільна і рівна конкуренція відносно цього відсутня. Монопольні групи -- клани -- ведуть постійну боротьбу за доступ до державних ресурсів, застосовуючи при цьому всі можливі методи та ігноруючи будь-які правила гри. Ця боротьба має не економічний (використання засобів ринку та конкуренції), а яскраво виражений силовий характер (застосування адміністративних, податкових, правоохоронних і кримінальних структур).

Структура кланів виглядає так:

1) рядові працівники підприємств та організацій, що входять до складу групи;

2) адміністрація підприємств та організацій, яка впливає на рядових працівників не лише суто економічними методами (як то регулювання розміру заробітної плати), а й іншими, близькими до кримінальних, способами (погрози, тиск або ж навпаки надання можливості “заробляти” на робочому місці, звичайно з відрахуванням певного процента “нагору”);

3) холдинг, великий банк, корпорація, на чолі яких стоять справжні господарі групи;

4) корумповані елементи, які лобіюють інтереси групи в законодавчих, виконавчих, судових органах державної влади, а також засоби масової інформації, що є сильним ресурсом у боротьбі із суперником, шляхом формування негативної думки суспільства про нього і позитивної -- про себе [8, 132].

Очолюють клани “олігархи”. Ними, як уважають спеціалісти, стали екс-номенклатурники, партпрацівники і комсомольські лідери, мафія, значно рідше професіонали-господарники, які вийшли “з низів”.

Майбутнє “олігархії” може розвиватися за однією з двох основних альтернатив, звичайно, разом з наявністю великої кількості варіантів.

За продовження корпоративного шляху розвитку в його найпесимістичнішому варіанті держава може просто перетворитися на авторитарну, коли при владі буде дійсно невелика група “вибраних”. Тоді ми повернемося до олігархії в тому значенні, в якому її розумів Арістотель.

У більш оптимістичному варіанті корпоративний шлях розвитку принесе перш за все порядок -- чітку структуру управлінських органів у всіх сферах соціального життя, чіткість і одноманітність у проведенні політичної лінії держави на всіх рівнях функціонування влади, консолідацію суспільства на основі соціального партнерства. Крім того, підвищиться роль держави в економіці, буде проводитися послідовна економічна політика. Проте, з іншого боку, роль суспільних об'єднань і союзів буде знижуватися, вони перетворюватимуться у засіб здійснення державної політики, а не в елемент контролю державних органів.

Якщо ж країна вибере шлях плюралістичної демократії, то “олігархія” зникне як явище, і “олігархи” стануть повноправними суб'єктами здорової конкурентної ринкової економіки. Саме слово втратить той негативний зміст, який зараз в нього вкладається, і замість нього вживатимуться терміни на кшталт західних -- бізнес-, техно- чи фінансова еліта.

1.3 Сучасні трактування фінансової олігархії

Зміни, які відбувалися у сфері виробництва під впливом концентрації і централізації капіталу, сприяли виникненню таких самих процесів і в банківській сфері. Великим корпораціям потрібні були великі кредитори. Почала зростати концентрація банківського капіталу. На рубежі ХІХ--ХХ ст. на зміну звичайним спеціалізованим банкам прийшли великі банківські корпорації.

Концентрація грошового капіталу в банках докорінно змінила їх становище і вплив. Банки одержали можливість у значній, а часто й у вирішальній мірі впливати на спрямованість господарського розвитку промислових та інших корпорацій; вони перетворились у розрахунково-кредитні центри національної економіки. Банківський кредит почав відігравати важливу роль у фінансуванні відтворення і нарощуванні грошового капіталу, необхідного будь-якому капіталістичному підприємству для безперервного відновлення і розширення виробництва.

Водночас із підвищенням ролі банків у економіці виникають нові форми зв'язків між банками і промисловими корпораціями. Крім власне кредиту ці форми зв'язків включають систему участі в капіталі, особисту унію, управління капіталом за довіреністю і т. д. Форми і характер зв'язків банків із промисловістю та іншими галузями розкривають суть фінансового капіталу [8, 86].

Вирішальне значення має система участі в капіталі -- взаємне володіння нефінансовими і банківськими корпораціями частками акціонерного капіталу. Створюється багатоступенева система володіння великими пакетами акцій, яка дозволяє обплутати сіткою фінансової залежності цілі сфери економіки.

Розвиток системи участі веде до прямого зрощування банківських і нефінансових корпорацій -- промислових, транспортних, торговельних, будівельних тощо. Іноді відбувається пряме злиття великих промислових корпорацій із кредитними установами.

Система участі в капіталі доповнюється особистою унією банкірів і промисловців, що вже на початку монополістичного капіталізму одержало широке розповсюдження. Її найбільш важливою формою є так звані “перехресні директорати”, коли представники однієї корпорації входять у директорати інших, а ті, у свою чергу мають представників у першій.

Між нефінансовими корпораціями і кредитними організаціями існують стійкі й тривалі ділові зв'язки. Банки та інші кредитні установи надають своїм клієнтам різні позики на пільгових умовах, допомагають корпораціям розпродувати нові випуски цінних паперів.

Фінансово-монополістичний капітал -- це банківський монополістичний капітал, що зрісся з монополістичним капіталом нефінансових галузей економіки.

Фінансові групи. Основною формою фінансового капіталу є фінансова група. Вона являє собою об'єднання фінансових і нефінансових монополій на основі системи участі, особистої унії, тривалих фінансових відносин та інших зв'язків.

Фінансові групи в сучасній літературі частіше називають фінансово-промисловими групами (ФПГ). У рамах фінансової групи досягається певна координація економічної діяльності підприємств, що входять до неї, перерозподіл банківського капіталу, уточнення зв'язків тощо. Ця координація досягається, головним чином, через систему особистої унії. У Німеччині перед Першою світовою війною 6 великих берлінських банків мали своїх ставленців на посадах директорів у 344 промислових підприємствах і на посадах членів правління -- ще 407, а всього -- в 751 товаристві. У 1932 р. до керівних органів трьох основних берлінських банків уходило 70 провідних представників промисловості. Це активний спосіб узгодження і координація економічної діяльності фінансової групи.

Зараз, за різними даними, у США існує близько 20, в Японії і ФРН -- по 6, в Італії -- 4, у Франції -- 9 фінансових груп.

Панування фінансово-монополістичного капіталу в капіталістичній економіці уособлює фінансова олігархія. Це -- капіталістична еліта, до якої належить верхівка монополістичної буржуазії, а також провідні менеджери найбільших корпорацій.

Представники фінансової олігархії є найбагатшими людьми капіталістичної країни. Відповідно, і їхні доходи є найбільш високими у країні і світі. Для фінансової олігархії принципове значення має володіння не тільки величезними грошовими ресурсами, а й великими пакетами акцій провідних корпорацій. Це забезпечує представникам олігархії велику економічну владу, дозволяє через систему участі управляти гігантськими капіталами. Зростає роль у структурі фінансової олігархії провідних менеджерів великих корпорацій, оскільки неухильно зростає їх роль у корпораціях [4, 106].

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ФОРМ ПЛАНУВАННЯ ФІНАНСОВОЇ ОЛІГАРХІЇ

2.1 Організаційні форми панування фінансової олігархії

Економісти визначають олігархів насамперед “за надприбутками, володінням контрольованими політичними та комерційними структурами, наявністю власних кишенькових ЗМІ. Останнім часом олігархи намагаються “приватизувати” і Верховну Раду, що породжує боротьбу за кожну букву закону та за кожну копійку бюджету в парламенті “в ім'я власних інтересів”. Надприбутки, з яких не сплачуються податки, і є, як правило, ядром тіньової економіки, що коштує державі 10-12 млрд. грн., які щорічно недотримує бюджет” [5, 89]. Навкруг окремих “олігархів” створюються кланово-олігархічні групи на засадах патронажно-клієнтельних стосунків.

З політологічної точки зору олігархи -- це можновладці, які використовують монополізовані ними сектори економіки для концентрації у своїх руках політичної влади, а політичну владу -- для подальшого збагачення. Сучасні олігархи володіють багатоманітними суспільними ресурсами: економічними (промисловими та фінансовим), інформаційними (друкованими та електронними ЗМІ), політичними (партіями, парламентськими групами та фракціями, важливими державними посадами, впливом на перших осіб у державі). Завдяки цим ресурсам олігархи приховують свої надприбутки від оподаткування, значну їх частину перекачують за кордон, ще іншу -- використовують на політичні цілі.

До середини 90-х років в Україні йшлося переважно про регіональні “клани” (прото-олігархічні групи), які боролися за вплив на центральну владу, представлену тоді так званою “партією влади”. Вони стимулювали оволодіння олігархами засобами масової інформації і забезпечили їх панування у великій політиці, що виявилось у створенні ними своїх фракцій та патронажних партій у Верховній Раді.

Сьогодні ми можемо говорити про політичне домінування в Україні кланово-олігархічних груп, які, по-суті, є групами фінансово-економічних інтересів ”у законі”. Вони використовують владу для максимізації своїх надприбутків і політичного впливу, спираючись на “право сильного”.

Домінування кланово-олігархічних груп у політиці, проте, ще не дорінює встановленню олігархії як політичного режиму. Олігархічні групи у тій чи іншій формі існують у більшості країн, де економіка базується на приватній власності. Однак відмінності між країнами полягають якраз у мірі їх політичного домінування та у ступені збігання розподілу влади і власності.

На сьогоднішній день проблема олігархізації економіки й політики в різних країнах світу не належить до числа добре досліджених. Найчастіше згадують про олігархічне правління в Латинській Америці, та й то стосовно 20х-30х років. Тим часом в історії капіталізму було немало періодів домінування олігархічних груп -- як у Європі, так і в Америці. Та все ж у порівняльній політології серед різноманітних класифікаційних систем, за якими ранжуються сучасні держави, є індекс концентрації економічної влади Ванганена, який можна було б вважати індексом олігархізації суспільної системи. Він характеризує міру контролю небагатьох монополістів над економічними ресурсами країни -- державними, приватними та іноземними. В узагальненому вигляді по континентах цей індекс виглядає так: Африка -- 83,7; Америка (Північна і Південна) -- 69,2; Азія -- 76,6; Океанія -- 43,3; Європа -- 56,0. Індекс Ванганена позитивно корелює з такими показниками життєдіяльності держав як нерівність доходів (0.33), рівень інфляції у (0.04) і негативно з такими як рівень громадянських і політичних прав та свобод (- 0.88), стабільність режиму (- 0.57), індекс гуманітарного розвитку (- 0.55), витрати на освіту та охорону здоров'я (- 0.52) [9, 176].

Специфіка перехідних, особливо посткомуністичних суспільств полягає в тому, що методи збагачення олігархів тут особливо криміналізовані. З цієї причини їхня головна мета --повне оволодіння владою. Тільки такий розвиток подій здатний забезпечити гарантоване прикриття їхніх старих “гріхів” і відкрити нові можливості для збагачення. Звідси -- ігнорування суспільних інтересів, намагання використати владу для того, щоб, максимально звузивши сферу демократії, створити монократичну систему правління, яка й буде олігархією.

Як теоретично, так і в емпірично-порівняльному аспекті з'ясування сутності олігархічного правління є непростою справою. Термін, введений у політичну філософію античними філософами, виявився не надто популярним у наш час. Однією з причин такого стану є те, що він привертає увагу до питання про соціальне підґрунтя державної влади, про те, “хто править?”, у той час як ліберальна теорія ХХ століття заперечила значимість цієї проблеми вустами одного з найвпливовіших своїх речників -- Карла Поппера, що було природнім у період протистояння лібералізму марксизмові.

Для цивілізованих демократичних держав, у яких демократія зростала протягом століть паралельно з утвердженням конституціоналізму, а право стало невід'ємною складовою суспільної свідомості, зауваження Поппера, напевне, є слушні і сьогодні. Однак для перехідних, особливо посткомуністичних суспільств, у яких теперішній еліті правова культура притаманна ще меншою мірою, ніж широкому загалу, питання про те, хто править та в чиїх інтересах здійснюється влада висунулось на передній план боротьби за збереження демократичних інститутів. Тому й виникає потреба у тому, щоб розібратись, хто такі олігархи і якої олігархії від них можна чекати.

Звернувшись по допомогу до класиків політично-філософської думки, які ввели це поняття в науковий обіг -- давньогрецьких філософів Платона й Арістотеля, ми побачимо, що у їхніх творах олігархію віднесено до різновидів неправильної, беззаконної влади, що здійснюється в інтересах правителів, а не всього народу. Це й не дивно, бо правлінню олігархів у грецьких полісах переважно, хоч і не завжди, були притаманні свавілля, жорстокість та егоїзм. Арістотель вважав, що не слід акцентувати увагу на кількості правителів, бо не це головне. Найважливішим у протиставленні олігархії, яка була правлінням небагатьох багатих, демократії, яка допускала до правління багатьох бідних, він вважав те, що у цих двох випадках “до влади висуваються дві різні вимоги: одна базується на праві власності, інша -- на добробуті більшості людей, що живуть у суспільстві”.

За олігархії мета державного правління -- служіння благу всіх підміняється правом володарів великої власності правити суспільством. У цьому плані і Платон, і Арістотель протиставляють олігархію аристократії -- правлінню небагатьох в інтересах усіх -- та ставлять її нижче демократії, оскільки демократія (за винятком її крайніх форм), при всіх недоліках, більше піддається регулюванню.

Там де існує досить великий клас дрібних власників, олігархія може набувати пом'якшених форм, наближаючись до демократії. А там, де домінує малий клас дуже багатих людей, правління може перейти до рук кліки. “Олігархія може мати широку базу серед громадян, або влада може перебувати в руках певного обмеженого угруповання. Таке угуповання може функціонувати як постійне об'єднання, що безперервно засилає своїх людей на державні пости, навіть не імітуючи виборів, а в крайніх випадках влада взагалі може перейти до кількох сімей або навіть до однієї сім'ї” [12, 96].

Неважко здогадитися, яких рис набуває олігархія в Україні, де соціальне розшарування перейшло межі цивілізованості, а “малий клас дуже багатих” не характеризується ні шляхетним походженням і слідуванням вимогам моралі та права, ні освіченістю, ні іншими рисами, які за інших обставин роблять виправданою концентрацію влади в руках “вищого класу”. “Первісне нагромадження капіталу”, у процесі якого українські олігархи здобули економічну могутність, здійснювалось не просто брутальними методами. Воно часто було протиправним, нерідко відверто злочинним. І якщо люди, що звикли зневажати закон у своїй економічній діяльності, перенесуть (а вони вже переносять) свої методи в політику, а тим більше встановлять своє безроздільне панування в державі, то жодної надії на збереження прав та свобод громадян не залишиться.

2.2 Фінансова олігархія в світі

Глобалізація - природній процес, який неможливо зупинити ("дути проти вітру"). Все залежить від того, як (морально чи аморально) самі люди реагують на глобалізацію. В моральному люди дійсно користуються реальною можливістю пізнавати одне одного, починають розуміти і поважати інші культури, стають менш его/етноцентричними, більш критично оцінюють самі себе. З'являється можливість об'єднати глобальні і регіональні ресурси, використати їх на благо людини і навколишнього середовища.

Але є очевидним і аморальний бік справи. Перший раз в історії виникла можливість глобалізувати монополістичний капітал, створилась світова олігархія, яка нівелює або мінімалізує конкуренцію, ділячи реальну економічну владу між підпорядкованими собі трансконтинентальними корпораціями (ТКК). За допомогою ТКК вона узурпує життєві ресурси людства (банки, енергетичні ресурси, нафтогазову промисловість, сільське господарство, харчову промисловість, машинобудування і т.д.), організує наркобізнес, купує політичну владу, уряди і президентів, спецслужби і силові структури. Як все це здійснюється не є ніякою таємницею ("змовою") - інтернет наповнений цією інформацією. Також не є таємницею і клуби мільярдерів, найбільш відомим з яких є так звана "Більдерберзька група".

Варто згадати і "Комітет 300". "Більдербергери" не приховують, що їхньою метою є створення "світового уряду", котрий об'єднає людство буцімто задля майбутнього людей (з метою припинення війн). Спроба світової олігархії захопити владу над планетою - це не є ніякою "глобалізацією", але з будь-якої точки зору - кримінальна діяльність, котра носить назву політики глобалізму. Глобалізм прикривається глобалізацією, видає себе за глобалізацію і підмінює поняття. Змішування цих понять видно й у Вашому питанні [7, 186].

Існує немало конспіративних теорій, сенс котрих у тому, що хтось збирається захопити владу над світом (або вже керує ним). Ці "хтось" є найширшого спектру - від тих чи інших народів (росіян, євреїв, американців, арабів) до фантастичних сценаріїв (таємні махатми в Шамбалі, уфонавти, масони, тамплієри, інші секретні ордени та секретні служби).

Ми живемо в епоху небаченого технологічного прогресу. Однак, незважаючи на це, очевидно, що збільшується прірва між заможними й незаможними, але найважливішим є те, що тим самим знищується середній клас. Складається нова суспільна модель: недоступні олігархи, мільйонери-менеджери, котрі їх обслуговують (включно з формальними "прем'єрами" і "президентами"). І "всі решта", тобто вчорашній середній клас (дрібні виробники і підприємці, працівники науки та мистецтва, інженери, вчителі, лікарі, кваліфіковані робітники та ін.) плюс нижній клас (некваліфіковані робітники, безробітні, асоціальні елементи та ін.). Інакше кажучи, ми наближаємося до "ідеальної держави" Платона за моделлю аристократи - слуги - раби.

Велика кількість людей дійсно досягла критичної межі, коли потрібно або раціоналізувати й справедливо зменшувати споживання, або зменшувати число людей на планеті (а для цього підійдуть голод, війни, "регульовані конфлікти", "тероризм"). Абсолютно зрозуміло, що олігархи вибирають другий варіант. Тому виникає питання: чи не є те витіснення людей на грань існування, котре ми спостерігаємо, свідомим?

Дії "більдербергерів" - це не конспірація. Світовий банк, Міжнародний валютний фонд діють легально і відкрито. А "теорії змов" якраз необхідні глобалістам, щоб відвернути увагу від дійсності на інспіруючи ненависть несправжні загрози (здатні викликати сміх у політолога і економіста "Сіонські протоколи", безсмертна єврейська змова і т.п.).

Реальне заволодіння світовою економікою маскується, а людей підштовхують до "подібних тем" - беззмістовних конфронтацій та суперечок. Найпопулярнішою залишається "єврейська змова". Тут величезний простір для дискусій, починаючи від національного походження найбільших світових олігархів і закінчуючи антисемітизмом. При цьому забуваючи, що якраз євреї стали першими жертвами організованого на теренах різних держав експерименту із знищення "непотрібних" суспільних груп. Знищення євреїв навіть в останні дні помираючого Рейху (до речі, які здійснювалось і "визволителями") показує, що власне воно було справжньою метою Другої світової війни. Вся темна історія ХХ сторіччя ще далеко не відкрита.

"Конспірологія" Браженаса вже застаріла, бо на Заході такі речі вже не називають змовою, а кваліфікують як факт. А взагалі, В. Браженас достатньо скрупульозно описав витоки глобалізму від перших ілюмінатів до Круглого Столу і далі до Ради Міжнародних Відносин, показав, як із США підтримувались комуністичні режими, докладно перечислив багаточисельні організації глобалістів у США, але не охопив діяльності сучасних міжнародних "клубів" [14, 79].

Крім того, йому був недоступним матеріал, котрий показав, яким величезним поштовхом для наступного тріумфу глобалізму було перекачування капіталу із пограбованої більшовиками Росії в банки США. У цьому ж ракурсі необхідно досліджувати й історію нацистської Німеччини. Тут може здатися цікавою обсипана прокльонами з усіх боків, названа як "нацистською" , так і "сіоністською", а тому будучи такою, що заслуговує на увагу - книга Хеннеке Карделя "Адольф Гітлер - засновник Ізраїлю", в якій наводять на роздуми не стільки дані про фінансову підтримку гітлерівців з боку тих же американських банків, котрі підтримували і Леніна, наприклад, Kuhn, Loeb & Company, спочатку ці спонсори напевно й не розраховували на фантастичний капітал, котрий знову до них повернувся.

Коли у 1988 році американці, під приводом "повернення" награбованих нацистами єврейських цінностей пограбували швейцарські банки на 1,5 мільярди доларів, причому швейцарці віддали перевагу не пошукам істини, а врятуванню власної шкіри і піддались на шантаж - це вже був "розвинений" і "реальний" глобалізм.

"Код Да Вінчі" дійсно "вражаючий", як і "Титанік". Маніпулювати свідомістю пересічної людини - одна із стратегій глобалізму, поза як в результаті вона починає мислити підсунутими ній штампами і не в стані відрізнити дійсність від голівудських фільмів. Вся індустрія розваг ставить перед собою одну мету: знеособити і відняти розум.

Нейтральних держав не залишається і вже не залишиться тому, що в умовах глобалізації економіка всіх країн взаємозалежна. Втручатися у глобальні проблеми можливо і потрібно тому, що власне глобалізація й нові технології дають можливість навіть окремим індивідам проникати у володіння сильних цього світу (найбільш примітивний випадок - кримінальний, коли хакер-жебрак зламує банківський рахунок мільярдера).

Сьогодні глобалізм вже підкорив собі Захід (включно з Австралією, як його частиною) Африку, Росію, Близький Схід, Далекий Схід (окрім Китаю). Проти глобалізму воюють тільки моджахеди Іраку, афганський Талібан і Північний Кавказ (Імарат Кавказ). І власне з метою розбити ісламський спротив і видумана "боротьба з міжнародним тероризмом". Якщо це вдасться, наступною мішенню стане Католицька Церква (про підготовку цього свідчать такі фільми, як "Код Да Вінчі"). Піднявши руку на монотеїстичну аврааміську релігію, на одну з основних світових цивілізацій, глобалісти пробудили могутній теократичний опір, який торкнеться і Європи. Уже сьогодні іслам розповсюджується між європейцями, котрі гидують перетвореним у содомію християнством [15, 205].

2.3 Панування фінансової олігархії в політичному житті

Проблема впливу фінансово-економічних кіл на суспільно-політичний процес (з метою створення сприятливого для особистого чи групового збагачення законодавчого поля) є недостатньо вивченою не лише в українській, але і в зарубіжній політичній думці. Проблема олігархії досліджувалася ще Платоном (428-347 рр.) та Арістотелем (384-322 рр.) в Стародавній Греції. З розвитком суспільних відносин, котрі включають відносини "гроші-влада", зазначена проблема отримала висвітлення в працях таких мислителів, як Тома Аквінський (1225-1274), Ніколо Макіавеллі (1469-1527 рр.), Томас Гобс (1588-1679 рр.), а також Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755 рр.), Георг ГЕГЕЛЬ (1770-1831 рр.), Артур Шопенгауер (1788-1860 рр.), Фрідріх Ніцще (1844-1900 рр.). Проте в силу високих темпів розвитку суспільних відносин дана проблема постійно видозмінюється, а тому потребує систематичного вивчення [7, 134].

В українській політичній науці, котра, в силу історичних причин, не могла приділити належну увагу цій проблемі раніше, сьогодні терміни "політичний олігарх", "політичний холдинг", "політичний синдикат", "клієнтела" тощо набули широкого вжитку, і навіть вийшли за межі наукового використання, перейшовши в побут. Лише це може яскраво проілюструвати актуальність вивчення досліджуваної проблеми.

Першим мислителем, який відмітив визначальний вплив олігархічних груп на функціонування політичної системи суспільства був Платон. Олігархія в нього - це устрій, базований на майновому цензі, коли при владі стоять багаті, а біднота не приймає участі в управлінні. Олігархія є перехідним етапом від тимократії до демократії. Генезу олігархії Платон розглядає наступним чином: "Накопичення золота в сховищах приватних осіб призводить до того, що вони починають шукати законні, легітимні способи його витрачання; для цього вони перетлумачують закони, мало з ними рахуючись. Після цього вони, спостерігаючи, хто на чому процвітає, і змагаючись (конкуруючи) один з одним, уподібнюють до себе і все населення. Чим більше вони цінують просування по шляху наживи, тим менше шануються чесноти... Закінчується це тим, що замість стремління висунутись та удостоїтись почестей в суспільстві розвивається схильність до "загрібання" та наживи. Багачами там захоплюються, призначають їх на державні посади, а бідняків зневажають... Встановлення майнового цензу стає законом та нормою олігархічного устрою: чим більше цей устрій олігархічний, тим вищий ценз; і навпаки: чим менше - тим цей ценз нижче. Наперед оголошується, що до влади не допускаються ті, в кого немає встановленого майнового цензу. Державний устрій такого типу тримається на застосуванні збройної сили... та залякуванні."

Головний недолік такого устрою (за Платоном) - це норма, на якій він заснований: громадяни, які, можливо, мають більше здібностей до управління, ніж інші, але "відстають" у майновому відношенні, не допускаються до влади.

Другий недолік - це те, що подібна держава буде складатися з двох міні-держав: держави бідних, та держави багатих. Хоча вони і заселятимуть одну територію, але постійно будуть "відірваними" одні від одних.

Третім недоліком платонівської олігархії є те, що така держава не зможе вести жодних військових дій: багаті владоможці не зможуть дати бідноті зброю до рук, бо боятимуться її більше, ніж ворога.

Окрім того, Платон наводить інші, менш суттєві чинники негативності олігархічного устрою: споживацькі нахили олігархів ("…вони не є ні ремісниками, ні вершниками, ні гоплітами, ні владарями, ні підлеглими; вони подібні до трутнів у вулику, надлишок яких є хворобою для рою…" ) - хвороба для суспільства та держави.

Далі Платон розглядає процес становлення "людини олігархічної": її ґенезу та властивості. Пріоритетність багатства в суспільстві з найчистішої, найідеалістичнішої людини зробить шанувальника "Великого царя" - грошей. Окрім багачів та багатства в такої людини ніщо інше не викликатиме захоплення, і все її честолюбство буде спрямоване виключно на "загрібання" та все те, що до цього веде. Вона не допускатиме жодних інших міркувань, окрім примноження свого багатства. Жодна зміна в людині не відбувається з такою швидкістю, як перетворення бажання почестей у бажання грошей. Внаслідок постійної бережливості та ощадливості людина набуде якостей трутня: частково - жебрацьких, частково - злочинних.

Процвітання, як стиль поведінки в державі олігархічній всіляко заохочується та шанується. Саме тому правителі, які є при владі, не перешкоджають розпущеній молоді розтринькувати своє майно: адже воно перекочує до них у кишеню. Скуповуючи за безцінь закладене та перезакладене майно, даючи під великі проценти позики, правителі намагатимуться самі збагатитися на цьому. Внаслідок чого в державі шалено збільшиться кількість людей, які були заможними, мали вагу в суспільстві, але втратили все через існуючий режим. Коли кількість таких людей досягне "критичної маси" - вони стануть на сторону бідноти (знайшовши у ній політичного союзника), і очолять заколот, який переросте у повстання, а потім - у революцію проти правлячого режиму. Після перемоги в такій державі запроваджується режим демократії, як плата бідноті за підтримку. Переростання олігархії у демократію Платон бачить саме у такий спосіб [7, 187].

Крайня негативізація олігархічного устрою у праці Платона "Держава" є, радше, винятком: сам Платон вважається теоретиком елітарного, ієрархізованого та структуризованого суспільства (теорія ідеальної держави). Переважна ж більшість пост-платонівських мислителів вважала олігархічний, ієрархізований тип суспільства та суспільно-політичного управління цілком виправданим тими перевагами, які надавала структуризована система суспільства (та освіти): лише вона могла забезпечити якісне продукування політичної та управлінської еліти шляхом виховання, надання дуже хорошої (і дуже дорогої) соціально-управлінської освіти, створення відповідної самосвідомості.

Фінансовий чинник застосовувався для "фільтрування" майбутніх управлінських кадрів, створення якісно-нової "касти" людей, здатних, і навіть покликаних управляти переважною більшістю. Дослідники вже ХХ століття (Г. Моска (1858-1941), В. Паретто (1848-1923)) переконані, що така "каста" повинна бути відкритою "знизу догори": лише за умови конкурентності подібна система здатна зберегти стабільність [7, 75].

Олігархія в соціальній системі суспільства. На думку багатьох сучасних вітчизняних дослідників (О. Долженков, М. Томенко, Є. Лапін, інші) сучасна політична система України характеризується низкою суперечливих тенденцій. Всі вони полягають у протистоянні векторів подальшого розвитку держави. Так, з одного боку, українська Конституція закріпила основні цінності розвитку суспільства на зразок західних демократій: права людини на основні свободи, поділ влади (система стримувань та противаг), політичний, економічний та ідеологічний плюралізм та інші ознаки демократичної, правової, соціальної держави у повній відповідності до загальноприйнятих норм. З іншого боку, дослідники відзначають невідповідність дій суб'єктів політичної системи до Конституції, законів та підзаконних нормативно-правових актів України. Наприклад, Микола Томенко вважає, що "…сьогодні виразно вималювались суперечності між конституційною та реально існуючою системою політичних відносин. Особливу небезпеку становить нівелювання законодавчо визначеної системи поділу влади та розмежування повноважень між органами державної влади і органами місцевого самоврядування ".

Суперечливість між конситуційною та реально існуючою системами політичних відносин, на думку Олега Долженкова, призвела до появи двох тенденцій у вітчизняній політичній науці стосовно досліджень політичного процесу в Україні. "…Перша тенденція уособлюється офіційною та напівофіційною наукою. Її основна ознака - дослідження віртуально-існуючих речей, таких, як поділ українських партій на "правих", "лівих", "центристів", місцеве самоврядування, система стримувань та противаг тощо. Тобто, речей хоча й не дуже актуальних, інколи навіть не потрібних або ж і шкідливих для адекватного розуміння сутності політичного процесу в державі, зате безпечних з точки зору дослідника… До "сумнівних" з точки зору цензуруючих самих себе науковців можна віднести такі очевидні теми, як наростання тоталітарних тенденцій в суспільстві за президентства Л. Кучми; взаємозв'язок криміналітету, кримінальних грошей з адміністративною елітою держави; роль кланових угрупувань в політичному житті України. Як наслідок, всі ці болючі і очевидні проблеми сміливо можна вважати малодосліджуваними. "

Передумовою до розуміння кланово-олігархічних груп як інститутів політичної системи України є усвідомлення того, що в вітчизняних умовах визначені в західній політичній науці інститути політичної системи (політичні партії, громадські рухи та організації тощо) практично позбавлені впливу на процес прийняття політичних рішень. Особливість і парадоксальність характеру сучасної української влади полягає в її непублічності і неможливості конкретної інституційної ідентифікації. Декларативний характер конституційно-закріпленої системи політичних відносин відзначають і закордонні автори: "… Існує дивний елемент символічних, прикрашуючих шат, котрі бентежать і вводять в оману західних спостерігачів: конституції, парламенти, вибори, референдуми, місцеве самоврядування і т.ін. Ті, хто з ними стикаються, знають, наскільки все це є нісенітницею і наскільки інструментальну роль воно виконує… "

В зв'язку з наявністю в політичному процесі України серйозної відмінності від політичного процесу в демократичних країнах можна вести мову про актуальність для держави "незахідного" типу політичного процесу. Серед його найважливіших рис в руслі досліджуваної проблематики ряд дослідників виділяє наступні ознаки:

- домінування в політичниму процесі кланів;

- невелика значимість явних, організованих інтересів;

- претензії політичних партій на відображення світогляду і представлення способу життя при тому, що інтенсивність і широта політичних дискусій мало пов'язана з прийняттям політичних рішень .

На думку Олега Долженкова, навряд чи можна вести мову про неможливість чіткого визначення інститутів політичної системи України. Проблема полягає в тому, що в порівнянні з західними у вітчизняній політичній системі по-іншому вибудувана ієрархія її інститутів: тут існують інститути, які не властиві демократичному суспільству.

В Україні найважливішим після держави елементом політичної системи є адміністративно-економічні клани, або кланово-олігархічні угрупування. Партії та громадські організації (які в західних суспільствах займають місце вітчизняних кланів) відіграють в Україні підпорядковану роль щодо кланів. Очевидно, що це і є однією з найважливіших специфічних ознак української політичної системи.

З точки зору функціонування соціуму (соціологічна візія) суть українських кланово-олігархічних формувань полягає в наступному.

Найважливіше - те, що вони (кланово-олігархічні угрупування) є чи не єдиними незалежними організованими групами в суспільстві. Саме клани - а не партії чи громадські організації - висловлюють та захищають інтереси певних соціальних груп. Причому, з огляду на неструктурованість суспільства, українські політично активні соціальні групи є відносно вузькими прошарками заможних громадян. "У маргіналізованому суспільстві навіть найбагатші його верстви складаються з маргіналів, що набули високого соціального статусу майже зненацька, раптово і зовсім не завдяки своїм позитивним якостям. Можна сказати, що система висловлення, агрегації, відстоювання політичних інтересів в Україні охоплює меншість суспільства. Більшість наших громадян свідомо дистанціюється від політики і держави, - ймовірно, з того часу, як держава дистанціювалась від громадян".

Природно, що за таких обставин, навіть після введення змішаної виборчої системи, українські партії не можуть відігравати скільки-небудь серйозної ролі. Надання їм ролі, до якої вони не були готові призвело до прискореної "ліквідації" багатопартійності через "приватизацію" партійних структур. Ставши об'єктами корисливої уваги напівкримінальної еліти, партії, не будучі в змозі чинити опір, були інкорпоровані в структуру різних адміністративно-економічних кланів. Партії остаточно почали відігравати чисто інструментальну роль в обслуговуванні великих економічних інтересів, процес чого почав спостерігатись з середини 1990-их рр .

Процес розширення сфер інтересів кланово-олігархічних груп, на думку Олега Долженкова, потенційно може призвести до поступового витіснення з суспільно-політичного поля політичних партій та самої держави. Не цілком погоджуючись з дослідником щодо виняткової ролі фінансово-промислових угрупувань ("кланів"), все ж таки змушені констатувати існуючу тенденцію до розширення не лише потенційних сфер впливу олігархічних структур, але і й їх фактичних "володінь", котрі суттєво зменшують повноваження як елементів демократичної політичної системи (політичні партії, громадські організації та рухи тощо), так і повноваження самої держави.

Значна частина інститутів, що в демократичних соціумах відіграють роль посередників між громадянським суспільством та владою в Україні належить адміністративно-економічним клановим угрупуванням, прямо чи опосередковано через несамостійність політичних партій та громадських інституцій.

Соціальну сутність українських адміністративно-економічних кланів в жодному випадку не можна зводити до того, що вони опанували значну частину традиційно зайнятого політичними партіями простору. Набагато важливішим є те, що в нинішніх умовах клани опанували значну частину органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Для росту олігархічного угрупування йому необхідно володіти початковими ресурсами у вигляді: