- підприємства чи їх групи, котрі б справляли суттєвий вплив на економіку держави;

- одного або кількох теле- чи радіоканалів загальнонаціонального значення;

- державної посади чи депутатського мандату [9, 187].

За наявності вищеперелічених ресурсів олігархічна група може взяти під контроль, "приватизувати" шляхом повного або часткового фінансування діяльності та державної підтримки (державні дотації, субсидування, замовлення тощо) політичну партію чи громадську організацію, іншими словами - здобути інструменти подальшої діяльності. Політична партія (фракція) відкриває шлях до урядових посад. А також дозволяє опосередковано контролювати (шляхом парламентського затвердження суддів, Генерального прокурора тощо) судову владу та контрольно-ревізійні органи. Отже, контроль, чи, принаймні, вплив на гілки влади у процесі "олігархічного становлення" виступає тактичною, операційною метою діяльності фінансово-промислової, а тепер вже адміністративно-кланової, групи. Стратегічною, довготерміновою, метою діяльності виступає вплив чи контроль над всіма сторонами суспільного (громадського) життя: бізнесом, політикою та третім сектором. Лише за умови контрольованості цих сфер олігархічна група зможе реально впливати на процес прийняття політичних рішень в країні. Причому невірно буде вважати, що основною метою олігархічної групи є економічне збагачення: воно виступає лише засобом для досягнення влади, високого соціального статусу тощо.

РОЗДІЛ 3. ФІНАНСОВА ОЛІГАРХІЯ

3.1 Сучасна фінансова олігархія в Україні

За сучасних умов олігархія в Україні набуває інституційного статусу, економічною основою панування котрої є:

- процес тіньової приватизації;

- банківсько-кредитна діяльність;

- тіньова економіка;

- політична влада як головний економічний ресурс, що дає можливість витягувати надлишковий прибуток.

Генетичною основою нашої олігархії стала, в основному, колишня партійно-радянська номенклатура, яка змогла на початку процесу трансформації утримати доступ до фінансових ресурсів і здійснювати контроль за ключовими сферами економічної діяльності.

Морально-психологічна основа олігархії -- це, по-перше: зарозуміле ставлення до громадян, уседозволеність і нехтування законами; по-друге, прагнення збагачення як головний сенс життя. Панування олігархії в соціально-економічному житті суспільства призводить:

- до зниження ефективності економіки внаслідок браку стимулів до зростання;

- утрати конкурентоспроможності нашої економіки;

- несумлінної конкуренції, ліквідації фірм, що не співробітничають із владою;

- стримування розвитку середнього й малого бізнесу;

- консерватизму в економіці -- збереження становища «статус-кво».

Тож, олігархія виступає як найконсервативніша частка суспільства, що «приватизувала» не тільки економіку й політику, а й зазіхає на нашу свідомість -- через монополізацію засобів інформації і маніпулювання суспільною свідомістю, адже формою суспільної свідомості бюрократії є демагогія (абсурду).

Засобами боротьби з олігархією можуть бути:

- детінізація і легалізація економіки;

- проведення адміністративної реформи;

- податкова реформа з метою зведення фіскальної функції податків до мінімуму, а стимулюючої -- до максимуму;

- демонополізація економіки й розвиток конкуренції;

- прозора приватизація із залученням іноземного капіталу;

- усунення адміністративного свавілля в економіці;

- формування середнього класу як основи громадянського суспільства й передумови до організації соціально-політичної і економічної стабільності суспільства.

Наслідок панування олігархії -- брак політичної і управлінської економічної еліти, яка повинна відіграти визначальну роль у розвитку держави, розробляючи основні напрями розвитку країни, утілювати вищі цінності суспільства, бути культурною і науковою.

Головне завдання еліти -- зробити владу ефективною. Задля реалізації своїх функцій еліті необхідно забезпечити належну конкуренцію, постійну циркуляцію кадрів, а також -- політичну спадкоємність вищих елементів державного управління. Теперішня керівна еліта не відповідає цим вимогам, бо формується тільки на основі особистої відданості.

Процедурі взаємодії фінансової олігархії з ОДВ та ОМС, яка відбувається у законодавчій, виконавчій та силовій (рівень силових структур) площині, необхідно приділити окрему увагу (додаток 1).

Представлена модель відображує сучасний механізм здійснення тіньового лобізму. Для запобігання незаконного впливу на ОДВ та ОМС представників фінансової олігархії необхідно вжити комплекс радикальних політико-правових заходів щодо запровадження публічного лобізму, спрямованих на обмеження тінізації сфер суспільного життя. Можна погодитись з думкою О. Гросфельд, що загальною методологією процесу демократизації лобізму в Україні є обмеження інтервенції бізнес-інтересів у сфері державного управління і посилення ролі і безпосереднього впливу громадських організацій на процес формування і реалізації державної політики за допомогою прозорих технологій лобіювання. Інституціоналізація лобізму за допомогою встановлення, закріплення і регулювання певних норм, правил, статусів і ролей дасть змогу трансформувати тіньову лобістську діяльність у цивілізовану [7].

Проведення опосередкованого лобіювання (через осіб, яким це законодавчо дозволено) відрізнятиметься високим ступенем антикорупційної складової та сприятиме конкуренції між різними представницькими групами та особами (у тому числі представниками фінансової олігархії) під час ухвалень державно-управлінських рішень.

Державна влада, для того щоб забезпечити прозорість процесів прийняття управлінських рішень, повернення та легалізацію великої частини приватного капіталу із-за кордону (з метою залучення його у вітчизняну економіку), повинна створити умови запровадження системи цивілізованого лобізму, за допомогою політико-правових механізмів його реалізації, а саме:

- позбавити представників фінансової олігархії проводити «тіньовий» вплив на державне управління шляхом прийняття відповідної нормативно-правової бази (зокрема ухвалення ефективного Закону України «Про регулювання лобістської діяльності»);

- гарантувати стабільність і захищеність капіталів;

- змінити систему обрання ВР України з пропорційної на мажоритарну;

- створити реєстр незалежних професійних лобістів (легальні лобістські структури);

- сформувати дієві інститути громадянського суспільства в Україні, насамперед суспільного телебачення.

Офіційно в Україні лобізм як інститут відсутній. Починаючи з 1999 р., до Верховної Ради України неодноразово подавались законопроекти, спрямовані узаконити лобістську діяльність [«Про лобіювання в Україні» № 3188 від 13.04.1999 р., «Про правовий статус груп, об'єднаних спільними інтересами (лобістських груп) у Верховній Раді України» № 3188-1 від 03.11.1999 р., «Про діяльність лобістів у Верховній Раді України» № 8429 від 09.11.2005 р.], але ці нормативно-правові акти з різних об'єктивних та суб'єктивних причин не було ухвалено парламентом [12, 69].

Певне зрушення цього питання з мертвої точки відбулось нещодавно, коли Кабінетом Міністрів України було прийнято Розпорядження «Про схвалення Концепції проекту закону України «Про вплив громадськості на прийняття нормативно-правових актів (Про лобіювання)» № 448-р від 22 квітня у 2009 р». На даний час урядовий законопроект проходить громадське обговорення. Разом з тим 20 жовтня 2010 р. народний депутат від Партії регіонів В. Коновалюк зареєстрував у Верховній Раді України проект закону України «Про регулювання лобістської діяльності в Україні» [4], який містить основні норми, викладені в урядовому законопроекті, проте сфера його поширюється не тільки на ОДВ, а й на ОМС.

Можна прогнозувати, що прийняття Закону «Про лобіювання» або Закону України «Про регулювання лобістської діяльності в Україні» стане ефективним правовим механізмом регулювання взаємовідносин представницьких груп (у тому числі фінансової олігархії) з публічною владою (Верховною Радою України; Адміністрацією Президента України; Кабінетом Міністрів України; міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади; Верховною радою Автономної Республіки Крим; Радою міністрів Автономної Республіки Крим; сільськими, селищними, міськими, районними та обласними радами), зокрема:

- законодавчо закріпить правові засади, структуру, межі, види, форми, засоби та інструменти лобістської діяльності в Україні;

- визначить права, обов'язки, відповідальність та гарантії діяльності лобістів;

- зменшить корупцію та тіньовий вплив олігархів на діяльність публічної влади, завдяки прозорим контактам лобістів з державними службовцями;

- підвищить рівень впливу окремих громадян, різних груп та соціальних верств населення на державне управління;

- сприятиме наповненню державного бюджету України за рахунок оплати олігархами офіційних лобістських послуг.

При цьому варто враховувати, що в разі відсутності в країні системи цивілізованого лобізму нові ризики для корупційних зловживань під час прийняття державно-управлінських рішень можуть виникнути вже найближчим часом у контексті закінчення у 2012 р. мораторію на продаж землі.

3.2 Дослідження відношення українців до олігархів

Ще Платон в Стародавній Греції вживав слово «олігархія» для позначення певного ладу, коли влада знаходиться в руках невеликого кола осіб, головною гідністю яких є їх багатство. Карл Маркс і його епігони олігархами називали частину суспільства, яка в буржуазному світі також володіла незчисленними багатствами, а відповідно - і владою. Згідно навчанню марксиста, олігархи є союзниками буржуазії і ворогами робочого класу. Хоча реально олігархи є ворогами буржуазії і - як свідчить історія - легко знаходять спільну мову з гнобленими ними ж пролетарями.

В 90-х роках слово «олігарх» знову увійшло до моди. В російський політичний побут його ввів колишній віце-прем'єр уряду Росії Анатолій Чубайс, використавши цей вираз в декількох своїх роботах. В Україні ж головним герольдом епохи олігархії став політолог, директор Інституту політики Микола Томенко.

Можна довго сперечатися про позитивну або негативну роль олігархії і наскільки згубним або благотворним є її вплив на суспільно-політичне і економічне життя держави. Але для цього сформулюємо суть явища. При цьому, виходити виходить з того факту, що всяке суспільство проходить період первинного накопичення капіталу. Первинне накопичення капіталів супроводжується комплексом не дуже чесних, грабіжницьких заходів невеликої купки найудачливіших індивідів. Інша справа - відносно кого направлені ці заходи. В ХУІІ столітті в Європі «олігархами» ставали колишні пірати. Проте головним джерелом капіталів ставали колонії: «олігархи» багатішали за рахунок рабської праці тубільців. Інший спосіб розбагатіти - лихварство - дуже перебільшено як чинник [13, 75].

Українські олігархи в меншій мірі використовували лихварство і інші середньовічні форми нарощування капіталів. За відсутністю колоній доводилося максимально ефективно використовувати територію власної держави і потенціал власного народу.

Чинниками, сприяючими появі олігархічної системи в Україні, стали:

1. Розвал Радянського Союзу і соціалістичної економіки.

2. Поява ідеологічно заповзятливих людей, що уміють робити і рахувати гроші.

3. Кризові і інфляційні процеси в українській економіці початку 90-х років ХХ століття, дозволяючі робити гроші з повітря.

4. Неузгоджено і недосконала законодавча система України в період становлення.

5. Корумпованість української політичної системи.

Майбутніми олігархами ставали переважно представники не старої комуністичної еліти, а ті, хто не хотів чекати своєї «черги» в радянській системі розподілу благ або в радянській системі просування по службовим ієрархічним сходам. Свого часу Федір Бурлак назвав цей прошарок «п'ятим поколінням більшовиків», можливо, навіть не передбачаючи, яку роль зіграють ці люди в політичних процесах на пострадянському просторі.

Більш старші товариші (представники «червоного директората») виступили для олігархів в ролі «інкубаторів», всіляко сприяючи їм, допомагаючи в розробці схем, в наладці зв'язків і т.д. В більшості своїй «стара гвардія» залишалася в тіні, але загальновідома роль колишнього мера Києва, 77-річного Валентина Згурського, в становленні і розвитку бізнес-імперії Медведчука і Суркіса. Так само відома роль «старого донецького клану» (Звягильській, Ландик і інші) в становленні нинішньої донецької групи. Без директорів величезних металургійних комбінатів (Олександра Булянди, Віталія Сацкого і інших) не було б нинішньої імперії Віктора Пінчука. Список можна продовжувати практично до безкінечності. Найяскравішим прикладом зв'язки «старих» і «нових» є те, що колишній гендиректор «південмашу» Леонід Кучма став, по суті, головним покровителем олігархії, сам не ставши одним з них.

Таким чином, старі кадри могли виступати в ролі консультантів: система менеджменту, засвоєна за радянських діб, не дозволяла їм ефективно самим робити свій бізнес в нових умовах. Середній вік олігархів в Україні - 42 роки.

Можна виділити декілька типів олігархів по їх походженню.

Перший тип - це колишні комсомольські працівники. Починаючи з весною 1991 року комсомольці верхньої ланки почали перекачувати гроші в комерційні структури. Сприяла цьому закрита ухвала ЦК КПРС про стимулювання підприємницьких ініціатив в молодіжному середовищі. Як наслідок - колишні перші секретарі обкомів комсомолу сталі переважно банкірами. В українському політикумі до цієї категорії впливових і багатих людей відносяться Сергій Тігипко (Фінансова група «ТАС»), Олександр Шлапак (До недавнього часу - «Приватбанк»), Федір Шпіг (банк «Аваль») і інші.

Другий тип - це представники наукової еліти, які встигли зробити кар'єру у сфері науки, захистити дисертації і одержати вчені ступені, а потім направили свої навики на сферу бізнесу і політики. Найяскравішим представником цього типу олігархів є Віктор Пінчук. З російських олігархів під цю категорію потрапляє, наприклад, Борис Березовській.

Третій тип - це представники господарських структур, які посідали посади завідуючих базами, начальників житлово-експлуатаційних контор, були дрібними чиновниками в господарських структурах. До такого роду осіб можна віднести Олександра Волкова (у минулому - директор плодоовочевої бази, нині - народний депутат України, радник Президента), Григорія Суркиса (у минулому - начальник управління виробничо-технологічної комплектації, нині - народний депутат, один з лідерів СДПУ (про)) і інших.

Четвертий тип олігархів - це успішні сини не менше успішних батьків, продовжують династичних традицій. Тобто, це олігархи нового типу. Їм не довелося самостійно брати участь в постсоціалістичному «дерибані» - їх родичі створили для них фінансову основу, від якої можна було відштовхнутися, щоб успішно розвивати свою справу. До цієї групи можна віднести Андрія Деркача, Олександра Ярославського, Петра Порошенко, частково - Ріната Ахметова.

Також слід обкреслити круг конкретних осіб, яких можна віднести до олігархів. І тут, очевидно, має рацію Микола Томенко, що вважає олігархами людей, активних відразу в декількох сферах - таких як політика, бізнес, мас-медіа.

Протягом 1998 - 2002 років список осіб, яких відносили до олігархів, постійно мінявся. Лише рідкісним щасливчикам вдається тривалий час залишатися на плаву, не втрачаючи свого положення і свого впливу, іншими словами - „гордо несучи ім'я українського олігарха".

В суспільній свідомості під категорію „олігарх" потрапляють практично все більш або менш багаті люди в Україні. Ми включили в таблицю імена людей, на тому або іншому етапі вирішальним чином впливаючих на економіку держави і на процеси ухвалення політичних рішень в Україні.

Для більш етичного дослідження олігархічної системи в Україні необхідне розбиття олігархів на три типи.

Тип перший характеризується концентрацією особливо великого капіталу і особливо могутнім впливом на політичне і економічне життя держави. Як правило, це 5 - 6 могутніх промислово-фінансових утворень з чіткою ієрархією і чітко відладженою внутрішньою системою зв'язків (System Capital Management, Індустріальний союз Донбасу, «Пріват», «Інтерпайп» і інші) [8, 198].

Тип другий. Люди і структури, звістки, що намагаються, власний бізнес, проте виступаючі в ролі сателітів (хай навіть ситуативних сателітів) крупних бізнес-груп, при цьому залишаючись за рамками самих груп і не підкоряючись прийнятим в групах першого типу системам зв'язків і ієрархії. До цього типу належить більшість народних депутатів і крупних бізнесменів. Іноді цю групу називають „недоолігархами" або „молодоолігархами", і своє майбутнє вони пов'язують з розвалом крупних фінансових груп. Свого часу сходження до вершин могутності Віктора Пінчука або групи „Пріват" було напряму пов'язане з розвалом імперії Павла Лазаренко, а політична криза 2000 - 2001 рр. привів до появи цілої плеяди „нових олігархів", що скористалися падінням впливу ряду традиційних олігархічних груп першого типу.

Тип третій. Люди і структури, діяльність яких не виходить за рамки певного регіону. Так звані „регіональні олігархи".

Як не дивно, третій тип олігархів іноді є більш незалежним від першого. Не завжди олігархічні структури першого типу можуть ефективно контролювати ситуацію в регіонах, а регіональні лідери, розуміючи цю особливість, ведуть подвійну політику: для лобіювання власних інтересів на київському рівні використовуються олігархічні структури першого і другого типів, для ефективного ведення політичної і господарської діяльності безпосередньо в регіоні - структури третього типу.

Формулюючи роль і місце українських олігархів в системі пострадянських державних моделей, варто відзначити декілька цікавих моментів.

Перше, що відрізняє українських олігархів від, наприклад, російських або казахських: слабкість ресурсної бази. Російські олігархи володіють сировинною базою - тобто, вони контролюють здобич нафти, металів, газу і т.д. До 2001 року українські олігархи були в основному посередниками, оскільки користувалися сировиною переважно російських колег. В 1998 році Ігор Бакай (на той час - крупний олігарх) признався, що «всі багаті люди в Україні зробили свої капітали на російському газі». Пізніше з'являється розуміння цього моменту. Перегруповування олігархічного середовища в 2001 році привело до появи олігархів, що базуються на хай достатньо ненадійній, але ресурсній базі. В ролі такої у Пінчука виступає метал, у донецьких - метал і вугілля, у ярославського - аграрний сектор і т.д.

Друга відмінність українських олігархів - агресивність (в позитивному розумінні цього слова). Відчуваючи слабкість ресурсної бази, українські олігархи судорожно чіпляються за ринки збуту і за власність зовні меж України. Експансія донецьких до Росії, Польщі, Угорщини і Італії, «Інтерпайпа» - до Білорусі і Росії, групи Порошенко - до Росії є свідоцтвом здібності до виживання і можливості грати свою роль в процесах глобалізації. Крім того, українські олігархи достатньо успішно уміють протистояти настанню транснаціональних корпорацій на територію України. Українські олігархи володіють підвищеної пассіонарності, що відзначають багато експертів на пострадянському просторі.

Третя відмінна риса української олігархії - це бажання йти в політику, займатися політикою і вести свій бізнес за допомогою політики (що зрештою привело в Україні до перетворення політики в достатньо успішний вид бізнесу). Ніде на пострадянському просторі немає такого політизування бізнесу і комерціалізації політики, як в Україні. Навіть в Росії коефіцієнт політизування бізнесу є більш низьким.

Теза про залежність Кучми від декількох олігархічних груп справедлива для короткого тимчасового проміжку - 1998 - 1999 роки.

Помиляються ті, хто вважає Леоніда Кучму людиною, залежною від олігархів і їх впливу. Фактично Кучма зіграв з олігархами в „піддавки". Олігархи були потрібні Кучмі в ролі „грошових мішків" для успішної президентської кампанії. Як тільки кампанія закінчилася, і Кучма знову став Президентом, він зразу ж спровокував війну між представниками різних олігархічних структур, ввівши в уряд на пост віце-прем'єра з питань ТЕК Юлію Тимошенко. Як результат - відбувається взаїмоковтання олігархів: Юлія Тимошенко, обізнана всі схеми, що використовуються олігархами на ринку нафти, газу і електроенергетики, підриває могутність традиційних фаворитів Кучми - Волкова, Бакая, Суркіса, проте згодом сама стає жертвою набираючої сили донецької групи. Відбувається заміна гравців. Ті, від кого залежав Кучма, втрачають позиції. Нових олігархів позбавляють можливості грати за старими правилами: тепер вони самі залежать від волі Президента. Леонід Кучма створює структуру балансів і противаг, в якій олігархи взаимонівелюють один одного [17, 146].

Час від часу ми ставали свідками „олігархічних воєн": „донецьких" зштовхують лобами з „Пріватом" „Пріват" з „Інтерпайпом", Порошенко - з Червоненко, бізнес-середовище „Нашої України" - з бізнес-середовищем СДПУ (про), Медведчука - з донецькими і так далі, і так далі. В результаті у виграші залишається Президент, який виступає в ролі регулятора відносин в середовищі олігархів.

Проте система, створена Кучмою, достатньо неміцна. У разі його відходу „олігархічні війни", які поки що не переходять межу „холодних воєн", можуть перерости в загальноукраїнську війну за перерозподіл ринків і сфер впливу. І тоді Україну може чекав або більш м'який російський варіант витіснення представників старих пологів представниками касти „православних чекістів", або більш жорсткий таджицький варіант, коли держава перетворюється на арену справжнього конфлікту між декількома клановими групами.

Український політикум навряд чи зможе найближчим часом запропонувати щось більш ефективне, ніж олігархія. Олігархія, можливо, і є хворобою суспільства, але для лікування суспільства необхідний час і наявність суспільного контролю над всім державним механізмом. Ослабити олігархів можна тільки шляхом виведення їх на денне світло з тіні і шляхом контролю за їх діями. Але для цього необхідні як суспільні інститути, що займаються цим контролем, так і бажання самого суспільства. Поки що суспільство знаходиться в стані апатії, яка і є істинною хворобою. Олігархія - це побічний ефект. Це - нежить в порівнянні із запаленням легенів. Не так страшні олігархи, як вони самі виявляють себе народу. Могутність олігархів базується на неінформованості і апатії суспільства, а також на блефі самих олігархів. Вилікуйте суспільство від апатії - і олігархія стане надбанням дня вчорашнього.

Висновки

Свавілля українських олігархів та зверхнє ставлення до народу не викликає здивування пересічного українця. Кожен громадянин, який вирішив поскаржитись до ЖЕКу на непрацюючий ліфт чи неправомірне нарахування тарифів, захотів отримати перелік довідок на отримання допомоги при народженні дитини чи просто оформити закордонний паспорт, апріорі готовий до совкової бюрократії та до конфлікту з працівниками держустанов.

Поскаржитись в міліцію на винуватця ДТП, який випадково може виявитись чиновником або його родичем, теж не ефективно. Діло замнуть або, в кращому випадку, «не знайдуть підстав злочину». Оприлюднити жахливі факти корупції, присвоєння державного майна українськими чиновниками у ЗМІ чи заявити про безчинства політиків у прямому ефірі на ток-шоу? Результату теж не варто чекати. Скільки подібних матеріалів, звернень, заяв та статей про подібне свавілля були оприлюднені…Про це знає все суспільство: міліція, Генпрокуратура, СБУ, суди, ЗМІ. Але результату немає і не буде, бо кожного працівника з цих структур можна купити і все вирішити за гроші. Або ж, якщо навіть суд надішле високопосадовцю повідомлення про з'явлення на допит чи суд, то його теж просто безкарно проігнорують. Подібна практика була і в олігархічній Греції: якщо державний чиновник-олігарх не з'являвся до суду, він міг просто сплатити за це штраф.

Історія грецької олігархії яскраво втілюється в теперішніх реаліях українських громадян. Якщо після «Помаранчевої революції» українці раділи вдалій боротьбі з темниками, пишались свободою слова і сподівались на якийсь ефект від цього, то зараз ми бачимо, що ці засоби не дають жодного результату. Яскравим прикладом свободи слова в Україні є шоу Кварталу-95, на які масово приходять самі ж депутати, міністри та чиновники. І якщо раніше людям було соромно за свої провини і злочини, то зараз під час таких шоу політики просто аплодують таким жартам, хоча більшість громадян розуміє, що всі жарти - це реальні приклади з повсякденного життя України, а іронічна критика справедлива та об'єктивна. Чиновники просто цинічно знущаються над людьми такими вчинками, адже вони впевнені в своїй захищеності та безкарності.

Дана обставина - це приклад все тієї ж ситуації з собакою з кісткою: кинувши її, господар стоїть і споглядає, як собака з нею грається і намагається наїстись. Так і зухвалість та цинізм політиків дійшов до того, що вони, сидячи серед людей, споглядають, як ті радіють можливістю привселюдно обговорити їх та висміяти.

Це і є демократією по-українськи - при владі олігархічна меншість, яка прикриває олігархічну форму правління демократичною і запевняє, що це дійсно демократія. Вона частково надала свободу слова, можливість українцям помахати прапорами на майданах, нереальне право бути обраним і вважати, що це все зробить громадян вільними та дасть можливість впливати на життя в державі. Але результату від такої свободи нуль.

Список використаних джерел

1. Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.). - К.: Смолоскип, 2004.

2. Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. - К.: МАУП, 2005.

3. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. - К.: АМУПП, 2006.

4. Бодуен Ж. Вступ до політології. - К.: Основи, 2006.

5. Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І. Римаренка. - К.: Либідь, 2005.

6. Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б. Кухти. - Ч. 2. Політичні процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 2003.

7. Політична економія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред. І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. - К.: УФІМБ, 2006.

8. Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. - К.: Вища школа, 2006.

9. Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К.: Академія, 2004.

10. Політична економія: Курс лекцій / І.С. Дмитрів (керівник), О.М. Рудакевич, В.А. Кулик та ін. - Тернопіль: Астон, 2006.

11. Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. - Ч. 3. Політична свідомість і культура. - Львів: Кальварія, 2003.

12. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вузів. - К.: Генеза, 2006.

13. Потульницький В.А. Теорія української політичної економії: Курс лекцій. - К.: Либідь, 2008.

14. Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 2002.

15. Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий політологічний словник / За ред. Б. Кухти. -Львів: Кальварія, 2003.

16. Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 2003.

17. Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 2004.

18. Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії. - К.: Українська перспектива, 2003.

19. Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М. Кирилюка. - К.: Ватра, 2006.

20. Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. - К.: Генеза, 2004.

22. Ніконенко В.М. Політекономія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. - 256 с.

23. Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. - К.: ІЗМН, 2004.

ДОДАТКИ

Додаток 1

Сучасна концептуальна модель взаємодії фінансової олігархії та органів публічної влади

Размещено на Allbest.ru