Ліберальна парадигма в формуванні європейської колективної безпеки ХXI століття

Встановлено, що найхарактернішою рисою процесу європейського безпекотворення є те, що в ньому конкурують не тільки форми безпеки ("кооперативна", "колективна"), а й терміни ("кооперативна безпека", "колективна безпека"). Як предмети культурної і політичної традиції вони формалізують певний світогляд і певну лінію політичної стратегії.

Результати дослідження дозволяють стверджувати, що, по-перше, дійсний зміст терміна "кооперативна безпека" політики Заходу (насамперед США) свідомо заполітизували (заідеологізували) на етапі загального захоплення країн Східної Європи цінностями демократії, внаслідок чого відбулася підміна понять "демократія"/"лібералізм". Про це свідчить аналіз праць Е. Картера, М. Мандельбаума, М. Міхалки, У. Перрі, Дж. Штайнбруннера, Г. Еванса тощо, які розглядають кооперативну безпеку як більш відкритий і найвищий рівень співпраці країн-учасниць, чим практично підтримують точку зору Дж. Фулбрайта - засновника цього терміну.

По-друге, Росія має власне уявлення про "кооперативну безпеку" й не поділяє принципи "кооперативної безпеки", яких дотримується Захід, а є прихильницею іншої - колективної форми безпеки, якою є ОДКБ.

По-третє, відмінність стратегій щодо формування європейської безпеки відновила в Європі знайому з часів "холодної війни" дилему безпеки, коли воєнні приготування однієї країни (сторони) незалежно від її намірів становлять загрозу для інших країн.

Суттєві розбіжності у поглядах сторін виявлені і в тлумаченні терміну "колективна безпека". Захід дотримується позиції, що це поняття є винаходом "холодної війни" і розглядає його через призму політики реалізму часів ідеологічного протистояння, через це воєнну безпеку між країнами-учасницями такої системи гарантувати неможливо. Варіативними формами співпраці в межах такої системи безпеки є лише співпраця на інституціональному і функціональному рівнях. Система "колективної безпеки" є нестійкою.

У російській репрезентації термін "колективна безпека" корелює з терміном "взаємна безпека" ("взаємна небезпека"). Російська політика колективної безпеки вимагає визнання й усунення небезпек (загроз) як всередині системи "колективної безпеки", так і ззовні. У середині системи стан безпеки між її учасниками підтримують всі учасники на основі визнання принципів ОБСЄ, норм міжнародного права та єдиної платформи "з прав і свобод людини", ззовні - кооперативними зусиллями країн-членів.

Доведено, що проблема змісту термінів "кооперативна безпека" і "колективна безпека" обумовлена відмінностями у культурно-духовній сфері і політичної традиції сторін європейського діалогу (США - лідерства, ЄС - консенсус, Росія - рівноправний діалог). Духовна відмінність Росії від Заходу та її статус "опонента" європейської стратегії США і НАТО є тим чинником, який дозволяє думати, що Росія проводить чітке розмежування принципів "кооперативної безпеки" НАТО і "кооперативності" у його дійсному (оригінальному) звучанні. Позбавивши принцип "кооперативності" ідеологічного забарвлення, Росія свідомо направила його в русло організаційної форми, де взаємодіють традиційні і нетрадиційні актори. Водночас, Росія визнає принцип кооперативності як додатковий інструмент у зміцненні колективної безпеки в Європі нарівні з міжнародним правом і принципами ОБСЄ.

Здійснений аналіз дає підстави визначити "європейську колективну безпеку" як систему колективних дій країн-учасниць, спрямованих на забезпечення прав і свобод людини на основі демократизації влади і держави, всебічної співпраці в економічній, політичній, воєнній, гуманітарній і правовій сферах, кооперації зусиль щодо нейтралізації викликів і загроз та збереження суверенності країн.

У другому підрозділі "Європа в умовах зміни об'єкта безпеки: від лібералізації принципів ОБСЄ до вимог НАТО (ЄС)" визначено та уточнено політичний інструментарій, за допомогою якого формується політика європейської безпеки. Підкреслено, що з моменту визнання європейською спільнотою проблеми прав і свобод людини, яка фактично була закріплена у "третьому кошику" Заключного (1975) акту Гельсінкі, середовище безпеки епохи політики реалізму зазнало втручання принципів політики модернізму. На мові політичної практики це означало надання окремому індивідові статусу "об'єкта" міжнародної політики нарівні з державою. Антропологічний вимір безпеки посів головне місце в усіх складових безпеки ОБСЄ, а саму безпеку почали розглядати як складне і комплексне утворення.

Доведено, що, як політичний і моральний "барометр", принципи ОБСЄ опинилися в стані "заручника", коли кожен гравець, використовуючи їх як "щит", сповідує власні інтереси, а сама ОБСЄ опинилася в кризі. Акцентується, що у затяжній суперечці щодо змісту свободи і демократії проглядають дві стратегії. Стратегія Заходу ґрунтується на принципах політики демократичних змін, стратегія Росії, в силу її внутрішньої слабкості, націлена на збереження принципів епохи "реалізму". Для Росії ці принципи слугують перевіреним щитом, під захистом якого вона намагається відновити свою економічну, політичну і воєнну могутність та повернути собі статус великої держави.

Визнання сторонами європейського діалогу "людського виміру" безпеки дало змогу виокремити в політиці європейської безпеки низку найхарактерніших особливостей, а саме: незважаючи на те, що Захід і Росія вийшли зі стану ідеологічної конфронтації і визнали принципи демократії головними елементами архітектури безпеки, підґрунтям нового витка протистояння між ними є конфлікт цінностей; в архаїчному світі в ключових питаннях безпеки інтереси Заходу і Росії збігаються; не зважаючи на неоднакове ставлення до Гельсінкських (1975) домовленостей, Захід і Росія вимушені визнавати їх стабілізуючу роль у воєнно-політичному кліматі в Європі; нові глобальні виклики і загрози диктують сторонам діалогу потребу дотримуватися виваженої лінії поведінки та узгодженості позицій у найскладніших питаннях міжнародної політики: реформа ООН і ОБСЄ, спільна платформа щодо "прав і свобод", гуманітарне втручання тощо; Захід і Росія визнали за неурядовими організаціями та інституціями право політичної ініціативи як ресурсу міжнародного співтовариства у формуванні в Європі "кооперативної безпеки".

На підставі аналізу виявлені суттєві розбіжності сторін з питань демократії і змістовної частини "прав і свобод", починаючи з тлумачення суверенітету країни і того, якою мірою принцип суверенності заперечує втручання третьої сторони у внутрішній конфлікт і які події можуть бути приводом для такого втручання.

Доводиться, що в умовах демократичних перетворень в Європі і зміни об'єкта безпеки найбільшої атаки з боку прихильників ліберальної ідеї зазнали принципи суверенітету, непорушності кордонів, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи, поваги до прав людини і основних свобод, що знайшло найяскравіше відображення в працях С. Брауна, А. Печчеї, Дж. Шелла та ін.

На підставі здійсненного аналізу робиться висновок, що по-перше, у просторі безпеки ОБСЄ викликом є не ліберальна ідея та її головні цінності - свобода і демократія, а їх надмірна політизація через нав'язування "стандартів" з боку Заходу. По-друге, вихідним принципом оновленої системи безпеки може стати принцип "кооперативності", який а priori відкидає змагання за отримання вищого рівня безпеки будь-якою стороною і спрямований на співпрацю, відкритість та діалог сторін мирного процесу.

Констатується, що в умовах кризи ОБСЄ політичні, економічні і воєнні важелі НАТО і ЄС дозволяють їм утримувати ОБСЄ у "тіні" своїх стратегій і, відповідно, займати в європейській політиці домінуючу роль. Виділяється декілька причин такої політичної, воєнно-політичної, політико-ідеологічної і економічної ситуації.

На підставі аналізу визначається сукупність принципів, що цементують НАТО-центричну модель безпеки. Умовно їх поділено на три групи: ідеологічно-ціннісні принципи, принципи політичної взаємодії і принципи (вимоги) воєнного будівництва країн - учасниць Альянсу.

Першу групу принципів, становлять принципи демократії і верховенства права, повага до прав людини, розподіл влади і незалежність суддів, демократичні вибори відповідно до норм ОБСЄ, політичний плюралізм, свобода слова, повага до національних та етнічних меншин та недискримінація за політичними, релігійними або етнічними ознаками, свобода торгівлі тощо. Цю групу принципів можна назвати домінант-принципами. Стосовно країн-аспірантів вони виступають як критерії внутрішньої готовності щодо приєднання до Альянсу (підписали і виконали ПДЧ).

Другу групу становлять принципи Гельсінкської наради країн-учасниць ОБСЄ. Однак, дотримання окремих з них поставлено в залежність від внутрішніх і зовнішніх викликів, які пов'язані з країнами посткомуністичного простору: етнічні та релігійні конфлікти, територіальні претензії, порушення прав людини, розпад держав, невдалі спроби провести реформи тощо, які можуть призвести до локальної або навіть регіональної нестабільності.

Третю групу принципів складають вимоги до країн-аспірантів. Вони формують ліберальне підґрунтя в економічній, політичній, гуманітарній і військовій складових безпеки. У межах Альянсу вимога діє як принцип. У військовій складовій безпеки такими принципами є: визнання Вашингтонського договору 1949 року, Стратегічної концепції Альянсу та участь в їх виконанні; демократичний цивільний контроль над збройними силами; створення професійної армії; оптимізація організаційно-штатної структури, бойового та чисельного складу задля її відповідності умовам ведення війн шостого і сьомого поколінь; впровадження інформаційних технологій і систем високоточного озброєння; стандартизація та оперативна взаємосумісність збройних сил країн-учасниць; прозорість воєнного бюджету та виконання фінансових зобов'язань щодо будівництва національних збройних сил, воєнного і цивільного бюджету та програм НАТО; обмін між країнами-учасницями інформацією секретного характеру та її захист відповідно до вимог НАТО; виконання угод (документів), на яких ґрунтується політика Альянсу.

На підставі здійсненого аналізу робиться висновок, що лібералізація простору ОБСЄ і політика "відчинених дверей" НАТО породили декілька негативних тенденцій, які матеріалізувалися у викривленні принципів ОБСЄ і позбавленні їх справжнього змісту, закладеного в Заключному акті Гельсінкі; у посиленні протистояння між Заходом і Росією у сфері воєнної безпеки; у поступовому витиснені ОБСЄ з арени європейської політики безпеки як загальновизнаної структури безпеки.

У третьому підрозділі "Вплив ліберальної транзиції на понятійно-категорійний апарат політики європейського безпекотворення (довіра, право, сила, безпека, безпека і оборона, рівень безпеки, трансформація і реформа, мир і війна)" визначено й уточнено категоріальний апарат політичних досліджень у сфері європейської безпеки.

Констатовано, що з перемогою в Європі цінностей демократії такі базові категорії колективної безпеки як "довіра", "право" (міжнародне право), "сила" (військова сила) опинилися в колі "демократичних змагань" між США, ЄС та Росією, сенс яких криється в особливо-національному ставленні до ліберальної ідеї та в демократичних традиціях країн-учасниць. Особливу увагу звернуто на таку головну категорію колективної безпеки як "довіра". Проаналізовано її етимологічний зміст, етапи становлення та особливості прояву. Доведено, що наприкінці XX століття на зміну традиційному тлумаченню довіри як прояву Кантівського категоричного імперативу "чини так, щоб закон твоєї поведінки міг претендувати на загальність" прийшов імператив економічний.

У розумінні політиків-лібералів довіра як мир, безпека і стабільність є результатом синтетичного економічного дійства, яке поступово охоплює всю Європу. Проблему довіри на основі економічного чинника всебічно розкриває К. Поппер. Зроблено висновок, що на просторі ОБСЄ відбувається "зустріч" двох родогенних "довір": довіри на основі ірраціоналізму, що ілюструють Росія і країни пострадянського простору, і довіри на основі раціоналізму, що демонструє Захід.

Здійснений аналіз дав можливість зробити ще один висновок: ліберальна практика 90-х років ХХ століття привнесла у правовий порядок доби ідеологічного протистояння "корекцію" об'єкта безпеки (з "держави" - на "права і свободи людини"). Це обумовило зміну поглядів на кодекс міжнародно-правових відносин і намагання країн Заходу докорінно змінити його. Завдяки політиці "демократичних змін", з'явилися терміни "гуманітарна операція", "право превентивних дій" тощо. Зроблено висновок, що міжнародне право зазнало тиску політики лібералізації і зовнішньополітичних стратегій "найсильніших цього світу".

Доведено, що стан клімату довіри в Європі нині залежить від успіху вирішення сторонами європейського діалогу "дилеми безпеки", тобто коли військова діяльність однієї держави (групи держав,) незалежно від її намірів, становить загрозу для іншої держави. На сучасному просторі безпеки ОБСЄ "дилема безпеки" відображена в дуже виразній формі. Картина набирає завершеного вигляду, коли предметна сфера політичних дискусій стосується поняття "сили" ("воєнної сили") і воєнної політики сторін європейського діалогу - США, Росії, провідних країн НАТО і Альянсу загалом. Зроблено висновок, що новий виток силового протистояння між США і Росією та Росією і НАТО віддзеркалює проблему розбіжності поглядів сторін європейського діалогу на майбутнє світового розвитку взагалі і систему безпеки в Європи зокрема.

Понятійно розмежовані і уточнені категорії "безпека", "безпека і оборона", "рівень безпеки", "трансформація і реформа", "мир і війна". Обґрунтовано, що у версії представників сучасної лібералістики категорія "безпека" як інтегральне поняття складається з двох секторів "soft security" (м'яка безпека) і "hard security" (тверда безпека). Перший сектор стосується проблем демократичного розвитку і демократії, другий - сектору воєнної безпеки. Зміст першого сектору складають питання врегулювання міжнародних і внутрішніх конфліктів мирними засобами; верховенства права; демократичного цивільного контролю над Воєнною організацією держави; поліпшення добробуту населення через економічну свободу, соціальну справедливість та відповідальність за охорону довкілля. Зміст другого - забезпечення власної безпеки та безпеки союзників військовими засобами.

Доведено, що у євроатлантичному дискурсі основним словосполученням є "безпека і оборона". Дві його складові - це вектори різної спрямованості. Перший вектор - "безпека", спрямований усередину системи (НАТО, ЄС) і має на меті створення стабільної політико-економічної і суспільної конструкції (системи). Другий - "оборона", спрямований назовні системи - союзу держав. Третій - "рівень безпеки" визначається як інтегральний показник ступеня захищеності прав і свобод індивіда, суспільства і захисту довкілля. Системоутворюючими елементами цього поняття вважається ВВП на душу населення, тривалість життя та освіченість. Ці показники відтворюють поняття "індекс розвитку людського потенціалу - ІРЛП". При оцінюванні рівня безпеки на перший план виходять питання сектору "soft security".

Уточнено і на цій основі доведено, що адекватне застосування понять "реформа" і "трансформація" до процесів, які відбуваються в державотворчій і військовій сферах країн НАТО і пострадянського простору, є логічною помилкою. На основі системного аналізу зроблено висновок, що такі підходи заздалегідь вносять плутанину у сенс того, що відбувається в сучасній Європі. Твердження, що "НАТО трансформується", суперечить Північноатлантичному договору (1949), а думка, що "в країнах пострадянського простору відбуваються реформи як і в країнах Альянсу", суперечить дійсному змісту цих процесів. Зміст преамбули Вашингтонського договору не дає жодних підстав стверджувати, що мета Альянсу докорінно змінилася. Вона є незмінною - "захистити свободу, спільну спадщину своїх народів та їх цивілізацію, яка заснована на принципах демократії, свободи особистості і верховенства права".

Доведено, що аксіологічна складова присутня в усіх категоріях політики безпекотворення, яку проводить Захід. Спроба окремих представників вітчизняної політичної науки залишити ці процеси за межами аксіологічної складової безпеки не є корисною у питанні встановлення справжньої картини європейських процесів.

У політиці європейського безпекотворення визначена низка тенденцій і закономірностей, уточнені підходи і принципи її формування, виділено кілька найхарактерніших особливостей

У третьому розділі "Європейська колективна безпека і воєнна політика США та провідних європейських країн" проаналізовано воєнну політику США, Росії, Великої Британії, Франції і Німеччини. Визначено її вплив на стан формування простору безпеки в Європі.

У першому підрозділі "Революція у воєнній справі як реакція на наслідки науково-технічної і ліберальної революцій" на основі проведеного аналізу констатується, що військові стратегії провідних країн світу переживають революційні зміни, обумовлені двома найсуттєвішими факторами: науково-технічною революцією і демократичними змінами, які охопили країни Центральної і Східної Європи. Доведено, що за умови демократичних перетворень в країнах пострадянського простору (насамперед це стосується Росії), провідні країни Альянсу отримали історичний шанс у "спокійнішій", ніж у часи "холодної війни", обстановці звернути увагу на рівень відповідності національних збройних сил новим умовам збройної боротьби. "Лице" збройних сил країн-лідерів визначають сьогодні нові функції, пов'язані, насамперед, із воєнно-політичними та економічними цілями країн. Визначено, що для збройних сил Сполучених Штатів Америки їх число становить 14, для Великої Британії - 8, для Франції - 4, для Росії - 8.

Показано, що матеріалізація нових орієнтирів в оборонній стратегії США, країн НАТО та у воєнній політиці Росії вплинула на активізацію воєнної діяльності та поновила в Європі "дилему безпеки" часів "холодної війни". Її відобразила нова дихотомія: "бути готовими до воєнного протиборства/ співпрацювати заради миру і стабільності".

На основі аналізу змін у сфері оборонної політики виділено п'ять найхарактерніших особливостей, які притаманні всім країнам-лідерам.

Першою і головною особливістю є поява у складі збройних сил організаційної і функціональної структур. Центральне місце у складі збройних сил починає відігравати функціональна структура, тобто Сили швидкого реагування. Другою особливістю є зростання воєнних бюджетів. Третя особливість пов'язана з подальшим нарощуванням військово-космічних програм. Четверта - із модернізацією ядерного потенціалу і збільшенням витрат на нього. П'ята - з політикою демократичних змін, яка помітно вплинула на військовий клімат в Європі і зробила сферу воєнної безпеки більш відкритою для суспільства.

У другому підрозділі "Воєнна політика США, Російської Федерації, Франції, Великої Британії і Німеччини" проаналізовано сутність воєнної політики провідних європейських країн. На основі обраних стратегій протистояння зовнішнім загрозам воєнного характеру визначені особливості воєнного будівництва окремо в кожній із цих країн.

Аналіз воєнно-політичних процесів в Європі і змін, які відбуваються в секторі воєнної безпеки, надав поштовху для уточнення поняття "воєнна політика". Доведено, що зі зміною об'єкта безпеки підходи визначення "воєнної політики", які існували в епоху ідеологічного протистояння, застаріли. У сучасних підходах бракує "основного елементу", заради якого формується і здійснюється воєнна політика, а саме - безпеки людини, її прав і свобод.

Виходячи із зазначеного, "воєнну політику" пропонується розглядати як складову політики національної безпеки держави і створених нею спеціальних інститутів влади, які здійснюють підготовку, утримання і використання засобів збройної боротьби для утвердження безпеки розвитку громадянина, суспільства і держави та протидії розв'язанню війни. Доведено, що воєнна політика європейських держав є відображенням національних цінностей і націлена на обстоювання національних інтересів воєнними засобами.

Зміст воєнної політики США та провідних європейських країн проаналізований на основі методології системного підходу. Акцентована увага на зв'язку "цінності - ідеологія - політика (воєнна політика)", де цінності є системоутворюючим чинником. Виявлено, що зміст воєнної політики лідерів Західної спільноти визначають вищі цінності ліберальної ідеологеми, якими є свобода і демократія. У США - це демократія, свобода і права людини, у Великій Британії - це свобода та її похідні: "свобода торгівлі" і "вільне плавання у світовому океані", у Франції - права і свободи людини, у Німеччини - свобода, демократія і європейські цінності, у Росії - це обстоювання національних інтересів і виконання союзницьких зобов'язань.

Обґрунтовано, що політика демократичних змін кардинально не поліпшила військово-політичний клімат в Європі. Стан "холодного миру" між Росією і Заходом, який практично визначає сучасний клімат в Європі, дає підстави виділити декілька найхарактерніших особливостей воєнно-політичного характеру: як і раніше США і НАТО розглядають Росію як "жорсткого партнера" в європейському діалозі, а Росія висловлює відповідну думку щодо США і НАТО; з приходом до влади В. Путіна діалог Москви із Вашингтоном і Брюсселем знов увійшов у русло "боротьби і очікувань"; політика ізоляції Росії як гравця європейської і світової політики підкріплюється розширенням військової інфраструктури НАТО на Схід, розміщенням американської системи ПРО у Польщі і Чехії та невиконанням країнами НАТО Договору про звичайні збройні сили в Європі.

У третьому підрозділі "Сценарії формування європейської колективної безпеки в умовах стабільності" на основі узагальнення результатів попереднього аналізу здійснюється спроба розглянути авторські сценарії формування європейської колективної безпеки.

Доведено, що у підходах (концептах) щодо формування європейської безпеки, яких дотримуються Захід і Росія, спостерігається зіткнення двох соціальних архетипів конкуруючих культурно-цивілізаційних утворень, до яких належать традиційні логіки. Логіка Заходу ґрунтується на життєздатності ліберальних демократій і їх спроможності забезпечити безпеку (права і свободи) окремого індивіда як його природного права. (З розвитком демократії безпека індивіда стає таким самим об'єктом політики, як і безпека держави). Логіка Росії, яка визнає природні права громадянина в суспільстві і державі, навпаки, ґрунтується на пріоритеті безпеки держави і суспільства. Об'єктом політики є держава, і тільки вона є гарантом безпеки індивіда.

Проаналізувавши європейські процеси, пропонується розглянути п'ять можливих сценаріїв формування європейської колективної безпеки. Ці сценарії побудовані за умови, що головні гравці європейської безпеки - США, Росія та ЄС - поділяють демократичні цінності, керуються загальною платформою "прав і свобод" індивіда, визнають ринкову економіку, мають спільну мету і прагнуть вирішувати проблемні питання двосторонніх відносин на основі зміцнення діалогу, заходів довіри та дотримання норм міжнародного права.

Обґрунтовано, що серед п'яти наведених сценаріїв найбільш вірогідним є перший (перший система з трьома центрами сили - США, Росія та ЄС; другий США відіграють головну роль в європейських структурах і проводять політику на основі стратегії "перший серед рівних"; третій США стають на шлях політики ізоляціонізму і залишають Європу; четвертий система, в якій домінує ЄС; п'ятий ЄС і США інтегруються та створюють єдиний глобальний економічний і торговельний простір). Перший сценарій більш за все відповідає діючій Стратегії національної безпеки США, Стратегії розвитку ЄС і Концепції національної безпеки Російської Федерації.

Робиться висновок, що в забезпеченні національної безпеки воєнно-силовими засобами Україні слід проводити гнучку і виважену політику воєнно-технічної співпраці як з НАТО, так і з Росією і ОДКБ. Таку стратегію Україні диктують геополітичний та економічний фактори. Перший пов'язаний з ландшафтом безпеки (небезпеки, глобальні загрози, виклики, союзники, партнери тощо), другий - з функціонуванням ОПК держави, і виконанням Державної програми розвитку Збройних Сил України на 20052011 роки.

У четвертому розділі "Ліберальні трансформації і воєнна політика України" проаналізована стратегія України щодо входження в євроатлантичні та європейські структури безпеки і впливу трансформаційних процесів на зміст воєнної політики держави.

У першому підрозділі "Стратегія європейського і євроатлантичного вибору" проаналізовано хід реалізації Україною політики євроатлантичного та європейського векторів і визначені критерії, які Україна повинна враховувати на шляху до Європи.

Констатується, що становлення України як європейської держави відбувається відповідно до двох взаємопов'язаних стратегій: стратегії інтеграції України до ЄС та стратегії інтеграції України в НАТО. Обґрунтовано, що мотивацією цих рішень стало прагнення українського керівництва побудувати заможніше і безпечніше суспільство.

Виділено низку негативних чинників, які стали додатковим поштовхом щодо доцільності вибору такої стратегії. До них належать такі: загострення суперечностей між двома гіпотезами ("кооперативною безпекою" і "колективною безпекою") і відповідними їм структурами безпеки (з одного боку - це НАТО і ЄС, а з другого -ОДКБ); збереження в межах Європи підґрунтя для проявів міжнаціональних, міжетнічних та міжконфесійних конфліктів; неконтрольоване розповсюдження зброї масового ураження; поширення географії міжнародного тероризму; політизація і роздмухування заморожених конфліктів; зростання руйнівного характеру воєнних конфліктів тощо.

Обґрунтовано, що у відносинах з ЄС найбільш негативними чинниками є низька конкурентоспроможність української економіки та обрана модель економічного розвитку, яка не відповідає критеріям ринкової економіки. Доводиться, що європейські стандарти політичної культури, суспільні й трудові відносини, спосіб мислення і життя в українському суспільстві і політикумі поки що є досить проблемною "матерією". До суттєвих недоліків співпраці України з НАТО віднесено декларативний характер виконання домовленостей і вимог, визначених у Плані дій Україна - НАТО (2002) і щорічних цільових планах та недостатнє фінансування сектору воєнної безпеки, що сповільнює реформування Збройних Сил України.

Доводиться, що політика розширення ЄС і НАТО ґрунтується на принципово відмінних засадах, які полягають в тому, що ЄС будує простір безпеки на економічній складовій, а НАТО на політико-ідеологічній.

Робиться висновок, що переважна більшість проблем стратегії України щодо європейського та євроатлантичного вибору перебуває у "внутрішньому полі". Передусім йдеться про розбудову демократії європейського зразка, ефективну і прозору владу, відкриту і конкурентноспроможну економіку, якість життя населення країни, підтримку з боку держави основних прав і свобод людини.

У другому підрозділі "Соціальні трансформації і воєнна політика України" на основі здійсненого аналізу обґрунтовується, що в умовах економічної та політичної лібералізації всіх устроїв держави демократизація сектора воєнної безпеки виглядає системно-необхідною справою.

Обґрунтовується, що на воєнну політику держави, як на складову політики національної безпеки, впливає низка факторів. Першу групу факторів визначають процеси трансформації українського суспільства, політична та економічна лібералізації всіх сфер життя, демократизація сектора воєнної безпеки та наближення України до європейських критеріїв. Другу групу факторів детермінує дихотомія Захід/Росія. Її віддзеркалює стратегія України щодо входження в європейські та євроатлантичні структури безпеки з одночасною зацікавленістю України в співпраці у воєнно-технічній сфері з Росією і країнами СНД. Третя група факторів пов'язана зі зміною тенденцій у веденні збройної боротьби, що обумовлює новий етап розвитку воєнного мистецтва, в тому числі і в питанні залучення з'єднань і частин Збройних Сил України до миротворчих операцій під егідою ООН, ОБСЄ та у складі міжнародних військових коаліцій.

Доводиться, що, виходячи з національної стратегії України щодо інтеграції в європейські та євроатлантичні структури безпеки, перед Україною постала нагальна потреба вирішити триєдине завдання: по-перше, перевести обрану спрямованість національної стратегії в площину практичних дій; по-друге, надати західним орієнтирам національного "духу"; по-третє, набути у період позаблоковості, який для України триватиме ще деякий час, якості "самодостатності" в реагуванні на внутрішні і зовнішні виклики.

Результати досліджень дозволили запропонувати тлумачення проблеми становлення воєнної політики України у межах двох "ідеологічних" діб (пострадянська доба і доба лібералізації), які поділяються на декілька етапів. Їх зміст пов'язаний з розвитком української державності, визнанням України на міжнародній арені, визначенням і реалізацією стратегії розвитку держави й активізацією діяльності України в складі теперішніх структур та інституцій регіональної і глобальної безпеки.

Робиться висновок, що лейтмотивом воєнного будівництва в Україні є приведення Збройних Сил до рівня, який би відповідав ступеню і характеру загроз національній безпеці.

У третьому підрозділі "Україна в структурах та інституціях європейської і євроатлантичної безпеки" проаналізовано співвідношення внутрішніх і зовнішніх факторів, що унеможливлюють одномірність оцінок щодо готовності приєднання України до європейських і євроатлантичних структур безпеки. Обґрунтовані найсуттєвіші варіативні фактори, пов'язані із зовнішньо-політичними процесами і політикою провідних європейських гравців. Показано, що ці варіативні фактори фіксуються як у геополітичних змінах, так і у ступені зовнішнього тиску на Україну. До варіативних факторів зовнішньополітичного характеру в дисертації віднесено "фактор НАТО", "фактор США", "фактор Російської Федерації", "фактор відносин США/Російська Федерація", "фактор ЄС". На підставі аналізу доведено, що ці фактори здійснюють сильний тиск на стан справ в Україні і навколо неї. Констатується, що вага "голосу" України в сучасній міжнародній політиці, в структурах та інституціях безпеки залежить від того, в яких відносинах перебуває Україна з головними акторами світової та європейської політики.

На основі здійсненого аналізу доведено, що позиціонування України в структурах безпеки (НАТО, ЄС, ОДКБ) не є однаковим через домінування у зовнішній політиці західного вектору. Акцентується увага на тому, що український політичний романтизм ("Європа понад усе") постійно конкурує з європейським прагматизмом, матеріалізованим в "стандартах демократії", до яких Україна поки що не готова. Підсумком такої двоїстої європейської політики України (щодо Європи і СНД) є "політична синусоїда Європа - СНД", яка в українській політиці особливо яскраво проявляє себе зі зміною політичних лідерів і еліт.

Обґрунтовується, що для європейської політики України найбільш проблемним питанням є вступ до НАТО. Доводиться, що механізми вирішення цього питання знаходиться не ззовні, а всередині українського суспільства. Твердження, що в НАТО вступають не країни і не уряди, а демократичні суспільства і "національна згода", детермінована "новою свідомістю" і свідомим вибором, жодним чином не може відбутися на українському ґрунті через такі причини: в очах українського суспільства НАТО зберігає риси структури епохи "холодної війни" і певної "ворожості"; в українському суспільстві популярною є думка, що завдяки НАТО Україна може бути втягнута в "неукраїнську війну"; більшість українського суспільства свою безпеку і безпеку держави вбачає не в змаганні альтернатив "НАТО - Росія", що майже адекватно альтернативі "США - Росія", а в статусі позаблокової країни.

Результати досліджень дають підстави стверджувати, що на шляху євро-інтеграційних процесів найкориснішою для України є фаза неприєднаної держави. Цей статус слід розглядати як умову розвитку, що дає можливість сконцентрувати внутрішній ресурс держави і спрямувати його на побудову в Україні соціальної правової держави, в якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються як найвищі соціальні цінності, де права і свободи людей та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, де держава відповідає перед людиною за свою діяльність, де утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (як це записано в статтях 1 і 3 Конституції України).

На підставі аналізу позиціонування України в структурах безпеки в Європі зроблено декілька висновків. По-перше, зовнішньополітичний курс України є реакцією на "чутливість" свого геополітичного положення і ймовірні варіанти поведінки з боку стратегічних партнерів, якими для України є, насамперед, США, ЄС і Росія. По-друге, наміри України набути членства в НАТО, ЄС і одночасно зберегти тісні економічні і воєнно-технічні відносини з Росією виявилися надто проблемними. По-третє, привабливий для України Захід бачить її у створених ним структурах безпеки в дуже віддаленій перспективі і тільки за умови відповідності всім критеріям щодо членства. По-четверте, у своєму соціально-політичному розвитку Україні не слід не помічати переваги позаблокової країни.

У четвертому підрозділі "Альтернативні сценарії можливих ролі і місця України в структурах європейської і євроатлантичної безпеки" на підставі аналізу стану ліберальної транзиції українського суспільства, відносин України із США, ЄС, НАТО, Росією, ОДКБ та ЄврАзЕС, позиціонування України в європейських і євроатлантичних структурах безпеки здійснено спробу розглянути власні сценарії майбутнього України.

Сценарії майбутнього України побудовані на основі класифікаційних ознак та їх функціональних проявів. До основних класифікаційних ознак належать: стан демократичних перетворень і перспективи України щодо членства в європейських і євроатлантичних структурах безпеки; стан відносин "Україна - Захід" (Україна - НАТО, Україна - ЄС), "Україна - Схід" (Україна - Росія, Україна - ЄЕП); стан ліберальних трансформацій в Україні. Сценарії відображають головну мету політичного керівництва держави - входження України в європейське соціокультурне, політичне, економічне і безпекове середовище і враховують геополітичний фактор, який об'єктивно диктуватиме Українській державі виважену лінію поведінки в межах трьох головних стратегій зовнішньої політики: європейської - ЄС, євроатлантичної - США та східної - Росія.

Результати дослідження дають змогу віднести до найвірогідніших сценаріїв майбутнього України такі: сценарій "А" - Послідовна політика зближення з НАТО; сценарій "Б" - "Європейській вибір"; сценарій "В" - "Членство в ЄврАзЕС (ОДКБ)"; сценарій "Д" - "Фінляндизація"; сценарій "Д 1" - "Французький шлях" - лінія де Голля.

Обґрунтовується, що сценарії групи "А" і "Б" можуть бути реалізовані в середньостроковій перспективі (2010-2025) і передбачають продовження Україною політичної лінії щодо політичної та економічної лібералізації. Лейтмотивом запропонованих сценаріїв є докорінні зрушення в секторі "soft security". Для здійснення сценаріїв групи "Д" передусім потрібно опиратися на політику консолідації суспільства, якому притаманне національне "МИ". Тільки на такій новій політичній реальності Україну, по-перше, будуть адекватно сприймати як на Заході, так і в Росії, а по-друге, вона буде внутрішньо готова до діалогу "на рівних".

На підставі здійсненого аналізу обґрунтовані рекомендації щодо удосконалення "Стратегії національної безпеки України" у воєнно-політичній сфері. Доводиться, що тривала фаза позаблоковості не суперечить національним інтересам України і дозволить використовувати весь наявний ресурс відносин зі своїми стратегічними партнерами - ЄС, Росією і США - як позитив для поглиблення інтеграційних процесів і набуття важелів "самодостатності" і "європейськості".

У висновках дисертації підведені підсумки дослідження, зроблено теоретичні узагальнення, наводяться шляхи вирішення поставленої наукової проблеми. Найбільш значущими серед них є такі:

1. Ідеологія лібералізму об'єктом боротьби завжди обирає світ "несвободи" - світ обмежень вільної особистості (державу, її інститути, різного роду утиски прав і свобод людини, деспотичні, авторитарні та тоталітарні системи тощо). Поєднавши ґенезис людського духу із структурними елементами політичних ідеологій - конкурентів ("свобода", "справедливість", "права", "безпека"), лібералізм зробив їх універсальними правилами перетворення навколишнього світу. Ліберальна доктрина запропонувала долати ризики традиційної політики в дусі "Real politic" на основі нових настановлень-констант.

Системоутворюючим елементом цих настановлень стала свобода (економічна свобода), а самі вони репрезентовані як єдина вірна основа суспільної гармонії, стабільності й безпеки: свобода невід'ємна від поняття обов'язок і справедливість; свобода є новою метафізикою життя, яку має опанувати найбільша кількість людей і країн; свобода і мораль невід'ємні від паритету виробництва і споживання; свобода - це вільний торгівельний обмін, вільне спілкування людей; лібералізм - це колиска нової глобальної моралі, вісник миру і безпеки.

Внутрішня суперечність свободи зробила ці настановлення нежиттє-здатними. Йдеться про дві крайнощі свободи - свобода як мораль (тобто "свобода від") й свобода як право (тобто "свобода для"). Ці крайнощі надали поштовху до пошуку певної гармонії. Виходом з цієї ситуації є соціально-правове обмеження свободи заради блага всіх. Це означало, що лібералізму протиставлена демократія як засіб досягнення більш справедливого суспільства і соціального миру, а сам лібералізм, як політична ідеологія, почав втрачати політичну перспективу і соціальну привабливість. Ліберальна держава в її чистому вигляді сходить з політичної авансцени. Історичним рубежем для її політичної перспективи стала економічна криза 3040 років минулого століття, яка надала поштовх для появи неолібералізму і "держави загального благополуччя". США перетворилися у країну ліберальної демократії, а Європа - у країни соціальної демократії.

2. Під впливом успіхів політики європейської та євроатлантичної інтеграції, яких досягла Європа у другій половині XX століття, базові настановлення щодо підтримання миру і безпеки (пункт 1) були дещо модернізовані та уточнені. З опорою на право "власності" як вище втілення свободи та уроків демократичних змін, яких набула Європа у 5060 роках XX століття, головними чинниками підтримання міжнародної стабільності і формування середовища безпеки на демократичних засадах стали такі: прихильність всіх учасників системи безпеки щодо головних демократичних цінностей; здатність демократичних еліт відповідати на зовнішні виклики без застосування сили; взаємна можливість прогнозувати політичні, економічні і соціальні дії партнерів; необхідність спільних базових цінностей і колективна ідентичність. Таким чином, нові орієнтири не тільки поєднали економічну і духовну сферу буття людини Заходу, а й відобразили пріоритет цінностей у формуванні політики національної і міжнародної безпеки.

Такий механізм формування простору безпеки в Європі свідчить про те, що політика європейського безпекотворення не є монолітним утворенням, а віддзеркалює певні суперечності, які криються в гуманітарній сфері безпеки, а саме: в культурологічних (країнознавчих) особливостях американської, європейської і російської демократій та позиціонуванні ліберального чинника в політиці головних європейських гравців США, ЄС та Росії. Саме культурологічне навантаження головних цінностей ліберальної ідеологеми ("демократія" і "свобода") визначає лінію політичного і воєнного "вододілу" між Заходом і Росією.

Для США свобода - це інструмент лібералізації світових процесів та встановлення американського лідерства. Для ЄС і НАТО - це інструмент декомунізації країн Центральної і Східної Європи та критерій їх вступу в європейські та євроатлантичні структури безпеки. Для сучасної Росії головним є не терміни "свобода", "демократія" і "суверенітет", а їх зміст, що випливає з культурологічної та історичної самобутності народів, які весь час потрібно відстоювати в політичному діалозі Росія - Захід.

3. Виходячи з діалектики зв'язку "цінності - ідеологія - політика", можна стверджувати, що сучасний простір безпеки ОБСЄ формується як суперечливий режим, де процеси безпекотворення йдуть двома паралельними шляхами: один шлях - це НАТО (ЄС), другий - це ОДКБ. Зближення цих шляхів заперечує змістовне наповнення стратегій, якими керуються сторони діалогу. Стратегія розширення євроатлантичних і європейських структур безпеки (НАТО, ЄС) ґрунтується на вимогах, критеріях і пріоритеті економічної складової безпеки як відображенні вищих цінностей ліберальної демократії. Стратегія зміцнення ОДКБ, навпаки, будується на визнанні країнами-членами принципів ООН (ОБСЄ), норм міжнародного права, відкритості організації для будь-якої країни і принципі "кооперації" зусиль сторін-учасників - країн-членів, неурядових організацій, країн-партнерів тощо. Центральне місце в такому об'єднані посідає "суверенітет" як невід'ємне право країн-членів організації.

4. Проблеми формування європейської колективної безпеки в її первинному значені (Гельсінкі, 1975) та існуючи протиріччя між Заходом і Росією дедалі більше свідчать, що "каменем зіткнення" стають не тільки демократичні цінності, а й політично визнані інструменти їх обстоювання. Для Європи - це принципи відносин між країнами-учасницями європейського процесу. Зі зміною ідеологічного поля ОБСЄ та об'єкта безпеки відбулася зміна акцентів у принципах ОБСЄ. З боку сучасного керівництва ОБСЄ, в якому домінують прихильники ліберальної ідеї, найбільшої атаки зазнали принципи суверенітету, непорушності кордонів, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи заради поваги до прав людини. Принципи ОБСЄ стали заручниками гри великої політики, яку ведуть найсильніші країни світової спільноти, переслідуючи власні цілі.

5. Демократичні зміни, головною з яких є зміна об'єкта безпеки, що відбулися на просторі безпеки ОБСЄ за останні 15 років, внесли в підходи щодо визначення сутності поняття "воєнна політика" суттєві уточнення. Як показав аналіз, у цих визначеннях бракує "основного елементу", заради якого вона формується і здійснюється, а саме - безпеки людини". Тому "воєнну політику" пропонується розглядати як складову політики національної безпеки держави і створених нею спеціальних інститутів влади, які здійснюють підготовку, утримання і використання засобів збройної боротьби для утвердження безпеки розвитку громадянина, суспільства і держави та протидії розв'язанню війни. Воєнна політика головних європейських гравців спрямована на забезпечення умов розвитку держави, суспільства, громадянина і ресурсного забезпечення стандартів життя силовими засобами. На відміну від Росії, воєнній політиці США і країн-лідерів НАТО притаманна і зовнішньополітична функція, націлена на підтримку свободи і демократії у будь-якому куточку світу.

6. Вихід на узгоджену позицію щодо форми безпеки (колективної/ "кооперативної") між центрами сили, якими в європейський політиці є ЄС, США і Росія, залежатиме не тільки від швидкості та успіху процесів демократизації Росії, а й від виваженої воєнної політики головних європейських гравців. Сучасний стан воєнно-політичної діяльності головних європейських гравців свідчить про дві небезпечні тенденції: у короткостроковій перспективі - завдяки існуючому балансу в стратегічних наступальних озброєннях між США і Росією якнайдовше зберегти нові геополітичні реалії XXI століття, у довготерміновій перспективі - завдяки широкій модернізації збройних сил та висуванню на перший план Сил швидкого реагування бути готовими до ведення "некласичних війн" і війн шостого і сьомого поколінь.

7. Дедалі зрозумілішим є те, що плідність і глибина співпраці України з європейськими та євроатлантичними структурами безпеки залежить від успіху виконання Україною низки першочергових завдань, які випливають з вимог Заходу, а саме: послідовної економічної і політичної лібералізації та досягнення на цій основі європейських (Копенгагенських) критеріїв; зміни моделі економічного розвитку країни, яка відповідатиме критеріям ринкової економіки; досягнення задекларованих в Угоді про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС (14 червня 1994 року) принципів поваги до демократії, прав і свобод громадянина та ринкової економіки; боротьба з корупцією; досягнення західних стандартів свободи слова і плюралістичної демократії; набуття членства у СОТ; досягнення конкретних результатів з виконання Плану дій Україна-НАТО (План повторює вищезазначені завдання). Тупцювання України навколо цих стратегічних питань відкладає перспективу входження її в європейський економічний, політичний, культурний і безпековий простір на найближчі 10-20 років.

8. У нових реаліях формування європейської безпеки, де свобода і демократія розглядаються як системоутворюючі елементи, головна категорія колективної безпеки, якою є "довіра", перестає відображати тільки етичні або політичні ознаки. У новітній історії Європи вона наповнюється конкретним економічним змістом. У процесі вкорінення у свідомість народів "постісторії" економічного чинника як "загального блага для всіх", довіра позбавляється ірраціоналізму і через правову інтернаціоналізацію "права власності" отримує раціональну (економічну) опору. Така політика формування довіри на просторі Європи виходить з самої ліберальної ідеї та досвіду і висновків, які західний світ зробив у 50-60-х роках минулого століття. Через "проблемність" лібералізації економічної сфери в країнах пострадянського простору на просторі ОБСЄ відбувається "зустріч" двох родогенних довір: на основі ірраціоналізму, що ілюструє Росія і країни пострадянського простору, і на основі раціоналізму, що демонструє Захід. Таким чином, принцип "кооперативізації" простору безпеки ОБСЄ слід розглядати як спробу європейських політиків подолати культурологічні і політичні суперечності в економічній сфері, що об'єктивно існують між Заходом і Росією.

9. Зміна у просторі ОБСЄ об'єкта безпеки та прихід у 90-х роках минулого століття до керівних органів цієї організації прихильників західної ідеї безпеки, призвела до того, що ОБСЄ перестала виконувати роль "колективного органу згоди". З цього часу в роботі ОБСЄ дедалі більше відчуваються дві тенденції: втрата духу Заключного акту Гельсінкі (1975) та підтримка певних політик і політичних намірів щодо забезпечення безпеки в Європі шляхом моніторингу демократичної перебудови країн Центральної і Східної Європи за рецептами Заходу. "Криза ОБСЄ" сталася через захоплення європейським чиновництвом ідеями "ліберальної революції" та підтримки позиції США щодо просування (експорту) свободи і демократії у країни "історії".

10. Виходячи з позицій сторін європейського мирного процесу, європейську колективну безпеку можна визначити, як систему колективних дій країн-учасниць, спрямованих на забезпечення "прав і свобод" людини на основі демократизації влади і держави, всебічної співпраці в економічній, політичній, воєнній, гуманітарній і правовій сферах, кооперації зусиль щодо нейтралізації викликів і загроз та збереження суверенності країн. Така дефініція, по-перше, враховує вагу ліберального чинника в житті та політиці країн-членів ОБСЄ; по-друге, вказує на відмінності, які існують між Заходом і Росією в підходах щодо форми і моделі формування європейської безпеки; по-третє, націлює всі країни-учасниці ОБСЄ і неурядові структури до співпраці в нейтралізації нових глобальних загроз через принцип "кооперативності"; по-четверте, підкреслює, що в такій системі безпеки будь-яка країна є суверенним гравцем, якому гарантується безпека, якщо вона (країна) сумлінно виконуватиме досягнуті домовленості.

В основу формування європейської колективної безпеки як футурологічного проекту XXI століття необхідно насамперед покласти дещо іншу методологію й іншу логіку. Для цього ліберальну ідею, як варіант встановлення більш демократичного суспільного порядку, де домінує свобода як принцип, спочатку необхідно чітко визначити концептуально і термінологічно, не використовувати її як імперський інструмент у міжнародній політиці, обмежити цей принцип демократичними засобами, зрозуміти його як органічну складову демократії ("позитивна свобода" Г.В. Ф. Гегеля, "позитивна держава" В. Гумбольдта).

Не менш важливим є визнання того, що ідея свободи природно присутня в усіх культурних середовищах, а її проявом є матеріалізація національного духу і традицій. Такий крок розкриває перспективу для доктрини "культурного релятивізму" і дозволяє перейти до наступного етапу - формування на концептуальному рівні загального уявлення щодо справедливого і безпечного суспільства.

Методологічним підґрунтям нового концепту можуть бути погляди І. Канта (категоричний імператив), Г.В. Ф. Гегеля ("позитивна свобода"), В. Гумбольдта ("позитивна держава"), В. Вернадського (ноосфера, ноосферна економіка, ноосферна політика), І. Валлерстайна (нова суспільна моральність), Р. Макнамари і Дж. Ная (розумні стандарти життя), О. Білоруса і Д. Лук'яненка (демократичне глобальне правління) тощо.