Трансформація недемократичних політичних режимів у транзитному суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Загальна теорія політики»

НА ТЕМУ: ТРАНСФОРМАЦІЯ НЕДЕМОКРАТИЧНИХ ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ У ТРАНЗИТНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Зміст

демократичний політичний суспільство

Вступ

Розділ Й. Сутність транзитного суспільства в сучасній Україні

1.1 Характеристика та специфіка перехідного суспільства

1.2 Технологія транзиту та стилі політики

Розділ ЙЙ. Особливості політичних режимів у перехідному суспільстві

2.1 Порівняльна характеристика демократичних політичних режимів в країнах сучасної демократії

2.2 Риси демократичного політичного режиму в сучасній Україні

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Соціально-політичні зміни, які розгорнулися на теренах колишнього СРСР та у країнах Центральної та Східної Європи на початку 90-х років, ознаменували собою новий процес загальних перетворень, пов'язаний зі змінами у політичній сфері - зрушення від тоталітаризму до демократії, та в економічній - перехід централізованого планування та управління економікою до ринкових відносин.

Процеси переходу недемократичних політичних режимів у демократичні отримали назву у сучасній політології трансформаційних, тобто тих, що зазнають змін і перетворень.

Одним з найбільш вагомих напрямів|направлення| в дослідженні політичних змін виступає|вирушати| дослідження «демократичного транзиту», яке починає|розпочинати,зачинати| активно розроблятися в західній політології з початку 70-х років. Під поняттям «демократичний транзит» в рамках|у рамках| цієї теорії зазвичай|звично| розуміються соціальні та інституційні перетворення, пов'язані з просуванням від тоталітарних і авторитарних режимів до демократичних способів управління (transition to democraty). У вужчому ж і спеціальному розумінні демократичним транзитом є процес переходу державно-політичної системи країни|ставлення| до більш довершеної|досконалий| і розвиненої форми демократії, що охоплює політичну організацію суспільства|товариство| і політичну систему держави.

У кінці XX століття Україна, як і багато інших постсоціалістичних країн, опиняється в епіцентрі великих за своїми масштабами політичних змін. Розпад СРСР призвів до потужних трансформацій, що мають планетарний характер. Перед незалежними державами постало стратегічне завдання - створити заново політичні механізми на загальносвітових принципах. Зміст цих змін можна визначити як широкомасштабну трансформацію у політичному та економічному плані. Отже політична трансформація - це кардинальна та відносно швидка зміна соціальної природи та політичного типу суспільства, засоби виходу за рамки власної соціальної організації суспільства, що передбачає кардинальну зміну векторів її руху, способи мислення та дії суб'єктів влади.

Сучасний етап перехідного періоду України та багатьох країн колишнього СРСР характеризується перманентною кризовою ситуацією, яка охоплює політичну, економічну, соціальну та духовну сфери людської життєдіяльності. Тому актуальним вбачається дослідження транзитного суспільства в умовах трансформації недемократичних політичних режимів

У даній роботі основна увага зосереджується саме на проблематиці дослідження трансформаційних процесів в Україні з періоду проголошення нею незалежності по сучасний стан її історико-політичного розвитку; проводиться порівняльний аналіз політичної трансформації у країнах сучасної демократії; аналізується безпосередньо сам процес демократичного транзиту і демократичних перетворень.

Об'єктом дослідження роботи виступає сучасне транзитне суспільство, а предметом - трансформаційні зміни недемократичних політичних режимів, які відбуваються в ньому.

Метою курсової роботи є визначення сутності та специфіки трансформації недемократичних політичних режимів у транзитному суспільстві.

Завданням роботи слід визначити наступне:

- надати характеристику сучасному транзитному суспільству;

- визначити технологію транзиту і стилі політики;

- порівняти демократичні політичні режими в країнах сучасної демократії;

- виявити риси демократичного політичного режиму в сучасній Україні.

Новизна цієї роботи полягає в спробі комплексного аналізу явища демократичного транзиту; спроектувати результат аналізу на реалії українського сьогодення.

Зазначенні завдання досліджувалися за допомогою наступних методів: системний, структурно-функціональний,компаративний а також емпірічні методи контент-аналізу, даних соціологічних опитувань.

У роботі були використані праці вчених, які стосуються проблем процесу політичної трансформації, серед яких слід зазначити вітчизняних науковців - Рудича Ф. М., Новакову О. В., Кременя В. Г, Романюка О. І., Горбатенка В. П., та зарубіжних вчених, такик як Лінц Х. Дж., О'Доннелл Г., Растоу Д, Пшеворскі А. та інші.

Практичне значення роботи полягає у можливості використання наведеної у курсовій роботі інформації під час семінарських завдвнь та у процесах подальшого вивчення та аналізу даної теми.

Розділ Й. Сутність транзитного суспільства в сучасній Україні

1.1 Характеристика та специфіка перехідного суспільства

Історико-політичний розвиток ХХ ст. ознаменувався досить великою кількістю глобальними за своїми масштабами політичними змінами та перетвореннями: виникненням та розпалюванням світових війн і створенням світової системи безпеки; розпадом великих імперій і створенням нових держав; зростанням кількості недемократичних політичних режимів і навпаки - потужними хвилями демократизації, які отримали назву «демократичного транзиту», саме на сутності якого і зосереджена основна увага цієї роботи.

З середини 1980-х рр. у політичній науці під впливом певних процесів - спочатку регіональних, а потім і загальносвітових - поступово починає формуватися новий напрям політичних досліджень - транзитологія. Якщо підійти до цього визначення з точки зору терміна «транзит» (перехід, перехідний стан), то транзитологічні дослідження предполагали зміни перехідного характеру, пов'язані зі становленням нового якісного стану політичної системи. Однак на практиці термін «транзитологія» має більш вузьке значення, тому що предметом дослідження цього напряму став процес переходу від недемократичних форм правління до демократичних. Тому предметом транзитології як відносно самостійної дисципліни в рамках політичної науки стали проблеми демократизації.

У самому загальному розумінні демократизація означає процес політичних та соціальних змін, спрямованих на встановлення демократичного ладу.

Перехід до демократії (демократичний транзит) розуміється як тимчасовий процес. Він представляє собою нечіткий період часу, протікаючий між падінням режиму і моментом, коли важелі влади опиняються під контролем змінюючого його демократичного режиму. Він зазвичай завершується, коли дана демократія наділяє себе законними інститутами і конституцією, коли демократичні керівники забезпечили своє верховенство, визнане армією та номенклатурою, тим самим роблячи можливим мирні переходи влади. Така оцінка задовільного завершення цього процесу, на думку французького політолога Гі Ерме, є, по суті, його визначенням.

Перехід до демократії розглядається як проміжна за своїми характеристиками ситуація. Найважливішою рисою транзиту є багатоманітність форм, в яких він протікає. Гі Ерме виділяє три основні форми переходу до демократії:

- «договірний перехід», який може стати засобом стримування радикальних політиків різних полюсів політичного спектру. Такий варіант надає необхідні гарантії тим, хто є противником реформ, а також дає можливість обмежити вимоги тих політичних сил, які є ініціаторами перебудов;

- «демократія зверху», означаюча прагнення попереднього авторитарного режиму встановити новий режим - демократичний. Імовірність успіху цього виду переходу визначається послідовністю дій політичного керівництва і підтримкою народними масами ініціатив демократично налаштованої політичної еліти;

- ще однією формою може стати «сумісно керуєма демократія», що є різновидом переходу, здійснюваного на основі згоди. На якийсь-то час поміркованим з конкуруючими партіями мати вплив в уряді з метою запобігання негативних наслідків нищення державної влади.

Дослідження явища демократичного транзиту та пов'язаного безпосередньо з ним перехідного суспільства є актуальною на сьогодні темою в силу глобальних політичних перетворень, пов'язаних з трьома хвилями демократизації і процесів відкатів від них. Особливо цікавими для науковців виступають саме політичні процеси третьою «хвилі», яка почалася з 1974 року і триває по цей час. Вона охопила і процеси розпаду соціалістичної системи та пов'язаних з цим розпадом СРСР, Югославії, Чехословаччини на теренах яких розгорнулися державотворчі і трансформаційні процеси.

Трансформація, тобто перетворення політичних режимів може відбуватися як у напрямі від тоталітаризму та авторитаризму до демократії, так і у зворотному напрямі. Навіть країни з розвиненими демократичними механізмами здійснення державної влади, високим рівнем політичної культури населення, давніми демократичними традиціями не застраховані від прояву авторитаризму. Авторитаризм іманентно притаманний будь-якій політичній владі, яка постійно виявляє тенденцію розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. Найчіткіше ця тенденція проявляється у діях виконавчої влади, в розпорядженні якої перебувають матеріальні, фінансові, силові та інформаційні засоби владного впливу на суспільство.

Демократія не дається раз і назавжди. Громадянське суспільство має постійно бути насторожі, захищатися від зазіхань держави на його інтереси і боротися за контроль над нею.

Перехід від тоталітаризму та авторитаризму до демократії є провідною тенденцією світового політичного розвитку у другій половині ХХ ст., особливо в останні десятиліття. Про це наочно свідчать крах фашистських режимів в Іспанії, Португалії, військових диктатур в Аргентині, Бразилії, Греції, Південній Кореї, перехід у минулому соціалістичних країн Центральної і Східної Європи від комуністичного тоталітаризму до демократії, намагання більшості молодих незалежних держав, що утворилися на теренах колишнього СРСР, розбудувати демократичну незалежність. Вивчення цих процесів дало можливість політологам зробити певні узагальнюючі висновки щодо демократичної трансформації політичних режимів. Так, польський політолог Є. Вятр, узагальнюючі досвід руху авторитарних режимів до демократії на прикладах Аргентини, Чилі, Бразилії, Португалії, Іспанії, Греції та східноєвропейських країн, дійшов висновку, що перехід до демократії є найбільш імовірним в умовах мирних змін і відбувається у трьох формах: реформа згори; швидкий розпад; реформа, узгоджена між владою та опозицією.

Реформа згори відбувається тоді, коли автократичні правителі з власної волі, а не в результаті тиску з боку опозиції, вирішують змінити політичну систему. Так, у Бразилії група генералів, що захопила владу у 1964 р., з часом пішла на створення громадянського демократичного правління. Подібне відбулося і в Чилі після здійснення генералом А. Піночетом у 1973 р. воєнного перевороту.

Проте такі реформи рідко закінчуються успіхом. Вони проводяться надто довго, нерішуче й непослідовно, оскільки реформатори намагаються демократизувати систему, залишаючись при владі. На ці реформи, з одного боку, впливає частина правлячої консервативно налаштованої верхівки, яка контролює значну частину старої державної машини, зокрема найбільш консервативно орієнтовані силові структури. З другого боку, на них тиснуть знизу розбуджені перетвореннями і радикально налаштовані маси. У результаті перед реформаторами постає альтернатива: або згортати реформи, або залишити політичну арену.

Швидкий розпад влади, або абдикація (лат.abdikatio - зрікаюсь,- зречення престолу, відмова від влади, посади або стану), означає крах авторитарного режиму в історично короткий проміжок часу. Здебільшого це відбувається під впливом зовнішніх чинників, якими можуть бути події в сусідніх країнах, участь і поразка у військовому конфлікті тощо. Прикладами такого розпаду авторитарних режимів може бути крах встановленого 1974 р. в Греції правління «чорних полковників», який відбувся в результаті конфлікту цієї країни з Туреччиною на Кіпрі, або крах воєнної хунти в Аргентині в результаті поразки останньої у війні з Великобританією за Фолклендські острови 1982 р. Перебудова в СРСР сприяла краху комуністичних режимів у країнах Центральної і Східної Європи.

Третя форма демократичної трансформації авторитарного режиму - це поступова реформа, узгоджена між владою та опозицією. Вона ґрунтується на компромісі в інтересах країни, народу між правлячими та опозиційними політичними силами. Такий компроміс означає, що влада та опозиція можуть дійти згоди, незважаючи на тиск соціальних сил, які стоять за ними. Вони намагаються уникати взаємних звинувачень і спекуляцій щодо минулого та у зв'язку з неминучим погіршенням соціально-економічного становища в країні, відмовляються від радикальних позицій і методів боротьбу. Така форма дає можливість в історично короткий проміжок часу і з мінімальними суспільними втратами досягти значних успіхів на шляху демократичних перетворень. Зразковим прикладом узгодженого здійснення демократичних перетворень вважається Іспанія. Проведені в ній спільними зусиллями уряду й короля Хуана Карлоса після смерті у 1975 р. диктатора Франко реформи дали можливість менш ніж за 10 років піднятися до стану сучасної демократичної держави. Прикладом компромісної моделі демократичної трансформації може бути й Польща.

Перехід від тоталітаризму до демократії має свої особливості. Якщо перехід від авторитаризму до демократії - це головним чином зміна політичного режиму, то демократична трансформація тоталітаризму вимагає перетворень в усіх сферах суспільного життя, зміни соціально-економічного ладу. Перехід до демократії істотно полегшується за сприятливого стану економіки й ускладнюється в умовах її кризи. Найсприятливішою для переходу до демократичного політичного режиму є децентралізована економіка з обмеженим державним контролем. Відповідно, найменш сприятливі умови складаються за жорстокої системи державного управління економікою.

Серед науковців і політиків досить поширеною є висловлена російськими політологами А. Міграняном та І. Клямкіним думка про те, що глибокі суспільні перетворення на шляху від тоталітаризму до демократії можна здійснити лише за умов авторитарного режиму, тобто перейти від тоталітаризму до демократії можна тільки через авторитаризм, який дає можливість, зокрема, цілеспрямовано проводити реформи, мобілізувати необхідні для цього ресурси, підтримувати суспільний порядок тощо.

З цією думкою можна погодитися, тому що перехід від тоталітаризму до демократії не відбувається відразу. Він потребує тривалого часу, протягом якого неодмінно зберігатимуться елементи авторитаризму з поступовим розширенням обсягу методів і засобів демократичного правління. Такі елементи виявляються, зокрема, у діях виконавчої влади і глави держави. Однак елементи авторитаризму в контексті демократичних перетворень та авторитаризм як політичне панування однієї людини чи групи осіб - це різні речі. Таке панування мало чим відрізняється від тоталітарного, тому зазначена точка зору не може бути виправданням авторитарного правління, де б воно не здійснювалося.

Трансформаційні зміні розгорнулися і в Україні, проблематиці яким присвячено багато наукових досліджень українських учених.

Серед вітчизняних науковців, які досліджують проблеми трансформації політичного режиму України і сучасне українське транзитне суспільство, слід відзначити Рудича Ф. М., Новакову О. В., Романюка О. І. та інших.

Проблемам демократичного транзиту в зарубіжній політології присвячені дослідження таких науковців, як Лінц Х. Дж., О'Доннелл Г., Растоу Д., Пшеворскі А. та інших.

Зупинимося саме на явищі перехідного (транзитного) суспільства, на його сутності, специфіці та основних рисах.

Отже, зі зміною політичного режиму процесів змін зазнає і політична система в країні: змінюється форма правління, створюються демократичні органи народного представництва, відбувається формування основних інститутів громадянського суспільства, демократизується партійна і модернізується виборча системи держави, виникають реальні механізми демократичного контролю над владою зі сторони народу, збільшується роль органів місцевого самоврядування у державній політиці, змінюються системи цінностей і засобів легітимації влади; послідовно розвивається та юридично закріплюється інститут приватної власності; формується правова держава, в якій пріорітет прав людини оформлюється законодавчо - всі ці ознаки характеризують трансформаційні перетворення суспільства, в якому відбувається процес демократичного транзиту.

Родоначальник транзитології Д. Растоу вважає, що будь-який перехід до демократії починається під зовнішнім впливом, який відбувається у різноманітних формах (військові дії, багатоманітні контакти тощо). Демократичний перехід повинен починатися лише після отримання країною національної єдності і досягнення національної ідентичності, а сам перехід до демократії включає до себе:

- «підготовчу фазу», відмінна риса якої - поляризація політичних інтересів внаслідок появи нової еліти, яка раніше підіймала утиснені прошарки до рішучих дій. У той же час на даній фазі здійснюється свідоме висування таких цілей, як виборче право чи свобода опозицій;

- «фазу прийняття рішень», коли рішення припускає вибір. Вибір на користь демократії витікає зі взаємодії декількох сил, і хтось повинен взяти на себе ризик відносно її можливих наслідків. Так чи інакше, на цій фазі заключається пакт чи декілька пактів, включаючих розробку і свідоме прийняття демократичних правил;

- «фазу звикання», в ході якої проходить закріплення цінностей демократії, а також політичних процедур та інститутів.

Польський політолог Адам Пшеворскі характеризує перехід до демократії та саму демократію як «царина невизначеності», оскільки вона не змінюється нарисом майбутнього. У цьому зв'язку, він зазначає, що «демократія - не єдиний можливий підсумок процесу переходу: коли приходить кінець диктатури допустимі різні стратегії розвитку».

А. Пшеворскі вважав, що демократія - це система, за якою існує здорова конкурентна політична боротьба між партіями, коли поразка не є ані соціальною ганьбою, ані злочином. Головна риса сучасною демократії, вважає Пшеворскі, її консолідованність, тобто гарантія визначеності демократичних процедур. Тому він виділяє наступні періоди процесу переходу до демократії:

- лібералізацію, яка характеризується формуванням певного демократичного ідеалу; нестабільністю і різноспрямованістю внутрішніх процесів; її результатом стає або посилення існуючого авторитарного режиму, або перехід до першої стадії наступного періоду;

- демократизацію, яка у свою чергу, включає стадію визволення від авторитарного режиму і стадію конструювання демократичного правління. Цей період визначаться створенням механізму втілення демократичного ідеалу; відбувається демократичне оновлення політичної системи відповідно сформованого ідеалу суспільного розвитку; проходять нституціональні зміни в сфері влади, створюються структур громадянського суспільства. Результатом цього періоду, як правило, стає демократична конституція, яка символізує певне досягнення згоди між елітарними колами щодо цілі розвитку. Це період створення реального механізму втілення суспільного ідеалу.

- консолідацію, яка характеризується стабілізацією демократичних перетворень; об'єднанням суспільства навкруги норм демократичної культури.

Особливості країн з тоталітарним радянським минулим потребують значного уточнення та розширення цієї схеми.

По-перше, перехідні процеси в таких країнах не можна обмежувати суто політичною сферою, необхідно залучати до аналізу громадянський аспект.

По-друге, здійснення другого етапу (усталення демократії) на перший план висуває процеси виникнення незалежних організацій громадянського суспільства та становлення демократичних інститутів влади. Досвід політичного розвитку незалежної України доводить, що руйнування старих тоталітарних структур влади не супроводжується автоматичним виникненням демократичних інститутів, тому надзвичайно актуалізуються проблеми легітимації та організаційно-правового оформлення демократичної влади.

По-третє, складність завдань формування нових демократичних інститутів влади та громадянського суспільства приводить до виникнення в межах перехідного періоду такого етапу, коли стара легітимність зруйнована, а нова ще не сформувалася. Цей етап характеризується підвищеною конфліктністю політичного процесу, що приводить до «стабільної нестабільності» у владних відносинах.

Характеризуючи специфічні риси транзитного суспільства у пострадянських країнах та, зокрема, в Україні слід зазначити наступні положення:

- процеси демократизації проходять паралельно з процесами державотворення;

- відсутні навички до суспільної самоорганізації та характерна слабкість громадянського суспільства;

- відбувається підвищення ролі політичної еліти в процесах демократичного реформування;

- визначається недостатність внутрішніх та органічних чинників демократизації, домінують механізми імітації та запозичення.

У загальному вимірі особлива складність суспільних перетворень в Україні полягає в тому, що українське суспільство здійснює потрійну трансформацію - одночасно виконуються завдання ринкового реформування економіки, демократизації та створення національної держави. Наша країна намагається перейти від посттоталітарного режиму до абсолютно протилежного - демократичного. Як відомо, на відміну від демократії сутність тоталітаризму полягає в монополізації всіх суспільних відносин партійною державою, відсутності будь-яких прав людини та свободи вибору в економіці, політиці та духовній сфері життя, руйнуванні громадянського суспільства та встановленні жорсткого контролю з боку держави за життєдіяльністю громадян; використанні репресій та масового залякування як провідного стимулу трудової мотивації; використанні державної ідеології як регулятора духовної і практичної сфери діяльності громадян. Тому здійснення подібного транзиту - від тоталітаризму до демократії - набуває додаткових ускладнень у вигляді необхідності створення за обмежений термін спочатку об'єктивних передумов для демократичного розвитку, а вже потім розбудову самого демократичного суспільства.

Російський дослідник Олег Віте пропонує для визначення періоду підвищеної конфліктності в межах демократичного транзиту використовувати назву «мертва зона».

Аналізуючи сучасний стан розвитку транзитного суспільства в Україні та безпосередньо сам процес її демократичного транзиту, слід визначити, що в силу внутрішніх та зовнішніх чинників перехідний процес в нашій країні знаходиться саме на стадії "мертвої зони"- періоді стабільної нестабільності, яка заважає подальшому розвитку процесів демократизації української держави. Характерною рисою цього періоду є суттєвий розрив між формою та змістом політичного процесу. Намагання поєднати демократичну форму та авторитарну за суттю політику приводить до довготривалої невизначеності і конфліктності політичного процесу.

Американський вчений Д. Сандерс вважає, що загальна нестабільність прямопропорційна наступним факторам: зростанню урбанізації, перенаселенню, послабленню механізмів соціально-політичного контролю, ступіні торгової та фінансової залежності від зовнішніх джерел. На думку західного політолога Д. Герлінга, нестабільність наступає у результаті цілої сукупності причин. В основі появи нестабільності лежить базисний розрив між соціально-економічниими змінами і крайньо запізнюючої політичної інституалізації. Це призводить до розриву соціокультурної цілостності: проходить розрив між колишньою системою цінностей, на яких базується легітимність політичної влади, і змінами, які припускають появу нових цінностей і норм. Це призводить до порушень екзистенціальної стабільності: комфортність та затишок життя порушується, накаляються політичні пристрасті, зрастає конфліктність на всіх рівнях політичної системи. Так само, на його думку, більшу роль у політичній дестабілізації відіграють вплив політичних структур на співвідношення політичних сил у країні

Політичній сфері України необхідна мінімальна стабільність. Будь-яке відхилення в той чи інший бік, нестійкість чи занадто жорстка стабільність свідчать про її значно обмежену життєздатність. Тому, на думку деяких дослідників, найбільш оптимальної моделлю стабільності можливий одночасний развиток динамічних процесів та їхня саморегуляція, як постійно відтворюючаяся нестійка рівновага. Кожний елемент не лише взаємодіє, але і внутрішньо еволюціонує, що також слугує джерелом порушення цієї нестійкої рівноваги.

У транзитних суспільствах, де відбуваються процеси модернізації, різноспрямовані та неодночасні зміни елементів системи можуть перетворити нестабільність у перманентний стан. Перманентна нестабільність системи є визначений стан системи, в якому превалюють неконтрольовані чи слабо контрольовані процеси. Стихійні та базисні зміни, які виходять за межі керованості з боку владних структур, сприяють знищенню системи, а не її трансформації і система перестає відтворювати свої базисні характеристики.

Таким чином, виходячи з вищезазначеного, можна зробити наступний висновок. Демократичний транзит - це процес переходу недемократичних політичних режимів до демократичних, який супроводжується змінами у політичній (формування громадянського суспільства, демократичних політичних інститутів, створення легітимного уряду тощо), а також економічній сферах суспільства.

«Третя хвиля» демократизації політичних режимів ознаменувала собою новий глобальний за своїми масштабами період трансформаційних змін, які торкнулися й України.

Сучасне транзитне суспільство України знаходиться на рівні так званої «мертвої зони», що не сприяє в свою чергу подальшому процесу демократичних перетворень і не дає змогу та ускладнює, в силу внутрішніх та зовнішніх чинників, процес консолідації демократичних політичних сил. Вихід з цього періоду, коли конфлікти володарюючих руйнують державу, потребує вирішення фундаментального завдання - формування легітимного політичного порядку.

Політика проходження фази «мертвої зони» потребує урахування багатьох особливостей. Оскільки цей період - кризовий за своєю суттю, необхідно формувати політику, спираючись не на загально-демократичні норми, а на необхідність досягнення стабілізації влади та формування легітимного політичного порядку. Це є найголовнішим завданням

1.2 Технологія транзиту та стилі політики

Поняття «демократичний транзит» є більш нейтральним в оціночному відношенні та більш ширшим у змістовному плані. На відміну від терміну «перехід до демократії», воно краще відображує різнобарв'я зовнішніх та внутрішніх обставин, особливостей і багатоваріантність кінцевих форм соціально-політичних трансформацій.

Багато транзитологів відмічають, що при переході до демократії незалежно від результату надзвичайно важливі два фактори: тип недемократичного режиму, від якого починається процес перебудов; послідовність демократичних реформ.

С. Хантінгтон відмічає, що тип політичного режиму, від якого доводиться стартувати тій чи іншій державі, відіграє роль у процесі переходу до демократії. В залежності від міри плюралізму, мобілізації та ідеології він розрізняє декілька типів режимів: модернізаційні режими, фашистські диктатури, постколоніальні комуністичні режими, режими «обмеженого етатизму».

Видатні теоретики переходу до демократії Хуан Лінц та Адольф Степан розрізняють три типи сучасних недемократичних режимів, які є вихідними пунктами демократичних трансформацій: тоталітарний, авторитарний, посттоталітарний.

Ступінь важкості руху до демократії пояснюється тим, від якого типу режиму доводиться стартувати суспільству. Більшість транзитологів вважають, що легше переходити до демократії від авторитарного режиму, оскільки в цьому випадку необхідно «лише» створити демократичні інститути. Важче всього дається перехід до демократії від тоталітарного режиму, оскільки необхідно не просто реформувати, а відтворити заново економічну, політичну і соціальну сфери. А це задача настільки масштабна, що доки ще не одна країна не справлялася з нею власними силами. Самостійний перехід до демократії від посттоталітарного режиму можливий, але надзвичайно важкий, якщо це доводиться робити на його ранній стадії. Доводиться проводити практично одночасно всеоб'ємлюючі політичні, економічні та соціальні реформи.

Практично значимою у процесі транзиту стає проблема підтримки стабільності в ході проведення часом непопулярних реформ, яка можлива лише при домінуванні суспільної згоди над деструктивними процесами. У вирішальній ступені її здійснення залежить від мети, яка складає безпосередньо зміст політичного транзиту. Мета представляє собою стан суспільства, політичної системи, режиму влади, до якого вони прагнуть, оскільки вона задає напрям і вибір засобів її досягнення. Оскільки мета може бути точною і ясною або розпливчатою, нечіткою, засоби досягнення мети значно відрізняються. Чітке визначення мети політичного транзиту - вихідний пункт. У відсутності ясно сформульованої мети губляться критерії оцінки успіху всякої політичної трансформації, а невизначеність мети призводить до невизначеності засобів і методів її досягнення. Іншими словами, мета повинна володіти одвічною ясністю, і простої вказівки напряму у бік демократії недостатньо.

Не дивлячись на те, що демократія як така не завжди є метою перебудов, визначена векторна спрямованість політичного транзиту до її досягнення як мети виступає тією цінністю, яка здатна консолідувати суспільство і мобілізувати його на досягнення цілей демократичних перебудов. Виходячи з цього, у більшості концепцій політичного транзиту у різноманітних інтерпретаціях вводиться поняття «консолідованої демократії». В основі цього поняття лежить процес консолідації якщо не всіх, то хоча б подавляючої більшості соціальних груп. Причому консолідуючою основою виступає демократизація суспільства. Очевидно, що рівень демократизації повинен бути при цьому досить значним, адже неможливо досягти балансу інтересів різних станів суспільства. При досить високому рівні демократизації здійснювати свої інтереси можуть не окремі соціальні групи, а більшість груп даного суспільства.

Таким чином, прагнення до побудови стабільного і самовідтворюваного суспільства «консолідованої демократії» через послідовне проведення курсу на демократизацію - це один з основних елементів політичного транзиту, його мета. Результат же залежить від наступних умов: як і за яких обставин буде протікати демократичний процес; які сили будуть на нього впливати і приймати участь, а які протидіяти; які здібності будуть ними проявлені, які обставини скажуться на їхньому виході. Інтерпретація ролі і значення цих факторів неоднозначна у різних концепціях.

Як зазначає польський дослідник Я. Василевський, консолідація демократії утримує в собі два невід'ємних компоненти: цінностний (досягнення консенсусу відносно набору політичних процедур) і інституціональний (створення владних структур, вбираючих до себе конкуруючі інтереси різних політичних сил). Стабільне демократичне правління можливе лише за наявністю добровільного консенсусу між різними частинами еліти, іншими словами, при виникненні чогось на зразок політичного аналогу «обмеженої солідарності» і бажанні дотримуватися загальних норм політичної поведінки.

На думку А. Пшеворскі: «Демократія консолідується, коли за певних політичних і економічних умов система її інститутів становиться єдиною можливою, коли ніхто не допускає можливості дій за межами демократичних інститутів, коли програвші знову намагаються виграти, використовуючи ті ж самі інститути, які принесли їм поразку. Демократія консолідується, коли вона сама себе зміцнює; тобто, іншими словами, коли всі задіяні політичні сили вважають за необхідне підкорити свої інтереси та цінності такому інституціональному ладу, який не обов'язково гарантує успіх їм особисто».

Успіх переходу до демократії в неменшій мірі залежить від усвідомлення елітами та населенням масштабу задач, які необхідно вирішити. Адекватне розуміння їх дозволяє правлячій еліті сформулювати реалістичний курс і визначити ресурси його реалізації. На думку С. Хантінгтона, починаючи процес переходу, більшість країн зіштовхується з серйозними труднощами на шляху модернізації своїх суспільств, які він об'єднує в наступні групи:

- стратегічні проблеми перехідного періоду: розробка нової конституції і нового виборчого законодавства, відміна і модифікація законів, які не відповідають демократії, корінна реформа служби безпеки, підтримка становлення громадянського суспільства тощо. Однією з головних проблем перехідного періоду Хантінгтон вважає обмеження впливу військових на політику і встановлення громадянського контролю над армією;

- конкретні проблеми, успадковані від авторитарного режиму: міжнаціональні, міжетнічні конфлікти, масова бідність, різка соціально-економічна нерівність, хронічна інфляція, великий зовнішній борг. У більшості випадків швидко вирішити ці проблеми демократичного режиму не вдається;

- системні проблеми, виникаючі у процесі функціонування самої демократії: розпад єдиної антиавторитарної демократичної коаліції політичних сил на окремі групи, партії, рухи, які ведуть гостру політичну боротьбу за владу і вплив, що різко знижує керованість суспільством і підриває політичну стабільність перешкоджає рішенню першочергових задач; породжує в суспільстві відчуття апатії і розчарування, зміна політичної атмосфери, виникнення феномену «авторитарної ностальгії»; гостро ставить питання про виживаємість молодих демократій.

Хантінгтон вважає, що стабільність демократичних режимів залежить, по-перше, від від здатності основних політичних еліт працювати разом в цілях вирішення конкретних проблем, турбуючих суспільство, і утримання від спокуси експлуатувати ці проблеми у своїх інтересах і, по-друге, від здатності суспільства проводити розрізнення між режимом і правителем.

Технологія і етапність вирішення актуальних задач зумовлена впливом більшістю факторів, які формують політичні ризики в процесі транзиту. Найбільш значимою проблемою є вибір стратегії трансформації - або системної, охоплючої всі сфери життя, або поетапної. Сьогодні достатньо очевидно, що практично всі держави, що трансформуються, зіштовхнулися з проблемою взаємного впливу економічної і політичної реформ, який у різних країнах проходив по-різному.

Одна з важливих проблем перехідних періодів - визначення критеріїв черговості трансформацій у політичній та економічній галузях. Політична трансформація, безсумнівно, стартує першочергово, але ні в якій мірі не може розвиватися поза інших сфер суспільного життя. За цією обставиною вона набагато важливіша, аніж політична демократизація. Значно важче організувати ринки, ніж вибори. Економічна реформа часто супроводжується важкістю широких верств населення. За цією причиною економічні реформи можуть відігравати негативну роль у долі нових демократій, зруйнувати довіру населення до них своїми наслідками і стимулювати виступи мас проти оновлення політичної системи. Досвід показує, що намагання реформувати економіку без змін політичної сфери не вдалося, що першопричина - політична трансформація, без якої неможливий успішний розвиток ринкової економіки.

Порівняльний аналіз реформ Південної Європи та Латинської Америки дозволив західному досліднику А. Пшеворскі висунути гіпотезу: якщо успіх демократизації, початкового етапу переходу, залежав від політичних факторів, то успіх консолідації демократії, а одже, і всього переходу залежить перш за все від економічних і соціальних чинників. Він сформулював соціально-демократичний підхід до реформ, утримуючи три головні постулати:

- реформи, що входять до стандартного набору рекомендацій (економічна стабілізація і лібералізація), необхідні, але недостатні, щоб відновити економічне зростання, поки вони не супроводжуються активною державною політикою по накопиченню і розподілу ресурсів;

- без соціальної політики, гарантуючої прожитковий мінімум всьому населенню, політична консолідація ставиться під сумнів;

- технократичний стиль проведення реформ не посилює, а послаблює нещодавно створені демократичні інститути.

Соціально-демократичний підхід припускає необхідність проведення соціальної політики, не відкидаючий важливості стабілізаційних фінансових і дерегулюючих мір. Очевидно, що економічні реформи - процес довгий, і вони неминуче ведуть до тимчасового скорочення споживання для значної частини населення. Навіть якщо програми стабілізації та лібералізації орієнтовані на відновлення економічного росту, період між кінцевою стабілізацією і початком росту досить довгий.

Уряд, вступаючий на шлях реформ, зіштовхується з дилемою: або широкі консультації зі всіма політичними силами, які можуть затягнути здійснення реформ, або реформи «згори», які можуть швидко захлібнутися з-за політичного супротиву і економічної нестабільності. Зіштовхуючись з цією дилемою, уряд має право обрати певний стиль політики. На думку А. Пшеворскі, від стилю політики залежать кінцеві результати реформ. Стиль політики може:

- впливати на ефективність і якість програми реформ;

- слугувати інструментом для побудови політичної бази підтримки політичного курсу;

- визначити характер і межи можливих політичних конфліктів;

- формувати суспільну думку щодо ефективності (чи неефективності) представницьких інститутів, суспільні очікування і уявлення про цінності (чи їхню відсутність) демократичних інститутів.

А.Пшеворскі описує чотири стилі політики:

- декретизм - найбільш розповсюджений стиль неоліберальних реформ, коли виконавча влада нав'язує суспільству раніше підготовлену схему реформи. Розроблюють і ведуть реформи економісти-технократи, які прийшли до уряду, юридично їхні рішення підкріплюються декретами президента (Польща, Росія, Аргентина) чи диктатура (Чилі за часів Піночета).

- мандатизм - схожий з першим технократичний стиль, але виконавча влада не має можливості видавати декрети, а спирається на більшість у парламенті;

- парламентаризм - політика, за якою головна політична сила періодично проводить перемови з іншими силами, представленими у парламенті, та ураховує їхні позиції при проведенні реформ. Такий стиль може бути обраний з-за необхідності формування коаліції більшості в парламенті;

- корпоратизм - стиль, який виводить консультації і перемови за межі законодавчого органу і включаючий профспілки, асоціації роботодавців та інші групи інтересів.

Майже всі країни Латинської Америки використовували декретизм, а країни Південної Європи, які досягнули більшого успіху, - парламентаризм і корпоратизм.

Необхідно, помітити, що для розвитку демократії важливий не лише економічне зростання, але і його тип, який у поєднанні з позицією країни у світовій економіці і світовій політичній системі прямим і непрямим чином впливати на консолідацію демократії та випробовувати її вплив. Очевидна відсутність зв'язку між демократичним режимом і темпом економічного росту.

На думку С. Хантінгтона, будь-яка добре розроблена програма перетворень повинна складатися з трьох елементів:

- розкриття пороків та недоліків існуючого суспільства;

- визначення цілей боротьби за створення нового суспільства і його основних рис;

- розробка стратегії та тактики побудови нового суспільства.

Найкращий, за Хантінгтоном, метод перетворень в усіх сферах життєдіяльності суспільства - шлях поступових, поетапних, реформ, націлених на еволюційні зміни нестабільних суспільств і запобігання подальших потрясінь і конфліктів. При цьому необхідно дотримуватися наступних вимог:

- компетентне політичне керівництво (політичні лідери повинні зберегти підтримку прихильників, утримувати супротивників, вести з ними цивілізований діалог);

- поетапну структуризацію системи реформ, яка являє собою висунення на кожному етапі перетворень лише однієї з намічених реформ;

- правильний облік часового фактору;

- концентрацію реальної влади в руках уряду;

- послідовність і поступовість у здійсненні реформ;

- створення достатньо міцної та стійкої, впливової коаліції різних соціальних і політичних сил.

Підсумовуючи світовий досвід, С. Хантінгтон виділяє певні рівні економічних перетворень:

- економічну реформу краще починати відразу ж після перемоги на виборах;

- задля реформ майже завжди вимагається сильний голова виконавчої влади, тому в умовах нових демократій краще президентські чи напівпрезидентські форми правління;

- для успіху реформування майже завжди необхідна допомога ззовні, бо зарубіжні агентства можуть надати дисциплінований вплив на уряд, обумовлюючи надання допомоги дотриманням режиму жорсткої економії та лібералізації цін.

Окрім рівня розвитку економіки і наявності історико-культурних передумов на політичний транзит здійснює певний вплив і такий внутрішній фактор, як розвиненість громадянського суспільства. Відомо, що спільною проблемою для суспільств при переході до демократії є слабкий розвиток громадянського суспільства. Не доводиться доказувати, що саме завдяки громадянському суспільству, через систему громадянських ініціатив, лише і можливо здійснити рух від тоталітарного суспільства до лібералізму і від нього - до демократії. Особливо важлива наявність громадянського суспільства при переході від лібералізму до етапу демократичного розвитку.

Що стосується питання відносно демократичного переходу в Україні, слід зазначити наступне. Політичною елітою України на початкових стадіях проведення перетворень не було ясно сформульовано чіткої мети політичного транзиту стосовно побудови стабільного суспільства "консолідованої демократії", від якої у великій мірі залежить зміст транзиту і характер проведення демократичних реформ; відсутність добровільного консенсусу між різними частинами еліти і небажання дотримуватися загальних норм політичної поведінки стримують розвиток процесу консолідації демократії в країні; не всі політичні сили вважають за необхідне підкорити свої інтереси та цінності такому інституціональному ладу, який не обов'язково гарантує успіх їм особисто, що в свою чергу негативно віддзеркалюється на процесі демократичного транзиту в Україні; політичні еліти не завжди адекватно розуміють обсяг задач, які їм необхідно вирішити для формування реалістичного політичного курсу і визначення ресурсів його реалізації; реформи, стандартного набору рекомендацій, що проходили у 90-ті роки, виявилися недостатніми, щоб відновити економічне зростання, бо не супроводжувалися активною державною політикою по накопиченню і розподілу ресурсів; соціальна політика, що втілюється в життя, дуже слабо гарантує прожитковий мінімум всьому населенню країни, а це в свою чергу ставить під сумнів політичну консолідацію; не досить раціонально здійснений так званий стиль політики реформ «згори» наштовхнувся на політичний опір і економічну нестабільність; некомпетентне політичне керівництво, неправильний облік часового фактору, непослідовність у здійсненні реформ - все це призводить до певних перешкод у еволюційних змінах нестабільних транзитних суспільствах, до яких відноситься і сучасна Україна.

У проведенні реформ під час процесу демократичного транзиту Україна обрала декретизм як стиль політики, за яким виконавча влада (Кабінет Міністрів) нав'язувала суспільству раніше підготовлену схему реформи. Розробляли і вели ці реформи певні економісти-технократи, які прийшли до уряду; юридично їхні рішення підкріплювалися декретами президента. Але, як засвідчує досвід країн Східної і Південної Європи, доцільніше було б використати в поєднанні стилі парламентаризму та корпоратизму, тобто політики, за якої головна політична сила періодично проводила би перемови з іншими представленими у парламенті силами, враховуючи їхні позиції при проведенні реформ, а також вивести безпосередні консультації за межі законодавчого органу, приймаючи на увагу певні інтереси профспілок та інших груп інтересів.

Виходячи з вищезазначеного, можна зробити наступний висновок. При проведенні політичних та економічних реформ у перехідному суспільстві політичним силам, що знаходяться при владі, необхідно перш за все визначити чітку мету демократичного транзиту; визначитися зі стилем політики при проведенні нового політичного курсу, який би враховував всі аспекти реформування та специфіку політичної ситуації, що склалася в країні; враховувати роль інститутів громадянського суспільства на процеси політичної трансформації, без яких не можливий перехід від лібералізму до демократичного розвитку. Найкращий, на думку багатьох дослідників, метод перетворень в усіх сферах життєдіяльності суспільства - шлях поступових, поетапних, реформ, націлених на еволюційні зміни нестабільних суспільств і запобігання подальших потрясінь і конфліктів. Україна, в якій процес демократичного транзиту продовжується вже досить великий проміжок часу, зіштовхнулася з багатьма проблемами, що супроводжують транзитне суспільство під час стану перманентних криз. Виходом з ситуації, що склалася в Україні, може стати варіант консолідації політичної еліти у вирішенні проблем загальнонаціонального значення, якщо при цьому буде досягнутий реальний консенсус політичної влади.

Розділ ЙЙ. Особливості політичних режимів у перехідному суспільстві

2.1 Порівняльна характеристика демократичних політичних режимів в країнах сучасної демократії

Сьогодні існує багато підходів до визначення поняття «політичного режиму», його сутності та типології. Вітчизняні та зарубіжні політологи виокремлюють багато типів політичних режимів у сучасному світі, проте найбільш поширеною залишається найбільш системна класифікація, за якою виділяють демократичний, авторитарний і тоталітарний політичні режими. Але одним із завдань цієї роботи виступає не визначення безпосередньо підходів до визначення цього терміну та класифікацій політичних режимів сучасності, а порівняльна характеристика політичних режимів у країнах сучасної демократії та визначення рис демократичного політичного режиму в сучасній Україні, що і розглядатиметься у цьому розділі.

Нині відбувається інтенсивний процес трансформації політичних структур незалежних держав на всьому просторі колишнього Радянського Союзу та постсоціалістичних держав. Спроби створити модель суспільного ладу на взірець західної переважно виявилися неефективними. Успіху досягали тільки тоді, коли, формуючи правову державу, враховували соціально-політичні й економічні реалії певної країни. При цьому виокремлюють як загальні закономірності розвитку та становлення політичних структур незалежних держав, так і особливі, зумовлені історією, культурними традиціями, національним самоствердженням народів.

Провідною тенденцією розвитку сучасного світу є перехід до демократії. За чверть століття після початку «третьої хвилі» демократизації кількість демократій збільшилася більше, ніж утричі [1]. Важливу роль у розвитку «третьої хвилі» відіграв крах комунізму, який зумовив «безпрецедентний демократичний прорив». Проте включення до процесу демократизації посткомуністичних суспільств спричинило кризу транзитології, бо її первісну парадигму було створено на основі аналізу переходів до демократії від авторитарного типу політичних режимів, а комуністичні режими належать до тоталітарного.

Особливості тоталітарних режимів зумовлюють специфіку їх трансформації. Трансформація при переході до демократії від авторитарних режимів відбувається переважно у політичній сфері, де монопольна система перетворюється на плюральну; у позаполітичних сферах відбувається лише їх адаптація до нового режиму функціонування політичної системи (в економіці скасовується протекціонізм, в культурі - політичні обмеження). При переході від тоталітарних режимів трансформаційний процес охоплює усі сфери суспільного життя, бо і в політиці, і в економіці, і в культурі - скрізь треба замінити монопольну систему на плюральну.

Оскільки тоталітаризм і демократія за своїми структурними характеристиками є двома крайніми типами політичного режиму, а авторитаризм - проміжний, то апріорно можна передбачити три можливі варіанти розвитку посткомуністичної трансформації: прямий перехід до демократії; перетворення тоталітарного режиму на авторитарний; повернення, в силу певних причин, суспільства до тоталітарного стану.

Український дослідник проблем демократичного транзиту та трансформації політичних режимів Романюк О. І., виокремлює наступні моделі демократичних переходів, що проходили в країнах колишнього «радянського табору»:

1. Модель прямого переходу. Сутність моделі прямого переходу полягає в тім, що після загибелі комуністичного (тоталітарного) режиму в країні встановлюється режим електоральної (процедурної) демократії, який поступово консолідується і переростає у ліберальну (структурну) демократію.

Такий варіант продемонстрували Польща, Словенія, Естонія, Угорщина, Словаччина, Литва, Латвія, Чехія, які, за висновками «Freedom House», вже стали вільними країнами з консолідованими демократичними режимами. Про успіхи трансформації цих країн свідчить їх вступ до НАТО та ЄС - міжнародних організацій, які висувають до своїх членів високі вимоги щодо додержання політичних свобод і громадянських прав та демократичності політичного устрою. Особливості такого переходу полягають в тім, що минає дуже короткий термін між легалізацією опозиції, запровадженням нефасадної багатопартійності та проведенням вільних конкурентних політичних виборів. Внаслідок включення електорального механізму в цих країнах сформувалися біполярні партійні системи, за яких урядову владу перебирають то право-, то лівоцентристські коаліції (поки нестабільного типу). Комуністичні партії або трансформувалися у соціал-демократичні, або ж опинилися на узбіччі політичного життя. Урядова політика поєднує ліберальні реформи з заходами соціального захисту населення. У зовнішній політиці за усіх урядів домінує західний вектор, що викликає зворотну реакцію - політичну та економічну підтримку трансформаційних процесів західними демократіями. До чинників, які зумовили такий перебіг подій, слід віднести наступні.

По-перше, в усіх цих країнах тоталітарні режими мали інстальоване походження, бо були встановлені радянськими військово-політичними силами у роки Другої світової війни. Антирежимні заворушення 1956, 1968, 1979 - 1981 років у Польщі, антикомуністичне народне повстання 1956-го в Угорщині, «Празька весна» 1968 р. у Чехословаччині свідчать, що суспільна свідомість цих країн не сприймала комуністичні режими як власні. Вони трималися завдяки силовому тиску СРСР. Як тільки під час «перебудови» цей тиск послабився, режими зазнали краху.

...