Трансформація недемократичних політичних режимів у транзитному суспільстві

Для створення масової опори режиму в більшості цих країн відбулося насильницьке приєднання до комуністичних партій соціал-демократичних, але завдяки цьому ідеї соціал-демократії проникли всередину партій, що постійно породжувало реформістські тенденції. Крах комуністичного режиму в Угорщині спричинив перехід правлячої партії на соціал-демократичні позиції [16, с. 82 - 83].

По-друге, усі ці країни належать до західнохристиянської (католицько-протестантської) цивілізації, на ґрунті якої народилися ідеї гуманізму, лібералізму і представницької демократії. Для них сенс трансформації полягав у поверненні до витоків свого цивілізаційного розвитку. Цивілізаційний контекст зумовив певні політико-культурні традиції. Хоч у довоєнний період з цих країн демократичний режим мала тільки Чехословаччина, проте в усіх функціонували інститути парламентаризму, місцевого самоврядування та багатопартійні системи за участю опозиційних партій. Треба також урахувати, що за комуністичного правління у деяких з них багатопартійність збереглася. Хоч така багатопартійність була фасадною, а «союзницькі партії» являли собою сателітів комуністичної, але політична система зберігала у латентній формі структурні передумови для відновлення політичного плюралізму, про що засвідчили польські події. Комуністичний режим у Польщі впав внаслідок перших напіввільних парламентських виборів (червень 1989 року). Комуністи погодилися проводити такі вибори за умови, що 65 % місць у сеймі (нижній палаті парламенту, яка має функцію формування уряду) буде зарезервовано за ними та їх союзниками. Але провал на вільних виборах до сенату (верхньої палати), де комуністи одержали тільки 15,8 % голосів, призвів до того, що союзники (Об'єднана селянська та Демократична партії) порвали угоду з комуністами, що дало змогу сформувати перший некомуністичний уряд Т. Мазовецького [17, с. 154].

По-третє, тоталітарні режими у цих країнах функціонували від 1941 до 1951 року, внаслідок чого формування свідомості старшої генерації населення відбулося в дототалітарний період. Наявність у активному житті цієї генерації спричинило те, що в цих країнах не відбулося культурного розриву з дототалітарним минулим.

Розвиток, близький до цієї моделі, нині демонструють Болгарія, Румунія і Хорватія. Одне з пояснень повільних темпів демократизації Болгарії і Румунії полягає у тім, що обидві вони мають інший цивілізаційний контекст - належать до східнохристиянської цивілізації, якій приманна сакралізація державної влади. У католицькій Хорватії прогалина в демократичному процесі була спричинена війною проти сербських сепаратистів (1991 - 1995 рр.) та участю у боснійській війні (1992 - 1995 рр.). Але після смерті авторитарного президента Ф. Туджмана (грудень 1999 р.) та запровадження парламентського правління (2001 р.) Хорватія міцно стала на шлях демократичних перетворень [12, p. 175 -194].

Проте не в усіх посткомуністичних країнах місце тоталітарних режимів заступила електоральна демократія. На початок 2005 року політичні режими десяти посткомуністичних країн були кваліфіковані як авторитарні. Причини різниці у розвитку цих країн від посткомуністичних демократій полягають у наступному.

По-перше, усі вони є новоутвореними державами, які виникли внаслідок розпаду СРСР. У них немає національної єдності, що, на думку Д. Растова, є «попередньою умовою» переходу до демократії [18, с. 6 - 8]. Трансформація тут має бінарний характер, бо у її межах відбуваються два процеси: перший - соціально-політичний (детоталітаризація суспільного життя), другий - національно-політичний (розбудова суверенної національної державності). Взаємодія цих процесів значно ускладнює структуру політичного конфлікту, що істотно заважає демократизації суспільства [19].

По-друге, в усіх них у попередній період функціонував радянський режим, який у сталінські часи являв собою майже стовідсотковий тоталітаризм [20, p. 44].

По-третє, з десяти посткомуністичних автократій шість історично належать до азійсько-мусульманської цивілізації, культура якої орієнтована на деспотичні зразки влади; три - до східнохристиянської, якій, як вже було сказано, притаманна сакралізація державної влади. Цивілізаційний контекст Росії варто визначити як євроазійський - суміш східнохристиянського, азійсько-мусульнанського та деяких інших цивілізаційних полів на ґрунті татаро-монгольського політичного спадку.

З'ясувавши чинники, що зумовили авторитаризацію цих суспільств, маємо поставити питання про перспективи їх подальшого розвитку. Якщо не враховувати можливість безмежно тривалого існування авторитарних режимів, то перед ними відкриваються два можливі вектори: до демократії та назад - до тоталітарного стану.

2. Модель двофазового переходу. Трансформаційний процес може набувати двофазової форми, у якій перша фаза є детоталітаризацію суспільного організму (на ній політичний режим перетворюється на авторитарний), а друга - його політичну демократизацію.

Реальність двофазової моделі довела свого часу Іспанія, де внаслідок громадянської війни 1936 - 1939 років був встановлений тоталітарний режим, який у 1960 роки еволюціонував у класичний авторитаризм, а після смерті Ф. Франко (1976 р.) трансформувався в демократію. Проте у Іспанії початковим пунктом трансформаційного процесу була права (фашистська) форма тоталітаризму, яка істотно відрізняється від лівої (комуністичної) [21].

В умовах посткомунізму існує можливість трансформації за такою моделлю. Приклад нової Югославії (з 2003 року конфедерація Сербії і Чорногорії, з 2006 року - незалежні держави Сербія та Чорногорія), в якій після краху комуністичного був встановлений авторитарний режим С. Мілошевича, свідчить, що існує. Після революції 2000 року там зроблено великий крок у демократичному напрямі, і сьогодні політичні режими Сербії і Чорногорії кваліфікуються як напівконсолідована демократія.

Таку потенцію демонструють і деякі пострадянські автократії. У п'яти з них частка приватного сектора у ВВП перевищує частку державного. У рейтингу конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму за 2005 рік серед 117 країн (що брали участь у рейтингу) Казахстан посів 61 місце (випередивши навіть Хорватію і Румунію), Азербайджан - 68, Росія - 75, Вірменія - 79, Молдова - 82.

3. Модель „зворотного розвитку”. Альтернативою двофазовій є модель „зворотного розвитку”, суть якої полягає в тім, що внаслідок певних обставин суспільство повертається до попереднього (тоталітарного) стану. В цьому випадку процес трансформації переривається і суспільство не досягає нової якості.

Таку модель унаочнюють Білорусь і Туркменістан, у яких з кожним роком погіршуються показники суспільно-політичних процесів. На 2008 рік вони мають найбільше відхилення від стандартів демократії . Їх системи мають більше ознак тоталітаризму, ніж авторитаризму. В них функціонує державна (адміністративно-командна) економіка, де 75 % ВВП виробляє державний сектор. Майже не існує поля громадянського суспільства (його показники гірші за показники політичної системи в цілому). Панує урядова монополія на ЗМІ.

Згідно з класифікацією «Freedom House», за рівнем демократизації можна виокремити такі політичні режими у країнах колишього Радянського Союзу: консолідовані демократії (Естонія, Литва, Латвія), гібридні режими (Грузія, Україна, Молдова), напівконсолідовані авторитарні режими (Вірменія, Росія, Азербайджан, Киргизстан, Таджикистан), консолідовані авторитарні режими (Казахстан, Узбекистан, Білорусь, Туркменістан) [1].

Аналізуючи вище наведену інформацію, можна зазначити, що в країнах колишнього «радянського табору» процеси демократичного транзиту не завжди проходили за одним сценарієм, і мали велику кількість як спільних, так і відмінних рис, що і безпосередньо відобразилося на їхньому типі сучасного політичного режиму. Проте, не зважаючи на певну розбіжність і специфічність у процесах трансформації, можна визначити, що більшість з цих країн є все-таки демократичними за багатьма ознаками і рисами. У деяких з них ще не відбулося остаточної консолідації демократії (враховуючи й Україну) і знаходяться вони на стадіях лібералізації та демократизації в силу впливу внутрішніх та зовнішніх чинників на розвиток політичної системи.

Отже, визначимо демократичні риси посткомуністичних країн колишнього СРСР, Східної та Центральної Європи.

Серед країн колишнього СРСР найвпевненіше шляхом незалежності пішли країни Балтії - Литва, Латвія, Естонія, що наполегливо здійснюють курс на повернення своїх держав до європейської цивілізації.

У країнах Балтії за основу суспільно-політичного ладу обрано західноєвропейську модель із розвиненим парламентаризмом і особливим наголосом на тому, що носієм держави є нація. Серед рис демократичного режиму перш за все необхідно визнати наступне: здійснення влади за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову; легальна опозиція користується всіма політичними правами; у суспільствах прибалтійських країн не існує жодної офіційної ідеології; функціонує багатопартійна система тощо. Проте проблемним для цих країн залишається питання російськомовних національних меншин, права і свободи яких періодично порушуються, що виступає певним дестабілізаційним чинником розвитку суспільства в цих країнах.

Угорщина, Словаччина, Чехія, Словенія та Польща також вже стали країнами з консолідованими демократичними політичними режимами, членами ЄС і НАТО. В цих країнах влада дотримується політичних свобод і громадянських прав, демократичності політичного устрою. Внаслідок включення електорального механізму в цих країнах сформувалися біполярні партійні системи, за яких урядову владу перебирають то право-, то лівоцентристські коаліції (поки нестабільного типу). У цих країнах також діє принцип «стримувань і противаг», ЗМІ повністю вільні від цензури, в суспільствах не існує жодної офіційної ідеології, поряд з державною існують й інші форми власності, громадянам надаються та юридично закріплюються права і свободи. Великий вплив на розвиток суспільств цих країн здійснює також фактор релігійний (у більшості з них католицизм є домінуючою релігією; мають місце протестантські громади), але це навпаки сприяє консолідації всіх верств суспільства, а не посиленню авторитарних або дестабілізаційних тенденцій.

Інакше виглядає ситуація в таких країнах, як Румунія та Болгарія. В цих країнах процес демократичного транзиту проходив більш повільно у порівнянні з вищезазначеними країнами: обидві вони мають інший цивілізаційний контекст - належать до східнохристиянської цивілізації, якій притаманна сакралізація державної влади. Тому і процеси демократизації проходили в трохи інших формах з деякими ускладненнями, що відобразилося також на зовнішньополітичній діяльності цих країн (досить довгий шлях вступу до НАТО та ЄС). Але для цих країн і досі залишаються проблемними питання, пов'язані з корупцією та економічною відсталістю, у порівнянні з іншими посткомуністичними країнами Європи. Але в принципі в Болгарії та Румунії основні елементи демократії досить чітко функціонують, не зважаючи на затяжний характер демократичних реформ.

Своєрідно та драматично проходили демократичні реформи у католицькій Хорватії, що було спричинено війною проти сербських сепаратистів, участю у боснійській війні та авторитарним стилем управління президента Франьйо Туджмана. Але після його смерті та запровадження парламентського правління країна міцно стала на шлях демократичних перетворень [12, p. 175 -194]. Проте й досі залишаються гострими невирішені питання щодо національних не хорватських меншин (особливо сербів), елементарні громадянські права яких періодично порушуються. Іншою проблемою країни є досить поширене серед громадян явище хорватського націоналізму, яке руйнує основні демократичні здобутки цієї постсоціалістичної держави. У Хорватії досі залишається невирішеною проблема корумпованості політичної еліти країни, що носить досить резонансний характер.

Якщо брати до уваги країни колишнього СРСР, крім вищезазначених прибалтійських, то варто зазначити, що їхній розвиток демократичних інститутів проходить в повільних формах. Порівнюючи, наприклад, з іншими державами посткомуністичної системи, а то й зовсім знаходиться в зародковій формі в силу різноманітності цивілізаційного коду цих країн. Так, центральноазійські країни належать до мусульманського світу і в силу історико-політичних традицій не мають досвіду демократичного правління, що призвело до встановлення в них авторитарного політичного режиму на зразок республіканських держав Близького Сходу. Росія та Білорусь також тяжіють до авторитарних тенденцій розвитку, але, на відміну від цетральноазійських країн, в них присутня певна доля демократичних елементів (багатопартійна система, парламентська боротьба тощо) у політичних системах.

Найбільш несподіваним підсумком останнього десятиріччя у розвитку країн Східної Європи є те, що, прагнучи наблизитись до Заходу, вони не спроможні це зробити, ігноруючи свій попередній досвід. Ці країни не відмовились від політики реформ і вже не зрадять принципам ринкового господарства, але кожна з них прагне виробити свою модель поєднання загальних і приватних інтересів. Але, на жаль, практично в жодній країні, яка радикально змінила свою державність і соціально-економічну суть, реформам не передувало національне обговорення ситуації і вибір оптимальних шляхів розвитку, усе здійснювалось в рестабільній обстановці і за моделями, які здебільшого пропонувала західна сторона. Ця обставина й зараз ускладнює внутрішнє становище всіх країн і прирікає на тривалу кризовість та конфліктність зі сусідами [2].

Оскільки процес трансформації обумовлений складною взаємодією внутрішніх і зовнішніх факторів, частково відбулась відмова від позитивних моральних принципів і знань, які вже були напрацьовані суспільством. Звідси - помилки, перекоси, обмани, авантюри, корумпованість, які загалом суперечили національно-державним прагненням. Некотрольована приватизація і лібералізація цін, втрата контролю на внутрішніх ринках (одночасно з уповільненням реформ і втратою при цьому матеріальних і моральних ресурсів) - усе це типові явища, які спричинені одними й тими ж факторами. Частина суспільства обрала роль стороннього спостерігача трансформацій, з ініційованих порівняно невеликою групою політичної, ділової, культурної еліти. Така роль є своєрідним захисним механізмом за умов вразливості людини, її залежності від політичної центральної та місцевої влади реальностей життя, що для неї погіршується. Інстинкт суспільного самозбереження формує бажання пристосуватись до будь-яких умов соціополітичної ситуації, це стає основою життєвої позиції, мінімізує загальнолюдські та соціополітичні бажання, приглушує критичні протогромадянські інтенції, якщо влада кваліфікує їх як нелояльність підданих. Насамперед це ті, хто вважає себе соціальними аутсайдерами (і цьому сприяє соціально-економічна сфера). Навіть утверджується постійне очікування більшістю громадян різкого погіршення ситуації, особливо в Україні. А це стає джерелом песимізму, не сприяє формуванню нових моделей поведінки, породжує середнього українця, який поки що є основою не громадянського суспільства.

Отже, в ході демократичних перетворень, які розгорнулися на теренах колишнього „комуністичного табору”, виникли нові держави, в яких під час трансформаційних змін політичних режимів розвинулися як консолідовані демократичні режими, напівконсолідовані, так і авторитарні (консолідовані та напівконсолідовані). Але процеси демократичного транзиту та впровадження в життя демократичних реформ проходили в різних масштабах, а в деяких країнах знаходяться лише у стадії становлення. Проте в перспективі залишається демократизація всіх країн з тоталітарним минулим, не дивлячись на різний цивілізаційний код та розвиток демократичних традицій. На сьогодні країнами з більш чітко вираженими демократичними рисами серед вищезазначених залишаються саме держави Центральної та Східної Європи.

2.2 Риси демократичного політичного режиму в сучасній Україні

Розпад СРСР і пов'язаного з ним „комуністичного табору” ознаменував собою початок нового етапу демократизації, який розгорнувся і на теренах України.

З набуттям Україною статусу незалежної держави демократизація була проголошена в якості стратегії подальшого розвитку. Україна стала однією з постсоціалістичної країн, яка приєдналася до глобальних трансформаційних тенденцій сучасного світу.

Демократичні перетворення, що відбуваються в Україні, є початком великих і всебічних інноваційних трансформацій в усіх сферах українського суспільства. Ці переміни наочно демонструють, що народ є дієвим сувереном влади і може ефективно впливати на інститути державної влади, контролювати і оптимально трансформувати їх відповідно до європейських і світових пріоритетів.

На сучасному етапі трансформації держави люди виступають, перш за все, за утвердження в Україні демократичних цінностей, свободи, справедливості та рівності громадянських можливостей. Ефективність регулятивної функції цих цінностей визначається, зрештою, тим, носії яких соціальних відносин виступають суб'єктами цієї діяльності. Саме тому політичні цінності - влада, свобода, права людини, справедливість, солідарність, консолідація названі в партійній термінології основними цінностями. Вони складають ідеологічний базис політичних програм багатьох провідних партій світу, в тому числі і в Україні. Їхня основна функціональна роль - бути єдиною консолідуючою, соборною основою українського суспільства, щоб перетворити його на чесну, солідарну, заможну націю.

Кажучи про політичну владу слід визнати, що джерелом законності влади в Україні є її роль і функція як суттєвого інструмента у встановленні нового соціально-політичного порядку, котрий має виступити ефективним засобом підтримка демократії, захисту гідності, честі, свободи громадян. Державна влада має спрямовуватись на демократизацію і гуманізацію суспільного життя, реалізацію соціальної рівності і свободи народу, щоб ніколи не бути їх запереченням чи протилежністю. «Тільки в демократичній державі, - зазначив Президент України В. Ющенко, - найвищими цінностями є людська гідність, свобода, рівність і солідарність» [1]. Не випадково сучасні реалістичні, прогресивні політики в основу ціннісної концепції ставлять свободу і виступають проти її нівелювання до якихось інших цінностей. Вона має помітну перевагу в ціннісній системі і взагалі є вищим політичним пріоритетом і соціальною цінністю. Свобода є вічним, загальним, що виростає з людської сутності, природним правом, властивим усім людям. «Свобода є джерелом людської гідності» [7]. Людина усвідомлює свою свободу в тому випадку, коли вона її має. В Конституції України закріплено, що «кожна людина має право на свободу» [8], «кожному гарантується право на свободу думки і слова» [9].

Саме політичні інститути мають втілювати в життя цінності демократизації, свободи, які є основними факторами, що найефективніше можуть змінити поведінку індивіда в бажаному напрямку. Головне сутнісне розходження в розумінні взаємозв'язку свободи життєдіяльності і влади полягає в тому, що у свободі дій підкреслюється момент невизначеності стосовно імовірності бажаних наслідків для влади, яка припускає вищий ступінь імовірності в досягненні своїх цілей.

Нова влада в сучасних умовах має трансформувати українську державу за такими основними напрямками: 1) трансформування самої держави, тобто основних її інститутів і функцій у демократичні, моральні, правові інститути і функції; 2) трансформування форм участі і політичної активності у легітимні, чесні, висококультурні форми; 3) трансформування громадянськості у правову, солідарну, цивілізовану громадянськість.

Україна знаходиться на завершенні початкового етапу становлення демократичної соціально-правової держави і переходу до втілення принципів та норм Конституції у реальне життя суспільства, держави, кожної людини. Але це бажання далеко не завжди збігається з реальністю, існує суперечність між продекларованими нормами і реальними можливостями та бажаннями їхнього втілення. До основних причин такої ситуації відносяться:

- недостатній розвиток стійких елементів громадянського суспільства;

- відсутність необхідної кількості активних соціальних суб'єктів демократичної трансформації суспільства;

- недостатній рівень політичної і правової культури, як всього суспільства так і його еліти;

- певна безсистемність та невпорядкованість законодавства.

Існують деякі особливості українського варіанту демократії, на які звертають увагу вітчизняні політологи. Значною мірою це залежить від характеру політичного режиму, що склався в Україні з 1991 по 2004 рік, який поєднував ознаки патримоніального авторитарного режиму і панування кланової олігархії.

Трансформаційні процеси, що відбуваються в Україні, не слід розглядати в лінійної площині. На нашу думку, тут коректніше було б говорити принаймні про два різновекторні процеси.

Перший - пов'язаний зі змінами політичних інститутів, суспільної свідомості в напрямі демократизації.

Другий - з рухом в зворотному напрямі: збереження і розвиток інститутів авторитарного режиму, процес олігархізації.

В широкому просторі соціальних трансформацій, в якому опинилась нині України та інші пострадянські країни, багато в чому має місце хаотичність, яка породжується поки що неясним завершенням протистояння соціальних сил реформації і реставрації та наявним в наслідок цього вакуумом влади, права, моралі. Межі сфери соціального хаосу в посттоталітарному суспільстві не залишаються незмінними, вони постійно пульсують між мінімумом та максимумом. Амплітуда таких коливань визначається тим, які соціальні компоненти - реформаційні чи реставраційні - домінують на тому чи іншому етапі історичного розвитку певного суспільства. Тому при багатоманітності форм переходу від тоталітарної до посттоталітарної системи головними залишаються дві вказані взаємовиключні тенденції.

Отже, в Україні відбувається особливий варіант суспільних трансформацій - формування новітнього варіанту авторитаризму, що виріс за фасадом слабко виражених демократичних інститутів.

Той проміжний режим, що виник в Україні внаслідок дії означених умов та чинників, поки що не став демократичним. Реальність в Україні є такою, що суспільство має політичні інститути, які за формальними ознаками цілком демократичні, але визначені конституцією та законами процедури їх функціонування постійно порушуються. Перебіг парламентських та президентських виборів засвідчує недотримання політичними елітами демократичних норм у реальній, а не декларованій політичній діяльності на ділі. Радше, його можна розглядати як формально демократичний. До нього можна застосувати різні назви: ілліберальний або, як пише Б. Осадчук, «бюрократичний авторитаризм», або «делегативна демократія», або навіть «посткомуністичний неототалітаризм» (за висловом О. Дергачова). Та незалежно від назви,. за фасадом демократичної і ліберальної риторики ховається стійка тенденція збереження стану невизначеності на тривалий час [3, 7-23].

Поведінці великої частини української владної еліти властиві риси, протилежні до демократичних. Це - непублічність, непрозорість, зорієнтованість переважно на особисті (сімейні, кланові, групові), а не суспільні інтереси. Як інструмент регулювання суспільних відносин інститути державної влади в Україні є слабкими. А це призводить до підсилення інших посередницьких структур та зв'язків, які ведуть до заміщення громадянських стосунків негромадянськими. Основними перешкодами консолідації демократії в Україні, як і в інших країнах колишнього СРСР, є слабкість політичних інститутів, недемократична поведінка еліти, недостатня політична участь населення. Подолання цих перешкод вимагає часу.

Небезпечним є процес конституювання політичного режиму на таких засадах, де основними суб'єктами його виявляються коаліції з середовища політичної і ділової еліт, які отримали визначення «корпоративних кланів». Очевидно, що «тіневізація суспільства» стає суттєвим негативним фактором, що звужує можливості демократичної альтернативи і створює передумови для подальшого утвердження негромадянського суспільства з неототалітарним вектором еволюції.

Тому незакінчений демократичний транзит в Україні призвів до появи «оновленого правлячого класу», який утримав владу та здобув власність, отримавши головний приз в масштабному перерозподілі і закріплені в фактично приватне і акціонерне володіння державну власність. Можна констатувати ознаки формування в Україні олігархічної політичної системи, в основі якої опинилися основні корпоративні групи інтересів, при тому, що масові інтереси як і раніше недостатньо артикульовані і не мають адекватного політичного представництва. В нашій науковій літературі, як і в політичній публіцистиці, з'явився феномен так званої "олігархії". Нинішня українська олігархія має деякі особливі ознаки.

Фактично це один з різновидів елітарного правління, при якому переплетені влада та власність, а формальні інститути демократії використовуються в недемократичних цілях. Такий результат поверхової демократизації, особливо небезпечний при відсутності механізму демократичного контролю за діями влади. Однозначні критерії для такої демократії суперечливі.

Тому український парламент поки являє собою не стільки інститут соціального, або ідейного представництва, скільки арену зіткнення інтересів частин політичної еліти, що конкурують між собою. Це зіткнення може набувати вигляду представництва інтересів регіонів, кланів, але в дійсності залишається виразом інтересів єдиного політичного картелю.

Формально головним центром політичного впливу починаючи з березня 2006 року повинен стати парламент. Реформа політичної системи передбачає створення парламентської коаліції та опозиції. Оскільки соціологічні дослідження і прогнози констатують неможливість створення парламентської більшості одним політичних блоком, це означає, що декільком фракцій прийдеться домовлятися про створення об'єднання в парламентську коаліцію. Важко спрогнозувати, чи будуть успішними спроби творення в Україні парламентсько-президентської республіки. Відомий політик Меттерніх недарма відмічав: «Представницьке правління - інструмент на якому можуть грати неперевершені музиканти, тому що цей інструмент важкий і вередливий». Ситуація з багатопартійністю тягне утворення розмитої багатоликої парламентської коаліції і опозиції.

В сучасній політології режим, який різко обмежує можливості масової політичної участі, але допускає елементи конкуренції між елітами отримав назву "демократура" (Т. Карл, Ф. Шміттер). В таких умовах набуває великого значення реалізація політичної реформи, оптимізація розподілу функцій влади, зміцнення демократичних засад організації нової державності, усунення дисбалансу між представницькою і виконавчою владою, розвиток засобів судового захисту конституційного правопорядку.

Разом з тим не менш очевидним є те, що і демократія, і її інститути і процедури в перспективі потребують легітимізації і масової підтримки, що в свою чергу спирається на розповсюдження та закріпленні в суспільстві відповідних - демократичних - цінностей і масових політичних орієнтацій. Вони хоч і не прямо, але все ж таки впливають на хід демократичного транзиту, що особливо відчутним стає у фазі консолідації демократії. Можна припустити, що демократичні інститути можуть бути встановлені без масової участі (початкові стадії демократизації), проте існувати без масової підтримки і підґрунтя у вигляді відповідних політичних орієнтацій і цінностей, демократія не в змозі. Саме в такому розумінні є всі підстави говорити про те, що розвиток і консолідація демократії передбачає також і масове сприйняття демократичної політичної культури, її норм і цінностей. Можна вважати, що існує двосторонній взаємозв'язок між політичними інститутами і політичними цінностями і орієнтаціями в процесі демократизації. З одного боку, існування і функціонування демократичних інститутів здійснює свій вплив на динаміку та розповсюдження демократичних цінностей, навіть незважаючи на їх недосконалість, незадовільність функціонування. З іншого, існують переконливі свідчення того, що наявність в суспільстві демократичних цінностей в свою чергу здійснюють вплив на нові демократичні інститути, що "прищеплюються" суспільству.

Як зазначалося у попередньому розділі, України сьогодні, згідно до теорії російського дослідника О. Віте, знаходиться на етапі демократизації. Демократизація проходить у декілька етапів, таких як формальна інституціоналізація, «мертва зона» (стабільна нестабільність) та сутнісна демократизація (формування демократичної ідентичності правлячої еліти). Саме до «мертвої зони», нажаль, сьогодні потрапила Україна. Характерною рисою цього періоду є суттєвий розрив між формою та змістом політичного процесу. Намагання поєднати демократичну форму та авторитарну за суттю політику приводить до довготривалої невизначеності та конфліктності політичного процесу.

Вихід з цього періоду потребує вирішення фундаментального завдання - формування легітимного політичного порядку

Політика проходження фази «мертвої зони» потребує урахування багатьох особливостей. Оскільки цей період - кризовий за своєю суттю, необхідно формувати політику, спираючись не на загально-демократичні норми, а на необхідність досягнення стабілізації влади та формування легітимного політичного порядку. Це є завданням номер один.

Базовими основами демократичної консолідації України можуть стати найбільш всеосяжні ідеї і цінності, що схвалюються і підтримуються противниками різних політичних течій, груп з різними соціально-економічними інтересами.

Визначаючи основні риси політичного режиму в Україні, необхідно також зазначити, що його за своєю суттю можна охарактеризувати як "змішаний", тобто такий, що інтегрує ознаки усіх основних відомих політичних режимів: демократичного, авторитарного та тоталітарного. Елементами демократії необхідно вважати: виборність представницьких органів влади та органів місцевого самоврядування; юридичну рівність громадян; гарантії прав меншості та запобігання свавіллю більшості. Тоталітарними ознаками режиму слід вважати: впевненість значної частини політиків і адміністративних кадрів у власній непогрішимості; нетерпимість до політичного інакомислення; антиінтелектуалізм у сфері гуманітарних знань; догматизм. Проявам авторитаризму слугує той факт, що в Україні широкі законодавчі повноваження виконавчі органи держави мають широкі законодавчі повноваження (президента і уряду); відбувається звуження принципу гласності у діяльності органів політичної влади та реальної відповідальності їх керівників за зміст і наслідки своєї роботи.

Після прийняття нової Конституції в Україні переважають елементи авторитарного демократизму, але існують конституційні передумови для створення демократичного режиму. Політичний режим в Україні можна також вважати режимом опікунської демократії, при якому внаслідок недорозвинутості інститутів громадянського суспільства, недостатніх юридичних механізмів громадського контролю над владними структурами державна влада виконує дві суперечливі функції: сприяє становленню громадянських інститутів і одночасно гальмує їх розвиток.

Таким чином, політичний режим в Україні має ознаки не лише демократичного, але й авторитарного та тоталітарного, детермінантами якого слід вважати незавершеність процесу демократичного транзиту та відсутність у країні консолідованої демократії, без наявності якої існування в українському суспільстві лише рис демократії стає неможливим.

Україні щоб увійти до Європейського Союзу, необхідно стати демократичною, правовою державою не лише за формальними ознаками, але й за якісним наповненням, створити оновлену моральну владу, здатну об'єднати суспільство. З одного боку, демократичні свободи і незалежність особистості оптимізують механізми соціальної самоорганізації, бо ринковий обмін і посилюваний суспільний поділ праці з усією очевидністю розширюють можливості вибору і дозволяють людям жити за моральними, чесними і патріотичними пріоритетами, ідеалами і цінностями. З іншого боку, демократичний порядок активізує участь громадян у політичному житті і вихованні громадянських чеснот як основи нової, демократичної, заможної України - рівноправного і миролюбного члена європейської і світової спільноти.

Висновок

У процесі написання роботи було з'ясовано, що трансформація недемократичних політичних режимів до демократичних є складним та багатоетапним процесом, за яким транзитне суспільство держав, що трансформуються, зазнає багато соціально-політичних змін і перетворень, які, здебільшого, розгортаються у політичній сфері. Завершеність процесу демократичного транзиту характерна тим перехідним суспільствам, політичні режими яких у своєму розвитку досягли моделі консолідованої демократїї, яка є за своє суттю кінцевим етапом переходу до демократії. Цієї поставленої в процесі трансформації мети досягли країни сучасної Східної та Центральної Європи з тоталітарним минулим. Країни колишнього СРСР у своєму розвитку в силу певних внутрішніх та зовнішніх чинників не змогли забезпечити перехід до демократії та запровадити демократичні інститути у свої політичних системах.

Транзитне суспільство - це суспільство, в якому під час трансформаційних змін політичного режиму, відбуваються процеси політичних перетворень. Його рисами перш за все слугують: перебудова соціальних і політичних інститутів на новий лад; впровадження норм відповідно до режиму, який поставлений за мету транзиту; формування нових політичних цінностей тощо.

Керучись певною програмою демократизації, країни, політичні режими яких зазнають політичних змін, діють згідно обраної стратегії та стилем політики, до яких можна віднести:

- декретизм - найбільш розповсюджений стиль неоліберальних реформ, коли виконавча влада нав'язує суспільству раніше підготовлену схему реформи. Розроблюють і ведуть реформи економісти-технократи, які прийшли до уряду, юридично їхні рішення підкріплюються декретами президента (Польща, Росія, Аргентина) чи диктатура (Чилі за часів Піночета);

- мандатизм - схожий з першим технократичний стиль, але виконавча влада не має можливості видавати декрети, а спирається на більшість у парламенті;

- парламентаризм - політика, за якою головна політична сила періодично проводить перемови з іншими силами, представленими у парламенті, та ураховує їхні позиції при проведенні реформ. Такий стиль може бути обраний з-за необхідності формування коаліції більшості в парламенті;

- корпоратизм - стиль, який виводить консультації і перемови за межі законодавчого органу і включаючий профспілки, асоціації роботодавців та інші групи інтересів.

Порівнюючи демократичні політичні режими, які виникли в процесі демократичного транзиту у постсоціалістичнихних країнах, було зроблено наступний висновок.

Процеси демократичних перетворень, які відбувалися країнах колишнього СРСР та Центральної і Східної Європи, мали здебільшого спільну мету - встановлення демократичного політичного режиму, проте, під впливом багатьох чинників, процеси демократичного транзиту не в усіх випадках досягли своєі поставленої кінцевої мети. Так, консолідовані демократії були встановленні в країнах Прибалтики, у Словенії, Угорщині, Чехії, Словаччині; напівконсолідовані демократії - у Болгарії, Румунії, Хорватії, Сербії та Чорногорії. В інших країнах були встановлені наступні політичні режими: гібридні (Грузія, Україна, Молдова), напівконсолідовані авторитарні (Вірменія, Росія, Азербайджан, Киргизстан, Таджикистан) і консолідовані авторитарні режими (Казахстан, Узбекистан, Білорусь, Туркменістан).

Під час дослідження політичного режиму в Україні виявлені його демократичних рис, було виявлено що в Україні перехід від авторитарно-тоталітарного устрою суспільства до правової держави почався зі становленням політичної системи, для якої характерно те, що на початковому етапі Україна прагнула створити політичні інститути за європейським стандартом. Проте відсутність системного підходу до формування політичних структур призвела до кризи різних гілок влади і до кризи загалом.

Можна визначити, що Україна вже тривалий час зазнає суперечливих і складних трансформаційних змін. З погляду транзитології Україні, для того, щоб успішно завершити демократичні перетворення, необхідно від перехідного етапу до демократії перейти до етапу її консолідації. Тобто, після встановлення певного типу демократії і конституційного закріплення її основних інститутів і принципів, демократичний режим в Україні повинен зміцнитися настільки, щоб не тільки забезпечити своє виживання, але і придбати здатність активного опору можливим кризовим явищам.

Список використаної літератури

1. Конституція України (Основний Закон).- К.: Парламентське видавництво, 2006.

2. Андрущенко В. Організоване суспільство/Інститут вищої освіти АПН України. -- К., 2006. - 56 с.

3. Головаха Є. І. Суспільство, що трансформується. - К., 1996. - С. 12 - 13.

4. Горбатенко В. П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть: Монографія. - К.: Академія,1999. - С.10-15.

5. Іскакова Г. Особливості посткомуністичної трансформації і проблема прав та свобод людини // Політичний менеджмент. - 2005. - № 2 (11). - C.138.

6. Канончук С. Г., Ярош О. А. Розвиток демократії в Україні: 1999.- К.: УНЦПД, 2000. - С. 20-23.

7. Кіндратець О. Модернізація в Україні та її вплив на стабільність суспільства // Людина і політика. - 2004. - №3. - С.17.

8. Курас І., Михальченко М. Політичні реформи як гасло і реальність модернізації // Актуальні проблеми внутрішньої політики. - К.: Вид-во НАДУ, 2004. - Вип. 1. - С. 11.

9. Литвин В. Політична арена України: Дійові особи та виконавці.- К.: Абрис, 1994. С. -11.

10. Мачкув Е. Преобразование коммунистического тоталитаризма и посткоммунистическая системная трансформация: проблемы, концепции, периодизация // Полис. - 2000. - № 4. - C. 38 - 59.

11. Новакова О. Авторитарна і демократична моделі політичної модернізації // Політичний менеджмент. - 2006 №5. - С. 1 - 4.

12. Обушний М. І. Політологія: Довідник / М. І. Обушний, А. А. Коваленко, О. І. Ткач; За ред. М. І. Обушного. - К.: Довіра, 2004. - С. 395.

13. Політологія: Підруч. для вищ. навч. закл. / За ред. Ю. І. Кулагіна, В. І. Полуріза. - К.: Альтерпрес, 2002. - 325 с.

14. Полiтологія

15. Политология: Учеб. для вузов / С. В. Решетников, Н. П. Денисюк : под ред. С. В. Решетникова.- К.: Тандем, 2001. - 448 с.

16. Политология : Учеб. пособие / под ред. С. А. Матвеева. - Х.: Одиссей , 2004. - 336 с.

17. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / За ред. Ф. М. Рудича: Навч. посібник для студентів вищих закладів освіти. - К.: Парламентське видавництво, 2008 р. - 327 с.

18. Політичний енцеклоп. словник : Навч. посібник для студ. вищих навч. закладів. - К. : Генеза, 2004. - 776 с.

19. Полохало В. От авторитаризма к авторитаризму // Зеркало недели. - 2004. - № 34. - 28 августа. - С. 4.

20. Растоу Д. А. Переходы к демократии: попытка динамической модели // Полис. - 1995. - № 5. - С. 5 - 15.

21. Романюк О. І. Посткомуністичні революції // Політичний менеджмент. - 2005. - № 4 - С. 16 - 28.

22. Романюк О. І. Про взаємообумовленість процесів розбудови української суверенної державності та постготалітарної трансформації українського суспільства // Українська державність: становлення, досвід проблеми: 36. наук. ст. (за матеріалами XII Харківських політологічних читань). - Харків: Право, 2001.- 35 с.

23. Романюк О. І. Проблема типологізації політичних режимів в контексті аналізу демократичних транзитів // Вісник ХНУ ім. В. Н. Каразіна. - 2002. - № 555. - Серія «Питання політології». - Вип. 4. - С. 16 - 25.

24. Романюк О. І. Моделі посткомуністичних трансформацій // Політичний менеджмент. - 2006. - № 3 - С. 35 - 50.

25. Романюк О. І. Суспільно-політичні трансформації в новоутворених посткомуністичних країнах: спроба системного аналізу // Людина і політика. - 2003. - № 5. - С. 3 - 11.

26. Романюк О. І. Національне питання в контексті проблем посттоталітарної трансформації українського суспільства // Вісник ХНУ ім. В. Н. Каразіна. - 2001. - № 504. - Серія: «Історія України». Вип. 4. - С. 238 - 245.

27. Рудич Ф. М. Політологія: Курс лекцій. Навч. посіб.-К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2000.

28. Сысоев В. О. Новые демократии Центральной и Восточной Европы: проблемы политической трансформации // Политическая наука. Динамика политического сознания и поведения - М.: РАН. ИНИОН, 2002. - № 2. - С. 103 - 119.

29. Теория политики: Учебное пособие / Под ред. Б. А. Исаева.- СПб.: Питер, 2008.- 464 с.

30. Теория политики: учебник для студентов вузов, обучающихся по гуманитарно-социальнім дисциплинам и специальности «Международные отношения» / Р. Т. Мухаев. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005.- 625 с.

31. Трансформація політичних систем на постсоціалістичному просторі: Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції: 8-9 лютого 2006 р. / укл. Г. О. Нестеренко / За ред. В. П. Беха. - К.: НПУ імені М. П. Драгоманова, 2006. - 364 с.

32. Трипольський В. О. Демократія і влада. - К.: Парламентське видавництво, 1999. - С. 23.

33. Хантингтон С. Политический порядок в меняющихся обществах. - М.: Прогресс-Традиция, 2004. -С. 187 - 201.

34. Хорошилов О. Український варіант демократизації // Політичний менеджмент. - 2005. - № 1 (10). - С. 56 - 57.

Размещено на Allbest.ru