Політичне лідерство: історико-політологічний контекст і сучасне становище

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО: ІСТОРИКО-ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ КОНТЕКСТ І СУЧАСНЕ СТАНОВИЩЕ

Виконав:

Пахарєв Анатолій Дмитрович

Київ - 20031. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Широкомасштабні й у свою чергу унікальні соціально-політичні зміни, які відбулися на величезному євразійському просторі в кінці ХХ століття, стали своєрідними рушіями розвитку багатьох проблем політології, в тому числі й політичного лідерства. Громадський інтерес до політичних лідерів особливо підвищується в періоди трансформації політичних систем, коли радикально змінюється соціально-економічний побут суспільства та найгостріше виявляються численні суперечності. В такі моменти історії більшість громадян вбачають в особі політичного лідера своєрідного рятівника вирішення наявних проблем і подолання негараздів.

Автор дисертаційного дослідження прагнув проаналізувати діяльність і значущість політичних лідерів пострадянського періоду, які відіграли важливу, а іноді й провідну роль у визначенні головних напрямів внутрішньої та зовнішньої політики своїх держав. Політична дійсність пострадянського періоду відповідною мірою актуалізує справедливість такого судження.

Аналіз сучасного стану політичного лідерства вимагав грунтовного вивчення цієї проблеми в минулі історичні періоди людської цивілізації, а також виявлення теоретико-методологічних засад, якими володіє сучасна політична наука щодо феномена політичного лідерства.

Таким чином, актуальність теми дисертаційного дослідження визначається не тільки всім перебігом політичної історії людства, а й наявними проблемами політичного життя народів колишнього Радянського Союзу: формування нових політичних систем, розвиток нових соціально-економічних і внутрішньо- та зовнішньополітичних відносин тощо. В усіх цих процесах безсумнівне і домінуюче значення має вплив вищих посадових осіб, який помітно зростає в міру утвердження нової державності.

Політичні, геополітичні, економічні, соціальні й духовні процеси сучасної епохи виступають збуджувачами різних суспільних проблем, що вимагають передбачення і вирішення. В умовах сьогодення політичне життя набуло досить широкої гласності завдяки засобам масової інформації та іншим сучасним каналам громадського впливу на людей. Це значною мірою стало основою для формування нової політичної культури і політичної свідомості. Отже, сучасні суспільно-політичні обставини надали унікальні можливості занальнонаціональним лідерам для дійового спілкування зі своїми співгромадянами, ефективного впливу на громадську думку. Більш як десятирічній досвід президентських виборів на пострадянському просторі є яскравим свідченням не тільки індивідуального впливу окремих політичних діячів на народні маси, а й досить ефективного маніпулювання їхньою свідомістю.

Актуальність даного дисертаційного дослідження полягає також у тому, що в нестабільні періоди розвитку суспільства потреба у вивченні та аналізі специфічних особливостей політичного лідерства значно зростає. Суспільство прагне знати практично все, що характеризує образ і політичне кредо загальнонаціонального лідера, незалежно від того, ким він є - президентом, главою уряду чи главою парламенту. Крім того, суспільство уважно стежить за політичним життям впливових партій, громадських рухів та груп, лідери яких приходять до державної влади шляхом виборів або кадрових переміщень, зумовлених певними обставинами.

Після розпаду Радянського Союзу інтерес до політичних лідерів нових незалежних держав набув особливого значення. Розв'язання гострих кризових проблем у соціально-економічній та внутрішньополітичній сферах безпосередньо пов'язується з програмними деклараціями та діяльністю політичних лідерів. Вияв механізмів політичного лідерства актуальний з погляду розробки легитимованої процедури просування особистості до лідируючого становища в структурі влади, можливості управління цим процесом, утвердження оптимальних варіантів взаємодії лідерів із своїми прихильниками та опонентами, різними соціальними групами та суспільством у цілому.

Дисертаційне дослідження пов'язано з науковими програмами і розробками відділу теоретичних та прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Вчені Інституту та відділу протягом тривалого часу досліджують сучасні варіанти суспільно-політичної системи, що включає характеристику соціального змісту влади, її носіїв, взаємодію з економічним ладом, а також вказує на систему інститутів та організацій, через які здійснюється влада в суспільстві і регулюються політичні відносини, визначаються принципи та норми діяльності інститутів політичної влади. Дане дисертаційне дослідження є складовою комплексних робіт, які розроблялися у відділі теоретичних і прикладних проблем політології. Серед них:

-Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку (1995-1997 рр.). На основі комплексної розробки в 1998 році вийшла наукова монографія з однойменною назвою, видана Парламентським видавництвом у Києві (352 сторінки), у 2002 році - перевидана як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів республіки. Автором дисертації написаний розділ монографії “Багатопартійність - політичний розвиток” (24 сторінка - 1,5 авт.арк.).

-Україна і держави Центральної і Східної Європи в новому геополітичному просторі: варіанти політичної модернізації (1998-2001 рр.). За результатами дослідження видана монографія “Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти” (488 сторінок). Автором дисертації написані два розділи, присвячені проблемам політичного лідерства та україно-молдавським відносинам (загальний обсяг 45 сторінок - 2,5 авт.арк.).

-Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні (2002-2004 рр.). Автором дисертації опубліковані дві наукові статті, пов'язані з проблематикою цього комплексного дослідження.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є виявлення закономірностей, тенденцій та особливостей політичного лідерства на засадах багатовікового досвіду, який віддзеркалюється в історії світової та вітчизняної політичної думки. Ця мета реалізується шляхом виконання таких науково-дослідних завдань:

-аналізу сучасних наукових визначень і концепцій поняття політичного лідерства, його місця та ролі в політичному житті суспільства;

-узагальнення та систематизації феномена політичного лідерства у світовій та вітчизняній скарбниці політичної думки;

-вивчення й наукової структуризації теоретичних засад проблеми політичного лідерства, становлення і функціонування якого виявляється у типології, характерних рисах і якостях, а також у політичному стилі;

-виявлення особистісного чинника в розпаді Радянського Союзу і виникненні політичного лідерства нової генерації;

-виявлення особливостей становлення і тенденцій формування політичного лідерства на пострадянському просторі;

Методологія та методи дослідження. При дослідженні теми дисертації автор виходив з вимог загальнонаукових, філософських та політологічних принципів пізнання, а саме: принципів детермінізму, системності, синергетичного визначення історії політичної думки у сфері політичного лідерства та історизму. Разом з тим, дисертант вдався до використання герменевтичного й цивілізаційного підходів, а також таких відомих загальнонаукових та спеціальних методів, як аналіз і синтез, індукція і дедукція, верифікація, порівняльний, типологічний, суб'єктивний, контент-аналіз та ін. У роботі застосовувався міждисциплінарний підхід як метод комплексного аналізу фактів, явищ та процесів суспільно-політичного змісту. При визначенні характеристик політичного лідерства світової та вітчизняної суспільно-політичної думки автор дисертаційного дослідження послуговувався методом історико-порівняльного аналізу.

Об'єктом дослідження обрано політичні погляди, ідеї та оцінки політичного лідерства у світовій та вітчизняній історії політичної думки, основні теорії і концепції лідерства, розроблені політичною наукою, у тому числі й за умов новітнього часу. Йдеться про соціально-політичні, економічні, духовні й морально-етичні засади лідерства в пострадянському просторі, політичний досвід владного панування, який виник, формувався й розвивався в 90-і роки ХХ століття на величезній євразійській території. Крім того, автор зробив спробу проаналізувати стан політичного лідерства в суспільно-політичних рухах і партіях нових незалежних держав, де найбільш активно відбувався процес формування багатопартійності. До таких держав без перебільшення належать Російська Федерація та Україна, хоча багатопартійність існує в усіх державах пострадянського простору.

Предмет дослідження - джерела світової і вітчизняної політичної історії та теоретико-методологічні концепції, які обгрунтовують зміст та характерні особливості феномена політичного лідерства, містять значний інформаційний та аналітичний матеріал з даної проблеми, а також тенденції й особливості формування й розвитку політичного лідерства в пострадянський період.

Хронологічні рамки дослідження мають кілька аспектів. Перший. Теоретико-методологічні проблеми феномена політичного лідерства охоплюють період становлення та розвитку політології як суспільної науки, тобто другу половину ХІХ століття й усе ХХ століття. В ці роки відбулося теоретико-методологічне обгрунтування політичного лідерства визначними вченими: М.Вебером, Ж.Блонделем, Г.Лебоном, М.Г.Херманном та іншими. Історіографія політичного лідерства хронологічно охоплює весь період людської цивілізації, в тому числі й вітчизняну історію від часів давньоруської держави. Другий. Новітній період функціонування політичного лідерства в повоєнний час і за умов розпаду Радянського Союзу та утворення на його теренах 15 незалежних держав.

Географічні межі дослідження охоплюють територію колишнього Радянського Союзу і насамперед країни, які в кінці 1991 року утворили Союз Незалежних Держав (СНД), тобто автор розглядає більш повно розвиток політичного лідерства в 12 колишніх радянських республіках і частково в країнах Прибалтики, де внутрішньополітичний розвиток має специфічні особливості. політичне лідерство багатопартійність еліта

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що автор вперше у вітчизняній політичній науці узагальнив і систематизував погляди й оцінки корифеїв світової політичної думки з давніх часів людської цивілізації, в яких вони визначали достоїнства й недоліки політичного володарювання, давали відповідні характеристики безпосереднім носіям цього володарювання - політичним лідерам. Світова скарбниця політичної думки містить вагомий матеріал для сучасної політології. Автор даного дисертаційного дослідження намагався виділити та узагальнити проблему політичного лідерства на основі всієї багатоманітності світової політичної думки й подати її у вигляді цільного матеріалу, запропонував комплексну пізнавальну концепцію оцінки ролі сучасних політичних лідерів на пострадянському просторі.

Таким чином, наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що:

- максимально повно представлено й систематизовано історіографічний матеріал з проблеми політичного лідерства, вироблений світовою політичною думкою протягом всієї історії цивілізації;

- вперше у вітчизняній політології проаналізовано й подано феномен політичного володарювання, який міститься в наукових працях політичних мислителів Росії та України, що дозволяє розробляти сучасні методики формування політичного лідерства на засадах вітчизняної історії і національних традицій;

- вперше дано об'ємну авторську характеристику українським науковим дослідженням стосовно політичного лідерства на основі наукових поглядів і оцінок таких видатних мислителів, як М.Костомаров, І.Франко, М.Драгоманов, М.Грушевський, М.Туган-Барановський, В.Винниченко, В.Липинський та ін. Використання політологічних концепцій українських науковців дозволило автору в ретроспективному плані певною мірою визначити особливості формування політичного лідерства в сучасній Україні;

- вперше комплексно подані й логічно обгрунтовані теоретико-методологічні засади феномену політичного лідерства: концепції поняття цього явища; теорії типів та класифікацій політичного володарювання; концепції якостей і характерних рис політичних лідерів; основні складові політичного стилю лідера;

- зроблена спроба виявити, крім об'єктивних, роль особистісного фактора в розпаді Радянського Союзу, який волею чи неволею детермінувався діяльністю радянських лідерів у повоєнний період і до 1991 року;

- проаналізовано особливості становлення політичного лідерства в умовах формування нових політичних систем на пострадянському просторі;

- з'ясовані тенденції розвитку лідерства в нових незалежних державах, які виявляються під впливом внутрішніх соціально-економічних, політичних і духовних чинників, а також зовнішньополітичних реалій;

- встановлено безпосередній вплив сучасної багатопартійності на процес формування політичних еліт і лідерів в умовах демократизації і побудови громадянського суспільства;

- подальшого обгрунтування набула ідея необхідності розвитку сучасного політичного лідерства в Україні на пріоритетах людських прав і свобод як необхідних атрибутів демократичного становлення і розвитку громадянського суспільства та правового державотворення, що актуалізує такі політологічні проблеми як політичне лідерство та елітологія.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення й висновки дисертації можуть бути використані професійними політиками, науковцями для подальшого поглибленого дослідження проблеми політичного лідерства, ролі політичного лідерства як соціального інституту і його впливу на соціально-економічний розвиток українського суспільства, а також у підготовці загальних і спеціальних курсів політології, написанні підручників та навчальних посібників для вищих і середніх навчальних закладів освіти.

Наукова апробація результатів дисертаційного дослідження здійснена в двох персональних монографіях, трьох колективних монографічних роботах, 27 наукових статтях, 21 з яких опублікована у виданнях, визначених ВАК України фаховими. Протягом останніх років автор дисертації виступав з науковими доповідями і повідомленнями на наукових конференціях, “круглих столах”, симпозіумах, на засіданнях вченої ради Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. З 1997 року автор дисертації викладає курс політології у Київському гуманітарному інституті, є співавтором трьох навчальних посібників для студентів вищих навчальних закладів України.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, шести розділів і списку використаних джерел.

Загальний обсяг дисертації становить 402 сторінки і 33 сторінки списку літератури. Список використаних джерел містить 476 найменувань.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обгрунтована актуальність дисертаційного дослідження, розкритий його зв'язок з науковими програмами відділу теоретичних та прикладних проблем політології, визначені методологічні засади, сформульовано гіпотезу дослідження та його завдання, об'єкт і предмет, наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, подано відомості про апробацію.

У першому розділі - “Сучасна політична наука про місце та роль лідерства в суспільстві: наукові визначення й концепції” - розкрито ступінь розробки поняття політичного лідерства, визначення якого не має однозначної характеристики, хоча наявна спільність підходів і позицій багатьох учених-політологів. Перше трактування лідерства як керівництво політичною партією в подальшому набуло ширшого тлумачення й почало використовуватися стосовно різних суспільно-політичних структур.

Віддаючи належне названим вище та іншим концепціям визначення політичного лідерства, автор дисертації дотримується позиції, зміст якої полягає в тому, що політичне лідерство - це взаємозв'язок, взаємодія та взаємовплив основних його елементів: лідер, послідовники, середовище, завдання. Крім того, лідерство - це не тільки набір неординарних якостей і здібностей лідера, а й особливий вид міжособистісних взаємин, і його вплив є цілеспрямованим і передбачуваним, характеризується тривалістю часу та динамічністю.

У суспільно-політичному житті поняття “лідер” часто ототожнюється з поняттям “керівник”, хоча між цими поняттями є певні відмінності. Керівництво найчастіше пов'язане з управлінням конкретною політичною організацією або конкретним політичним процесом. Політичне лідерство може здійснюватися й поза такими ситуаціями. Автор вважає, що реальна політична практика, як правило, об'єднує функції лідера і керівника.

Аналіз політологічних концепцій з проблеми визначення поняття політичного лідерства показує, що гостра різниця у поглядах авторів зазначених концепцій скоріше стосується оцінок ефективності лідерства у сфері взаємодії та взаємовпливів між лідером та його послідовниками, а також у розподілі владних повноважень, які здійснює лідер між своїми прихильниками.

Історичний досвід політичного життя засвідчує, що феномен політичного лідерства вкорінений в самій природі людини та суспільства, що політичне лідерство базується на природних потребах людського суспільства. Ці потреби диктуються необхідністю самоорганізації, упорядкування життєвого укладу і поведінки людей з метою забезпечення їхньої життєдіяльності. Таке впорядкування досягається завдяки вертикальному управлінню, верхівкою якого і є лідер.

Автор дисертації, аналізуючи численні концепції визначення політичного лідерства, вважає за можливе виділити два аспекти цього феномену: 1)визначення формально-посадового статусу лідера, пов'язаного з володінням владою; 2)виявлення суб'єктивної діяльності лідера з виконання покладеної на нього соціально-політичної ролі. Перший аспект має ключове значення для оцінки індивіда як політичного лідера. Другий - обумовлює лише збереження владної посади, а також слугує для оцінки лідера як результативного або нерезультативного, великого або ординарного, вдачливого або банкрота, доброго або злого тощо.

Багато західних політологів при визначенні структури політичного лідерства виділяють три основні компоненти: індивідуальні риси лідера; ресурси або інструменти, якими він володіє; ситуацію, в якій він діє і яка впливає на його політичну поведінку. Всі ці компоненти є вирішальними складовими ефективності лідерства, проте, вони, на переконання автора цього дослідження, не виступають вичерпними у визначенні політичного лідерства. Велике значення в поведінці лідера мають такі чинники, як структура його власної політичної організації та модель взаємостосунків у її середині, тобто роль і політична вага лідера у взаємовідносинах зі своїми послідовниками. У розділі поданий конкретний аналіз різних аспектів взаємин лідера з послідовниками, який міститься в концепціях Дж.Хемфілла, С.Еванса, Р.Стогдилла, Ф.Фідлера, Б.Басса та інших. Автор дисертації переконаний, що у визначенні феномена політичного лідерства важливе місце належить теоретичним розробкам мотиваційних аспектів цієї проблеми. Відомо, що мотивація політичного володарювання з давніх давен притягала увагу мислителів, які намагалися виявити причини сходження до верхівки влади тієї чи іншої видатної особи історичного минулого. Однак, мислителі минулого обмежувалися лише вивченням біографічним обставин, які спонукали конкретну особистість вести боротьбу за лідерство. Сучасні мотиваційні концепції політичного лідерства, як правило, будуються на його трактуванні як явища складного, суперечливого, яке не піддається однозначній інтерпретації, а теоретично-методологічними засадами у цих концепціях виступають праці видатних мислителів недалекого минулого Ф.Ніцше, З.Фрейда, Е.Фромма, Г.Лебона та інших.

На основі аналізу багатьох концепцій і поглядів на проблему визначення поняття політичного лідерства, автор дисертації дійшов висновку, що даний феномен є тривалим у часі, пріоритетним та легітимним впливом на політичні процеси у суспільстві особистості, яка займає владні позиції в країні або в політичній організації.

Розділ другий - “Історіографія та джерелознавчі засади феномену політичного лідерства” - складається з двох взаємопов'язаних між собою підрозділів, в яких розкриті історичний та фактологічний аспекти наукового аналізу проблеми політичного лідерства, починаючи з давніх часів і до новітнього періоду світової та вітчизняної історії. Автор вивчив і систематизував погляди й оцінки політичної думки минулого на предмет лідерства, котрі одержали різне трактування залежно від характерних особливостей, якостей і рис історичної епохи, що формували еволюційний шлях людської цивілізації.

У дисертації проаналізовані політичні трактати мислителів стародавнього Сходу, Греції та Риму з позиції персонального досвіду управління з боку вождів, царів, імператорів, тиранів, архонтів, фараонів, консулів та інших володарів. Науково-політичні й історичні праці Каутільї, Конфуція, Платона, Аристотеля, Цицерона, Геродота, Сократа, Саллюстія, Тита Лівія, Тацита, Плутарха, Светонія та інших античних мислителів створювалися не тільки на основі діяльності політичних лідерів стародавнього світу, а й розкривали механізми державної влади, визначали форми управління суспільством, виявляли мотивацію, стиль і технологію політичного володарювання. Відзначаючи суто суб'єктивний підхід античних мислителів до оцінки політичних лідерів, дисертант звертає увагу на той факт, що завдяки стародавнім авторам до сучасної політичної науки надійшла більшість політологічних термінів, які збагатили не тільки політичний лексикон, а й визначили смислову частку основних розділів сучасної політології.

Дисертант поділяє точку зору багатьох дослідників історії політичної думки про те, що середньовіччя було періодом регресу в розвитку всієї культури, в тому числі й у галузі політичного світогляду. Лише в пізніший період цієї історичної епохи починають відроджуватися і набувають подальшого розвитку ідейно-політичні досягнення стародавніх часів. Епоха Відродження дала розвиток світському вільнодумству, що одержало назву Гуманізму, а потім настала пора Просвітництва - прогресивної ідейної течії періоду переходу від феодалізму до капіталізму. Просвітництво було не лише відображенням боротьби буржуазії, що народжувалася, та народних мас проти феодалізму, а й стало ідеологічною підготовкою цілої низки буржуазних революцій. У дисертації підкреслюється, що роботи Р.Декарта, Г.В.Лейбниця, І.Ньютона та інших учених знаменували розкріпачення науки від духовної влади церкви, сприяли виділенню природничих наук у самостійний напрям, котрий надав математиці, механіці, астрономії можливість швидко розвиватися. Набуття природничими науками статусу самостійності стало початком самостійного розвитку гуманітарних наук.

У дисертації обгрунтовується положення, що науково-технічний прогрес сприяв успішній боротьбі буржуазної ідеології проти ідеології клерикально-феодальної. В епоху Відродження й Просвітництва був зроблений стрімкий ривок у розвитку гуманістичних принципів у політичній теорії, у звільненні її від теології. Розпочався активний аналіз проблем щодо прав і свобод людини, державного законодавства, виникнення та функціонування політичних інститутів.

Найбільш потужний удар по теології першим наніс видатний італійський мислитель Нікколо Макіавеллі, який у роботі “Володар” різко виступив проти релігійних уявлень про політику, замінивши їх ідеєю об'єктивної історичної необхідності. В дисертації подано конкретний аналіз політичної поведінки особистості, яку Макіавеллі визначає як історичну вигоду або інтерес, а результат залежить від рішучих дій, зокрема, й із застосуванням сили, насилля та жорстокості. Цим італійський мислитель відокремив політику від моралі. Дисертант на значному фактичному матеріалі обгрунтовує думку, що буржуазія пройшла певний еволюційний шлях від простої вимоги свободи розвитку до претензій на знешкодження феодального устрою і встановлення власного політичного володарювання. В цій ситуації проблема політичного лідерства залишається, як і раніше, провідною, але її центр переміщується від ролі окремої особистості до політичного об'єднання й групи. Автор розкриває сутність теорії “суспільного договору”, обгрунтовану в працях Т.Гоббса, Дж.Локка та Ж.-Ж.Руссо. В основі цієї теорії - ідея про те, що незалежний самостійний індивід, що виник у результаті утвердження приватної власності, складає першооснову соціального світогляду. Для реалізації своїх священних прав і свобод незалежні індивіди ухвалюють суспільний договір, який означає перехід до цивілізованого державного устрою. В дисертації розкрито внесок до теоретичної розробки демократичних засад політичного лідерства видатних мислителів Ш.Монтескьє, Т.Джефферсона, Д.Медісона та ін.

Аналіз політичних творів мислителів ХІХ - початку ХХ століття, здійснений дисертантом, показав, що значний внесок до розробки наукових концепцій політичного лідерства зробили праці Карлейля, Емерсона, Гегеля, Шопенгауера, Ніцше, Тарда, Лебона, Фрейда, Фромма, Шпенглера та інших учених. Помітне місце проблема політичного лідерства посідає в марксизмі, який поставивши у центр історичного розвитку концепцію вирішальної ролі народних мас, все ж таки визначив критерії оцінки діяльності видатних особистостей. К.Маркс та Ф.Енгельс, визнаючи важливу роль видатних особистостей в історії, рішуче засуджували обожнювання великих людей, їх уславлення й проголошення їхньої непогрішності.

Автор дисертації вважав за необхідне вивчити та узагальнити погляди вітчизняних мислителів на проблему політичного лідерства. Аналіз політичних першоджерел від часів давньоруської держави до новітньої історії свідчить, що суспільно-політична думка Росії й України розвивалася відповідно до історичної еволюції східнослов'янських народів, відображаючи погляди на владу, державність, політичний розвиток суспільства та політичне лідерство. До нашого часу збереглися такі політичні та історичні джерела, як: “Повість временних літ”, “Києво-Печерський патерик”, “Слово Даниила Заточника”, “Слово про князів”, “Слово о полку Ігоревім”, “Слово про загибель Руської землі”, “Житіє Александра Нєвського”, “Повість про розорення Рязані Батиєм” та ін. Вони свідчать про те, що політика й державна влада відігравали провідну роль у розвитку суспільства вже в домонгольський період.

Епоха московської централізації висунула нову політичну ідеологію легитимізації абсолютизму, представниками якої були Йосип Волоцький, Філофей Псковський, Федір Карпов, Іван Пересвєтов, Федір Ртищев, Симеон Полоцький, Юрій Крижанич, Феофан Прокопович та інші. Українська політична думка розвивалася в умовах боротьби українського народу за звільнення від іноземного ярма, за власну свободу та незалежність. Національно-визвольна боротьба українського народу, початок якої було покладено в XVI столітті, а вищою точкою стала визвольна війна 1648-1654 рр., сприяла посиленню уваги суспільства до проблем державності, влади, ролі особистостей в історичних подіях. “Березневі статті” Б.Хмельницького та “Гадячський трактат” І.Виговського виявилися на практиці лише політичними намірами за умов царської Росії та Речі Посполитої. Однак, на переконання дисертанта, політичні погляди Ю. Немирича, Ф. Орлика, Г. Грабянки, Г. Сковороди та інших мислителів заклали суттєвий фундамент для подальшої наукової розробки української політичної думки, в тому числі й проблеми політичного лідерства.

У результаті проведеного аналізу історіографічних джерел з проблеми політичного лідерства дисертант дійшов висновку, що історію становлення та розвитку суспільно-політичної думки з цієї проблеми дослідження правомірно визначати за п'ятьма історичними етапами, які відрізняються своїми специфічними рисами та особливостями.

Перший етап пов'язаний з політичними вченнями Стародавнього Сходу, коли політична думка виділялась у самостійну галузь знання і виражалась у міфологічній формі. В цей період панувало розуміння божественного походження влади.

Другий етап відноситься до політичних учень Стародавньої Греції та Риму, коли відбувається поступовий поділ політичних поглядів і міфів та виділення їх у відносно самостійну складову політичної філософії та історії. На цей період припадає аналіз державного устрою, здійснюється класифікація його форм, робляться спроби визначення найкращих та ідеальних зразків державного правління, в яких значна роль відводиться визначним особистостям, тобто політичним лідерам.

Третій етап припадає на середньовіччя, коли політична думка розвивалася переважно зусиллями релігійних діячів і мислителів, а їхні політичні погляди поширюються від божественного походження державної влади (Августин, Фома Аквінський) до організації боротьби проти засад наявного соціального та політичного устрою (Ян Гус, Мартін Лютер, Томас Мюнцер, Жан Кальвін).

Епоха Відродження і Просвітництва визначила четвертий етап в історії політичної думки, коли був здійснений сильний ривок у розвитку гуманістичних принципів у політичній теорії, звільнення її від теології. У цей період відбувається активний аналіз проблем прав і свобод людини, державних законів, демократичного устрою суспільного життя, виникнення й функціонування політичних інститутів, в тому числі і такого важливого серед них, як політичне лідерство.

П'ятий етап охоплює все ХІХ і більшу частину ХХ століття і має цілу низку особливостей у розвитку світової політичної думки. У цей період зароджуються і набувають подальшого розвитку численні оригінальні політологічні концепції, які закладають теоретико-методологічні засади політичної науки в цілому, а також теоретичну базу політичного лідерства.

У третьому розділі - “Теоретико-методологічні проблеми політичного лідерства: питання становлення та функціонування”, який складається з трьох підрозділів, розкрито найбільш відомі концепції типології та класифікації політичного лідерства, численні дослідження якостей і характерних рис, притаманних політичним лідерам, основні складові політичного стиля лідера, тобто ті теоретично розроблені світовою та вітчизняною політичною наукою змістові засади лідерства, без яких неможливо не лише з'ясувати сутність цього політичного феномену, а й пояснити причини сходження й утвердження особистості на верхівці влади.

Автор дисертації на широкому теоретико-методологічному матеріалі аргументовано обгрунтовує положення про те, що політична наука лише в другій половині ХІХ століття розпочала наукове осмислення й теоретичне обгрунтування феномена політичного лідерства, а ХХ століття стало справжнім розквітом теоретико-методологічних досліджень цієї проблеми. В роботі не тільки уважно вивчені теоретичні розробки лідерства відомих політологів, а й систематизовані концептуальні складові цього явища. Дисертант виокремив і систематизував функції політичного лідера, виявив і комплексно сформував у певній послідовності лідерські риси та якості, обгрунтував складові стиля політичного лідера, основоположними факторами якого є відповідна політична ситуація і реальні обставини.

У першому підрозділі третього розділу дисертації показано, що серед теоретичних досліджень проблеми політичного лідерства найбільша кількість концепцій присвячена типології лідерства. Автор стверджує, що прагнення багатьох сучасних політологів запропонувати власну типологію лідерства має глибоку історичну традицію, яка сягає ще Платона. Сучасні концепції типології лідерства формувалися й обгрунтовувалися в результаті політичних процесів новітнього часу й певним чином відповідали тим практичним ролям, які виконували політики в конкретних умовах.

Значне місце в роботі відведено виявленню і систематизації лідерських функцій політичних діячів, які визначають інтегративні, орієнтаційні, інструментальні, мобілізаційні, соціально арбітражні і патронажні призначення кожного політичного лідера. В дисертації акцентується увага на тому факті, що функціональні обов'язки політичного лідера визначаються його владним статусом і становищем. Однак, не менше важливу роль відіграють особистісні характеристики лідера, що складають змістовий бік самого лідерства.

На основі вивчення теоретико-методологічного матеріалу світової та вітчизняної політичної науки, автор сформулював власну концепцію функціональної діяльності лідерів на основних етапах їхньої політичної кар'єри. Сутність цієї концепції полягає в таких положеннях: здібності лідера до політичного прогнозування становища в країні, суспільстві або політичній організації; уміння визначати напрями і програму діяльності для досягнення поставленої мети; спроможність мобілізовувати своє оточення й широкі маси для реалізації проголошеної програми. Зрозуміло, автор переконаний, що змістовий бік політичних функцій лідера визначається конкретними політичними та історичними умовами і обставинами та цілком залежить від цих умов і обставин.

Сучасна політична наука, спираючись на багату і різноманітну політичну практику, розробила численні концепції типології політичного лідерства, більшість серед яких побудовані на принципі поділу лідерів на звичайних і тих, що мають видатні здібності. Відомий і інший підхід, за якого вирізняють лідерів авторитарного і демократичного типів. Крім того, теорія лідерства містить класифікацію, відповідно до якої лідери поділяються на правлячих та опозиційних, великих і малих, кризових і рутинних, пролетарських і буржуазних тощо. Дисертант дотримується позиції, що кожний тип лідера виробляє власну систему політичної поведінки та етичних норм відповідно до конкретних факторів політичних умов, у яких він виконує своє управлінське призначення. Автор переконаний, що політична значущість і соціальний образ лідера повністю залежать від конкретної політичної ситуації у даній країні, а також від характеру політичної системи, в якій він діє.

У другому підрозділі розглядаються наукові концепції властивостей і характерних рис політичного лідера, початок яким було закладено ще стародавніми мислителями Платоном, Аристотелем, Конфуцієм, Плутархом, Светонієм, Тацітом та ін. Сучасна політична наука має у своєму розпорядженні фундаментальні праці М. Вебера, Е. Богардуса, М.Г. Херманна, А. Лоутона і Е. Роуза, присвячені проблемам характерних рис і властивостей політичного лідера. На основі вивченої літератури та джерел, де визначаються риси політичного лідерства, автор дійшов висновку, що жодна з моделей не є вичерпною у визначенні феномена лідера. У зв'язку з цим, дисертант доповнив цю проблему характером взаємин лідера з найближчим оточенням, а також вказав на обов'язковий зв'язок лідерства з політичною ситуацією і середовищем, в якому він діє. Автор переконаний, що наявність необхідних якостей, властивостей і рис дозволяє лідеру формувати стійку довіру серед однодумців, зміцнювати стійкий рейтинг довіри з боку широких верств населення. Автор вважає, що лідерські індивідуальні риси слід розглядати не ізольовано від усього соціально-політичного процесу, а в тісному зв'язку з ним, тобто в контексті конкретних політичних обставин.

Третій підрозділ дисертації присвячений розкриттю основних складових політичного стиля лідера, який визначає, як лідер інтерпретує, реалізує і привселюдно демонструє свої управлінські дії і функції. У роботах американських політологів К. Левіна, Дж. Барбера, П. Херсі та К. Бланшара політичний стиль лідерства ототожнюється з політичним стилем режиму, або з характерними рисами та індивідуальними особливостями лідера, або визначається взаємозалежністю з підлеглими. Не заперечуючи впливу зазначених факторів на політичний стиль лідера, дисертант не розцінює їх як домінуючі.

Більш глибоку й цільну концепцію стилю політичного лідерства запропонував відомий російський політолог, керівник кафедри політології МДУ ім.М.Ломоносова О.С.Панарін, який сформулював стиль лідера на засадах низки соціально-політичних факторів. Серед них учений називає такі, як: історичний, економічний, адміністративно-територіальний, фактор виробничої ситуації, фактор складності завдань, що вирішуються, і дає їм переконливі пояснення. В концепції О.С.Панаріна чітко визначені особливості управлінського стилю лідера в процесі підготовки до прийняття політичних рішень, в якому виділені п'ять основних стадій: 1)визначення проблеми, 2)збирання необхідної інформації, 3)формулювання управлінської гіпотези, або попередньої моделі розв'язку, 4)апробація гіпотези і 5)соціалізація запропонованого рішення.

Суттєвим доповненням названої концепції стала розробка проблеми стилю політичного лідера, запропонована українським політологом Д.Г.Видріним. Київський дослідник вважає, що, визначаючи стиль роботи з політичними документами і рішеннями, слід чітко з'ясовувати їхню змістову і кінцеву мету; враховувати культурно-освітній і професійний рівень безпосередніх виконавців; встановлювати чітку послідовність виконання основних положень політичного документу з урахуванням можливості їх реалізації; вилучати з документа все зайве і те, що реально не працює.

Дисертант вважає, що вибір стилю політичного лідера має базуватися на наступних факторах: якості вирішення поставленого завдання; доступності інформації не тільки для лідера, а й для послідовників; чіткості проблеми й мірі схвалення її з боку найближчого оточення та виконавців. Автор також переконаний, що численні моделі стилів політичного лідерства не можуть бути беззастережними кліше у здійсненні управлінських функцій, вони повинні виступати лише як можливі тенденції для надання допомоги лідерам в управлінській діяльності. Автор дослідження вважає, що політичний стиль лідерства обумовлений ментальністю, а також загальною і політичною культурою суспільства. Тому політичні стилі лідерів відрізняються самобутністю, що відображає особливості національних культур різних народів. Крім того, багато чого в політичному стилі лідерства визначається конкретними обставинами в долі самого лідера, його прихильників, в житті даної держави і всього світу.

Автор дисертації, розкриваючи різні аспекти теорії і методології політичного лідерства, вважає, що теоретико-методологічні дослідження цього феномену мають під собою реальний практичний грунт і сучасний науковий інтерес до цієї проблеми пояснюється прагненням знайти теоретичні узагальнення шляхом порівняльного аналізу діяльності сучасних політичних лідерів. Проте на цьому шляху наявні певні об'єктивні труднощі: по-перше, дослідникам доводиться мати справу з аналізом порівняно недавніх політичних подій і явищ, що пов'язано з певним ризиком і не дозволяє повно використовувати багато документів через їх недоступність; по-друге, існує небезпека ув'язнути в дрібницях, перетворивши аналіз на чисто політичну історію або політичну біографію лідера. Автор вважає, що головна проблема сучасних робіт, присвячених висвітленню різних аспектів лідерства, полягає в тому, що багато політологів не створюють узагальнюючі праці, а обмежуються описом лідерства з позиції окремих суспільних наук, або розглядають його в політичному контексті якоїсь країни чи регіону. Порівняльні узагальнення відстають від накопичення окремих фактів. Автор вважає, що політична наука сьогодні потребує не стільки характеристики окремих політичних особистостей, які діють у сучасному політичному процесі, скільки в аналізі різних наукових точок зору, суджень і концепцій щодо лідерства. Це дозволить розширити уявлення про цей важливий феномен політичного життя суспільства.

Особливу актуальність у практичному плані теоретико-методологічні розробки сучасного політичного лідерства мають для нових політичних систем, що формуються і до яких належать всі держави пострадянського простору. Пошуки ефективних форм і методів управління суспільством, безумовно, можуть дати позитивний результат у тому випадку, якщо самі лідери та їхні ідеологічні й організаційні технології будуть достатньо освічені в теоретико-методологічному плані, а також будуть спроможні відібрати всі найбільш раціональні й доцільні для владного функціонування. Політична практика пострадянського десятиріччя, на жаль, не дозволяє з усією переконаністю стверджувати, що діяльність лідерів цього періоду здійснюється з урахуванням досягнень світової теорії політичної науки.

У четвертому розділі - “Роль особистісного фактора в розпаді Радянського Союзу і виникненні нових політичних реальностей” - аналізується проблема, що стосується лише причин суб'єктивного плану, які призвели із розпадом СРСР до радикальних змін у світі, до здійснення нового розташування політичних сил у світовому співтоваристві й зовнішньополітичних умовах. Автор не заперечує значення соціально-економічних і внутрішньополітичних причин розпаду могутньої світової політичної системи, в жодному разі не прагне принизити роль народних мас у даній події. Суб'єктивний чинник дослідження взятий лише тому, що повністю відповідає проблемі дисертації.

Безумовно, зникнення СРСР було обумовлено глибокими соціально-економічними, політичними, правовими, морально-етичними та духовними причинами та процесами, які набули швидкого розвитку й загострення при активному впливі на них радянських політичних лідерів. Не секрет, що політична поведінка та дії керівників КПРС і держави багато в чому зазнали впливу зовнішньополітичних сил, які не вагаючись скористалися сприятливими можливостями.

Враховуючи тематичну спрямованість цього дослідження, автор вважав необхідним розглянути дві політичні проблеми, які відповідають темі, хоча і містять суто суб'єктивний контекст. Перша проблема пов'язана з коротким аналізом стану і розвитку КПРС - єдиної пануючої політичної організації радянського суспільства. Друга проблема розкриває характеристику діяльності радянських політичних лідерів повоєнного періоду. Дисертант вперше в сучасній політичній науці зробив спробу визначити обидва суб'єктивних фактора як вирішальні, які волею чи неволею підготували й вплинули на доленосні події 90-х років минулого століття.

У дисертації на основі документальних матеріалів партійних з'їздів КПРС, аналітичних робіт багатьох дослідників-суспільствознавців показана практична діяльність правлячої партії, з ініціативи якої здійснювалися масштабні народногосподарські програми і зміцнювався міжнародний престиж країни, але, водночас допускалися грубі прорахунки у внутрішній та зовнішній політиці, які потім відіграли далеко не останню роль у ліквідації держави. Автор дотримується точки зору, що вищі кола керівництва КПРС повоєнного періоду стали своєрідним центром утвердження негативних руйнівних тенденцій, які призвели до їхнього ідейно-політичного переродження і деформації. Політичні ж лідери загальносоюзного і регіонального масштабів стали рушіями деформаційних процесів, що спричинили серпень 1991 року.

Автор переконаний, що повоєнний сталінський режим, який розпочав політичні репресії (“ленінградська справа”, погроми творчої інтелігенції, гоніння на генетиків та кібернетиків, спроба репресувати військових на чолі з Г.К.Жуковим та ін.), принесли розчарування й мовчазний протест у різних прошарках радянського суспільства, котре після Перемоги у Вітчизняній війні правомірно розраховувало на інші - демократичні методи управління.

Керівництво країною М.С.Хрущовим збудило певні імпульси демократизації різних сфер суспільного життя, однак в силу низької політичної культури лідера, його непослідовності й суб'єктивності щодо розв'язання багатьох внутрішніх та зовнішніх проблем, а також введення у керівні органи влади обмежених і некомпетентних осіб призвело в кінцевому разі до кризової ситуації. Сам лідер був усунутий від керівництва країною в результаті заколоту вчорашніх однодумців.

Лідерство Л.І.Брєжнєва привело державу до застійного глухого кута, а у вищих ешелонах влади все більше почала виявлятися ерозія, яскравими рисами якої були корупція, підлещування, здирство, кругова порука, кадрова сімейність.

Перебудова суспільно-політичного ладу, яку проголосив М.С.Горбачов і в яку спочатку повірили значні прошарки радянського суспільства, вилилося фактично у гаслові побажання, а невдала кадрова політика у вищих ешелонах влади, просування у керівництво країни відверто антинародних елементів, які опісля стали прямими провідниками політичних інтересів зарубіжних країн, привели державу до кризової ситуації, яку вже не міг розв'язати ні сам лідер, ні його оточення.

Таким чином, дисертант відзначає, що політичні лідери Радянського Союзу у повоєнний час відрізнялися один від одного своїми програмами діяльності, стратегією і тактикою управління великою державою, індивідуальними політичними й чисто людськими якостями. Різними були результати та наслідки їхнього політичного керівництва. Кожний політичний лідер переживав свої злети й падіння, досягнення й невдачі, роки добробуту і труднощів. Але можна також сказати й те, що кожний з них вніс свій внесок у руйнування керівних структур Радянського Союзу, який визначив майбутній розпад.

П'ятий розділ - “Політичне лідерство в нових незалежних державах на пострадянському просторі”, який складається з двох підрозділів, де на основі методу порівняльного аналізу та систематизації значного обсягу інформаційного матеріалу, в тому числі й засобів масової інформації, виявляються реальні процеси формування й розвитку нових політичних систем на пострадянському просторі. Автор дисертації визначає особливості становлення та тенденції розвитку політичного лідерства даного регіону в нових соціально-політичних, економічних та ідеологічних умовах, пов'язуючи цей процес із зовнішньополітичними факторами.

У дисертації грунтовно досліджується проблема політичного лідерства у Співдружності Незалежних Держав (СНД), адже автор вважає, що в політичному, соціально-економічному та духовному розвитку 12-и нових держав періоду незалежності багато спільних рис, схожих ситуацій і проблем, які все більше виявляються з кожним роком. Зрозуміло, що в дослідженні акцентується увага на тому, що кожна країна Співдружності має власні особливості, пов'язані з економічним станом і техніко-економічними можливостями, з національними традиціями, політичною і загальною культурою населення, а також з його менталітетом, з географічним положенням і ступенем підпорядкування впливу з боку міжнародних сил. У своїй роботі автор врахував наявну в пострадянській політології точку зору про те, що перед розпадом правляча радянсько-компартійна номенклатура була зосереджена в корпоративних органах двох типів: загальнодержавних та республіканських, між якими існували принципові розходження щодо стратегії і принципів управління суспільством. Дисертант поділяє погляд, що саме ці розходження виявилися повною мірою в умовах політичної кризи серпня 1991 року і відіграли вирішальну роль у ліквідації радянської політичної системи.

Відзначаючи нестійкий характер більшості сфер життя держав на пострадянському просторі, автор дисертації відзначає, що за період незалежності їм вдалося сформувати власні моделі державності, затвердити конституційні та інші засади суспільно-політичного життя своїх народів. На основі численних документальних матеріалів автор розкриває провідну ініціативу у формуванні нових внутрішньополітичних відносин і поведінки людей, становленні нових державних устроїв політичних лідерів пострадянського періоду.

Розглядаючи проблему пострадянського політичного лідерства, автор дисертації умовно поділив цей період на два етапи, на кожному з яких виявлялися специфічні риси. Перший етап охоплює початкові п'ять років, які завершилися прийняттям Конституцій. Цей етап державного будівництва колишніх радянських республік як самостійних суб'єктів світового співтовариства відзначався і певною специфікою становлення політичного лідерства. Для другого етапу державного будівництва, який можна хронологічно позначити від середини 90-х років, характерними є прояви деяких тенденцій лідерства, що нагадують яскраві ознаки авторитарного управління суспільством.

Політичне лідерство пострадянського періоду сьогодні має досить широке висвітлення в літературі, яке може характеризуватися як інформаційне, суспільно-політичне, аналітичне, мемуарне, пропагандистське тощо. ЗПострадянське політичне лідерство має досить значну публіцистику, яка також відзначається яскравим суб'єктивізмом як у бік апологетики, так і в бік критичної оцінки діяльності того чи іншого великого політика.

Автор дисертації, аналізуючи численні політичні документи та інформаційні джерела, дійшов висновку, що програмні заяви і політичні гасла більшості перших пострадянських лідерів будувалися на ідеях державного суверенітету, національного самоствердження та демократизації суспільства.

Однак, розвиток політичних подій після серпня 1991-го року був пов'язаний з виникненням гострих політичних, соціальних, економічних, духовних, правових, міжнаціональних, моральних проблем, які, природно, не були передбачені силами, що вийшли на політичну авансцену. Наприклад, загострення міжнаціональних конфліктів в деяких колишніх радянських республіках (Прибалтика, Молдова, Росія, Грузія, Вірменія, частково Казахстан та інші держави центральноазійського регіону), призвело до ускладнення міждержавних відносин між новими суверенними країнами.

Незалежний період розвитку нових суверенних держав підтверджує гіпотезу про те, що первинна емоційна ейфорія утвердження національної державності в основному відійшла в історію. Націоналістичні спалахи окремих політичних угруповань все менше викликають у населення інтерес і ще менше підтримку. Сьогодні сама необхідність участі у світовому співтоваристві, економічна доцільність все яскравіше підштовхують лідерів цих держав до поглиблення взаємних контактів, до побудови взаємовідносин на нових засадах.

На основі аналізу численних документальних джерел дисертант дійшов висновку, що лідерство в політичному житті держав на пострадянському просторі багатоаспектне, багатовекторне і значною мірою непередбачуване. Головні причини цього явища полягають в тяжкій економічній кризі, нечуваному загостренні життєво важливих соціальних проблем, у зростанні злочинності та інших негараздів суспільства, в інтелектуальному та моральному зубожіння помітної частини громадян, особливо молоді. Ефективну та результативну діяльність лідера країни за таких обставин важко переоцінити, але, на жаль, політична практика пострадянського періоду не відзначається яскравими лідерськими індивідуальностями.

Автор дослідження визначив, що лідери новоутворених держав формувалися двома шляхами. Більша частка вийшла з рядів КПРС і не просто партії, а з її вищих і середніх ешелонів партійно-державного керівництва. Для досягнення влади за нових умов їм необхідно було відмежуватися від свого номенклатурного минулого, а головне, привселюдно відректися від комуністичних поглядів та ідеології. Більшість вчинили саме таким чином, хоча вони й зберегли традиції силових методів розв'язання багатьох проблем державного управління.