Політичне лідерство: історико-політологічний контекст і сучасне становище

Інша генерація лідерів виникла в умовах нової політичної ситуації, коли відкрилися внутрішньополітичні шлюзи і почали формуватися альтернативні КПРС партії і рухи. Як засвідчила практика, багато лідерів цієї формації виявилися слабкими, часто некомпетентними керівниками, не готовими до конструктивної перетворюючої діяльності, хоча раніше у мітингово-руйнівній ситуації їхні промови лунали яскраво, переконливо, давали надію.

Дисертант системно розкрив процес формування політичного лідерства в пострадянський період, який визначався новим державним законодавством і насамперед Конституціями цих держав. Таким чином, політичне лідерство пострадянського періоду - це не тільки масштабне суспільно-політичне явище сучасного життя, а й унікальний науковий феномен, осягнення якого неможливо вмістити в будь-які концептуально-методологічні параметри, визначені світовою політологією.

Політичний лібералізм початкового етапу незалежності привів до влади у більшості випадків і відповідних лідерів. Таких лідерів прийнято вважати належними до типу інверсійних, адже їх сходження на верхівку влади відбулося не завдяки особистим достоїнствам, а завдяки нерозумним діям їхніх політичних супротивників. Навколо цих “інверсійних” лідерів були створені ореоли героїв, борців за народні інтереси, що допомогло їхньому сходженню на верхівку влади - для одних на досить тривалий термін (Єльцин, Тер-Петросян), для інших - на короткий час (Шушкевич, Гамсахурдія, Ельчибей).

Гостра соціально-економічна криза, поширення злочинності, цинічне пограбування національного багатства купкою нуворишів, сваволя чиновної бюрократії, міжнаціональні непорозуміння та інші негаразди примусили суспільство замислитися над проблемою політичного лідерства. Сьогодні яскраво проявляється зростання авторитарних тенденцій у характері всіх пострадянських режимів, а в деяких республіках Співдружності авторитаризм утвердився як форма влади. В деяких випадках він дає, як свідчить практика, позитивні результати для реформування та модернізації суспільства. Зрештою, тільки сильна виконавча влада спроможна подолати хаос і необмеженість дій у всіх сферах сучасного життя. А щоб авторитаризм не перетворився на диктатуру, слід побудувати дійсно правову державу, в якій управляє Закон.

Дисертант констатує, що нова політична еліта, яка висуває зі своїх лав лідерів, створила навколо себе ідеологічну пустоту, яку заполонила ідеологія блатного світу та нуворишів. Як свідчить політична практика, пострадянська правляча еліта турбувалася не про долю країни, народу, а передовсім про власне “усунення від загальної долі”.

Сьогодні з усією очевидністю виявилися суперечності пострадянського лібералізму. Рівність прав обернулась нерівністю у відносинах власників. Була рівність без свободи, прийшла свобода без рівності. Хижаків це влаштовує. В Росії сто тисяч сімей володіють зараз 80 відсотками національного багатства. І політичні лідери, в тому числі єльцинівська “родина”, перебуває в цьому елітарному списку.

Посилення авторитарних рис президентського правління на пострадянському просторі може мати подвійні наслідки. Пострадянський авторитаризм може привести до демократичного громадянського суспільства, а може завершитися диктатурою найжорстокішого зразка. Російський політолог В.Гущин стверджує, що пострадянському періоду просто необхідний авторитаризм, адже в дійсності й Захід розвивається в напрямі імперського авторитаризму, який не має нічого спільного з діалектичним мисленням і демократичним життєустроєм, а будь-які вибори, парламенти та референдуми - це маскарадна мішура, базарні атракціони для солідної, але наївної публіки, або демократичний антураж на користь консервативного потенціалу масової свідомості.

Зрозуміло, що означені висловлювання російського вченого не можуть бути істиною в останній інстанції. Пострадянське суспільствознавство має досить солідну дослідницьку літературу на користь демократичного життєустрою. Тому заслуговує на увагу висновок В.О.Трипольського, що становлення істинної і зрілої демократії разом із зрілими формами парламентаризму залежить від впливової і відповідальної перед народом та парламентом виконавчої влади, а отже, і політичних лідерів.

У формуванні політичного лідерства сучасної України за часів незалежності виявилася певна тенденція, пов'язана з бажанням рішуче визначитися в політичній орієнтації до впливових партій та рухів.

У шостому розділі - “Багатопартійність як середовище формування політичних еліт і лідерів у пострадянський період” - аналізується процес становлення і формування багатопартійності в державах, які стали суверенними і самостійними суб'єктами світового співтовариства після 1991 року. Автор дисертації, відзначаючи факт утвердження багатопартійності в усіх колишніх радянських республіках, акцентує увагу лише на Росії та Україні. На переконання дисертанта тільки в цих двох пострадянських державах багатопартійність являє собою практично повний спектр політичних ідеологій, а найбільш впливові та організаційно міцні політичні партії представляють інтереси переважної більшості активного електорату.

Зрозуміло, що перебільшувати роль партій у пострадянському політичному житті немає підстав, адже за роки формування незалежної державності в жодній з колишніх радянських республік не склалася класична партійна система. Політичні партії лише спромоглися зарекомендувати себе як самостійні суб'єкти в періоди парламентських або президентських виборів, хоча будь-яка партійна структуризація в парламентах відсутня.

У більшості республік Центральної Азії, Азербайджані та Грузії Президенти, що утвердилися у владі, - колишні представники високої радянської партійної бюрократії, - сформували свої політичні партії, які зайняли не лише домінуючі позиції у всіх владних структурах, а й складають основне середовище в утворенні національної політичної еліти.

У Білорусі та Прибалтійських країнах політичні партії відіграють досить незначну роль як в елітоутворенні, так і в усьому політичному житті суспільства. Більш вагомо виглядає політична діяльність партій у Вірменії та Молдові, де вони виступають досить впливовими суб'єктами політики, особливо в періоди парламентських виборів. Але і для цих республік констатація утвердження поняття “партійна система” було б передчасним.

Провідні політичні партії Росії та України відіграють помітну роль у внутрішньодержавних процесах, виступаючи вагомим чинником у формуванні національного елітоутворення. В цих країнах партії з кожними виборами до парламенту посилюють свої позиції, формують фракції на демократичних засадах, хоча й тут процес структурування за партійною приналежністю штучно стримується виконавчою владою і недосконалим виборчим законодавством.

Аналіз діяльності політичних партій, проведений дисертантом, показує, що більшості пострадянських держав притаманне обмеження функцій законодавчих інститутів влади, які практично не мають змоги здійснювати дійсний контроль за діяльністю президентів, урядів та місцевих адміністрацій. Таке становище знижує вплив політичних партій на внутрішньополітичні процеси в суспільстві, а також на міжнародну політику, яку проводять ці країни.

Вивчивши особливості багатопартійності та елітоутворення держав пострадянського періоду, дисертант дійшов висновку, що правляча еліта в даному регіоні є своєрідним політичним конгломератом, що складається з представників колишньої радянсько-комуністичної бюрократії, адептів нових, найчастіше націоналістичних або націонал-демократичних сил, і сучасних власників капіталу, ідеологія яких характеризується широким спектром політичних доктрин - від лібералізму до соціал-демократизму.

У розділі приділено належну увагу теоретико-методологічним проблемам елітоутворення, розкриттю наукових концепцій даного феномену, початок яким було покладено в кінці ХІХ століття, а найбільш повний розвиток припав на ХХ століття. В роботі розкрита сутність політологічних концепцій Г.Моски, В.Парето та Р.Міхельса, а також сучасних політологів Росії та України А.Понедєлкова, О.Гаман-Голутвіної, М.Михальченка, В.Журавського та ін. Дисертант обгрунтовує власні погляди на проблему елітоутворення, які базуються на безпосередній залежності цього процесу від ступеня зрілості та розвиненості політичних партій у суспільстві, а також від їхнього впливу на все політичне життя. Сама ж система формування і входження політичних еліт у владу передбачає наявність лідера, котрий може стати своєрідним прапором еліти, виразником її інтересів і посягань на панівне становище у суспільстві.

Дисертант поділяє позицію щодо формальної політичної еліти пострадянського періоду, про те, що будучи представником будь-якого класу чи соціального прошарку суспільства, вона формувалась навколо конкретного політичного лідера і в результаті перемоги останнього на президентських або парламентських виборах разом з ним набувала владу, одержуючи різні пільги, доступ до секретної політичної інформації тощо. Однак, на відміну від деяких дослідників сучасних політичних еліт, автор вважає, що у формальної політичної еліти відсутні дві досить важливі якості: наявність власної ідеології і готовність до самопожертви в разі побоювання втратити владу.

Пов'язуючи проблему елітоутворення і формування багатопартійності з проблемою становлення сучасного політичного лідерства, дисертант дійшов висновку, що все більшої актуальності набуває практика селекції управлінських елітних кіл, з яких формується президентське оточення багатьох пострадянських республік, урядові структури, адміністрації на місцях. Спостерігається певне прагнення до більш активного використання в цьому процесі впливових політичних партій або партійних блоків. Однак, в сучасній багатопартійності є й опозиційні сили, представлені відповідними партіями. Таким чином, відбувається формування опозиційної еліти, яка вступає у боротьбу за владні повноваження, застосовуючи доступні законодавчі можливості кожної держави. Досвід політичної практики пострадянського періоду надав лише один приклад у республіці Молдова, коли ліва політична опозиція виграла парламентські вибори і вибрала президента з-поміж своїх однодумців-комуністів. Проте цей приклад навряд чи зможе повторитися в інших державах СНД і Прибалтики, адже він відбувся в найбіднішій та економічно відсталій республіці.

Процес елітотворення в сучасній Україні не має поступального логічного розвитку і цілком залежить від внутрішньо- та зовнішньополітичної кон'юнктури. Формування політичної еліти відбувається за рахунок колишньої радянської бюрократії, представників політичних сил і рухів, опозиційних минулій політичній системі, та представників сучасного українського бізнесу. Цей процес також пов'язаний із певною еволюцією та змінами вітчизняної багатопартійності.

У висновках підводяться підсумки дисертаційного дослідження.

Спираючись на науково-методологічні концепції політичного лідерства, розроблені вченими різних країн і вітчизняними політичними мислителями, автор сформулював певні наукові положення і рекомендації про те, що політичні лідери у всі часи, як найважливіші суб'єкти політичних процесів, притягали до себе надзвичайну увагу.

Визначаючи цілі і завдання дослідження, автор виокремив вузлові проблеми політичного лідерства на значному фактичному матеріалі всесвітньої історії зробив спробу визначити значення, місце і роль цього політичного феномена в сучасних умовах на теренах пострадянського простору. У зв'язку з висунутими завданнями автор дисертації досяг таких результатів:

1.Були вивченні й певною мірою систематизовані найбільш відомі концепції світової політичної науки, в яких містилося саме поняття і визначення політичного лідерства, його місце і роль у політології. Автор дисертації поділяє точку зору, що політичне лідерство, маючи численні важелі впливу на процес управління суспільством, все-таки, значною мірою визначається як вплив на владу або як володіння владою. Як свідчить політична практика, ефективність лідерства залежить від взаємодії, взаємовпливу лідера та його послідовників, від розподілу влади між ними. Аналіз, здійснений у дисертації, показав, що лідерство за своєю суттю різноманітне, і хоча йому дано багато визначень, воно до цих пір досліджене недостатньо. Автор прагнув внести власний внесок у доповнення знань, що визначають феномен політичного лідерства.

2.Враховуючи, що починаючи з давніх часів, проблема лідерства розглядалася не тільки як політична, а й як глибоко філософська, автор звертає увагу на той факт, що завжди актуальним було питання про те, як знайти захисника, рятівника, месію. Поступово ця проблема деміфологізується, піддається емпіричному аналізу й психологізується.

Дослідженню сучасного процесу формування політичного лідерства на пострадянському просторі сприяє звернення до багатовікового досвіду світової суспільної думки. Погляди і політичні концепції Конфуція, Платона, Сократа, Арістотеля, Плутарха, Светонія та багатьох інших мислителів минулого, праці мислителів епохи Відродження і Просвітництва, політичні трактати засновників цілих напрямів у розвитку суспільно-політичного життя ХІХ і ХХ століття слугують сучасним ученим-суспільствознавцям не тільки вагомим пізнавальним підгрунтям, а й своєрідним компасом у розумінні поточного та майбутнього політичного життя.

3.Вітчизняна політологія, що як наука та нормативна вузівська дисципліна почала формуватися з другої половини 80-х років, будувалася переважно на теоретико-методологічних розробках західних дослідників. З'явилося чимало публікацій у журналах, збірниках, а також монографій, де знайшли відображення західні концепції політичного лідерства, розкрито історичний контекст цієї проблеми. Однак автори цих робіт обійшли увагою те цінне, що було створено суспільно-політичною думкою Росії та України. Автор дисертації спробував певним чином заповнити цю прогалину, хоча знайомство із скарбницею вітчизняної політичної думки дозволяє зробити висновок, що більш повний аналіз ще попереду.

4.Вивчення політичного лідерства нових держав може бути продуктивним у тому разі, якщо уважно поставитися до теоретичних концепцій і розробок, які є в арсеналі світової політології. Це не означає, що ці праці можуть бути використані як кліше для пізнання нашої сучасності. В кожній колишній радянській республіці після 1991 року сформувалися власні політичні сили, які висували на лідерські позиції осіб, які різнилися між собою за політичним досвідом, рівнем політичної і загальної культури, темпераментом. Не всім пострадянським лідерам була притаманна професійна компетенція, не всіх підтримувала політично активна команда. Не всі лідери вміло управляли процесом урегулювання конфліктів (політичних, соціально-економічних, міжнаціональних), використовували можливості досягнення політичних компромісів з опозицією.

5.У пізнанні сучасного політичного лідерства важливо мати уявлення щодо світової політичної науки, яка розробляє феномен політичного лідерства, знати типологію політичного владарювання, орієнтуватися в стилях управління суспільством, відомих світовій практиці. На жаль, деякі дослідники проблеми пострадянського лідерства в пошуках теоретичних узагальнень ігнорують компаративістський метод, що дозволяє порівнювати стилі й методи управління суспільством різними лідерами. Автор прагнув у міру можливостей компенсувати ці недоліки.

6.Автор переконаний, що політична ерозія радянської системи, яка призвела до розпаду Радянського Союзу, розвивалася й накопичувалася у всі періоди персонального правління в повоєнний час. Тут може йтися лише про те, хто з-поміж радянських лідерів відіграв більшу або меншу роль в ослабленні радянської системи управління суспільством. Навіть просте перерахування вищих радянських керівників повоєнного періоду: Сталін, Малєнков, Хрущов, Брежнєв, Андропов, Черненко, Горбачов - показує, що спільні засади у визначенні політичного режиму ще не означає єдності в типі лідерства. Сумнів викликають погляди деяких сучасних політологів, котрі весь радянський період узагальнено називають авторитарно-тоталіритарним. Але наскільки несхожі один на одного роки правління названих лідерів, так само несхожі ці лідери між собою. Було, однак, головне, що дає можливість їх порівнювати і перераховувати численні причини і фактори, які постійно ослаблювали керівне ядро радянської системи: це постійна відчайдушна особистісна боротьба за владу. Така боротьба вимагала значних фізичних і моральних сил, енергії та винахідництва в пошуках прихильників, союзників і просто попутників, а також у визначенні можливих конкурентів і їх оточення.

7.Аналіз політичного лідерства пострадянського періоду свідчить, що в ньому переважали в основному руйнівні, а не утворюючі тенденції. Можна відзначити лише, що новизною в політичному управлінні суспільством в наш час є те, що перетворення відбуваються під гаслом демократичних реформ і в боротьбі з пережитками тоталітаризму.

Президентські вибори в Росії, Україні та Білорусі свідчать, що раціоналістські та прагматичні риси претендентів на вищі посади в державі стали більш привабливими для виборців, ніж емоційні. Змінюється політичне ставлення громадян до влади, а їхній вибір стає зрілішим і усвідомленішим, про що свідчить відмова у довірі радикалам всіх рівнів, екстремістам і просто екстравагантним особистостям. Зростає в політичній боротьбі ціна дійсного (не квасного, не бутафорськи розмальованого) патріотизму, який не придушує і не принижує людську гідність будь-якого громадянина країни, незалежно від його національної приналежності.

8.Пошуки національної ідеї лідерами країн Співдружності диктуються, очевидно, прагненням виробити нову ідеологію, яка змогла б консолідувати суспільство. Не секрет, що в поняття “національна ідея” найчастіше вкладається суто етнічний зміст, а це вже не може стати консолідуючим фактором для представників інших національностей. Мабуть перспективною ідеологією зможе стати ідея, яка перетвориться з чисто національної на загально національну, тобто у всенародну.

9.Процес становлення політичного лідерства відбувається в тісному зв'язку з формуванням нових політичних еліт та багатопартійності в пострадянських політичних системах. Політичне лідерство і політичні еліти все більше набувають пріоритетного значення як суб'єктивні чинники управління суспільством. В умовах перехідного періоду домінуюче становище у структурі управління посідає адміністративно-політична бюрократія, яка все виразніше блокується з бізнес-елітою або олігархією.

Сьогодні політичний вплив еліт на лідерів держави сильніший за вплив партій та партійних структур. Розвиток процесу структурування еліт відбувається за рахунок зростаючої аморфності пострадянського суспільства. Однак це не означає, що така ситуація буде довгостроковою і що вона дозволить розв'язати всі складні питання, які постають перед владою. Якщо виявиться, що елітно-олігархічний прошарок, який має переваги, не спроможний забезпечити стійкість, послідовність та ефективність урядового курсу, а надії населення обернуться черговим розчаруванням, проблеми партійного структурування суспільства знову займуть пріоритетне місце.

10.Аналіз політичної ситуації пострадянського періоду свідчить, що стабілізація демократичного процесу тісно пов'язана з формуванням зрілого громадянського суспільства, в якому інтереси членів цього суспільства чітко структуровані й утворюють стійкі засади для політичних партій. У пострадянських державах багато зроблено для утвердження багатопартійності як невід'ємного елемента нових політичних систем. Однак у самому процесі формування багатопартійності є чимало химерного й абсурдного, адже подрібнення й без того невеликих політичних партій і поява на сцені партій-карликів нічого спільного не має ні з демократією, ні з політичним плюралізмом, ні з політичною доцільністю.

11.Перспективи розвитку політичних партій в країнах Співдружності треба пов'язувати з інституалізацією загальнонаціональних партій і утворенням партійних систем. Однак цей процес розвивається повільно. Не секрет, що причина цієї повільності полягає в домінуванні авторитарних рис управління суспільством з боку президентської влади. Пострадянські держави не уникли політичного персоналізму, хоча світовий досвід засвідчує, що поєднання сильної персональної влади із багатопартійністю неможливе. Перешкодою у становленні партійних систем є відсутність можливості реалізації практики змагальної демократії. Легше йти шляхом формування “партії влади”, однак адміністративне будівництво штучних, не маючих чітких програмних орієнтирів “партій” і “блоків”, - це фактор не тільки долаючий недорозвиненість партійної системи, а й зміцнюючий її. Альтернативою такому становищу може бути розвиток загальнонаціональних партій, у тому числі опозиційних до діючого режиму, які могли б відображати інтереси різних прошарків населення і мати реальну перспективу демократичного завоювання владних повноважень у сучасному суспільстві.

Таким чином, політична практика пострадянського періоду свідчить про те, що держави цього регіону мають ще пройти довгий і важкий шлях до демократичного устрою своїх суспільств і демократичним нормам функціонування владних структур і політичного лідерства в тому числі. Нові політичні системи потребують гідних лідерів, а політична наука - альтернативних підходів до проблем дослідження, в тому числі й до проблеми лідерства.

Автор даної дисертаційної роботи, ставлячи перед собою мету дослідження проблеми політичного лідерства, визначив коло завдань, які формують теоретико-методологічні засади цієї проблеми, виявляють її історичне коріння, сприяють становленню і функціонуванню політичного лідерства в перехідні періоди історії, до яких відноситься сучасний пострадянський простір.

Автор дисертації вважає, що йому вдалося не тільки вивчити та узагальнити наукові досягнення світової та вітчизняної політології з проблеми політичного лідерства, а й систематизувати теорії і концепції лідерства, які визначають саме поняття цього політичного феномену, виявляють типології, класифікації, риси та якості політичних лідерів, їхній стиль управління.

У дисертації вперше сконцентровано й узагальнено значний історичний матеріал, що стосується проблеми політичного лідерства. Це погляди мислителів на політичне лідерство з давніх часів до наших днів, хоча за межами дослідження залишилися політичні погляди та концепції лідерства ідеологів тоталітаризму, фашизму, радикального націоналізму та інших крайніх ідейно-політичних течій.

Розкриваючи проблеми становлення та формування політичного лідерства в пострадянський період, автор дисертації зробив спробу виявити та визначити характерні особливості й тенденції цього політичного процесу в минуле десятиліття, усвідомлюючи, що вичерпний аналіз в умовах перехідної епохи неможливий. Перехідні періоди відзначаються політичною нестійкістю, частими діаметрально протилежними та суперечливими політичними діями правлячих еліт та лідерів, які безпосередньо пов'язані з соціально-економічним становищем держав і народів, які в них живуть. Не секрет, що в перехідні періоди надто великий вплив на нові країни, а точніше - на їх керівництво відбувається з боку могутніх держав світу й усього світового співтовариства.

АНОТАЦІЇ

Пахарєв А.Д. Политическое лидерство: историко-политологический контекст и современное состояние. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути і процеси. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Київ, 2003.

Дисертація є першим в українській політичній науці комплексним теоретико-методологічним дослідженням проблеми політичного лідерства як цілісного феномену політичного життя суспільства на всіх етапах цивілізаційного розвитку, а також в умовах перехідних політичних систем. На матеріалах історіографічного вивчення проблеми, а також узагальнення та систематизації теоретико-методологічних досліджень політичного лідерства зарубіжними і вітчизняними політологами обгрунтовується положення щодо закономірностей становлення і формування політичного лідерства в сучасних умовах, які створилися на пострадянському просторі. В роботі обгрунтовуються специфічні особливості й тенденції становлення і розвитку лідерства в новоутворених незалежних державах, визначається вплив політичних партій та еліт на інститут лідерства. В дисертації рекомендуються практичні заходи щодо вдосконалення процесу підготовки, висунення та зміцнення політичного інституту лідерства.

Ключові слова: політичний лідер, політичне лідерство, політичні еліти, багатопартійність, типологія лідерства, політичний стиль, перехідний період.

Пахарев А.Д. Политическое лидерство: историко-политологический контекст и современное состояние. Рукопись. - стр.

Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. Институт политических и этнонациональных исследований НАН Украины, Киев, 2003.

В диссертации впервые в украинской политической науке осуществлено комплексное теоретико-методологическое исследование проблемы политического лидерства как целостного феномена политической жизни общества на всех этапах цивилизационного развития. Осуществлена системная интерпретация политического лидерства относительно реальностей постсоветского периода. В работе имеется масштабный анализ развития и эволюции взглядов на политическое лидерство с древнейших времен и до новейшей истории. На историографических материалах политических мыслителей прошлого, а также путем применения методологии системно-критического анализа систематизированы теоретические определения данного феномена: научные концепции о месте и роли политического лидерства в обществе; типологии и классификации политического лидерства; концепции свойств и характерных черт политического лидерства; основные слагаемые политического стиля лидера. На основе обобщения и систематизации теоретико-методологических исследований политического лидерства зарубежными и отечественными политологами обосновывается положение о закономерностях становления и формирования политического лидерства в современных условиях, которые образовались на постсоветском пространстве.

Диссертант обосновывает взгляд и обращает внимание на роль личностного фактора в распаде Советского Союза, который характеризуется политикой и действиями советских лидеров послевоенного периода. И хотя эти лидеры от Сталина до Горбачева были разными и по своим человеческим качествам, и по стилю управления страной, и по политическим целям - каждый из них внес собственную лепту в процесс развала государства. В работе обосновываются специфические особенности и тенденции становления и развития лидерства во вновь образованных независимых государствах постсоветского периода. Отличительной особенностью данной специфики было утверждение у власти на уровне общенациональных политических лидеров представителей бывшей советско-партийной бюрократии, которые, изменив свои идейно-политические взгляды, оказались более жизнестойкими и искушенными в вопросах управления обществом, нежели новые политики, которые пришли на волне крутых политических перемен. В работе вычленяются авторитарные черты в деятельности постсоветских политических лидеров, которые объясняются, с одной стороны, кризисными явлениями в социально-экономической сфере, а, с другой стороны - прежними навыками руководства, которыми отличалась советская бюрократия. В диссертации определяется постепенный рост влияния политических партий и элит на процесс формирования современного института лидерства, хотя партийно-политическая структурализация общества и основных властных субъектов политики находится еще в зачаточном состоянии. В диссертации рекомендуются практические меры по совершенствованию процесса подготовки, выдвижения и избрания политических лидеров на широкой демократической основе, а также укрепления института политического лидерства.

Ключевые слова: политический лидер, политическое лидерство, политические элиты, многопартийность, типология лидерства, политический стиль, переходный период.

Pacharev A.D. The political leadership: historical and political context and modern state. - Manuscript.

The thesis for a doctor degree of Political Sciences in speciality 23.00.02 - Political Institutes and Process. Institute of Political and Ethnonational Studies. National Academy of Science of Ukraine.

This work is the first in the Ukrainian political science complex theoretical and methodological investigation of the problem of political leadership as a phenomena of society's political life during all periods of the civilazation development as well as in the conditions of the transition political systems. On the materials of historical studing, the generalization and systematization of the theoretical and methodological investigations, which deal with the problem of political leadership by the foreign and native political scientists the author grounds the idea of the regularities of the political leadership's standing and forming in the modern conditions on the post soviet area. The specific paculiarities and tendencies of leadership's standing and development in the new independent countries, the influence of the political parties and elits on the institute of political leadership are determined. The author formulates the practical recomendation on the perfection of preparing, putting forward and consolidation of the leadership political institute.

Kew words: political leader, political leadership, political elits, multi-party system, leadership types, political style, transition period.

Размещено на Allbest.ru