Правова держава як предмет політології

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

ВОРОНОВ Ігор Олексійович

УДК 242. 7: 316.37

ПРАВОВА ДЕРЖАВА ЯК ПРЕДМЕТ ПОЛІТОГІЇ

Спеціальність 23. 00. 02 - політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

Київ - 2003 p.

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор, академік НАН України Курас Іван Федорович, директор Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор Бебик Валерій Михайлович, Міжрегіональна академія управління персоналом, ректор доктор політичних наук, професор Горбатенко Володимир Павлович, провідний науковий співробітник, завідувач Центру енциклопедичних юридичних видань Інституту держави і права ім. В.М. Корецького доктор філософських наук, професор Рибачук Микола Филимонович член Центральної виборчої комісії України.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (м.Київ, вул. Кутузова, 8).

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Питання і проблеми пов'язані з дослідженням сутності поняття і явища правової держави останнім часом перебувають у центрі уваги вітчизняних науковців, насамперед юристів, істориків, філософів. На цьому тлі відчувається брак політологічних досліджень. Разом з тим, поза всяким сумнівом, політичний аспект становлення, функціонування і розвитку правової держави є відносно самостійним напрямком наукового аналізу цієї проблематики. Адже перехід від політичних інститутів тоталітарної системи влади до демократії є складним процесом розвитку, в якому модернізація набуває глибинного політичного характеру, проектуючись на всі складові системної трансформації суспільства.

Перехід до створення правової держави - досить складний і тривалий цивілізаційний процес. Його початки можна помітити ще в часи полісної демократії та республіканського правління у стародавньому Римі. Більш зрілі прояви та ознаки, що характеризують цей процес пов`язують з такими інституціями, як: виборність органів влади; конкуренцією у боротьбі за владу; багатопартійністю; поділом влади, яким започатковується система стримувань і противаг; функціонуванням самоврядних структур громадянського суспільства; незалежністю судової влади та засобів масової інформації. Однак, як показує практика, це лише необхідні, але недостатні передумови створення правової держави.

Наступним етапом виступає конституційна реформа, якою проголошується принцип верховенства права і, у відповідності з якою здійснюється процес реформування системи влади на засадах взаємного контролю її гілок. На цьому етапі особливого значення набуває утворення незалежного судочинства, існування незалежних ЗМІ.

Разом з тим, як показує вітчизняна практика і міжнародний досвід, реалізація демократичного потенціалу конституційної реформи вимагає цілої низки законодавчих актів, без яких Основний закон держави не може діяти ефективно. Оскільки за кожним із цих кроків простежуються певні ідеологічні, соціально-групові, корпоративні, партійні тощо інтереси, то процес переходу на „конституційні рейки” може тривати досить тривалий час. Відтак і процес творення правових інститутів демократичної влади, як це добре видно на прикладі України, перетворюється на гостру політичну боротьбу і протистояння. Отже, цілком логічно, що феномен правової державності стає предметом і політичної науки, яка вивчає взаємодію політичних інститутів і процесів у контексті формування та функціонування влади на принципах конституціоналізму та верховенства права.

Як відомо, Україна не лише проголосила про свій намір стати правовою державою, а й закріпила положення про відповідний статус у формі конституційної норми. Це зобов'язує аналізувати політичні процеси, здійснювані за участю влади, з позицій прерогатив правового законодавства.

Досвід показує, що проголосити та закріпити у відповідній нормативній формі положення щодо верховенства права, ще не означає наслідувати їм на практиці. Як відомо, в нашій країні ще не завершено судово-правову реформу, на порядок денний винесено питання реформування політичної системи. Триває процес адміністративної реформи як важливої складової модернізації державного управління. Ці та інші зміни відбуваються на тлі ще не сформованого громадянського суспільства, проблем, що загострилися у сфері інформаційної політики, насамперед у частині забезпечення конституційної норми щодо свободи слова як одного із невід`ємних прав людини. Все це надає підстав розглядати українське суспільство як таке, що у західній політології окреслюється поняттям „транзитивного” суспільства. У вітчизняній соціально-філософській та політологічній літературі термінологічним відповідником є поняття „перехідне” суспільство, яке останнім часом поступається парадигмі „модернізації”.

Розглядаючи проблематику, пов'язану з феноменом правової державності, доцільно, на наш погляд, розширити теоретичні рамки його дослідження, взявши її не як суто юридичну сферу правознавства, а у більш широкому контексті глобальних суспільно-історичних, національно-державних, ідеологічних трансформацій. Йдеться про глибинний процес якісних змін соціальної системи, в якому законодавчо-правові механізми посідають ключове місце, адже, лише на засадах права і закону можна здійснити системні зміни, уникнувши гострих соціальних та політичних конфліктів.

Враховуючи сказане, проблема становлення і розвитку правової державності на сьогодні в Україні набуває як науково-теоретичної, так і суспільно-практичної ваги. З одного боку, необхідно визначити реальний ступінь присутності праворегулюючої функції у відносинах держави і суспільства, а з другого, - дослідити реальні механізми, процеси і тенденції, які оптимізують шляхи розвитку правової держави у нашій країні. Тільки у такий спосіб можна як розв'язати низку нагальних проблем сьогодення у цій сфері, так і уникнути небажаних сценаріїв на шляху будівництва правової держави.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження є продовженням, започаткованого на рівні кандидатської дисертації напрямку дослідження. Дисертаційне дослідження здійснене в межах науково-дослідної теми відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України „Етнополітичні відносини в умовах суспільної трансформації в Україні” ( НДР №0102U002195). Результати особистої участі автора у цьому дослідженні публікувалися у наукових виданнях та у вигляді тез науково-теоретичних та науково-практичних конференцій.

Об'єктом дослідження є правова держава, історичні передумови її становлення та цивілізаційні засади функціонування.

Предметом дослідження виступає генезис, функціонування і розвиток інститутів правової держави в Україні.

Зазначені мотиви обумовили мету дисертаційного дослідження. Вона полягає у визначенні детермінуючих чинників, що впливають на процес становлення правової держави в Україні на етапі її модернізації.

Для реалізації вказаної мети необхідно розв'язати наступні завдання:

- грунтуючись на методологічних засадах порівняльного аналізу дослідити специфіку політологічного підходу щодо феномену правової держави;

- визначити головні ознаки правової держави;

- охарактеризувати соціальні функції правової держави та проілюструвати їх дію на вітчизняному досвіді;

- окреслити функціональну взаємодію інститутів правової держави та громадянського суспільства;

- розкрити характерні риси та особливості режиму „уявного конституціоналізму” як вияву псевдоправової держави ;

- проаналізувати політико-правовий зміст конституційного принципу „народовладдя” та умови його реалізації в українській дійсності;

- встановити специфіку механізму легітимації як правового інструменту набуття політичної влади;

- продемонструвати дію принципів правової держави на прикладі вітчизняної етнополітики та інформаційного простору;

- окреслити шляхи оптимізації будівництва правової держави в Україні;

Методи дослідження. З огляду на багатоаспектність проблеми, автор спирався як на філософські методи пізнання, зокрема, принципи розвитку, історизму, детермінізму, такі і загальнонаукові засади та підходи, серед яких провідне місце посідають: принцип системності, історико-генетичний метод, методи компаративного аналізу, емпіричного узагальнення, моделювання та абстрагування. Виходячи із специфіки предмета дослідження, дисертант послуговувався також методами синхронного і діахронного аналізу, конфліктології, сценарного аналізу та прогнозування. Поєднання різного характеру і рівня методологічних засобів й зумовило своєрідність дисертаційного дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в обґрунтуванні правової держави як предмета політологічного аналізу. Вона визначається як вирішенням теоретико-методологічних проблем політологічного, соціально-філософського та правового дослідження проблеми, так і суто прикладними аспектами, що пов`язані з реформуванням політичної системи. На захист виносяться наступні положення:

У результаті теоретико-методологічного аналізу поняття правової держави встановлено, що воно носить міждисциплінарний характер і може бути предметом дослідження не лише з боку теорії і права, а й політології як науки.

Встановлено, що правова держава у правознавстві вивчається насамперед з боку інституційного підходу та аналізу щодо явища, тоді, як в політології йдеться про можливість та механізми впливу і контролю над владою з боку громадянського суспільства.

Доведено, що функціональною особливістю правового типу організації влади є обмеженість її рамками закону, що від імені суспільства делегується органам державної влади, тоді як типи державного правління, побудовані на не правовій основі, самі визначають рамки суспільно-політичної діяльності.

З`ясовано, що в українському соціумі, внаслідок слабкої розвиненості структур громадянського суспільства, його роль у конституюванні інститутів правової держави є відносно незначною, тому ініціативу у здійсненні політичної реформи змушена брати на себе влада.

Розкрито політичний зміст поняття „диктатура закону”, що має подвійне значення, а саме: з одного боку, це благо, якщо закон є засадою доктрини природного права і функціонує в умовах демократичного режиму; з другого, це зло, якщо він абсолютизований в умовах недемократичного правління, оскільки такий закон носить репресивний характер.

Обґрунтовано, що соціальним завданням правової держави є забезпечення політичної стабільності як на рівні гілок влади, так і відносинах влади і суспільства, а її функціями є сприяння утворенню правових механізмів соціального захисту певних верств населення.

Встановлено, що конституційний принцип „народовладдя” за сучасних умов українського політичного процесу діє в обмеженому обсязі, оскільки має місце відчуженість народу від влади, а влади від народу, що не відповідає конституційно-правовій доктрині, згідно якої народ - єдине джерело влади в Україні.

Доведено, що принцип верховенства права в контексті державної етнополітики та інформаційної свободи - це вияв гуманітарного потенціалу права, яке обстоює права і свободи спільнот, меншин, опозиції та інших суб`єктів політичного процесу.

Окреслено напрямок здійснення політичної реформи в Україні, одним із головних пріоритетів якої має стати зміцнення легітимних засад влади і створення дієвих механізмів залучення народу до участі не лише при її формуванні, а й здійсненні повноважень.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що положення і висновки дисертації надають можливість розглянути сам процес становлення правової держави, а також її місце і роль у контексті якісних змін соціального організму, викликаних економічною, політичною та духовно-культурною модернізацією суспільства. Матеріали і висновки дисертаційного дослідження відкривають новий напрям концептуального аналізу правової держави засобами політичної науки, не обмежуючись традиційними підходами права та філософії.

Здійснений аналіз фактів та одержані результати сприяють розробці нових підходів у законодавчій та практичній роботі, істотно розширюють горизонт бачення проблеми, сприяють поглибленню методології здійснення реформи політичної системи на засадах верховенства права та легітимності влади, а також збагачують можливості для удосконалення навчальних програм з політології, підготовки загальних і спеціальних курсів у вищих учбових закладах освіти, написанню підручників та навчальних посібників з політології та державознавства.

Апробація результатів дисертаційного дослідження.

Основні положення і висновки дисертації апробовані автором у монографії „Правова держава як предмет політологічного аналізу” (К.: Віра ІНСАЙТ. - 2000. - 375 с.) та наукових статтях.

Окремі положення досліджуваної проблеми висвітлювалися у виступах на конференціях і семінарах: „Ідеологія державотворення в Україні: історичний досвід і сучасність” (Київ, 1996); „Українська політика сьогодні: характеристики, орієнтири співвідношення стратегії і тактики” (Київ, 1998); „Україна на зламі тисячоліть: ідеологія та механізми реалізації реформ” (Київ, 2000); „Проблема європейської інтеграції та транскордонної співпраці” (Луцьк, 2001) та ін..

Дисертація обговорювалася у відділі етнополітології і рекомендована до захисту спеціалізованою радою з наукової спеціальності 23.00.02 -"політичні інститути та процеси".

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об'єктом даного дослідження, їхня різноманітність зумовили загальну логіку і структуру роботи. Дисертація складається із вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 399 сторінок. Список використаних джерел включає 539 найменувань (38 сторінок).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У „Вступі” обґрунтована актуальність теми дослідження та ступінь її наукової розробки, визначені об'єкт та предмет, мета й завдання дисертації, розкрито її теоретико-методологічні та історіографічні засади, практичне значення, апробація теоретичних положень і структура. Сформульовано концептуальні положення, які відзначаються науковою новизною і виносяться на захист.

У першому розділі - „Історія і теорія розвитку ідеї правової держави” - подано історіографію дослідження проблеми, визначено теоретико-методологічні підходи щодо її наукової інтерпретації. Дисертант вказує, що історія становлення правової державності своїм корінням сягає глибин античної цивілізації. Причому йдеться не лише про філософські аспекти проблеми стародавніх греків та римлян, а й представників індуської та китайської культур, які також надавали цій проблематиці належної уваги. Автор робить висновок, що як антична , так і стародавня східна культури, кожна на своєму політичному досвіді та духовному грунті зробили вагомий внесок у скарбницю людської цивілізації щодо вивчення питань, пов'язаних із стосунками людини і влади, моделями державного устрою, пошуками типу ідеального правителя, місця та ролі закону у суспільному житті. Звідси непересічне значення стародавньої традиції для поглибленого вивчення генези права і держави, їх взаємодії та розвитку.

Простежуючи становлення ідей та вчень щодо взаємозв'язку державності і права, автор зауважує, що це був далеко непростий і непрямолінійний, а складний і суперечливий шлях розвитку принципово нового політичного світогляду та культури.

Важливою, хоча деякою мірою і проміжною віхою, між античністю та новою добою у розвитку державознавчих та правознавчих ідей, стала християнська історіософська концепція Нового Заповіту. Принциповим її досягненням став постулат упокореності державі не за острах, а за внутрішньою переконаністю, тобто за сумлінням. Йдеться насамперед про державу, влада якої дотримується християнських чеснот справедливості, є провідником волі Божої, а не свавілля чи тиранії гріховної людини. Разом з тим це своєрідний проект теократії, тобто держави, де гарантією дотримання прав виступає не стільки держава, скільки Закон Божий, яким вона керується.

Помітне місце у генезі державно-правових ідей посідає і вітчизняна середньовічна політико-правова думка. У таких пам'ятках Київської Русі як „Руська Правда” Ярослава Мудрого, „Статут князя Володимира” та „Статут князя Ярослава” знаходимо важливу підойму правової державності, що грунтується на засадах справедливого судочинства. Простежується тенденція до гуманізації правосвідомості давніх русичів, що знайшло своє втілення у піднесенні ідеї милостині як засобу до гармонізації стосунків між державою і людиною. Ці положення знайшли своє втілення також у працях Климента Смолятича, Кирила Туровського, Феодосія Печерського, Володимира Мономаха. Таким чином, ідея справедливості і рівноцінності всіх перед законом стала значним досягненням політичної і водночас правознавчої думки Київської України - Русі.

У добу європейського Відродження в Україну проникають ідеї гуманістичної філософії, а також правової думки. Вони знаходять відгук і продовження в оригінальній творчості С.Оріховського, Ю.Дрогобича, П. Русина, де поряд із світоглядними піднімаються й питання соціально-громадського характеру, місця та ролі державних інститутів у суспільному житті. Помітний слід в історії вітчизняної державознавчої думки тієї пори залишили І. Вишенський та Ф. Прокопович - вчений і водночас політик-реформатор кінця ХVII - початку ХVІІІ століть.

Видатне місце у розробці концептуальних засад правової держави посідає П. Орлик - відомий як автор знаменитої Конституції, документу політико-правового змісту, де було вперше чітко зафіксовано положення щодо поділу влади - одної із визначальних рис правової державності.

Докорінні зміни, що сталися у Європі внаслідок ранніх буржуазних революцій, реформації, руху просвітництва та гуманізму спричинилися до ґрунтовного опрацювання теорії правової державності. Біля витоків нових державознавчих ідей стояли такі різні, але неординарні постаті як Ж.Боден, Т. Гоббс, Н. Мак`явеллі та ін. У своїх працях вони обстоювали постулат рівності прав перед законом, що сприймалося як виклик середньовічній феодальній традиції, побудованій на жорсткій ієрархічній системі. Новий крок в осягненні ідеї держави, заснованої на договірних засадах, здійснив Г. Гроцій, заклавши тим самим наріжний камінь у теорію правової держави.

Всебічне обгрунтування принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову вперше здійснив англійський мислитель Дж.Локк. Виходячи із ліберальної теорії прав і свобод, він зробив істотний внесок у законодавче регулювання відносин громадянина і держави, ставши по суті родоначальником правового принципу: "дозволене все, що не заборонено законом". Ідеї Дж.Локка, зокрема щодо поділу влади, успішно продовжив і розвинув французький просвітитель Ш.Монтеск'є. Його особистий внесок полягав у тому, що, будучи прихильником концепції поділу влади, він все-таки обстоював пріоритет законодавчої гілки влади перед іншими, - виконавчою та судовою. Його співвітчизник Ж.-Ж.Руссо висунув ідею народного суверенітету, яка заклала потужні підвалини під теорію громадянського суспільства, його прав на частину політичної влади. Зрештою, це істотно поглибило концептуальні положення щодо правової держави, оскільки, як стане зрозуміло пізніше, без громадянського суспільства правова держава у повному розумінні цього слова існувати не може.

Наприкінці ХVІІІ століття набуває поширення ідея економічної свободи, вільного підприємництва, що діє без втручанням держави. Піонерами у розробці цього напрямку вважаються англійські мислителі - економіст А. Сміт та філософ І. Бентам.

Ідеї європейських мислителів знайшли своє практичне втілення не лише в інтелектуальній підготовці Французької революції кінця ХУІІІ століття, зокрема, у тексті знаменитої Декларації прав людини і громадянина 1789 року, а й у першій демократичній Конституції США, прийнятій двома роками раніше.

У подальшому значний внесок у розробку правових засад державності здійснили представники німецької класичної філософії , насамперед, І. Кант та Г.В. Ф.Гегель, а також плеяда яскравих політичних мислителів - Б. Костан, Дж. Стюарт-Міль, А. Дайсі, А. де Токвіль. Так, наприклад, Кант висунув і всебічно обгрунтував принцип регулятивності формального закону як виразника права, що має полагоджувати відносини громадянина і держави. Попри помітний політичний консерватизм його співвітчизника Гегеля, той розглядав право як систему, що розвивається й удосконалюється, а отже таку, що в ідеалі має збігатися з найвищими цілями та інтересами людини. У цьому приховувався позитивний громадянський пафос, спрямований на емансипацію людини від пережиткових форм суспільного стану, що стримували розвиток - головний принцип гегелівської філософії.

Плідні ідеї щодо методів правління як таких, що більшою чи меншою мірою відповідають засадам права, знаходимо у працях Ф. Шталя, Р. Гнейста, О. Майєра. Морально-етичний та етико-політичний аспект пов'язності держави суспільством знаходимо у творах Т. Єллінека. Помітною сторінкою у розробці ідеї обмеженості влади принципами права, як власне, одного з головних постулатів теорії правової держави, знаходимо у працях Р. Ієрінга.

Серед вітчизняних політичних мислителів та правників кінця XIX - початку XX століття значний внесок у розробку проблематики зробили М. Драгоманов та Б. Кістяківський. Перший відомий, як автор демократичної Конституції Російської імперії, якою передбачалося змінити централістську систему управління на федеративну, епіцентром якої має стати громада на принципах самоврядування. За сучасними мірками це цілком підпадає під критерії правової держави. Другий вніс значний внесок у теорію правової держави, дав визначення її ознак і характеристик.

Значний доробок в опрацювання концептуальних засад теорії правової держави зробили також і російські вчені-правники дореволюційної доби - Чичерін, Кавелін, Коні та інші.

За роки радянської влади на зміну концепціям правової держави прийшла класова теорія держави, згідно з якою та розглядалася виключно як інститути “легітимного насилля”, що має ліквідуватися у процесі комуністичної революції. Внаслідок цього теорія правової держави радянськими вченими практично не розроблялася, а саме поняття розглядалося у контексті критики буржуазних теорій держави і права. Таке нехтування проблематикою на практиці призвело до тотального етатизму - одержавлення майже всіх форм суспільного життя, з одного боку, та відставання в теорії розробки питання, з другого. Зрештою це вилилося в апологетику тоталітарного режиму.

Лише наприкінці 80-х початку 90-х років ХХ ст. під впливом процесів перебудови, а потім кризи і розпаду радянської політичної системи, відбувається активний процес нагромадження знань про історію, завдання і функції правової держави. У авангарді розробки проблематики виявилися правознавці, фахівці з конституційного права та теорії держави і права. Власне, правознавці сформулювали нормативну модель правової держави, виходячи з історичного досвіду та напрацювань світової науки у цій сфері знань та практики державотворення. Але розвиток суспільно-політичних подій, зокрема під час підготовки нової Конституції України показав, що у створенні правової держави важливе місце належить політиці, а отже й політології як науки, що вивчає політичні явища, інститути та процеси.

Сучасна вітчизняна політична думка зосереджує свою увагу переважно на проблемах співіснування гілок влади як провідного принципу правової держави та засад її збалансованого поділу. Все більше привертає увагу науковців проблематика становлення і функціонування громадянського суспільства, адже без його наявності неможливим є і саме існування правової держави. З політологічної точки зору важливим є дослідження взаємодії соціально-економічних та політико-правових чинників, оскільки ні інститути права, ні політичний режим не можуть існувати окремо, абстрагуючись від рівня економічного забезпечення функціонування соціуму.

Відтак постає необхідність у визначенні нової дослідницької парадигми реальних умов та обставин правової держави, інститути якої перебувають у стадії становлення. Такою концептуальною парадигмою виступає теорія модернізації. Вона задає вектор науково-дослідницького пошуку і є, на наш погляд, адекватною формулою для визначення рівня розвитку правової держави у сучасній Україні.

Дисертант виходить з того, що політика є сутністною характеристикою суспільних відносин, зміст яких концентрується в характеристиці та ознаках державності. Відкриті, засновані на засадах цивілізованого ринку суспільні відносини формують і відповідний тип держави - демократичної, обмеженої у своїх рамках і діях влади стосовно суспільства. Закриті, керовані адміністративним втручанням відносини як правило свідчать про наявність авторитарно-диктаторського чи тоталітарного режиму влади. Оскільки держава - це не лише система політичних інститутів, а й особлива форма управління суспільно-політичними та організаційно-адміністративними процесами, то цим зумовлюється і її роль у житті будь-якої країни. Ця роль може бути абсолютною, необмеженою, або ж, навпаки, чітко визначеною, регламентованою і пов'язаною іншими чинниками, які є не менш вагомими для суспільства і країни, аніж державно-владні інституції.

Теоретико-методологічні засади дослідження поняття „правова держава” потребують синтезу як традиційних, заснованих на методах компаративістики, структурно-функціонального та історичного аналізу, так і сучасних методологічних підходів та прийомів, серед яких - методи емпіричного узагальнення фактів, прогнозування і моделювання суспільно-політичних процесів і тенденцій, сценарного аналізу, що базується на альтернативності та ймовірності розвитку тих чи тих явищ і тенденцій політичного життя суспільства.

Ґрунтуючись на зазначеному арсеналі методологічних засад, а також новітніх даних у сфері дослідження права, закону, державності тощо, автор пропонує власне політологічне визначення поняття правової держави. Такою державою є правова форма організації і діяльності публічно-політичної влади, створеної на засадах легітимності, поділу влади і, яка вибудовує свої відносини з громадянами і суспільством, виходячи із презумпції верховенства права.

Розділ другий - „Класифікація та форми державно-правового устрою” - присвячено дослідженню базових елементів та характеристиці функціональної структури правової держави за умов модернізаційного розвитку. Автор виходить з того, що наріжний принцип правової держави - принцип верховенства права повинен реалізовуватися не лише у стосунках органів влади - законодавчої, виконавчої та судової, а й у відносинах як із суспільством в цілому, так і його самоврядними структурами.

Як і будь-який тип держави, правова держава насамперед визначається своїми базовими елементами, взаємодія та ієрархія яких формує відповідну функціональну систему. До базових елементів правової держави дисертант відносить диверсифікацію її владних органів, тобто таку організацію влади, взаємодія між елементами якої пронизує всю систему влади. Це наявність механізмів стримувань і противаг у центральній ланці системи, відносна автономність і самодостатність регіональних структур влади та органів місцевого самоврядування. Що стосується позадержавної сфери, то тут йдеться про наявність багатопартійності, інститутів громадянського суспільства, політичних і неурядових організацій і об'єднань, які забезпечують недержавний або, так званий третій сектор суспільного життя.

Принципово важливим моментом правової держави як політичного інституту демократії є деконцентрація владних повноважень, авторитет різних її ланок і сфер діяльності, визначених законом, що є способом реалізації права суб'єкта на будь-яку санкціоновану форму діяльності. Якщо за умов авторитарного чи тоталітарного режимів правління, влада зосереджується в одних руках і фактично є способом реалізації інтересів закритої корпорації, то демократичний стиль правління, обмежений правовим законом, прагне до розосередження влади, виходячи з балансу інтересів суспільства як цілого та його суб'єктів. Відтак, на зміну владної монополії і централізації влади приходить конкуренція за владу різних політичних суб'єктів, а сама влада стає ознакою збалансованості суспільно-політичних інтересів.

У даному випадку йдеться про певну класичну модель правової держави, яка вже набула своєї репрезентації у країнах стабільної і розвиненої демократії. Така модель для конкретних умов українського політичного простору носить скоріше за все нормативний характер, яка дещо відрізняється від тієї реальної дійсності, в якій перебуває українська держава, що задекларувала і конституційно закріпила ідеологію її будівництва на засадах верховенства права і закону. Тому, на наш погляд, мають рацію ті фахівці-політологи, які відзначають певні розбіжності та невідповідності між класичними принципами, тобто базовими елементами правової державності як такої, і реальним становищем щодо права і держави в сучасній Україні.

Йдеться про такі ознаки невідповідності як: надмірність централізації влади; обмеженість діючої системи місцевого самоврядування, що особливо відчувається у методах формування місцевих бюджетів; брак ефективних інститутів громадянського суспільства, з якими рахується влада. Відтак, слабе суспільство ще не в змозі здійснювати повноцінний політичний, моральний та правовий контроль над інститутами політичної влади, зокрема й представницької, обраної від імені народу. Значною мірою цьому не сприяє існуюче виборче законодавство, що базується на мажоритарно-пропорційній системі.

Принциповим положенням нормативної моделі правової держави є спосіб формування владних повноважень. У правовій державі він здійснюється шляхом делегування прав і повноважень знизу догори. Це істотний момент, адже у такому разі верховна влада не вивищується над підлеглими, а є вінцем , що завершує систему делегування, яка символізує демократизм механізмів її формування. Не правова ж система влади як правило має октройований, тобто дарований згори донизу характер, що апріорі робить її недемократичною. У першому випадку йдеться про підконтрольність влади та зворотній зв'язок, тоді як у другому про владний патерналізм і відсутність такого зв'язку.

На жаль, у країнах, що модернізуються, і, до яких належить й Україна, трапляються ще чимало відступів від нормативної моделі правової держави, свідченням чого є інституційні конфлікти наприклад між центром і регіонами, місцевими адміністраціями та органами місцевого самоврядування, між гілками влади, нарешті між суспільством в цілому та владою. Прямим проявом відступу від нормативної моделі є також неузгодженість законодавства, наявність цілих сфер, неврегульованих законодавчими актами, або такими, що вже застарілі і не відповідають вимогам часу. Типовим у цьому відношенні є невідповідність у системі податкового законодавства, яке, з одного боку, не стимулює виробництво, заганяючи його у так званий тіньовий сектор, а з другого, не дає можливості наповнити бюджет необхідними коштами. Здавалося б суто економічна проблема, стримувана консервативним законом, набуває негативного політичного резонансу. Загалом, нестабільність правового поля, є характерною ознакою суспільства і держави перехідного типу, що загострює політичну боротьбу, стаючи гальмуючим чинником реформ.

Виходячи з цього, дисертант вважає, що є підстави для висновку про обмежений характер організації влади на правових засадах навіть тоді, коли всі зовнішні атрибути демократії, як-от: виборність органів влади, ідейно-політичний плюралізм, інформаційна свобода тощо існують, але перебувають під жорстким адміністративним контролем. Такі умови створюють тип правління, що дістав визначення “уявного конституціоналізму”.

У третьому розділі - „Ідея громадянського суспільства та її вплив на концептуальні засади правової держави” - розглядається низка проблем, пов'язаних з дослідженням безпосередньої взаємодії та взаємовпливу правової держави і громадянського суспільства. Як засвідчує генезис ідей правової держави, ті завжди спиралися на визнання факту й необхідності існування громадянського суспільства.

Щоправда деяка діахронія у їх становленні все-таки спостерігається, адже як було зазначено, перші паростки вчень про місце та роль права у державі з'явилися вже в античну добу, де роль і місце інститутів громадянського суспільства була істотно обмеженою у силу об'єктивних причин соціально-економічного характеру. Натомість, солідний соціальний грунт для появи концепцій громадянського суспільства виникає уже у ранньокапіталістичну добу, коли формується середній клас - носій і суб'єкт ідеалів та цінностей громадянського суспільства. Його позиції істотно зміцнилися внаслідок буржуазних революцій Нідерландів та Англії, а потім і Франції. На появу нового класу відреагувала суспільно-філософська та політична думка, з'явилися ідеологічні та правові доктрини на його захист.

З точки зору методології дослідження вагоме місце тут посідає генетичний метод. Він дозволяє встановити зародки громадянства як цивілізованої спільноти, що виникає та існує за умов інституту судової влади, проте він ще не дає чіткого розмежування між суспільством взагалі, яке живе за законом, і, власне, громадянським суспільством, яке впливає на законодавчий процес і владу, контролює владні органи та інституції. А це істотна різниця, адже, якщо за критерій громадянського суспільства взяти лише судову владу, що діє за законами, то тоді таким слід визнати й античне та середньовічне суспільство, де, на наш погляд, громадянського суспільства як такого ще не існувало. Більше того, станова монархія чи авторитарний режим, підтримувані певною частиною громадян, легітимізованих відповідними законами і конституціями, доведеться також визнати правовими, що нелогічно.

Ось чому виникає необхідність доповнити генетичний підхід функціональним, згідно з яким суспільство постає громадянським тоді і тільки тоді, коли кожен член суспільства та його окремі громади стають агентами, тобто впливають на процес формування влади. Іншими словами, початком становлення громадянського суспільства можна вважати появу загального виборчого права, представницької демократії, що функціонує як влада делегованих від імені громадян повноважень.

Без сумніву, поява та розвиток концепцій і доктрини громадянського суспільства стали потужним поштовхом для розвитку теорії правової держави. Остання розглядається як інститут, що має поступитися частиною своєї влади на користь громадян, які шляхом виборів самі повинні визначати ту чи ту політичну силу, здатну представляти їхні інтереси у парламенті.

Отже, на зміну уяві про громадянський стан суспільства як такого, що будується лише на законах і судочинстві, приходить уявлення про право вільного обрання органів влади, покликаних представляти суспільні інтереси.

Дисертант простежує процес трансформації генетичного у функціональний підхід щодо громадянського суспільства на прикладі еволюції теоретичної спадщини класиків європейської політичної та філософської думки упродовж ХУІІ-ХУІІІ століть і доходить висновку, що як громадянське суспільство, так і правова держава стають можливими лише тоді, коли право і договір стають мірилом та визначальним чинником суспільно-політичних відносин. Специфічним критерієм соціального стану, коли держава стає правовою, а суспільство - громадянським, на погляд дисертанта, є якість економічних та політичних відносин, а саме: обидві сфери цих суспільних відносин опосередковані правовідносинами, в основі яких знаходиться ринок і право приватної власності громадян, що руйнує старі станові бар'єри і межі. Відтак перші, тобто економіко-правові відносини детерміновані відносинами власності, другі ? політичні відносини ? відносинами влади, яка не успадковується, а обирається.

Реальне втілення взаємодії принципів правової держави і громадянського суспільства простежується на прикладі різних форм організації влади, а саме: демократичної, правової та соціальної держави. Якщо демократична держава - це такий режим правління, що репрезентує інтереси політичної більшості шляхом виборчого права, то правова держава конкретизує це положення, оскільки передбачає ще й гарантії захисту прав меншості від диктату більшості, а також те, що форма демократичного волевиявлення не буде перетворена у "машину для голосування і референдумів", що може, як показує історичний досвід, призвести до бонапартизму.

Визнання права за політичною меншістю є виявом самообмеження влади, яка відрізняє правову демократію від інших її видів, зокрема, таких її форм, як „обмежена” або „керована” демократія, що є сурогатами дійсної демократичної форми правління.

Саме наявність інститутів громадянського суспільства диференціює відмінність, наприклад, античної полісної демократії, яка ще не знала розвинених форм громадянського суспільства; уявно-конституційної або модельної демократії, зафіксованій у більшості сучасних конституцій пост-тоталітарних країн від демократій сучасного західного типу, опертих насамперед на інститути громадянського суспільства.

Перехідний тип суспільства, що модернізується, крім власне демократії з її правовим режимом регулювання, потребує від держави провадження сильної соціальної політики. Внаслідок чого у країнах з перехідним режимом значною популярністю користується ідеологія соціал-демократії. Остання обстоює поряд з ринковим лібералізмом, що контролюється регулюючим впливом держави, політику соціального захисту незахищених прошарків та верств суспільства.

На погляд дисертанта, соціально-демократичний тип держави означає перехідний тип держави, коли суспільство ще недостатньо емансипувалося від патерналістських ідей, а його громадянські засади недостатньо тривкі і потребують допомоги. З точки зору перспективи політичного розвитку соціальні функції держави повинні скорочуватися, а натомість зміцнюватися потенціал суспільної самоорганізації, тобто початки громадянства, що відкриває перспективи зміцнення ідей ліберальної демократії. Але така модель чи сценарій розвитку скоріше носить нормативний характер, тоді як для конкретних умов та реалій українського соціуму більш прийнятним і адаптованим є варіант сильної соціальної політики, що передбачає зміцнення і поступове нарощування громадянських засад суспільного розвитку.

Звичайно вершиною суспільної еволюції людства є соціальна держава, яка грунтується на засадах розвиненої демократії, громадянських прав і свобод, на засадах права як такого. Роль права у соціальній державі не знижується, а навпаки підвищується, оскільки лише закріплені у вигляді правового закону функції держави роблять їх не декларативними, а нормативними, порушення яких тягне судовий розгляд, вирок та покарання.

Процес становлення як правової, так і соціальної держави можливий лише шляхом зміцнення економічних та соціальних засад самоорганізації громадян-власників. Досвід показує, що це нелінійний процес, сполучений з конфліктами та протистоянням різних груп інтересів соціальних і політичних суб'єктів. Вивчення цього процесу потребує окремих досліджень, яких на сьогодні ще бракує. Більшість науковців обмежується лише констатацією факту корелятивного зв'язку між правовою державою і громадянським суспільством, або ж виокремленням останнього в окрему царину дослідницького поля. Звернувшись до проблематики взаємодії інститутів правової держави і громадянського суспільства, дисертант дійшов таких висновків. Перше. Громадянське суспільство як певний рівень соціального розвитку цивілізації взаємодіє із державою не взагалі, а з її конкретним типом, яка створена на засадах демократії і права.

Друге. Взяте саме по собі, окремо від державознавчого контексту, громадянське суспільство виступає сферою різноспрямованих інтересів і протиріч, де панує жорстка конкуренція за лідерство і пріоритети, але наявність правових норм і державних інституцій регламентують стихійні процеси громадянського розвитку.

Третє. Попри те, що громадянське суспільство є сферою саморегуляції та автономних інтересів, воно певною мірою виступає залежненим від держави. Ця залежність не адміністративного характеру, а обумовлена стадією розвитку самої держави, характером її політики. Вона є майже повною за умов тоталітарно-авторитарних режимів правління, коли по суті зникає саме поняття громадянського суспільства, істотно залежне за умов соціального типу держави і по суті автономне за умов ліберального типу держави.

Екстраполюючи ці теоретичні положення на вітчизняний грунт, доходимо висновку, що сучасна українська державність, будучи державністю і суспільством перехідного типу, потребує сильної соціальної політики, а це зумовлює значний ступінь залежності суспільства від держави. Останнє має своїм негативним наслідком такі прояви суспільно-політичного та громадського життя як пасивність профспілкового руху, лояльність більшості або радикалізм та екстремізм меншості громадсько-політичних об'єднань, сервілізм у політиці лідерів загальнонаціонального масштабу та політичних еліт в цілому перед владою. Вирішення цієї проблеми на наш погляд слід шукати у напрямку переорієнтації зусиль як владних, так і громадсько-політичних еліт , а саме: замість постійної боротьби за владу слід боротися за оздоровлення економіки, її унезалежнання від держави, адже тоді влада перестане бути об'єктом постійної експлуатації суспільної енергії, а її питома вага і частка дістанеться самому суспільству.

Розділ четвертий - „ Становлення і розвиток інститутів правової держави в Україні” - висвітлює особливості становлення правової держави в Україні на етапі здійснення модернізаційного проекту, тобто трансформації держави і суспільства на шляху від тоталітаризму, адміністративних важелів впливу і управління до створення ринкових механізмів, демократії і права.

Дисертант здійснює аналіз концепції "модернізації", визначає специфічні риси цього глобального явища на прикладі процесів, що мають місце в українській дійсності. Наголошується, що понятійно-категорійний статус терміна „модернізація” охоплює процеси перехідного характеру, в основі якого - заперечення старої моделі соціальної системи і утвердження нової. Модернізація відтак означає інноваційний системний перехід соціуму шляхом зміни традицій і стереотипів функціонування і розвитку. Це також рух від простіших до складніших форм суспільного і політичного життя, які потребують не силового, централізованого, вертикального управління, а законодавчого регулювання, паритетно-горизонтальної координації шляхом компромісів та погодженого прийняття рішень.

Іншими словами, модернізація - це відповідь на історичний виклик системи, що формується під впливом глобальних закономірностей цивілізації (В.Горбатенко). Країни, що не модернізуються рано чи пізно стають сателітними придатками великих держав, які нав'язують свій стереотип суспільно-політичної, а також культурної і духовної поведінки.

Модернізаційний розвиток в Україні розпочався на початку 90-х років і був окреслений у загальних рисах як перехід на ринкові відносини, демократичні цінності, західний вектор розвитку. Зрозуміло, що такі глобальні орієнтири тягнуть за собою кардинальні зміни у законодавстві, засадах функціонування як самого суспільного організму, так і держави в цілому. Тому невипадково, що він став об'єктом гострої ідеологічної критики та політичної боротьби, оскільки в силу цілого ряду обставин питання щодо змісту модернізації набуло ідеологічного характеру у вигляді запитання: “що будуємо, куди йдемо?”

Проте такий заідеологізований підхід, на наш погляд, є застарілим і не відповідає суті проблеми, оскільки йдеться не про створення держави і суспільства, сформованих на ідеократичних постулатах, а суспільства і держави, які, враховуючи сконденсований світовий досвід, повинні відповідати вищим прагненням людини до її саморозвитку, удосконалення, свободи. Такі умови створює лише демократична система при наявності правових інститутів її контролю і регулювання, уможливлених потужною мережею структур громадянського суспільства. Концепція модернізації, яка покликана стати теоретико-методологічним та світоглядним орієнтиром структурних змін суспільної динаміки, поєднує в собі як процеси органічного розвитку системи та її самоорганізації, так і цілеспрямованих впливів соціальних та державних інститутів щодо вибору стратегії розвитку.

Поєднуючи концептуальні підходи теорії модернізації з принципами правового державотворення, дисертант вперше у вітчизняній політології дійшов висновку про зумовленість секторальних змін, до яких відноситься і становлення державності як правової системи, глобальними змінами її економічного, соціального, духовного та ціннісно-ментального характеру. Це означає, що інститути правової держави, сам характер їх впровадження, послідовність і системність реформ, що здійснюються у цій сфері не мають замкнутого циклу, тобто повністю автономного характеру. На практиці це видно з того, що теоретичних наробок у галузі державного та конституційного права не бракує, що створює належний теоретичний фундамент для практичної реалізації концептуальних досліджень. Проблема полягає у тому, що тепер її поява залежить не тільки і не стільки від правознавців, які, власне, є конструкторами процесу, скільки від технології його впровадження, тобто проблема переходить у план політичної реалізації.

Аналіз та узагальнення проваджуваних в Україні реформ упродовж останніх дванадцяти років переконує у тому, що вітчизняний проект модернізації не відзначається послідовністю і рішучістю. Внаслідок цього підвищується соціальна ціна реформ, що дає певним політичним силам підстави для спекулювання труднощами, а також дискредитації самої ідеології реформ. Останні подаються як рух у хибному напрямку, вигода від якого дістається лише незначній купці олігархічних кланів. Так само необхідно вважати, що подальші прогресивні зміни навряд чи можливі якщо: а) сліпо і некритично запозичувати чужий досвід, особливо у частині макроекономічних реформ, де значну роль відіграють також національні чинники - традиції, геополітичні національно-державні інтереси; б) ігнорувати потенціал вітчизняної науки, зокрема аналітико-прогностичні моделі та сценарні проекти розвитку суспільства; в) не контролювати стратегічні, у першу чергу енергетичні, об'єкти промислового виробництва, від яких залежить національна безпека країни. Це дає підстави для висновку, що саме відсутність науково обгрунтованої стратегії модернізації є однією з проблем, яка негативно впливає і на політико-правову сферу. Зокрема, це стосується формування засад правової держави, стабільності законодавства, вивищення цінності права у законотворчому процесі порівняно з політичною кон'юнктурою.

Відомо, що відсутність стабільності правового поля негативно впливає на увесь хід реформування суспільства, держава втрачає роль регулювальника процесу і змушена постійно втручатися у хід подій, застосовуючи неринкові, а скоріше адміністративні засоби впливу і контролю. Така участь держави у процесах ринкових перетворень викликає безліч нарікань, оскільки нерідко стає не арбітром у конкуренції між економічними суб'єктами, а зацікавленим учасником перерозподілу ринків, захищаючи одних та знищуючи інших. Це породжує негативні явища суспільного характеру, такі як втрата правового контролю суспільства за цілими секторами економіки, що призводить до появи і функціонування позаправових секторів тіньової економіки, олігархічного монополізму у цілих галузях і сферах виробництва, корупції тощо. Такі явища деструктивно впливають як на сам модернізаційний процес, так і його складову - політичну демократію. Остання із засобу громадянського суспільства перетворюється на засіб маніпуляції суспільною свідомістю і навіть політичною волею виборців.

Кінцева мета будь-якої модернізації, якщо виходити із світового досвіду, - поява і зміцнення середнього класу, основи громадянського суспільства і права. Натомість спостерігається досить стійка тенденція до його "вимивання", соціальної поляризації і як наслідок - до появи ознак деградації зародків громадянського суспільства.

Щоб зупинити ці негативні тенденції і прояви модернізації за нинішніх умов, дисертант пропонує, не обмежуючи роль права як такого, на певний період до фази стійкої стабілізації становища та тенденцією росту виробництва, посилити регулюючий вплив держави на соціально-економічні процеси у частині створення сприятливішого законодавчого поля для підприємництва з одного боку, посилення боротьби з проявами тіньової економіки, що має продовження у тіньовій політиці, з другого. Щоправда здійснювати цю боротьбу треба не силовими, адміністративними методами, що може народити синдром авторитаризму, а економічними кроками через податкове законодавство, амністію, гарантії, легалізацію.

Отже, роль реформаційних процесів є вирішальним чинником здійснення позитивної модернізації, яка веде до зміцнення засад громадянського суспільства і права у державі. Цей напрямок діяльності слід також поширити на всі сфери суспільного життя, включаючи й реформування адміністративних органів управління, відносин власності на прозорих і конкурентних засадах, судово-правову реформу, яка має остаточно унезалежнити її не тільки від інших гілок влади, але й корупції.

Дисертант показує, що з метою запобігання регресним проявам розвитку, необхідно здійснити ряд невідкладних кроків з метою корекції суспільно-політичного та владно-адміністративного становища у державі. Без цих змін українське суспільство як і раніше потерпатиме від політичного консерватизму, заідеологізованості та непрофесійності.

Очевидно, не зайвим був би і крок у напрямку можливої розробки Державної концепції забезпечення конституційних прав громадян. На її базі можна було б здійснювати оновлення законодавства з прав людини і громадянина. Це також підняло б авторитет конституціоналізму в країні, який останнім часом істотно похитнувся, а держава зміцнила б свій статус як правова інституція.

Потребує також завершення адміністративна реформа, підсумком якої повинна стати докорінна зміна менталітету і стилю діяльності бюрократичної ланки державного управління - замість суб'єкта, що стоїть на чатах захисту корпоративних інтересів, він повинен стати агентом з надання послуг громадянам іменем держави.

Тільки, здійснивши ці та інші кроки, закріпивши їх шляхом внесення відповідних змін до Конституції України та ухваливши низку нових необхідних законів, можна з упевненістю констатувати, що модернізаційний проект в Україні здійсниться успішно на благо народу і держави, а не за рахунок і всупереч інтересам людини і суспільства, їхніх прав і свобод.