Українські профспілки в компартійно-радянській системі влади (1920 рік)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українські профспілки в компартійно-радянській системі влади (1920 рік)

більшовизація державний профспілковий апарат

Завдання розбудови української державності на принципах громадянського суспільства потребує вироблення механізмів опору всевладдю різних політичних та фінансово-економічних інституцій. Тому в українській історіографії останнього десятиліття підвищилась увага до проблеми взаємодії держави і громадянського суспільства й, зокрема, до аналізу їх реального співвідношення в порівняно недавньому минулому. Ця праця присвячена одному з аспектів проблеми взаємин влади і суспільства в радянській Україні, конкретизованому як взаємодія компартійно-радянських органів і найбільш масових громадських організацій - профспілок.

Наприкінці 90-х рр. в Україні було прийнято законодавчі акти, що визначили стратегію і тактику діяльності професійних спілок на принципах соціального партнерства. Однак намагання роботодавців досягти економічного розвитку, ігноруючи права та інтереси найманих працівників при підтримці правлячої верхівки, яка проводить бюрократично-ліберальну політику на принципах ринкового фундаменталізму, ускладнюють реалізацію прав професійних спілок та формування феномену соціального партнерства. Дається взнаки й пасивність робітників у розв'язанні соціальних проблем, яка є наслідком патерналістської політики радянської держави. Породжена нею психологія соціального утриманства тягне сучасне українське суспільство у тоталітарне минуле, заважаючи розвиткові громадянської активності. Індиферентність українських громадян також зумовлюється недовірою до професійних спілок, які, декларуючи захист прав трудящих, протягом десятиріч радянської влади в дійсності обстоювали інтереси держави.

Щоб повернути довіру громадян України до професійних організацій, необхідно змінити їх переконання про неспроможність останніх обстоювати інтереси найманих працівників. Якнайшвидшому відродженню авторитету професійних спілок допоможе всебічний аналіз більшовицької політики одержавлення громадських інститутів, що спотворила соціальну сутність профспілок та унеможливила повноцінну реалізацію політики соціального партнерства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в контексті розробки планової теми відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України «Формування тоталітарного режиму в Україні. 1920-1927 рр.»

Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження є вивчення діяльності професійних спілок УСРР як складової радянської тоталітарної системи у період її становлення.

Висвітлення теми передбачає вирішення таких завдань:

розкриття методів «більшовизації» профспілкового апарату;

з'ясування механізмів партійно-державного контролю над профспілковим рухом після ліквідації його незалежності;

аналіз організації внутрішнього життя професійних спілок, фінансово-економічних засад їх існування;

дослідження основних напрямків, методів й результатів їх діяльності.

Предметом дослідження є професійні спілки України, які розглядаються як складова радянської політичної системи.

Об'єктом вивчення стали громадські організації, соціальні відносини у контексті їх зв'язку з владою.

Хронологічні межі охоплюють період 20-х років -- першого десятиріччя радянської влади, коли відбувалися становлення і розвиток радянської профспілкової системи в Україні, що була створена «згори», за директивами більшовицького керівництва. Причому методом спроб і помилок було знайдено найбільш ефективний взірець її функціонування. Відмовившись від «воєнно-комуністичної» моделі надцентралізму й прямого включення профспілкових організацій до державного апарату, правляча партія знайшла модель їх функціонування за принципом дії «передавального пасу», яка забезпечувала зв'язок між партійною олігархією і народною товщею та альянс їх інтересів.

Вибір нижньою межею дослідження 1920 р. зумовлюється тим, що саме тоді було завершено встановлення більшовицького диктаторського режиму в Україні. Це надало можливість приступити до реорганізації профспілкової системи за зразком компартійного апарату. Обмеження дослідження кінцем 20-х рр. пояснюється зміною характеру та форм діяльності професійних спілок у зв'язку з переглядом економічного курсу та посиленням політичного диктату.

Наукова новизна дисертації полягає в комплексному дослідженні процесу становлення та розвитку радянської профспілкової системи в перше десятиріччя радянської влади як елементу політичної системи радянського тоталітаризму. Вона зумовлюється:

- спростуванням твердження радянської історіографії про те, що основним методом боротьби більшовиків за керівництво профспілковим рухом була агітаційно-пропагандистська діяльність, а репресії проти керівників опозиційних профспілок застосовувалися виключно у випадках їх виступів проти радянської влади: підтримки антирадянських сил, участі в організації змов, терористичних актів й збройних повстань;

- всебічним висвітленням механізму компартійно-радянського контролю за профспілковими організаціями, що доповнює уявлення радянської історіографії про його здійснення через законодавчу регламентацію та політичне керівництво через компартійні фракції;

виявленням засад організаційної будови професійних спілок та принципів профспілкового управління, що сприяли встановленню компартійно-радянського контролю;

дослідженням економічної роботи професійних спілок у контексті тейлоризації та фордизації виробництва, надаючи головну увагу з'ясуванню соціальних наслідків залучення профспілок до раціоналізації виробництва, а також ефективності їх участі в управлінні виробництвом, оскільки саме ці аспекти проблеми тенденційно висвітлювалися в радянській історіографії;

вивченням недостатньо розробленої проблеми участі професійних спілок у відверненні та вирішенні соціально-трудових конфліктів через інститути соціального партнерства наймачів робітничої сили і професійних спілок: колективні угоди й погоджувально-третейські органи вирішення соціально-трудових конфліктів; дослідженням історії страйкового руху та антистрайкової діяльності профспілок;

намаганням з'ясувати ефективність пропагандистської роботи професійних спілок, що визначала їх функціонування «як школи комунізму»;

новими підходами до дослідження проблем «пролетаризації» радянської культури та «оробітничення» державного апарату через діяльність професійних спілок;

висвітленням їх взаємин з громадськими організаціями.

Теоретичне й практичне значення роботи полягає в тому, що вона збагачує знання про формування та функціонування радянської політичної системи та її складової - професійних спілок України в умовах НЕПу. Узагальнений і систематизований в дисертації матеріал, зроблені на його основі висновки стануть у нагоді при підготовці підручників та посібників із загального курсу історії України, а також спецкурсу з історії профспілкового руху для закладів підготовки профспілкових працівників.

Апробація результатів дисертації. Результати науково-дослідної роботи оприлюднювалися на наукових конгресах та конференціях:

1. Другий міжнародний конгрес україністів, Львів, 22-28 серпня 1993. (тема виступу: «Підкорення українських профспілок тоталітарною державою (1920-1922 рр.)»;

2. П'ятий міжнародний конгрес україністів. - Чернівці, серпень 2002. (тема виступу: «Радянське трудове законодавство і українські профспілки у добу нової економічної політики (на прикладі державного сектора виробництва»);

3. Всеукраїнська конференція «Профспілковий рух в Україні: актуальні проблеми теорії, історії і сучасності». - Київ, 1996. (тема виступу: «Придушення меншовицької опозиції в профспілковому русі України (1920-1921 рр.)».

Результати і положення дисертації опубліковані в двох індивідуальних монографіях (загальним обсягом 40, 5 др. а.), двох колективних монографіях й 22 статтях у фахових виданнях (загальний обсяг публікацій 63,4 др. а.).

Структура дисертації підпорядкована меті й основним завданням дослідження. Вона складається з вступу, п'яти розділів, 12 підрозділів, висновків і списку джерел та літератури (580 найменувань). Повний обсяг дисертації - 372 стор., перелік джерел та літератури - 40 стор.

У вступі обгрунтовуються актуальність обраної теми, її територіальні та хронологічні межі, визначаються мета, завдання і предмет дослідження, показуються його зв'язок з науковими програмами, а також наукова новизна і практичне значення отриманих результатів.

У розділі 1 « Теоретико-методологічні засади, стан наукової розробки та джерельна база вивчення проблеми» визначаються методи та теоретичні підвалини дослідження, надається характеристика його архівної й документальної бази, аналізується історіографія проблеми.

У підрозділі 1.1. „Теоретико-методологічні основи дослідження» показано, що аналіз місця і ролі профспілок проведено на основі використання діалектичного і синергетичного методів, переосмислення принципу соціального детермінізму, зважаючи на теорію інтересів, що була вилучена із марксистсько-ленінської теорії, а також враховуючи принципи соціального плюралізму та соціальної самоорганізації, якими також нехтувала радянська методологія. Проте за умови, якщо вони розглядатимуться не в метафізичному або релятивістському сенсі, а в невідривній єдності з принципами монізму та суспільної організації.

Дисертант використовує й метод структурно-функціонального аналізу, який дає можливість системного дослідження професійних спілок як елементу в системі тоталітарної влади. Крім того, використано порівняльний, ситуаційний, реконструктивний та типологічний методи.

Визначаючи теоретичні засади вивчення проблеми, слід зауважити, що дисертант є прихильником теорії модернізації, яка «зав'язана» на концепції універсальності шляху історичного розвитку і передбачає, що всі суспільства мають пройти подібні стадії розвитку від традиційного (аграрного) до сучасного (індустріального). Останньому притаманні суспільні важелі, що дозволяють уникати революційних сценаріїв вирішення соціальних суперечностей. Дотримуючись такою позиції, дисертант вважає, що так звані капіталістична і соціалістична формації не є окремими етапами стадіального розвитку суспільства, а становлять різні види єдиного типу цивілізації Новітнього часу.

Розглядаючи соціалізм і капіталізм як різновиди єдиного типу цивілізації, автор намагалася оцінювати історію радянського профспілкового руху, враховуючи досвід розвитку демократичних інститутів в індустріальних країнах, а взаємини профспілкових об'єднань з тоталітарною державою - у контексті впровадження в УСРР елементів системи соціального партнерства, яка визначає характер соціальних відносин у країнах індустріального типу цивілізації на етапі, що заступив етап «дикого капіталізму», для якого властиві патерналістські відносини у формі патримоніального патронату. З'ясування особливостей діяльності радянських профспілок залежно від системи політичної влади проведено на основі теорії тоталітаризму.

Згідно із марксистською теорією класової боротьби, автор вважає, що індустріальні конфлікти (конфлікти між працею і капіталом у сфері соціально-трудових відносин) зумовлено економічними відносинами, властивими індустріальному способу виробництва, який внаслідок відчуження робітників від засобів виробництва породжує капіталістичний спосіб організації праці у вигляді інституту найманої праці.

Форми реалізації соціального партнерства, що розглядаються в дисертації, окреслені з врахуванням теорії «економічної демократії». Роль держави у системі соціального партнерства оцінюється з точки зору ідеї «держава -- нічний сторож» теорії ліберальної демократії, а гіпертрофія ролі держави в радянській моделі «трипартизму» -- обумовленістю її «азіатським способом виробництва», що виконував історичне завдання «розвитку, що наздоганяє» в рамках індустріальної парадигми.

У підрозділі 1.2. «Історіографія проблеми» аналізуються рівень і стан її наукового дослідження.

Історія профспілкового руху була однією з провідних тем радянської історіографії. Однак, незважаючи на численні публікації з цієї тематики, вірогідному висвітленню проблеми взаємин компартійно-радянської влади і професійних спілок заважали ідеологічні постулати про єдність інтересів «пролетарської» диктатури і робітничих організацій. Виконуючи соціальне замовлення державної партії, радянські історики мали обгрунтовувати ідеологічний міф про «робітничу демократію».

Однак у 20-ті рр. офіційна концепція історії профспілкового руху тільки розроблялася. Тому розвиток історіографії з досліджуваної нами проблеми розпочався з вивчення історії політичної боротьби більшовиків з прихильниками коаліційної незалежності профспілок. Одночасно видавалися численні пропагандистські брошури, що популяризували політику співробітництва компартійно-радянської держави і професійних організацій. У перших узагальнюючих працях з історії профспілок УСРР, які з'являлися наприкінці 20-х рр., проблема взаємин влади і робітничих організацій розглядалася побіжно.

На рубежі 30-х років дослідження з історії профспілкового руху були обмежені історико-партійною проблематикою. Лейтмотивами праць дослідників професійних спілок стали звеличування ролі генерального секретаря ЦК ВКП(б) в утворенні радянської профспілкової системи та розробці радянської концепції профспілкового будівництва; боротьба більшовиків з противниками ленінської „платформи десяти» під час профспілкової дискусії 1920-1921 рр., які відстоювали колегіальні методи управління промисловістю, а також з прихильниками «правого ухилу», які виступили проти згортання соціально-захисної діяльності професійних спілок в 1928-1929 рр.

У післявоєнний період розробка історії профспілкового руху продовжилася в тісному зв'язку з історією партії. Увагу дослідників привернули проблеми партійного керівництва професійними спілками в добу воєнного комунізму та на переломних етапах радянської історії -- під час запровадження НЕПу та розгортання комуністичного штурму наприкінці 20-х років. Наслідком цих досліджень став захист ряду кандидатських та докторських дисертацій з профспілкової проблематики у першій половині 50-х років. Відтоді й дотепер з історії українського профспілкового руху в перше десятиріччя радянської влади написано дев'ять дисертаційних робіт Павлович Р.С. Руководство большевистской партии профсоюзами в борьбе за восстановление промышленности в 1921-1925 гг. (На материалах Украины.): Дис. … канд. ист. наук. - К., 1953; Гинзбург М.А. Профсоюзы Украины в борьбе за восстановление промышленности и транспорта (1921-1925 гг.): Дис. … канд. ист. наук. - К., 1963; Семенов В. Г. Борьба Коммунистической партии Украины за укрепление профсоюзов и активизацию их деятельности в восстановительный период (1921-1925 гг.): Дис. …канд. ист. наук. - К., 1969; Соловник В.Я. Деятельность Коммунистической партии по улучшению работы профсоюзов в 1926-1929 гг. (На материалах ВУКа союза металлистов): Дис. … канд. ист. наук. - Харьков, 1969; Гонтарь А.В. Участие профсоюзов в организации управления производством (1921-1925 гг.): Автореф. дис. … канд. ист. наук. - Одесса, 1974; Рагулина Г.В. Профсоюзы советской Украины в борьбе за подъем трудовой активности рабочего класса в период построения фундамента социализма (1926-1932 гг.). (На материалах промышленности Донбасса): Дис. … канд. ист. наук. - Днепропетровск, 1983; Семчинков А.Д. Партийное руководство деятельностью профсоюзов по улучшению условий труда и быта рабочего класса Украины (1921-1925 гг.): Дис. … канд. ист. наук. - К., 1985; Олійник М.М. Утворення і діяльність профспілок на приватних підприємствах України в період їх становлення і ліквідації. - Автореф. дис. … канд .іст. наук. - Дніпропетровськ, 1997; Бондарчук П.М. Профспілки УСРР як об'єкт і суб'єкт українізації. - Автореф. дис. … канд. іст. наук . - Донецьк, 2000.. Ще сім, які частково охоплюють період 20-х років Лифшиц И. Роль профсоюзов Украины в проведении сплошной коллективизации сельского хозяйства (1929-1931 гг.): Дис. … канд. ист. наук. - Харьков, 1952; Горлач Н.И. Профсоюзы Украины в борьбе за осуществление ленинского плана построения социализма (1925-1937 гг.): Дис. … д-ра. ист. наук. - Минск, 1967; Суровый А.Ф. Руководство партийных организаций Украины деятельностью профсоюзов в период гражданской войны (1918-1920 гг.): Автореф. дис. … канд. ист. наук. - К., 1970; Ленчик А.Ф. Коммунистическая партия - организатор и руководитель профсоюзов Украины в борьбе с контрреволюцией и интервенцией (1918-1920 гг.): Дис. … канд. ист. наук. - Донецк, 1970; Осадчий Ю.Г. Борьба Коммунистической партии за профсоюзы Украины в период иностранной интервенции и гражданской войны. (1918-1920 гг.): Автореф. дис. … канд. ист. наук. - К., 1978; Кондрашов В.Ф. Профсоюз сельскохозяйственных рабочих УССР в социалистическом преобразовании села (1920-1931 гг.): Автореф дис. … канд. ист. наук. - К., 1985; Касьянов Г.В. Инженерно-технические секции профсоюзов Украины в социалистическом строительстве (1926-1937 гг.): Дис. … канд. ист. наук. - К., 1987; Шаблий А.П. История профсоюзов Украины и ее освещение в научной литературе: Автореф дис. …. канд. ист. наук. - М., 1992.. Більшість з цих праць, як історико-партійного, так історико-соціального характеру, були присвячені діяльності профспілок як «школи комунізму та управління виробництвом». Проте в них обов'язково розглядалися відносин компартійно-радянських і профспілкових органів.

Хоча радянські історики заперечували процес одержавлення професійних спілок після запровадження НЕПу, в їх працях розглядалися певні аспекти проблеми «зрощування» державних і профспілкових органів. Зокрема, в дослідженнях, присвячених питанням виробничої діяльності професійних спілок, аналізувалися заходи господарських і профспілкових органів, спрямовані на інтенсифікацію праці: підвищення норм виробітку, здійснення трудового виховання членів професійних спілок та зміцнення контролю за дотриманням трудової дисципліни.

Суперечливим було й висвітлення проблеми організаційного будівництва професійних спілок. Висновку про організаційну незалежність радянських професійних спілок та демократичність політичного управління їх діяльністю з боку державної партії суперечили факти періодичних кадрових чисток профспілкового апарату та мобілізації комуністів на профспілкову роботу.

Не пов'язувалася з процесом одержавлення й участь професійних спілок в ідеологічній роботі державної партії, найбільш грунтовно досліджена радянськими істориками на прикладі діяльності закладів профспілкової освіти та пропаганди (профагітпропів).

Радянська історіографія започаткувала й вивчення окремих проблем політики соціального партнерства: практики запровадження колективних угод та участі професійних спілок в управлінні виробництвом через виробничі наради.

Напрацювання української радянської історіографії за тематикою профспілкового руху узагальнила колективна монографія «Очерки истории профессиональных союзов Украинской ССР» (К., 1983).

Хоча проблематика профспілкових досліджень постійно розширювалася, особливо у 60-80-ті рр., концептуальні уявлення істориків про професійні спілки не змінювалися.

Доба «перебудови» порушила питання про вихід радянської історіографії на новий якісний рівень досліджень, який розпочався з висвітлення «білих плям» в історії професійних організацій. В умовах ослаблення ідеологічного диктату історикам вдавалося залучати в науковий обіг нові групи джерел, зокрема, документи з партійних архівів і праці реабілітованих діячів партії та уряду зі спецхранів бібліотек. Загальною тенденцією стало посилення аналітичної спрямованості досліджень.

Можливості подолання концептуальних хиб радянської історіографії з'явилися після падіння компартійної диктатури в СРСР. Проте в першій половині 90-х років інтерес вітчизняних істориків до профспілкової проблематики зник. Такого кризового становища вітчизняна і російська історіографія робітничого класу раніше не знала. Щоправда, на початку останнього десятиріччя минулого століття ще виходили поодинокі праці з історії робітничого класу, підготовка яких була започаткована в попередні роки.

Серед праць цього періоду за грунтовністю джерельної бази та новизною постановки проблеми виділяється монографія російського історика О. Кисельова, присвячена історії профспілкового руху в 1917-1920 рр. Киселев А.Ф. Профсоюзы и Советское государство. (Дискуссии 1921-1920 гг.). - М., 1991. - 224 [2] с. Головну увагу автор монографії зосередив на проблемі одержавлення професійних спілок. Політику одержавлення він пояснював, згідно з постулатами радянської історіографії, необхідністю мілітаризації праці, діяльності професійних спілок в умовах воєнного часу та «перегинами» у здійсненні профспілкової політики, допущеними Л. Троцьким.

Через рік після падіння комуністичної диктатури в СРСР О. Кисельов написав статтю «Профспілки і робітники (1917-1920)», в якій відійшов від стереотипів радянської історичної науки в оцінці процесу одержавлення професійних спілок. За висновками автора, цей процес у Росії завершився 1920 року, коли профспілкові організації стали складовою командно-адміністративної системи, яка діяла під гаслом «диктатури пролетаріату», а насправді здійснювала диктатуру над пролетаріатом Киселев А.Ф. Профсоюзы и рабочие (1917-1920). - Власть и общественные организации России в первой трети ХХ ст. - М., 1992. - С. 140-159. . На нашу думку, саме ця стаття поклала початок переосмисленню історії радянських профспілок.

Проблема одержавлення професійних спілок знайшла відображення й у дисертації Є. Казакова «Профсоюзы Сибири. 1926-1937 гг.» (Томськ, 1992). Згідно з концепцією сталінізму, що панувала в історичній науці кінця 80-х років, Є. Казаков робить висновок про перетворення профспілок у додаток державного апарату лише в 30-ті роки у зв'язку із завершенням формування командно-адміністративної системи в СРСР.

В 1992 р. світ побачила й монографія московського історика Г. Іванової «Профсоюзы: независимость или огосударствление. Формирование командно-административной системы в 20-30-е годы», в якій проблема одержавлення професійних об'єднань також розглядається з позицій концепції сталінізму.

Пошук нових підходів до вивчення історії профспілкового руху намітився й в українській історіографії. Відповідно змінилася тематика наукових досліджень. Українських, як і російських істориків зацікавили проблеми, що набули політичної актуальності у зв'язку з проголошенням курсу на суспільну демократизацію.

У середині 90-х рр. вийшли друком монографічні дослідження Б. Андрусишина Андрусишин Б.І. У пошуках соціальної рівноваги: Нарис історії робітничої політики українських урядів періоду революції та визвольних змагань. 1917-1920. - К., 1995. - 191 с. та О. Реєнта Реєнт О.П. Українська революція і робітництво: соціально-політичні та економічні зміни. 1917-1920 рр. - К., 1996. - 265 с. , присвячені історії робітничого класу та робітничої політики українських урядів доби революції і визвольних змагань. Автор першої монографії започаткував вивчення історії становлення в Україні системи соціального партнерства між підприємцями та робітниками, а автор другої -- процес одержавлення професійних спілок.

В російській історіографії з середини 90-х років індивідуальні монографічні дослідження, присвячені тематиці професійних спілок і робітничого руху в цілому, не видавалися, хоча деякі дослідники продовжували розробку цієї проблематики.

Серед праць узагальнюючого характеру привертає увагу за широтою висвітлення проблеми монографія з історії профспілкового руху Росії. История профсоюзов России: этапы, события, люди. - М., 1999. - 592 с. Однак ідеологічні стереотипи радянської історіографії, які перекочували в «новітнє» дослідження з історії профспілкового руху, та застаріла джерельна база, запозичена з праць радянських істориків, не дали можливості авторам монографії вийти на дослідження нового кола проблем з історії радянських профспілок, хоча в російській історіографії з'являлися праці, автори яких намагалися по-новому висвітлити проблеми взаємин влади і професійних спілок.

Активний інтерес дослідників, які цікавляться історією робітничого класу, викликає проблематика протестного активізму робітників, типовими проявами якого були соціальні трудові конфлікти. Перші статті з цих питань з'явилися на початку, а узагальнюючі -- наприкінці 90-х років Трудовые конфликты в Советской России. 1917-1929 гг. - М., 1998. - 359 с. .

Вивчення цієї проблеми проводилось і в Україні В. Никольским, В. Изюмовим, Т. Філіпенко, але на регіональному рівні -- у межах Донецького басейну, який був епіцентром страйків як у 20-х, так і в 90-х рр.

Сюжети, пов'язані з міжпартійною політичною боротьбою за керівництво профспілковим рухом у 1917-1922 рр., знайшли фрагментарне відображення в працях, присвячених історії меншовизму. Вдала спроба неупередженого висвітлення політичної боротьби, що розгорнулась у 1929-1929 рр. між головою ВЦРПС М. Томським та генеральним секретарем ЦК ВКП(б) Й. Сталіним, була зроблена російським істориком О. Горєловим Горєлов О. Цугцванг М. Томського. - М., 2000. - 288 с..

У зв'язку з інтересом сучасної історіографії до соціальних досліджень набула актуальності проблема самодіяльності та самоорганізації робітників. Нові підходи до проблеми участі професійних спілок в управлінні державою запропонував російський історик Є. Гимпельсон Гимпельсон Є.Г. “Орабочивание” советского государственного аппарата: иллюзии и реальность. // Отечественная история. - 2000. - № 5. - С. 38-46..

В українській історіографії з'явилися дві кандидатські дисертації, присвячені діяльності професійних спілок у досліджуваний нами період: М. Олійника «Утворення і діяльність профспілок на приватних підприємствах України в період їх становлення і ліквідації (1921-1929 рр.)» (Дніпропетровськ, 1997) та П. Бондарчука «Профспілки УСРР як об'єкт і суб'єкт українізації» (Донецьк, 2000), а також докторська дисертація В. Докашенка «Профспілки України в умовах тоталітарної системи (1970-1980 рр.)» (Дніпропетровськ, 1999).

Хоча дисертація В. Докашенка присвячена історії радянських професійних спілок у період системної кризи радянського тоталітаризму, деякі узагальнення зроблені автором, а саме ті, що визначають специфіку організації та діяльності профспілок в умовах тоталітарного режиму, підтверджується й в нашому дослідженні. Ми поділяємо висновки В. Докашенка про організаційну залежність радянських професійних спілок від державної партії; про організаційну будову профспілкових комітетів на кшталт компартійних як одну із передумов підпорядкування їх діяльності партійно-державному контролю; про державну власність на засоби виробництва як економічний фактор формалізації їх участі в управлінні виробництвом; а також про гіперболізацію виховної та економічної функцій радянських професійних спілок як наслідок процесу їх одержавлення. В той же час деякі твердження дисертанта нам здаються упередженими. Зокрема, про те, що виробничі наради формально були призначені сприяти розвитку виробництва через ініціативу мас, але, за своєю дійсною функцією, здійснювали зв'язок між робітничою аристократією та адміністрацією підприємств, а через неї - з пануючим режимом; а також про те, що профспілкам робота по підвищенню трудової активності і підтримці трудової дисципліни взагалі невластива. Заперечення викликає й концептуальний підхід, обраний дисертантом для аналізу діяльності радянських профспілок, згідно з яким ці організації розглядаються як «регулятори проблем робітничого місця та виробничого колективу». На нашу думку, такий підхід не враховує багатофункціональність професійних організацій в ХХ ст.

Дослідження з історії робітничого класу продовжуються, хоч і не завжди з колишньою інтенсивністю, в країнах західного світу Clark C. E. Literacy and labor: the Russian literacy campaign within the trade union. 1923-1927.// Europe-Asia studies. - Glasgow, 1995. - Vol. 47. - P. 1323-1341..

Проведений нами історіографічний аналіз дає підставу зробити висновок: у вивченні історії професійних спілок не тільки накопичений великий масив фактичних відомостей, але й з другої половини 80-х років почалося якісне зрушення, що вивело історіографію проблеми на новий рівень. З'явилися цікаві дослідження, які з нових позицій висвітлюють окремі питання історії радянських профспілок. Разом з тим спроб комплексного вивчення радянської моделі професійних спілок як складової тоталітарної системи на етапі її становлення в перше десятиріччя радянської влади не було.

Концептуальне значення для проведення такого дослідження мають праці з історії, політології та соціології, присвячені аналізу теорії і практики соціального партнерства, соціологічній концепції модернізації, а також з історії тоталітаризму.

Проблема використання концепції модернізації як засобу пізнання історії українського суспільства розглядалася в працях Г. Зеленько Зеленько Г. “Невздогінна модернізація”: досвід Польщі та України. - К., 2003. - 150 с. та В. Головка Головко В.В. Поняття “модернізації як засіб історичного пізнання // проблеми історії України: факти, судження, пошуки. - К., Вип. 8, 2003. - С. 51-60.. Розвитку доктрини соціального партнерства та спробам здійснення політики соціального партнерства в Україні присвячена дисертація Т. Лященка Лященко Т.М. Соціальне партнерство як фактор політичної і соціальної стабільності в Україні: Автореф. дис. … канд. політ. наук. - К., 1998. - 20 с.. Серед досліджень з історії становлення тоталітарного режиму в УСРР, на нашу думку, слід відзначити монографію С. Кульчицького Кульчицький С. В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). - К., 1996. - 396 с. .

Таким чином при підготовці даної праці ми намагалися поєднати досягнення новітньої історіографії, особливо її нові концептуальні підходи, з напрацюваннями та матеріалами історіографії радянської доби.

У підрозділі 1.3. «Огляд джерел», джерела на основі яких проведено наукове дослідження, представлені двома основними групами.

І. Друковані джерела:

Законодавчі акти радянського уряду, що регламентують діяльність професійних спілок та підзаконні акти, пов'язані з їх тлумаченням, узагальнені в підручниках і посібниках з історії радянського трудового трава. Дана група джерел дозволяє скласти уявлення про правове становище профспілок у радянській період і про політику держави щодо цих організацій. Дисертант зацікавився аналізом недостатньо досліджуваних у радянській історіографії законодавчих актів, які регламентували запровадження в СРСР елементів політики «соціального партнерства» у сфері регламентації трудових стосунків.

Документи державної партії, що мали директивне значення для всіх радянських органів і громадських організацій, а тому й визначали справжню систему координат для існування професійних спілок. З огляду на те, що саме ця група документів найбільш повно вивчена радянськими дослідниками, автор приділила увагу найменш досліджуваним з них - стенограмам партійних з'їздів.

Статті та виступи керівників компартійних органів, профспілкових та інших громадських організацій, й, насамперед, репресованих діячів профспілкового руху, оскільки в 30-ті роки їх праці були заховані до спецхранів і протягом тривалого часу залишалися недоступними для наукових розвідок.

Опубліковані матеріали профспілок, які становлять найбільш численну групу друкованих джерел. Враховуючи пропагандистський характер більшості брошур і збірників, підготованих професійними спілками, дисертант зацікавився насамперед наслідками статистичних обстежень. Особливо тими з них, що проводилися наприкінці 20-х років, оскільки вони найменш повно використовувалися істориками профспілкового руху. Безперечний інтерес викликають періодичні видання, на сторінках яких обговорювалися дискусійні питання організації діяльності професійних спілок, й, зокрема, щодо прийнятності запозичення в радянських умовах досвіду зарубіжних професійних об'єднань. Серед видань галузевих спілок найменш дослідженими є органи спілок невиробничого характеру. В даному дисертаційному дослідженні їм приділено належну увагу.

Часописи державних і громадських організацій, які висвітлюють як проблеми керівництва державними органами діяльністю професійних організацій, так і роль профспілкових органів в одержавленні громадських об'єднань.

Залучено матеріали періодичної преси, причому не тільки профспілкової.

В монографії використовуються матеріали двох державних архівних установ - Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України) та Центрального державного архіву вищих органів влади та державного управління України (ЦДАВО України). Більш доступними для радянських істориків були фонди нинішнього ЦДАВО України. Тому дисертант приділила першочергову увагу дослідженню менш вивчених матеріалів ЦДАГО України, які до того ж розкривають приховані механізми контролю державної партії за діяльністю професійних спілок.

Більшість матеріалів компартійних органів, використаних у даній дисертації, що зберігаються у фонді 1, ще не вводилася до наукового обігу для з'ясування процесу одержавлення професійних спілок. Це -- стенограми з'їздів, конференцій та пленумів ЦК і ЦКК КП(б)У (оп. 1), протоколи політбюро ЦК (оп. 6), оргбюро ЦК та секретаріату ЦК (оп. 7), а також «особі папки» до засідань політбюро (оп. 16), матеріали інформаційного та організаційного відділу ЦК (оп. 20), особові справи відомих діячів партії(оп. 34). Всі перелічені матеріали зберігаються у фонді ЦК КП(б)У.

В описах особових справ містяться біографічні довідки про всіх голів Південбюро та Укрбюро ВЦРПС, а також ВУРПС. Уявлення про кадрову політику та формування номенклатурної системи профспілкового керівництва надають матеріали оргбюро та секретаріату ЦК КП(б)У.

Стенограми політбюро, з'їздів, конференцій та пленумів її ЦК розкривають політичну боротьбу різних компартійних угруповань з питань профспілкової політики та висвітлюють директиви партійних органів з профспілкового питання, що визначали діяльність професійних спілок, нерідко всупереч діючому законодавству. Матеріали інформаційного та організаційного відділу містять службове листування; інформаційні огляди ДПУ про політичний та економічний стан у губерніях України й, зокрема, про опозиційні настрої та страйкових рух робітників; звіти спеціальних комісій, які утворювалися для попередження або вирішення кризових ситуацій; та інші цікаві матеріали.

Основну групу матеріалів ЦДАВО, використаних у нашому дослідженні, становлять документи, виявлені у фондах професійних спілок і, насамперед, у фонді Всеукраїнської ради професійних спілок (ВУРПС - Ф. 2605). У цьому фонді період 20-х рр. представлено нерівномірно - найменше документів, датованих 1920-1921 рр. Кількісно переважають документи територіальних профспілкових органів, але найбільш повно збереглись матеріали республіканських органів. Перші використані для висвітлення політичної боротьби, що розгорталась у профспілковому русі України. При опрацюванні документів, що належали республіканським органам, перевага надавалася протоколам засідань Південбюро, Укрбюро ВЦРПС та ВУРПС, матеріалам профспілкових з'їздів та пленумів. Особливу увагу дисертанта привернули документи культвідділу ВУРПС по напрямкам роботи, які слабо досліджувалися в радянській історіографії.

Оскільки радянські історики, дотримуючись принципу класового підходу, вважали більш пріоритетними для розвідок з історії профспілкового руху фонди індустріальних об'єднань, автора дисертації зацікавили документи, які зберігаються у фондах спілок невиробничого характеру. В нашому дослідженні використані матеріали фондів профспілок працівників освіти (Робос - Ф. 2717) та робітників землі і лісу (Робземліс - Ф. 2841). З фонду Робос залучено документи, що розкривають участь спілки в ідеологічному контролі за професійною діяльністю працівників освіти, науки та мистецтва, а також культурною самодіяльністю робітників. З матеріалів Робітземлісу використані ті, що відображають страйкових рух наймитів та працівників радгоспів, а також здійснення політики «висуванства» членів спілки до адміністративного апарату.

Крім того, використані матеріали двох важливих наркоматів - юстиції (Ф. 24) та Робітничо-селянської інспекції (Ф. 539). У фонді Наркомюсту виявлено документи про страйки початку 20-х років та про репресії щодо прихильників незалежності профспілкового руху, а у фонді НК РСІ - про участь професійних спілок у здійсненні політики «оробітничення» державного апарату та стосовно контролю цього Наркомату за діяльністю професійних спілок.

У другому розділі «Одержавлення професійних спілок» розглянуто методи ліквідації коаліційної незалежності профспілкового руху, організаційні засади партійно-державного контролю та механізм його здійснення.

У підрозділі 2.1. «Репресії як метод одержавлення» розглянуто розстановку політичних сил у профспілковому русі України в 1920-1922 рр., проаналізовано чинники перемоги більшовиків у боротьбі за керівництво профспілковими об'єднаннями, досліджено методи політичної боротьби правлячого угруповання за збереження монопольного керівництва профспілковим рухом. Значну увагу приділено з'ясуванню обставин, за яких більшовики застосовували репресії проти ідейних опонентів.

Показано, що на початку 1920 р. керівні позиції в українському профспілковому русі займали прихильники коаліційної незалежності професійних спілок - головним чином меншовики, а також боротьбисти, бундівці та інші соціалісти, які виступали проти більшовицької політики перетворення професійних спілок у «приводні паси» від партії до робітничих мас. Процес більшовизації профспілкових органів, що розпочався в Україні з лютого 1921 р., був «каталізований» ЦК КП(б)У.

Щоб домогтися керівництва профспілковим рухом, більшовицький центр провів мобілізацію комуністів на профспілкову роботу і організував перевибори та чистки профспілкових органів, домагаючись відсторонення меншовиків і боротьбистів від участі в них.

Це досягалося шляхом порушення демократичності виборів, ідеологічного й організаційного розкладу опозиційних партій та масованої агітаційно-пропагандистської кампанії в робітничих масах, спрямованої проти цих партії. Корегування невдалих виборів досягалося шляхом політичних чисток профспілкових органів.

Активно використовувалися й репресивні заходи проти політичних опонентів, які, до речі, залишалися прихильниками парламентських методів політичної боротьби й не вдавалися до заходів терору. Спираючись на надзвичайні комісії та революційні трибунали, компартійно-радянські органи розпускали небажані професійні об'єднання й усували їх лідерів від участі в політичному житті. Одночасно ліквідовувалися й опозиційні партійні центри, які керували діяльністю незалежних профспілкових об'єднань.

Обгрунтуванням цих репресій став вирок революційного трибуналу в справі київських меншовиків - колишніх лідерів Українського центрального бюро профспілок. Їх було звинувачено в контрреволюційній діяльності під час денікінського режиму, а також дискредитовано їхню ідеологію, насамперед, принципи парламентаризму й коаліційної незалежності профспілкового руху.

Більшовизація профспілкових органів на губернському рівні завершилась у 1920 р., а на повітовому - в 1921 р. Останні форпости профспілкової опозиції були розгромлені на початку 1922 р.

Матеріали, вміщені в зазначеному параграфі, доводять, що методи політичної боротьби, апробовані більшовиками під час розгрому «незалежних» профспілкових центрів, очолюваних опозиційними партіями, активно використовувалися й проти безпартійних робітників і навіть членів КП(б)У - противників офіційного курсу профспілкової політики, зокрема, під час дискусії 1920-1921 рр. - проти «децистів» та «робітничої опозиції», які були популярними в деяких галузевих та губернських профспілкових об'єднаннях. Надалі репресії використовувалися як превентивні заходи, що мали запобігти розгортанню нових профспілкових дискусій та виникненню опозиційних профспілкових центрів, - проти прихильників троцькістсько-зінов'євської опозиції та «правого ухилу», які виступили проти політики інтенсифікації праці без відповідного матеріального заохочення найманих працівників.

У підрозділі 2.2. «Важелі партійно-державного контролю» показано, що основним інструментом впливу державної партії на професійні спілки служила кадрова політика, наслідком якої стало включення профспілкових органів республіканського, губернського і повітового рівнів до кола номенклатурного розподілу.

На основі дослідження вікового, освітнього, національного та статтєвого складу профспілкових працівників, з'ясування стажу їх партійної і профспілкової роботи протягом 20-х років в дисертації висвітлені особливості кадрової політики державної партії у профспілках. Наголошено на співробітництві більшовиків з представниками небільшовицьких партій на початку 20-х рр. Показано формування системи пільгового забезпечення номенклатурних працівників.

Автор вважає, що головним важелем кадрової політики в низових профспілкових органах, що формувалися шляхом виборності, були компартійні фракції професійних спілок. Проведення висуванців комфракцій до фабзавкомів досягалося шляхом застосування мажоритарної системи виборів, голосуванням за списками (до 1924 р.), заміною загальних профспілкових зборів конференціями делегатів, а також позбавленням виборчих прав тих, хто міг «неправильно» голосувати внаслідок свого походження, професії або життєвого досвіду («позбавленці»).

Системи номенклатурного апарату й профспілкових фракцій доповнювали одна одну, створюючи систему дублюючого контролю над професійними спілками. Зміцненню партійного керівництва також сприяла практика обрання профспілкових працівників до складу партійних комітетів - від заводського парткому до політбюро ЦК КП(б)У і ЦК РКП(б), завдяки якій профспілкові керівники, зв'язані партійною дисципліною, були змушені виконувати рішення відповідних партійних органів.

Партійний контроль за діяльністю професійних спілок поєднувався з контролем, що здійснювався при сприянні державних органів. Так, політичний нагляд за профспілками поряд з партійними комітетами виконували органи ЧК-ДПУ.

Радянські професійні спілки були позбавлені не тільки організаційної, а й фінансової незалежності. Спочатку завдяки державному фінансуванню, а після прийняття «Кодексу законів про працю 1922 р.», що декларував їх фінансову самостійність, - внаслідок регламентації діяльності підзаконними актами й, насамперед, постановами партійних комітетів. Безпосереднє втручання здійснювалося під прикриттям Наркомату робітничо-селянської інспекції, якому всупереч кодексу про працю було надано право ревізії фінансової та інших сфер діяльності професійних спілок.

Адміністративно-політичному нагляду з боку Центральної міжвідомчої комісії у справах товариств і спілок при НКВС підлягала діяльність комісій професійних спілок по вивченню історії профспілкового руху.

У підрозділі 2.3. «Організаційна будова професійних спілок» розглянуто принципи організаційної будови, засади профспілкового членства і методи профспілкового управління.

На основі аналізу резолюцій профспілкових з'їздів, конференцій та пленумів з організаційних питань доводиться, що радянські професійні спілки будувалися на кшталт партійних організацій: на принципах - демократичного централізму, виробничо-територіальної будови та організаційної єдності з російським профспілковим рухом, що полегшувало контроль партійних організацій за професійними.

Організація професійних спілок за принципом «одне виробництво - одна профспілка» ліквідувала численні професійні об'єднання цехового характеру й позбавила інженерно-технічних працівників можливості утворювати самостійні професійні організації. Це сприяло підпорядкуванню їх діяльності інтересам державної партії під тиском класового контролю.

Пріоритет у системі профспілкового управління територіальних органів давав можливість запобігати рішенням виробничих спілок, що суперечили політиці профспілкового центру.

Побудова профспілкового руху на принципах демократичного централізму створювала в професійних спілках незначну кількість керівних посад, які могли укомплектовуватися на принципах номенклатурного розподілу. Хоча система останнього не поширювалася на низові організації, централізоване управління пронизувало всі ланки профспілкової організації. За профспілковим статутом, вищим органом профспілкового управління в низових ланках визнавалися загальні збори робітників, однак всупереч цьому фабзавкомам надавалося право скасовувати постанови загальних зборів робітників, що суперечили рішенням вищих спілкових органів. У випадку загрози інтересам державної партії порушувалися й демократичні засади виборів профспілкового керівництва, що з усією наочністю виявилося на початку 20-х років, під час боротьби з політичною опозицією.

Надійним важелем маніпулювання профспілковим рухом служила система розподілу профспілкових коштів за кошторисами, затвердженими вищими спілковими органами, й переведення всіх надлишків, отриманих місцевими органами поза кошторисом, до кас ЦК спілок. Відсторонення профспілкової громадськості від розпорядження профспілковими коштами неминуче призводило до їх нераціонального використання й розкрадання профспілковою бюрократією.

Низові й навіть вищі профспілкові органи були обмежені у виборі заходів поповнення спілкових коштів. Радянським професійним спілкам, на відміну від зарубіжних, заборонялося займатися комерційною діяльністю, незважаючи на хронічний дефіцит профспілкових бюджетів. Статус юридичної особи, наданий міжспілковим територіальним об'єднанням професійних спілок у 1922 р., передбачав право на укладання майнових угод, однак виключно з метою обслуговування культурно-побутових потреб робітників і службовців. Комітети галузевих спілок, як представницькі органи спілки в громадсько-правових відносинах, мали діяти лише за розпорядженнями спілкових органів, причому нижчим з них належало отримувати дозвіл від вищих на кожну угоду й особисто для кожного свого члена або представника.

Щоб зберегти контроль за діяльністю професійних спілок, державна партія воліла вирішувати фінансові проблеми професійних організацій за рахунок гаманців робітників. Крім членських внесків, профспілкові органи часто-густо вдавалися до стягнення цільових одноразових внесків, перетворивши їх на систематичні.

Централізація профспілкового будівництва доповнювалася бюрократичною системою профспілкового управління «згори». Зокрема, за розпорядженням вищих спілкових органів визначалися штатні розклади профспілкового апарату. Згідно з так званим «економічним підходом», пріоритет надавався міжспілковим органам індустріальних регіонів, а серед органів галузевих спілок - органам виробничих спілок, насамперед, індустріального характеру.

Певні обмеження встановлювалися й щодо профспілкового членства. Зокрема, права членства надавалися не всім найманим працівникам, і навіть робітникам, хоча ІХ з'їзд РКП(б) проголосив, що «профспілки ні в якому разі не можуть вимагати від своїх членів, а так само ставити умовою вступу до спілки визнання ними певних політичних чи релігійних переконань». Згідно з «Кодексом законів про працю 1922 р.», до професійних об'єднань заборонялося приймати «осіб, які були позбавлені, відповідно до Конституції СРСР і союзних республік, виборчих прав», а також «ченців і службовців релігійних культів». Політизація профспілкового членства породжувала всілякі збочення в практиці прийому до професійних спілок та виключення з них. Із професійних спілок, звичайно, виводилися робітники, які виявляли опозиційні настрої. Таким чином, виник нонсенс - порушення класової «пролетарської демократії» в інтересах зміцнення «диктатури пролетаріату».

Під впливом зміни політичного курсу державної партії - від політики воєнного комунізму до нової економічної політики - профспілкова система зазнала певної трансформації - від нагальної централізації профспілкового життя до обмеженої децентралізації. Однак централістичні засади цієї системи залишилися непорушними.

Проявами цієї децентралізації були, по-перше, припинення намагань організації єдиної професійної спілки замість численних виробничих спілок; по-друге, пожвавлення роботи низових осередків через їх актив; по-трете, заміна примусового колективного членства добровільним індивідуальним; по-четверте, перехід від державного фінансування профспілкового руху до системи отримання коштів через систему членських внесків; по-пяте, українізація профспілкового апарату й масової роботи, а також організація номінально незалежних республіканських профспілкових центрів; по-шосте, впровадження замість облікової системи голосування індивідуальних виборів.

Проведена децентралізація зумовлювалася зміною місця та ролі професійних спілок у системі тоталітарної влади - відмовою державної партії від безпосереднього включення професійних об'єднань до державного апарату за надання їм функції передавального пасу від правлячої партії до робітничих мас. Децентралізація тимчасово пожвавила роботу низових профспілкових осередків, але не вирішила проблему відчуження профспілкових мас від профспілкового управління.

У розділі 3 «Соціально-економічна робота професійних спілок» із широкого кола аспектів цього напрямку діяльності для дослідження обрано проблеми, які тенденційно або слабо досліджувались у радянській історіографії.

До першої групи автором віднесено проблеми участі професійних спілок у господарському управлінні та здійсненні раціоналізації, які розглядаються у підрозділі 3.1. «Виробничі питання профспілкової діяльності» у контексті проблем тейлоризації та фордизації виробництва.

В праці показано, що радянські професійні спілки отримали недосяжні для більшості західних професійних спілок права - законодавчої ініціативи, представництва у господарських органах та співучасті в управлінні виробництвом через дорадчі органи. Однак ці права не забезпечувалися належними політичними та економічними гарантіями. Відсторонивши робітників від влади та власності, державна партія перетворила їх участь в управлінні виробництвом у засіб приховування власної диктатури. В умовах одержавлення виробництва участь професійних спілок в управлінні промисловістю набула формального характеру. За словами М. Томського, це проявилося в «оформленні потворного блоку між господарниками, партійцями і профспілковими працівниками». Вони, далі продовжував Томський, «погоджували між собою питання, але забували узгоджувати ці питання з робітниками», що призводило до «господарського ухилу в діяльності профспілок», які «захищали всі заходи господарників й штемпелювали їх розпорядження».