Українські профспілки в компартійно-радянській системі влади (1920 рік)

На конкретних прикладах дисертантом доведено формалізм участі професійних спілок у роботі господарських органів і, зокрема, у плануванні виробництвом.

Особливу увагу приділено з'ясуванню ефективності діяльності професійних спілок у дорадчих колегіальних органах заводоуправлінь і трестів - виробничих нарадах та конференціях. Узагальнюючи напрацювання радянської історіографії, висвітлено важелі партійного керівництва нарадами і конференціями, а також діяльність партійних комітетів по попередженню відродження колегіальності промислового управління. На основі залучення нових документів у дисертації доведено, що, згідно з класовими пріоритетами робота виробничих нарад здійснювалася шляхом експлуатації праці інженерно-технічних працівників, причому органами їх примусу до участі у виробничих нарадах виступали професійні спілки.

Однак і робітники не були рівноправними членами цих органів. Обмеження самодіяльності виробничих нарад партійним диктатом зумовлювало незацікавленість професійних спілок в їх організації, а робітників - відвертало від участі в їх роботі. Непоборною перешкодою в розгортанні діяльності виробничих нарад була бюрократизація управління, яка затримувала створення фонду сприяння раціоналізації та впровадженню раціоналізаторських пропозицій у виробництво.

І все ж таки, завдяки організації виробничих нарад робітники дістали можливість впливати на рішення адміністрації, щоправда, переважно в питаннях раціоналізації виробництва.

Спрямування виробничо-економічної діяльності професійних спілок на вирішення проблем раціоналізації виробництва значною мірою зумовлювалося впровадженням системи Тейлора в організацію та управління промисловістю. Ця система робила головну ставку на суто технічні й технологічні фактори розвитку промисловості, перетворюючи людину на додаток до машини. Тому органи соціального партнерства, що залучалися до сфери управління виробництвом на правах дорадчих органів у всіх країнах, де запроваджувалася тейлорівська система, домагалися підтримки політики інтенсифікації праці з боку професійних спілок. В УСРР пункти щодо участі робітників у підвищенні продуктивності праці включалися професійними спілками до колективних угод, не рахуючись з вимогами робітників. Більше того, радянські професійні спілки підтримали позицію партійно-радянських органів за те, щоб покласти в основу НОП психотехніку, яка передбачала поліпшення продуктивності праці шляхом вдосконалення окремих трудових операцій, тобто за рахунок мускульної енергії робітників.

В 1924 р. радянські професійні спілки виступили ініціаторами утворення ударних бригад, які мусили започаткувати масовий рух робітників за добровільне підвищення норм виробітку. Неодноразовий перегляд норм виробництва професійними спілками після укладення колективних угод дозволив державній партії запровадити потогінну систему Тейлора без належної компенсації трудових затрат.

Захищаючи інтереси державної партії, радянські професійні спілки виступили проти поширення на радянських підприємствах досвіду індустріальних країн щодо матеріального стимулювання робітників залежно від прибутковості підприємств у формі індивідуальної участі в прибутках, незважаючи на те, що така форма оплати праці усувала відчуженість робітників від продуктів виробництва і таким чином підвищувала їхню зацікавленість у наслідках праці та сприяла налагодженню партнерських стосунків між суб'єктами виробництва. Вони обгрунтовували свою позицію інтересами робітничого класу, однак насправді обстоювали інтереси державної партії, оскільки індивідуальна участь робітників у прибутках могла стати, як це іноді траплялось у країнах західного світу, першим кроком на шляху до акціонування підприємств, тобто до роздержавлення націоналізованої промисловості й створення базису економічної демократії.

Пануюча в СРСР так звана система «колективної участі робітників у розподілі прибутків» промисловості створила для державної партії необмежені можливості самочинного розпорядження цими прибутками, незважаючи на думку робітників з цього приводу. Проте угодовська політика центральних профспілкових органів викликала обурення робітників. Під час проведення окружних профспілкових з'їздів, які мали затвердити завдання виробничої діяльності професійних спілок, згідно з рішеннями ІХ з'їзду КП(б)У, вони відмовилися від запропонованого комфракціями порядку денного й обговорювали теми, злободенні для робітників - про експлуатацію та майнове розшарування у суспільстві. Вперше після розгрому меншовицької опозиції ситуація на профспілкових з'їздах вийшла з-під контролю компартійних органів. Більшість делегатів висунула вимогу «зрівнялівки» в матеріальному забезпеченні незалежно від результатів праці, й лише нечисленна група кваліфікованих робітників ратувала за її диференційовану оплату: залежно від продуктивності праці окремих робітників й прибутковості підприємств у цілому - тобто не тільки в формі відрядної оплати та премій, а й індивідуальної участі в прибутках.

У 1926 р. всупереч інтересам робітників радянські професійні спілки мали підтримати й заходи державної партії по скороченню штатів, пов'язані із запровадженням політики режиму економії.

В 1927 р. на них покладалося завдання зменшення розмірів приробітків відрядників шляхом включення їх до тарифних ставок, а також заміни місячного нарахування заробітної плати погодинним і поденним. Однак деякі ВУКи (Всеукраїнські комітети) професійних спілок, прислухаючись до думки кадрових робітників, відмовилися від проведення цих заходів. Через опозицію професійних спілок хід тарифної реформи тимчасово, до застосування репресивного тиску, вийшов з-під контролю ВУРПС. Нові норми виробітку почали встановлюватися без достатніх економічних та організаційно-технічних передумов.

В 1928 р. в інтересах накопичення коштів на індустріалізацію за рахунок доходів робітників професійні спілки відмовилися від вимоги індексації заробітної плати відповідно до стрімкого зростання цін внаслідок неврожаю 1927 р. Через рік вони підтримали гасло державної партії про організацію соціалістичного змагання, яке дозволяло підвищувати норми виробітку згідно з досягненнями переможців змагання без належної раціоналізації виробництва та відповідного матеріального заохочення робітників.

У підрозділі 3.2. «Розв'язання трудових конфліктів» розглянуто причини виникнення та динаміку розвитку трудових конфліктів у промисловості та сільському господарстві України, а також діяльність професійних спілок по їх попередженню та врегулюванню. Доведено підпорядкування діяльності органів погоджувально-третейського вирішення трудових конфліктів контролю державної партії.

На основі залучення нових джерел проаналізовано роботу професійних спілок по запровадженню колективних угод до практики регулювання трудових стосунків. Показано, що після завершення націоналізації промисловості низові профспілкові осередки були позбавлені права самостійного укладання колективних угод з адміністрацією підприємств. Колективні угоди на підприємствах та в установах мали підписуватися (залежно від приналежності до союзної, республіканської або місцевої промисловості) на основі генеральних, республіканських або локальних угод. Однак господарські органи несвоєчасно надсилали на підприємства проекти угод, особливо центральних і республіканських, й фабрично-заводські комітети не встигали їх обговорювати у виробничих колективах. Таким чином порушувалися права низових профспілкових органів на участь в укладанні колективних угод. Однак у приватному секторі виробництва такого не траплялося: вимоги робітників максимально задовольнялися, оскільки під гаслами класової політики власті обстоювали власні інтереси - створювали передумови для одержавлення промисловості шляхом підриву індивідуального сектору виробництва.

При визначені ролі професійних спілок у системі погоджувально-третейських органів дисертант наголошує на значенні компартійного контролю за діяльністю представників профспілок, який у кожній вищій ланці цієї системи посилювався. Якщо в розцінково-конфліктних комісіях (РКК) представники профспілок призначалися фабзавкомами за узгодженням з партійними комітетами, то у примирних камерах їх обирали з членів губпрофрад - представників профспілково-партійної номенклатури. Голови третейських судів взагалі призначалися без врахування думки профспілок, за попереднім затвердженням кандидатів, запропонованих Наркомпраці в партійних комітетах. 1924 р. кадровий контроль у нижчих погоджувальних органах (РКК), робота яких здійснювалась у відкритому порядку для членів профспілок, був доповнений обмеженням гласності.

У зв'язку з курсом ХІV з'їзду ВКП(б) на інтенсифікацію виробництва державна партія поступово обмежувала повноваження, надані професійним спілкам у сфері вирішення трудових конфліктів, нормування продуктивності та оплати праці. В 1924 р. професійні спілки були позбавлені можливості визначати норми виробітку та відрядних розцінок шляхом їх узгодження з адміністрацією підприємств, оскільки вирішення цього питання передавалося з відання розцінково-конфліктних комісій до заводоуправлінь. Ще через рік з компетенції професійних спілок вилучалося право нормування зарплати службовців, тому що повноваження встановлювати номенклатуру і характеристику посад надавалося НК РСІ, а визначення розмірів окладів для кожної посадової особи - Наркомату праці при узгодженні з ВЦРПС. У 1926 р. професійні спілки було відсторонено від вирішення суперечностей, що виникали з приводу порушення адміністрацією підприємств трудових угод та індивідуальних трудових договорів, оскільки такі спори вилучалися з компетенції погоджувальних камер і третейських судів. Наступного року вони були позбавлені можливості захисту інтересів робітників і у випадках скорочення штатів через те, що право вирішувати такі питання також передавалося до судових органів. Одночасно практика судового розгляду була поширена на всі справи про індивідуальні спори.

Позиція радянських профспілок стосовно страйків визначалася державною політикою в галузі праці. Під час дії закону про загальну трудову повинність професійні спілки відкрито залучалися до здійснення репресій проти страйків. Після запровадження НЕПу позиція профспілок щодо страйків змінилася. На державних підприємствах вони мали попереджувати страйки, а у випадку їх несанкціонованого оголошення - очолювати для скорішого припинення. Однак одержавлені профспілки, які втратили авторитет у робітників, не справилися з цим завданням. Робітники, зневірившись у захисті своїх інтересів з боку профспілок, доручали керівництво страйками страйковим комітетам поза участю професійних спілок. Траплялися випадки побиття профспілкових керівників, яких звинувачували у змові з господарниками. Усвідомивши нездійсненність керівництва страйковим рухом за умовою ігнорування інтересів робітників, лідери радянських профспілок стали виступати за заборону страйків на державних підприємствах. В той же час у приватному секторі виробництва профспілкам, завдяки активній підтримці вимог робітників, вдалося очолити страйковий рух. Зокрема, в 1929 р. за їх ініціативою наймити цукрових плантацій страйкували, добиваючись заборони орендних відносин у сільському господарстві та створення на землях «орендарів-куркулів» радянських господарств.

Розділ 4 «Участь професійних спілок в ідеологічній роботі державної партії» присвячений дослідженню проблем ідейно-виховної діяльності професійних спілок та їх участі в здійсненні ідеологічного контролю за професійною діяльністю інтелігенції та культурною самодіяльністю робітників.

В підрозділі 4.1. «Ідеологічне виховання» розглянуто чинники, що мали забезпечити функціонування радянських профспілок як «школи комунізму». На основі їх аналізу визначено ефективність ідеологічної роботи професійних організацій.

За угодою, укладеною між Південбюро ВЦРПС та політосвітнім відділом Наркомату освіти 16 грудня 1921 р., діяльність культвідділів профспілок спрямовувалася на проведення освітньої роботи Наркомосу та «організаційне й ідеологічне зміцнення державного апарату». Діяльність культвідділів мала підпорядковуватися контролю агітпропів (агітаційно-пропагандистських відділів партійних комітетів), що здійснювався через політосвіти (політично-освітні відділи Наркомату освіти), яким належало визначати «загальну лінію культроботи профспілок». Виконавчими органами політосвіт та агітпропів при культвідділах та культкомісіях профспілок стали профагітпропи (відділи агітаційно-пропагандистської роботи).

Здійснення партійно-державного контролю за культурно-масовою роботою профспілок забезпечували централістичні засади організації та діяльності культвідділів професійних спілок, що заперечували виборність культпрацівників та колегіальність у роботі культвідділів.

Однак до другої половини 20-х рр. створення культвідділів професійних спілок не було завершене. Крім того, в першій половині 20-рр. нечисленні культвідділи, як правило, не погоджували свою діяльність з політосвітами. Намагаючись вийти з-під ідеологічного контролю там, де він існував, професійні працівники розгорнули в 1924 р. дискусію про необхідність розмежування культурно-освітньої роботи професійних спілок і Наркомосу.

Ідеологічно-масовій роботі профспілок перешкоджали непідготованість пропагандистських кадрів та слабий розвиток засобів масової інформації. Мережа підготовки кадрів профспілкових пропагандистів в УСРР була створена в 1924-1927 рр. До того часу діяльність профагітпропів обмежувалася короткостроковими агітаційними кампаніями. В 1926 р. в школах, гуртках та курсах профспілкової освіти навчалося 30 тис. слухачів, у тому числі на курсах перепідготовки профспілкових пропагандистів - 700. Однак через ідеологізацію профспілкової освіти слухачі втрачали інтерес до навчання, і тільки за перший місяць наступного року їх кількість на названих курсах зменшилася наполовину. Щоб виправити ситуацію, ЦК КП(б)У в 1929 р. вирішив посилити контроль за роботою закладів та гуртків профспілкової освіти, поєднав системи профспілкової і політичної освіти до єдиної мережі.

Особливу роль у підготовці кадрів профспілкових агітаторів і пропагандистів грала спілка працівників освіти Робос, створена Наркомосом на заміну спілці вчителів, яка підтримувала просвіти. Оскільки до середини 20-х рр., за визнанням ЦК КП(б)У, на бік радянської влади перейшла лише чверть учителів, їх «перевиховання» - залучення до політичної освіти та ідеологічної пропаганди здійснювалося не тільки адміністративними, а й репресивними методами.

Всередині 20-х рр. було організовано «мозкові центри» профспілкової пропаганди - комісії з історії профспілкового руху, які займалися збором профспілкових документів та створенням ідеологізованої історії профспілкового руху, що мала популяризуватися засобами друкованої та наочної пропаганди.

Найбільш ефективним засобом її проведення стала профспілкова преса, що користувалася попитом серед читачів, у той час як пропагандистська профспілкова література залежувалася на полицях бібліотек. Що ж до наочної пропаганди, то її організатори обмежувалися влаштуванням виставок, а музеї праці, за винятком Центрального, не були утворені. Радіопропаганді перешкоджала необізнаність клубних працівників з радіотехнікою та ненадійність цієї техніки. Кіно взагалі не могло використовуватися як засіб ідеологічного впливу через переважання в кінопрокаті закордонних стрічок. Клуби, які повинні були стати центрами комуністичного виховання, організовувалися лише в промислових центрах. Вони зосередили увагу не на масовій, а на гуртковій роботі, що охоплювала незначну кількість членів професійних спілок - переважно робітничу молодь. До того ж, робітники обирали для відвідування гуртки фізкультури та художньої самодіяльності, а серед масових заходів - кіносеанси, концерти та театральні вистави. Заняття гуртків політичної та профспілкової освіти були для них примусовими. Враховуючи небажання членів профспілок брати участь в ідеологічних заходах, їх почали проводити під час обідньої перерви на виробництві. Тому лекційну роботу клубів перебрали на себе «червоні кутки». Вимушеність участі в агітаційно-пропагандистських заходах викликала незадоволення робітників і зменшувала ефективність ідеологічної роботи.

У підрозділі 4.2. ««Класовий контроль» профспілок у галузі культури» проаналізовано контроль професійних спілок за професійною діяльністю інтелігенції та культурною самодіяльністю членів професійних спілок виробничого характеру.

Розглянуто організаційні форми цього контролю. Показано, що стосовно художньої, наукової й педагогічної інтелігенції він здійснювався через спеціально створені апарати професійних спілок. Зокрема, у вузах - через пролетстуди (професійні секції пролетарського студентства) та секції наукових працівників (СНП) професійної спілки Робос, а в лікувальних закладах - через ліксекції (лікарські секції) спілки медичних працівників (Медсанпраця), до складу якої поряд з лікарями входили й середні та нижчі категорії медичних працівників та обслуговуючий персонал лікувальних закладів. Тобто цей контроль здійснювався завдяки залученню членів професійних спілок, які мали пролетарське походження або займали проміжне становище між робітниками та інтелігенцією в радянській системі соціальної стратифікації.

З середини 20-х років до ідеологічного нагляду за професійною діяльністю інтелігенції почали залучатися профспілки виробничого характеру. Ознайомившись із досвідом організації в західних країнах пайових театральних товариств глядачів, кооперативних видавництв читачів та інших культурних громадських об'єднань, вони намагалися використати його, враховуючи інтереси державної партії, тобто для встановлення ідеологічного контролю спочатку за «споживанням культурної продукції», а потім і за «культурним виробництвом». Важелями цього контролю у сфері кінопрокату та кіновиробництва стали Бюро організації масового глядача та організації Пролеткіно. Нагляд за читачами здійснювали конференції читачів і глядачів, а також бібліографічні гуртки, що з часом перетворилися на громадські Головліти. Контроль за книжковим ринком та постачанням книжок профспілковим бібліотекам був прерогативою бібліографічних колекторів ВУРПС. Ідеологічними органами в державних театрах були художні ради. «Вищим» органом «класового контролю» в сфері літератури і мистецтва стала Художньо-політична рада при Наркомосі, створена в 1929 р. за участю представників громадських організацій, насамперед професійних спілок та творчих спілок письменників. В галузі шкільної освіти нагляд виробничих профспілок втілювався через шкільні ради та шефство заводів і фабрик, у сфері науки - завдяки контролю виробничих колективів за виборами ВУАН.

У сфері «споживання культурної продукції» профспілковий контроль мав сприяти погодженню інтересів державної партії і членів професійних спілок. Надаючи членам професійних спілок пільговий доступ до засвоєння культурних цінностей, він в той же встановлював ідеологічні обмеження, перешкоджаючи задоволенню їх культурних потреб. У сфері «культурного виробництва» всупереч гаслу «пролетаризації» культури контроль профспілок цілковито обслуговував інтереси влади -- сприяв насадженню ідеології державної партії. Навіть самодіяльність робітників у галузі художньої та літературної творчості досить швидко була підпорядкована ідеологічному нагляду. Спочатку через Пролеткульт, а з часом, після встановлення контролю за його діяльністю, домагаючись ліквідації Пролеткульту та перешкоджаючи організації самодіяльних добровільних товариств трудящих у галузі культури, тобто намагаючись монопольного керівництва культурною самодіяльністю робітників.

Зайнявши проміжну сходину в радянській політичній системі між компартійно-державними органами й добровільними товариствами та відстоюючи інтереси зміцнення профспілкової бюрократії, професійні спілки допомагали державним органам придушувати коаліційну незалежність добровільних об'єднань.

Залучення професійних спілок до ідеологічного контролю за розвитком радянської культури надало можливість правлячій партії здійснювати репресії проти опозиційно настроєної інтелігенції під прикриттям політики «пролетаризації» культури, нібито з ініціативи робітників.

У розділі 5 «Боротьба з бюрократизмом» висвітлено участь професійних спілок у заходах поліпшення роботи державного апарату.

У підрозділі 5.1. «Зробітничення державного апарату» показано, що для індустріальних спілок участь у боротьбі з бюрократизмом, згідно з постулатами більшовиків про класовий характер бюрократизму, визначалася завданням оробітничення державного апарату шляхом «висуванства». Показано, що участь професійних спілок у здійсненні цієї політики мала формальний характер через обмеження ініціативи членів професійних спілок з боку партійних органів. Крім того, існували й інші чинники - непідготовленість робітників до управлінської діяльності; неспроможність малоосвічених та малокваліфікованих службовців покращувати роботу державного апарату та їх незацікавленість у цій роботі через відсутність фондів матеріального заохочення й побоювання скорочення штатів.

У підрозділі 5.2. «Участь професійних спілок в раціоналізації та чистках державного апарату» показано сприяння професійних спілок роботі органів ЦКК-РСІ, на які покладалося завдання вдосконалення державного апарату.

Місце і роль професійних спілок у радянській політичній системі визначалися курсом економічної політики. В 1921 р. під час здійснення політики мілітаризації праці профспілки отримали повноваження Наркомату праці щодо обліку й розподілу робочої сили, а також охорони праці найманих працівників. У 1922 р. через катастрофічне зростання страйкового руху, незадоволених трудовими мобілізаціями робітників, правляча партія оголосила свободу праці й відмовилася від практики суцільної регламентації трудових відносин «згори». Необхідність реставрації ринку праці та поновлення колективних угод змусили більшовиків переглянути концептуальні уявлення про місце і роль професійних спілок. Відмовившись від безпосереднього включення цих організацій до системи влади, вони вирішили використати традиційне модель функціонування профспілок як ланку, що пов'язує низи і владу, але в режимі передавальних пасів до мас. Дозволяючи найманим працівникам певною мірою впливати на органи управління, а власті враховувати в політиці настрої мас, ця модель зміцнила більшовицьку диктатуру.

Аналіз діяльності українських профспілок засвідчує, що їх розвиток відбивав основні тенденцій профспілкового руху в розвинутих індустріальних країнах. Однак під впливом конкретно-історичних умов він набув специфічних рис. Радянським профспілкам, на відміну від профспілок країн ліберальної демократії, належало захищати інтереси не тільки найманих працівників, а й компартійної держави, причому ці інтереси, всупереч гаслам правлячої партії про диктатуру пролетаріату, не були ідентичними. Тому основним фактором юніонізації в УСРР служили профспілкові пільги, а не правова діяльність профспілок.

Українські профспілки отримали широкі повноваження щодо захисту інтересів найманих робітників у різних сферах суспільного життя, що відбивало загальну тенденцію багатофункціональності профспілок у ХХ ст. Що ж до участі профспілкових організацій в управлінні виробництвом та стосовно представництва у державних органах, то надані їм права, були недоступними для професійних спілок більшості індустріальних країн. Однак основні права профспілок, насамперед право найманих працівників створювати незалежні профспілкові організації, та право останніх вільно здійснювати внутрішньоспілкову діяльність, в УСРР не дотримувалися. Права на вільну організацію національних профспілкових федерацій і конфедерацій, а також на налагодження міжнародних профспілкових зв'язків або вступу до світових профцентрів обмежувалися згідно з принципом організаційної єдності профспілкового руху СРСР.

Зборонивши коаліційну незалежність профспілок в умовах «пролетарської диктатури», більшовики обрали головним методом боротьби з профспілковою опозицією репресії. Після придушення незалежності профспілкового руху основними важелями партійно-державного контролю стали: по-перше, організаційне керівництво шляхом включення середніх та нижчих ланок профспілкового управління до системи номенклатурного розподілу кадрів; по-друге, політичне керівництво на підставі підзаконних актів партійних та державних органів; по-трете, політичний нагляд з боку органів ЧК НКВС, по-четверте, фінансовий контроль через ревізійні структури - органи ЦКК КП(б)У - НК РСІ; по-п'яте, адміністративний нагляд органів НКВС за комісіями профспілок з вивчення історії профспілкового руху. Всі ці методи виходили за межі законодавчої регламентації діяльності професійних спілок і порушували їх права.

Здійсненню компартійного контролю сприяла організація професійних спілок на кшталт партійних комітетів. Політика «робітничої демократії», яка запроваджувалась у профспілках з переходом до НЕПу, насправді сприяла зміцненню диктатури більшовиків. Не зачіпаючи централістичних засад профспілкового будівництва й управління, вона, завдяки обмеженій децентралізації, на певний час зміцнила авторитет професійних спілок серед робітничих мас й відповідно зв'язок правлячої партії з масами через професійні об'єднання.

Функціонування радянських профспілок у режимі «приводних пасів» від партії до мас неминуче призвело до їх одержавлення й відповідно до економічного, політичного та ідеологічного ухилів в діяльності.

При вирішенні економічних проблем професійні спілки нехтували класовими інтересами робітників на користь господарських органів. Класова політика у формі «оробітничення» господарських органів не гарантувала захисту економічних інтересів робітників, оскільки «висуванство» робітників та їх діяльність у господарських органах здійснювалися з ініціативи та під контролем партійних комітетів. Внаслідок компартійного керівництва професійні спілки не стали й «школами господарювання та господарського управління», а діяльність виробничих нарад та конференцій, організованих ними, обмежувалася переважно техніко-технологічними завданнями - раціоналізацією виробництва. Хоча не можна ігнорувати й впливу іншого фактора -- тейлористської системи управління. Крім того, через класову політику виробничі наради та конференції не могли налагодити співробітництво між основними суб'єктами виробництва - адміністрацією, робітниками та інженерно-технічними працівниками.

Використання державною партією елементів політики соціального партнерства в сфері регламентацій трудових стосунків й вирішення трудових конфліктів надало тоталітарній владі певної гнучкості, якої їй бракувало в добу воєнного комунізму. Однак через відсторонення робітників від влади й власності права професійних спілок як представницьких органів робітників, звичайно, ущемлялися. Паритетній участі професійних спілок в органах соціального партнерства перешкоджав і контроль компартійних органів, який заважав профспілковим комітетам вільно обирати своїх представників. Згортання діяльності органів паритетно-третейського вирішення соціально-трудових конфліктів внаслідок передання їх повноважень судовим органам, яке спостерігалось у другій половини 20-х рр. у зв'язку з посиленням адміністративних методів керівництва економікою, звузило можливості участі професійних спілок у вирішенні питань стосовно регламентації трудових відносин.

Політика «пролетаризації радянської культури», що здійснювалася через професійні спілки, дозволяла державній партії встановлювати ідеологічний і політичний контроль за професійною діяльністю інтелігенції нібито з ініціативи і в класових інтересах робітників - з метою попередження утворення незалежних добровільних товариств з «непролетарською» ідеологією. Однак насправді ідеологічний контроль поширювався й на культурну самодіяльність робітників.

У перше десятиріччя радянської влади радянські професійні спілки не стали «школами комунізму» через відсутність належних організаційних і матеріальних умов, та непідготованість пропагандистських кадрів.

Політика «оробітничення державного апарату», що здійснювалася професійними спілками виробничого характеру шляхом висуванства робітників на керівні посади за директивами й під наглядом більшовиків, мала формальний характер. Не розв'язуючи проблеми робітничого самоуправління, вона в той же час дозволяла державній партії встановлювати політичний контроль за посадовою діяльністю радянських службовців та проводити політичні чистки в апараті державних закладів нібито в інтересах «робітничої демократії».

Література

1. Українські профспілки і радянська держава в 20-ті роки. - К., 1999. - 277 с.

2. Українські профспілки в компартійно-радянській системі влади (20-ті рр.) - К., 2004. - 418 с.

ІІ. Розділи в колективних монографіях:

1. Професійні спілки України в період нової економічної політики. 1921-1928 рр. - Нариси історії профспілок України. - К., 2002. - С. 234-270.

2. Профспілки, жіночі і молодіжні організації в державному і суспільному житті. - Політична історія України. - К., 2003. - Т. 3. - С. 277-329.

ІІІ. Статті в фахових журналах та наукових збірниках.

3. Незалежні профспілки України: діяльність та розгром (1917-1920 рр.) // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. - К., Вип. 2, 1992. - С. 11-18.

4. Придушення меншовицької опозиції в профспілковому русі. 1920-1922 рр. // Укр. іст. журн. - К., 1993, № 2. - С. 52-56.

5. Справа київських меншовиків 1920 р. // Проблеми історії України, факти, судження, пошуки. - Вип. 3, К., 1994. - С. 3-10.

Боротьба з правим ухилом в РКП(б). 1928-1929 рр. // Проблеми історії України, факти, судження пошуки. - К., Вип. 4, 1994.- С. 171-195.

Страйковий рух у радянській Україні 20-ті рр. // Укр. іст. журн. - К., 1998, № 6. - С. 12-21; Укр. іст. журн. - К., 1998, № 7. - С. 31-41.

Підкорення українських профспілок тоталітарною державою. - Другий міжнародний конгрес україністів. - Львів, 1993. - С. 52-56.

Професійні спілка сільськогосподарських робітників України у перше десятиріччя радянської влади. - Сутність і особливості нової економічної політики в українському селі (1921-1928 рр.). - К., 2000. - С. 156-180.

Функції радянських профспілок. 1921-1941 рр. // Вісник Академії праці і соціальних відносин України. - К., 2000, № 6. - С. 124-129.

Профспілкові кадри у перше десятиріччя радянської влади // Вісник Академії праці і соціальних відносин України. - К., 2001, № 2. - С. 32-37.

Встановлення партійно-державного контролю над профспілковим рухом // Вісник Харківської державної Академії культури. Збірник наукових праць. - Харків, Вип. 5, 2001.- С. 54-60.

Формування радянської профспілкової системи в Україні: початок 20-х рр. // Вісник Харківської державної Академії культури. Збірник наукових праць. - Харків, Вип. 4, 2001. - С. 73-82.

Профспілкове будівництво. 1920-1929 рр. // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. - К., Вип. 6, 2001. - С. 71-128.

Економічна діяльність професійних спілок України у 20-ті роки // Вісник Харківської державної Академії культури. Збірник наукових праць. - Вип. 6. - Харків, 2001 - С. 121-128.

. Національне питання у профспілковому будівництві // Наукові записки. Історія. КДПУ ім. Драгоманова. - К., Вип. 39, 2001, № 8. - С. 14-16.

Охорона праці найманих працівників // Борисфен. - Дніпропетровськ, 2001, № 8. - С. 14-16.

Проблема профспілкового членства в 20-ті рр. // Борисфен. -Дніпропетровськ, 2001, № 9. - С. 22-24.

Участь професійних спілок у регулюванні трудових відносин. 20-ті роки // Вісник Академії праці і соціальних відносин України. - К., 2001, № 3. - С. 5-9.

Діяльність Істпрофу Південбюро ВЦРПС // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. - К., Вип. 6, 2002. - С. 360-369.

Участь професійних спілок у боротьбі з бюрократизмом // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. - К., Вип. 8, 2003. - С. 183-197.

Участь професійних спілок УСРР в управлінні підприємствами та раціоналізації виробництва в роки нової економічної політики // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. - К., Вип. 9, 2003. - С. 146-196.

Ілюзія «оробітничення» радянської культури: радянський міф про класовий контроль «червоних профспілок» // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. - К., Вип. 10, 2004. - С. 103-136.

«Чи були українські профспілки 20-х рр. «школою комунізму»? // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. - К., Вип. 11, 2003. - С. 48-94.

Размещено на Allbest.ru