Політичний ідеал: світовий досвід і сучасна Україна

Для руської політичної думки обох періодів характерним було те, що: 1) у політичних творах поєднувалися релігійні ідеї і світська аргументація; 2) хоча теологія була панівним світоглядом, однак середньовічна схоластика, притаманна цьому періоду в Західній Європі, не відігравала домінуючої ролі; 3) практична спрямованість політичної думки на реалізацію інтересів держави та влади. Крім того, ані в Київській Русі, ані в князівствах пізнішої пори не було дуалізму церковної та світської влади, як в країнах Західної та Центральної Європи. Феодальна православна церква, забезпечивши гарантії недоторканості церковного майна, у цілому служила зміцненню влади князів, а згодом - і царів. Водночас у політичних теоріях був яскраво відображений напівмістичний погляд на княжу та царську владу як непохитну й богоданну.

Стародавня руська суспільна думка сформувалася на основі взаємодії та протиборства двох напрямів. Перший, тяжів до народного міфологічного світогляду й розгорнувся на базі практики суспільного життя; другий був привнесений ззовні і пов'язаний з християнським світоглядом. Така роздвоєність суспільної думки зберігалася в Україні та Росії практично до кінця ХІХ століття.

У четвертому розділі “Ідеали епох Відродження і Просвітництва як етапи формування буржуазних ідеалів” використаний не стільки формаційний, скільки гуманістичний та цивілізаційний підходи до вивчення політичних ідеалів.

Для історії людства, особливо для Західної і Центральної Європи, велике значення мав період, що його в літературі та суспільній думці називають періодом Відродження (Ренесансу). Термін “відродження” (від лат. renasor - відроджуюсь) уперше використав італійський історик мистецтва Джорджо Вазарі. Застосовується він для характеристики ідейного, соціального та культурного руху XV-XVII століть у європейських країнах, який за спрямуванням був антиклерикальним, антисхоластичним та антифеодальним. Змістом процесу Відродження стало повернення в нових історичних умовах античної духовної та культурної спадщини, нове трактування творів античних філософів, істориків та культурологів, якщо застосовувати сучасні терміни. Це дало змогу поновити й стверджувати пантеїстичні, натурфілософські, гуманістичні світоглядні орієнтації, що їх інколи називають новою філософією гуманізму. Для епохи Відродження характерний відхід від релігійної схоластики і новий виток розвитку світських знань.

А головне, відповідно до предмета нашого дослідження, - це продовження античної прогресивної традиції у сферах філософської та політичної думки. Тобто це не лише повернення до античної філософії, культури, а й перехід на новий етап наукового мислення, розвитку суспільної думки, що було результатом розвитку середньовічної культури та духовності, синтезом античності і нової науки, який розвалював Середньовіччя як “темну епоху”. У “темну епоху” античність теж була авторитетом, - але у схоластичному розумінні, як щось застигле, як мертва догма. Що ж стосується Відродження, то воно ставиться до античності як до ідеалу творчого мислення, діалогу, розуміючи дистанцію між теоретичним ідеалом і реальністю, що потім характерно й для Просвітництва.

У філософії, у політичній науці, у культурі Відродження, а потім й Просвітництва, на перший план виходять гуманістичні, антропоцентричні мотиви - Людина мисляча та діюча. Людська особистість набуває нової історичної цінності, а її ідеї, мотиви, цілі життя стають предметом наукового та культурного інтересу. (Ф. Петрарка, М. Кузанський, Т. Мор, Т. Кампанелла, Й. Гете, Р. Декарт, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Вольтер, Ж.- Ж. Руссо, К. Гельвецій, П. Гольбах, Г. Гегель, І. Фіхте, Т. Джеферсон та інші).

У політичній думці епохи Відродження можна виділити два напрями: перший - республіканський, спрямований на обстоювання ідеї вільності міст-республік, ідей народного суверенітету (Ла Боесі, І. Альтузій); другий - обгрунтував концепцію необхідності сильної монархічної влади, абсолютизму, про що ми вже говорили, аналізуючи творчість Макіавеллі. До цього напряму належать праці Ж. Бодена та Ф. Гвіччардіні. Головним в них була розробка вчення про “сильну, розумну владу”.

Окремий напрям - соціальні утопії про ідеальну державу. Це й утопії в дусі задоволення інтересів селянських мас та міської бідноти (Т. Мюнцер) і утопії побудови “царства Божого на землі”. Ці утопії висували ідеал суспільного ладу без приватної власності, без влади імператорів, пап, королів та князів, без класової нерівності.

Політичні ідеали епохи Відродження формувалися в ситуації, коли феодалізм поступово переростав у капіталізм. Відродження і Реформація (як релігійний протест проти схоластики та домінування римських пап не лише в релігійному, а й у світському житті) свідчили про те, що нові економічні буржуазні відносини дістають відображення в політичному та духовному процесах. Однак, аби буржуазні економічні відносини повністю витиснули феодальні, аби змінився політичний лад у країнах Європи (бодай у частині з них) і відбувся переворот у духовному процесі, потрібно було пройти епоху Просвітництва. Натхненна епоха Відродження передала естафету Просвітництву, епосі раціонального обґрунтування прекрасної мрії про відродження людини і світу людяних відносин. Ця епоха сформулювала чіткі тези стосовно ідеалу, висунувши проти середньовічного релігійного, а інколи й спіритуалістичного ідеалу свій земний ідеал, відповідно окресливши свій ракурс бачення людини.

Одночасно з Європою політичні ідеали творилися у Північній та Південній Америці. Особливе значення це мало у зв'язку з національно-визвольною боротьбою населення британських, іспанських, французьких та португальських колоній за незалежність і право створити незалежні держави. Лідерами в цій частині світу стали антибританські рухи на теренах майбутніх Сполучених Штатів Америки та антиіспанські рухи на чолі з СимономБоліваром.

Активна боротьба проти колоніального панування Англії розпочалася в 60-ті роки XVIII століття. За тих часів питання про відокремлення колоній на території теперішніх США ще не ставилося. Колоністи обмежувалися вимогами зрівняння політико-правового режиму в колоніях з режимом, що існував в Англії. Ці вимоги були теоретично обґрунтовані принципами англійського загального права та ідеалами Просвітництва, що формувалися в континентальній Європі. З 70-х років ці вимоги радикалізуються. Найбільш відомими теоретиками в колоніях були - Томас Пейн, Томас Джефферсон та Олександр Гамільтон, які зробили істотний внесок у перемогу визвольної боротьби, зокрема в розробку Декларації незалежності (1776 р.) та Конституції США (1787 р.).

З одного боку можна підтримати позицію, що американські мислителі не внесли сутнісно нових положень у політико-правові доктрини, розроблені на той час у Європі. Але з іншого боку вони багато зробили для пропаганди та практичного втілення цих доктрин. Уперше в історії ідеї природно-правової доктрини було конкретизовано в конституційних принципах та законах. Особливо важливим було закріплення ідеї народного суверенітету та права народу на революцію, якщо влада не захищає інтересів народу.

Отже, можна констатувати, що наприкінці XVIII - на початку XIX століття відбулася трансформація теоретичних уявлень про ідеал держави в бік практики. Теорію почали втілювати в практику двома шляхами - революційним та еволюційним.

У п'ятому розділі “Політичний ідеал як предмет дослідження в марксизмі-ленінізмі” показано як політичний ідеал можна використати і в революційній боротьбі, і як ідеологічний та політичний засіб, і як елемент практичних політичних, економічних та моральних програм розбудови суспільства. Тому основоположників теоретичного вчення про комуністичний ідеал і “реалізаторів” цього ідеалу на практиці варто розрізняти і аналізувати відносно окремо, а також у тісному зв'язку з епохою, з цілями, які ставили перед собою практичні революціонери в окремих країнах (умови імперської Росії, колоніального Китаю, Центральної Європи, Африки та Латинської Америки дуже різнилися і диктували зміни в стратегії і тактиці комуністичних або псевдокомуністичних рухів).

Також зазначимо, що К. Маркс є занадто масштабною фігурою, аби його можна було втиснути в рамки спрощено-кон'юнктурних уявлень, що відображають ідеологічне замовлення конкретної епохи. Суперечливість дослідницьких стратегій, що сформували марксизм як політичне вчення, різнорідність і, нерідко, несумісність теоретичних концептів, що лягли у його основу, нарешті - крах спроб утілити марксистський проект на практиці, призвели до неоднозначності оцінок значимості як фігури Маркса, так і “марксизму” в цілому

Після розпаду СРСР і падіння престижу комуністичної ідеї на території держав, що входили до його складу, інтерес у вітчизняних політологів до Маркса значно знизився і подібно до того як Ж. Бодріяр написав книгу про свого сучасника під жорсткою назвою “Забути Фуко”, так і девізом цих ненаписаних книг про Маркса в пострадянській (у тому числі українській) політології могло б служити аналогічне гасло - “Забути Маркса”. Проте, аналізуючи й оцінюючи марксистську спадщину, слід врахувати, що забути - не означає зрозуміти, а нерозуміння не гарантує від повторення тих самих помилок, у тому числі й у політичній практиці. Для того щоб уникнути таких помилок, потрібно засвоїти урок, що полягає в марксизмі, зрозуміти джерела й суть пов'язаного з ним грандіозного прориву в думці, водночас, джерела й суть найбільшого провалу та глухого куту марксизму. Кожна епоха ставить свої питання, і залежно від них актуалізуються ті чи інші аспекти Марксової думки. На відміну від нас, що відчули на собі результати політичного експерименту, зробленого на базі марксистської ідеології, у Європі ставлення до Маркса залишилося набагато більш зваженим, вільним від крайнощів релігійного поклоніння й абсолютного заперечення і, зазнаючи змін, залишалося глибоко шанобливим. Для європейських інтелектуалів Маркс увійшов у ранг класиків філософської та політичної думки, що заклали критичну парадигму у філософському мисленні й, тим самим причарували цілі покоління європейської інтелігенції (причому не тільки лівиці). Жоден визначний європейський мислитель - особливо це стосується континентальної традиції - не залишив поза увагою Марксової радикальної критики ідеології і не уникнув спроби дати свою інтерпретацію застосування результатів цієї критики в сучасних умовах. (Свіжим прикладом може служити робота культового французького філософа Ж. Дерріда “Привиди Маркса”, нещодавно видана в Україні).

Основний парадокс природи марксистської думки полягає в тому, що, володіючи найдовершенішим на той час методологічним інструментом аналізу химер утопічної свідомості, ця думка прийшла до формування найпотужнішої і найвпливовішої утопії в історії світової думки, утопії, що спирається на квазінаукове обґрунтування “залізних законів історії” та “неминучого краху капіталізму”, а й ще відкидає спроби будь-якої критики на адресу марксистської історіософської схеми. (Побіжно підкреслимо, що присутність цього утопічного ядра ріднить Маркса з його найближчими послідовниками - з Леніним, Троцьким, Сталіним, Мао Цзедуном, додає марксизму рис цілісної єдності незважаючи на значні зміни в інтерпретації подробиць серед адептів цього вчення, що звільняє нас від потреби на певному рівні абстракції розрізняти підхід Маркса і “марксистів”, вишукувати відмінності марксизму від чи то ленінізму, чи то приміром, маоїзму. Опора на це ядро дає нам змогу говорити про “марксизм”, не вдаючись, зокрема, до наступних історичних розбіжностей. З другого боку, аналіз розбіжностей і прямих перекручень, що їх зазнала доктрина вчителя, дасть змогу виявити причини та механізми спрощення й адаптації марксизму до рівня масової ідеології, зрозуміти, чому Маркс і надалі залишається видатним мислителем, тоді як його деякі “послідовники” виявили себе як гонителі й душителі будь-якої вільної думки).

Наявність загального утопічного пафосу передумов побудови комунізму у Маркса, дає нам підставу не тільки вважати його утопістом, а й розглядати марксизм як зрілу, закінчену і найбільш довершену форму соціального утопізму, що зумовила його живучість і постійну відтворюваність ось уже протягом півтора століття. Саме аналіз марксизму з погляду його приналежності до утопічної свідомості дає нам змогу зрозуміти структуру утопічної свідомості як такої, звільненої від флеру історичної мрії і переведену у сферу конкретного практичного соціального проекту.

Переходячи від політичного проекту Маркса до доктрини Леніна, слід одразу зазначити, що в цій доктрині марксизм зазнав значних спрощень і адаптації для масової свідомості з урахуванням специфіки російських умов. Контекст, у якому виник ленінізм (у тому числі контекст філософський і світоглядний), істотно відрізнявся від того контексту, у якому формувалося вчення Маркса. Замість європейських політичних філософій Руссо, Канта, ідеологів лібералізму, Гегеля, англійських економістів, з якими Маркс співвідносив свою теорію, ідейні пошуки Леніна визначалися його попередниками з народно-демократичного табору (особливо сильним був вплив М. Чернишевського), а також революційною практикою і радикальними доктринами таких фігур, як П. Ткачов, П. Лавров, С. Нечаєв.

Унаслідок цього теорія Маркса відрізнялася від її ленінського адаптованого “двійника” не тільки більшим ступенем складності, суперечливості, наявністю різновекторних тенденцій у розумінні соціально-історичних процесів (наприклад, “лінії Платона” і “лінії Арістотеля”), але також якісно і структурно. Якщо в Маркса мала місце лише тенденція до перетворення філософії та соціально-політичної теорії на чисту ідеологію (для формування якої він використовував дуже різнорідний ідейний і концептуальний матеріал), то ленінізм являє собою ідеологічну доктрину в чистому вигляді, що перетворила марксизм на різновид політичної релігії. Тому, коли в Маркса ідея побудови комуністичного суспільства спиралася на проект універсальної “емансипації людини” й була виправдана певною гуманістичною програмою, прагненням до реалізації людиною її великого призначення, то в Леніна вся марксистська філолофсько-антропологічна база звелася до її вузькосоціологічних еквівалентів (де основними термінами виступали ідеологеми на кшталт “експлуатації”) і жорсткої прагматики захоплення влади.

На жаль, рамки автореферату не дають можливості надати деталі, що відрізняють погляди окремих представників “ленінської парадигми” (наприклад, самого В. Леніна, Л. Троцького, М. Бухаріна, Й. Сталіна) від “ортодоксального марксизму” та нюанси розбіжностей усередині більшовицького теоретичного і практичного проекту (хоча сам по собі цей сюжет, незважаючи на значне число присвячених йому робіт, так само як і раніше становить значний теоретичний інтерес). У дисертаційному дослідженні увагу акцентовано на типологічних характеристиках ленінізму, умовно погодившись з абстракцію єдності даного напряму “політичної філософії” і спільності стилю радикально-екстремістського мислення ленінського напрямку.

У шостому розділі “Проблема становлення політичного ідеалу в сучасній Україні” розкриваються конкретно-історичні умови становлення незалежної України, специфіка кризи політичних цінностей на рубежі ХХ-ХХІ століть, коли почалося формування політичних проектів сучасної України, позитиви і негативи перехідного періоду в країні, ідеологічні, політичні, моральні та економічні хитання України, різних верств і політичних сил, що її складають. Досліджено також вплив на формування політичних ідеалів в Україні об'єктивного процесу глобалізації та зовнішніх політичних і економічних чинників. Здійснено також порівняльний аналіз процесу становлення політичних ідеалів в Україні з такими процесами в деяких постсоціалістичних та інших перехідних країнах. Критичному аналізу піддані ідеї неолібералізму та неоконсерватизму і показано, що для України ідеї демократичної і соціально-правової держави, гуманного соціал-демократичного проекту привабливіші ідеологічно, політично та економічно.

Соціал-демократична доктрина “демократичного соціалізму” належить до найвпливовіших напрямів політичної думки і політичної практики нашого часу. Відомо, що нині до Соцінтерну входять більше ніж 140 політичних партій та рухів. Соціал-демократичні партії очолюють значну кількість урядів країн Європи. Цей факт говорить, з одного боку, про “буржуазну респектабельність” цього руху, його вписаність у бюрократичний істеблішмент сучасної західної цивілізації. З другого боку, він є свідченням чутливості соціал-демократів до ідеологічної кон'юнктури епохи, їхнього уміння включати до свого катехізису найбільш модні ідеологічні течії, пристосовувати “ліві” критичні гасла до вимог тієї самої бюрократії, кістяк якої вони становлять. Саме тому для цілей нашого дослідження надзвичайно цікаво і важливо було розглянути, що пропонує цей впливовий рух стосовно проблеми справедливості. Нам важливо також було з'ясувати, у якій площині ця доктрина ставить дану проблему і який варіант її вирішення пропонує на відміну від розглянутих ліберальних моделей. Такий аналіз є повчальним ще й тому, що слово “справедливість” фігурує в програмному гаслі соціал-демократії - “Свобода, Справедливість, Солідарність”. Гуманістичний потенціал сучасної соціал-демократії - це той пункт, що робить дуже важливим засвоєння теоретичного і практичного досвіду соціал-демократичних рухів у світі і в Україні.

Прийняття етики як основної стратегії політичного самовизначення і спрямованості соціального реформування має далекосяжні наслідки як для формування загальної соціал-демократичної доктрини, так і для визначення місця, що його посідає в цій доктрині проблема Справедливості.

Аналіз результатів парламентських виборів в Україні, провал на них “чистих” і відвертих популістів, помірний успіх “класичних” респектабельних партій і надзвичайно високий рейтинг в електорату представників націонал-популізму сучасного європейського зразка підкреслює глибинну спільність процесів, що відбуваються в Україні і у Європі. Крім специфічно європейських причин успіху націонал-популістів (труднощі загальноєвропейської ідентичності, потік іммігрантів, етнічно й культурно далеких європейським країнам), існує універсальна причина цього успіху, яку так само відзначають закордонні аналітики, і яка виявляється спільною для західноєвропейських та постсоціалістичних держав - замкненість правлячої бюрократичної еліти, її сконцентрованість на управлінській функції і втрата зворотного зв'язку з населенням.

Якщо соціал-демократія генетично є відповіддю викликам соціальних суперечностей західного капіталізму і західної цивілізації і має у своєму розпорядженні більш ніж півторастолітній історичний досвід, якщо радикальний націонал-популізм виник зовсім недавно як суто європейське явище, як відповідь на виклики глобалізації та євроінтеграції, то “керована демократія”, а сьогодні “суверенна демократія” - це суто постсоціалістичний феномен, “винахід”, що виник на пострадянському просторі.

З погляду політичної теорії концепти “керована демократія”, “суверенна демократія” являють собою чисту суперечність, оскільки перший концепт цього терміна перебуває в непримиренній суперечності з другим. Тому даний феномен поки не вкладається в теоретичні координати сучасної політології, де основною матрицею опису є проста опозиція “демократія/тоталітаризм”. “Керована демократія” не є відреставрований радянський тоталітаризм з елементами приватної власності і західних інституцій (принцип поділу влади, конституційне правління, демократичні вибори тощо). Цей феномен являє собою вигадливу суміш з елементів радянського комунізму (етатистська “державна” ідеологія, харизматична фігура Вождя), традиційного “дореволюційного” імперського авторитаризму, сучасного західного “нададміністрованого” світу і його новітніх інформаційних та політичних технологій (наявність яких і дала підстави теоретикам називати це суспільство суспільством “тотального контролю”). При цьому “керована демократія” не є простою сумою даних складових, але є таким синтезом, що здатний до непередбачених історичних мутацій. Концепт “суверенна демократія” - є спробою російської “офіційної” науки протиставити специфіку Росії Заходу, “напівавторитарної суверенної демократії” класичній демократії.

Політична практика України та її політична система не можуть бути вписані в модель “керованої” або “суверенної демократії” в типологічно чистому сенсі цього слова. Однак навіть наявність паростків та окремих елементів цих концептів дає підстави для побоювань і закликає до продовження серйозної роботи з демократизації нашої політичної системи. Інакше всі розмови про демократичну, соціально-правову, гуманну державу залишаються порожніми гаслами. Гуманістичне, інформаційне, відкрите суспільство, це - єдині “правила гри” для влади і населення, що передбачають відмову від системи пільг та привілеїв, прозорість цих правил у сфері економіки та прийняття рішень для громадян, розробку механізмів, що забезпечують цю прозорість.

Таким чином, концепт “відкритості” в нашому розумінні означає відкритість як: а) незамкненість Центру (владної еліти), тобто його відкритість для “поповнення” тими представниками населення, які схильні займатися політикою; б) наявність рівних стартових можливостей для одержання доходів та прибутків; в) “децентралізація” влади; г) прозорість (протиставлена “закритим суспільствам” насамперед в інформаційному плані). Ще раз нагадаємо, що зазначені пункти “відкритого суспільства” у даний момент не реалізовані ніде, однак ця обставина не скасовує їхньої значимості як регулятивного політичного ідеалу.

У сьомому розділі “Модернізаційний аналіз українського політичного ідеалу” розв'язується пізнавальна та практична проблема вибору політичного ідеалу України на шляхах: а) реставрації; б) повільної трансформації; в) динамічної модернізації. Дисертант, на основі аналізу ситуації в Україні в сфері політичної теорії та політичної практики, пропонує здійснювати суспільний проект політичної випереджувальної модернізації, що може стати каталізатором реформ в економічній, культурній сферах, в галузях науки і освіти.

Після публікації праць К. Маркса, Ф. Енгельса, М. Вебера, Г. Спенсера та деяких інших дослідників економічного і політичного розвитку у XIX столітті інтерес до модернізаційних соціальних проектів не тільки підвищився, а й набув сталості. Новий сплеск інтересу суспільствознавців до модернізаційної проблематики можна віднести на 60 - 90-ті роки XX століття, коли тріаду: “соціальні зміни - трансформація - модернізація” було проаналізовано не лише в економічному, а й у політичному аспектах на тлі завершення “холодної війни” і розвалу соціалістичного табору. Безумовно, підвищив актуальність модернізаційної проблематики вибух в останні 20 років у сфері ідей постмодерну і контрмодерну як альтернатив раціональному модерну.

Модернізаційний аналіз українського політичного ідеалу ставить ключове питання: чи є в Україні на рівні еліти та держави моделі політичного ідеалу як глобального проекту? Хоч би скільки ми вивчали програми політичних партій, Конституцію України, пропозиції стосовно політичних реформ, важко знайти там бодай якийсь глобальний проект з чітко визначеними цілями та засобами їх реалізації. Усе зводиться до тактичного перерозподілу повноважень гілок влади і спроб законодавчо врегулювати взаємовідносини влади і опозиції. Складається враження, що після глобального комуністичного проекту суспільство боїться глобальних проектів, підміняючи їх розмовами про демократію, вільний ринок, соціальну державу тощо. Так, за цими поняттями стоїть великий зміст. Але вони, так само як і в цілому суспільна практика є досягненням світової цивілізації. І важко сказати, як вони “працюватимуть” в українській версії політичної та економічної модернізації, коли вони не включені до системи глобального (для України) суспільного проекту.

У XXI столітті всі соціальні проекти пройняті глобальністю. Український політичний ідеал має бути, з одного боку, національним, а з другого - глобальним. Ця двобічність притаманна всім сферам суспільного життя України: економіці, політиці, культурі, освіті, науці та інформаційному простору. Обмежитися національним проектом Україна вже не може. Він, незалежно від намірів політичних сил, має бути вплетений у глобальний контекст. І це не відмова від національного суверенітету, а його забезпечення іншими, сучасними засобами, де регіональні і глобальні політичні, економічні, культурні, інформаційні організації та інститути відіграють дедалі більшу роль.

За теперішніх умов, як вже говорилося раніше, для України найбільш перспективним є продукт проекту модерна, зокрема і в політичній сфері. Проект модерну зі світською національною державою, громадянством, поділом функцій гілок влади, народом-сувереном, українською політичною нацією нового типу, яка є суб'єктом модернізації, складався для України протягом століть. Він ширший за “націоналізм”, “буржуазність”, “правову державу” тощо. Це має бути комплексний соціальний ідеал (де конкретні ідеали створюють систему) з чіткими засобами його реалізації. Безумовно, поряд завжди буде конкурент - контрмодерн (тоталітаризм, патріархальність тощо) або постмодерн (філософія кінця історії, кінця демократії, кінця соціальної держави).

Через аналіз основних політичних ідеалів нашої сучасності і політичних проектів, що на них ґрунтуються, ми неодноразово пересвідчилися в тому, що сучасна політична теорія, політичні цінності й політична практика, що на ній ґрунтується, перебувають у кризовому стані. Ще більші труднощі містить відповідь на питання про гуманістичні виміри політичного ідеалу, оскільки, як ми вже згадували, “гуманізм” є похідним від філософських уявлень про сутність Людини, її місце в Природі, Суспільстві та Історії. Аналіз драматичних подій нашої сучасності ще раз доводить, що в глобальних внутрішньо- й зовнішньополітичних конфліктах за зовнішнім антуражем падаючих бомб, терактів і відплат за них відбувається бій концепцій, концепцій справедливості і уявлень про гуманізм.

В межах української реальності та специфіки нових національних підходів до політичної науки, розмежування між теоретичним і повсякденним політичним знанням, теж існують точки збігу та незбігу поглядів на майбутнє України, на роль політичних інститутів влади і громадянського суспільства. Тому зростає роль наукового соціально-політичного конструювання реальності, з метою впорядкування політичної картини про Україну і в Україні, та обмеження впливу некомпетентних прожектів.

Важливе й те, що за всієї протилежності позицій різних соціальних груп і політичних партій усередині українського суспільства, є деякий варіант того, що самоочевидне для переважної частини населення: збереження генофонду нації та довкілля, необхідність мати суверенну державу з гуманістичними політичними інститутами та розвинуту економіку, забезпечення прав та свобод людини тощо. Безумовно, кожна соціальна та політична сила має свої уявлення про шляхи реалізації цього варіанта. Тому головна проблема соціального конструювання, і політичного - зокрема, полягає в тому, аби наблизитися до варіанта, що є оптимальним.

Науковий пошук у цьому напрямі має включати в себе методологічне положення про те, що “об'єкт мислення стає значно зрозумілішим у міру накопичення різних перспектив, у яких його можна розглядати”. Цей запас знання про минуле та сьогодення - створює передумови для систематизації соціально-політичного конструювання.

У загальному плані соціально-політичне конструювання - це процес переведення систем знання (теоретичного, повсякденного) в реальність, частково - у практику політичного життя. Деякі теоретичні конструкції не реалізуються практично і залишаються в різних іпостасях - ідеал, мрія, гіпотеза тощо. За умов консервативної стабільності соціально-політичне конструювання відбувається досить повільно, оскільки звичайний порядок повсякденного життя відтворюється традицією, cпогадами про минуле, інколи - догмою (релігійною, ідеологічною), міфом. Цей порядок може не подобатися деяким соціальним групам, новим поколінням. Але якщо вони не зможуть знайти засобів змінити встановлений політичний порядок, вони змушені будуть його прийняти і жити згідно зі встановленими нормами, - наприклад, у тоталітарній ідеократичній або теократичній державі. За умов інноваційного типу розвитку, де інновація переважає традицію, соціально-політичне конструювання відбувається динамічніше і стає основою політичних модернізацій.

Політична модернізація України слабко підготовлена теоретично, через відсутність соціального замовлення теоретикам з боку держави і політичних сил, а також ідеологічно та політично, хоч значна частина економіки прагне модернізації влади і політичних відносин, зокрема подолання корупції. До цього часу трансформація інститутів влади та громадянського суспільства відбувалася хаотично, тактичні інтереси політичної еліти домінували над стратегічними. Криза ідентичності нації затяглася, і суттєву роль у цьому відіграє ідеологічний та мовний розкол населення України.

За таких умов творити суперідеалізацію української держави, розробляти нові утопічні ідеали - безперспективно. Прагматичніше - розробляти моделі, що будуть різною мірою наближені до реального політичного ідеалу, і реалізувати їх на практиці.

Після президентських виборів 2004 і парламентських 2006 року поставлено мету зробити українське суспільство демократичнішим і справедлівішим, рішуче змінити зовнішньополітичний курс на реальну євроінтеграцію, але без втрат на інших напрямах діяльності. Народ України отримав нову Надію. Хоча реалізація цієї Надії буде проблемною, породить нові дискусії щодо сьогодення та майбутнього України.

ВИСНОВКИ

Для України незалежність, політична, економічна та духовна самоідентифікація, а також цивілізаційний вибір - стали фундаментально новими викликами. Однією з відповідей на ці виклики повинно стати формування ідеалу політичного розвитку і реалізація його в політичній практиці.

В сучасних умовах потрібно в суворій теоретичній формі переосмислити: що складало традиційну геополітичну сутність України, якою повинна бути відповідь на політичну й економічну переструктуризацію світу та Європи на рубежі ХХ і ХХІ століть, яку політичну систему суспільства ми будуємо і чи відповідає вона інтересам більшості народу, яким чином необхідно конструювати українську політичну ідентичність, щоб вона відповідала вимогам тих світових і європейських інституцій, повноправними членами яких ми прагнемо стати? Принципова значимість цих питань стимулює політичну науку на постійний аналіз внутрішньополітичного розвитку України і зовнішньополітичного курсу. Без відповідей на питання: “Яку державу ми будуємо? Куди ідемо і з ким?” - будь-які політичні реформи та політичні модернізації втрачають сенс.

В дисертації показано, що ці питання виникли вже при створенні перших цивілізацій, стародавніх держав. В ті часи філософи і політики зрозуміли важливість політичних ідеалів і ретельно обґрунтували їх. Доба Середньовіччя, коли держави зникали і народжувались, коли релігії наклали свій відбиток на всі форми мислення та дій, не знизила інтересу до політичних ідеалів, хоча науковість аналізу в політичній сфері різко впала. Епоха буржуазних революцій надала нове дихання філософії політики, усім політичним та юридичним наукам, зокрема тим, які обрали в якості предмета дослідження політичний ідеал.

Марксизм, позитивізм, прагматизм, раціоналізм, ірраціоналізм та інші філософські і політичні течії не обійшли проблем політичного ідеалу та шляхів його реалізації. Важливою умовою пізнання сучасної епохи і адаптації до її вимог є дослідження тих теоретичних витоків, які обумовили становлення сучасних суспільств, тих “внутрішніх” конструкцій, на яких тримаються держави, тих ідей, проектів, які надихають нації та народи на пошук нових моделей політичного розвитку та реалізацію їх на практиці. Однак сучасна українська політична свідомість усе ще не засвоїла раціональне моделювання цих конструктів за умов незалежності України. До цього часу домінують або ілюзорні конструкти у стилі марксизму-ленінізму, або утопії про швидке входження в європейські політичні та економічні структури, про перетворення України у “центр Європи” тощо.

В умовах постійного ускладнення та прискорення розвитку сучасного світу в політичних науках починає складатись думка, що без реконструкції внутрішньої логіки формування політичних ідеалів, без аналізу причин здійснення або нездійснення їх на практиці процес пізнання невідворотно буде схилятися до парадигм, які штовхають до утопізму або штучного конструювання моделей майбутнього. Для політичної думки України це особливо небезпечно, оскільки це знайомий шлях відтворення звичайних авторитарних стереотипів мислення та дій.

Найбільш адекватною відповіддю на виклики сучасності може бути реконструкція процесу становлення різного типу політичних ідеалів, визначення цілісності нової політичної реальності в світі й Україні, окреслення політичного ідеалу України на базі врахування тенденцій політичного розвитку світу і наукового прогнозу політичного майбутнього України. Це можливо через побудову принципово нової “системи координат” політичного аналізу та відповідної системи категорій і понять, в якій би сама соціополітична реальність одночасно була обґрунтована онтологічно, структурно-логічно і прогнозно-динамічно.

Новизна конструкції цієї монографії визначається насамперед поєднанням історико-філософського та політологічного підходів. При цьому не відкидаються з сучасного політичного буття дохристиянські і християнські проекти історії, безперервність та саморозгортання політичного життя людства і народу України, розвиток цінностей державності і демократії, які сьогодні отримали можливості самопроектування та самоздійснення, хоча поки що в недостатній мірі для України.

В роботі також враховано, що людина входить у світ авторитаризму або свободи в залежності від тих об'єктивних умов, які склалися в суспільстві та державі, де існують різні варіанти взаємовідносин суспільства та особи. В сучасній глобальній цивілізації зростає не тільки ступінь гуманізму та справедливості загалом, а й роль суб'єктивного фактору, особливо в політичній сфері.

Політичні суб'єкти - держава, інститути влади і громадянського суспільства, еліти та лідери мають великий вплив на формування політичних ідеалів, на втілення їх в практику. Політичні кризи, конфлікти виникають тоді, коли занепадає віра в політичні ідеали, коли політична культура населення зменшується. Тому вивчення процесів формування політичної свідомості та культури є необхідним моментом дослідження політичних ідеалів та їх регулятивної ролі. В роботі також розгорнуті основні інтелектуальні параметри, обмеження та структури, які можуть бути “будівельним матеріалом” для нових політичних проектів, в яких людина функціонує як історичний діяч і вільна особа.

Сьогодні в Україні спостерігається зсув в основоположних категоріях політики, виникають нові надії на більш демократичне, гуманне та справедливе суспільство. Але в чому ж полягають основи для цих надій? Інколи знаходиться надзвичайно проста відповідь - у всьому винне попереднє тоталітарне суспільство та політичні суб'єкти того суспільства. Але ж пройшло п'ятнадцять років незалежності України. І чому наші досягнення в політичній сфері такі скромненькі? Може нове українське суспільство само породжує для себе проблеми? І якщо протиріччя нашого політичного розвитку залежать виключно від недоліків сучасного ладу, то, мабуть, варто глибше пізнати сутність цих протиріч.

Загибель старої віри у можливість досягнення земного Рая тоталітарними засобами привела значну частину науковців до двох висновків: а) треба відмовитися від думки знайти єдиний рецепт, який відкриє абсолютно новий шлях та нові засоби здійснення земного Рая; б) треба відмовитись від надії досягти такого щасливого майбутнього, яке стане останнім періодом історії. Історія вічно оновлюється, але не обіцяє повної світової гармонії. Щоб подолати сучасні гострі проблеми потрібно вивчати історію, дивитись в майбутнє з позицій науки, а не утопій, і працювати заради майбутнього, використовуючи досвід світу та нашої країни.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Дашутін Г. Політичний ідеал: світовий досвід і сучасна Україна. - К.: Академ - Прес, 2006. - 303 с.

2. Дашутін Г., Михальченко М. Український експеримент на терезах гуманізму. - К.: Парламентське видавництво, 2001. - 335 с..

3. Дашутін Г. Демократія як реальний гуманізм // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - К.: ІПіЕНД НАН України, 2002. - Вип. 3. - С. 5-20.

4. Дашутін Г. Цивілізаційно-глобалістський підхід до становлення інформаційного суспільства в Україні // Сучасна цивілізація: гуманітарний аспект. Діалог. Історія, політика, економіка. - К.: ІПіЕНД НАН України, 2004.- № 5. - С. 336-343.

5. Дашутін Г., Самчук З. Майбутнє української політики: світоглядно-цивілізаційні пошуки векторів дій // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - К.: ІПіЕНД НАН України, 2004. - Вип.. 5. - С. 134-173.

6. Дашутін Г. Політичні ідеали сучасної України // Актуальні проблеми внутрішньої політики. - К.: Національна академія державного управління при Президентові України, 2004. - № 1. - С. 46-53.

7. Дашутін Г. Політичні ідеал в Україні: історія і сучасність // Держава і право: зб. наукових праць. Юрид. і політ. науки. - Вип. 26. - К.: 2004. - Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. - С. 543-549.

8. Дашутін Г. Методологічні проблеми аналізу ролі політичного ідеалу в системі політичного знання // Держава і право: зб. наукових праць. Юрид. і політ. науки. - Вип. 27. - К.: 2005. - Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. - С. 638-646.

9. Дашутін Г. Політичний ідеал як пізнавальна проблема // Держава і право: зб. наукових праць. Юрид. і політ. науки. - Вип. 28. - К.: 2005. - Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. - С. 581-591.

10. Дашутін Г. Марксизм: критика чи утопія? // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - К.: ІПіЕНД НАН України, 2005. - Вип.. 7. - С. 130-145.

11. Дашутін Г. Політичний ідеал як пізнавальна проблема в стародавніх суспільствах Європи (постановка питання) // Держава і право: зб. наукових праць. Юрид. і політ. науки. - Вип. 32. - К.: 2006. - Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. - С. 511-518.

12. Михальченко М., Дашутін Г. Політичні і правові ідеї Київської Русі в різних інтерпретаціях Спадкоємці прагнуть отримати спадок і створити нові міфи // Політичний менеджмент. - К.: ІПіЕНД НАН України, 2006. - № 4(19). - С. 3-9.

13. Дашутін Г. Політичний ідеал Стародавньої Греції в постплатонівський період // Держава і право: зб. наукових праць. Юрид. і політ. науки. - Вип. 33. - К.: 2006. - Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. - С. 572-578.

14. Дашутін Г. Політико-правові ідеї та ідеали і періоду феодальної роздробленості посткиївських державних утворень // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - К.: ІПіЕНД НАН України, 2006. - Вип.. 8. - С. 145-151.

15. Дашутін Г. Альтернативи політичному ідеалові неолібералізму в епоху глобалізації й українська перспектива // Нова парадигма. - К.: Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова, 2006. - Вип. 58. - С. 163-176.

16. Дашутін Г. Перспективи української моделі демократичної соціально-правової держави // Вища освіта України. - К.: Інститут вищої освіти АПН України, 2005. - № 2. - С. 24-29.

17. Дашутін Г. Криза традиційних політичних цінностей в епоху глобалізації // Вища освіта України. - К.: Інститут вищої освіти АПН України, 2005. - № 3. - С. 51-58.

18. Михальченко М., Дашутін Г. Політичний ідеал як пізнавальна проблема. Теоретико-методологічний аналіз // Філософські проблеми гуманітарних наук. - К.: Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка, 2005. - № 7. - С. 146-151.

19. Михальченко М., Дашутін Г. Українська модель демократичної соціально-правової держави: від Української мрії до сьогоднішньої реальності // Зб. наукових праць. Політичні науки. - Т. 54. Вип. 41. - Миколаїв: Миколаївський державний гуманітарний університет ім. П. Могили, 2006. - С. 7-11.

20. Михальченко М., Дашутін Г. Політичний ідеал відкритого суспільства в умовах “керованої демократії” // Вища освіта України. - К.: Інститут вищої освіти АПН України, 2006. - № 2. - С. 5-14.

21. Дашутін Г. Гуманістичні виміри політичного ідеалу сучасної України // Філософія освіти. - К.: Інститут вищої освіти АПН України, 2006. - № 1 (3). - С. 181-190.

22. Дашутін Г. Ідея справедливості в сучасних ліберальних доктринах та її бачення в Україні // Практична філософія. - К.: Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, 2006. - № 2. - С. 145-151.

23. Дашутін Г. Політичний ідеал М. Драгоманова і сучасний політичний розвиток // Зб. наукових праць до 165-річчя з дня народження Михайла Драгоманова. - Вип.1. - К.: Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова, 2006. - С. 53-56.

24. Дашутін Г. Політичний ідеал модернізації України // К.: Знання України, 2006. - 40 с.

АНОТАЦІЇ

Дашутін Г.П. Політичний ідеал: світовий досвід і сучасна Україна. - Монографія (303 стор.).

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси - Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, Київ, 2006.

Дисертація присвячена дослідженню процесів становлення та функціонування політичних ідеалів, у тому числі в сучасній Україні. Політологічний аналіз системно пов'язаний з історико-філософським і правовим при дослідженні історичного процесу зміни політичних ідеалів та інститутів. Висвітлюються загальнотеоретичні, методологічні та прикладні проблеми вивчення і застосування на практиці різних типів політичних ідеалів, зокрема ідеалів, які формуються в сучасній Україні.

Аналіз політичної історії суспільств по лінії: розробка, впровадження, зміна політичного ідеалу - базується на історико-порівняльних, етнокультурних, структурно-функціональних, футорологічних та інших методах загальнонаукового і політологічного дослідження, які дозволяють у процесі змін політичних ідеалів побачити світогляд дій різних соціальних страт, груп, мислителів, розкрити мотиви дій влади та інституцій громадянського суспільства, народних мас та політичних лідерів.

В роботі здійснена класифікація історичних типів ідеалів за цивілізаційною, структурно-функціональною, світоглядною та класово-партійною ознаками і показується, що політичний ідеал не слід зводити до проектів ідеальних держав, утопій, зразків раціональності і це треба враховувати в Україні. Ідеал політичного розвитку, розбудови держави може містити у собі суспільну мрію, ідеальний образ майбутнього або жорстку раціональність тоталітаризму. Тому цей складний феномен треба розглядати як поєднання раціональності та ірраціональності, мрії та реальної практики.

У ХХІ столітті всі політичні проекти поєднують національні інтереси з глобальними інтересами формування узгоджених правил функціонування економіки та політики. Український політичний ідеал має бути, з одного боку, національним, а з другого - глобальним.

Ключові слова: політика, ідеал, політичний ідеал, держава, політичний режим, народ, політичний процес, політичний інститут, громадянське суспільство, особистість.

Дашутин Г.П. Политический идеал: мировой опыт и современная Украина. Монография (303 стр.).

Диссертация на соискание степени доктора политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. - Институт политических и этнонациональных исследований им. И.Ф. Кураса НАН Украины, Киев, 2006.

Диссертация посвящена исследованию процессов становления и функционирования политических идеалов, в том числе в современной Украине. Политологический анализ системно взаимосвязан с историко-философским и правовым при исследовании исторического процесса изменения политических идеалов и институтов. Освещаются общетеоретические, методологические и прикладные проблемы изучения и применения на практике разного типа политических идеалов, в том числе идеалов, которые формируются в современной Украине.

В диссертации показывается, что разнонаправленность, неоднозначность и многомерность политических процессов ведет к формированию разного типа политических идеалов, где конкретно-исторические условия определяют не только тип, вид, специфику политеского идеала, но и общественный механизм его внедрения или игнорированя обществом, властью, политическими силами, в конечном счете определяется тип политических институтов и режимов.

Анализ политических историй обществ по линии: разработка, внедрение, изменение политического идеала - базируется на историко-сравнительных, этнокультурных, структурно-функциональных, футурологических и других методах общенаучного и политологического исследования, которые позволяют в процессе изменений политических идеалов увидеть мировоззрение и действия разных социальных страт, групп, мыслителей раскрыть мотивы действий власти и институций гражданского общества, народных масс и политических лидеров.

В работе осуществлена классификация исторических типов идеалов по цивилизационному, формационному, структурно-функциональному, мировоззренческому и классово-партийному признакам. Эти признаки могут в каждом конкретном случае выступать критерием классификации, в том числе политических идеалов современной Украины. Показывается, что политический идеал не надо сводить к проектам идеальных государств, утопий, образцов рациональности. Идеал политического развития, создания государства может содержать в себе общественную мечту, идеальный образ будущего или жесткую рациональность тоталитаризма. Поэтому этот сложный феномен необходимо рассматривать как единство рациональности и иррациональности, мечты и реальной практики.

В ХХІ столетии все политические проекты включают в себя национальные и глобальные интересы формирования согласованных норм и правил функционирования экономики и политики. Украинский политический идеал должен быть, с одной стороны, национальным, а с другой - глобальным.

Ключевые слова: политика, идеал, политический идеал, государство, политический режим, народ, политический процесс, политический институт, гражданское общество, личность.

Dissertation on achieving a Doctor of Politics Scientific Academic Degree, speciality 23.00.02 - political institutes and processes - I.Kuras Institute of political and ethnic analysis, Ukrainian National Academy of Science, Kyiv, 2006.

The Dissertation is dedicated to the research of the establishment processes and functioning of political ideals, including in modern Ukraine. Political science analysis is systematically connected with historical-philosophical and legal analysis during the research of historical process of changes of political ideals and institutes. General theoretic, methodological and applied problems of learning and using on practice different types of political ideals, especially ideals that are forming in modern Ukraine, are widely covered.

Analysis of political history of societies in line: development, introduction, change of political ideal is based on historical-comparative, ethnic-cultural, futuristic and other methods of general theoretic and political science research, which allows to see the world view of different social classes, groups, thinkers in the process of changes of political ideals, uncover the motives of actions of government and civil society institutions, people and political leaders.

Classification of historical types of ideals by civilization, structural-functional, world view and class-party characteristics is implemented in this work, and it shows that political ideal should not be brought to the projects of ideal states, utopias, rationality examples, is needed to be taken into consideration in Ukraine. The ideal of political development, formation of the country might contain in itself a public dream, ideal image of the future or a tough rationality of totalitarianism. That is why this complicated phenomenon must be looked at as a unification of rationality and irrationality, of dream and reality.

In ХХІ century all political projects are combining national interests with global interests in formation of the agreed rules of functioning of economics and politics.Ukrainian political ideal must be on one hand national, on the other hand - global.

Key words: politics, ideal, political ideal, state (country), political regime, people, political process, political institute, civil society, individuality.

Размещено на Allbest.ru