Актуальність теми дослідження. Складність процесів демократизації українського суспільства обумовлюють актуальність досліджень проблем політичної соціалізації в усіх проявах та аспектах. В умовах суперечливого становлення демократичної політичної системи, зміни суспільно-політичних відносин, деформації соціальних зв'язків, втрати значення попередньо набутих політичних практик ускладнюється процес політичного розвитку особистості, її активної участі у формуванні нових форм організації суспільства.

Особистість не лише пристосовується до соціально-політичних змін суспільства, знаходиться під впливом трансформаційних процесів в усіх сферах суспільного життя, але є суб'єктом їх розвитку та подальших перетворень, що визначається особливостями процесу політичної соціалізації. Крихкість комуністичних режимів полягала не лише у економічній недоцільності соціалізму та ілюзорності відображення інтересів народу у партійній системі, а й у втраті раціональності ідей, що лежали в основі всього режиму, коли люди перестали вірити в дієздатність системи, були виключені з процесів її розвитку. Тому особливої ваги набуває розгляд проблем участі людей у становленні демократичної політичної системи при чому із залученням як теоретичного, так і емпіричного матеріалу щодо тих країн, становлення нового суспільного порядку яких продовжується вже досить довгий час. Слід зауважити, що дослідження політичної соціалізації в сучасних трансформаційних суспільствах ускладнюється значними відмінностями процесів демократизації авторитарних країн Латинської Америки, Південної Європи та посткомуністичних країн Центральної та Східної Європи. Відтак, застосування трансформаційних моделей поставторитарних та посткомуністичних суспільств напрацьованих в сучасній політичній науці має відбуватися із урахуванням конкретно-історичних умов існування суспільства, об'єктивно сформованих взаємозв'язків, інститутів, норм, ролей і т.д.

Продуктивність поєднання вже вироблених теоретичних положень щодо процесу політичної соціалізації та теоретико-аналітичних матеріалів світових демократичних трансформацій дає можливість підвищити прогнозованість суспільного розвитку, полегшити пошук шляхів подолання гетерогенності суспільства, фрагментарності його політичної культури, характерного і для українського суспільства. В цьому контексті актуальність даної проблеми ще у тому, що свідоме прийняття особистістю та виконання нею політичних ролей означає успішне інтегрування у нове соціально-політичне середовище, від чого залежатиме стабільність політичної системи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Наукові проблеми державотворення України" та відповідної науково-дослідної теми філософського факультету 01БФ041-1 "Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть".

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є визначення суті та розкриття особливостей процесу політичної соціалізації в умовах демократизації суспільства. Реалізація цієї мети передбачає розв'язання таких задач:

систематизувати основні підходи до розуміння сутності політичної соціалізації та розкрити системний характер цього процесу;

з'ясувати характерні риси політичної соціалізації в демократичних та недемократичних політичних режимах;

виявити особливості політичної соціалізації в процесах демократизації поставторитарних та посткомуністичних суспільств;

розкрити специфіку політичної соціалізації в умовах трансформації українського суспільства;

політична соціалізація демократизація український

визначити основні напрями гармонізації процесу політичної соціалізації в українському суспільстві.

Об'єктом дисертаційного дослідження є процес становлення сучасного демократичного суспільства.

Предметом дисертаційного дослідження є особливості політичної соціалізації в умовах демократизації суспільства.

Методи дослідження. Дослідження політичної соціалізації ґрунтувалося на засадах комплексного підходу до застосування методів дослідження. Системний та структурно-функціональний метод дав можливість цілісного аналізу протікання процесу політичної соціалізації в політичній системі та виявлення впливу основних її елементів на специфіку політичної соціалізації в конкретному суспільстві. Порівняльний метод дозволив з'ясувати спільні риси процесу демократизації в ряді авторитарних та тоталітарних суспільств з метою їх узагальнення. Історичний метод дав можливість дослідити сутнісні характеристики політичних структур, відносин, норм, що були характерні для досліджуваних суспільств в минулому, простежити їх вплив на процес політичної соціалізації в нових історичних умовах. Були використані методи емпіричних соціологічних досліджень з метою виявлення специфіки політичної соціалізації в її конкретному прояві.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше здійснено комплексній аналіз політичної соціалізації як складової сучасних демократичних трансформацій, з'ясовані особливості цього процесу у поставторитарних та посткомуністичних суспільствах, визначені основні суперечності його протікання в сучасному українському суспільстві.

У дисертаційному дослідженні обґрунтовано ряд положень, які відзначаються науковою новизною і виносяться на захист:

1. Дістало подальшого розвитку положення про системний характер процесу політичної соціалізації та встановлено, що політичний режим виступає основним критерієм для його типологізації. З'ясовано, що політична організація суспільства та наявні соціально-політичні відносини визначають процес становлення індивідів як суб'єктів політичної діяльності. Соціально-історичний досвід, що сконцентрований у політичній культурі, обумовлює ціннісно-нормативний зміст політичної соціалізації на рівні суспільства, структура соціальної системи опосередковує взаємозв'язок людини і політичної системи, виступаючи базою для індивідуальних мотивів, спрямованості політичної діяльності індивіда. Політичний режим як функціональний аспект політичної системи виступає основним критерієм для виділення типів політичної соціалізації. Встановлено, що для демократичних політичних режимів характерна "організаційна модель", суть якої полягає в активному включенні особистості у політичний процес на основі усвідомлених групових та індивідуальних інтересів. Основними рисами її є: участь громадян в процесі прийняття політичних рішень; організація приватних інтересів в асоціації та домінування колективних форм політичної участі; унормування політичної активності громадян шляхом встановлення правових меж політичної діяльності індивідів. Для недемократичних політичних режимів характерна "ізоляційна модель" політичної соціалізації, де особистість розглядається як об'єкт державного управління. Загальними рисами її є: жорстка регламентація політичної поведінки індивідів з боку органів держави; локалізація чи уніфікація соціальних інтересів; брак правового унормування соціально-політичних відносин.

2. Поглиблено аналіз політичної соціалізації в умовах демократичної трансформації сучасних суспільств та встановлено, що основними рисами її протікання є: соціальна дезорієнтація, що викликана деформацією соціальної та економічної систем суспільства та наслідками руйнації соціальних зв'язків, статусів та ролей; адаптація індивідів та соціальних груп до нових соціально-політичних умов існування шляхом встановлення соціальних ідентичностей та нормативно-рольової системи суспільства; мобілізація індивідів в рамках недержавних інститутів та встановлення норм групової участі в політичному процесі; встановлення лояльності до ціннісно-нормативних засад суспільства.

3. На новому науковому рівні проаналізований процес політичної соціалізації в ході демократизації посткомуністичних суспільств через призму порівняння з поставторитарними країнами на основі критеріїв: тривалість ціннісної адаптації масової політичної свідомості, інтенсивність політичної мобілізації мас, рівень лояльності населення до демократичного режиму. З'ясовано, що зорієнтованість населення посткомуністичних країн на цінності попереднього суспільно-політичного та економічного ладу більша ніж у населення поставторитарних суспільств в силу заідеологізованості масової політичної свідомості, тому адаптація до нових умов суспільно-політичного життя має конфліктний характер. Активізація недержавних організацій в посткомуністичних країнах не сприяє впровадженню норм асоціативної політичної участі, на відміну від поставторитарних суспільств, де послаблення державного контролю веде до розширення можливості політичної мобілізації соціальних груп, кооперації громадян на основі власних інтересів. Лояльність населення до демократичного політичного режиму в посткомуністичних суспільствах напряму залежить від успішності економічних перетворень на відміну від поставторитарних суспільств, де лояльність до нових політичних інститутів залежить від адекватного представлення інтересів соціальних груп на рівні політичної системи.

4. Виявлені нові аспекти політичної соціалізації в сучасному українському суспільстві та встановлені на їх основі тенденції розвитку соціально-політичних відносин. З'ясовано, що регіональна приналежність індивідів стає більш впливовим фактором у формуванні ціннісних орієнтацій та установок населення ніж їхнє соціальне становище. За відсутності певних умов (структурування соціальної системи, підвищення рівня доходів, формування середнього класу, наявності ефективної правової системи) відбуватиметься: а) продовження регіоналізації політичної культури в силу стійкості регіонально-територіальної ідентифікації, б) повільне формування класової самосвідомості, в) наростання потенційної політичної активності населення при низький здатності до організованих форм участі у політичному процесі.

5. Розроблено рекомендації щодо напрямів гармонізації процесу політичної соціалізації в українському суспільстві. Необхідним є подальше впровадження державних програм громадянської та політичної освіти у навчальних закладах. Ці програми мають включати формування громадянської ідентичності, почуття солідарності та патріотизму у дітей і молоді. Освітня складова політичної соціалізації повинна доповнюватися комплексом виховних заходів державних інституцій: Міністерства освіти та науки з усіма закладами, Міністерства культури та туризму, Міністерства у справах молоді і спорту. Набуття практичного політичного досвіду, навичок політичної діяльності у молоді може бути забезпечено шляхом консолідації зусиль молодіжних організацій та політичних партій. Інформаційна сфера повинна забезпечувати компетентну участь у політиці, єдиний комунікативний простір. У соціально-економічних перетвореннях необхідна стабілізація соціальної структури суспільства, формування середнього класу.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що вони можуть бути використані для розробки подальших теоретичних і практичних досліджень процесу політичної соціалізації, а також у навчальному процесі при підготовці навчальних курсів за спеціальностями "Політологія", "Соціологія". Положення та висновки дисертації можуть використовуватися при розробці науково обґрунтованих проектів та концепцій політичного виховання, стратегій розвитку політичної освіти України, що неможливі без врахування особливостей політичної соціалізації в процесі демократизації сучасного суспільства.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження висвітлено у доповідях та повідомленнях на наступних наукових-теоретичних і науково-практичних конференціях: Міжнародна наукова конференція "Людина - світ - культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних та релігієзнавчих досліджень" (до 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка) (Київ, 20-22 квітня 2004 р.); Міжнародна наукова конференція "Дні науки філософського факультету - 2005" Київського національного університету імені Тараса Шевченка (26-27 квітня 2005 р.); Міжнародна наукова конференція "Дні науки філософського факультету - 2006" Київського національного університету імені Тараса Шевченка (квітень 2006 р.).

Публікації. Результати дисертації опубліковані в 4 статтях у фахових наукових виданнях, а також у 3 тезах наукових конференцій.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 190 сторінок, обсяг основної частини - 172 сторінки, список використаних джерел містить 222 найменувань, обсягом 18 сторінок.

Основний зміст дисертації

У "Вступі" подається загальна характеристика дисертаційного дослідження: обґрунтовується актуальність обраної теми, зазначається її зв'язок з існуючими програмами науково-дослідницької діяльності, формулюється об'єкт і предмет дослідження, його основна мета та відповідні задачі, визначаються методи дослідження, висвітлюється наукова новизна, теоретичне та практичне значення одержаних результатів.

Перший розділ дисертації - "Теоретико-методологічні засади дослідження політичної соціалізації" присвячений аналізу літератури з теми дослідження, огляду західних та вітчизняних підходів до проблеми політичної соціалізації, а також з'ясовуються характерні риси цього процесу в демократичному та недемократичному політичних режимах.

Встановлені наступні етапи розвитку теорії політичної соціалізації. Перший етап: з кінця XIX до 60-х років XX століття. У цей період теоретичні моделі процесу соціалізації напрацьовані в межах структурного функціоналізму (Т. Парсонс), символічного інтеракціонізму (Дж. Мід, Ч.Х. Кули) та психоаналізу, які активно розвиваються в галузях соціології, психології та застосовуються дослідниками політичної науки, зокрема в рамках системного аналізу (Д. Істон).

Другий етап: з середини 60-х років до 80-х років XX століття, під впливом перегляду основних положень біхевіоризму в західній політичній науці виокремлюються дослідження рольових механізмів (виконання громадянами політичних ролей, С. Верба, Н. Най) та енкультурації (безконфліктне засвоєння людиною норм та цінностей політичної культури даного суспільства, Г. Алмонд, С. Верба). Інший методологічний напрямок мали дослідження процесу соціалізації в радянській науці. Спираючись на діалектичний матеріалізм в радянській соціології та психології був нароблений певний аналітичний матеріал щодо розуміння процесу соціалізації. В роботах П. Є. Кряжева, Ю.А. Замошкіна, І.С. Кона, Л.П. Буєвої дається детальний аналіз процесу формування особистості під впливом об'єктивно-історичних умов, сукупності соціальних факторів. Подальшої розробки ця проблема набуває у дослідженнях Б.Д. Паригіна, Є.С. Кузьміна, Н.В. Андрієнкової. У кінці 70-х років виокремились основні підходи до розуміння сутності політичної соціалізації: як процесу засвоєння соціально-історичного досвіду (Ф.М. Бурлацький, А.А. Галкін, С.І. Васильцов, А.М. Салмін, С.В. Михайлов); як процесу освоєння політичних відносин та їх розвиток у політичній діяльності індивідів (Н.М. Кейзеров, А.П. Чередніченко, В.В. Мшвєнієрадзе); як процесу політичного виховання та навчання молодого покоління (Н. Блінов, Ю. Ожегов, Ф. Шерегі, В. Щегорцов); як процесу формування політичної свідомості індивідів та соціальних груп (К.Г. Холодковський, Б.А. Грушин, Г.Г. Ділігенський, Е.Я. Баталов). Власне ці підходи відображають аспекти політичної соціалізації, що знайшли свій розвиток в сучасних дослідженнях в рамках різних наук.

Третій етап: з другої половини 80-х років XX століття в орбіту досліджень залучаються процеси демократизації авторитарно-тоталітарних режимів. З цього часу в науковому середовищі пострадянських країн дослідження проблеми політичної соціалізації ведуться у напрямку осмислення нових форм розвитку суспільства. Цій темі присвячені роботи, зокрема Я.В. Любивого, В.В. Трошихіна, П.А. Сергієнко. У подальшому розробка проблеми політичної соціалізації здійснювалася у руслі перегляду загально-теоретичних засад цього процесу російськими вченими: Н.Н. Журавльовим, С.І. Чернишовим, А.І. Щербініним, Є.Б. Шестопал, В.І. Тепловим, Т.Н. Самсоновою. В українській науці дослідження ведуться через аналіз посткомуністичного розвитку українського суспільства (Є. Головаха, О. Бабкіна, В. Пухляк, С. Макеєв, А. Надточій, І. Федірко, Н. Гедікова). Проблеми політичної соціалізації через призму політичної культури українського суспільства досліджуються авторами: В. Бебиком, Ю. Пахомовим, О. Проскуріною І. Жадан, С. Кисельовим, О. Кисельовою, С. Рябовим. Роль та місце політичної соціалізації молоді в процесах демократичної трансформації України - провідна тема досліджень М. Остапенко, М. Іванова, Ю. Загороднього, В. Курила, С. Савченка, О. Вашутіна. З'ясуванню особливостей політичної соціалізації молодого покоління присвячене дисертаційне дослідження Н.М. Юрій "Політична соціалізація молоді в умовах трансформації суспільства: аналіз міжнародного і українського досвіду" та М.С. Катаєвої "Політична соціалізація школярів в умовах трансформації українського суспільства". Більш загальний аспект проблематики політичної соціалізації міститься у дисертаційному досліджені Н.Ф. Гедікової "Політична соціалізація особистості в період демократизації українського суспільства".

Не применшуючи значення розробок українських вчених, треба зазначити, що в них відсутні комплексні теоретичні дослідження процесу політичної соціалізації як складової становлення демократії. Залишається без уваги розгляд загальних особливостей розвитку політичної соціалізації в ряді країн, що схожі за специфікою трансформаційних процесів.

Процес політичної соціалізації може бути представлений як процес інтеграції індивідів до всієї системи соціально-політичних відносин, включення їх в інституціональну структуру суспільства шляхом політичної діяльності особистості, в ході якої відбувається пізнання та подальший розвиток даних відносин.

Процес політичної соціалізації має конкретно-історичний характер, адже обумовлений розвитком усієї системи наявних суспільно-політичних відносин та інститутів, точніше функціонуванням політичної системи суспільства. У такому розумінні дослідження політичної соціалізації має включати: політичну організацію даного суспільства (державні органи, політичні партії, організації тощо), наявні соціально-політичні норми, що визначають весь процес становлення індивідів як суб'єктів політичної діяльності; зміст соціально-історичного досвіду, що сконцентрований у політичній культурі; структуру соціальної системи, як проміжної ланки між людиною та політичною системою, що виступає базисом для формування індивідуальних мотивів політичної діяльності, переконань, поглядів, ціннісних орієнтацій тощо.

Зміст взаємозв'язку політичної системи та особистості як суб'єкта політичної діяльності розкривається через загальні механізми, які лежать в основі процесу політичної соціалізації: стандартизації політичної поведінки індивідів (забезпечується діяльністю політичних інститутів, правовою системою, соціально-політичними нормами та санкціями), енкультурації, тобто передачі соціально-історичного досвіду. На рівні політичної свідомості особи механізмом політичної соціалізації виступає інтеріоризація. Механізм ідентифікації із соціальною групою визначає індивіда в якості групового суб'єкта політичної діяльності.

Залучення індивідів до політичних процесів відбувається в індивідуалізованій та груповій формах. Становлення індивіда в якості групового суб'єкта політичної діяльності визначається такими напрямками впливу соціальної групи на процес політичної соціалізації індивіда: усвідомлення групових потреб, інтересів та переведення їх у власні орієнтації та позиції; узгодження дій особистості та групи шляхом досягнення "психологічної" єдності на емоційному, раціональному, вольовому рівнях; консолідація поглядів та організація дій індивідів на основі спільних цілей. Усвідомлення соціальних інтересів, що формують мотиваційну сферу особистості, обумовлюють її індивідуальну політичну поведінку. Політична поведінка людини може мати свій вираз у політичній дії (певний ступінь активності) та політичній бездіяльності (іммобільності). Інтенсивність політичної дії проявляється у реагуванні на імпульси політичної системи через електоральну активність, діяльність у політичних організаціях та поза інституціональних політичних рухах.

У залежності від типу політичної системи характер протікання процесу політичної соціалізації має свою специфіку. У роботі політичний режим розглядається як основний критерій виділення типів (моделей) політичної соціалізації з метою аналізу системності його протікання. Встановлюються такі параметри аналізу, як характер взаємовідносин держави з громадянами, функціонування політичних та неполітичних організацій, залучаючись до яких особа реалізує свої політичні інтереси, наявна політико-правова система, що санкціонує дії індивідів та груп, встановлюючи рамки політичної активності, стандарти політичної поведінки, міру застосування примусу до їх виконання.

Так, для сучасних демократичних країн характерний тип політичної соціалізації, що передбачає активне включення особистості у політичний процес на основі усвідомлених групових та індивідуальних інтересів. Демократичні процедури формування органів влади створюють можливість широкої участі індивідів у політичному житті суспільства, стимулюючи стійку заінтересованість громадян у політичній системі та активну участь в ній. Політичні норми, в тому числі і правові, наділяють індивідів широкими правами та свободами, що дає можливість реалізації своїх інтересів у різних формах політичної участі. Вільне функціонування політичних партій та організацій розширює можливості політичної діяльності індивідів та соціальних спільностей щодо задоволення своїх інтересів та досягнення цілей. Тому для таких суспільств характерна "організаційна модель" у взаємозв'язку особистості та політичної системи. Сучасну демократію можна охарактеризувати як систему, що створює оптимальні умови для самореалізації індивідів в якості групових суб'єктів. Широка мережа асоціацій та організацій різного роду виступає каналами політичної діяльності індивідів у реалізації своїх цілей. У той же час ефективна інституціональна структура сприяє самовизначенню соціальних груп, що відображається на політичній усвідомленості індивідів, формуванні в них адекватної системи потреб та інтересів, ціннісних орієнтацій шляхом чіткої соціальної ідентифікації. З іншого боку, дана модель включає набір методів обмеження політичної активності мас з метою стабільного функціонування політичної системи. Політико-правові норми запроваджують загальні рамки політичної діяльності груп та індивідів, їх обов'язки та права, а також встановлюють ситуації в яких застосовується примус. Ця модель містить два основних принципи: громадянства (як основи консолідованості дій в політиці) та "правозаконності" (всезагальність правил підпорядкованості).

Дана модель має свої різновиди в англо-американській та континентально європейській політичних системах (за типологією Г. Алмонда та С. Верби). У відносно гомогенних суспільствах за культурною ознакою спостерігається більш централізований вплив таких факторів як сім'я, шкільні заклади, політичні партії на відміну від гетерогенних, де наявна локалізація соціалізуючих впливів у рамках політичних субкультур. Для континентально європейської політичної системи основні фактори політичної соціалізації (партії, організації, школи, ЗМІ) організовані за лініями сегментів, де існує власна система цінностей, поглядів тощо. Наприклад, політичні партії у Франції більш орієнтовані на релігійні, етнічні сегменти населення, ніж у США.

Для недемократичних політичних систем характерною є "ізоляційна модель", де особистість є об'єктом управління, а активна участь громадян у політичному житті в ролі самостійних свідомих суб'єктів розглядається як загроза стабільності політичної системи. Загальними умовами її функціонування є звуження або відсутність політичних прав і свобод громадян, обмеження діяльності політичних партій та організацій, локалізація або уніфікація соціальних інтересів, що не представлені в політичній системі. Авторитарний режим допускає деякий ступінь свободи у духовно-культурній, економічній сферах, однак політична активність строго регламентується та обмежується силовими засобами. Загальною рисою виступає іммобільність політичної поведінки мас, їх вилученість із політичних відносин. Специфіка цієї моделі проявляється у сучасних "незахідних" авторитарних країнах, яка полягає у тому, що політичні орієнтації та норми поведінки обумовлені общинною приналежністю (релігійна, етнічна, кастова). Соціально-політичні відносини таких суспільств вирізняються такими рисами, як колективізм та патерналізм.

Спираючись на роботи Х. Арендт, М. Джиласа, В. Райха, Г. Почепцова та інших можна встановити риси даної моделі в тоталітарних країнах. Основні принципи, що лежать в основі її функціонування - масовість та уніфікація соціальних інтересів та зв'язків, а основна лінія взаємовідносин людини та влади - примусова координація мас, що не здатна до самоорганізації. Умовою існування людини в соціумі є розмитість соціально-класової структури суспільства, однорідність суспільних відносин. Уніфікація соціальних зв'язків внаслідок деформації соціальної стратифікації суспільства призводить до зламу групової самосвідомості індивіда та орієнтацію лише на державу. Відповідно змінюється система потреб та інтересів, ідеалів та цілей, що мають штучно змодельований характер. Відсутність групових інтересів та інститутів їх представництва має наслідком атомізацію індивідів, вилучення їх з мережі соціальних та політичних зв'язків. Основне завдання держави - моделювання політичної поведінки мас, її наперед задана схематизація з метою впровадження системи тотожних реакцій на задані стимули.

У другому розділі "Особливості політичної соціалізації в процесах демократичної трансформації суспільства" розглядається процес політичної соціалізації в динаміці його спрямованості, змісту та характеру під впливом демократичної трансформації суспільно-політичних відносин, виділяються загальні умови та особливості його протікання в ході демократизації, а також досліджується специфіка політичної соціалізації в поставторитарних та посткомуністичних суспільствах.

Для опису якісних змін системних процесів суспільної організації більш придатний термін "трансформація", адже саме він найбільш адекватно відображає процес подолання елементів минулого суспільного ладу та набуття нових характеристик суспільного порядку. Демократизація сучасних суспільств виступає як цілеспрямований процес зміни політичного режиму, його структурних елементів і зв'язків. Тому політична соціалізація як складова цього процесу набуває якісно нових характеристик свого протікання.

Закономірності процесів демократизації суспільства визначають загальні умови розвитку політичної соціалізації. Делегітимізація руйнує усталену систему взаємозв'язку людини та політичної системи внаслідок кризи державних інститутів та децентралізації влади, лібералізація режиму розширює можливості політичної діяльності індивідів і соціальних груп у процесі реалізації своїх прав та інтересів, активізація недержавних інститутів сприяє організованій участі громадян у політичному процесі та впровадженню громадянських норм та правил поведінки, формування партійної системи забезпечує структурування суспільних інтересів.

На цій основі можна визначити основні риси політичної соціалізації в процесах демократичної трансформації: соціальна дезорієнтація, що викликана деформацією соціальної та економічної системи суспільства та наслідками руйнації соціальних зв'язків, статусів та ролей, системи норм та взірців поведінки; адаптація індивідів до нових соціально-політичних умов існування шляхом встановлення соціальних ідентичностей та входження в інституціональну структуру суспільства; мобілізація індивідів в рамках недержавних інститутів шляхом групової участі в політичному процесі; встановлення лояльності до ціннісно-нормативних засад суспільства як основи соціального консенсусу.

Базуючись на ряді концепцій трансформаційних процесів авторитарних суспільств (Д. Растоу, Ф. Шміттер, А. Пшеворський) автор робить ряд узагальнень, доповнюючи аналіз використанням емпіричних соціологічних даних. Процес делегітимізації авторитарного режиму внаслідок кризи його державних органів та розколу авторитарного блоку в середовищі еліт порушує усталену систему відносин підпорядкування громадян з владними інститутами. Послаблене державне регулювання неполітичної сфери суспільства давало можливість артикуляції інтересів соціальних груп, самоідентифікації індивідів, хоча із значними політичними, ідеологічними, культурними обмеженнями. Строга регламентація політичної активності мас, обмеження політичних дискусій та можливостей впливати на органи влади з боку громадян не виключали існування "обмеженного плюралізму" у різних сферах суспільного життя. Тому зниження державного контролю соціально-політичних відносин розширює можливості для активізації політичної діяльності громадян. Це створює передумови для зміни взаємовідносин людини та політичної системи, а відтак зміни типу політичної соціалізації характерного для авторитарного суспільства. Прикладами може стати Іспанія (1970-х років), де на стадії лібералізації було послаблено переслідування робітничих рухів, а також Бразилія (1980-х років), де одразу активізувалися молодіжні організації.

Допущення діяльності неконтрольованих державою організацій, примирливе ставлення до страйків, мітингів та інших акцій масового протесту, запровадження альтернативних виборів веде до розширення групових форм впливу на владу, запровадження нової системи ролей та їх варіативність (голосування, участь в діяльності асоціацій, масових рухах тощо). Підвищення рівня колективної залученості до політичного процесу має ряд наслідків у соціально-політичній сфері: стабілізація системи потреб та соціальних очікувань, засвоєння нової системи ролей та норм поведінки, забезпечення каналів недержавного регулювання політичної активності, усвідомлення цілей в політичній сфері через розвиток групової самосвідомості. Це спрямовує процес політичної соціалізації індивідів в бік моделі суспільно-організованої демократії (А. Пшеворський). Так, наприклад, у поставторитарній Іспанії і Португалії незважаючи на відсутність недержавних організацій на початок демократизації, вже у 1990-х роках роль профспілок, партій, рухів була достатньо відчутною.

Рівень конкурентності та конфліктності нової партійної системи, що спирається на широку підтримку соціальних груп може прискорювати або перешкоджати формуванню нових ідентичностей (класових, професійних), виокремленню суспільних інтересів, відтак успішному формуванню нової мотиваційної та когнітивної структур свідомості особи: усвідомлення потреб та інтересів, формування нової системи політичних цінностей, соціально-політичних установок.

Процес політичної соціалізації в поставторитарних країнах характеризується такими рисами як: активізація широких верств населення в різних формах політичної участі; кооперування громадян в добровільні об'єднання, членство у різного роду колективах; встановлення формальних правил унормування політичної діяльності соціальних груп та індивідів. Успішність процесів демократизації безпосередньо залежить від адаптованості громадян до нової політичної системи, встановлення нового стійкого взаємозв'язку людини та політичної влади на основі раціонального ставлення до політичних інститутів та структур демократичного політичного режиму. Соціальна солідарність щодо демократичних процедур та норм соціально-політичного порядку встановлюється в результаті взаємодії колективних дій різних груп та індивідів в політиці.

Процес політичної соціалізації в умовах трансформації тоталітарного режиму набуває своєрідних рис. Виходячи з актуальності проблеми, автор зосереджується на аналізі концепцій трансформаційних процесів Східної Європи, а також ряду пострадянських суспільств. Автор виокремлює ознаки посткомуністичних трансформацій відповідні предмету дослідження.

Криза державної та політичної системи в цілому, як і в попередньому випадку, має наслідком втрату легітимності політичного режиму, що базувалася на ідеологічній основі та виправдовувала ієрархічно побудований взаємозв'язок людини з державою. З кінця 50-х років XX століття в країнах Східної Європи та з 70-х років в СРСР штучно внесенні в масову політичну свідомість (за допомогою цілеспрямованої пропаганди та системи політичної просвіти) комуністичні цінності втратили своє цементуюче значення для легітимації влади. Починає домінувати модель політичної соціалізації, суть якої полягала в тому, що цілі політичного розвитку комуністичного суспільства не ставали внутрішніми переконаннями особи. Соціальні інтереси не були представлені в політичній системі, що призводило до прихованого негативного ставлення до держави, політичної системи в цілому з боку соціальних груп та індивідів.

Процес лібералізації режиму у посткомуністичних країнах, на відміну від поставторитарних суспільств, пов'язаний з нестабільністю економічних, соціальних та правових систем суспільства. У політичній сфері відмова від монопольного становища однієї партії, народження чи пожвавлення громадських та політичних організації не отримує широкої підтримки з боку населення в силу деформованості суспільних груп, їх інтересів та відносин, відтак впровадження нових політичних цінностей, моделей політичної поведінки, стійких форм участі у політичному процесі має повільний, хоча і неоднаковий характер у конкретних країнах. У пострадянській Білорусії та Росії через майже десять років (на 1999-2000 роки) зберігається стійка тенденція прихильності до попереднього суспільно-політичного ладу та менша зорієнтованість на західний шлях розвитку громадян цих країн на відміну від посткомуністичної Польщі та Угорщини. На цій основі, можна прослідкувати вплив процесів демократизації у посткомуністичних та пострадянських країнах на характер політичної соціалізації, виділивши таку кореляцію: рівень громадської активності - рівень легітимації нового політичного режиму. Так, наприклад, на початок 1990-х років в Угорщини, Польщі та Росії рівень громадської активності був однаково низький, а в 1999-2000 роках рівень підтримки демократичного режиму (демократичних інститутів як оптимальної форми державного правління) в Польщі та Угорщині відчутно вищий за Росію, де спостерігається тенденція до зниження. Відповідно, можна стверджувати, що на відміну від поставторитарних суспільств, інтенсивність адаптації населення до демократичних політичних інститутів та процедур меншою мірою залежить від активізації інститутів громадянського суспільства, більшою від інших факторів: рівень заідеологізованості масової свідомості, збереження механізму енкультурації, рівень соціальної дезінтеграції суспільства.

У результаті аналізу процесу політичної соціалізації в ході демократизації поставторитарних та посткомуністичних суспільств можна стверджувати про неоднорідність його протікання та виокремити основні критерії порівняння: тривалість ціннісної адаптації масової політичної свідомості, інтенсивність політичної мобілізації мас, рівень лояльності населення до демократичного режиму. У роботі стверджується, що зорієнтованість населення поставторитарних країн на цінності попереднього суспільно-політичного та економічного ладу менша, ніж у населення посткомуністичних суспільств, де на початковій стадії демократизації були наявні такі загальні риси масової політичної свідомості як: патерналістські очікування в соціально-економічній сфері, незацікавленість у політичній участі, недостатній рівень політичної освідченості, недовіра до інститутів влади. Для поставторитарних суспільств лібералізація режиму призводить до активізації населення, в посткомуністичних - пасивного неприйняття змін. Діяльність недержавних політичних інститутів у поставторитарних країнах більшою мірою сприяє залученню населення в якості групових суб'єктів до політичних відносин ніж у посткомуністичних суспільствах, де політична активність громадян не носить постійного інституціоналізованого характеру в силу відсутності практики вираження інтересів соціальних груп організаційними структурами. Лояльність населення до демократичного політичного режиму в поставторитарних суспільствах залежить від успішності функціонування політичних інститутів та представлення групових інтересів, на відміну від посткомуністичних суспільств, де лояльність до нових політичних інститутів та процедур напряму залежить від успішності економічних перетворень.

Третій розділ дисертаційного дослідження - "Проблеми політичної соціалізації в сучасній Україні" присвячений розкриттю специфіки політичної соціалізації в умовах демократизації українського суспільства. Досліджується вплив домінуючих інституціональних (державні органи, політичні партії, громадсько-політичні організації) та соціальних факторів (соціальне становище, регіональна приналежність) на характер залученості населення до політичного процесу, з'ясовуються основні тенденції в розвитку соціально-політичних відносин.

Сучасне українське суспільство проходить важливу фазу демократизації, на якій відбуваються зміни як у політичній системі, так і в структурах усього суспільства з його соціальними, економічними та індивідуально-особистісними основами.

В Україні соціальна стратифікація суспільства зазнала трансформації від соціальної рівності, заснованої на централізованій економіці з розподільчими функціями до глибокої соціальної нерівності, яка виникла на основі впровадження нових форм економічного життя. Наслідком стала зміна соціального становища окремих груп та індивідів у системі суспільного виробництва, тобто докорінна зміна статусів, рівня доходів, формальних та неформальних соціальних зв'язків, що відобразилася на деформації системи соціальної ідентифікації. У соціально-класовій структурі це проявилося у наступних ознаках: переміщення працівників з виробничих галузей до сфери послуг; скорочення питомої ваги представників промисловості за рахунок зростання частки зайнятих у сільському господарстві; інтенсивний процес формування приватного сектору; високий рівень безробіття серед населення та його зростання. Докорінна зміна соціально-економічних умов зруйнувала усталені соціальні відносини, традиційні зв'язки між соціальним статусом та образом життя, призвела до повільної адаптації населення до нових соціальних умов свого існування.

Втрата механізму ідентифікації в соціально-економічній сфері стає причиною низького рівня групової самосвідомості та організованості соціальних верств. Добровільні асоціації чи об'єднання, які мають забезпечувати стабільну участь населення в суспільно-політичному житті, хоча є достатньо кількісними та різновекторними, не здатні до забезпечення організації дій індивідів на основі спільних інтересів. Так, ряд соціологічних центрів фіксують, що 82-88% громадян (1994-2004 рр.) не належать до жодної з громадських, політичних організацій чи рухів, що є свідченням стійкої тенденції низького рівня здатності до активних колективних дій в політичній сфері. Відтак, впровадження стандартів громадсько-політичної діяльності, норм колективної участі в політиці, способів політичної взаємодії соціальних груп як передумови ціннісної стабілізації в суспільстві має повільний характер. Як наслідок, українське населення слабо консолідоване навколо демократичного курсу країни.

В умовах локалізації соціальних груп в економічній сфері, їх низької взаємодії на інституціональному рівні, приналежність до тієї чи іншої субкультури стає суттєвим фактором політичної мобілізації населення. Регіональна обумовленість процесу політичної соціалізації проявляється у тому, що в окремих регіонах України спостерігаються різні стратегічні орієнтири суспільного розвитку, політичні погляди щодо зовнішньої політики України, форми державного устрою, сфери поширення української мови, громадянства, тощо. Цьому сприяє неоднорідність впливу політичних партій, що зорієнтовані на різні стратегії розвитку суспільства, релігійних, націоналістичних організацій, ЗМІ. Так, найбільш виразно в українському суспільстві виокремилися два регіонально-територіальних сегмента на Заході та Сході країни. Тут наявна різниця у стереотипізації політичного мислення, як наслідок неоднорідності ментальних структур групової свідомості, політичних традицій та норм суспільно-політичного життя, уявлення про суспільно-політичний лад. Так, в Західній Україні наявні традиційні норми організованої участі у діяльності неурядових організацій, антикомуністичні та антиросійські політичні орієнтації, неприйняття патерналізму держави та домінування націоналістичних настроїв. На Сході та Півдні України більшою мірою проявляються стереотипи "радянської ментальності": антизахідні стратегічні орієнтири, російська інтеграція, патерналізм. Домінуючим залишається російськомовне населення. Ці дві регіональні субкультури українського соціуму, що склалися внаслідок історичних та соціально-економічних особливостей, стають більш впливовими в процесі політичної соціалізації, ніж соціальне становище індивіда, визначають культурно-політичну обумовленість мотивів політичної діяльності індивідів, систем соціально-політичних уявлень. Це підтвердили президентські вибори 2004 року.

Загальним показником інтегрованості українського населення в цілому, відображення соціально-політичної дійсності є наявність різних ціннісних та поведінкових орієнтацій в масовій політичній свідомості, які не співпадають із соціально-класовою чи територіальною приналежністю громадян. Спираючись на дані масштабного дослідження проведеного Інститутом соціології НАН України, ТОВ "Социс" - Центр соціальних і політичних досліджень, Фондом "Демократичні ініціативи" протягом десяти років (1994-2004), можна виокремити чотири типи масової політичної свідомості: авторитарний, конформний, демократичний, нігілістичний. До першого типу відносяться люди орієнтовні на режим "сильної руки", прихильники повернення до планової економіки на основі повного державного обліку і контролю, мають патерналістські очікування в соціальній сфері. До конформістів відноситься категорія населення з корекцією старих ціннісних орієнтацій - при збереженні їх ядра (суспільна власність, соціалістична демократія, соціальна справедливість, рівність, колективізм тощо), адаптуючи його до нової соціально-політичної реальності. Таке адаптування проявляється у прагненні до конформності, де демократичний вибір суспільного розвитку не означає відмову від авторитарного світосприйняття, тому характеризується одночасною підтримкою капіталістичного та соціалістичного політичного розвитку країни, поєднанням державного управління економікою та ринкових методів. Демократичний тип свідомості більш адекватно відображає головні принципи демократичного суспільства, надає перевагу капіталістичному розвитку України перед соціалістичним, приватному підприємництву, мінімізації участі держави у регулюванні ринкових відносин. Для нігілістичного типу масової свідомості характерне руйнування попередніх політичних цінностей, не схвалення ні консервативно-соціалістичного, ні демократичного шляху розвитку країни, байдужість до жодної з наявних в Україні політичних течій. Так, в українському суспільстві домінує авторитарний тип політичної свідомості. Така палітра уявлень про суспільно-політичний устрій країни свідчить про відсутність консенсусної основи для консолідації демократії, ціннісної легітимації демократичних інститутів та процедур.

У той час події, що відбулися під час президентських виборів в Україні в кінці 2004 року, можна розглядати як наслідок процесу політичної соціалізації молодого покоління та ресоціалізації старшого, а відтак, про відхід від попередньої моделі соціалізації, характерної для недемократичних режимів. Це свідчить про наявність, переважно у молоді, певної міри політичної усвідомленості (розуміння своїх інтересів та прав, їх вираження і захист), почуття політичної ефективності своїх дій в політиці, певну сформованість демократичної системи ціннісних орієнтацій. З іншого боку, можна стверджувати про недостатній рівень сформованості вмінь і навичок повсякденної суспільно-політичної діяльності. Участь мас у політичному процесі не має постійного характеру, на відміну від демократичних суспільств, де населення представлено не вільно діючими індивідами, а суспільними організаціями (асоціаціями), що здатні до впорядкування інтересів та політичної активності тих груп, які вони представляють. У той же час, процес інституціоналізації політичної системи має характер невизначеності внаслідок короткочасності державотворчих процесів. Нестабільність політичних інститутів ускладнює формування сталих політичних цінностей та традицій політичного життя, соціально-політичних норм поведінки.

На основі аналізу проблем політичної соціалізації в українському суспільстві були встановлені наступні тенденції розвитку соціально-політичних відносин: продовження регіоналізацій політичної культури в силу стійкості регіонально-територіальної ідентифікації; повільне формування класової самосвідомості та колективної активності на основі соціально-економічних інтересів; наростання потенційності політичної активності населення при низький здатності до організованих форм участі у політичному процесі.

Умовами для позитивної адаптації українського населення виступають: економічний розвиток, підвищення рівня доходів населення, формування середнього класу; наявність ефективної інституціональної структури, що забезпечить здійснення впливу населення на рішення, що приймає влада на всіх рівнях, та правової системи, що гарантує права та свободи громадян, справедливе судочинство. На нашу думку, основним завданням в реалізації цілеспрямованого впливу на процес політичної соціалізації є підвищення політичної, правової, економічної, етичної освітченості, насамперед молоді, засвоєння політичних знань про принципи та норми демократичної політичної системи, права та обов'язки, набуття нею практичних навичок громадсько-політичного життя. Переорієнтація суспільства на нові демократичні цінності розпочалися з ряду законодавчих актів, зокрема, Закону України "Про освіту" (1991 р.), як спроби закладання основ для самореалізації особистості. Сьогодні в Україні вироблені ряд концепцій громадянської освіти, в тому числі за участю Міністерства освіти та науки України та АПН України. Однак, державні програми повинні базуватись на врахуванні всього комплексу проблем політичної соціалізації громадян України та спрямовуватись на консолідацію українського народу як політичну спільноту.

Висновки

У висновках підсумовані результати, отримані при проведенні дисертаційного дослідження. Ці результати полягають у наступному:

Вивчення сутнісних характеристик процесу політичної соціалізації невід'ємне від конкретно-історичних умов його протікання. Зміст та спрямованість даного процесу обумовлені організацією політичних інститутів, наявними соціально-політичними нормами, соціально-історичним досвідом політичної практики, системою соціальних зв'язків конкретного суспільства. Політичні інститути та норми регулюють політичну діяльність особистості, внормовують та активізують її в певному напрямку. Соціальний досвід, що сконцентрований в політичній культурі обумовлює зміст політичної соціалізації транслюючи найбільш значимі політичні цінності та правила поведінки, створюючи певний інваріант, що відтворюється від покоління до покоління. Соціальна сфера суспільства детермінує структуру особистості через усвідомлення свого соціального становища, потреб та інтересів пов'язаних з ним.

Політичний режим як функціональний аспект політичної системи виступає основним критерієм для виділення типів політичної соціалізації за такими параметрами: характер стосунків держави з громадянами, функціонування політичних та неполітичних організацій, наявна політико-правова система. Для сучасних демократичних країн характерний тип політичної соціалізації, що передбачає активне включення особистості у політичний процес на основі усвідомлених групових та індивідуальних інтересів. Для таких суспільств характерна "організаційна модель" у взаємозв'язку особистості та політичної системи. Процес політичної соціалізації в демократичних країнах спрямований на формування особистості, яка зацікавлена в участі у політичному процесі, потенційно здатна до активних колективних дій в політиці, психологічно готова до виконання політико-рольових функцій в рамках встановлених правових меж. Однак, "організаційна модель" має свою специфіку в різних демократичних країнах в залежності від гомогенності політичної культури.