Партійно-державна політика щодо релігії та релігійних інституцій в Україні 1940–1960 років: політологічний дискурс

48

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

ПАРТІЙНО-ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЩОДО РЕЛІГІЇ ТА РЕЛІГІЙНИХ ІНСТИТУЦІЙ В УКРАЇНІ 1940-1960-Х РОКІВ: ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ ДИСКУРС

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

ВОЙНАЛОВИЧ Віктор Анатолійович

УДК 322.(477) “192” 1940-1960 рр.

Київ-2006

Дисертацією є монографія

Робота виконана в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України, відділ національних меншин

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор Панчук Май Іванович, завідувач відділом національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН України Михальченко Микола Іванович, головний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України

доктор політичних наук, професор Шуба Олексій Васильович, заступник завідуючого відділом апарату Верховної Ради України

доктор історичних наук, професор Лисенко Олександр Євгенович, завідувач відділом історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України

Провідна установа: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, відділ правових проблем політології

Захист відбудеться “26” вересня 2006 р. о 14⁰⁰ год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8, кім. 202

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України

Автореферат розіслано “18” серпня 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат політичних наук Г.І.Зеленько

Анотації

партійний державний політика

Войналович В.А. Партійно-державна політика щодо релігії та релігійних інституцій в Україні 1940-1960-х років: політологічний дискурс. Монографія (741 стор.)

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України, Київ, 2006.

На захист винесено результати дослідження партійно-державної політики щодо релігії, релігійних інституцій та віруючих в Україні впродовж 1940-1960-х років. Обґрунтовуються теоретико-методологічні засади вивчення природи, характеру і напрямів еволюції цієї політики; з'ясовуються зміст, взаємозв'язок внутрішньої і зовнішньої спричиненості, а також взаємодія об'єктивних і суб'єктивних чинників, які визначали параметри цієї політики на кожному з етапів її реалізації та стосовно кожного з об'єктів цієї політики; визначається загальне й особливе у здійсненні партійно-радянської церковної політики в СРСР у цілому та в Україні, зокрема. З'ясовано сутність впливу наслідків дослідженої політики на релігійно-суспільний і релігійно-інституційний розвиток в незалежній Україні, соціальну активність об'єднань віруючих, стан міжконфесійних і внутрішньоконфесійних, а також державно-церковних відносин.

Ключові слова: релігійна політика, державно-церковні відносини, радянський режим, тоталітаризм, релігійно-суспільний розвиток.

Vojnalovych Victor A. Party-State Politics toward Religion and Religious Institutions in Ukraine within 1940-1960-s: the Politological Dyscurs. Monograph (741 pages).

Thesis for a degree of Doctor of Political Sciences in speciality 23.00.02. - Political Institutions and Processes. - I.F.Kuras Institute of Political and Ethnonational Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2006.

The dissertation-monograph represents the results of broad research of Party and State politic toward religion, religious institutions and faithful within 1940-60-th. Author substantiates theoretical and methodological grounds of study of the nature, dimensions and correlation of this politic with general political strategy of Soviet leaders. Dissertation clarifies contents of Soviet Church politic in Ukraine, its peculiarities and patterns toward the main characters of religious landscape as well as brings to light reasons and driving forces of politics' crucial transformation in the course of the two decades. Author ascertains the essence of Soviet religious politics' impact over the religious-institutional development, Church-State relation and interchurch conflicts in independent Ukraine.

Key words: Politics toward Religion, Church-State relation, Soviet regime, totalitarianism, religious-social development.

Войналович В.A. Партийно-государственная политика в отношении религии и религиозных институтов в Украине 1940-1960-х годов: политологический дискурс. Монография (741 стр.).

Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. - Институт политических и этнонациональных исследований им. И.Ф.Кураса НАН Украины, Киев, 2006.

На защиту выносятся результаты исследования партийно-государственной политики в отношении религии, религиозных институтов и верующих в Украине в 1940-1960-х годах. Обосновываются теоретико-методологические основы изучения природы, характера и эволюции этой политики; определяются содержание и взаимосвязь внутренней и внешней причинности, а также взаимодействие объективных и субъективных факторов, определявших параметры этой политики на каждом из этапов ее реализации и относительно каждого из объектов этой политики. В диссертации осуществлена периодизация партийно-советской политики в отношении религии, религиозных институтов и верующих, исследованы корреляты изменений этой политики с генеральными этапами эволюции советской системы; определяются общие и особенные черты ее осуществления в Советском Союзе в целом и на территории УССР, в частности, установлены специфические параметры “украинской редакции” советской религиозной политики; анализируются модели этой политики относительно основных религиозных институтов Украины, а также корни, содержание, интенсивность и причины кардинальных трансформаций отдельных “конфессиональных политик” в рассматриваемый период и последствия этих “политик” для межцерковных и внутриконфессиональных конфликтов в независимой Украине. Обосновывается, что “религиозный компонент” национальной политики КПСС и Советского государства фокусировался на блокировании интеграции этнического и религиозного факторов, разъединении религиозной активности и манифестаций национального самосознания, а также искоренения религиозно-институциональных форм организации национальной жизни и национальных форм выражения религиозных чувств. Также в исследовании анализируются идеологическое обеспечение советской церковной политики, роль законов и подзаконных актов, призванных легализировать эту политику, но никогда не определявших ее реальные параметры, главные источники сопротивления политике режима, последствия этого сопротивления в греко-католической, православной, протестантской, иудейской религиозной средах. Обоснованы выводы, в соответствии с которыми детерминантами эволюции партийно-советской религиозной политики выступали прежде всего задачи внутриполитической стратегии, тогда как внешнеполитические задачи играли важную, но подчиненную роль.

В диссертации доказывается, что проблемы, заложенные партийно-советской политикой в 1940-1960-х гг., в значительной мере сформировали конфигурацию религиозно-общественных отношений после обретения Украиной независимости. Межправославный и православно - греко-католический конфликты, крайние формы неприятия мира со стороны определенных категорий верующих, анемичность структур традиционных для Украины церквей и их низкая конкурентоспособность перед зарубежными миссионерскими центрами и новыми религиозными движениями - все эти и другие проблемы религиозной жизни Украины 1990 - начала 2000-х гг. коренятся в религиозной политике советского режима гораздо серьезнее, чем это многим представляется. Учет этих последствий есть необходимым условием постановки и реализации задач политики Украинского государства в сфере свободы совести и государственно-церковных отношений.

Ключевые слова: религиозная политика, государственно-церковные отношения, советский режим, тоталитаризм, религиозно-общественное развитие.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Теоретична значущість, актуальність і практичний вимір дослідження зумовлені потребами розвитку наукових засад вдосконалення сучасної державної політики стосовно релігії та релігійних інституцій. В цьому контексті вкрай важливим є глибоке і всебічне політологічне вивчення комплексу соціально-політичних, конфесійних, церковно-інституційних, культурних та лінгвістичних протиріч, акумульованих в українському релігійно-суспільному просторі внаслідок реалізації компартійно-радянської політичної стратегії і практики 1940-1960-х років у релігійній сфері. Системне дослідження ідеологічних засад, структури та механізмів цих стратегії і практики, що спричинили утворення масштабних конфліктогенних зон та соціальне відчуження сотень тисяч громадян, постає важливим чинником виявлення та врегулювання пов'язаних з недалеким минулим між- та внутрішньоконфесійних протиріч і конфліктів, оптимізації сучасної політики Української держави щодо релігії і релігійних спільнот. В теоретичному і практично-політичному сенсі особливо важливим є з'ясування й наукове осмислення суб'єктивних чинників, а також причин, які зумовили активну/пасивну дію політичних еліт і контреліт та компартійно-радянських політичних практик і “соціальної інженерії” в сфері релігійних відносин.

Ступінь розроблення теми. Спроби наукової класифікації та інтерпретації державних політик стосовно релігії, церков (релігійних організацій) і віруючих дотепер ще неадекватні важливості проблеми та масивові накопиченого емпіричного матеріалу. Інтенсивні спроби його каталогізації стосуються переважним чином державно-церковних відносин, котрі, як видається, знаходяться в істотно іншому предметному полі, порівняно з державними політиками щодо цих відносин. Перші праці, в яких розглядаються питання власне радянської релігійної політики, - це, по суті, каталогізація злочинів і фактів терору проти церкви як інституції, її служителів та вірних в СРСР (дослідження В. Алексєєва, Дж. Андерсона, М. Спінки, Дж. Хекера, Г. Рара). Згодом з'являються праці М. Бурдо, В. Коларжа, Дж. Куртісса, А. Левітіна-Краснова, Л. Регельсона, В. Флетчера - авторів, які на певний час визначають дискурс вивчення радянської церковної політики “західною” наукою. В цьому річищі надалі проблему розробляли В. Ван ден Беркен, Ф. Брайан, Ц. Гітельман, Н. Девіс, К. Кааріяйнен, Д. Кірбі, Д. Пауел, Г. Штріккер, а також автори українського походження, які працювали на Заході - Д. Бурко, І. Власовський, О. Воронін, А. Дублянський, І. Коровицький, Н. Теодорович, Є. Чигиринський.

Демонтування системи ідеологічного контролю та відкриття архівів після повалення комунізму сприяло появі цілої низки по-справжньому вартісних досліджень в означеному предметному полі. Це праці С. Білоконя, В. Бондаренка, О. Васильєвої, В. Єленського, О. Ігнатуші, О. Лисенка, О. Нестулі, М. Одінцова, П. Панченка, В. Пащенка, Ф. Турченка, О. Шуби, М. Шкаровського, П. Яроцького. Їхні теоретичні, методологічні, джерелознавчі та інформаційно-аналітичні напрацювання були використані при підготовці реферованого дослідження в синтезі з науковим ресурсом праць на теми етнополітики, історичної політології, авторами яких є В. Горбатенко, С. Здіорук, В. Євтух, М. Кирюшко, В. Котигоренко, І. Кресіна, І. Курас, Ю. Левенець, О. Майборода, М. Михальченко, Л. Нагорна, М. Панчук, О. Рафальський, М. Рибачук, С. Римаренко, Т. Рудницька, В. Трощинський, Ю. Шаповал, Л. Шкляр.

Таким чином, закордонними і вітчизняними дослідниками проведено значну роботу зі з'ясування ідейних підвалин, стратегій і рушіїв політики тоталітарного режиму щодо релігії та віруючих. Між тим, очевидними є диспропорції в дослідженні окремих складових цієї політики, а також між внеском різних наукових дисциплін в її аналіз: історичний дискурс лишається беззастережно пануючим, тоді як політологічний аналіз представлений незмірно меншою мірою.

Дисертаційне дослідження проведене з метою комплексного політологічного теоретико-методологічного і праксеологічного осмислення політики КПРС та Радянської держави щодо релігії, церкви та віруючих в Україні в 40-60-х рр. ХХ століття. Розв`язувалися такі дослідницькі завдання:

- розробити теоретико-методологічні засади вивчення природи, характеру і напрямів еволюції радянської політики щодо релігії та церкви в Україні в означений період;

- з'ясувати зміст, взаємозв'язок внутрішньої і зовнішньої спричиненості, а також взаємодію об'єктивних і суб'єктивних чинників цієї політики на кожному з етапів її реалізації та стосовно кожного з об'єктів цієї політики;

- проаналізувати характер ідеологічного забезпечення радянської церковної політики в Україні, його когерентність і континуїтет, суголосність (контрадиктивність) ортодоксальним принципам у цій царині, висунутим К.Марксом і пізніше розвинутим (переглянутим) В.Леніним та Й.Сталіним;

- визначити загальне й особливе у здійсненні партійно-радянської церковної політики в СРСР у цілому та в Україні, зокрема; виокремити специфіку стратегічної і тактичних ліній у впровадженні принципів цієї політики на різних етапах її еволюції;

- оцінити роль законів та підзаконних нормативно-правових актів, які легалізували державну політику щодо релігії і церкви та регулювали державно-церковні відносини; з'ясувати особливості радянського корпусу юридичних документів у сфері свободи совісті, а також практику застосування цих документів у зазначений період;

- дослідити сутність і характер зв'язку між політикою партії й держави в релігійній сфері та ключовими аспектами їх внутрішньої і зовнішньої політики;

- виявити конфесійні патерни радянської релігійної політики, причини запровадження, методи і специфіку їхнього застосування стосовно кожного з основних суб'єктів конфесійної сцени України;

- вивчити головні джерела опору радянській церковній політиці, проаналізувати його форми і результати в різних релігійних середовищах;

- з'ясувати зміст та характер впливу політики КПРС та Радянської держави щодо релігії, церкви і віруючих в означений період на динаміку релігійно-суспільної і релігійно-культурної ситуації в незалежній Україні, на соціальну активність об'єднань віруючих, стан міжконфесійних і внутрішньоконфесійних, а також державно-церковних відносин.

Об'єкт і предмет дослідження відповідають його меті та завданням. Об`єктом дослідження є сукупність організаційних, правових і позаправових, політичних, ідеологічно-пропагандистських та інших дій КПРС і Радянської держави в сфері церковно-релігійних відносин в Україні в 1940-1960-х рр. Предметом дослідження стала еволюція партійно-державної політики щодо релігії, релігійних організацій та віруючих в Україні у контексті загальних змін внутрішньо- і зовнішньополітичної стратегії Радянського Союзу в означений період.

Хронологічні рамки дослідження включають період 1940-1960-х рр. В ньому сфокусувалися практично всі “редакції” радянської церковної політики, наслідки якої великою мірою визначають тенденції та особливості розвитку релігійної ситуації в сучасній Українській державі.

Географічні параметри предмета дослідження відповідають кордонам сучасної Української держави.

Джерельну базу дослідження становлять правові акти та інші офіційні документи органів державної влади і міжнародних організацій, документи КПРС, матеріали документальних збірок, наукових і публіцистичних праць, інформаційно-аналітичних видань, партійно-радянської й церковної періодики, самвидаву, повідомлення засобів масової інформації.

Описані у Розділі 1 монографії методологію і методи дослідження становлять загальні концептуальні здобутки і пізнавальні засоби політичної науки, сучасні теорії, напрацювання та дослідницький інструментарій інших соціогуманітарних наук, передовсім - релігієзнавства, історії та соціології.

Наукова новизна результатів дослідження полягає в такому:

- вперше здійснено політологічне теоретико-методологічне і праксеологічне дослідження політичної стратегії і тактики КПРС і Радянської держави щодо релігії, релігійних інституцій і носіїв релігійних переконань як цілісного комплексу, який охоплює цілепокладання, ідеологічне обґрунтування і юридичне забезпечення, організаційно-практичні, політичні, каральні та інші заходи, а також систему індоктринації, покликану нав'язати громадській думці всередині країни та на зовнішній арені відповідність цього комплексу інтересам держави, кожного з громадян СРСР, і, насамкінець, міжнародному прогресові;

- запропоновано періодизацію компартійно-державної політики стосовно релігії, релігійних інституцій та віруючих, встановлено кореляції між характером змін цієї політики та “генеральними” етапами еволюції радянської системи;

- визначено загальне і особливе у здійсненні КПРС і Радянською державою релігійної політики на території УРСР, встановлено специфічні аспекти “української редакції” цієї політики;

- здійснено функціональний аналіз інституційної структури, партійно-радянської політики в релігійній сфері;

- встановлено характер та масштаби впливів партійно-радянської політики на специфіку, глибину та динаміку міжцерковних й внутрішньоконфесійних конфліктів у незалежній Україні;

- обґрунтовано висновки, згідно з якими детермінантами еволюції компартійно-радянської політики 1940-1960-х рр. поставали передовсім завдання внутрішньополітичної стратегії, тоді як зовнішньополітичні цілі відігравали другорядну роль;

- визначено моделі радянської церковної політики щодо різних конфесійних утворень, з'ясовано зміст та причини кардинальних трансформацій окремих “конфесійних політик”, їхні наслідки для розвитку державно-церковних та міжцерковних відносин в Україні;

- проаналізовано законодавчу, нормативну базу державно-церковних відносин, і на цій основі обґрунтовано висновок, що радянський корпус юридичних документів у сфері свободи совісті в низці аспектів не відповідав міжнародним зобов'язанням СРСР і його Конституції;

- встановлено характер кореляцій між ідеологічною і прагматичною складовими партійно-державної релігійної політики та виявлено комплекс факторів, які зумовлювали посилення тієї чи іншої з них у структурі загальної політичної стратегії на різних етапах її реалізації;

- виявлено сутність кореляту між національною та релігійною політикою КПРС і Радянської держави в УРСР, обґрунтовано, що політика стосовно національних меншин фокусувалася на блокуванні інтеграції етнічного і релігійного чинників, роз'єднанні релігійної активності з виявами національної самосвідомості, а також на викоріненні релігійних форм організації національного життя і національних форм маніфестації релігійних почуттів;

- здійснено дослідження зовнішньополітичного аспекту партійно-державної релігійної політики, встановлено зв'язки цієї політики з досягненням цілей СРСР на міжнародній арені, з'ясовано механізми блокування впливу на віруючих закордонних релігійних центрів і, передовсім, Апостольської Столиці, лобіювання радянських державних інтересів у міжнародних релігійних організаціях та мінімізації обурення світової громадської думки переслідуваннями віруючих у Радянському Союзі.

Теоретичне та практичне значення дисертації полягає в тому, що аналіз партійно-державної політики щодо релігії, релігійних інституцій та віруючих в Україні 1940-1960-х рр. постає важливою умовою вдосконалення політики сучасної Української держави в релігійні сфері. Урахування наслідків політики радянського режиму має серйозне науково-практичне значення при формулюванні й реалізації політичних рішень щодо державно-церковних відносин. Отримані результати можуть бути використані також для подальших наукових досліджень, у навчальних курсах з політології та релігієзнавства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження є результатом багаторічної праці, складові якої виконувалися, а результати оприлюднювалися в рамках наукових програм Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, зокрема таких проектів, як "Національні меншини України у XX столітті: політико-правовий аспект", "Етнонаціональні процеси в сучасній Україні: регіональний аспект" (НДР №0100U004975), "Етнополітичні відносини в умовах суспільної трансформації в Україні" (НДР №0102U002195), "Крим у XX столітті: етнополітичний вимір" (НДР №0102U002729), "Релігійні об'єднання в процесі становлення громадянського суспільства в сучасній Україні" (НДР №0204U000915), "Суспільно-політичні орієнтації релігійних організацій в сучасній Україні" (НДР №0104U003534).

Апробація результатів дослідження. Результати особистого наукового доробку автора в названих проектах представлені на сторінках реферованої монографії - дисертації, текстах 4 книг, підготовлених спільно з іншими авторами, а також у 48 статтях, з яких 23 опубліковані у визначених переліками ВАК України періодичних фахових виданнях, інші - в наукових збірниках. Ці результати використовувалися при підготовці аналітичних, законопроектних та експертних матеріалів для Верховної Ради України, Адміністрації та Секретаріату Президента України, Уряду держави, доповідалися на міжнародних і всеукраїнських науково-теоретичних та науково-практичних конференціях і "круглих столах": Розвиток історичного краєзнавства в контексті національного й культурного відродження України (Кам'янець-Подільський, жовтень 1991 р.); Православ'я і культура: історія і сучасність (Полтава, 16-18 червня 1994 р.); Єврейська історія та культура в Україні (Київ, 8-9 грудня 1994 р.); Історія релігій в Україні (Львів, 3-5 травня 1995 р.); Третій Міжнародний конгрес україністів (Харків, 26-29 серпня 1996 р.); Демократія і державність в Україні: проблеми гармонізації (Київ, 6-7 лютого 1997 р.); Християнство і культура: історія, традиція, сучасність (Полтава, 20-22 листопада 1997 р.); Історія релігій в Україні (Львів, 16-19 травня 2001 р.): Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи (Львів, 22 листопада 2001 р.); Історія релігій в Україні (Львів, 20-22 травня 2003 р.); Ентополітологія в Україні: здобутки, проблеми, перспективи (Київ, 27-28 вересня 2003 р.).

Структура дисертації-монографії відповідає меті та завданням дослідження, включає вступ, шість розділів і вісімнадцять підрозділів, додатки з семи таблиць на дванадцяти сторінках, список використаних джерел та літератури з 869 найменувань. Повний обсяг дисертації становить 741 сторінку (48,5 умов.-вид. арк.).

2. Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано науково-теоретичну і науково-практичну актуальність теми, проаналізовано ступінь її опрацювання, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено його об'єкт і предмет, наукову новизну, теоретичне і прикладне значення отриманих результатів, наведено інформацію про їхню апробацію та зв'язок праці із науковими темами Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України.

У Розділі 1. Історіографія, джерела та методологія дослідження, що складається з трьох підрозділів, проаналізовано історіографію проблеми та джерельну базу дослідження, розкрито теоретико-методологічні аспекти наукового аналізу радянської партійно-державної політики в галузі релігії і церкви.

Перші праці, які на певний час визначали дискурс вивчення радянської церковної політики на Заході, як правило, фокусувалися на каталогізації злочинів і фактів терору проти церкви як інституції, її служителів та віруючих в СРСР. Згодом розпочалися дослідження системи індоктринації, яку в СРСР позначали поняттям “атеїстичне виховання”. Йдеться про праці американських дослідників Д. Пауела, Ф. Брайана й Р. Маршала, нідерландського теолога В. Ван ден Беркена та пізніше - фінського соціолога К. Кааріяйнена.

В 1960-1980-ті рр. “західна” наука продовжила накопичення емпіричного матеріалу, пошуки нових джерел інформації про релігійні процеси “за залізною завісою” та форми партійно-державного контролю за їхнім розвитком. Одночасно розпочалося серйозне філософське, соціологічне та політологічне осмислення феномену політики, яка ставила за мету викорінення релігійності. З'являється низка праць, автори яких аналізували цілі, механізми та ефективність створеної комуністичними режимами системи політичної соціалізації й індоктринації взагалі та її антирелігійної складової (Д.Пауел), досліджували зовнішньополітичний вимір радянської церковної політики (В.Алексєєв, В.Флетчер, Д.Кірбі), генералізацію політичних практик комуністичних режимів у їхній боротьбі / співіснуванні з релігійними інституціями (С.Рамет).

Прикметно, що в радянському дослідницькому та пропагандиському дискурсі були, по суті, відсутні самі поняття “державно-церковні відносини” та “державна церковна політика”. Вони вживалися, переважно, в “атеїстичній літературі”, як правило, в контекстах повідомлень про успіхи й завдання антирелігійної пропаганди й комуністичного виховання. Звичайно, жодної іншої оцінки радянської церковної політики, крім піднесено-апологетичної, ці роботи, в більшості, не мали.

Суспільні перетворення, які розпочалися наприкінці 1980-х рр., докорінно змінили підходи науковців у дослідженні теми. Перші спроби нового осмислення релігійної політики комуністичного режиму в СРСР зробили російські дослідники М.Одінцов та М.Шкаровський. Проведений ними аналіз ідеологічних, політичних та правових засад державної антицерковної політики суттєво приростив відповідне політологічне знання.

В Україні серед перших дослідників державної політики комуністичного режиму щодо релігії, церкви та віруючих був В.Єленський. Він проаналізував особливості втілення цієї політики в Україні, спроби влади роз'єднати процеси релігійного та національного піднесення, використати релігійні інституції для зміцнення зовнішньополітичних позицій режиму. О.Лисенко та В.Пащенко на багатій джерельно-архівній базі дослідили стратегічні підходи й тактичні прийоми, до яких вдавалася влада при здійсненні політики у релігійній сфері.

Аналіз важливих аспектів державної релігійної політики представлений також у працях В.Бондаренка, Б.Боцюрківа, Ю.Вільхового, Ю.Волошина, С.Здіорука, М.Кирюшка, А.Колодного, В.Любащенко, В.Марчука, О.Нестулі, М.Рибачука, Н.Стоколос, Ф.Турченка, О.Шуби, П.Яроцького та ін.

Говорячи про філософські та ідейні джерела радянської політики щодо релігії, церкви й віруючих, дисертант обґрунтовує наступні застереження. По-перше, марксистське першоджерело цієї політики виявилося істотно спотвореним - на певних відтинках радянської історії боротьба з релігією перетворювалася на самоціль і, попри офіційну риторику, явно не підпорядковувалася завданням суспільно-економічних перетворень, як на цьому наполягали теоретики марксизму. По-друге, радянська релігійна політика очевидно увібрала в себе лівацько-тоталітарну, російську народницьку, а також анархічну антиклерикальну традицію, котра відкидала релігію як конкурента в намаганні встановити повний і цілісний контроль над свідомістю та поведінкою особи. По-третє, ортодоксальна ленінська установка на безкомпромісну боротьбу з релігією та на ліквідацію Православної церкви як однієї з головних підвалин Російської імперії увійшла в очевидну суперечність зі сталінським неоімперським конструктом.

Таким чином, ставлення до творів К.Маркса, В.Леніна, Й.Сталіна як до теоретичних джерел вивчення партійно-радянської релігійно-церковної політики має бути контекстуальним і враховувати конкретно-історичні, політичні, культурні та персональні чинники, які могли справляти більший або менший вплив на спосіб імплементації ідей “батьків-засновників” у реальну соціальну тканину.

Обгрунтовуючи теоретичні та методологічні аспекти дослідження, дисертант підтримав позицію тих науковців, які розглядають партійно-державну політику щодо церкви (християнських релігійних організацій) здебільшого як систему дій, що включає постановку мети і цілей, а також відповідне юридичне забезпечення та комплекс організаційно-практичних, політичних та інших заходів у найширшому діапазоні.

В літературі неодноразово спостерігалися спроби класифікувати моделі відносин релігійних організацій та держав, де в основу класифікації була покладена саме політична практика держави щодо церкви. Автор вважає, що найбільш адекватною класифікацією державних політик щодо релігії, релігійних організацій та віруючих в новочасних суспільствах може бути така, яка враховує: комплекс історико-культурних, політичних та релігійних і церковних факторів, котрі викликали до життя відповідну політичну лінію; наявність / відсутність державної ідеології та характер залучення / відкинення релігійного чинника для її легітимації; політико-правовий інструментарій, за допомогою якого ця політика здійснюється; ригідність або гнучкість політичної лінії.

Такий підхід дозволив дисертантові виокремити типи / моделі політик щодо релігії, релігійних організацій та віруючих, а саме: теократія, державна церква, визнані церкви з особливим статусом, коопераційна модель, акомодаційна модель, сепараційна модель.

Державна політика щодо релігії, релігійних організацій та віруючих постає як багатовимірний складний феномен, дослідження якого за змістом і методологією належать до міжгалузевих і вимагають використання методологічного та методичного інструментарію, напрацьованого в багатьох галузях знань про суспільство. При виконанні дослідження застосовувалися як загальнонаукові методи, так і методи конкретних наук - історії, політології, релігієзнавства. Розуміння історії не як набору статистичних явищ і фактів, а як процесу зобов'язувало розглядати їх у динаміці. Компаративістський метод дозволив встановити загальне й особливе у партійно-державній релігійній політиці, яка здійснювалася в Україні в досліджуваний період. Широко використовувалися методи емпіричний, історичний, історичної реконструкції, аналізу та синтезу, діалектичний, логічний, хронологічний, а також системний підхід, основним змістом якого є філософські уявлення про цілісність об'єкта пізнання, співвідношення цілого й частини. У випадку реферованого дослідження системний підхід сприяв з'ясуванню загального й особливого в державно-церковних відносинах в Україні 1940-1960-х років. Важливе значення мало також застосування синергетичного методу для з'ясування багатоваріантності та альтернативності шляхів розвитку церковно-релігійних процесів.

Розділ 2. Радянська політична модель державно-церковних відносин: специфіка реалізації в Україні складається з трьох підрозділів. В них проаналізовано основні фази державної політики щодо церкви в контексті еволюції радянського режиму, з'ясовано особливості нормативно-правової бази обмеження інституалізованої релігійної активності та релігійних прав віруючих, а також патерни розвитку інститутів державного управління і політичного контролю в сфері релігії.

Беручи до уваги інтерпретації і твердження дослідників щодо причин переорієнтації релігійної політики Й.Сталіна, дисертант вважає, що зміни в ставленні держави до Православної церкви були значною мірою зумовлені прагматичними намірами, як внутрішніми так і зовнішніми, а саме:

а) роль суспільного інтегратора в роки війни могла виконувати не лише пануюча на той час радянська ідеологія, а й релігія та церква;

б) необхідність включення релігійних організацій в антифашистський блок та кампанію підтримки міжнародного авторитету СРСР. Певна лібералізація державно-церковних взаємин, характерна для політичного курсу Москви перших повоєнних років, на переконання автора, не поширювалася на Україну. Цілеспрямоване нищення духовних коренів українського народу здійснювалося в ході акції відвертого переслідування національних УГКЦ та УАПЦ. Особливою пильністю відзначалися заходи імперського центру в ставленні до громад, створених етнічними групами населення України, протестантських релігійних об'єднань та інших церковних утворень. Широкомасштабні “коригування” спонтанно сформованої за часів окупації мережі згромаджень різних культів мали своїм наслідком істотне скорочення релігійних інституцій в Україні, запровадження жорсткого державного контролю за їхнім подальшим існуванням.

Остаточна перемога М.Хрущова та його спільників у боротьбі за владу, волюнтаризм нового вищого керівництва СРСР в кінці 1950-х рр. позначилися й на релігійно-церковній сфері. В дисертації аналізується комплекс чинників, які спричинили підготовку та здійснення широкомасштабної антирелігійної кампанії, а саме: переконання партійної верхівки у життєздатності комуністичної ідеології та перспективах побудови в СРСР комуністичного суспільства; поширення подібних ілюзій серед значних прошарків населення, не виключаючи багатьох представників демократично налаштованої інтелігенції, за умов індиферентності до цих питань іншої частини суспільства; широко розгорнута в цей час кампанія очищення від негативних рис сталінізму; прагнення партійної еліти покінчити з будь-яким виявом ідейної опозиції, насамперед, духовної. Попри те, що восени 1964 р. нове керівництво СРСР змушене було відмовитися від відверто радикальних форм і методів упослідження церкви, завдання атеїзації суспільства шляхом поступового витіснення релігійних інституцій з суспільного життя й надалі залишалося незмінним.

Наголошується, що законодавчі традиції державно-церковних стосунків досліджуваного періоду були започатковані у перше пореволюційне десятиліття і залишилися у спадок періоду зміцнення та еволюції тоталітарного режиму. Відповідного висновку дисертант дійшов, проаналізувавши зміст перших радянських законодавчих та нормативних актів та з'ясувавши, що радянське законодавство, маючи зовні ліберальний зміст, насправді руйнувало церковну ієрархічну структуру. У 1920-х рр. було створено такі юридичні механізми, які надавали можливість державі істотно обмежувати і навіть припиняти діяльність релігійних об'єднань відповідно до змін політичної кон'юнктури.

Об'єктивна необхідність законодавчого та нормативно-правового забезпечення нового курсу релігійної політики, що почав здійснюватися з середини 1940-х рр., зумовила прийняття державними органами низки регламентуючих документів. Йдеться, зокрема, про уточнення порядку функціонування релігійних організацій, отримання ними в користування культових споруд, реєстрації релігійних громад та духовенства, оподаткування служителів культу, визначення компетенції державних органів у сфері церковної політики. Наявність у законодавстві суперечливих положень і норм, неврегульованих питань надавали владним структурам, особливо на місцях, підстави для додаткових зловживань щодо віруючих і духовенства.

Процес поступової корекції законодавства про культи активізується з приходом до влади М.Хрущова. Державна релігійна політика дедалі більше визначається партійними документами, які, по суті, набували нормативного характеру не лише для партійних комітетів, а й для радянських органів. Зокрема, у постановах ЦК КПРС “Про завдання партійної пропаганди в сучасних умовах” від 9 січня 1960 р. та “Про заходи щодо ліквідації порушень духовенством радянського законодавства про культи” від 13 січня 1960 р. йшлося, насамперед, про активізацію наступального характеру антирелігійної пропаганди та про посилення контролю за дотриманням законодавства про культи. Прийняті на виконання партійних директив відповідні урядові постанови та інструкції контролюючих органів суттєво обмежували сферу інституалізованого релігійного життя. Їхнє запровадження, робить висновок автор, істотно посилило напругу в державно-церковних відносинах, загострило релігійну ситуацію в суспільстві, спричинило утворення релігійного підпілля.

На думку дисертанта, власне законодавче забезпечення партійно-радянської політики в релігійній сфері завжди відігравало відверто підпорядковану роль у здійсненні цієї політики. Зміни політичної лінії не супроводжувалися ухваленням базового закону чи доповненнями до нього. Генеральна стратегія визначалася спочатку одноосібно Й.Сталіним, пізніше - вузьким колом вищого керівництва країни, транслювалася через партійні постанови і деталізувалася в численних підзаконних актах. Власне, саме вони й складали так зване “законодавство про релігійні культи”. Практика їхнього застосування мала ще більш обмежувальний характер: часто заборони релігійним об'єднанням суперечили навіть наявним інструкціям. Можна говорити про реальність існування своєрідного радянського “звичаєвого права” - комплексу заборон релігійним громадам, які не передбачалися жодними офіційними підзаконними актами.

Налагодження й функціонування механізму реалізації релігійної політики супроводжувалося утворенням спеціальних органів контролю і нагляду за сферою духовного життя. Рада у справах Руської православної церкви (РСРПЦ) та Рада у справах релігійних культів (РСРК), утворені згідно постанов союзного уряду, відповідно, від 14 вересня 1943 р. та 19 травня 1944 р., наділялися лише функціями посередників між урядом та релігійними інституціями і були позбавлені будь-яких виконавчих повноважень. Вирішення ключових проблем державної релігійної політики Й.Сталін залишав за собою. Проаналізувавши інструктивні документи РСРПЦ і РСРК, автор виявив істотне розширення в кінці 1940 - на початку 1950-х років їхніх контролюючих і регулятивних функцій, що зумовлювалося посиленням антирелігійної спрямованості державної політики. Залишаючись органами контролю за дотриманням законодавства про культи, згадані утворення поступово перетворювалися на фактичного провідника державної політики упослідження релігійного життя.

Подібні тенденції істотно посилюються в кінці 1950 - першій половині 1960-х років, коли керівними у діяльності РСРПЦ і РСРК стають партійні директиви щодо здійснення нового етапу антирелігійного наступу. Завданням форсованого нищення церковних інституцій були підпорядковані відповідні зміни в організаційній структурі апаратів уповноважених Рад та серйозні кадрові ротації, які супроводжувалися делегуванням до їхнього складу “фахівців” зі спецслужб і правоохоронних органів. Апарати РСРПЦ та РСРК в центрі і на місцях перетворюються на своєрідні підрозділи партійних органів, а уповноважені Рад - на їхніх ідеологічних функціонерів. Серед пріоритетних завдань державних відомств особливого поширення набувають здійснення контролю за релігійними об'єднаннями, проповідницькою діяльністю служителів культу, релігійною обрядністю серед населення, а також активізація дій щодо скорочення церковних інституцій.

Пом'якшення антицерковних акцій у середині 1960-х рр. не означало глибинних змін у ставленні партії та її вождів до релігії і церкви. Курс на упослідження релігійного життя із застосуванням нових форм і методів антицерковної політики було продовжено. З метою концентрації зусиль щодо забезпечення політичного курсу партії та держави стосовно церкви, посилення контролю за дотриманням чинного законодавства, вироблення чітких рекомендацій щодо подальших антицерковних заходів та їх запровадження було ухвалено постанову Ради Міністрів СРСР від 8 грудня 1965 р. За цією постановою РСРПЦ та РСРК було об'єднано в єдиний орган - Раду в справах релігій (РСР) при Раді Міністрів СРСР. Спільною постановою ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР від 25 січня 1966 р. утворено апарат уповноваженого РСР при Раді Міністрів СРСР по Українській РСР. Істотне розширення кола завдань, функцій і повноважень державних контролюючих відомств протягом двох десятиріч їхнього існування вперше було закріплено “Положенням про Раду в справах релігій при Раді Міністрів СРСР”, затвердженого постановою союзного уряду від 10 травня 1966 р.

Розділ 3. Руська православна церква в інституційному конСТРУКТІ радянської тоталітарної політичної системи містить три підрозділи, представляє результати теоретичного і праксеологічного осмислення змісту та напрямів партійно-державної політики щодо інституцій РПЦ і специфіки реалізації цієї політики в Україні, а також впливів політичного курсу на подальший стан релігійно-церковного життя.

Аналіз особливостей державно-церковних відносин в умовах обмеженої “лібералізації” взаємин з РПЦ засвідчує існування своєрідного “конкордату”. В обмін на безумовну лояльність влади Церква відвойовувала у тоталітарної системи можливість часткового відродження і право на існування. Водночас, діяльність РПЦ була чітко дозованою, визначалася засадничими принципами відокремлення церкви від держави, свободи антирелігійної пропаганди, підтримки атеїстичних чинників і суто прагматичними цілями правлячого режиму. Проаналізувавши “Положення про управління Руською Православною Церквою”, прийняте Помісним Собором РПЦ 1945 р. після його узгодження в кабінетах РСРПЦ і затвердження постановою РНК СРСР від 28 січня 1945 р., автор обґрунтував висновок, що державний контролюючий орган, коригуючи норми документа, керувався досить прозорою метою: обмежити життєдіяльность Церкви шляхом запровадження жорстко централізованого механізму державного управління церковним організмом. Прийнятими Архієрейським собором РПЦ (18 липня 1961 р.), за настійливими рекомендаціями РСРПЦ, поправками до “Положення” 1945 р. духовенство фактично позбавлялося можливості самостійно вирішувати питання внутрішнього життя релігійних громад.

У дисертації аналізується порядок реєстрації православних громад та відкриття храмів, який відзначався жорсткою регламентацією. Співставляючи статистичні дані, автор формулює висновок, що досягнення на 1949 р. рекордної кількості діючих церков і молитовних будинків в Україні за весь повоєнний період (таблиця №2 на с. 681), мережа яких у наступні роки неухильно скорочувалася, відбулося не за рахунок відкриття нових, а внаслідок “возз'єднання” парафій УГКЦ з РПЦ. Особливо масове закриття церков і молитовних будинків та зняття з реєстрації православних громад характерне для кінця 1950 - першої половини 1960-х рр. (таблиця №5 на с. 686-687). На 1 січня 1965 р. в Україні діяло лише 4565 православних культових споруд, що становило 50% від їхньої загальної кількості на 1 жовтня 1949 р.

Складними й суперечливими чинниками супроводжувався процес формування православного кліру в Україні. Вже в перші повоєнні роки стала очевидною гостра кадрова криза РПЦ, розв'язати яку з роками Церкві так і не вдалося (таблиця №3 на с. 682-683). Значно переобтяжувалася вона й характером взаємин радянського режиму з духовенством та єпископатом РПЦ в Україні. Запроваджувався жорсткий контроль за обрядовою та проповідницькою діяльністю пасторів, звужувався їхній вплив на віруючих методами утисків і обмежень, податкового та адміністративного тиску, необґрунтованого зняття з реєстрації, арештів на підставі звинувачень в антирадянських настроях. В результаті скорочувався інститут служителів православного культу, який на середину 1960-х рр. досяг критичної позначки (таблиця №6 на с. 688-689).

Досліджено особливості становлення та специфіку функціонування мережі духовних навчальних закладів (ДНЗ). З'ясовується, що система закладів духовної освіти в складі восьми семінарій (у Загорську, Ленінграді, Ставрополі, Жировицях, Саратові, Луцьку, Одесі та Києві) і двох академій (у Загорську та Ленінграді) остаточно сформувалася в 1947-1948 рр. і, попри всілякі спроби Московської патріархії розширити й удосконалити її, існувала до кінця 1950-х рр.

Аналіз архівних документів засвідчує, що діапазон завдань та функцій державних відомств з контролю за діяльністю ДНЗ істотно розширюється з середини 1950-х рр., поступово набираючи системного і тотального характеру. Йдеться, зокрема, про упередження вступу до них “небажаних елементів”; контроль за змістом навчального і виховного процесу; виведення з викладацького складу політично неблагонадійних осіб; формування груп достатньо лояльних й авторитетних викладачів та учнів, надання їм відповідних доручень та рекомендацій. Державний нагляд проникав у найважливіші сфери життя ДНЗ, де формувалися основи й забезпечувалися результати їхньої діяльності. Остаточно ж подібні форми і методи роботи утвердилися з кінця 1950-х рр., коли розпочалося здійснення планів згортання діяльності духовних шкіл та їхнього поступового закриття. Система упереджувальних та профілактичних дій істотно впливала на кінцеві результати діяльності духовних шкіл, перекривала канали “відтворення” кадрів православного духовенства і готувала грунт для ліквідації ДНЗ. Як наслідок, з восьми діючих наприкінці 1950-х рр. духовних семінарій Московської патріархії на середину 1960-х рр. залишилося лише три - Московська, Ленінградська та Одеська.

Власні підрахунки автора дають можливість встановити кількість випускників духовних семінарій. Якщо врахувати, що загальний їх випуск в Україні за 1959/60 - 1965/66 н.р. становив 270 осіб, а за період 1945-1957 рр. - 300, можна припустити: з часу існування духовних семінарій по 1965 р. включно ними було підготовлено близько 650 осіб православного кліру. З-поміж осіб, які правили священницьку службу в православних єпархіях України, на 1 січня 1962 р. налічувалося лише 364 тих, що отримали богословську освіту починаючи з 1945 р.

Розглядається стратегія правлячого режиму щодо монастирських комплексів, її зумовленість загальними тенденціями антирелігійних заходів, конкретними політичними обставинами та регіональними особливостями. Внаслідок приєднання 1939 р. західних областей України зі значною кількістю діючих монастирів та відродження їх на тимчасово окупованій території в Україні на 1947 р. діяло 59 монастирів (для порівняння, загальна їхня кількість у межах Радянського Союзу становила на той час 101).

За задумом радянського керівництва, монастирські комплекси мали стати важливим джерелом забезпечення розореної країни господарською продукцією. Постановою союзного уряду від 29 травня 1946 р. “Про православні монастирі” та постановою Ради Міністрів УРСР від 12 серпня 1946 р. монастирям надавалися обмежені права юридичної особи, передбачалося повернення вилученої в них землі, виведення з монастирських територій державних установ і підприємств. Водночас вважалося недоцільним створення нових комплексів, визнавалася політично невірною лінія на закриття існуючих.

Виконання урядових рішень майже повсюдно ігнорувалося органами місцевої влади. Продовжувалася практика вилучення землі, особливо в західних областях України у зв'язку з процесами колективізації; запроваджувалися жорсткі зобов'язання по натуральних поставках державі сільгосппродукції; примусово виселялися насельники; ліквідовувалися “економічно неспроможні” обителі.

В процесі тотального наступу на релігійно-церковні інституції в кінці 1950 - першій половині 1960-х рр. монастирські комплекси залишалися одним з головних об'єктів державної релігійної політики. Численними інструктивними документами РСРПЦ постійно націлювала уповноважених на глибокий і всебічний аналіз внутрішніх процесів у монастирях, складу насельників за віковими й соціальними ознаками, нових тенденцій господарської діяльності, вироблення пропозицій щодо скорочення монастирської мережі. Урядові рішення 1958 р., зокрема, постанова Ради Міністрів СРСР від 16 жовтня 1958 р. “Про монастирі в СРСР”, остаточно підривали економічні основи існування обителей і готували подальші кроки з їхньої ліквідації. Плани нищення монастирської мережі в Україні ретельно відпрацьовувалися державними органами за погодженням вищим партійним керівництвом. Лише впродовж 1959-1962 рр. кількість монастирів в Україні скоротилася в 4,5 рази - до 9 монастирських комплексів (на 1 січня 1963 р.). Наслідком блокування режимом відтворення духовно-релігійної традиції стало виникнення вже в середині 1960-х рр. малочисельних підпільних монастирів і скитів.

Розділ 4. Нищення Української греко-католицької церкви як складова політики сталінських трансформацій в Західній Україні складається з трьох підрозділів. В ньому у контексті сталінської політики радянізації Галичини та Закарпаття аналізуються зміст і наслідки заходів тоталітарного режиму щодо ліквідації інституцій УГКЦ та викорінення національно-релігійної специфіки краю.

Показано, що плани розчинення УГКЦ в структурі РПЦ шляхом так званого “возз'єднання”, відвертого адміністрування та численних репресивних заходів в перші повоєнні роки стали логічним продовженням спроб ліквідації Греко-католицької церкви, здійснених на початку Другої світової війни. “Розв'язання” у такий спосіб греко-католицького питання цілком підпорядковувалося планам радянізації західноукраїнських земель, комуністичної експансії в країни Східної й Центральної Європи, наступу на католицизм на чолі з “профашистським” Ватиканом.