Намагання духовного керівництва Церкви врегулювати взаємовідносини з державою та вирішити низку внутрішньоцерковних проблем унеможливлювалися прагненням режиму домогтися політичної лояльності ієрархів УГКЦ, їхнього активного залучення до боротьби з українським націоналістичним підпіллям.

На основі аналізу процесу реалізації плану нищення Церкви обґрунтовано висновки: арешт українських католицьких владик (квітень 1945 р.) усвідомлювався переважною більшістю населення краю як спосіб позбавлення Церкви легітимної ієрархії, доведення Церкви до організаційного та канонічного хаосу, а отже, й полегшення її остаточного знищення; визнавши “Ініціативну групу” повноважним церковним органом, влада порушила законодавство і норми канонічного права, узурповувала контроль над Церквою та перебігом її внутрішніх процесів на етапі ліквідації; Львівський псевдособор (1946 р.), зорганізований правлячим режимом, був швидше політико-державним, ніж церковним заходом. Не маючи належного канонічного обґрунтування, він не мав і будь-яких юридичних підстав приймати ухвали щодо укладеної з Римом унії чи “возз'єднання” з руським православ'ям; зважаючи на масовий опір насильницькому оправославленню, репресивні заходи щодо ієрархів УГКЦ, духовенства й вірних стали найпоширенішим методом в антицерковному арсеналі правлячого режиму.

Розглядаючи специфіку державних заходів з ліквідації Греко-католицької церкви на Закарпатті, автор зазначає, що вороже ставлення до керівництва й духовенства Церкви з боку радянської військової адміністрації та Народної Ради Закарпатської України, обраної переважно з комуністів, зростало тим більше, чим рішучіше церковна ієрархія відкидала спроби використання її в неприйнятних для неї цілях. Низка спеціальних декретів Народної Ради, прийнятих за час її діяльності з жовтня 1944 р. по січень 1946 р. на виконання стратегічного плану Москви щодо ліквідації унії на Закарпатті, передбачала передачу греко-католицьких храмів Православній церкві, перерозподіл на користь останньої церковного майна, заборону публічних виступів діячів ГКЦ, закриття всіх діючих хоритативних та освітніх церковних установ.

Поширення на терени Закарпаття радянського устрою у зв'язку з остаточним вирішенням питання щодо територіальної приналежності регіону означало запровадження радянського законодавства, розгортання процесів націоналізації й колективізації. “Упорядкування” церковних справ супроводжувалося сплеском антиуніатської агітації, закриттям греко-католицьких інституцій, толерацією РПЦ, відвертими утисками і репресивними заходами щодо єпископату та духовенства ГКЦ.

Автор підсумовує, що рішучий опір ліквідації унії з боку духовенства та віруючих на Закарпатті, їхній тривалий спротив терору та насильству ґрунтувалися на сталих християнських традиціях, поєднаних з високим рівнем західної богословської освіти кліру, мужньою поставою єпископату й священнослужителів, глибокою побожністю віруючих. Усталений консерватизм населення Закарпаття, розвинуте почуття національної ідентичності, наявність серед греко-католицького духовенства і пастви представників різних етнічних утворень, століттями зорієнтованих, у релігійному сенсі, на західні традиції, не сприяли популярності закликів щодо духовної єдності з РПЦ.

Доведено, що зорганізовані владою за співпраці православної ієрархії, рішення Львівського собору 1946 р. про “саморозпуск” УГКЦ в Галичині й “возз'єднання” з лояльною РПЦ, ліквідація Ужгородської унії на Закарпатті (1949 р.), істотно підірвали організаційно-кадровий потенціал релігійної спільноти, але не ліквідували греко-католицизм як важливий націотворчий і консолідуючий чинник західного українства. Йдеться, зокрема, про формування вже наприкінці 1940 - на початку 1950-х рр. руху за відродження структур та активізацію підпільної діяльності Церкви. Вже згодом, підтриманий численними прибічниками, цей рух виявився у функціонуванні незареєстрованих релігійних громад, підпільно діючих у приватних помешканнях монастирів, вимогах відновлення богослужінь у закритих греко-католицьких храмах, наростаючому опорові примусовому оправославленню. Розглядаються особливості відтворення організаційних основ катакомбної Церкви на середину 1950-х рр., додаткового імпульсу якому в той час надавало повернення з таборів частини ув'язненого духовенства. Налагодження системи підбору та підготовки кадрів духовенства, неперервність ієрархічної спадковості дозволили зберегти канонічні засади діяльності УГКЦ.

Послаблення позицій православ'я в західному регіоні України, зумовлене широкомасштабною антирелігійною кампанією кінця 1950 - першої половини

1960-х рр., рішення Другого Ватиканського собору, звільнення митрополита Й.Сліпого та підтримка міжнародної громадськості, за висновком дисертанта, значно активізували дії греко-католиків з подальшої інституційної розбудови Церкви у підпіллі та легалізації її діяльності. Створення ініціативних груп за відновлення УГКЦ і захист прав віруючих, захоплення ними недіючих культових приміщень стали новими формами духовної опозиції правлячому режиму.

Розділ 5. Пізньопротестантські спільноти в структурі радянської партійно-державної політики містить три підрозділи, в яких аналізуються головні політичні лінії, здійснювані в Україні щодо пізніх протестантів, а саме: курс на цілковиту ліквідацію окремих релігійних напрямів; політика централізації управління протестантськими спільнотами; придушення будь-яких виявів дисидентства на релігійному ґрунті.

Наголошується, зокрема, що головні принципи партійно-радянської політики стосовно свідків Єгови визначалися базовими віроповчальними та організаційно-структурними рисами об'єднання. Серед них автор виокремлює наступні: цілковитий політичний абсентеїзм і нейтралітет; відмова від військової служби; зв'язок громад свідків Єгови з їх теократичним центром у США був добре налагодженим і непорушним, настанови й віроповчальні приписи - обов'язковими й неоскарженими. Нарешті, великі апокаліптичні очікування, виразна релігійна призма сприйняття дійсності робили Свідків несумісними з партійною системою індоктрикації і, з точки зору радянських пропагандистів, “невиправними”.

Упродовж всього періоду, що досліджувався, лінія на розгром об'єднань свідків Єгови й суворі переслідування лишалася беззаперечно домінуючою. Проте масові арешти активістів об'єднання і навіть тотальне виселення віруючих з родинами із західних областей УРСР до Сибіру у 1951 р. не дали бажаних наслідків. Результатом спроб припинення діяльності культу стало вкорінення організацій Свідків у місцях їхнього заслання, а також у регіонах гострого дефіциту робочої сили, де віруючі цієї деномінації оселялися після спецпоселення.

Політика режиму стосовно адвентистського руху передбачала силовий демонтаж структури церкви АСД (ліквідація інституту обласних уповноважених і духовного центру - Всесоюзної ради АСД, зняття з реєстрації громад), обмеження місіонерської діяльності пресвітерів і проповідників, блокування координації між окремими громадами, вчинення й поглиблення розколу в об'єднаннях і церкві в цілому, широко організовану за участі органів держбезпеки кампанію з дискредитації адвентизму. Очевидно, що тактика, яку обрала влада, сподіваючися на повну ліквідацію організаційної діяльності АСД, як і у випадку зі свідками Єгови, виявилася не ефективною. Адвентистські громади і в подальшому існували як легально, так і нелегально, а кількість віруючих у них неухильно зростала.

Політична лінія на централізацію управління пізньопротестантськими спільнотами передбачала їхнє об'єднання навколо цілковито контрольованого центру й асиміляції в об'єднаній спільноті якомога більшої кількості віруючих тих деномінацій, доконечна елімінація котрих не видавалася можливою. Предметом дослідження стали, зокрема, заходи режиму щодо об'єднання союзів баптистів та євангельських християн в єдиний союз під керівництвом Всесоюзної Ради євангельських християн і баптистів (ВРЄХБ), а дещо пізніше - приєднання до нього християн віри євангельської (п'ятидесятників), вільних християн (дарбістів) Закарпаття та ряду інших деномінацій.

Центральним об'єктом, на який спрямовувалася об'єднавча стратегія, були християни віри євангельської, які мали досить істотні догматичні й обрядові відмінності від євангельських християн-баптистів. Зазначена політична стратегія зіткнулася з глибиною релігійних переконань віруючих п'ятидесятників і спричинила їхній активний опір об'єднанню з ЄХБ. Проблема приєднання та асиміляції християн віри євангельської залишалася головною проблемою влади в політиці щодо них упродовж всього означеного періоду, а її вирішення супроводжувалося гранично жорстким тиском на лідерів п'ятидесятників, компрометацією віроповчальних і догматичних засад, масштабними репресивними заходами.

Автор доводить, що намагання штучно об'єднати ЄХБ та ХВЄ з перспективою подальшої асиміляції останніх у новоствореному Союзі провалилося й дало поштовх розвиткові найбільш ригористичних і відсторонених “від світу цього” течій серед християн віри євангельської та, особливо, християн євангельської віри. Відбувається капсулізація релігійного середовища, формування потужної психологічної мембрани в груповій свідомості, яка фільтрує всю зовнішню інформацію й відсіює ті її сегменти, котрі суперечать спільнотним цінностям. Кульмінацією несприйняття політичного режиму та його ставлення до євангелічних рухів стало поширення еміграційних настроїв серед п'ятидесятників.

Зазначається, що практика влади парадоксально поєднувала курс на асиміляцію п'ятидесятників у євангельському християнстві - баптизмі з жорстким тиском на власне баптизм, який мав, у підсумку, завершитися повним зникненням баптистського руху. Лінія на зниження активності євангельсько-баптистської релігійної спільноти, поступове її обмеження і витіснення з поліконфесійного простору стала очевидною практично в перші повоєнні роки. Свого апогею вона досягла в період хрущовської антирелігійної кампанії. Принциповими напрямами такої політики було: суттєве ужорсточення інституційної релігійності й позбавлення понад половини релігійних організацій можливого легального існування; організація масштабних позасудових переслідувань віруючих та їхніх лідерів; блокування каналів відтворення релігійності в наступних поколіннях; нарощення обсягів антирелігійної та антицерковної пропаганди; ретельний підбір, розстановка та маніпуляції керівниками релігійних організацій; непомірний податковий тиск на священнослужителів; дискримінація громадян на ґрунті їхнього ставлення до релігії. Ініційовані властями й ухвалені під їхнім тиском пленумом ВРЄХБ (грудень 1959 р.) “Положення про Союз євангельських християн-баптистів у СРСР” та “Інструктивний лист старшим пресвітерам ВРЄХБ” суперечили фундаментальним засадам баптистського віровчення і були беззастережно спрямовані на згортання активних виявів релігійного життя.

Показано процес становлення й розвитку духовного опору від стихійного невдоволення “старшими братами”, особливо серед молоді, виникнення нелегальних об'єднань, які відокремлюються від своїх громад, до організованих форм - утворення Ініціативної групи (згодом Оргкомітету) з метою скликання всесоюзного з'їзду ЄХБ. За далеко не повними даними, в Україні на початок 1965 р. діяло понад 130 незареєстрованих громад ЄХБ (близько 3300 членів). Рішення Оргкомітету (вересень 1965 р.) про організаційне оформлення незалежної від ВРЄХБ течії й створення Ради Церков ЄХБ (її духовного центру) засвідчували розкол у баптизмі, котрий став безпосереднім результатом партійно-державної політики.

Обґрунтовано висновок, що формування та консолідація пізньопротестантського підпілля не були зумовлені особливостями баптистського, п'ятидесятницького і адвентистського віровчень, не випливали з їхніх соціальних доктрин. Цей феномен мав цілковито реактивну детермінацію - він став відповіддю на загрозу повного знищення релігійної традиції впродовж одного-двох поколінь.

У Розділі 6. Дезінтеграція етнічного і релігійного в політиці щодо релігійних ОБ'ЄДНАНЬ національних меншин, який складається з трьох підрозділів, з'ясовано особливості політичного курсу радянського тоталітаризму стосовно етноконфесійних утворень, доведено його зумовленість завданнями національної політики і зовнішньополітичними цілями режиму.

У контексті подій, пов'язаних з утворенням держави Ізраїль, масштабних перманентних антиєврейських кампаній другої половини 1940 - початку 1950-х рр., що здійснювалися під гаслами боротьби з космополітизмом і міжнародним сіонізмом, відтворено процес формування засад державної політики щодо юдейських громад. Поступове відновлення єврейських об'єднань і відродження релігійного життя, особливо в містах Галичини, було пов'язане з масовим прибуттям єврейського населення в західні регіони України. Вже в перші повоєнні роки воно супроводжувалося жорсткими обмежувальними заходами влади. Курс на упослідження юдейського культу, починаючи з 1948 р., набирає особливих обертів і нових рис. Від стримування процесу реєстрації громад та обмеження їхньої діяльності влада переходить до інспірації внутрішніх конфліктів, боротьби з “націоналістичними проявами” та фабрикації кримінальних справ. Результатом став розпуск низки об'єднань і зняття їх з реєстрації, закриття діючих синагог, репресивні заходи щодо служителів культу й релігійного активу. На початок 1953 р. кількість юдейських об'єднань, порівняно з 1948 р., скоротилася на 33 одиниці і становила 43 громади.

З посиленням еміграційних настроїв єврейського населення у зв'язку з процесами хрущовської “відлиги” спостерігається активізація діяльності юдейських громад (збільшення кількості учасників молитовних зібрань, розширення мережі нелегальних релігійних груп, зростання вимог повернення культових приміщень). Як доводить аналіз архівних документів, черговий наступ на інституалізовану релігійність єврейського населення мав особливо драматичні наслідки. Із 41 юдейської громади (на січень 1959 р.) залишилося лише 14 (на початок 1963 р.), які продовжували існувати до кінця 1980-х рр. Посилення тотального контролю за діяльністю синагоги в кінці 1960-х рр. було безпосереднім чином пов'язано з безпрецедентною антисіоністською кампанією, розгорнутою після війни 1967 р. і розриву дипломатичних відносин з Ізраїлем. Ця кампанія не припинялася до кінця 1980-х рр.

Здійснено аналіз політичних, суспільно-історичних, соціально-економічних чинників партійно-державного курсу щодо римо-католицьких громад, досліджено технології політичного контролю їхньої діяльності. З'ясовано, що “розв'язання” католицького питання радянським режимом повною мірою підпорядковувалося планам радянізації західноукраїнських земель, упередження та нейтралізації акцій Ватикану з протидії намірам творення комуністичної Європи за більшовицьким зразком.

У дисертації йдеться, зокрема, про скорочення мережі установ РКЦ в Україні, примусову репатріацію ксьондзів, ченців та віруючих у перебігу процесів, пов'язаних з реалізацією Люблінської угоди “Про евакуацію польських громадян з території Української РСР і українського населення з Польщі” від 9 вересня 1944 р. Автор доводить, що примусова міграція польського населення із західних теренів України суттєво вплинула на згортання мережі католицьких інституцій, зумовила значне скорочення громад і духовенства, костьолів та монастирів, призвела до істотного порушення цілісності римо-католицької спільноти. Тотальний контроль за РКЦ в Україні, максимальне скорочення її установ, регламентування діяльності духовенства й застосування щодо нього репресивних заходів стають пріоритетними в планах дій органів влади у кінці 1940-х рр., коли антикомунізм Ватикану набув яскраво вираженого політичного характеру, а його міжнародна політика мала відверто антирадянське спрямування.

Не внесла істотних коректив в ситуацію і певна нормалізація стосунків Москви з Ватиканом на початку 1960-х рр. Курс на упослідження релігійного життя римо-католиків, максимальне блокування їхніх організаційних і духовних зв'язків зі Святим Престолом витримувався чітко і послідовно. Неухильно скорочувалася мережа зареєстрованих римо-католицьких громад (зі 167 парафій у 1959 р. до 100 громад у 1964 р.). На середину 1960-х рр. дислокацію громад культу було локалізовано в межах західного та подільського регіонів України.

Викладено результати дослідження форм і методів державних впливів на процеси церковного життя реформатських громад Закарпаття. Доведено, що вже на етапі інституювання реформатських об'єднань перших повоєнних років владні структури, всіляко стримуючи їхню офіційну реєстрацію, активно долучалися до формування церковної ієрархії з лояльно налаштованих діячів культу, внутрішньоцерковної діяльності, істотного коригування усталених звичаїв Церкви, докорінної реорганізації системи духовного управління. Виявлено специфіку реєстрації реформатських громад, яка розпочалася лише з 1948 р. На кінець 1949 р. з 92 облікованих об'єднань зареєстровано було лише 62. Решта ж, недопущених до реєстрації під приводом відсутності священнослужителя чи молитовної споруди, за очікуваннями влади, мала з часом “розпастися” й припинити діяльність. Відзначено, що мережа реформатських громад на початок 1959 р. нараховувала 91 офіційно діюче об'єднання. Зазнавши певного скорочення впродовж 1959-1962 рр., на початок 1963 р. ця мережа налічувала 81 громаду й залишалася практично незмінною до кінця 1980-х рр. Показано, що яскраво виражена етноконфесійна консолідація угорського населення Закарпаття зберігалася за умов мінімальних можливостей пастирського обслуговування.

В досить строкатій структурі релігійних громад Закарпаття Реформатська церква посідала особливе місце, справляючи значний вплив на населення угорської національності та утримуючи високий рівень його релігійності. Майже повністю ізольована від зовнішнього світу та обмежена в інституційній діяльності, вона залишалася вагомим етноконсолідуючим чинником за умов активно впроваджуваних денаціоналізаційних процесів.

Висновки

Політика КПРС та Радянської держави щодо релігії, церкви й віруючих в СРСР взагалі і стосовно УРСР - зокрема, впродовж 1940-1960-х рр. пройшла у своєму розвиткові три головних фази, які, хоча й віддзеркалювали домінуючі політичні тенденції, не завжди синхронізувалися з більш генеральними змінами.

Перша фаза (1943-1953 рр.) характеризується послабленням тиску на релігійні спільноти країни, фаворитизацією Руської православної церкви, реставрацією її управлінських структур, відтворенням елементарної системи богословської освіти та парафіяльного життя. РПЦ стає частиною неоімперської радянської конструкції, яка демонструє тяглість від старої російської імперської традиції. Інтернаціоналістська риторика заміщується великодержавним шовінізмом, російський народ фактично визнається імперієстворюючим, “головним народом”, а його Церкві надається особливий статус. Антирелігійно-матеріалістична конотація в офіційній пропаганді притлумлюється, звернення до Церкви безпартійних представників культури і мистецтва не карається, вища ієрархія РПЦ стає частиною істеблішменту, хоча в офіційному внутрішньоінформаційному дискурсі про це не згадується. Конкуренти РПЦ дискримінуються (Римо-католицька церква), абсорбуються (Греко-католицька церква) або підлягають цілковитому знищенню (так звані “бузувірські секти”). Тотальний контроль над Церквою охоплює всі її рівні; держава перетворює її на ефективне знаряддя власної політики. Геополітичною стратегією цієї фази мав стати пан-православний проект Кремля з об'єднання Православних церков під егідою Московського патріархату і створення „Православного Ватикану” з метою пришвидшення сталіністських трансформацій в країнах „народної демократії” і суттєвої мінімізації впливів інших релігійних центрів, передовсім - Апостольської Столиці. При цьому продовжувалися системні порушення прав віруючих, закривалися культові споруди, здійснювалися депортації та репресії носіїв релігійних переконань.

Зміст другої фази (1954-1964 рр.) пов'язаний із прагненням “ідеологічних яструбів” у партійно-державному керівництві привести ідеологічну складову системи індоктринації населення у цілковиту відповідність з ортодоксальними ленінськими положеннями, принципово посиливши її “науково-атеїстичний” сегмент. Антирелігійна кампанія кінця 1950 - початку 1960-х рр. спирається на псевдонаукові уявлення щодо природи і соціальних функцій релігії, її ролі в процесі побудови безкласового суспільства. Ці уявлення, які суперечать навіть підвалинам марксистської теорії, виходять з того, що радянська система суспільно-економічних відносин, яка визначається як соціалістична, долає відчуження людини і відтак підриває соціальне коріння релігії. Релігія існує лише завдяки діяльності її агентів та релігійно-інституційної інфраструктури. Тому, блокування впливу цих агентів та ліквідація інфраструктури веде до цілковитого подолання релігії. Ці засади стали відправними для здійснення жорсткої кампанії з викорінення видимих виявів релігійності, брутального втручання у внутрішні справи релігійних організацій, керівництво яких примушується до радикального обмеження своєї активності, дискримінації громадян за ознакою їхнього ставлення до релігії. Ця кампанія зробила процес десталінізації ще більш непослідовним і обмеженим, позбавила його підтримки з боку віруючих.

На тлі реабілітації значного числа мирян і священнослужителів, відмови від масштабних репресій попередніх десятиріч, зростаючої готовності віруючих відстоювати свої громадянські права і релігійні свободи, започатковується організований спротив церковній політиці влади, поширюються неофіційні форми виразу релігійних почуттів. Релігійне підпілля, а також паралельні контрольованим структури в католицизмі, баптизмі, юдаїзмі тощо стають серйозною проблемою для властей. Водночас, політична формула в цій фазі вбирає в себе активне використання релігійних інституцій на зовнішній арені: Руська православна церква і Всесоюзна Рада ЄХБ стають членами Всесвітньої Ради Церков; спостерігачі від РПЦ беруть участь у ІІ Ватиканському Соборі; СРСР намагається використати пацифістські й антиамериканські сентименти частини ватиканського істеблішменту та особисто папи Іоанна ХХІІІ.

Початок третьої фази, яка відкривається майже одразу після усунення від влади М.Хрущова в жовтні 1964 р., позначається переглядом найбільш одіозних підходів попереднього періоду, а також прагненням ґрунтовнішого забезпечення релігійної політики марксистсько-ленінським суспільствознавством. Державний контроль за діяльністю релігійних інституцій лишається тотальним і жорстким. Серйозні ресурси задіюються для проникнення в неофіційні або підпільні громади; практика „розкладу релігійного підпілля” була серед пріоритетів діяльності органів держбезпеки.

В третій фазі партійно-державної церковної політики очевидною стає контрадиктивність двох полюсів, між якими коливалася партійно-державна політика щодо релігії, церкви і віруючих. На одному з цих полюсів знаходилися ідеологічні принципи, які виходили з необхідності безкомпромісної, послідовної і безперервної боротьби з релігією. Релігія сприймалася як єдиний незаборонений світогляд й ідейний конструкт, котрий відверто протистояв марксизму і тотальності ленінсько-сталінської доктрини. Другий полюс був представлений прагматичним підходом до релігії і релігійних інституцій. Релігія розглядалась як серйозний чинник соціальної мобілізації, зміцнення націонал-патріотизму, канал ефективної комунікації та індоктринації, соціального контролю й зовнішньополітичних впливів. „Прагматична лінія” здебільшого мала зовнішньополітичне спрямування, тоді як в політиці, що здійснювалася в Україні, домінувала “ідеологічна лінія”, більш жорстка і безжальна до церкви й віруючих, ніж у багатьох інших республіках.

Константами партійно-державної релігійної політики в Україні 1940-1960-х рр. були: скерування на викорінення „українського буржуазного націоналізму” й унеможливлення найменших зв'язків між релігійними інституціями і неінституційованою релігією, з одного боку, та національними інспіраціями - з іншого; знищення будь-яких згадок про розгромлені національні церкви та їхні духовно-культурні традиції, нетерпимість до етноспецифічних елементів у літургії, обрядовій практиці, вимові богослужбових текстів, храмовому інтер'єрі. Політика стосовно національних меншин в Україні фокусується на недопущенні інтеграції релігійного і національного чинників. За умов, коли деякі з таких меншин не мали жодних, крім релігійних, інституцій і форм маніфестації своїх національних почуттів, така політика об'єктивно мала антинаціональний характер.

Законодавче забезпечення партійно-радянської політики в релігійній сфері завжди підпорядковувалося меті й ідеологічним засадам цієї політики. Деталізація політичної лінії відбувалася через численні підзаконні документи, які, власне, і становили так зване “законодавство про релігійні культи”. Практика ж його застосування мала ще більш обмежувальний характер.

Партійно-державна політика в УРСР 1940-1960-х рр. не досягла принципових цілей, які ставили її організатори. Вона мала наслідком різке скорочення релігійної мережі, але не призвела до суттєвого зниження релігійності населення і рівня підтримки ним релігійних інституцій. Не були вирішені і такі завдання, як викорінення греко-католицької традиції, абсорбція п'ятидесятництва в Союзі ЄХБ, припинення організованої діяльності свідків Єгови. Дискримінація віруючих громадян, репресії щодо їхніх лідерів консолідували релігійне підпілля, робили його серйозним джерелом спротиву політиці режиму.

Проблеми, закладені партійно-радянською політикою 1940-1960-х рр., значною мірою сформували конфігурацію релігійно-суспільних відносин після унезалежнення України. Міжправославний і православно - греко-католицький конфлікти, анемічність структур традиційних для України церков і їхня низька конкурентоспроможність перед тиском закордонних місіонерських та новітніх релігійних рухів тощо - всі ці та інші проблеми релігійного життя України 1990 - початку 2000-х рр. серйозніше, ніж назагал вважається, закорінені в релігійній політиці радянського режиму. Без урахування та подолання цих наслідків не можуть бути ефективно реалізовані головні завдання політики Української держави в релігійній сфері на сучасному етапі: забезпечення свободи совісті, оптимізація державно-церковних відносин, врегулювання протиріч і конфліктів на релігійному ґрунті.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Індивідуальна монографія

Партійно-державна політика щодо релігії та релігійних інституцій в Україні 1940-1960-х років: політологічний дискурс. - К.: Світогляд, 2005. - 741 с.

Рецензії:

Красівський О., Тітко Ю. Воскресла церква - воскресне Україна // Крок. Всеукраїнський суспільно-політичний тижневик (Львів). - 2006. - 29 червня.

Іванов М. Релігія, партія і держава в радянську добу: проблема осмислення // Рідне Прибужжя (Миколаїв). - 2006. - 1 липня.

Книги у співавторстві

Увічнена історія України. - К.: Наукова думка, 1992. - 273 с. (Текст на с. 72-176, 257-260, співавтор П.Тронько).

Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект / Ред. кол.: І.Курас (гол. ред.) та ін. / Кер. авт. кол. М.Панчук. - К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 2000. - 356 с. (Текст на с. 244-274, 329-341).

Держава і церква на Полтавщині за радянської доби / Ред. кол.: П.Шемет (гол. ред.) та ін. - Полтава: Редакційна колегія “Реабілітовані історією”, 2002. - 252 с. (текст на с. 85-252; співавтори: Ю.Волошин, О.Нестуля, В.Пащенко, П.Шемет).

Крим в етнополітичному вимірі / Ред. кол.: І.Курас (гол. ред.) та ін. / Кер. авт. кол. М.Панчук. - К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 2005. - 533 с. (Текст на с. 497-529).

Статті у наукових виданнях

Що насправді коїлось у патріарших палатах: маловідомі документи про опозиційний рух у Руській Православній Церкві // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1994. - №1. - С. 152-157.

Антирелігійна кампанія кінця 50-60-х років у контексті державно-церковних відносин в Україні // Православ'я і культура: історія і сучасність. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, 16-18 червня 1994 р. - Полтава, 1994. - С. 103-104.

Українська Греко-Католицька Церква в умовах радянського тоталітарного режиму // Історія релігій в Україні. Тези повідомлення V Міжнародного круглого столу. (Львів, 3-5 травня 1995 р.). - Київ-Львів, 1995. - С. 82-85.

Наступ на юдейські громади в Україні в 50-60-х роках // Єврейська історія та культура в Україні. Матеріали конференції. (Київ, 8-9 грудня 1994 р.). - К., 1995. - С. 33-38.

Духовні навчальні заклади України в контексті державно-церковних відносин другої пол. 40-х - першої пол. 50-х років // VII Всеукраїнська наукова конференція “Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність”. Матеріали пленарного та секційних засідань. Ч. 1. - К., 1995. - С. 251-253.

Чорні дні “чорного” духовенства: ліквідація православних монастирів в Україні в ході антирелігійної кампанії другої половини 50-х - першої половини 60-х рр. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1995. - №1/2. - С. 209-217.

З історії підготовки та проведення Помісного собору Російської Православної Церкви 1971 р.: маловідомі сторінки // Історія релігій в Україні. Тези повідомлень VI Міжнародного круглого столу. (Львів, 3-8 травня 1996 р.). - Львів, 1996. - С. 37-38.

Ліквідація місць паломництва віруючих як один із напрямків антирелігійної політики держави (друга половина 50-х - перша половина 60-х років ХХ ст.) // Третій Міжнародний конгрес україністів, 26-29 серпня 1996 р. Історія. - Харків, 1996. - С. 42-45.

Церква в Україні в кінці 50-х - першій пол. 60-х рр. // Історія України: маловідомі імена, події, факти / Зб. статей. - К.: Рідний край, 1996. - Вип. 1. - С. 265-287.

Антирелігійна кампанія кінця 50-х - 60-х років та втрати національно-культурних надбань України // Питання соціальних та гуманітарних наук / Зб. наук. праць. - Миколаїв, 1996. - Вип. III. - С. 54-59.

Держава і Церква в Україні: проблеми гармонізації взаємин // Демократія і державність в Україні: проблеми гармонізації / Збірник / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Національний університет ім. Тараса Шевченка, Фонд Фрідріха Еберта. - К., 1997. - С. 135-138.

Етноконфесійні процеси в Україні: сучасний стан і перспективи // Історія релігій в Україні. Тези повідомлень VII Міжнародного круглого столу. (Львів, 12-14 травня 1997 р.). - Львів, 1997. - С. 36-38.

Українська Греко-Католицька церква: з історії боротьби за легалізацію діяльності (друга половина 40-х-кінець 80-х рр. ХХ ст.) // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - 1997. - Вип. 1. - С. 79-87.

Держава і реформатська церква в Україні в 40-80-х роках ХХ ст.: проблеми взаємовідносин // VIII Всеукраїнська наукова конференція “Історичне краєзнавство і культура”. Наукові доповіді та повідомлення. Ч. II. - Київ-Харків: Рідний край, 1997. - С. 187-190.

Політико-правові засади національно-релігійної політики в Україні кінця 50 - першої половини 60-х років // Історія України. Маловідомі імені, події, факти / Зб. статей. - К.: Рідний край, 1997. - Вип. 2. - С. 193-217.

Наступ на етноконфесійні осередки як один із засобів здійснення національної політики в Україні (друга пол. 40 - 50-ті роки ХХ ст.) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1997. - №1/2. - С. 207-226.

Етнонаціональні чинники в релігійному житті України: 50-80-ті рр. // Всеукраїнська науково-практична конференція “Християнство і культура: історія, традиція, сучасність”. (Полтава, 20-22 листопада 1997 р.). - Полтава, 1998. - С. 27-31.

Юдейські громади України на тлі радянської національно-церковної політики 40-80-х років ХХ століття // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - 1998. - Вип. 4. - С. 18-29.

Антирелігійна кампанія 50-60-х років ХХ ст. в Україні: проблеми втрат духовної і матеріальної культури // Історія релігій в Україні. Тези повідомлень Міжнародного VIII круглого столу. (Львів, травень 1998 р.). - Київ-Львів, 1998. - С. 46-47.

Держава і церква на Полтавщині (друга пол. 50-х - перша пол. 60-х років ХХ ст.) // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - 1999. - Вип. 9. - С. 189-199.

Римо-католицькі громади в Україні у вимірах державної релігійної політики (друга пол. 40-х - 50-ті роки ХХ ст.) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти / Зб. статей. - К.: Рідний край, 1999. - Вип. 7. - С. 151-158.

Етноконфесійні аспекти історії німців в Україні // Діалог. - 2000. - №1. - С. 134-138.

Українська Греко-Католицька Церква і радянська держава: передумови Львівського псевдособору 1946 року // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - 2000. - Вип. 14. - С. 208-231.

Репресивно-каральні заходи радянської влади як засіб утвердження політики державного атеїзму в Україні в 20-30-х роках // Реабілітовані історією. Масові репресії на Миколаївщині в 1920-50-і роки / Збірник. - Київ-Миколаїв: Редакційна колегія “Реабілітовані історією”, 2000. - С. 38-51.

Релігійні традиції німецького населення України: історичний досвід та проблеми відродження // Історія України. Маловідомі імена, події, факти / Зб. статей. - К.: Рідний край, 2000. - Вип. 10. - С. 521-537.

Українська Греко-Католицька Церква в умовах антирелігійної кампанії кінця 50-х - поч. 60-х років ХХ ст. // Історія релігій в Україні. Праці XI-ї Міжнародної наукової конференції. (Львів, 16-19 травня 2001 р.). Кн. I. - Львів: Логос, 2001. - С. 145-151.

Загальні тенденції розвитку релігійної мережі в Україні на сучасному етапі // Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи. Матеріали науково-практичної конференції 22 листопада 2001 року. Частина 2 / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Львівський філіал Української академії державного управління при Президентові України. - Львів, 2001. - С. 179-185.

Українська Греко-Католицька церква в останні роки сталінського режиму // Історія України. Маловідомі імена, події, факти / Зб. статей. - Київ-Донецьк: Рідний край, 2001. - Вип. 19. - С. 341-351.

Громади євангельських християн-баптистів Полтавщини у боротьбі за релігійні права і свободи (60-80-ті рр. ХХ ст.) // Науковий вісник Полтавського університету споживчої кооперації України. - 2001. - №2. - С. 46-51.

Етноконфесійні процеси в сучасній Україні: новітня історіографія // Етнополітологія в Україні. Становлення. Що далі? / Збірник / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - 2002. - С. 253-262.

Регіональні аспекти етноконфесійних процесів в сучасній Україні // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - 2002. - Вип. 19. - С. 170-191.

Тоталітарний режим і етноконфесійні об'єднання в Україні (друга половина 40-х - перша половина 60-х років ХХ століття) // Етнічна історія народів Європи / Зб. наук. праць. - 2002. - Вип. 13. - С. 18-21.

Реформатська церква на Закарпатті у пошуках шляхів самозбереження (друга половина 40-х - 60-ті роки ХХ ст.) // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - 2002. - Вип. 21. - С. 306-316.

Обмежувальні заходи влади щодо римо-католицького духовенства в Україні: причини, механізм, наслідки (друга половина 40-х - 50-ті роки ХХ ст.) // Науковий вісник Полтавського університету споживчої кооперації України. - 2002. - №2(6). - С. 64-71.

Доля римо-католицького культу в Україні в умовах політики державного атеїзму (кінець 50-х - перша половина 60-х років ХХ ст.) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти / Зб. статей. - К.: Рідний край, 2002. - Вип. 20-21. - С. 405-425.

Ethnic and Creed Development Processes in Modern Ukraine: Tendencies and Perspectives // Ethnic history of European natione. - Kiev, 2003. - №14. - Р. 81-84.

Духовні навчальні заклади України (друга половина 40-х - перша половина 60-х рр. ХХ ст.) / Ч.1: Духовна освіта в період лібералізації державно-церковних взаємин // Український історичний журнал. - 2003. - №2. - С. 24-38.

Духовні навчальні заклади України (друга половина 40-х - перша половина 60-х рр. ХХ ст.) Ч. 2: Православні семінарії в період десталінізації// Український історичний журнал. - 2003. - №4. - С. 61-74.

Держава і православні ієрархи в Україні: характер взаємин перших повоєнних років // Історія релігій в Україні. Праці XIII-ї Міжнародної наукової конференції. (Львів, 20-22 травня 2003 р.). Кн. I. - Львів: Логос, 2003. - С. 129-136.

Адміністративний устрій та управлінська діяльність РПЦ як об'єкт державної політики: досвід перших повоєнних років // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - 2003. - Вип. 22. - С. 144-163.

Етноконфесійні процеси у Криму ХХ століття: історіографія проблеми // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - 2003. - Вип. 23. - С. 216-234.

Держава і Церква в Україні в умовах трансформації радянського тоталітаризму (середина 50-х років ХХ ст.) // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - 2003. - Вип. 24. - С. 328-338.

Сталінська модель державно-церковних взаємин перших повоєнних років: український досвід // Історія України. Маловідомі імена, події, факти / Зб. наук. праць. - К.: Рідний край, 2004. - Вип. 25. - С. 237-253.

Релігійна регіоналізація України: цивілізаційний контекст // Сучасна цивілізація: гуманітарний аспект / Зб. наук. праць. - К., 2004. - С. 303-312.

Римо-католицькі громади України в контекстах взаємин СРСР і Ватикану перших повоєнних років (1944-1946 рр.) // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / НАН України. Ін-т історії України. - К., 2004. - Вип. 8, ч. 2. - С. 171-183.

Православні монастирі України як об'єкт державної релігійної політики (др. пол. 40 - кінець 50-х років ХХ ст.) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти / Зб. наук. праць. - К.: Рідний край, 2004. - Вип. 28. - С. 409-430.

Партійно-державна політика щодо релігії, церкви та віруючих в Україні у 40-60-х роках ХХ ст. як об'єкт наукового аналізу // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - 2006. - Вип. 29. - С. 165-185.

Дослідження радянської партійно-державної політики в галузі релігії та церкви в Україні (40-60-ті роки ХХ ст.): аналіз джерельної бази // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - 2006. - Вип. 30, кн. 2. - С. 372-389.

Размещено на Allbest.ru