Участь громадян України у циклічних політичних процесах трансформаційного періоду

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Участь громадян України у циклічних політичних процесах трансформаційного періоду

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Початок 90-х рр. ХХ ст. дав Україні історичний шанс для створення незалежної та демократичної держави, зорієнтованої на загальнолюдські цінності. Оптимальним для реалізації цих перспектив був і залишається принцип загальнонаціональної консолідації навколо державотворчої ідеї, яка в умовах демократичного розвитку набуває відмінних від радянського етатизму рис. За роки незалежності наша держава пройшла складний шлях політичного оновлення, який дозволив зрозуміти, що демократія є не лише сукупністю інститутів і норм, інституційно та юридично оформленою структурою влади. Її невід'ємною складовою є вмотивована політична участь громадян в організації та функціонуванні влади, що ґрунтується на усвідомленому прагненні бути повноправними і компетентними суб'єктами політичних відносин.

Політичні перетворення в Україні, що відбуваються в суперечливий за природою та суттю період, який поєднав і водночас посилив процеси глобалізації та регіоналізації, інтеграції та фрагментації, ставлять перед політичною наукою низку проблемних питань, пов'язаних з необхідністю пояснення нової реальності, вимагають формулювання адекватних концептуальних положень щодо функціональних аспектів політичної суб'єктності громадян. У цьому контексті особливої актуальності та значимості набуває проблема осмислення місця та ролі участі громадян України у політичних процесах трансформаційного періоду.

Актуальність досліджуваної проблеми загострюється і низкою наступних чинників. По-перше, зміна на початку 90-х рр. ХХ ст. парадигми політичного, соціального та економічного розвитку українського суспільства відкрила перед громадянами України можливість вільної, автономної участі у процесах політичного управління, які, згідно з логікою демократії, набули циклічного характеру. Проте, тривалий час процес засвоєння нових політичних можливостей, що визначалися незнаними до цього формами, масштабами та механізмами політичної участі, ускладнювався автоматичним наслідуванням радянських традицій політичної участі під час виборів та нехтуванням можливостями впливу на урядову політику в період між виборами. Останнє актуалізувало потребу відповіді на питання про перспективи становлення основних моделей політичної участі, адекватних демократичному розумінню політичного процесу.

По-друге, основні параметри електоральної участі громадян України, особливо в частині використання пасивних та активних форм електорального протесту, потребують систематизації й узагальнення. Ми виходимо з того, що електоральна суб'єктність громадян у ситуації політичної трансформації виходить за межі категорії поведінки і може бути більш повно розкрита в термінах політичної участі. Тому принципово важливим є те, що традиційні чинники електорального вибору, зокрема статусні ознаки громадянина й коло соціально-психологічних мотивів, які мають особистісне походження, не завжди дозволяють здійснити комплексний аналіз участі громадян у ситуації системних трансформацій. З огляду на це набуває актуальності визначення інституційних чинників електоральної участі, які в період трансформації політичної системи набувають першочергового значення.

По-третє, специфіка сучасного політичного процесу в Україні, одним з проявів якого є характер взаємодії між владою та громадянами, актуалізує проблему політико-правового й інституційного забезпечення політичної участі громадян у міжвиборчий період. Адже сьогодні і владний, і опозиційний сегменти еліти фактично не визнають політичної суб'єктності громадян у позаелекторальній ситуації, що не сприяє засвоєнню останніми усього комплексу автономної за суттю та конвенційної за формою політичної участі. Факт перетворення громадян на ресурс влади - на жаль, іноді за характером навіть не на політичний, а фізичний - спонукає нас шукати оптимальну модель політичної участі громадян у міжвиборчому політичному дискурсі.

По-четверте, принципового значення для подальшої демократизації участі громадян України у політичних трансформаціях набуває окреслення шляхів розв'язання проблеми наступності реалізації основних моделей політичної участі. Тому для вивчення специфіки формування, визначення особливостей функціонування та перспектив еволюції змісту політичної участі громадян одним з найбільш актуальних напрямків досліджень для української політичної науки стає англо-американська традиція вивчення електорального циклу як процесу від виборів до виборів, коли у міжвиборчий період шляхом дискурсивної практики визначається логіка наступного електорального змагання, принципи і характер участі громадян у ньому.

По-п'яте, актуальність проблеми політичної участі громадян України у системних трансформаціях окреслюється можливістю перевірки гіпотез, підтверджених в умовах стабільних політичних систем і демократичних режимів, та необхідністю визначення співвідношення основних факторів, окреслених у межах класичних теорій участі, що впливають на її характер.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за темою «Політичний розвиток: проблеми теорії і практики» (номер державної реєстрації 0104U0484).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є здійснення комплексного політологічного аналізу процесу формування та еволюції основних моделей політичної участі громадян України у президентських електоральних циклах трансформаційного періоду.

З огляду на поставлену мету визначено такі дослідницькі завдання:

? проаналізувати принципи становлення і застосування нової парадигми дослідження участі громадян у циклічних політичних процесах;

? на основі аналізу класичних і сучасних політологічних концепцій демократії, демократизації та електоральної участі визначити їх теоретичне й методологічне значення для аналітичного опису участі громадян у трансформаційних політичних процесах, адаптивні межі та можливості використання стосовно участі громадян України на виборчому етапі президентських електоральних циклів;

? виявити базові характеристики форм та принципів участі громадян України у передвиборчих кампаніях;

? здійснити комплексний аналіз особливостей, причин, інституційних чинників та політичних наслідків еволюції змісту електоральної моделі політичної участі громадян на виборах Президента України періоду незалежності;

? розкрити специфіку та тенденції трансформації політичного потенціалу електоральних форм протесту;

? охарактеризувати об'єктивну природу формування й еволюції протестної моделі політичної участі громадян України у міжвиборчий період та вплив незавершеності процесу інституціоналізації системної опозиції на специфіку її використання;

? дослідити процес формування та концентрації ознак дискурсивної моделі політичної участі громадян України;

? сформулювати принципи становлення діалогової форми політичної участі як механізму оптимальної взаємодії влади та громадян у міжвиборчий період;

? визначити основні тенденції і перспективи демократизації політичної участі в умовах інформатизації політичних відносин;

? на основі характеристик моделей політичної участі громадян, обґрунтувати закономірність формування типових рис електоральних циклічних політичних процесів в Україні періоду постсоціалістичних трансформацій.

Об'єктом дослідження є електоральні політичні процеси в Україні періоду постсоціалістичних трансформацій, які мають циклічний характер і є впорядкованою послідовністю дій та взаємодій політичних акторів, що відбуваються у логічній динамічній черговості та пов'язані з реалізацією владних інтересів, створенням і відтворенням політичних інститутів, здійсненням публічної політики.

Предметом дослідження є основні моделі політичної участі громадян України, сформовані відповідно до логіки та динаміки перебігу президентських електоральних циклів трансформаційного періоду, взаємозалежність між якими визначає специфіку та тенденції процесів демократизації в цілому.

Методи дослідження. Вирішення окреслених завдань потребувало комплексного використання низки методологічних підходів, визначених специфікою предмета дослідження. У процесі дослідження були використані загальнонаукові принципи пізнання, зокрема, історико-генетичний принцип аналізу політичної участі дозволив з'ясувати причини трансформації її змісту з початком процесів демократизації в Україні й передумови формування якісно та процесуально нових форм впливу громадян на структури влади; субстратно-подієвий - обмежити предметне поле дослідження системною впорядкованістю політичних фактів (субстратом), які мале реальне місце і визначили характер політичних відносин в Україні трансформаційного періоду. Використання діалектичного методу дало можливість, по-перше, проаналізувати електоральні цикли як складний динамічний процес, в якому завдяки виникненню і розв'язанню внутрішніх суперечностей здійснюється перехід від одного якісного стану політичної системи до іншого, по-друге, осягнути зміст, сутність та роль політичної участі громадян у процесах політичного управління, яка розглядається в органічному зв'язку з еволюцією політичної системи. Поєднання методів аналізу та синтезу дозволили автору на основі використання значного фактологічного матеріалу зробити узагальнення теоретичного характеру з приводу формування в Україні періоду незалежності трьох основних моделей політичної участі громадян, які відповідають суті електорального циклу як політичного часу від виборів до виборів.

Важливим методологічним принципом, який розширив можливості аналітичного опису політичної участі, став системний підхід. Його використання дозволило уявити електоральний процес як цілісність, що утворюється низкою елементів, серед яких одним з найважливіших є політична участь. Завдяки використанню цього підходу, що дозволяє встановити тип взаємодії між елементами системи, було з'ясовано, яким чином трансформація політичних інститутів змінює якість політичної участі та політичної системи в цілому.

Структурно-функціональний аналіз дозволив глибше осмислити політичну участь як один з механізмів функціонування та стабільності політичної системи; використання методології неоінституціоналізму сприяло з'ясуванню структури спонукальних мотивів людської взаємодії у політиці, формування якої відбувається згідно з інституційним дизайном політичної системи.

Одним з основних методів став порівняльний аналіз, який використаний у процесі дослідження форм та принципів політичної участі громадян України на однакових за змістом етапах різних президентських електоральних циклів трансформаційного періоду; основних чинників формування електоральної участі; перспектив використання новітніх можливостей впливу громадян на органи влади, що надаються в процесі інформатизації політичних відносин в Україні.

Застосування методу конкретно-соціологічного аналізу дало змогу адекватно висвітлити та оцінити вплив основних політичних інститутів на формування відповідного бачення громадянами України власного потенціалу у взаємодії з органами державної влади та управління; рівень політичної компетентності громадян України та визначити найбільш ефективні механізми її підвищення; важливість та потребу для громадян України функціонування основних інститутів демократії.

За допомогою використання методу системного моделювання послідовно, по-перше, були визначені вузлові моменти президентських електоральних циклів; по-друге, з'ясовані провідні та другорядні політичні актори, які здійснювали підтримку системи або висували стосовно неї певні вимоги; по-третє, здійснений аналіз взаємодії між цими політичними акторами; по-четверте, охарактеризовані результати політичної участі громадян із врахуванням її ефективності; по-п'яте, проаналізовано реакцію влади на реалізацію громадянами різних форм політичної участі. В сукупності це дозволило сформулювати гіпотезу про використання громадянами України трьох динамічних моделей політичної участі - електоральної, протестної та дискурсивної.

Використовуючи метод прогнозування, було з'ясовано, що найбільшим ресурсним потенціалом, необхідним для завершення процесів трансформації в Україні, володіє дискурсивна модель політичної участі, реалізована у діалоговій формі; що процеси е-демократизації політичних відносин здатні прискорити завершення процесу становлення демократії в Україні, оскільки електронні форми політичної участі скорочують дистанцію між громадянами та владою, підвищують політичну компетентність громадян, раціоналізують політичні відносини.

Основні положення дисертації та її висновки ґрунтуються на аналізі широкої законодавчої та нормативно-правової бази, зокрема принципів і норм Конституції України, законів і підзаконних актів, постанов Верховної Ради України, Указів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, рішень Конституційного Суду України. У роботі широко використані статистичні дані, що характеризують політичну участь громадян України у міжвиборчий період, та показники електоральної статистики, в яких відображено специфіку участі виборців на передвиборчому та виборчому етапах електорального циклу.

Наукова новизна одержаних результатів визначається метою та завданнями дослідження, засобами їх розв'язання і полягає в наступному:

Вперше:

? встановлено, що логіка електоральних циклів та процесів демократизації в Україні сприяла формуванню трьох основних моделей участі громадян у політичних процесах, зокрема електоральної, дискурсивної і протестної, свідоме використання яких є основою перетворення електоральної за змістом демократії на реально функціонуючу упродовж усього періоду від виборів до виборів. Обґрунтовано авторське бачення електоральної, протестної й дискурсивної моделей політичної участі та розкрито їх взаємозв'язок зі структурою електорального циклу;

? доведено, що використання громадянами протестної моделі політичної участі має багатофакторну детермінацію, де домінуючим елементом виступає завершеність інституціалізації системної опозиції, яка є об'єктивним інститутом та формою реалізації протестних вимог громадян України у конвенційних формах, та стратегія, обрана опозицією у процесі взаємодії з владою. Формування системної опозиції в Україні є потребою розвитку політичної системи та відповідає сучасному стану, структурі й специфіці електорального простору;

? обґрунтовано, що найбільш вагомою та ефективною формою впливу громадян на політичну систему є дискурсивна модель політичної участі, яка, незважаючи на певні протиріччя, здатна забезпечити системну рівновагу в структурі політичної системи;

? у спектрі проблем політичної участі досліджено питання суті, основних характеристик та механізмів формування діалогової форми політичної участі в Україні. Запропоноване авторське визначення категорії діалогова форма політичної участі як процесу обміну думками, судженнями, пропозиціями між усіма зацікавленими суб'єктами політичного процесу (насамперед органами державної влади та місцевого самоврядування, з одного боку, та громадськістю й окремими громадянами, з другого) з метою аргументованого переконання у правильності вироблених політичних рішень або зміни переконань шляхом сприйняття аргументів іншої сторони діалогу;

? стосовно політичного процесу в Україні проаналізовано стрижневий момент концепції е-демократії - перспективи розширення кола форм політичної участі шляхом використання громадянами електронних засобів взаємодії з владою, які надаються їм ресурсами е-демократії та сприяють звуженню можливостей влади у використанні мобілізаційних практик.

Поглиблено:

? розуміння суті та функцій поняття політична участь, яке відбиває, регулює та забезпечує позитивні зміни в процесі стабілізації політичної системи, безпосередньо впливає на характер і перспективи демократичних перетворень у постсоціалістичній Україні;

? розуміння специфіки інституційних чинників і факторів, що впливають на формування концепції та вибір моделей політичної участі громадянами України в циклічних політичних процесах трансформаційного періоду;

? уявлення про зміст протестної електоральної участі громадян України та визначено напрямки її еволюції у період політичних трансформацій.

Одержали подальший розвиток:

? окремі теоретичні положення у визначенні суті, форм та чинників політичної участі громадян, сформованих у світовій політичній думці, зокрема її розуміння як однієї з центральних категорій, яка використовується для пояснення політичного процесу в умовах стабільних демократичних та перехідних політичних систем, сутнісних характеристик політичних відносин, у процесі моделювання і прогнозування політичного розвитку;

? ідеї щодо процесу формування довіри до основних інститутів демократії, який є контекстом розгортання протестної політичної участі в ситуації практичного поєднання моделей сумісності та несумісності одночасних економічних і політичних перетворень.

Практичне значення одержаних результатів та висновків дисертації полягає в тому, що вони можуть бути використані як теоретико-методологічна база поглиблення досліджень факторів політичного розвитку, пошуку сучасних форм політичної участі громадян України, які б сприяли завершенню процесів демократизації та ефективному функціонуванню політичної системи. Висновки, пропозиції, рекомендації, сформульовані в дисертаційній роботі, можуть стати основою для зацікавлених суб'єктів політичних відносин у здійсненні прогнозування співвідношення конвенційних та неконвенційних форм політичної участі громадян України в сучасному політичному процесі. Положення дисертації можуть використовуватися під час викладання навчальних курсів та спецкурсів для студентів спеціальності політологія. Запропоновані висновки та сформульовані пропозиції можуть бути використані органами державної влади та управління, органами місцевого самоврядування, політичними партіями, громадськими організаціями при розв'язанні завдань залучення громадян до процесів політичного управління.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дисертаційного дослідження, його основні положення та результати оприлюднювалися та обговорювалися на науковому симпозіумі «Транскордонне співробітництво у поліетнічних регіонах Східної та Південно-Східної Європи» (Чернівці, 1999); міжнародному науковому конгресі «Українська історична наука на порозі ХХІ століття» (Чернівці, 2000); міжнародній науковій конференції «Регіони Східної Європи: інтеграційні очікування та конфронтаційні небезпеки» (Чернівці, 2000); ІV Буковинській міжнародній історико-краєзнавчій конференції, присвяченої 125-річчю заснування Чернівецького національного університету (Чернівці, 2000); міжнародній науковій конференції «Україна - Румунія - Молдова: історичні, політичні та культурні взаємини» (Чернівці, 2001); міжнародній науковій конференції «Регіональні та національні еліти: Хто формує політику?» (Чернівці, 2001); п'ятому міжнародному конгресі україністів (Чернівці, 2002); ІІ міжнародному науковому конгресі українських істориків «Українська історична наука на сучасному етапі розвитку» (Кам'янець-Подільський, 2003); міжнародній науковій конференції «Людина - світ - культура» до 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 2004); міжнародній науковій конференції «Єврорегіони: потенціал міжетнічної гармонізації» (Чернівці, 2004); перших Курасівських читаннях «Етнополітична ситуація в Україні напередодні парламентських виборів» (Київ, 2005); міжнародній науковій конференції «Дні науки філософського факультету-2005» (Київ, 2005); ІІІ міжнародній науково-практичній конференції «Динаміка наукових досліджень'2004» (Дніпропетровськ, 2004); міжнародній науково-практичній конференції «Україна - Білорусь: політичні, економічні та культурні аспекти взаємин» (Чернівці, 2005); міжнародній конференції «Менеджмент розвитку громад» (Чернівці, 2005); міжнародній науково-практичній конференції «Політичні партії і вибори в Україні: історія та сучасність» (Івано-Франківськ, 2005); науковій конференції «Філософія та методологія гуманітарних наук: історія, концепції, можливості» (Чернівці, 2005); регіональній науково-практичній конференції «Вибори-2006 в контексті розвитку суспільно-політичних процесів в Україні» (Тернопіль, 2005); міжнародній науково-практичній конференції «Імператив національної консолідації: потенціал партійної системи та ресурси громадянського суспільства України» (Донецьк, 2005); всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Шлях України: колізії новітнього поступу» (Тернопіль, 2006); міжнародній науково-практичній конференції «Трансформація політичних систем на постсоціалістичному просторі» (Київ, 2006); міжнародній науковій конференції «Дні науки філософського факультету-2006» (Київ, 2006); всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Знищення опозиції в 20-30-х рр. ХХ ст. як засіб формування тоталітарної системи в Україні (з нагоди 80-річчя ліквідації багатопартійності в Україні» (Хмельницький, 2006); всеукраїнській науково-практичній конференції «Проблеми та перспективи викладання політології у вищій школі» (Львів, 2006); ІІІ міжнародному науковому Конгресі українських істориків «Українська історична наука на шляху творчого поступу» (Луцьк, 2006); третій міжнародній науковій конференції «Вікно в європейську науку» (Чернівці, 2006); міжнародній науково-практичній конференції «Украина в системе современных цивилизаций: трансформации государства и гражданского общества» (Одеса, 2006); науковій конференції «Філософія гуманітарних наук: актуальність і перспективи розвитку» (Чернівці, 2006); міжнародній науковій конференції «Ідеологія українського націоналізму на сучасному етапі розбудови Української держави» (Івано-Франківськ, 2006); науково-практичній конференції «Гендерна реконструкція українського суспільства» (Луцьк, 2006); другій національній конференції «Менеджмент розвитку громад» (Чернівці 2006); міжнародній науково-теоретичній конференції «Ціна свободи й незалежності: трансформація політичних систем в країнах Центральної та Південно-Східної Європи до та після 1989-1991 рр.» (Ужгород, 2006); міжнародному науково-практичному семінарі «Перспективи розвитку місцевого самоврядування в контексті політичної реформи в Україні та транскордонного співробітництва» (Чернівці, 2006); міжнародній науковій конференції «Дні науки філософського факультету-2007» (Київ, 2007); V міжнародній науково-теоретичній конференції студентів, аспірантів і молодих вчених «Соціально-економічні, політичні та культурні оцінки і прогнози на рубежі двох тисячоліть» (Тернопіль, 2007); ІІ міжнародній науково-практичній конференції «Стосунки Сходу і Заходу України: суб'єкти, інтереси, цінності» (Луганськ, 2007); ІV міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів і молодих науковців «Європейські інтеграційні процеси і транскордонне співробітництво» (Луцьк, 2007); міжнародній науково-практичній конференції «Формування зовнішньої політики України в контексті розширення ЄС: погляди з регіонів» (Чернівці, 2007); міжнародній науково-теоретичній конференції «Соціокультурна інтеграція в контексті викликів ХХІ ст.» (Київ, 2007).

Наукові положення і висновки дисертаційного дослідження були апробовані автором під час викладання в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича курсів «Політична культура», «Порівняльна політологія», «Політичні еліти та лідерство» та спецкурсів «Форми участі громадян України у політичних процесах», «Політичні еліти посткомуністичних країн», «Політична реклама».

Запропоновані у роботі рекомендації щодо організації та підвищення ефективності діалогу між громадянами України та органами державної влади і місцевого самоврядування були використані автором у процесі розробки пропозицій до проекту Закону України «Про відкритість і прозорість діяльності органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування» та були включені до узагальненої аналітичної записки, підготовленої Українським Центром політичного менеджменту та надісланої до Секретаріату Кабінету Міністрів України (вих. №01/09-ц від 24.02.2006).

Низка дисертаційних положень та узагальнень, що визначають наукову новизну дисертаційного дослідження, були сформульовані як пропозиції та рекомендації органам державної влади та місцевого самоврядування під час роботи автора над проектами в рамках Буковинського політологічного центру, Центру європейських студій та програми «Політичне управління регіональним розвитком» (2004 р., № реєстрації теми у ЧНУ 7501).

Значною мірою положення дисертаційного дослідження були оприлюднені автором під час розробки і проведення соціологічних досліджень, аналітичної роботи, тренінгів голів міських, сільських та селищних рад, проведених на замовлення Буковинської партнерської агенції.

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об'єктом дисертаційного дослідження, мета і завдання роботи зумовили її структуру. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та додатків. Текст дисертації становить 398 сторінок, список використаних джерел - 72 сторінки (792 найменування), додатки - 47 сторінок (19 назв).

Основний зміст дисертації

політичний президент вибори незалежний

У вступі обґрунтована актуальність теми дисертації, визначено її об'єкт та предмет, сформульовані мета і завдання, розкрито теоретичні і методологічні основи дисертаційного дослідження, означені наукова новизна, практичне значення та апробація одержаних результатів.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи дослідження політичної участі» проаналізовано вихідні концептуальні основи аналізу політичної участі, розкрито її сутнісні параметри, які зумовлюють специфіку змісту процесів демократизації та системних трансформацій у постсоціалістичних суспільствах. У першому підрозділі «Категорія політичної участі в системі інструментарію сучасної політичної науки» автор, спираючись на класичні положення політичної науки, в яких політична участь розуміється як вплив громадян на функціонування політичної системи, формування політичних інститутів та процес вироблення політичних рішень, аналізує принципи становлення і застосування нової парадигми дослідження участі громадян у циклічних політичних процесах.

Концептуально дисертаційне дослідження формувалося на засадах виокремлення та аналізу методологічного потенціалу трактування проблем політики у працях С. Верби, Б. Барбера, С. Барнса, Ф. Грінстайна, Р. Даля, П. Данліві, Р.Інглегарта, М. Каазе, Е. Кармінеса, Т. Карозерса, П. Лазарсфельда, С.Ліпсета, А. Марша, У.Міллера, Дж. Нагеля, Н. Ная, Р. Патнама, К. Патнема, Ф. Паппі, Д. Растоу, С. Роккана, Ю. Хабермаса, Дж. Хеллоуела, С. Хантінгтона, Р. Хакфельда, М.Фіоріни, Й. Шумпетера.

Вказується, що в сучасній політичній науці сформувалася низка підходів у інтерпретації категорії політична участь. С. Верба, Н. Най та Д.Кім аналізують політичну участь як епізодичний акт вираження особистого політичного інтересу громадян, який конкретизується тільки у конвенційних формах, що обмежує сферу політичної участі раціонально вивіреною (інструментальною) активністю, метою якої є опосередкований контроль громадян за реалізацією урядовими структурами політичних програм та курсів. Автор відзначає, що інструментальні характеристики політичної участі спрацьовують при дослідженні її автономних форм, тоді як за допомогою цього підходу не можуть бути досліджені окремі аспекти мобілізаційних характеристик політичної участі, типових для участі громадян пострадянського простору.

Розглянуто концептуальне бачення політичної участі, запропоноване М. Каазе та А. Маршем, які пов'язують її не тільки з впливом громадян на урядові структури, а й з можливостями впливу на політичну систему в цілому. Підкреслюється, що таке визначення політичної участі охоплює всі дії, які добровільно здійснюються громадянами з метою впливу на процес ухвалення політичних рішень, тому сприяє з'ясуванню й дослідженню сукупності каналів і механізмів впливу громадян на політичну систему.

Відзначено, що у проблемному полі зарубіжної політичної науки методологічної ваги набули ідеї, які ставлять політичну участь у залежність від однієї статусної ознаки особистості - громадянства. Запропоновано розрізняти сукупність підходів до розв'язання цієї проблеми: традиційний (М.Міллер), космополітичний (Ю. Хабермас), подвійного членства (Р. Брубейкер), консервативний (Р. Даль). Автор доходить висновку, що в умовах суттєвих диспропорцій рівня політичного та економічного розвитку країн сучасного світу вести мову про космополітичне громадянство не видається можливим. Більш адекватним буде надання легалізованим негромадянам прав участі у процесах управління на місцевому рівні.

На основі аналізу теоретичного обґрунтування форм реалізації політичної участі автор доводить, що в більшості підходів ототожнюється протестна та неконвенційна політичну участь, тому вважає конструктивним розуміння протестної політичної активності, запропоноване польським політологом Т. Жиро. За ним потенціал політичного протесту громадян як оформлений акт протиставлення політичній владі реалізується у вигляді скоординованих колективних акцій проти політичних лідерів чи політичної системи у вигляді протесту і тиску. Визначено перспективність використання такого розуміння суті політичного протесту, оскільки воно дозволяє корелювати протест із завершеністю процесів інституціалізації системної опозиції.

В українській політичній науці політична участь громадян як процес залучення до сфери політичних відносин теоретично обґрунтована в дослідженнях І. Алєксєєнко, Н. Дембіцької, В. Речицького, Л. Угрин. Інституційні параметри та характеристики політичної участі досліджуються О. Чемшитом, І. Вороновим, В. Бортніковим, які здійснили процес операціоналізації категорії політична участь, визначили можливості й обмеження її використання в політологічному аналізі, обґрунтували основні якісні характеристики політичної участі громадян України.

В російській політичній науці отримало поширення теоретичне осмислення політичної участі як інструментальної активності, через яку громадяни намагаються впливати на уряд таким чином, щоб він здійснював бажані для них дії (Г. Артемов, Д. Гончаров, В. Гельман, В. Голосов, О. Мелешкіна, В.Пєтухов, Ю. Шевченко, О. Шестопал), та безвідносно до логіки циклічних політичних процесів запропоновано типологічний ряд політичної участі (А. Клюєв).

На основі здійсненого аналізу теоретичних підходів до визначення суті, форм, чинників та моделей політичної участі громадян, сформованих у світовій політичній думці, автор робить висновок, що політична участь є однією з центральних категорій, яка використовується для пояснення логіки політичного процесу в умовах стабільних демократичних та перехідних політичних систем. Її інструментальне використання дозволяє визначати сутнісні характеристики політичних відносин, здійснювати прогнозування політичного розвитку та еволюції взаємодії основних суб'єктів політичного процесу в ситуації системних трансформацій. Визначення основних характеристик та параметрів протестної політичної участі громадян у постсоціалістичних трансформаціях, яка реалізовується ними у міжвиборчий період, ускладнюється тим, що західна традиція розуміння політичної участі знаходиться за межами включення політичного протесту до конвенційних форм участі громадян у політиці.

Дисертант пропонує розуміти політичну участь як динамічне явище, суть якого визначається як дії людей або груп, що здійснюються з метою вираження власних інтересів та впливу на зміст політичних рішень, які ухвалюються на різних рівнях державної влади. Основними факторами, від яких залежить практика політичної участі, є особливості самого суб'єкта політичної участі, умов, у яких вона здійснюється, та загальних параметрів політичної системи.

У другому підрозділі «Політична участь у теоріях демократії та демократизації» ця категорія політичної науки досліджується як один з індикаторів вимірювання демократії та процесів демократизації. Основні характеристики та функції політичної участі в елітарних теоріях демократії з'ясовані шляхом аналізу поглядів Й. Шумпетера, зокрема, запропонованої дослідником схеми аналізу мотивації політичної участі основних суб'єктів виборчого процесу - лідера, який діє раціонально, та виборців, що спираються на позараціональні мотиви участі.

Доведено, що політична участь у плюралістичних теоріях демократії конкретизується через систему політичних переконань громадян і рівень громадянської компетентності, які формуються завдяки власному політичному досвіду, ЗМІ та інституту політичної експертизи. Дисертантка вважає, що процес формування значної кількості компетентних громадян в умовах трансформації політичної системи уповільнюється недостатнім обсягом знань про політичні можливості інститутів демократії, недостатньою тривалістю процесу усвідомлення власних інтересів у період переходу до демократії, нерозумінням механізмів політичного вибору та відсутністю сильних спонукальних причин діяти відповідно до власних інтересів.

Дисертантка докладно аналізує зміст політичної участі, сформульований у партиципаторній теорії демократії, згідно з якою вона розуміється не лише як можливість впливу громадян на політичну систему, але й як перешкода формуванню політичного відчуження, індиферентності та абсентеїзму, як запобіжник втрати громадянами політичної суб'єктності.

Вказується, що сутнісні параметри політичної суб'єктності та участі громадян у період трансформації політичної системи і політичних відносин в Україні за допомогою системного комплексного аналізу з'ясовані в працях В. Андрущенка, А. Гальчинського, О. Бабкіної, В. Бебика, О. Бойка, В. Бурдяк, І. Варзаря, С. Василенко, О. Гараня, В. Горбатенка, В. Денисенка, В. Журавського, М. Кармазіної, О. Картунова, І. Коваля, І. Кресіної, А. Круглашова, Ю. Макара, А. Маковецького, М. Михальченка, С. Наумкіної, А. Пахарєва, В. Погорілка, В. Полохала, В. Потульницького, М. Примуша, Ф. Рудича, С. Рябова, О. Скрипнюка, С. Телешуна, Є. Тихомирової, Б. Яроша.

На окрему увагу заслуговує група досліджень, сформована працями О. Голобуцького, С. Головатого, О. Дергачова, А. Колодій, С. Макеєва, М. Марчука, Н. Нижник, М. Обушного, В. Ребкала, А.Сіленко, С. Федуняка, Л. Шкляра, в яких визначається специфіка дискурсивної практики української політичної еліти у міжвиборчий період, що розкриває інституційний контекст політичної участі громадян та окреслює перспективи її демократизації.

Аналіз сучасних теоретико-методологічних основ дослідження політичної участі, сформульованих у теоріях демократії та демократизації, дозволили дисертантці сформулювати припущення, що в електоральних циклах трансформаційного періоду створюються умови для формування трьох основних моделей участі громадян у політичних процесах - електоральної, протестної та дискурсивної. Дві останні моделі відповідають міжвиборчому періоду електорального циклу і є підґрунтям для визначення суті та якості проведення виборчої кампанії. Дискурсивна модель політичної участі найбільш повно вкладається в теоретичні рамки плюралістичної теорії демократії та концепції демократії участі, хоча українська політична практика достатньо ефективно може бути проаналізована із залученням класичного варіанту елітарної теорії демократії.

У третьому підрозділі «Класичні теорії електоральної участі: проблеми адаптації до аналізу перехідних суспільств» доведено, що сучасна політична наука володіє достатньо варіативним набором теорій, які забезпечують високий рівень прикладного аналізу електоральної моделі політичної участі. Більшість положень теорій електоральної участі, сформованих для аналізу політичного процесу в стабільних демократіях, володіють адаптивними можливостями для аналізу перехідних політичних систем та створення інтегративної концепції дослідження участі громадян у виборчому етапі електорального циклу.

Дисертантка доводить, що потенціал адаптивних можливостей соціологічного підходу до аналізу електоральної участі в умовах постсоціалістичних трансформацій стосуються елективних зсувів - інституційного, функціонального і тактичного. Аналізуючи результати виборів у постсоціалістичних країнах, доречно враховувати можливості інституційного елективного зсуву, який відбувається в періоди якісних змін політичної системи, пов'язаних з формуванням нових політичних режимів. В Україні це президентські вибори 1991 та 2004 рр. Потенції функціонального елективного зсуву є найбільш перспективними для аналізу періодів розвитку та стабілізації політичної системи, щодо України - це виборчі кампанії 1994-2002 рр. Тактичний елективний зсув типовий для країн, де функціонує двопартійна система, яка визначає особливості і парламентських, і президентських виборів, тому для аналізу електоральної участі у постсоціалістичних суспільствах він буде найменш продуктивним.

Дисертантка обґрунтовує, що пізнавальні можливості соціально-психологічної теорії електоральної участі в умовах постсоціалістичних перетворень знижуються організаційною нестабільністю політичних партій і, відповідно, партійних ідентичностей громадян. Найбільш прийнятним для аналізу перехідних суспільств є положення соціально-психологічної теорії щодо залежності зміни партійної ідентичності від характеру виборів. У президентських електоральних циклах в Україні, партійні ідентичності виборців залежать від того, чи вибори були зберігаючими (1999 р.); такими, що змінили співвідношення політичних сил (1994 р.); руйнуючими (2004 р.) чи критичними (1991 р.).

Дисертантка аргументовано стверджує, що адекватною до дослідження чинників політичної участі у період трансформації політичної системи є ідея раціональної парадигми, згідно з якою принципи дослідження стратегій учасників електорального змагання, сформульованих у передвиборчих програмах, можуть бути вкладені у три моделі (конвергенції, дивергенції, індиферентності).

Стверджується, що центральним моментом неоінституційної моделі дослідження електоральної участі є ідея роздільного голосування, коли виборці під час виборів до законодавчих органів влади надають перевагу одній політичній силі, а обираючи виконавчий орган - іншій. Основними чинниками, що сприяють роздільному голосуванню, вважаються кількісні характеристики виконавчого та законодавчого органів влади, соціокультурні параметри електорату, особливості виборчої системи, час проведення виборів представницьких інститутів влади.

В українській політичній науці виборчій частині електорального циклу та формам електоральної участі присвячено чимало ґрунтовних наукових досліджень. Поєднання теоретичного та емпіричного аналізу електоральної участі здійснюють О. Балакірєва, І. Бекешкіна, А. Биченко, О. Вишняк, Є. Головаха, М.Міщенко, Н. Паніна, А. Ручка, О. Стегній, В. Степаненко, В. Фесенко, О. Яременко.

Віддаючи належне глибині та аналітичному характеру існуючих досліджень теоретичних і прикладних вимірів політичної участі громадян, зауважується, що існуючий комплекс наукових розвідок залишає багато відкритих питань, які виникають у процесі аналізу можливостей впливу громадян на інститути політичної системи на всіх етапах електорального циклу.

Аналізу основних параметрів формування електоральної моделі політичної участі присвячено другий розділ дисертаційного дослідження - «Електоральна участь громадян України як об'єктивний чинник постсоціалістичних перетворень». У першому підрозділі «Основні форми та принципи участі громадян України у передвиборчих кампаніях» здійснено аналіз базових характеристик форм та принципів участі громадян України у передвиборчих кампаніях. Встановлено, що за період постсоціалістичних трансформацій, канали участі громадян у фазі висунення претендентів на кандидатів у Президенти України суттєво змінилися. Якщо на перших виборах Президента України достатньо потужним елементом політичного процесу були трудові колективи, за якими визнавалася суто політична функція висунення претендентів у кандидати на Президента України, то упродовж трьох президентських електоральних циклів вони повністю були позбавлені цього права. На нашу думку, це повинно схиляти громадян до активнішого використання інституту політичних партій в електоральних ситуаціях та сприяти завершенню процесів політичної структуризації українського суспільства.

Доведено, що з кожним електоральним циклом значення такої форми політичної участі, як збір підписів на підтримку претендентів на кандидата в Президенти України, зростало, що відбилося у детальній регламентації процедури збору підписів, встановленні певних обмежень, оптимізації кількості громадян, підписи яких необхідно зібрати для реєстрації.

На основі аналізу використання громадянами України основних форм участі у передвиборчому етапі електорального циклу встановлено, що основними чинниками участі є чинники мобілізаційного характеру, спосіб використання та форма яких залежать від застосування претендентами механізму висунення. Специфікою передвиборчого етапу є характер його перебігу, публічність політичної конкуренції, відкритість передвиборчого процесу для громадян, що в сукупності утворює основу для формування свідомого електорального вибору.

У другому підрозділі «Передвиборчі програми як чинник формування електорального вибору на виборах Президента України» досліджуються закономірності процесу актуалізації євроінтеграційних перспектив України у передвиборчий період. Обґрунтовується, що серед семи проблемних полів, які визначають структуру передвиборчої програми, міжнародні відносини характеризуються як основний компонент, за яким йдуть свобода і демократія, урядування, економіка, якість життя, структура суспільства, соціальна політика.

Проведений аналіз довів, що передвиборчі програми всіх кандидатів у Президенти України за період 1991-2004 рр. будувалися на принципах моделі конвергенції, коли позиції кандидатів розташовуються навколо центру переваг медіанних виборців. У процесі передвиборчого етапу кандидати трансформували програмні положення відповідно до моделі індиферентності, коли основними суперниками актуалізуються різні аспекти програми, в тому числі і її зовнішньополітичного компонента, що призводить до суспільного обговорення різних за суттю проблем і неможливості для виборців порівняти позиції кандидатів з одного і того ж питання. Причиною цього є те, що електоральне ядро основних суперників на президентських виборах в Україні трансформаційного періоду утворюється з представників усіх без винятку соціально-демографічних груп.

Автор доходить висновку, що в сучасному передвиборчому дискурсі проблема євроінтеграції України корелюється з питаннями визначення формату відносин з Росією та вступу нашої країни до НАТО. Усамостійнення кожного з них перетворять проблему євроінтеграції на чинник електорального вибору громадян України, на принцип політичної участі у міжвиборчий період, коли формуються параметри політичного діалогу між владою та громадянами. Це дозволить політичній еліті більш кардинально і рішуче визначати власні зовнішньополітичні переваги у передвиборчих програмах і, відповідно, бути маркером, який сприятиме виборцям швидше встановлювати власні політичні ідентичності.

У третьому підрозділі «Еволюція змісту електорального вибору на президентських виборах у незалежній Україні» здійснюється комплексний аналіз особливостей, причин, інституційних чинників та політичних наслідків формування змісту електоральної моделі політичної участі громадян на виборах Президента України періоду незалежності. Автором доведено, що моделювання електоральної участі громадян України відбувається під впливом процесу формування партійних ідентичностей, завершеність якого залежить від інституційного дизайну політичної системи, зокрема особливостей виборчої системи та розподілу влади. До підписання пакту еліт під час виборів 2004 р. - політичної реформи, за фактичного функціонування президентсько-парламентської форми правління, парламентські вибори сприймалися українським суспільством як другорядні, а всі президенти України, які перемагали на виборах, висувалися у претенденти на кандидата в Президенти України шляхом використання механізмів зборів виборців та самовисування, оминаючи партійні ресурси. Це виступало гальмівним чинником у процесі політичної ідентифікації громадян, які виходили з того, що партії не впливають на характер влади та її політичний курс.

Обґрунтовано, що суттєвим чинником формування електоральної моделі політичної участі є геоструктура електорального вибору громадян України. До 2004 р. у всіх президентських електоральних циклах результати виборів визначалися специфікою політичної участі східноукраїнської більшості, хоча, здобувши перемогу, еліти незмінно використовували національну ідеологію, згенеровану західноукраїнською політичною меншістю. Геоструктура електоральної участі громадян України засвідчує, що найкраще виборці України реагують на ідеї, що вкладаються у парадигму центр-периферійної оцінки політичного процесу, яка демонструє специфічне сприйняття політичних проблем у різних регіонах нашої держави, засвідчує відмінну різнорівневу проблематику політичного дискурсу в регіонах та його відсутність на загальнонаціональному рівні.

Встановлено, що мотивація електорального вибору громадян України на президентських виборах 1991-2004 рр. має суттєві відмінності. Доведено, що голосування на президентських виборах 1991 р. мало експресивний характер, на виборах 1994 та 2004 рр. - егоцентричний та перспективний, на відміну від виборів 1999 р., коли мотивація електоральної участі формувалося у соціотропному та ретроспективному вимірах.

У четвертому підрозділі «Інституційні мобілізаційні фактори електоральної участі громадян України» доведено, що на оформлення моделі електоральної участі негативно впливає використання владою а-ресурсу, оскільки він сприяє інкорпорації до сфери політичного управління політичних сил, не зорієнтованих на ведення діалогу зі своїми політичними опонентами. Ґрунтом для поширення практики використання а-ресурсу є відтворення в українському політичному процесі патрон-клієнтальних зв'язків між елітою та громадянами, що з одного боку, є захисною реакцією суспільства від перспектив політичної нестабільності, з другого - створюють перешкоди на шляху демократизації, формування системи горизонтальних зв'язків у сфері політики та підміняють собою механізми громадянського суспільства.

Здійснюючи аналіз а-ресурсу як чинника формування моделі електоральної участі, виокремлено категорії виборців, які до завершення процесу становлення демократії в Україні є найбільш вразливими до дії а-ресурсу, зокрема селяни, державні службовці та працівники бюджетних установ і організацій, студентство, локалізовані групи громадян (у лікарнях, військових частинах, в'язницях, колоніях), представники малого та середнього бізнесу у невеликих містах та селах, етнонаціональні групи, що компактно проживають на певних територіях. В останньому випадку не використовується прямий чи навіть опосередкований тиск, влада вдається до м'яких форм а-ресурсу, пов'язаних зі сферою соціально-економічних, культурних та ідентифікаційних можливостей цієї групи.

Обґрунтовано, що зниженню продуктивності а-ресурсу сприятиме підвищення соціально-економічних параметрів життя громадян України; виведення політичної системи України з трансформаційного стану, який не сприяє формуванню демократичних традицій виборчого процесу та засвоєнню демократичних цінностей електоральної культури громадянами нашої держави; розвиток інститутів громадянського суспільства; вільне функціонування незалежних ЗМІ; вдосконалення виборчого законодавства та надання державою гарантій захисту виборчих прав громадян у суді. Серед чинників подолання практики використання а-ресурсу є низка таких, які залежать від громадянина, зокрема йдеться про основні характеристики політичної і правової культури виборців, рівень політичної компетентності громадян та залучення до процесу публічної політики.

У п'ятому підрозділі «Трансформація змісту електорального протесту громадян України» виявлена специфіка та тенденції трансформації політичного потенціалу електоральних форм протесту. Доведено, що протестна електоральна участь громадян України не сформувалася на рівні моделі, проте важливість її аналізу полягає у здатності електорального протесту до перетворення з латентних форм на активні. Встановлено, що у світовій практиці існує два варіанти їх використання - протестне голосування, коли у виборчому бюлетені існує рядок не підтримую жодного кандидата, та захист порушених виборчих прав громадян у суді, які належать до пасивних форм електорального протесту.

Обґрунтовано, що в ситуації реальної політичної конкуренції протестний варіант голосування, як правило, не обирається. Збільшення частки виборців, які голосують проти всіх, неминуче спонукає владу до ліквідації цього варіанта голосування. В Україні основними чинниками обрання протестного варіанта голосування є суб'єктивне відчуття невдоволення власним становищем, невідповідність між ціннісними очікуваннями та реальними можливостями громадян, різниця між нормативною та дескриптивною оцінкою політичного режиму, невдоволення діяльністю окремих політичних інститутів, недовіра до них. Здійснений аналіз дозволив визначити типи протестного голосування, зокрема ситуативно-протестний, системно-протестний, активно-протестний.

Доведено, що основними причинами радикалізації електорального протесту громадян на президентських виборах 2004 р. є, по-перше, те, що на момент проведення президентських виборів 2004 р. переважна більшість громадян України визначала їх як реальну можливість кардинальної зміни політичного курсу. По-друге, ще на парламентських виборах 2002 р. сформувалося електоральне ядро, яке зробило ставку на перемогу представника опозиції на президентських виборах 2004 р. По-третє, масовість та радикальність були ознаками всієї виборчої кампанії опозиційного кандидата, що, з одного боку, створювало ефект усенародної підтримки В. Ющенка, з другого - формувало у громадян орієнтації на перемогу за допомогою всього відомого віяла політичної активності. По-четверте, радикалізація електорального протесту була реакцією на змагальні форми мобілізації, реалізовані громадськими організаціями, неформальними об'єднаннями і групами громадян у передвиборчий період. По-п'яте, однією з причин зміни моделі електорального протесту на президентських виборах 2004 р. був стійкий образ українського суспільства як глухого кута, з якого слід виходити, що за своєю суттю відтворює розуміння більшістю громадян України негативної динаміки розвитку політичних відносин в Україні.