Участь громадян України у циклічних політичних процесах трансформаційного періоду

Дисертантка робить висновок, що помаранчева революція сформувала новий досвід електоральної участі, окреслила нові форми політичної активності, стала свідченням успішної мобілізації достатньо великої кількості громадян України, яка стимулювалася вимушеною консолідацією окремих сегментів політичної еліти. Громадяни, що обрали для себе активні форми протестної електоральної участі, надали їм значення механізму зміни потреб та прагнень у сфері політики. Активний електоральний протест сприяв подоланню стереотипного уявлення, що публічна політика є справою інших, більш підготовлених людей.

У третьому розділі «Протестна модель політичної участі громадян України у міжвиборчий період: специфіка формування та еволюції» досліджена об'єктивна природа формування й еволюції протестної моделі політичної участі громадян України у міжвиборчий період та вплив незавершеності процесу інституціалізації системної опозиції на її використання громадянами.

У першому підрозділі «Інституціалізація опозиції як визначальний чинник конвенційної протестної участі громадян України» обґрунтовано, що процес становлення та специфіка функціонування політичної опозиції є інституційним фоном розвитку протестних форм політичної участі громадян та їх впливу на політичну динаміку суспільства. Запропоновано підхід, згідно з яким аналіз потенційних можливостей політичної опозиції в Україні щодо формування конвенційної протестної участі громадян слід здійснювати, виходячи з двох проблемних вимірів опозиції, зокрема її цілей у політичному процесі та засобів досягнення цих цілей. Характер засобів досягнення цілей визначається стратегією дій опозиції у політичному процесі, зокрема стратегії відходу або малих справ; стратегії протесту; стратегії лояльності. Вибір опозицією тієї чи іншої стратегії зумовлюється типом опозиції, цілями її діяльності, оцінками та характером підтримки з боку громадян.

Виходячи з особливостей процесу формування політичної опозиції в Україні, визначених логікою еволюції політичного режиму, запропоновано поділяти процес її інституціалізації на чотири основні етапи: правоцентристський (1989-1994 рр.); лівоцентристський (1994-1999 рр.); еклектичний (грудень 1999-2004 рр.); прагматичний (2005 р. - до сьогодні). На першому етапі опозицією була обрана стратегія відходу, коли націонал-демократи, інкорпоруючись у владу, залишали за собою право критикувати її, що не сприяло акумуляції протестного потенціалу громадян та його трансляції до стін ВРУ. На другому етапі опозиція обрала стратегію лояльності, наслідком чого стало зниження політичної протестної готовності громадян України у міжвиборчий період та віртуалізація інституту опозиції. На еклектичному етапі інституціалізації опозиція обрала стратегію протесту, проте сприйняття владою опозиції як політичного ворога, а не опонента, позначилося на визначенні суті та ролі цього політичного інституту громадянами України. На прагматичному етапі, специфікою якого є функціонування низки опозиційних сегментів, жоден із них не визначив для себе стратегії дій як опозиційної сили, що уповільнює формування механізмів взаємодії у системі влада - опозиція.

У другому підрозділі «Моделювання політичного протесту громадян України: витоки специфіки» здійснено аналіз політичного протесту як організованого супротиву громадян офіційному політичному курсу та політичним рішенням, який здійснюється з використанням способів, що відповідають актуалізованим вимогам. Стимулами до протестної участі є реальні або уявні обмеження доступу до легітимних політичних каналів вираження власних інтересів або уявлення про політичний протест як про одну з моделей участі у політичному процесі.

Автором доведено, що основою детермінації протестного потенціалу конвенційного типу є система залежності між відносною депривацією, помірним невдоволенням урядовою політикою, достатньо міцною вірою в демократію та схвальне ставлення до дій опозиційних сил, які замикають на собі підтримуючі чинники протесту - характер інших моделей політичної участі, що використовуються громадянами, систему ліберальних цінностей та можливості, що надаються політичною системою для впливу на неї з боку громадян.

Обґрунтовано, що витоки специфіки формування протестної моделі політичної участі громадян України лежать у площині поєднання моделей сумісності та несумісності одночасних економічних і політичних трансформацій. Гострота протестних виступів громадян, їх сила, інтенсивність обмежувалися відсутністю системної опозиції, здатної запропонувати тактику та стратегію перемоги. Стратегія відходу, обрана націонал-демократичним сегментом опозиції на першому етапі її становлення, та стратегія лояльності на другому не стимулювали завершення оформлення протестної моделі політичної участі громадян та сприяли зупиненню цього процесу на рівні стихійних локальних акцій, не здатних прискорити трансформаційні процеси.

Здійснений аналіз моделювання протестної політичної участі громадян України довів, що залежність цього процесу від характеру інституціалізації опозиції детермінується політико-культурними, процесуальними, внутрішньоінституційними, ідентифікаційними, політико-правовими чинниками.

У третьому підрозділі «Сценарне проектування протестної моделі політичної участі у міжвиборчий період» обґрунтовується, що завершення оформлення протестної моделі політичної участі громадян України відбулося у третьому президентському електоральному циклі (1999-2004 рр.). Аналізуючи участь громадян у протестних виступах під проводом опозиції, що відбувалися упродовж третього етапу президентського електорального циклу 1999-2004 рр., дисертантка виходила зі з'ясування суті таких чинників і параметрів протестної участі, як формат основної моделі/сценарію протестної активності громадян; їх реакція та участь у зустрічних акціях, організованих владою на підтримку Л. Кучми; вплив політичних партій та партійних лідерів на мотивацію протестної участі громадян; форми та масштаби долучення громадян до виступів опозиції; еволюція оцінок суті та характеру політичного протесту потенційними учасниками акцій опозиції.

З'ясовано, що у цей період сформувалося коло ефективних форм протесту, які визначають якісні параметри протестної моделі політичної участі, зокрема мітинги, маніфестації (демонстрації), пікетування державних установ та органів влади, підписання петицій, встановлення наметів, політичний хеппенінг. Найбільшого поширення набула практика участі громадян у демонстраціях, що зумовлено основними якісними рисами цієї форми політичної активності.

Встановлено, що реалізація опозиційного сценарію антирежимних виступів громадян, зафіксувала по-перше, незавершеність формування ефективної протестної моделі політичної участі, яка передбачає, що її ініціатори та учасники оголошують про завершення протестних виступів тільки після досягнення мети протесту або компромісного рішення із об'єктом протесту. Зважаючи на суттєвий розрив між потенційним та реальним протестом, модель протестних виступів громадян під проводом опозиції визначається нами як модель декларативного протесту. По-друге, виразно окреслилася залежність ефективності протестних виступів від ідеологічних параметрів структурних елементів еклектичної опозиції. По-третє, досвід опозиційних сил, здобутий в процесі протестних акцій, засвідчив, що в разі потреби протестний потенціал громадян можна вкладати в рамки сценарію, спроектованого відповідно до власних інтересів та цілей.

Здійснений аналіз перебігу міжвиборчого протесту засвідчив, що формування основної моделі протестної політичної участі громадян відбувалося в контексті традиційного навантаження каналів взаємовпливу в системі центр-периферія. На думку дисертантки, можна виокремити три регіональні моделі політичної участі громадян України у системному протесті 2000-2003 рр. - інтегровану, активістську та суперечливо-песимістичну.

У четвертому розділі «Участь громадян України у загальнонаціональному політичному дискурсі міжвиборчого періоду» досліджено процес формування та концентрації ознак дискурсивної моделі політичної участі, яка є однією з характеристик третього (міжвиборчого) етапу електорального циклу. У першому підрозділі «Участь громадян України у дискурсі незалежності та конституційному процесі» визначено, що поняття дискурсу у сучасній політичній науці до певної міри метафоричне й означає не стільки міжособовий діалог як мовну дію, скільки зміст діалогу між суб'єктами політичних відносин, який опосередковується на інституційному рівні. У процесі цього діалогу відбувається опис об'єкта та предмета дискурсу та його конструювання. Провідна роль у формуванні проблемного поля офіційного дискурсу, принципів залучення громадян до нього належить політичній еліті, яка шляхом публічного використання найважливіших суспільно-політичних, економічних, культурних категорій, норм і цінностей пояснює свої наміри та дії.

Обґрунтовано, що формування дискурсивної моделі політичної участі громадян України розпочалося в процесі обговорення ідеї незалежності та проекту Основного закону нашої держави. Залучення громадян до обговорення найбільш важливих проблем політичного майбутнього України здійснювалося за допомогою використання ними однієї з прямих форм участі - референдуму, на кожному етапі проведення якого політична участь громадян має специфічний характер та особливе змістовне навантаження.

Доведено, що участь в ініційованому владою референдумі 1 грудня 1991 р. сформувала у громадян України почуття залучення до процесу вирішення нагальних політичних проблем та створення законодавчої бази для поглиблення фундаментальних змін у політичній системі. Змістовно, питання, винесені на референдум, були новими для українських виборців, відповідно, пізнавальний аспект першого етапу референдуму набув особливого значення, продемонструвавши єдність політичних позицій більшості сегментів політичної еліти та населення України. Незважаючи на те, що масова українська свідомість оперувала тоді стереотипним уявленням про обов'язковість політичної участі, активність, виявлена на другому етапі референдуму, мала свідоме підґрунтя, тому характер участі населення у дискурсі незалежності може бути визначений як автономний.

Вказується, що на початковому етапі процесу обговорення Конституції України громадяни України отримали можливість виступити як суб'єкт владного дискурсу. Згодом, у зв'язку з посиленням протистояння між Президентом та парламентом, рухом політичного режиму в напрямку авторитарних традицій здійснення влади, відсутністю інституту системної опозиції, моделюванням владою згубної практики погрожування референдумом, громадяни України були відсторонені від участі у політичному дискурсі міжвиборчого періоду. До середини 90-х рр. ХХ ст. політичний дискурс в Україні набув «формату гри», характер якого орієнтує громадянина на зорове сприйняття політики, зорову співучасть, моделювання мобілізаційної уваги, яка завжди є ситуативною за своєю природою.

У другому підрозділі «Концентрація ознак дискурсивної моделі політичної участі громадян України» доведено, що цей процес завершився під час перебігу загальнонаціонального політичного дискурсу, предметне поле якого визначалося переосмисленням суті, векторів змін та принципів функціонування політичної системи України, закріплених Конституцією 1996 р.

Участь громадян у дискурсі цього періоду відбувалася у двох формах - референдумі та обговоренні. Характер та основні параметри участі громадян України у референдумі 16 квітня 2000 р. засвідчили, що за умови несформованого громадянського суспільства, незважаючи на доволі високу активність у голосуванні, процес, механізми і потреба імплементації рішень референдуму залишається поза увагою громадян України.

Дисертантка вказує, що організація та практика проведення всенародного обговорення політичної реформи засвідчили відсутність законодавчого регулювання дискурсивної моделі політичної участі. Зважаючи на відсутність систематичного використання цієї форми політичної участі, характер участі громадян України у загальнонаціональному політичному дискурсі в ролі одного з його суб'єктів може бути визначений як інерційний. Доводиться, що однією з причин цього є те, що сам дискурс, його форма, механізми долучення визначалися виключно владою.

Аналізуючи перспективи досягнення конструктивного балансу між аполітичністю громадян та схильністю до політичної мобілізації, автор робить висновок, що він буде досягнутий тільки тоді, коли основна маса потенційно активних громадян України оволодіє достатнім рівнем компетентності, за допомогою якого контролюватиме та впливатиме на владу. Відсутність контролю та впливу з боку громадян спровокувало ситуацію, коли дискурсивне поле політичної реформи до сьогодні залишається відкритим, оскільки ухвалення її основних положень було здійснене як компроміс еліт, досягнутий у кризовій ситуації помаранчевої революції. Та обставина, що громадяни України не зважили на суть цього компромісу, дозволяє зробити висновок, що, по-перше, дискурсивна модель політичної участі громадян є мобілізаційною за природою та характером реалізації; по-друге, ймовірність того, що вони так само активно візьмуть участь в обговоренні потреби дереформування політичної системи, є доволі високою.

Здійснений аналіз організації та характеру участі громадян у політичному дискурсі дозволяє структурувати їх залежно від принципів включення до перебігу дискурсу, статусних позицій та місця в системі об'єкт-суб'єктних політичних відносин: (1) громадяни, які виступали як реципієнти інформації, не вступали у діалог з владою, а їх участь в обговоренні президентських ініціатив здійснювалася під адміністративним тиском; (2) активісти політичних партій - як опозиційних, так і провладних, що були включені до політичного дискурсу добровільно; (3) експерти, науковці у сфері суспільно-політичних відносин, які взяли участь в обговоренні політичної реформи на професійному рівні, проте характер їх участі не завжди мав автономний характер; (4) державні службовці, які займалися трансляцією потрібної владі інформації щодо змісту політичної реформи.

У третьому підрозділі «Особливості залучення громадян до постпомаранчевого політичного дискурсу еліти» стверджується, що після помаранчевої революції постановка питань у дискурсивному полі української політики відбувалася в трьох основних напрямках: радикальному (проблема люстрації); системному (реалізація політреформи); ситуативному (АТР). Останній був покликаний довести відкритість нової влади, реальне залучення нею громадян України до розв'язання основних проблем соціально-економічного та політичного розвитку країни у міжвиборчий період.

Вказується, що перебіг обговорення АТР актуалізував низку специфічних форм участі громадян України у міжвиборчому дискурсі, зокрема підписання петицій протестного характеру, погрожування актами громадської непокори та страйками, підготовка звернень до найвищих офіційних осіб, створення і реєстрація громадських комітетів, використання партійних осередків як структур тиску на владу.

Аналізуючи принципи та механізми долучення громадян до процесу обговорення АТР, дисертантка виокремлює низку причин негативної реакції на ідею реформи з боку українського суспільства. По-перше, влада не запропонувала для обговорення конкретного сценарію майбутніх змін - поетапного, радикального чи розтягнутого у часі, який був би найбільш оптимальним для України. На момент старту обговорення АТР цілі, зміст і стратегія проведення реформи до кінця не усвідомлювалися її ініціаторами, що звужувало коло ймовірної аргументації, здатної переконати громадян. По-друге, влада продемонструвала певну хаотичність та поспішність у вирішенні дійсно актуальної для нашої країни проблеми, відсутність альтернативних пропозицій щодо проведення АТР, закритість дискурсу для пересічних громадян, побоювання залучати до обговорення реальних регіональних лідерів. По-третє, влада не достатньо чітко усвідомила тривалість процесу реформування та відповідальність перед громадянами, які повинні не просто підтримати реформу та зрозуміти її, а жити відповідно до її результатів. По-четверте, влада вирішила піти шляхом, перевіреним попередниками, - активно використати як ресурс підтримки громадян України. По-п'яте, на фоні низького рівня політичної компетентності громадян найбільш ефективним механізмом обговорення реформи могло бути моделювання економічного розвитку територій на усіх трьох рівнях, яке б доводило економічну доцільність АТР.

Дисертантка доходить висновку, що після помаранчевої революції громадяни України, подібно до початкового етапу постсоціалістичних трансформацій, відчули потребу участі в обговоренні проблем політичного розвитку. Проте політичний дискурс влади був і залишається плюралістичним лише за формою, тоді як його суть позбавлена цієї ознаки.

У п'ятому розділі «Основні вектори трансформації якості та змісту політичної участі громадян України у циклічних політичних процесах» сформульовані принципи становлення діалогової форми політичної участі як механізму оптимальної взаємодії влади та громадян у міжвиборчий період та визначені основні тенденції і перспективи демократизації політичної участі в умовах інформатизації політичних відносин.

У першому підрозділі «Перспективи становлення діалогових форм політичної участі» обґрунтовано переваги поширення діалогової форми політичної участі, яка вкладається в рамки дискурсивної моделі і є свого роду запобіжником систематичного використання протестних форм політичної активності. Дисертанткою запропоновано визначення діалогової форми політичної участі як процесу обміну думками, судженнями, пропозиціями між усіма зацікавленими суб'єктами політичного процесу з метою аргументованого переконання у правильності вироблених політичних рішень або зміни переконань шляхом сприйняття аргументів іншої сторони діалогу. Основою формування та використання діалогових форм політичної участі є принцип відкритого партнерства влади та громадян, в якому вони виступають рівними суб'єктами відносин. Кожен із суб'єктів діалогу наділений певними ресурсами, які стверджують їх суб'єктність та визначають потенціал участі у діалозі.

Визначено чотири стратегії взаємодії влади з громадянами: (1) згори-вниз, яка ґрунтується на наданні громадянам мінімуму інформації про перебіг процесу ухвалення політичних рішень та повному запереченні їхньої суб'єктності у процесі формування політичного порядку денного; (2) взаємодія, обмежена згори, коли влада погоджується приймати пропозиції від громадян, проте не реагує на них; (3) «так…, однак…», яка передбачає, що діалог є відкритим для дискусії між владою та громадянами, проте остаточний вибір пріоритетів залишається за владою; (4) партнерства, яка відповідає принципам функціонування демократії участі, формується на основі спільного володіння інформацією, громадяни і влада є рівними суб'єктами політичного процесу, а пропозиції громадян мають однакову вагу з пропозиціями влади.

Аналіз процесу політико-правового моделювання владою взаємодії з громадянами дозволив дійти висновку, що сьогодні нею пропонується декілька перспективних для становлення діалогових форм політичної участі варіантів - механізм консультацій з громадськістю, створення при органах виконавчої влади громадських рад, участь у розробці та перегляді регуляторних актів; обговорення публічних документів про державну політику.

Здійснений аналіз правового поля, в якому формується діалогова форма політичної участі громадян України, доводить, що влада зорієнтувала свої зусилля на діалог з інституційно оформленими об'єднаннями громадян. На думку дисертантки, інститути громадянського суспільства як механізм трансляції інтересів громадян є ефективними там, де громадянське суспільство сформоване та має достатньо тривалу практику функціонування. В Україні, де такі інститути перебувають на стадії становлення, очікувати від них виконання у повному обсязі функцій, що забезпечать участь громадян у процесах політичного управління, поки що зарано.

Дисертантка доводить, що потребою справи демократизації політичного процесу в Україні є одночасна індивідуалізація діалогу, що сприятиме утвердженню задекларованого Конституцією України статусу політичної суб'єктності громадянина у міжвиборчий період. Тому правом участі в обговоренні повинні бути наділені не тільки репрезентативні групи населення, об'єднання громадян, що провадять свою діяльність у певній галузі (сфері) чи регіоні, а й окремі громадяни. Така потреба мотивується, по-перше, достатньо низьким рівнем внутрішньоорганізаційної демократії всередині політичних партій та інших об'єднань громадян і незавершеністю процесів політичної структуризації українського суспільства. По-друге, це б відкинуло потребу й унеможливило винесення владою на всенародне обговорення потрібних тільки їй проектів. Одним із механізмів індивідуалізації діалогу може стати попередня реєстрація громадян для участі в обговоренні проблем, здійснена у визначені законодавством терміни.

Обґрунтовано, що одним з найважливіших аспектів становлення діалогової форми політичної участі є забезпечення оптимізації доступу громадян України до інформації про діяльність органів центральної та місцевої влади, надання громадянам повної, об'єктивної, надійної, достовірної, зрозумілої, доступної інформації. Окрім безпосереднього звернення до офіційних установ, доступ громадян до інформації здійснюється за допомогою трьох основних каналів трансляції інформації - ЗМІ, громадських організацій, інституту політичної експертизи.

Встановлено, що формування орієнтацій на засвоєння діалогових форм політичної участі корелюється з проблемою політичної компетентності громадян. Відправним пунктом у підвищенні політичної компетентності громадян України є поступове накопичення досвіду участі у розв'язанні проблем розвитку територіальних громад. Постійна практика звернення до діалогу з органами місцевого самоврядування сприятиме формуванню конструктивної моделі політичної участі у вигляді діалогу на національному рівні політики.

Дисертантка вважає, що формуванню діалогових форм політичної участі сприятиме забезпечення обов'язковості письмової відповіді на інформаційні запити громадян; підвищення рівня інформаційної культури громадян та державних службовців; ширше опанування громадянами технологією оформлення інформаційних запитів до органів державної влади та місцевого самоврядування; забезпечення публічності та прозорості роботи органів державної влади і місцевого самоврядування зі зверненнями громадян, особливо в частині надання ними пропозицій. Потребує систематизації і подальшого вдосконалення правове поле використання громадянами діалогових форм політичної участі, зокрема в частині формування конкретних механізмів діалогу між владою та громадянами.

У другому підрозділі «Політична участь громадян України в умовах інформатизації політичних відносин» визначено основні тенденції і перспективи демократизації політичної участі в контексті процесу е-демократії. Процес становлення е-демократії охоплює п'ять етапів - виникнення веб-присутності, просування веб-присутності, інтерактивної веб-присутності, трансакційної веб-присутності, повного інтегрування веб-присутності, на кожному з яких формується уявлення та засвоюються нові можливості участі громадян у політичному процесі. Для громадян ефект від процесів е-демократії конкретизується завершеністю інституціалізації трьох рівнів е-управління, які розширюють можливості їх політичного впливу на систему органів влади. Завершення переходу до е-демократії затверджується в новому, ширшому колі форм політичної участі громадян, зокрема онлайновий доступ громадян до процесів ухвалення політичних рішень на загальнонаціональному, регіональному та місцевому рівнях, онлайнові консультації з суспільно-політичних проблем, онлайнове викладення думок, поглядів та заперечень громадян, онлайнові зустрічі, мітинги, дебати, протести, голосування, написання петицій, участь у функціонуванні онлайнових муніципалітетів.

Для оцінки потенціалу е-демократії та перспектив реалізації ідеї е-урядування в Україні дисертанткою як перемінні були використані показники рівня розвитку телекомунікаційної інфраструктури та доступу до Інтернету громадян України; ресурсної бази політичного Уанету; розвитку людського капіталу, який визначає реальний попит на е-ресурси політичної участі.

Обґрунтовано, що процеси інформатизації політичних відносин актуалізують проблему оновлення формату політичних партій. У країнах стабільної демократії одним з напрямків такої трансформації є поступове формування нового типу партій - кіберпартій, які є продовженням еволюційного шляху розвитку інституту політичних партій та, до певної міри, подібні на картельні партії. На думку автора, говорити про формування подібного типу партій в Україні у середньостроковій перспективі не варто, однак використання партіями інформаційно-комунікативних технологій надає їм реальні можливості для швидкого поширення ідей на великі аудиторії та залучення нових членів з боку прихильників партійної ідеології, а членам партії здобувати досвід е-участі, який згодом використовуватиметься у загальнонаціональному політичному процесі.

Оцінюючи результативність формування моделей політичної е-участі громадян України, підкреслюється, що цей процес повністю залежить від характеру е-урядування в Україні, яке, за оцінками автора, буде повністю реалізоване у частині G2G, частково - у частині G2B і мінімально - у частині G2C. Доведено, що використання владою інтернет-ресурсів у політичному управлінні сприятиме формуванню практики двостороннього діалогу між владою та громадянами, залученню останніх до політичного дискурсу. Тому сьогодні першочерговим завданням влади є не стільки забезпечення вільного доступу до Інтернету, скільки роз'яснення громадянам, для чого вони можуть використовувати його ресурси.

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у процесах посилення впливу громадян України на інститути політичної системи, спрямованість, якість та завершення трансформаційних перетворень в українському суспільстві. Дослідження основних закономірностей еволюції характеру та форм політичної участі громадян України у циклічних політичних процесах дозволило сформулювати ряд висновків методологічного, концептуального та науково-практичного спрямування:

1. Здійснений аналіз теоретичних засад політичної участі громадян у циклічних політичних процесах засвідчив, що існуючі традиційні підходи та методологічні принципи аналізу не можуть дати вичерпної відповіді стосовно принципів моделювання, еволюції та використання участі в умовах політичних трансформацій. У межах розробленої концепції політична участь розглядається як інституціолізований механізм впливу громадян на політичну систему і політичні відносини, за допомогою якого реалізуються артикульовані суспільно-політичні інтереси. В Україні артикуляція інтересів має виражений циклічний характер, який підпорядкований логіці перебігу президентських електоральних циклів, що розуміються нами відповідно до англо-американської наукової традиції як політичний час від виборів до виборів.

2. Особливості політичної системи України, її трансформаційний характер, основні принципи здійснення влади та залучення до цього процесу громадян України є вихідним моментом формування трьох основних моделей політичної участі - електоральної, протестної, дискурсивної, специфіка використання яких вказали на потребу формування і засвоєння діалогової форми політичної участі. Цей підхід до розуміння політичної участі, сформований на основі вироблених у зарубіжній та вітчизняній науці уявлень про можливості та механізми впливу громадян на політичні процеси, володіє широкими пізнавальними можливостями в частині аналізу перспектив завершення консолідації демократії в Україні.

3. Передвиборчий етап електорального циклу в постсоціалістичних країнах є індикатором рівня самоорганізації громадянського суспільства та ступеня усвідомлення громадянами демократичної альтернативи. Основні характеристики форм участі громадян у передвиборчих кампаніях свідчать про суперечливість і обмеженість політичної легітимності інститутів влади та збереження тенденції до формування фасадної демократії, яка продукує й підтримує обмежене коло форм політичної участі громадян у міжвиборчий період.

4. Основою системи мотивації громадян у процесі електорального вибору є партійні ідентичності. В Україні їх формування відбувається під впливом ситуативних чинників. Поширення раціонально-інструментальних мотивів голосування супроводжуватиметься порівнянням виборцями передвиборних програм кандидатів на пост Президента України із реальним політичним курсом та принципами його втілення, що. Зрештою, приведе до зникнення характерної двополюсної моделі розмежування політичного вибору. Потужним формотворчим чинником електоральної моделі політичної участі є геоструктура електорального простору України. Відсутність стабільних партійних ідентичностей у поєднанні з ситуативним характером вибору та регіональним принципом підтримки чинної президентської гілки влади створюють підстави для використання під час виборчих кампаній а-ресурсу.

5. Специфікою електоральної моделі політичної участі є використання громадянами України активних форм електорального протесту. Президентські вибори 2004 р. засвідчили, що в разі низького рівня конвенційної участі громадян в інституційних формах політичного життя у міжвиборчий період за умов значного невдоволення політикою владних структур та кризи довіри до основних інститутів політичної системи, слід очікувати стихійних за характером форм політичної участі. І хоча президентські вибори 2004 р. зафіксували певний рівень масової готовності та практичної здатності громадян України виборювати власні політичні права за допомогою конвенційних форм політичного протесту, провокування повторення сценарію помаранчевої революції матиме дестабілізуючий характер.

6. Особливості використання протестної моделі політичної участі визначаються тим, що зміст політичного дискурсу та формування орієнтацій на актуалізацію протестних настроїв перетинаються тільки для політичної еліти, тоді як громадяни не зважають на взаємозалежність дискурсу та протесту. Це дозволяє еліті використовувати громадян як ресурс у кризових ситуаціях, у процесі організації «всенародної» підтримки необхідних їй політичних рішень і проектів, спричиняє втрату громадянами політичної суб'єктності у міжвиборчий період, залишає поза увагою громадян переваги політичного опонування до влади через інститут системної опозиції.

7. Поєднання авторитарних та демократичних принципів функціонування політичних інститутів з вкрай мозаїчним інституційним порядком визначило специфіку міжвиборчого дискурсу в Україні та вплинуло на якість процесу становлення дискурсивної моделі політичної участі громадян України, яка будучи демократичною за формою, спирається на авторитарні стимули. Перспективи розвитку дискурсивної моделі політичної участі визначаються основними тенденціями модернізації сфери публічної політики в Україні. Вони пов'язані з посиленням ролі інститутів громадянського суспільства, впровадженням демократичних механізмів у процес формування політичного порядку денного, становленням принципів відповідальності виборних органів влади перед виборцями.

8. Інституційне становлення та опанування громадянами діалогових форм політичної участі у міжвиборчому політичному дискурсі є одним з параметрів завершеності процесу консолідації демократії. Перспективи цього процесу в Україні визначаються характером суспільної підтримки почуттів громадянського контролю, ініціативи, самостійності та критичності громадян стосовно влади й згортанням відновленої владою тенденції до підтримки неоетатистських настроїв. Сприятимуть поширенню орієнтацій громадян на використання діалогових форм політичної участі публічна зацікавленість влади у цьому процесі, створення відповідної законодавчої бази, надання громадянам доступу до всіх видів інформації та використання політичних можливостей.

9. Оцінюючи масштаби засвоєння органами державної влади ресурсів е-демократії, встановлено, що український уряд, забезпечений електронним інтерфейсом, суттєво відрізняється від е-уряду, який спирається на інші принципи роботи. Аналіз офіційної частини Уанету засвідчив, що більшість інформації, призначеної для громадян, має надто формальний характер та не передбачає зворотної реакції влади на запити і звернення громадян. Використання владою інтернет-ресурсів у політичному управлінні сприятиме формуванню практики двостороннього діалогу між владою та громадянами. Тому першочерговим завданням влади є не забезпечення вільного доступу до Інтернету, а роз'яснення громадянам, для чого вони можуть використовувати його ресурси.

10. Вихідне розуміння суті та основних характеристик електоральної участі дозволяє визначити основні особливості циклічних політичних процесів в Україні: (1) проникнення політики у всі без винятку сфери функціонування суспільства; (2) стабільна відсутність консенсусу між інституційними суб'єктами політики щодо принципів функціонування політичної системи України; (3) повільність процесів структурування політичного простору України, що є вихідним моментом формування негативних партійних ідентичностей громадян України та використання ними надто вузького кола конвенційних форм політичної участі; (4) асиметрія у системі вертикальних зв'язків між структурами влади та громадянами. Окреслені базові риси електоральних процесів в Україні трансформаційного періоду дозволяють стверджувати, що їх ефективність у контексті демократизації політичних відносин значною мірою перебуває в залежності від основних моделей політичної участі громадян, які обираються ними для впливу на владу.

Основні положення і висновки дисертації висвітлені у таких публікаціях автора

Ротар Н. Політична участь громадян України у системних трансформаціях перехідного періоду: Монографія. - Чернівці: Рута, 2007. - 472 с.