Політична участь громадян України в умовах демократичного транзиту

Автор вважає, що головними напрямами підвищення соціальної ролі партій є: їх ефективна парламентська робота, вдосконалення законодавства про політичні партії, створення надійного механізму зворотного зв'язку між партією й масами, розвиток внутріпартійної демократії.

Аналіз партійно-політичної структуризації українського суспільства дозволяє дисертанту зробити висновок про те, що процес розвитку партійної системи України пройшов еволюцію - від системи малих партій, через стан поляризованого плюралізму - до системи середніх партій: з перспективою утворення партійної системи великих партій центристського спрямування.

Третій підрозділ “Соціокультурні умови процесів демократичної трансформації та політичної участі” присвячений аналізу сукупності умов, що визначають демократичний характер політичної участі. Здійснено аналіз політичної участі українських громадян у контексті соціокультурних реалій сьогодення. Розкривається методологічний зміст соціокультурного підходу; акцентовано на специфіці соціально-класової структури перехідного суспільства, ролі середнього класу в долі демократичної трансформації, особливостях національної політичної культури та свідомості, тенденціях їх розвитку.

У дослідженні дисертант виходить із тези, що культурне й соціальне становлять два базові складники суспільства; їхня питома вага й співвідношення в межах соціуму має конкретно-історичний характер.

Аналіз суспільно-політичних трансформацій в умовах “третьої хвилі” надав багато емпіричного матеріалу та сприяв перегляду деяких уявлень про характер переходів до демократії, які здавались аксіоматичними. Загальною тенденцією міркувань із цього приводу є визнання того, що переходи до демократії - це більш складний і непередбачуваний процес, ніж це здавалося раніше. Демократія не складається з якогось єдиного неповторного набору інституцій. Є багато типів демократії, і їхні різноманітні практики витворюють не менш різноманітні сукупності наслідків. Тому сучасні вчені (Д. Растоу, Р. Даль) дуже обережно ставляться до такого поняття, як передумови демократії, радше наголошуючи на умовах демократії, та й то з масою застережень.

Автор полемізує з деякими авторами, які, на його думку, плутаючи кореляцію з причинністю, інтерпретують умови демократії як її передумови. Аналіз поглядів широкого кола вчених дав можливість зробити висновок про те, що зв'язок між демократичною формою правління та рівнем і динамікою економічного розвитку існує. Однак тут слід говорити не про пряму залежність, яка має універсальний характер, а лише про тенденцію.

Предметом аналізу соціальних основ демократії стали характеристики соціально-класової структури українського суспільства: рівень соціального розшарування та заможності громадян, співвідношення між міським та сільським населенням, процеси маргіналізації окремих соціальних верств, стан розвитку середнього класу тощо. Обґрунтовано, що соціальні умови демократичної політичної участі залишаються стабільно несприятливими, а за деякими показниками навіть погіршуються. Йдеться насамперед про соціальне розшарування, зростаючу диференціацію доходів населення. Не відбувається революційних змін і в кількісних показниках такої потужної “опори” демократії, як середній клас. Державою не створюються сприятливі умови для розвитку малого та середнього бізнесу. Водночас процеси структуризації економіки сприяють зменшенню частки маргиналізованого населення. В останні роки дещо збільшилися доходи населення, хоча порівняно з провідними країнами вони залишаються вкрай низькими. Усе це має безпосередній вплив на структуру та якість політичної участі.

Доведено, що не власне економічний розвиток або характеристики соціальної структури зумовлюють демократію, а культура, яка під впливом економіки та соціальних чинників змінюється так, що сприяє демократизації суспільства.

Вагомим чинником переходу до демократії є формування відповідної політичної культури. З'ясовано, що в українському суспільстві переважає “пасивно-демократичний тип політичної культури”, за яким люди сприймають цінності демократичного суспільства, але не готові активно підтримувати їх.

На переконання автора, фактором, що спотворює демократичні форми політичної участі, є криза ідентичності, притаманна значній частині українських громадян. Нові суспільні відносини, пов'язані з цінностями сучасної демократії, вступають у протиріччя з цінностями, які відтворюють рудименти радянської субкультури періоду “застою”, подвійна мораль, уявна, а не реальна відданість ідеалам та інші деструктивні риси, зокрема патерналістський характер відносин між окремими соціальними групами та державою. Свідомості значної частки населення притаманні також амбівалентність з елементами аномійної деморалізованості.

Аналіз результатів соціологічних моніторингів та розвідок українських соціологів (Є. Головахи, Н. Паніної, О. Стегнія, О. Куценко та ін.), дав можливість з'ясувати наявність у масовій свідомості українського населення позитивної тенденції щодо характеру та якісних характеристик політичної участі.

Четвертий розділ “Вдосконалення законодавства України про вибори як передумова демократизації участі” присвячений аналізу нормативних документів, що регламентували участь громадян у електоральних циклах 1991-2007 рр.

У першому підрозділі “Динаміка змін виборчого законодавства на виборах до Верховної Ради України 1994-1998 рр.” зазначається, що одним із факторів, що суттєво впливав на становлення національного виборчого законодавства, була його адаптація під вимоги політичної кон'юнктури, яка панувала в державі у відповідний період.

Закон України “Про вибори народних депутатів України” від 18 листопада 1993 р. зберігав традиційну мажоритарну виборчу систему. Проте, на відміну від виборчої системи, що існувала у радянські часи, українським виборцям довелось обирати своїх представників у вищий законодавчий орган країни за мажоритарною системою абсолютної, а не відносної більшості. Закон надавав право обирати всім громадянам, що досягли 18 років. Депутатом міг бути обраний громадянин України, який мав право голосу, не молодший 25 років на день виборів, який постійно проживав на території України не менше двох останніх років та ін.

Вибори до Верховної Ради України, що відбулися у березні 1998 р., проводилися за новим Законом “Про вибори народних депутатів України” від 24 вересня 1997 р. Принциповою новелою закону стало те, що народні депутати обиралися громадянами України за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Це був крок уперед на шляху формування багатопартійної системи у нашій країні. Закон містив багато нових положень і значно розширював можливості не лише кандидатів у народні депутати, а й виборців. Пасивне виборче право для кандидатів у народні депутати України, відповідно до вимог Конституції України, було зменшене з двадцяти п'яти років до двадцяти одного року, що об'єктивно розширило коло претендентів на виборні посади, створивши більш сприятливі правові умови для залучення широких верств молоді до активної політичної діяльності.

У другому підрозділі “Характеристики новацій виборчого законодавства по виборах до українського парламенту 2002-2007 рр.” наголошувалося на тому, що виборчі перегони 2002 р. проходили на новій законодавчий базі. За новим Законом України “Про вибори народних депутатів України” 2001 р. залишилася змішана мажоритарно-пропорційна виборча система. Тривалість виборчого процесу було скорочено майже вдвічі. До принципових новел закону слід віднести внесення грошової застави замість збирання підписів на підтримку політичної партії (блоку), за якою від права висувати кандидатів у народні депутати були усунуті трудові колективи. На думку законодавців, це мало посприяти мінімізації впливу так званого “адміністративного ресурсу”. Разом із тим, якщо у 1998 р. кандидат міг балотуватися одночасно у багатомандатному та одномандатному виборчих округах, то у 2002 р. закон такої норми не передбачав.

У 2006 р. українським громадянам довелося знову обирати своїх представників до законодавчого органу за новими виборчими правилами. Головним законодавчим актом, що регламентував проведення виборів, був Закон про вибори народних депутатів, ухвалений у березні 2004 р. (Закон України “Про вибори народних депутатів України” № 1665-ІV від 25.03.2004), але суттєво переглянутий 7 липня 2005 р. Цей Закон, за винятком кількох положень, набув чинності 1 жовтня 2005 р.

Рівень демократизму нового закону значно зріс. Певною мірою це пояснюється великою увагою до виборчого законодавства як збоку громадськості України, так і збоку світової спільноти після скандально відомих виборів Президента України 2004 р. Серед відчутних змін у виборчому законодавстві було введення цілком пропорційної системи виборів, замість попередньої змішаної системи виборів, за якої половина членів парламенту обиралася в одномандатних округах. Виборчий поріг для отримання представництва в парламенті було встановлено на рівні 3 % голосів виборців. На думку дисертанта, визначений поріг став критичним, і в умовах тогочасного розкладу політичних сил його слід було не збільшувати, а зменшувати. Тут ідеться насамперед про відсутність у Верховній Раді потужних “стабілізаторів” проти розмежування політичних сил віссю Схід-Захід.

Норма закону, пов'язана з визнанням недійсними результатів виборів на окремих виборчих дільницях, викликала неоднозначну реакцію фахівців. Проблема полягає в тому, що однією з підстав для прийняття зазначеного рішення є виявлення фактів незаконного голосування у кількості, що перевищує десять відсотків кількості виборців, які отримали бюлетені. Такий довільний стандарт неприпустимого зловживання, на думку експертів Венеціанської комісії, не є корисним. У результаті встановлюється “припустимий рівень” шахрайства, яке взагалі є несумісним із належним проведенням виборів.

Отже, кожен новий закон був значно якіснішим за попередній, проте мав яскраво виражені риси тимчасового характеру на перехідний період.

Третій підрозділ “Характер еволюції законодавства про вибори Президента України” присвячений аналізу динаміки вдосконалення виборів Президента Україні. Доведено, що кожні наступні президентські вибори проходили за новим або оновленим виборчим законом. Вибори Президента України 1 грудня 1991 р. проводилися за Законом “Про вибори Президента Української РСР” від 5 липня 1991 р. Цей документ був відносно лаконічним (20 статей) і містив основні демократичні норми. Дострокові президентські вибори, які відбулися у 1994 р., проводилися за новою редакцією закону, ухваленого 24 лютого 1994 р.. Призначення виборів саме Верховною Радою було однією з особливостей законодавчого оформлення виборчого процесу.

Наступні вибори Президента України 1999 р. відбулися, на відміну від попередніх, за умов чинності нової Конституції 1996 р. Слід відзначити, що, порівняно із законами 1991 та 1994 рр., Закон України “Про вибори Президента України” 1999 р. встановлював ряд важливих демократичних засад щодо правового статусу учасників виборчого процесу. Запроваджено принцип так званого “позитивного голосування” (тобто підраховуються лише голоси “за”); Президент України міг бути обраним у другому турі незалежно від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні. На думку автора, важливими щодо активізації електоральної участі громадян були також інші нововведення: закон прямо закріпив принцип добровільності участі громадян у виборах, відмовившись від інституту призупинення активного виборчого права (для осіб, що перебували у місцях позбавлення волі) й обмежив право голосу лише для осіб, визнаних судом недієздатними. Було надано право самовисування громадян як претендентів на зборах виборців. Вперше у законодавстві про вибори президента з'явилися норми щодо грошової застави; новий закон суттєво звузив коло підстав для скасування рішень про реєстрацію кандидатів; скоротилася тривалість виборчого процесу; змінено порядок формування та організації діяльності територіальних виборчих комісій (на попередніх президентських перегонах вони утворювалися за поданням органів місцевого самоврядування, завдяки чому влада мала більше можливостей впливати на виборчий процес). Відтепер територіальні виборчі комісії утворювалися ЦВК за поданнями кандидатів на пост президента; було запроваджено проведення обов'язкових телевізійних дебатів усіх кандидатів та ін.

Вперше виборчі процедури піддалися кардинальній зміні вже під час виборчого процесу шляхом прийняття 8 грудня 2004 р. Закону України “Про особливості застосування Закону України “Про вибори Президента України” при повторному голосуванні 22 грудня 2004 року”.

П'ятий розділ “Політична участь громадян України в контексті партійно-політичної ідентифікації” присвячений аналізу участі українських громадян у парламентських та президентських електоральних циклах 1990- 2000 рр.

У першому підрозділі “Особливості партійно-політичної ідентифікації” аналізуються регіональні чинники ідентифікації українських громадян, дані моніторингів суспільної думки в регіонах України щодо ідентифікації населення за певними культурно-історичними, світоглядними напрямами. Відзначено, що формалізовані способи політичної участі (членство у партіях, профспілках, громадських організаціях), які впливають на ідентифікацію населення, залишаються нерозвиненими.

Дисертант аргументовано спростовує тезу щодо існування “розколу” в українському суспільстві. Аналіз ідентифікаційних відмінностей громадян України дає можливість констатувати, що факти різного ставлення до певних цінностей між жителями окремих регіонів ще не є свідченням існування розколу між ними, оскільки суттєві відмінності у поглядах на одну проблему (наприклад мову або вектор зовнішньоекономічного розвитку) “перекриваються” паритетністю (тотожністю) поглядів на іншу (економічні питання, уособлення себе з певною ідеологією або партією, українською культурною традицією тощо). Це підтверджують результати моніторингів суспільної думки, соціологічного дослідження “Україна: образи регіонів і міжрегіональні відносини” на прикладі міст Луганськ і Дрогобич, показники електоральних уподобань, міжособистісні контакти населення різних частин країни. Доведено, що причини існування суттєвих регіональних відмінностей слід шукати, зокрема, в диспропорціях у соціально-економічному розвитку регіонів.

У другому підрозділі “Політична участь громадян в електоральному циклі першої половини 90-х рр. ХХ ст.” аналізуються соціально-політичні умови, що визначали характер політичної активності громадян, форми та масштаби політичної участі, результати президентських і парламентських виборів. У президентських виборах, які проводилися 1 грудня 1991 р. разом із референдумом на підтвердження Акту проголошення незалежності України Президентом України було обрано Л. Кравчука, який набрав більше половини голосів виборців. Це засвідчило, що нові політичні партії виявилися на той час неспроможними скласти реальну конкуренцію кандидату від колишньої партійно-радянської номенклатури.

Вибори до Верховної Ради в 1994 р. були першими, що відбувалися за умов багатопартійності; основна конкуренція розгорталася між представниками лівого та націонал-демократичного спектру української політики. Виборчі перегони 1994 р. довели конкурентоспроможність політичних партій: члени партій становили лише чверть кандидатів у народні депутати, однак вони виграли майже половину депутатських мандатів. Доведено, що вибори були більш демократичними в порівнянні з наступними виборами 1998 та 2002 pp. Це було зумовлено, по-перше, відносно невеликими фінансовими витратами на проведення виборчої кампанії, тому що політико-економічні групи на той час перебували у стані становлення й не брали активної участі у виборах, займаючись перерозподілом ринку на сфери впливу і, по-друге, відсутністю значного впливу, так званого “адміністративного ресурсу” та “брудних” виборчих технологій.

Президентська виборча кампанія 1994 р. мали низку особливостей: на відміну від парламентських виборів 1994 р., де ліві отримали перемогу, на президентських виборах вони опинилися в аутсайдерах; у другому турі відбулася поляризація суспільства за регіональною ознакою, що було новим явищем у розвитку суспільно-політичних процесів на теренах України; характерними ознаками виборчої кампанії були її відносний демократизм та відкритість.

Третій підрозділ “Політична участь в електоральному циклі другої половини 90-х рр. ХХ -початку ХХІ ст. Діяльність організованої опозиції” розкриває зміст процесу політичних змін в умовах консолідації політичного режиму Президента України Л. Кучми. Автор робить висновок, що однією з характерних ознак другого електорального етапу в Україні стало відчутне зменшення демократичності виборів: у 1994?1998 рр. відбувається зародження і запровадження феномену, названого пізніше “адміністративним ресурсом”. Звичайною практикою стало маніпулювання масовою свідомістю, посилювався тиск мобілізаційних технологій.

Автор акцентує увагу на особливостях парламентських виборів 1998 р., які мали прояв у наступному: збільшилася кількість ліній політичного розмежування за рахунок суперечок всередині національно-демократичних сил; ідеологічні позиції українських виборців відігравали порівняно незначну роль у голосуванні; вибори показали, що розмежування між регіонами залишається, хоча воно і не є відверто конфронтаційним.

Констатується, що президентські вибори 1999 р. були визначальними в історії України, оскільки знаменували остаточну перемогу реформаторських сил.

Аналіз виборчого процесу 2002 р. дав можливість дисертанту зробити деякі узагальнення: результати голосування засвідчили значну недовіру суспільства до політики влади; вибори підтвердили відсутність регіональних або територіальних ліній розколу держави; вони продемонстрували неухильну втрату довіри виборців до лівих партій, насамперед КПУ. Уперше, після виборів 1994 та 1998 рр., ліві партії не мали найчисленнішої фракції у парламенті.

Предметом аналізу стали форми й методи діяльності організованої опозиції та влади в міжвиборчий період під час Всеукраїнської акції громадянського протесту “Повстань, Україно!”. Констатується, що участь громадян у другому електоральному циклі (друга половина 1990-х - початок 2000-х рр.) характеризувалася загостренням внутріполітичної ситуації, що позначилося на формах та методах політичної активності населення. Традиційна електоральна та позаелекторальна участь перебувала під впливом політичних технологій, у тому числі “брудних”. Значну організаційну роботу щодо політичної мобілізації населення здійснювала опозиція, роль якої у суспільно-політичному житті на початку 2000-х рр. стрімко зростала.

У четвертому підрозділі “Участь українських громадян у президентських та парламентських виборах 2004-2007 рр.” аналізується електоральна та позаелекторальна активність громадян у період кризового існування соціуму. На думку автора, президентська кампанія й революційні події 2004 р. загострили лінії ціннісно-культурних, гуманітарних, політичних, ментальних розмежувань, але де-факто не розкололи країну.

Головна причина масового протесту в Україні мала внутрішній характер і полягала у невідповідності тогочасного стану розвитку держави до прийнятих у цивілізованих країнах критеріїв. Виступи широких народних мас восени-взимку 2004 р. можна вважати логічним продовженням (або навіть і другим етапом) національного піднесення 1989?1991 рр. в Україні.

Доведено, що “помаранчева революція” не відповідає ознакам класичної революції, оскільки не відбулося кардинальних змін ані в економіці, ані в системі владних відносин. У той же час було б несправедливим заперечувати її вирішальний вплив на долю подальшої демократизації суспільних відносин в Україні, оскільки відбулися революційні зрушення у ментальності українського соціуму - люди й суспільство після революції стали іншими. Головною силою перемоги опозиції на виборах 2004 р. є прихід до активного соціально-політичного життя нового покоління, особливо студентства, яке не зазнало репресій тоталітарного режиму й хоче жити гідно. Одним із вирішальних факторів, що забезпечив перемогу “помаранчевої революції”, стала також її підтримка широкими колами підприємців, насамперед малого та середнього бізнесу.

Результати парламентських виборів 2006-2007 рр. яскраво продемонстрували незворотність демократичних прагнень та устремлінь громадян України. Політичні партії та блоки, що уособлювали колишній режим або були їх виборчими технологічними проектами, в основному не змогли подолати застережного бар'єру. Зменшення електоральної активності під час виборів слід віднести, насамперед, до втрати довіри населення як до політичних партій, так і до більшості їх лідерів. У цілому ж результати виборів були достатньо прогнозовані й відбивали ті тенденції та процеси, що спостерігалися в останні роки: падіння привабливості для електорату полюсів ідеологічного спектру (прокомуністичного та націонал-патріотичного); поступове усунення на маргінес політичного процесу лівих партій; розподіл левової частки голосів виборців між двома-трьома політичними силами центристського спрямування.

Висновки

Дослідження політичної участі громадян України у процесах демократичної трансформації дало змогу сформулювати низку висновків теоретичного, методологічного і науково-практичного характеру:

1. Аналіз концептуальних моделей і теорій демократії довів, що “універсальної” демократії не існує, оскільки кожна її форма історично обумовлена й має оригінальне соціокультурне підґрунтя.

В Україні не утвердилася єдина (пануюча) модель демократії. Політичний процес є сумішшю авторитарних, демократичних і навіть охлократичних практик та тенденцій. Проте вектор демократичного розвитку очевидний. Його особливістю є те, що на різних рівнях суспільної взаємодії (централізованого управління державою, місцевому самоврядуванні, у трудових колективах тощо) одночасно реалізуються декілька різновидів демократії. Найбільш прийнятною для нас є модель консенсусної демократії, оскільки мажоритарна демократія, де переможець “отримує все”, в умовах існування суттєвих регіональних соціокультурних відмінностей і розмежування політико-владних еліт віссю Схід-Захід, створює небезпеку протистояння між регіональними елітами із залученням населення, що їх підтримує.

2. Автор робить висновок про обмеженість уявлень щодо політичної участі як діяльності, яка нібито здійснюється суто у сфері політико-владних відносин. Таке її трактування є надто вузьким. Більш правомірною є точка зору, згідно з якою політичну участь слід розглядати як діяльність, спрямовану на забезпечення життєвих потреб і розподіл ресурсів у межах політичної системи, оскільки остання існує як організована структура влади, впливу, авторитету та стосується не лише уряду, а й інших громадських інститутів, які контролюють поведінку й ресурси своїх членів. Таке трактування політичної участі випливає з розуміння демократії не лише як політичної категорії, а й соціальної.

Ієрархія категорій політичної активності має наступний вигляд: “політична активність”, “політична діяльність”, “політична участь”. Остання займає проміжне місце між професійною політичною діяльністю та громадянською залученістю.

Аналіз політичної участі крізь призму філософських категорій і понять дає можливість стверджувати, що професійна політична діяльність відповідає критерію свідомості й вимірюється у якісних характеристиках. Політична ж участь може мати стихійні прояви та частіше визначається кількісно. Більше того, якщо професійна політична діяльність індивідуалізована, то політична участь - це, як правило, колективна діяльність, і здійснюється вона як співучасть.

Аналіз сутнісних характеристик політичної участі як різновиду соціальної дії показує, що критерію саме політичної, участь громадян може відповідати лише тоді, коли вона соціально детермінована. Тобто політична участь є водночас і соціальною. За методологією М. Вебера, найбільш повно критерію політичної участі відповідають цілераціональні та цінніснораціональні дії, меншою мірою - традиційні. Афективні дії перебувають на межі політичної участі. Водночас розглядати політичну участь лише як раціонально-інструментальну дію не має підстав, оскільки людині притаманні певні почуття, звички, симпатії та антипатії, що безпосередньо відбивається на характері участі.

3. Особливість демократичного переходу України полягає у необхідності одночасного вирішення проблем демократизації, створення сучасного ринкового господарства, державно-інституційного та національно-громадянського будівництва. Специфічним для України є наявність елементів як “західного”, так і “незахідного” політичного процесу у здійсненні демократичної трансформації.

Однією з умов успішного переходу до демократії є послідовне вирішення завдань відповідних етапів розвитку. Не можна “перескочити” через певну фазу й відразу стати демократичною країною. Відповідно до теоретичних моделей демократичного транзиту Україна вже в основному вирішила завдання першого етапу - “лібералізація”, і зараз перебуває на стадії “демократизації”. На думку автора, цей період буде достатньо тривалим, оскільки завдання демократизації потребує корінних реорганізацій у всіх сферах суспільних відносин: від економіки - до освіти й культури. Серйозним гальмом на цьому шляху є відсутність національної єдності, а також продуманої державної стратегії демократичного реформування.

Одним із головних чинників, що визначає масштаби та характер політичної участі, є політичний режим. На думку автора, в Україні він відповідає характеристикам гібридного режиму, в якому співіснують елементи демократії, авторитаризму та пострадянської традиції, де панують відносини неопатріманального типу. За способом функціонування його можна визначити як “режим безплідного плюралізму”, де за демократичним фасадом точиться боротьба регіональних еліт та великих політико-економічних угруповань за сфери впливу, здійснюються спроби перетворення держави у своєрідну акціонерну кампанію для експлуатації національного багатства великим капіталом.

4. Перехід до демократії передбачає наявність відповідних умов у економіці, соціальній та культурно-духовній сферах. Принципове значення має розвиток інфраструктури, ринкових відносин, характер соціальної стратифікації, зрілість громадянського суспільства, специфіка індивідуальної й масової свідомості та інші чинники. Не викликає сумніву, що існує зв'язок між демократичною формою правління та рівнем і динамікою економічного розвитку. Однак тут слід говорити не про пряму залежність, яка має універсальний характер, а лише про тенденцію. Є багато типів демократії, і їхні різноманітні практики витворюють не менш різноманітні сукупності наслідків. Автор дотримується думки, що не власне економічний розвиток або характеристики соціальної структури зумовлюють демократію, а культура, яка під впливом економіки та соціальних чинників змінюється так, що сприяє демократизації суспільства.

Громадянське суспільство в Україні перебуває на початковому етапі свого становлення. Йому притаманні слабкість та нерозвиненість структур, відсутність сталих традицій громадянської співпраці й солідарності. Приватні інтереси слабко артикульовані, а групові - переважно мають корпоративно-егоїстичний характер, що є фактором стримування у процесі налагоджування горизонтальних зв'язків у суспільстві.

Політичні партії, попри підвищення їх ролі у суспільно-політичному житті країни, не є надійними каналами політичної участі громадян, оскільки, як правило, вони є виразниками інтересів потужних фінансово- або політико-економічних груп, впливових політичних лідерів тощо, а не соціальних верств. Звідси дефіцит довіри до політико-владних інститутів з боку населення, викривлення структури участі.

Парламентські вибори 2006 та 2007 рр. свідчать про нові тенденції у структуруванні політичного поля. Наслідки голосування дозволяють констатувати, що партійна система України перетворюється на систему середніх партій із тенденцією становлення в Україні партійної системи великих партій. На думку автора дисертації, “помаранчевий” проект виконав свою історичну місію і в майбутньому не зможе конкурувати з такими потужними політичними силами, як Партія регіонів та БЮТ.

Перешкодою на шляху реформування є слабкість соціальної бази демократичного поступу: високі показники майнового розшарування, бідність, наявність значної частки маргіналізованого населення і, головне, темпи створення головної рушійної сили демократії - середнього класу, залишаються надто повільними. Водночас у масовій свідомості та політичній участі українських громадян спостерігаються певні позитивні зрушення. Їх динаміка своїми показниками вони поступово наближаються до характеристик, притаманних населенню країн розвинутої демократії.

5. Одним із факторів, що упливав на становлення національного виборчого законодавства, була його адаптація під ті чи інші вимоги політичної кон'юнктури, яка панувала в державі у відповідний період. У регулюванні виборчих процесів невпинно зростала роль держави за одночасного зменшення ваги й повноважень органів місцевої влади, що об'єктивно послаблювало вплив регіонального чинника.

Законодавство про вибори до українського парламенту відбивало еволюцію виборчої системи від традиційної мажоритарної системи, що існувала у радянські часи, через змішану до цілком пропорційної. Аналіз нормативних документів свідчить про зростання ролі суспільно-політичних об'єднань громадян і громадськості в цілому у виборчому процесі.

Отже, характеризуючи динаміку становлення виборчого законодавства, слід стверджувати, що з набуттям Україною незалежності інститут виборів отримав значний демократичний розвиток. Кожен новий закон був значно якіснішим за попередній, проте мав яскраво виражені риси тимчасового характеру на перехідний період. Незважаючи на ретельно виписаний правовий статус усіх суб'єктів та учасників виборчої кампанії, виборча практика та електоральні технології, що використовуються, свідчать про необхідність подальшого вдосконалення законодавства щодо виборів народних депутатів і Президента України.

6. Результати останніх виборчих кампаній в Україні засвідчують усталеність суттєвої регіональної диференціації громадян. У той же час дані соціологічних досліджень, показники електоральних уподобань, міжособисті контакти населення різних частин України не дають підстав для тверджень про існування якогось “фатального” розколу між макрорегіонами країни. Більше того, за свідченнями соціологів, спостерігається тенденція нівелювання поглядів на дражливі для суспільної свідомості проблеми - історичні, соціально-економічні та політичні. Важливим у контексті консолідації суспільства є поступове наближення орієнтацій регіональних спільнот до центристських політичних сил. Як свідчать дані соціологічних опитувань та результати парламентських виборів, масова свідомість поступово позбавляється етнократичних стереотипів. Спостерігається й інша позитивна тенденція, яка дає можливість з оптимізмом дивитися на майбутнє української соборності та інтеграції суспільства. Дані соціологічних моніторингів свідчать про зменшення за останні п'ять років рівня локальної самоідентифікації і, навпаки, зростання національної у всіх регіонах.

На думку автора, використання поняття “розкол” у широкому обігу стосовно українського суспільства не є виправданим, оскільки воно не враховує багатоаспектних, складних і суперечливих процесів, що в ньому відбуваються. Ця категорія несе в собі відбиток оцінного судження і більше нагадує вирок, ніж намагання визначити сутність розбіжностей, що існують між окремими соціальними групами та регіонами. Наголошення саме на “розколі” сприятиме закріпленню цього стереотипу в свідомості громадян, що є небажаним у всіх відношеннях. Доречніше вести мову про історично обумовлені істотні (неістотні) соціокультурні відмінності у суспільній свідомості окремих груп населення, які проживають у різних регіонах України і які за певних умов можуть привести до розколу суспільства.

7. Автор приєднується до думки вчених, які вважають, що в електоральній історії України періоду незалежності можна виділити два основних завершених етапи: 1-й етап - перша половина 90-х рр.; 2-й етап - друга половина 1990-х - початок 2000-х рр.; 3-й етап - від президентських виборів 2004 р. до сьогодення.

Перший етап означений боротьбою між прихильниками повноцінної незалежності з прозахідною зовнішньополітичною орієнтацією й силами, що виступали за реінтеграцію в межах колишнього СРСР. На другому етапі основна боротьба розгорнулася між пануючими центристами й лівим рухом, що став головним опонентом чинної влади. У 2004 р. ліві вже серйозно не претендували на владу. Тобто вибори 2004 р. остаточно ознаменували собою завершення другого електорального етапу й початок третього. Специфіку третього етапу визначає боротьба за владу регіональних еліт і політико-економічних груп; розмежування політичних сил за ідейно-політичними вподобаннями відійшло на другий план.

До вказаної періодизації, побудованої за принципом ідейно-політичного протиставлення “ліві” - “праві” - “центр”, слід додати протистояння сил за лінією “влада” - “опозиція”, яке вже спостерігалося під час парламентських виборів 2002 р. і набуло завершеного вигляду на президентських виборах 2004 р., парламентських 2006 та позачергових парламентських виборах 2007 рр.

Вибори, що проходили в Україні у досліджуваний період, показали падіння привабливості для українських громадян полюсів ідеологічного спектру - лівої та націоналістичної ідеологій. Значний вплив на електоральні преференції громадян мала регіональна культурно-ціннісна ідентифікація населення.

Електоральна активність українських громадян у роки незалежності вирізнялася високими показниками, що свідчить про достатньо високий рівень політизації суспільної свідомості.

8. Автор вважає, що “помаранчеву революцію” варто розглядати в контексті демократичного переходу як логічне продовження національного піднесення 1989-1991 рр. і як своєрідний аналог “оксамитових” революцій. Вона була політичною революцією й завершилася здобуттям влади елітою, що перебувала в опозиції та пропагувала нову демократичну парадигму розвитку нації. Із точки зору сутнісних рис - рушійних сил, цілей та ідеалів - вона була демократична, мирна революція. Її “двигуном” виступили молодь (насамперед студентство) і підприємці, в основному, представники малого та середнього бізнесу.

Підтримуючи тезу про необхідність зміни правлячих еліт як ознаки політичної революції, автор вважає за доцільне зауважити, що політичні сили, які прийшли до влади на хвилі критики тогочасного режиму і масової народної підтримки, були неспроможні виконати покладені на них історичні завдання.

9. Однією з головних рис, що визначає характер демократичного переходу в Україні, є брак єдності між представниками вищого ешелону влади та широкими народними масами, а також відсутність ціннісної системи, яка б відповідала запитам суспільства й сприяла його консолідації. Водночас аналіз політичної участі в Україні часів незалежності свідчить про існування певних ознак демократичного поступу: на демократизацію суспільних відносин впливає “очищення” суспільства “помаранчевою революцією”, ЗМІ звільнилися від тотального контролю з боку державних структур, на якісно новий рівень змагальності піднялася електоральна участь, “подорослішало” громадянське суспільство, зросла політична культура громадян. Означена тенденція має прояв, насамперед, у зростанні ролі політичних партій в політичному процесі, перших кроках у формуванні цивілізованої позапарламентської опозиції та ін. Зміцненню демократичного потенціалу суспільства сприяють і позитивні зрушення у суспільній свідомості, про що свідчить припинення наприкінці 1990-х рр. зростаючого погіршення показників соціального самопочуття та ставлення людей до власного місця в суспільстві.

Поступ у напрямі демократизації автору бачиться у розширенні правового поля громадської ініціативи, реформі політичної системи, змістом якої має стати гармонійне поєднання системи призначень із центру (у галузях життєво важливих для всього суспільства, наприклад служба безпеки) і формування місцевих органів влади та управління населенням. Інститут державних адміністрацій, що виник унаслідок боротьби за владні повноваження у трикутнику президент - Верховна Рада - уряд, є гальмом на шляху демократичних перетворень і має бути скасований.

Основні положення й висновки дисертації викладено в таких публікаціях автора

Монографії

Бортніков В. І. Політична участь і демократія: українські реалії. Моногр. - Луцьк: РВВ “Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2007. - 524 с.

Бортніков В.І. Помаранчева революція на Волині: Історія. Факти. Документи. - Луцьк: “Волинська обласна друкарня”, 2005. - 224 с.

Бортніков В.І., Надольський Й. Е., Денисюк В. Т. та ін. Волинь на зламі століть: історія краю (1989-2000 рр.) - Луцьк: Ред.-вид. відд. “Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2001. - 694 с.: 420 іл.

Наукові статті, опубліковані у фахових виданнях

Проблема співучасті в теорії демократії // Історико-політичні пробл. сучасн. світу: Зб. наук. ст. - Чернівці: Рута, 2005. - Т. 10-11. - C. 208-214.

Базові засади демократії // Перспективи. Наук. журн. Південноукраїн. Держ. пед. ун-т (м. Одеса) ім. К. Д. Ушинського, Одес. нац. політехн. ун-т. - 2006. - № 1. - С. 31-36.

Особливості українського демократичного транзиту // Перспективи. Наук. журн. Південноукраїн. держ. пед. ун-т (м. Одеса) ім. К. Д. Ушинського, Одес. нац. політехн. ун-т. - 2005. - № 4. - С. 9-15.

Політична участь у контексті соціологічної теорії М. Вебера // Наук. вісн. Одес. держ. економ. ун-т. Всеукраїн. асоціація молодих науковців. - 2006. - № 11. - С. 126-136.

Громадські об'єднання як канали політичної участі // Історико-політ. пробл. сучас. світу: Зб. наук. ст. - Чернівці: Рута, 2006. - Т. 14. - C. 104-109.

Проблема більшості та меншості в теорії демократії як невід'ємний елемент європейських інтеграційних процесів // Політолог. та соціолог. студії.: Зб. наук. пр. - Т. ІУ. - Чернівці: Рута, 2006. - С. 277-290.

До питання сутності та характеру Помаранчевої революції // Віче. - 2006. - № 23-24. - С. 34-36.

“Розмежування” в Україні в контексті ціннісної ідентифікації населення // Політ. менеджмент. - 2007. - №1. - С. 36-47.

Деякі аспекти масових форм політичної участі // Вісн. Держ. акад. керів. кадрів культури і мистецтв: Наук. журн. - 2006. - № 4. - К.: Міленіум, 2006. - С. 130-137.

Україна в контексті “парадигми транзиту” // Вісн. Львів. ун-ту. Серія міжнар. відносини. - 2006. - Вип. 17. - С. 78-85.

Феномен політичної участі у світовій суспільно-політичній думці // Вісн. Львів. ун-ту. Серія міжнар. відносини. - 2006. - Вип. 18. - С. 73-78.

Особливості участі громадян в концептуальних моделях демократії // Політ. менеджмент. - 2007. - № 3. - С. 38-50.

Держава та громадянське суспільство в контексті суспільної взаємодії // Історико-політ. пробл. сучас. світу: Зб. наук. ст. - Чернівці: Рута, 2007. - Т. 15-16. - C. 75-79.

Парламентські вибори в контексті демократичної трансформації // Віче. - 2007. - Спецвипуск № 12. - С. 13-14.

Деякі аспекти підвищення соціальної ролі політичних партій // Політолог. вісн. Зб. наук. пр. - К.: “ІНТАС”, 2007. - Вип. 25. - С. 145-155.

Особливості формування політичного режиму в Україні в умовах посткомуністичної трансформації // Вісн. Київ. нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка. Філос. Політолог. - 2007. - Вип. 84-86. - С. 157-161.

Проблема політичної участі в теорії демократії (за публікаціями українських учених) // Грані. - 2007. - № 4. - С. 122-126.

Дилеми демократизації в теорії демократії // Політолог. вісн.: Зб. наук. пр. - К.: “ІНТАС”, 2007. - Вип. 26. - С. 140-152.

Політична участь, політична активність, політична діяльність, політична поведінка: спільне та особливе // Україн. нац. ідея: реалії та перспективи розв. (Ін-т народознав. НАН України, Ін-т українознав ім. І. Крип'якевича, Держ. ун-т Львів. політехніка). - 2007. - № 19. - С. 49-56.

Соціокультурний вимір політичної участі в умовах демократичної трансформації // Політ. менеджмент. - 2007. - № 5. - С. 28-40.

Політична участь українських громадян в умовах демократичного переходу // Вісн. Київ. нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка. Філос. Політолог. - Вип. 87-88. - С. 53-58.

Публікації в інших наукових виданнях

1. Суб'єктивний фактор розвитку демократії // Матеріали XLI наук. конф. проф.-викл. складу і студ. Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки. Ч. ІІ. - Луцьк, 1995. - С.165-166.

2. Діяльність органів влади Волині по відбудові культосвітніх закладів області в повоєнний період // Волинь у Другій світовій війні та перші повоєнні роки. /Матеріали наук. історико-краєзнав. конф., присвяченої 50-й річниці перемоги над фашизмом (19-20 квіт. 1995 року). - Луцьк, 1995. - С. 75-76.

3. Демократичні традиції українського народу // Зб. навч.-метод. і наук. ст. іст. ф-ту ВДУ ім. Лесі Українки. Вип. 2. - Луцьк, 1997. - С. 61-63.

4. Соціальні основи демократії // Наук. вісн. ВДУ ім. Лесі Українки. Юридичні науки. -Луцьк, 1997. - № 10 - С. 75-80.

5. Економічний розвиток і демократія // Наук. вісн. ВДУ ім. Лесі Українки. Екон. науки. - Луцьк, 1997. - №8. - С 10-13.

6. Теоретичні засади сучасної західної демократії // Наук. вісн. ВДУ ім. Лесі Українки. Юридичні науки. - Луцьк, 1999. - №2. - С. 80-86.

7. Особливості політичної боротьби на Волині у 1990 - першій половині 1991 років // Волинь у новітній історії укр. державності: Зб. наук. пр. / За ред. Б.О. Яроша. - Луцьк, 1999. - 12 с.

8. Національно-патріотичні мотиви у творчості В'ячеслава Липинського // В'ячеслав Липинський - ідеолог укр. державотворення: Зб. наук. пр. / За ред. Б.О. Яроша. - Луцьк, 2001. - С. 42-48.

9. Демонтаж командно-адміністративної системи. Перші кроки державотворення на Волині (1991-1992 рр.). // Наук. вісн. ВДУ ім. Лесі Українки. Іст. науки. - №10. - Луцьк, 2001. - 24 с.

10. Суспільно-політичне життя // Бортніков В.І., Надольський Й.Е., Денисюк В.Т. та ін. Волинь на зламі століть: історія краю (1989-2000 рр.) - Луцьк: Ред.-вид. відд. “Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2001. - С. 9-86.

11. Процеси демократичних перетворень у Луцьку (1989-1990 рр.) // Історія міст і сіл Великої Волині: Наук. зб. “Велика Волинь”: Пр. житомир. наук.-краєзнавчого т-ва дослідників Волині. - Т.25. - Ч.І. - Житомир, 2002. - С. 306-312.

12. Становлення демократичних інститутів на Волині (1989-2000 рр.) // Розв. демокр. та демократ. освіта в Україні: Матеріали ІІ міжнар. наук. коф. (Одеса, 24-26 трав. 2002 р.) / Укл. Л. Марголіна. - К.: Ай Бі, 2003. - С. 21-30.

13. Преса Волині - джерело з історії суспільно-політичного розвитку краю (1989-1991 рр.) // Доп. та повідомл. Восьмої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 24-26 жовтня 2003 р. / НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника. - Л., 2003. - С. 439-445. (У співавторстві).

14. Етичні цінності соціал-демократії та християнства // Наше гасло. - 2003. - №1. - С. 23-29.

15. Волинь на зламі століть. Комплексне регіональне дослідження // Сангушківські читання: Зб. наук. пр. І Всеукр. наук. конф. (24-25 січ. 2003 р., м. Славута). - Львів, 2004. - С. 127-130.

16. Комплексні регіональні дослідження соціально-економічного розвитку Волині в сучасній науковій літературі // Пробл. раціон. використання соціально-економічного та природно-ресурсного потенціалу регіону: фінансова політика та інвестиції. Вип. Х, ювілейний: Зб. наук. пр. - № 2. - Луцьк: “Надстир'я”, 2004. - С. 10-18.

17. Діяльність волинської опозиції в ході Помаранчевої революції (за матеріалами краєзнавчих досліджень) // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Розвиток бібліотечної справи в краї: Наук. зб.: Матеріали ХVІ Волин. наук. істор.-краєзн. конф., присвяч. 65-річчю Волин. держ. обл. універс. наук. б-ки ім. Олени Пчілки. - Луцьк, 2005. - С. 5-7.

18. К вопросу об особенностях “раскола” в Украине. Ч. 1. 11 сент. 2006 г. Бортников В.И. http://www.ia-centr.ru/public.php

19. Чинники та передумови демократичної трансформації // Менеджмент за умов трансформ. інновацій: виклики, реформи, досягнення. Матеріали міжнар. наук. конф. 10-12 трав. 2007 р. - Ч. 1. - Суми, 2007. - С. 105-106.

20. Особливості та специфічні риси українського демократичного транзиту // Розв. демокр. та демократична освіта в Україні: Зб. матеріалів ІV міжнар. конф., м. Ялта, 28-30 верес. 2006 р. - К.: НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2007. - С. 116-121.

21. Еволюція національного виборчого законодавства // Політ. система і громадян. сусп.-во: європ. і укр-і реалії / За заг. ред. А.І. Кудряченка. - К.: НІСД, 2007. - С. 228-247.

Навчально-методична література

1. Людина і суспільство: Експерим. Підруч. для 11 кл. - Т. 2. - К.: Компас, 1992. - 210 с. (У співавт).

2. Людина і суспільство: Підруч. для 11 кл. Том ІІ. Ч. 3 і 4 / За ред. Р.А. Арцишевського. - Луцьк, 1994. - 186 с. (У співавт).

3. Волинь: 90-і роки ХХ століття. Ілюстрований літопис політ. подій / Бортніков В.І. - кер. авт. колективу. - Луцьк: Ред. вид. відд. Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 1998. - 162 с.

4. Особа і суспільство: Підруч. для 10 кл. / Р.А. Арцишевський, С.О. Бондарук, В.І. Бортніков та ін. - Київ; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 1997. - 332 с.

5. Людина і суспільство: Підруч. для 11 кл. серед. Загальноосвіт. шк. / Р.А. Арцишевський, С.О. Бондарук та ін. - Київ; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2002. - 416 с. (У співавт.)

6. Держава і громадянське суспільство: партнерські комунікації у глобальному світі: Навч.-метод. посіб. / В. Бебик, В. Бортніков, Л. Дектерьова, А. Кудряченко. За заг. ред. В. Бебика. - К.: ІКЦ “Леста”, 2006. - 248 с.

Размещено на Allbest.ru