Конфігурація європейської безпеки в контексті реалізації національних інтересів України (воєнно-політичний аспект)

Повністю підтримуючи розширення Альянсу на Схід, Франція вважає за необхідне здійснювати реформу шляхом підтримання рівноваги в так званій системі “двох опор” між атлантичною та європейською складовими НАТО - Північною Америкою та Європою. На думку Парижа, така система, за якої сили й засоби європейської складової НАТО поєднаються з багатонаціональними військовими структурами Європи, тими, що вже існують і що будуть створені, дозволить європейцям у майбутньому бути рівноправними партнерами США в справі забезпечення як світової, так і європейської безпеки.

3. Вбачаючи у федералістських тенденціях усередині ЄС серйозну загрозу для свого національного суверенітету та ідентичності, Великобританія виступає за розширення Євросоюзу за принципом “розширення замість поглиблення”, сподіваючись, що це послабить федералістські тенденції усередині ЄС і посилить її роль в Європі. Всі останні ініціативи Англії, що пов'язані з оборонною політикою ЄС, спрямовані на відновлення своєї військової могутності, але вже в коаліції країн членів Євросоюзу. Проте позиція Великобританії щодо цього питання завжди була однозначною - створення збройних сил Європи не має відбуватися поза межами НАТО, вони мають бути не конкурентами, а європейською опорою Альянсу.

4. З усуненням СРСР з політичної карти світу єдина вже світова наддержава США явно перенесла акцент на більшу активність у міжнародних справах і зміцнення світового лідерства; більш активне нав'язування (зокрема в силовому варіанті) американської моделі державного устрою і способу життя; посилення протидії активізації країн, що претендують на роль конкурентів Сполучених Штатів на міжнародній арені; розширення участі і посилення провідної ролі США у військово-політичних союзах; віддання переваги своєчасному запобіганню і нейтралізації загроз тощо.

За часів “холодної війни” питання про західноєвропейську інтеграцію розглядалося Сполученими Штатами крізь призму воєнно-політичної консолідації Європи під американським контролем. Користь для себе вони вбачали перш за все в суттєвому зниженні своїх мільярдних витрат на безпеку та оборону Західної Європи. Тому США не тільки не заважали, а навіть сприяли об'єднанню європейських країн, до кінця, мабуть, не усвідомлюючи, що допомагають становленню свого майбутнього серйозного політичного та економічного конкурента і навіть суперника.

В афганській операції 2002 року виявилася нова тенденція співробітництва США з європейськими союзниками щодо проведення бойових дій, яка виражається в тому, що Сполучені Штати вже не бажають сковувати свої військові акції узгодженням позицій з європейцями, чиї військові можливості американці вважають незадовільними.

5. У керівних колах Росії існувало і досі існує стійке неприйняття розширення НАТО. До того ж більшість населення РФ вважає Альянс агресивним військовим блоком.

Росія виявляє жвавий інтерес до становлення Європейського Союзу в політичній та оборонній сферах. Керівництво РФ відверто заявило, що Росія не тільки не бажає входити до складу ЄС, але й не хоче навіть набути статусу асоційованого члена цієї організації. Проте Росія не хоче бути вилученою з Європи. Її мета полягає у зміцненні своє ролі та забезпеченні національних інтересів і в мобілізації потенціалу ЄС на благо свого розвитку. Причому, крім політичної сфери, акцент робиться на створенні зони вільної торгівлі ЄС Росія та системи колективної безпеки, тобто економічного та оборонного співробітництва з Європейським Союзом. Іншими словами, замість того, щоб стати частиною ЄС, Росія прагне бути його стратегічним партнером.

На глобальному рівні Росія навіть у нинішньому непростому економічному стані важливий суб'єкт світової політики, держава, що несе величезну відповідальність за долю світу. На регіональному рівні вона природний центр сили для країн пострадянського простору.

У роботі зазначається, що створення після Другої світової війни такої універсальної організації безпеки на глобальному рівні, як ООН не виключало появи низки регіональних структур безпеки. Ухвалюючи таке рішення, керівництво країн, які стали членами цих організацій, брало до уваги кілька моментів: по-перше, руйнівну силу двох світових війн, яка через наявність ядерної зброї незмірно зросте; по-друге, сумний досвід функціонування Ліги Націй; по-третє, можливість втручання великих держав у їхні внутрішні справі. Крім того, тут відіграли свою роль і просто людська природа та досвід, згідно з якими покладання на вищу силу не виключає застосування власних сил для свого захисту. Тому багато країн виходило з того, що універсальна безпека це добре, але краще її зміцнити регіональними організаціями безпеки.

Незважаючи на те, що ООН як універсальна світова організація безпеки сьогодні переживає глибоку кризу і потребує оновлення та реформування, але без змін її основних принципів, вона як глобальна міжнародна організація, метою якої є підтримання планетарного миру і безпеки, відіграє неабияку роль у світі, оскільки є найбільш представницькою міжнародною організацією, завдяки якій країни світу можуть виносити на розгляд світової спільноти, наприклад, проблеми забезпечення своєї національної безпеки; шукати захисту від силових дій великих держав; намагатися впливати на міжнародний політичний процес тощо. Враховуючи досвід функціонування ООН в умовах біполярної системи міжнародних відносин, легко прогнозувати її існування в ролі ширми для зловживань лідера одполюсної системи. Більш ефективною, на нашу думку, діяльність Організації може бути в умовах багатополярного світу, коли підзвітні їй геополітичні регіональні центри відповідатимуть перед нею за забезпечення безпеки і стабільності в зоні своєї геополітичної відповідальності, а їх воєнно-політичні структури отримуватимуть від неї мандат на проведення військових операцій у разі визначеної лише ООН необхідності. Отже, в такому випадку система загальноєвропейської безпеки буде підсистемою у всесвітній пірамідально-ієрархічній системі безпеки.

У ході дослідження з'ясовано, що хоча сучасна ОБСЄ має певні властивості системи безпеки на основі співробітництва, однак є такою системою, яка в структурно-функціональному плані сформована загалом на принципах неолібералізму. Неврахування реалістичних підходів до функціонування цієї системи негативно впливає на її ефективність. Особливо це стосується такого критерію її діяльності, як основний засіб забезпечення безпеки.

ОБСЄ є регіональною системою гетерогенного типу. До неї входять всі держави Європи, США та Канада, які через біполярне минуле і культурно-історичний розвиток мають відмінні національні цінності і різняться в своїх підходах до проведення зовнішньої політики, зокрема у воєнно-політичній сфері. За географічним масштабом діяльності та кількістю країн, представлених в ОБСЄ (за територіально-просторовим виміром), її можна назвати євразійськоатлантичною системою безпеки. Її цілісність зберігається завдяки розумінню державами Європи необхідності зусиллями загальноєвропейської організації хоча б на рівні несилових спроб запобігти міжнародним конфліктам.

Досвід діяльності ОБСЄ свідчить про те, що на внутрішню комунікативність системи дещо негативно впливають наслідки ідеологічної конфронтації її східних та західних елементів. На погляд здобувача, це також є головним чинником того, що зовнішня комунікативність системи обмежується заходами превентивної дипломатії та постконфліктної реабілітації, яких явно недостатньо для зміцнення миру та гарантування безпеки в цілому. Велику роль у цьому відіграє і те, що Організація не має силових важелів, вона спирається лише на власний авторитет, переконуючи сторони припинити конфлікт. Крім того, практична діяльність ОБСЄ ще відстає від розвитку воєнно-політичної обстановки в районах локальних збройних конфліктів. Це зумовлено передусім недостатньою відлагодженістю механізмів проведення оперативних консультацій країн учасниць ОБСЄ з прийняття термінових рішень та вживання необхідних заходів у кризових ситуаціях.

Варто згадати, що ОБСЄ було створено насамперед для переведення відносин у біполярній системі безпеки часів “холодної війни” з конфронтації на рівень співробітництва між Сходом і Заходом, тобто основною функцією цієї системи була комунікативна. Отримавши від ООН після ліквідації ОВД мандат координатора міжнародних зусиль з питань безпеки та співробітництва на європейському континенті, система через зазначені вище причини не змогла реалізувати координаційну та інтеграційну функції у воєнно-політичній сфері щодо інших європейських систем безпеки. Внаслідок цього можна стверджувати, що динаміка системи в цій галузі є регресивною. Нині вона дедалі більше відходить від реалізації свого прагнення стати справді ключовою організацією із забезпечення безпеки в європейському регіоні, спеціалізуючись на реалізації вузькопрофільних функціях: правозахисна сфера та внутріполітичні справи країн, розташованих у Балканському регіоні і на території колишніх радянських республік.

Тому через обмеженість можливостей на сьогодні ОБСЄ не може самостійно протистояти сучасним викликам і загрозам. Однак, на думку дисертанта, критичні оцінки такої обмеженості можуть і повинні бути адресовані перш за все до НАТО, яка в нових геополітичних реаліях постбіполярного світу почала розглядати ОБСЄ як свого конкурента у справі забезпечення воєнно-політичної безпеки Європи. Отже, формування єдиної системи європейської безпеки у воєнно-політичній сфері на її основі є малоймовірним. Проте можна передбачити, що з формуванням у майбутньому загальноєвропейської системи безпеки у воєнно-політичній сфері відбудеться більш чіткий поділ сфер відповідальності між нею та ОБСЄ на переважно воєнну сферу для першої і невоєнну для другої. Воєнно-політичні структури в рамках діяльності єдиної кооперативної системи Європи забезпечуватимуть організацію колективної оборони та проведення масштабних воєнних операцій, а ОБСЄ сконцентрується на попередженні конфліктів шляхом превентивної дипломатії та постконфліктної реабілітації постраждалих країн та регіонів. Вона також може виконувати комунікативну функцію в рамках кооперативної загальноєвропейської системи безпеки, виступаючи своєрідною з'єднувальною ланкою між ОДКБ та західними системами безпеки, яка буде здійснюватися доти, доки між ними є розбіжності в питаннях забезпечення безпеки. Ідея спільності дій для підтримання стабільності в Європі, єдності Сходу і Заходу в інтересах попередження воєнних конфліктів і відновлення мирного життя на постконфліктних територіях є системотворним чинником євразійськоатлантичної системи.

Зважаючи на таке припущення, до формування майбутньої системи забезпечення європейської безпеки у воєнно-політичній сфері можуть бути залучені такі системи сучасної конфігурації європейської безпеки: євроатлантична система безпеки на основі НАТО; система безпеки Євросоюзу, держави-учасниці яких сформували свою ідентичність на принципах ліберальної демократії західного зразка; євразійська система безпеки, яка охоплює держави учасниці ОДКБ, що формують свою ідентичність на основі колишньої належності до СРСР і декларують відданість демократичним ідеалам, визнаючи лідерство в цій організації Росії.

Проаналізувавши у роботі основні атрибути (властивості) цих систем, автор зробив такі висновки:

1. Для євроатлантичної системи:

цілісність НАТО як колишньої підсистеми біполярної системи безпеки проявилася в тому, що після розпаду СРСР, саморозпуску ОВД та зміни політичних режимів у країнах колишнього соціалістичного табору Альянс зміг не тільки діяти далі, виконуючи свої функції, але й активно розвиватися;

- здійснення функції адаптації НАТО до геополітичних умов постбіполярного світу характеризує позитивну спрямованість динаміки системи;

- просування євроатлантичної системи на Схід та Південь розширило її територіально-просторові межі. НАТО вже вважає зоною своєї відповідальності не лише північноатлантичний регіон, прагнучи стати глобальною системою безпеки у воєнно-політичній сфері;

- прагне створити натоцентристську загальноєвропейську систему безпеки і за ієрархічністю залишитися регіональною структурою з претензією на воєнно-політичну відповідальність за весь європейський континент;

- загальні норми та ідентичність її елементів й однакові погляди на нинішню провідну роль євроатлантичної системи в забезпеченні європейської безпеки її країн-членів, дає підстави класифікувати НАТО як систему міжнародної безпеки гомогенного типу;

- комунікативні властивості Альянсу всередині системи базуються на єдиних цінностях західної ліберальної демократії її держав-елементів, а ззовні - на її затребуванні для процесу забезпечення безпеки в Європі як з боку глобальної системи - ООН, так і з боку європейських країн - не членів НАТО.

Виходячи з цього, в дисертації робиться висновок, що основним інтегральним системотворним чинником НАТО як євроатлантичної системи безпеки є її потенційні воєнно-політичні можливості щодо гарантування безпеки своїм учасникам у поєднанні з їх демократичними цінностями й потужним економічним розвитком, результатом чого став високий рівень життя в цих країнах.

Проте, незважаючи на могутність НАТО, потрібно підкреслити, що структурна її побудова в умовах постбіполярного світу та консенсусне прийняття рішень останнім часом спричинили деяке порушення властивостей Альянсу як основи євроатлантичної системи безпеки, її атрибутів цілісності (певна розбіжність у поглядах на вирішення міжнародних проблем між державами - елементами системи; наприклад іракська війна 2003 року); комунікативності (всередині системи та вплив на неї певного дестабілізуючого зовнішнього фактора позиція ООН у цілому і деяких впливових міжнародних акторів, і як наслідок певною мірою прогресивної сторони динамічності. Однак, варто стверджувати, що культурне регулювання вимог до Організації, основаної на гомогенному фундаменті, дає можливість подолати кризу в функціонуванні системи.

2. Для власне європейської системи (системи безпеки Євросоюзу):

- цілісність системи зберігається, що підтверджується наявністю тенденцій до її розширення та активізації спільних зусиль у воєнно-політичній сфері;

- незважаючи на труднощі, пов'язані як з адаптацією нових членів, так і з поглядами на європейські інтеграційні процеси у воєнно-політичній сфері США, динаміка розвитку системи є позитивною;

- за впродовж останніх неповних десяти років система власне європейської безпеки поширилась на території 12 країн Європи і залишається відкритим формуванням для інших аспірантів. У воєнно-політичній сфері дії ЄС вийшли за межі її територіальної відповідальності;

- ЄС є регіональною системою міжнародної безпеки. У разі можливого створення загальної європейської системи безпеки вона може стати одним з її елементів;

- базуючись на цінностях ліберальної демократії та ідеях про їх захист, які поділяють всі члени - учасники цієї організації, система має гомогенний характер;

- на комунікативні властивості даної системи негативно впливає її залежність від США у воєнно-політичній сфері, що не сприяє збереженню стійкості та цілісності міжелементних зв'язків усередині системи. До того ж виклики XXI ст. не залишають їй іншого вибору, крім зростання рівня своєї дієздатності в політиці безпеки й оборони;

Варто зауважити, що спрямованість європейських інтеграційних процесів на створення системи безпеки Євросоюзу може допомогти ЄС стати впливовим гравцем у майбутньому багатополярному світі, а сама зазначена система буде надійним гарантом його безпеки, зокрема у воєнно-політичній сфері, що і є основним чинником створення такої структури.

3. Для євразійської системи:

- існування суперечностей між країнами членами ОДКБ у поглядах перш за все на розвиток відносин із Заходом, зокрема на присутність на їхній території військових формувань країн НАТО, створює проблеми у зміцненні цілісності системи. Однак все-таки існує спільне, що об'єднує країни члени ОДКБ, зберігаючи цілісність системи: всі вони потребують гарантій безпеки з боку Росії;

- має місце поступовий динамічний розвиток системи. Це спостерігається в поступовому, правда, не завжди лінійному, зближенні позицій ОДКБ, яке проявляється поки що в двосторонніх відносинах її елементів з системами безпеки Заходу з метою реагування на нові міжнародні загрози;

- ОДКБ діє в територіально-просторових межах країн - елементів системи, однак готова перейти до дій поза зоною своєї геополітичної відповідальності;

- євразійська система є регіональною, хоча за певних умов розвитку геополітичної ситуації в Європі та в світі може стати підсистемою загальноєвропейської системи безпеки;

- через певну різницю в специфіці політичних режимів країн - членів ОДКБ та деякі відмінності поглядів на відносини з НАТО і ЄС євразійську систему безпеки можна класифікувати як умовно гомогенну;

- аналіз рівня комунікативних властивостей між елементами системи і зовнішнього середовища з системою, за відсутності системних зв'язків з євроатлантичною та власне європейською системами безпеки, свідчить, що вона все ще лишається деякою мірою аморфним і недієздатним утворенням. До того ж досі чітко не окреслено місце і роль ОДКБ у системі міжнародної безпеки Європи, а також не прийнято політичне рішення про взаємодію з ЄС і НАТО. Однак євразійська система становить силу, на яку Росія сьогодні може спертися у важку хвилину.

Прагнення ліквідувати постбіполярний вакуум безпеки на території цих країн, гарантувати свою безпеку в нових міжнародних реаліях стало основним інтегральним системотворним чинником формування ОДКБ як євразійської системи безпеки.

Загальний аналіз динаміки розвитку зв'язків та відносин між ОБСЄ, НАТО, ЄС, ОДКБ та їхніми елементами, проведений у дисертації, дозволяє зробити такі висновки:

ОБСЄ діє в рамках і під керівництвом ООН. Будучи регіональною системою європейської безпеки, Організація підтримує та розширює системні зв'язки з іншими міжнародними організаціями та інститутами, які забезпечують безпеку на континенті. Це робить необхідною практичну реалізацію схваленої в рамках Хартії європейської безпеки Платформи безпеки, що ґрунтується на співробітництві і передбачає зміцнення й розвиток співпраці ОБСЄ з ЄС, НАТО і ОДКБ на засадах взаємозміцнення, взаємодоповнення і рівноправності. Це проявляється у співробітництві місій ОБСЄ на Балканах і на територіях країн членів ОДКБ;

- свого часу Статутом ООН було закладено правову основу для створення НАТО, в рамках якого Альянс зобов'язався діяти. Впродовж існування біполярної системи безпеки у геополітичних умовах “холодної війни” контакти між ООН та Північноатлантичним блоком були дуже обмеженими як за формою, так і за змістом, оскільки НАТО та ОВД взаємно сковували агресивні прояви одна одної, забезпечуючи тим самим мир і стабільність в Європі. Залишившись єдиною організацією із забезпечення безпеки на європейському континенті, яка мала реальні військові засоби, Альянс був залучений ООН для приборкання жорсткого міжетнічного конфлікту на Балканах. Успішне проведення операції і явна нездатність самої ООН розв'язати цей конфлікт призвели до того, що керівництво НАТО почало застосовувати в деяких випадках військову силу без санкції на це ООН (Сербія, Ірак). Такі дії Альянсу значно підірвали авторитет самої ООН як глобальної системи безпеки та спричинили розбіжності у поглядах на розвиток міжнародних відносин між державами членами НАТО.

Альянс на всіх рівнях заявляв про ключову роль НБСЄ/ОБСЄ у забезпеченні миру в Європі. Проте цю роль НАТО вбачає в спеціалізації ОБСЄ на виконанні невоєнних вузькопрофільних функцій (превентивна дипломатія та післяконфліктне відновлення). При цьому сили блоку допомагатимуть місіям ОБСЄ забезпечувати встановлення миру в постраждалих регіонах: охоронна функція та функція матеріально-технічної підтримки для здійснення контролю над озброєнням. Тобто в цьому випадку, на наш погляд, ОБСЄ буде виконувати не ключову, а допоміжну роль у гарантуванні безпеки європейського континенту Північноатлантичним союзом.

Починаючи з укладення Маастрихтського договору про створення Європейського Союзу, євроатлантична та власне європейська системи безпеки активно взаємодіють у воєнно-політичній сфері як на структурному, так і на функціональному рівнях. Так, у рамках структурної взаємодії співробітництво розвивалося в широких масштабах від запрошення до участі в засіданнях з питань політики безпеки і оборони керівного органу однієї з організацій високопосадового представника іншої інституції до проведення спільних засідань НАТО і ЄС з метою налагодження співпраці та створення відповідної правової основи для реалізації цих питань (наприклад, підписання пакету документів “Берлін-Плюс”) тощо.

На функціональному рівні співпраця дійшла до спільних навчань підрозділів збройних сил і передання під юрисдикцію ЄС проведення миротворчих операцій, протягом яких організації розробляють напрями залучення сил та засобів НАТО до військових дій Євросоюзу. Для цього ЄС дістав доступ до ресурсів Альянсу для проведення військових операцій у рамках Петесберзьких місій та до планування операцій блоку.

Проте в процесі розроблення та втілення в життя планів СЄПБО було виявлено низку проблем у відносинах між НАТО та ЄС: загроза дублювання структур, діяльності та військового потенціалу Євросоюзу і Альянсу; небезпека послаблення зв'язків між США та Європою в майбутньому; певною мірою недопущення до вирішення питань безпеки європейських країн членів НАТО, які не є членами ЄС. Крім того, згідно зі своєю стратегією НАТО вважає, що Євросоюз у воєнно-політичній сфері має бути лише підсистемою євроатлантичної системи безпеки, концентруючи свою діяльність на попередженні конфліктів і заходах післяконфліктного відновлення життєдіяльності, одночасно підтримуючи обмежену можливість проведення миротворчих операцій.

Аналіз суттєвих кроків ЄС у напрямі створення своєї воєнно-політичної складової ухвалення першої спільної стратегії безпеки ЄС, створення європейського агентства з питань озброєння, застосування військових контингентів Євросоюзу в миротворчих операціях за кордоном, внесення до проекту Конституції ЄС статті про взаємодопомогу країнам-учасницям у разі збройної агресії, та розгляд розбіжностей у підходах деяких провідних держав Європи і США щодо силового вирішення міжнародних проблем поза межами зони відповідальності НАТО часів “холодної війни”, які виразно проявилися під час проведення військових акцій на території Балканського півострова, в Афганістані та Іраку, дозволяє зробити припущення, що згодом Євросоюз докладатиме більше зусиль, щоб мати можливість планувати і проводити військові операції автономно, без підтримки НАТО.

Незважаючи на такий можливий розвиток подій, можна стверджувати, що трансатлантичні зв'язки між НАТО і ЄС (принаймні в коротко- і середньостроковій перспективі) зберігатимуть свою ключову роль. Це пов'язано з тим, що суто європейський оборонний потенціал ще довго буде недостатнім, порівняно з можливостями Альянсу, що зумовлюватиме збереження певної залежності ЄС від НАТО;

- у структурному плані існування розбіжностей між країнами елементами євразійської системи в поглядах на розвиток відносин із західними системами безпеки призвело до того, що досі чітко не визначено місце і роль ОДКБ в архітектурі міжнародної безпеки Європи, а також не прийнято політичне рішення про взаємодію з ЄС і НАТО. Останні в свою чергу також поки ще не відповідають на заклики ОДКБ до співпраці систем. Розвиток відносин між ОДКБ, з одного боку, а НАТО і ЄС, з другого, свідчить про те, що хоч останні готові до співробітництва, однак лише на рівні західна система безпеки + окрема країна учасниця ОДКБ. Таким чином, поки що немає такого важливого атрибута ймовірної гетерогенної кооперативної загальноєвропейської системи безпеки на основі цих трьох структур, як взаємини співробітництва на міжсистемному рівні (системні зв'язки) між євразійською системою з одного боку і євроатлантичною та системою безпеки Євросоюзу, - з другого.

Співробітництво у функціональному вимірі проявляється поки що в двосторонніх відносинах елементів євразійської системи із системами безпеки Заходу з метою реагування на нові міжнародні загрози, що надходять з центральноазіатського регіону, зокрема з Афганістану. Таке співробітництво, однак не лише в цьому регіоні світу, а й на території Європи та навколо неї під час проведення спільних миротворчих операцій, може в подальшому сприяти створенню кооперативної системи безпеки Європи із залученням до неї євразійської системи.

Таким чином, згідно з авторською концепцією, викладеною в дисертації, створення майбутньої загальноєвропейської системи безпеки у воєнно-політичній сфері залежить від розвитку та функціонування трьох систем безпеки сучасної Європи: євроатлантичної, власне європейської та євразійської. Однак, як зазначається в роботі, відносини між ними в контексті формування системи європейської безпеки можуть розвиватися за різними сценаріями, пов'язаними з розглянутою динамікою відносин між цими системами. Найбільш реалістичними з них, на погляд автора, могли б стати три.

Перший гальмування і фактичне зупинення формування та зміцнення системи безпеки Євросоюзу у воєнно-політичній сфері.

У разі реалізації першого сценарію НАТО зміцнює свої позиції та прагнення стати ключовою організацією майбутньої системи європейської безпеки. Подальший розвиток подій призведе до того, що послабне рух до європейської єдності у воєнно-політичній сфері. З послабленням інтеграції Європа втрачатиме інтерес до спільної політики. Стратегія безпеки ЄС та його прагнення досягти рівня світового геополітичного центру опиниться під загрозою.

Другий сценарій воєнно-політична інтеграція Європи триває, але іде з різними швидкостями для окремих членів ЄС. Спостерігається дедалі більше розходження позицій щодо європейських інтеграційних процесів між Францією, Німеччиною, Бельгією та іншими країнами з одного боку і Великобританією, Данією, новими членами ЄС і т.ін. - з другого. В такій ситуації США будуть активно підтримувати проатлантичні сили, НАТО залишається провідною силою, кістяком системи європейської безпеки, що формується. Однак не виключається можливість створення всередині ЄС альянсу провідних держав, сповнених рішучості провадити єдину політику та об'єднувати свої зусилля.

Третій сценарій ЄС впевнено продовжує реалізувати СЗППБ та в її рамках СЄБПО, створює боєздатні власні збройні сили з автономним від НАТО командуванням, виділяючи на оборонні потреби відповідні бюджетні кошти.

У разі реалізації третього сценарію можливо перетворення Євросоюзу в світовий геополітичний полюс об'єднання держав у конфедеративному або навіть федеративному форматі. В результаті роль США в Європі не лише перестане бути домінантною, а й виникне конкурентна боротьба між ними і ЄС в економічній та політичній сферах за вплив на розвиток світових подій. На погляд дисертанта, проаналізовані в роботі характеристики системи безпеки на основі співробітництва (системотворний інтегральний чинник, врахування парадигмо-ідеологічних відмінностей можливих елементів майбутньої системи, її спрямованість, ступінь інституалізації тощо) свідчать про те, що на даному історичному етапі - в умовах постбіполярного світу - вона найбільш підходить для системної взаємодії НАТО і ЄС, з одного боку, та ОДКБ, - з другого, в контексті забезпечення європейської безпеки від транснаціональних загроз і можливих наслідків процесу глобалізації та регіоналізації міжнародних відносин. Причому в цьому випадку кожна з названих структур буде системою колективної безпеки у рамках загальної кооперативної системи, яка поєднуватиме позиції неолібералізму та неореалізму: роззброєння та вживання заходів зміцнення довіри і безпеки, але ж із можливим застосуванням військової сили; інституалізацію, але ж з певним збереженням національного суверенітету; захист національних інтересів шляхом міжнародної співпраці, але ж озброєної ефективними військовими важелями тощо. В дисертації наголошується на тому, що головним системотворним чинником єдиної європейської системи безпеки на основі співробітництва Європи може бути усвідомлення її учасниками спільного майбутнього. Існування такої системи стимулювало б вироблення загальних норм та ідентичності в зв'язку зі спільними підходами до забезпечення безпеки кожного окремого елемента системи.

У третьому розділі “Воєнно-політичний аспект у реалізації національних інтересів України шляхом європейської та євроатлантичної інтеграції” досліджено стан та перспективи співробітництва України з провідними державними суб'єктами нової архітектури європейської безпеки, ООН як універсальною інституцією колективної безпеки світу та міжнародними організаціями Європи, що опікуються питаннями забезпечення безпеки у воєнно-політичній сфері, в рамках європейських та євроатлантичних прагнень України щодо гарантування своєї національної безпеки. Окреслено основні переваги і загрози європейському та євроатлантичному курсу України, виявлено основні шляхи їх мінімізації, виокремлено пріоритетні національні інтереси нашої держави та напрями їх реалізації у воєнно-політичній сфері з метою забезпечення національної безпеки шляхом проведення такої зовнішньої політики.

Проведений у дисертації аналіз переваг європейського та євроатлантичного курсу України і загроз для нашої країни, які виникають у цьому зв'язку, дає підстави виокремити пріоритетні національні інтереси нашої держави щодо забезпечення національної безпеки, зокрема у воєнно-політичній сфері, які можуть бути реалізовані в разі проведення такої зовнішньої політики:

- відвернення зазіхань на державний суверенітет і територіальну цілісність з боку інших держав, збереження недоторканності державних кордонів. Відповідно до ст. 5 Вашингтонського договору НАТО Україна може отримати надійні гарантії воєнної безпеки;

- включення в процес створення єдиної системи європейської безпеки на правах її рівноправного елемента. Україна зможе стати повноправним учасником системи міжнародної відповідальності за підтримання безпеки Європи та дістали можливість безпосередньо впливати на майбутню трансформацію НАТО і Євросоюзу в процесі створення загальноєвропейської системи безпеки;

- запобігання збройним конфліктам, насамперед у регіонах, що межують з Україною. Належність до систем європейської та євроатлантичної безпеки дає можливість нашій державі не лише брати участь у миротворчих операціях держав елементів цих систем під егідою ООН або відповідних європейських організацій, що отримали на це мандат Об'єднаних Націй, щодо нейтралізації та ліквідації таких конфліктів, а й здійснювати вплив на колективні політичні рішення і на формування міжнародної політики в регіоні;

- трансформація Збройних Сил України в сучасну мобільну армію, здатну протистояти будь-яким викликам національній безпеці країни. Це передбачає створення професійної армії, остаточне впровадження цивільного контролю над збройними силами, перехід на загальноєвропейські стандарти в облаштуванні побуту військовослужбовців. Крім того, приєднання до вищезазначених систем безпеки в перспективі сприятиме зменшенню фінансових витрат на власну безпеку, оскільки забезпечувати себе самотужки як нейтральну чи позаблокову державу набагато дорожче, аніж у системі колективної безпеки.

Реалізація такого національного інтересу України, як реформування Збройних Сил відповідно до вимог сьогодення, яке вже здійснюється, зокрема за допомогою НАТО, цілком можлива у середньостроковій перспективі.

Інші згадані пріоритетні національні інтереси України у воєнно-політичній сфері безпосередньо залежать від її рівноправного членства в НАТО і ЄС. Проте щодо їх реалізації шляхом європейської та євроатлантичної інтеграції існують проблеми, і перш за все з боку України - нестабільність соціально-економічного та політичного стану держави, що відсуває термін інтеграції надовго. Однак шанс стати принаймні членом НАТО в середньостроковій перспективі у нашої держави все ж є. Головний фактор, який би позитивно вплинув на вирішення цієї проблеми, це наявність єдиної політичної волі вищого керівництва держави.

Таким чином, реалізація національних інтересів України щодо забезпечення своєї національної безпеки у воєнно-політичній сфері має здійснюватися шляхом розвитку відносин як із самими структурами сучасної архітектури європейської безпеки, так і з первинними їхніми елементами державами за шкалою співробітництво партнерство союзництво. Звичайно, для того щоб досягти рангу союзництва вже в рамках міжнародної системи безпеки, потрібно пройти етапи співробітництва та партнерства з її елементами на аспірантному етапі.

У цьому зв'язку слід відзначити, які всі провідні держави суб'єкти західних систем міжнародної безпеки, що розглядалися у роботі, так чи інакше підтримують прагнення України реалізувати свій європейський та євроатлантичний інтеграційний курс, вважаючи нашу державу вагомою силою в контексті забезпечення європейської безпеки. Реалізацію цієї політики України вони ставлять у безпосередню залежність від дотримування принципових засад західного способу життя: ліберальної демократії, ринкової економіки та забезпечення прав людини. Сьогодні більш стабільним і взаємовигідним фактором, що впливає на відносини України з цими державами, вбачається співробітництво і певною мірою партнерство у воєнно-політичній сфері. Так, наймогутніший з сусідів нашої держави - Російська Федерація - попри всі її геополітичні розрахунки щодо України сама прагне мати і розвивати стратегічне партнерство з провідними акторами забезпечення європейської безпеки, щоб підвищити свій статус впливового гравця в цьому процесі. Це цілком відповідає національним інтересам нашої держави.

У роботі відзначено, що співробітництво нашої країни з ОДКБ не суперечить прагненню України набути членства в НАТО та ЄС. Навпаки, твердо дотримуючись курсу європейської та євроатлантичної інтеграції і розвиваючи відносини з євразійською оборонною організацією міжнародної безпеки, якою є ОДКБ, не будучи її учасницею, наша держава діє не тільки у напрямі забезпечення своїх національних інтересів, але й виступає як потенційна з'єднувальна ланка між системами безпеки Заходу та Сходу.

ВИСНОВКИ

У дисертації розроблено наукові положення та отримано результати, які в сукупності забезпечують розв'язання значної наукової проблеми: концептуальне обґрунтування вірогідних моделей майбутньої загальноєвропейської системи безпеки, як одного з основних механізмів забезпечення національної безпеки України.

Основні наукові та практичні результати дисертації:

Обґрунтовано, що формування загальноєвропейської системи безпеки відповідно до нових умов постбіполярного сьогодення є нагальною вимогою сучасних геополітичних реалій, оскільки події останніх років свідчать про те, що світ не став більш стабільним і безпечним. Більш того, з появою нових видів озброєння, розповсюдження ядерної та інших видів зброї масового ураження, із зростанням загрози тероризму, міжнародної злочинності, численних збройними конфліктами на етнічному та релігійному ґрунті, екологічних катастроф проблема гарантування безпечного існування людей стає дедалі гострішою. В таких умовах більшість держав світу (особливо це стосується середніх та малих країн) без допомоги інших держав, об'єднаних в організації різних рівнів, забезпечувати свою національну безпеку не може. Від початку свого існування, особливо впродовж останніх чотирьохсот років, народи Європи намагаються знайти оптимальну структуру такої системи.

Розгляд генезису та еволюції системи європейської безпеки дає підстави стверджувати, що науково-теоретичне осмислення проблем міжнародної безпеки, війни та миру започатковано в Європі ще за античних часів. Відтоді наукова думка увібрала в себе ідеї християнської моралі і жорстокого реалізму Середньовіччя, активізувалася в епоху Ренесансу та Реформації, дістала усвідомлене спрямування на розробку моделей системи міжнародної безпеки після Вестфальського мирного договору, пройшла випробування через імперський період після наполеонівських війн. Зіткнувшись з кризою, що вилилася у світові війні, процес наукових теоретико-практичних розробок привів від класичної концепції “балансу сил”, яка базувалася на ідеях школи політичного реалізму до концепції “колективної безпеки”, базисом якої стали позиції школи політичного лібералізму, а згодом, з руйнацією біполярного світу і до концепції “кооперативної безпеки” (на основі співробітництва). Цей процес триває й досі.

На підставі аналізу еволюції системи європейської безпеки запропоновано класифікацію моделей, побудованих на основі систем, що базуються на вищезазначених концепціях міжнародної безпеки, які теоретично обґрунтовують кожний етап цього процесу.

Розгляд етапів трансформації цих систем (класичної системи балансу сил, колективної безпеки та кооперативної безпеки) у ході загальної еволюції системи європейської безпеки та аналіз їх характеристик дав змогу окреслити основні загальні тенденції, які визначають закономірності їхнього розвитку і, таким чином, всього цього процесу.

Дослідження основних напрямів діяльності європейських міжнародних організацій (ОБСЄ, НАТО, ЄС і ОДКБ), які опікуються проблемами безпеки у воєнно-політичній сфері та практичної реалізації задекларованих ними завдань, дозволило дійти висновку, що до формування майбутньої системи забезпечення європейської безпеки у воєнно-політичній галузі можуть бути залучені такі системи сучасної конфігурації європейської безпеки: євроатлантична система безпеки на основі НАТО; система безпеки Євросоюзу; євразійська система безпеки, яка охоплює держави учасниці ОДКБ. Діяльність ОБСЄ має тенденцію до застосування невоєнних методів гарантування безпеки: попередження конфліктів шляхом превентивної дипломатії та постконфліктна реабілітація постраждалих країн та регіонів.

На основі характеристик кооперативної системи безпеки (системотворний інтегральний чинник, врахування парадигмо-ідеологічних відмінностей можливих елементів майбутньої системи, її спрямованість, ступінь інституалізації тощо), запропонованої західними політологами після завершення “холодної війни” у форматі: західні структури безпеки + деякі країни члени розпущеної ОВД, здійснено спробу створити модель загальноєвропейської системи безпеки на основі співробітництва між євроатлантичною, власне європейською та євразійською системами.

Аналіз зазначених систем за цими критеріями дозволив дійти висновку, що вимоги зовнішнього середовища за певної його підтримки сприяють існуванню та розвитку всіх трьох систем, хоча поки що спостерігається деяка аморфність у діяльності держав євразійської системи. Комунікативні зв'язки налагоджені також у всіх цих системах, однак на стійкість та цілісність систем явно більш негативно впливають внутрішні відносини між її елементами. Системи, що розглядалися, є регіональним, але дії одних (НАТО, ЄС) вже поширилися за територіально-просторові межі їх відповідальності, а іншої (ОДКБ) - мають тенденцію до цього. НАТО і ОДКБ - яскраво виражені воєнно-політичні організації колективної оборони, ЄС знаходиться лише на шляху створення свого оборонного компонента. ЄС і НАТО здійснюють свою діяльність на основі цінностей ліберальної демократії західного зразка, ОДКБ заявляє про відданість демократичним ідеалам, які в неї можуть бути відмінними від західних.

Отже, створення майбутньої загальноєвропейської системи безпеки у воєнно-політичній сфері залежить від розвитку та функціонування цих трьох систем безпеки сучасної Європи. Однак, як відзначається в роботі, відносини між ними в контексті формування загальноєвропейської системи безпеки можуть розвиватися за різними сценаріями, пов'язаними з розглянутою динамікою відносин між цими системами, реалістичними з яких могли б стати три: процес формування та зміцнення системи безпеки Євросоюзу у воєнно-політичній сфері поступово гальмується і фактично зупиняється; воєнно-політична інтеграція Європи триває, але іде з різними швидкостями для окремих членів ЄС; Євросоюз впевнено реалізує СЗППБ та в її рамках СЄБПО, створює боєздатні власні збройні сили з автономним від НАТО командуванням, виділяючи на оборонні потреби відповідні бюджетні кошти.

У роботі обґрунтовується, що національні інтереси України в контексті забезпечення своєї безпеки у воєнно-політичній сфері зумовлені еволюцією європейської системи безпеки. Руйнація біполярної системи колективної безпеки Європи призвела до появи і можливості існування трьох систем безпеки субконтинентального рівня. Колективні дії держав - елементів цих систем щодо забезпечення національної безпеки кожної не охоплюють всі європейські країни, внаслідок чого деякі держави опинилися в позасистемному вакуумі безпеки. Це стосується й України. Як прояв сучасного перехідного етапу в еволюції європейської системи безпеки така геополітична ситуація, що склалася в Європі після завершення ідеологічної конфронтації між Заходом і Сходом, значно вплинула на зовнішній курс України в контексті забезпечення її національної безпеки. Вона сприяла прийняттю рішення політичним керівництвом України про те, що пріоритетом зовнішньополітичного курсу нашої держави є інтеграція до європейської та євроатлантичної систем міжнародної безпеки.

Політика зближення України з євроатлантичною та власне європейською системами безпеки з метою подальшої інтеграції до їх структур повністю відповідає національним інтересам нашої держави. Оскільки НАТО і ЄС це перш за все європейські демократичні цінності і тверді гарантії їх захисту, впровадження передових технологій управління, підвищення ролі і значущості України на міжнародній арені, її наближення до високорозвинених ринків, поштовх до внутрішніх перетворень у країні тощо. Крім того, вони є основними складовими майбутньої загальноєвропейської системи безпеки, які і далі активно розвиваються відповідно до нової геополітичної ситуації, що склалася сьогодні в світі та Європі.

Сучасний стан відносин між Україною та європейськими міжнародними організаціями безпеки дозволяє зробити висновок, що рух нашої країни до Європи буде нелегким і нешвидким. Але, якщо в економічній і соціальній сферах він гальмується кризовою ситуацією, що склалася в Україні після розпаду Радянського Союзу, і часом, який потрібний країні для виходу з неї, то у воєнно-політичній консолідації з НАТО і ЄС справи можуть бути більш перспективними. Мова йде про певну (секторіальну) інтеграцію нашої держави до цих систем безпеки Європи і це в свою чергу могло б сприяти набуттю Україною в майбутньому повноправного членства в цих впливових європейських організаціях.

У дисертації визначено такі основні напрями воєнно-політичної інтеграції нашої держави до структур безпеки Європи можуть бути такі: миротворчі операції під егідою ООН та відповідних європейських організацій, що отримали на це мандат Об'єднаних Націй; боротьба з міжнародним тероризмом; військове співробітництво; військово-технічне співробітництво; участь в Європейських силах швидкого реагування; створення багатонаціональних військових підрозділів; контроль над озброєннями та роззброєння тощо.

Таким чином, у роботі доведено, що майбутню систему європейської безпеки може бути побудовано саме на основі концепції кооперативної безпеки, яка поєднує в собі позиції неолібералізму та неореалізму: роззброєння та вживання заходів зміцнення довіри і безпеки, але ж з можливим застосуванням військової сили; інституалізацію, але ж з певним збереженням національного суверенітету; захист національних інтересів шляхом міжнародного співробітництва, але ж озброєного ефективними військовими важелями тощо. Зазначено, що головним системотворним чинником загальноєвропейської системи безпеки на основі співробітництва може бути усвідомлення її учасниками спільного майбутнього. Існування такої системи стимулювало б вироблення загальних норм та ідентичності в силу спільних підходів до захисту безпеки кожного окремого елемента системи.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія

1. Храбан І. Система європейської безпеки і напрями воєнно-політичної інтеграції України до її структур. Київ: Варта, 2005. 544 с.

Статті в наукових фахових виданнях

2. Храбан І. Стан та перспективи військово-технічного співробітництва України з країнами Заходу // Труди Академії. - 2001. - № 34. - Інв. № 2744 - С. 65-70.

3. Храбан І. Україна на шляху інтеграції в європейську систему колективної безпеки // Трибуна. - 2002. - № 3-4. - С. 26-27.

4. Храбан І. У рамках євроатлантичного партнерства. НАТО, ЄС та європейська оборонна політика // Політика і час. - 2003. - № 1. - С .64-72.

5. Храбан І. Воєнно-політичні механізми євроінтеграційного курсу України // Труди Академії. - 2003. - № 44. - Інв. № 3215 - С. 4-11.

6. Храбан І. Довгий шлях до своєї Праги. Євроатлантична інтеграція -головна домінантна зовнішньої політики України // Політика і час. - 2003. - № 7. - С. 35-42.

7. Храбан І. ООН і міжнародна безпека // Трибуна. - 2003 - № 5-6. - С. 36-37.

8. Храбан І. ОБСЄ і Україна - партнери взаємовигідні // Віче. - 2003. - № 10. - С. 13-18.

9. Храбан І. Нормативно-правова основа європейської концепції Спільної зовнішньої політики та політики безпеки // Право України. - 2003. - № 11. - С. 147-148.

10. Храбан І. Французька Республіка - провідний “архітектор” європейської системи безпеки // Людина і політика. - 2003. - № 5. - С. 12-22.

11. Храбан І. Сучасні українсько-російські відносини в контексті європейської безпеки // Персонал. - 2003. - № 12. - С. 21-25.

12. Храбан І. Україна та Великобританія: інтереси збігаються // Трибуна. - 2003 - № 11-12. - С. 33-35.

13. Храбан І. Краще бути з лідером, ніж проти нього. Росія та Захід у створенні європейської системи колективної безпеки // Політика і час. - 2004. - № 1. - С.17-27.

14. Храбан І. Україна та Німеччина: сучасний стан двосторонніх відносин // Персонал. - 2004. - № 2. - С. 29-31.

15. Храбан І. “Третій шлях” Великої Британії в європейській політиці // Людина і політика. - 2004. - № 2. - С.112-121.

16. Храбан І. США - Україна. Зиґзаґи партнерства // Віче. - 2004. - № 4. - С. 41-45.

17. Храбан І. Куди прямує “локомотив” Європи ? // Політика і час. - 2004. - № 5. - С. 71-80.

18. Храбан І. Сучасна система міжнародних відносин одновекторна ? // Персонал. - 2004. - № 8. - С. 8-21.

19. Храбан І. Кожен дує у свою дуду. Система колективної безпеки держав-членів СНД: стан та перспективи розвитку // Політика і час. - 2004. - № 12. - С. 40-49.

20. Храбан І. Ретроспективний погляд на міжнародну безпеку (від Вестфаля до Сараєва) // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2004. - Вип.45. (частина ІІ) - С. 61-69.

21. Храбан І. Європейська оборонна політика після іракської кризи // Персонал. - 2004. - № 12. - С. 15-19.

22. Храбан І. Категоріально-політичне осмислення сутності забезпечення міжнародної безпеки у воєнно-політичній сфері // Людина і політика. - 2004. - № 5. - С. 115-126.

23. Храбан І. Коли війни стають неможливими. Концепції колективної та кооперативної міжнародної безпеки // Політика і час. - 2005. - № 3. - С. 75-80.

24. Храбан І. Системний підхід до дослідження проблем європейської безпеки // Актуальні проблеми міжнародних відносин - 2004. - Вип. 47. (частина І) - С. 29-37.

25. Храбан І. Біполярна система міжнародної безпеки часів “холодної війни” // Вісник Київського Національного університету імені Тараса Шевченка - 2005. - Вип. 73-75. - С. 173-177.

26. Храбан І. CША, НАТО і безпека Європи // Політика і час. - 2006. - № 7-8. - С.35-40.

Статті в інших виданнях

27. Храбан І. Як сформувати у громадськості позитивне ставлення до НАТО ? // Україна-НАТО. 2005. № 6 (10). С. 58-63.

28. Храбан І. Внутрішня загроза європейському та євроатлантичному інтеграційному курсу України і основний шлях її мінімізації // Збірник наукових праць Військового інституту Київського Національного університету імені Тараса Шевченка - 2006. - Вип. 5. - С. 203-206.

Размещено на Allbest.ru