Політична діяльність: теоретичні засади та практика сучасної України

У підрозділі 3.1. «Роль політичних партій у системі політичної діяльності» показано, що місце й роль партій у системі політичної діяльності зумовлюються низкою факторів: типом політичного режиму в країні; типом політичної партії (парламентська - позапарламентська; правляча - опозиційна); характером діяльності (легальний, напівлегальний, нелегальний); політичним досвідом і традиціями діяльності; кількісно-якісними характеристиками партії.

Вирішальне значення для виконання партією свого призначення як суб'єкта політичної діяльності має її здатність виконувати такі функції: артикуляція й агрегування інтересів певних соціальних груп; боротьба за здобуття політичної влади; використання політичної влади з метою здійснення суспільно значущих завдань; контроль за діяльністю державних органів або формування та здійснення прийнятого політичного курсу; політичне виховання й ідеологічна соціалізація виборців.

У дисертації обґрунтовується положення про те, що, як у минулому, так і сьогодні, партіям властива тенденція до олігархізації й бюрократизації. Партії можуть спотворювати волю народу і його окремих груп, роз'єднувати й протиставляти складові частини суспільного організму, не допускати до влади рядових громадян, сприяти корупції в органах державної влади й управління. Крім того, занадто велика кількість політичних партій може стримувати процеси соціалізації громадян і т. п.

З погляду автора політичні партії, безумовно, слід розглянути як атрибут демократії та суб'єкт політики. Однак суть проблеми полягає в тому, чи здатна партія бути ефективним інститутом системи представництва, що забезпечує артикуляцію й агрегування інтересів певних соціальних груп, чи в її діяльності буде превалювати заклопотаність технологічними сторонами виборчих кампаній, лобіюванням інтересів своїх спонсорів і перетворення врешті-решт на специфічну електорально-професійну організацію. Еволюція партії в структуру з надання політичних послуг окремим особам або групам осіб сприятиме перемозі в ній бюрократичних та олігархічних тенденцій і відповідно - істотному зниженню демократичного потенціалу.

У підрозділі 3.2. «Специфіка розвитку партійної діяльності у політичному полі України» проаналізовано умови, за яких формувалася багатопартійність у сучасній Україні, показано, що політичне поле країни в розглянутий період було досить суперечливим. Воно містило окремі сприятливі передумови виникнення й діяльності партій, але, водночас, у ньому відбувалися процеси, мали місце явища, що ускладнювали й утруднювали демократичну партійну розбудову.

Обґрунтовується висновок про те, що політичні партії України в перші десятиліття її незалежного розвитку відіграли як прогресивну, так і негативну роль у політичному процесі країни, у становленні держави та громадянського суспільства.

Прогресивна роль полягає в тім, що партії певною мірою сприяли демократизації суспільства, розвиткові політичної участі громадян, формуванню політичного лідерства.

Негативна роль, з погляду автора дослідження, виражається в тім, що вони, через низку об'єктивних і суб'єктивних причин, не змогли артикулювати й агрегувати інтереси існуючих у країні великих соціальних груп і верств населення. Більшість українських партій - це бізнес-проекти, призначення яких полягає в лобіюванні бізнес-інтересів на загальнонаціональному й регіональному рівнях.

На підставі аналізу електоральної партійної активності, діяльності парламентських партій, а також поводження партійних організацій та їхніх лідерів у міжвиборні періоди формулюються протиріччя, властиві діяльності українських партій. Це протиріччя: між соціальною значущістю партійної діяльності та її реальним змістом; між закріпленими у програмах партій цінностями демократії та здатністю партії здійснювати їх на практиці; між роллю лідера партії та здатністю нинішніх керівників партій ефективно, суспільно корисно виконувати лідерські функції; між змістовими компонентами діяльності та використовуваними технологіями; між основними принципами внутрішньопартійної демократії та реально застосовуваними нормами і стилем діяльності керівництва, партії в цілому; між офіційно проголошеними, закріпленими у відкритих документах партії (програма, статут) метою, завданнями й різними латентними проявами діяльності.

Поглиблюються уявлення про принципи оновлення політичних партій, реалізація яких може сприяти підвищенню результативності партійної діяльності в Україні. Основною частиною системи принципів, з погляду автора, є такі керівні правила: освоєння партіями сучасної політичної культури, ядром якої є розуміння політики як діяльності щодо узгодження різноманітних соціальних інтересів; здійснення партійної діяльності з обов'язковим врахуванням моральної детермінанти; орієнтація діяльності на основоположні цінності демократії (дотримання прав і свобод людини та громадянина, соціальна рівність тощо); подолання жорсткого централізму й бюрократизму; перехід до гнучкої організаційної моделі, що характеризується відкритістю стосовно власного суспільства й зовнішнього світу, диференційованої та розгалуженої за способами організації, за функціями і компетенціями; реальний, а не віртуальний, зв'язок із суспільством, зі своїми прихильниками і симпатиками; оновлення керівного ядра, залучення до нього перспективних представників молоді; політична відповідальність керівників партії за прийняті рішення.

У висновках по розділу зазначається, що підвищення ефективності партійної діяльності в Україні пов'язане з вирішенням протиріч, що склалися в цій діяльності. Вказується на необхідність налагодження демократичного механізму залучення партій до роботи органів представницької та виконавчої влади, підвищення політичної зрілості партій, корінне оновлення партійної еліти.

У четвертому розділі «Політична інженерія як інструмент функціонування політичної діяльності в українському соціумі» поглиблюються уявлення про можливості сучасних технологій для оптимізації політичної діяльності та підвищення її ефективності.

У підрозділі 4.1. «Технології політичної діяльності: поняття, сутність, типологія» аналізуються погляди зарубіжних та українських учених стосовно понять «політичні технології», «технології в політиці», що відображають технологічну сторону політичної діяльності, обґрунтовується положення про необхідність введення в обіг категорії «технології політичної діяльності». З погляду автора, технології політичної діяльності - це сукупність теоретично обґрунтованих методів, процедур, прийомів і способів як власне політичних, так і організаційно - адміністративних, інформаційно-комунікативних, дипломатичних, фінансових, психологічних, використовуваних суб'єктами політичної діяльності для розв'язання конкретних проблем у суспільному житті, а також розв'язання завдань, що безпосередньо стосуються завоювання, утримання, організації та використання політичної влади. Їхня суть полягає в системному поєднанні наукового знання, управлінських здібностей та інтересів (суспільних, національних, державних, великих суспільних груп, корпоративних тощо), мети і функцій політичного й державного управління, можливостей та елементів політичної діяльності.

Технології політичної діяльності породжуються сутністю, метою і специфікою даного виду діяльності. Вони існують у ній як найважливіша умова функціонування, трансформації та розвитку. Водночас, технології політичної діяльності виступають одним з регуляторів цієї діяльності, що визначає логіку її протікання, а також можливі обмеження.

У роботі формулюються такі риси технологій політичної діяльності: спрямованість на реалізацію політичних інтересів і цілей, розв'язання проблем і протиріч у сфері політики; поширеність на все поле політичної влади й державного управління; здатність переводити у площину практичної діяльності політичне знання, закономірності, норми й принципи політики; головними користувачами даних технологій є політичні еліти й лідери, а також їхні команди; об'єктом впливу виступає політична свідомість та поводження соціальних груп і верств, етносів, демографічних і професійних груп; найвищим критерієм ефективності є реальне досягнення політичної мети.

Підкреслюється, що одним з раціональних підходів до типологізації технологій політичної діяльності є їх розходження за предметними сферами політичної взаємодії, а усередині предметних сфер - за функціональними, інструментальними і процедурними ознаками.

Істотними характеристиками технологій політичної діяльності є їхня раціональність та ефективність. Раціональними можна вважати ті технології, які забезпечують поступовість соціальних змін, сприяють саморегуляції, самонастроюванню в системі соціально-економічних і політичних відносин, ведуть до збереження або досягнення стабільності в суспільстві.

Під час аналізу ефективності технологій зазначається, що немає технологій, які забезпечують результативність політичної діяльності в різних умовах і ситуаціях. Можна говорити про ефективність технологій у конкретних умовах і ситуаціях, про реалізованість на тому або іншому ресурсному, людському матеріалі, про використання в конкретній країні і навіть в окремо взятому регіоні.

У підрозділі 4.2. «Основні різновиди технологій політичної діяльності» автор виділяє й аналізує такі технології як політичне рішення й політичні переговори.

Політичне рішення розглядається як технологія перетворення суспільних вимог на загальнообов'язкові й публічні норми, що регулюють соціальні відносини і визначають розподіл ресурсів у суспільстві з метою розв'язання політично значущих проблем. Це усвідомлений вибір суб'єктом політичної діяльності варіанта дій з багатьох можливих, котрий зумовлюється діалектикою таких понять як свобода і відповідальність. Існує залежність між статусом суб'єкта, що приймає рішення, і ступенем його свободи та відповідальності. Чим вищий статус суб'єкта, тим більше можливих варіантів дії, отже, тим вищий ступінь його свободи у виборі. Але разом з тим - і вищий рівень його соціальної відповідальності за обраний варіант.

Підкреслюється актуальність питання - хто готує і приймає політичні рішення? Відповідь на нього не завжди можна дати лише на підставі конституції, де визначається компетенція різних політичних інститутів, закріплюються основоположні правила, норми, процедури, що стосуються прийняття рішень. Можливі варіанти, за яких політичні інститути, покликані приймати рішення, перебувають під сильним впливом певних політичних і економічних сил. Останні на різних етапах процесу підготовки і прийняття рішень можуть контролювати діяльність формальних політичних інститутів або безпосередньо впливати на них з метою вираження, закріплення і реалізації в рішеннях своїх інтересів.

Показано, що процес підготовки і прийняття рішень в Україні в 1990-і роки відбувався у складних і суперечливих соціально-політичних умовах: системна криза, у якій перебувало суспільство; брак у політиків досвіду самостійного прийняття рішень у суспільстві, що трансформується, і державі; перманентна боротьба різних політичних сил за владу; незріле, духовно ослаблене й роз'єднане громадянське суспільство.

Робиться висновок, що ці умови сприяли закріпленню в українській політиці так званого «візантійського» стилю управління, що припускає, як правило, тіньові й напівтіньові способи прийняття політичних рішень. Правлячі політичні сили приймали рішення без врахування думок громадян. Більше того, інтереси більшості громадян з актуальних проблем нерідко ігнорувалися, що не зближало народ і владу, а сприяло їхньому відчуженню й нерозумінню.

Одним з найбільш негативних і соціально небезпечних явищ у діяльності політиків стало ототожнення політичних рішень зі звичайним товаром, за який слід платити готівкою. В українському політичному процесі оформилася й сьогодні зберігається тенденція, яка виражається в тім, що суспільні інтереси виявилися нічийними, не набули товарної форми. У той же час вузькогрупові, кланові й т.п. оформилися в товарну форму політичних рішень, що продаються і купуються. В умовах необмеженого, дикого політичного ринку, коли покупці й багато продавців політичних рішень вирізняються нерозвиненою моральністю, прагненням до протиправного збагачення, олігархічні групи й інші власники великих капіталів можуть скуповувати найважливіші рішення, залишаючи тим самим більшість українського суспільства незаможною, приниженою і беззахисною. Названа вище тенденція збільшує свій негативний потенціал, виходячи за національні рамки. Розглядаючи передумови і шляхи підвищення суспільної результативності політичних рішень, дослідник акцентує увагу на проблемі політичних ризиків, радикальній зміні інституціонального середовища, формуванні нового типу організації владних відносин.

Досліджується роль політичних переговорів у досягненні мети політичної діяльності. Політичні переговори як технологія політичної діяльності являють собою специфічний вид міжособистісної взаємодії сторін, що спрямований на розв'язання політичних конфліктів або організацію співробітництва і припускає спільне ухвалення рішення. Політичні переговори багатофункціональні і припускають одночасно реалізацію декількох функцій, що зазвичай утворюють ієрархію, у якій одна є більш важливою для тієї або іншої сторони, а інша - менш важливою. Але функція спільного розв'язання проблем залишається основною функцією переговорного процесу, її успішна реалізація істотно впливає на зміст інших функцій (інформаційно-комунікативна; регулятивна; функція зв'язку із громадськістю; політичне маніпулювання й ін.).

Показано, що український національний стиль переговорної діяльності, з огляду на нетривалий період самостійного розвитку України, а також незавершеність і суперечливість становлення української політичної еліти, перебувають у стадії формування. Можливе припущення, що процес утвердження українського стилю переговорів відбуватиметься досить тривалий час і суперечливо. Суттєво впливатимуть на нього: своєрідність геополітичного положення країни; певний соціокультурний розкол українського суспільства; невисока професійна культура правлячого класу; брак узгодженості в діях державних політичних діячів і лідерів; поліконфесійність країни; типові властивості національного характеру української нації і національного характеру інших великих етносів, що проживають в Україні.

Аналізуються причини низької ефективності переговорної діяльності українських політиків і дипломатів, які автор вбачає у відсутності послідовності у внутрішньополітичному й зовнішньополітичному курсах країни; відсутності єдності поглядів українського правлячого класу на реформування суспільства й стратегічні зовнішньополітичні орієнтири; непродуманому підході до формування складу переговорної делегації та призначенні її керівника; низькому рівні професіоналізму й відповідальності ряду українських політиків у застосуванні технологій переговорів.

У підрозділі 4.3. «Компроміси як невід'ємний компонент сучасної політичної діяльності» поглиблюються уявлення про компроміси в політиці.

Автором дається дискурс, що уточнює змістові компоненти політичного компромісу. Так, політичний компроміс можна розглядати, по-перше, як соціально-політичний феномен, сутністю якого є угода, досягнута шляхом взаємних поступок; по-друге, як принцип політичної діяльності, дотримання якого допомагає розв'язувати багато проблем і протиріч соціально-політичних відносин, підвищувати результативність політики; по-третє, як політичну технологію, що має універсально-прикладний характер. Суб'єктами компромісу усередині країни можуть виступати політичні й суспільні діячі, еліти, лідери, різні політичні інститути, суспільно-політичні організації, рухи, що виражають потреби й інтереси тих або інших соціальних верств, груп, класів, націй та етнічних утворень, конфесій. У рамках світового співтовариства, окремих регіонів учасниками компромісу можуть бути держави та їх утворення (союзи, блоки), міжнародні організації.

Реалізацію компромісу як принципу політичної діяльності дисертант пов'язує з такими професійними якостями політика: здатністю розуміти місце і роль компромісів в узгодженні політичних інтересів, вчасно виявити доцільність компромісу там, де існує об'єктивна потреба в ньому, де виникла реальна можливість компромісної угоди; умінням зважувати всі «за» і «проти» і, водночас, переконувати своїх партнерів піти на компроміс; готовністю проявляти ініціативу й політичну волю для досягнення угоди; здатністю передбачати наслідки політичного компромісу, розпізнати й уникнути невигідного, суперечливого інтересам суспільства, соціальної групи й т.п. варіанта компромісу.

Підкреслюється, що політичні компроміси, як правило, підпорядковуються стратегічній меті і завданням розвитку країни, держави, регіону, етносу, політичної партії тощо. Вони повинні бути своєчасними, оскільки затримка з компромісом позбавляє його сенсу або унеможливлює укладення угоди, тому що в одній опонуючій або в обох сторонах відбувається атрофія здатності до угоди. Зміст компромісів може впливати на трансформацію суспільної свідомості. Тому безпечні лише ті компроміси, при яких зберігаються принципові складові культури, моралі, релігії, національного менталітету.

У дисертації аналізується низка компромісів, що відбулися в українському політичному полі в 1990-і - на початку 2000-х рр. Не заперечуючи наявності деякого позитиву в освоєнні тактики компромісів нашими політиками, автор показує, що компромісна діяльність дуже болісно приживається в політичному полі України. Компроміс українськими політиками розуміється, зазвичай спотворено, як перемога однієї групи політиків над іншою, без врахування відповідальності за прийняті домовленості. Обґрунтовується висновок про необхідність знайдення нашими політиками професійної культури, освоєння технології й тактики компромісів.

У підрозділі 4.4. «Технологічний потенціал політичних комунікацій як умова ефективної політичної діяльності» аналізується роль політичних комунікацій - політичного дискурсу, політичних дебатів, а також інтернет-технологій у досягненні мети внутрішньої та зовнішньої політики.

Відповідно до теорії комунікативної дії Ю. Хабермаса дискурс є таким способом політичної комунікації, що вимагає дотримання комплексу чітких правил: по-перше, участь у дискурсі відкрито для будь-якого суб'єкта при його повній рівноправності з усіма іншими учасниками дискурсу; по-друге, у дискурсі забороняється чинити будь-який примус із метою досягнення згоди; по-третє, учасники дискурсу можуть діяти лише на підставі мотиву досягнення кооперативної й аргументованої згоди.

Дискурс як спосіб політичної діяльності набув певного розвитку в сучасній Україні. Найбільш помітно це виявляється в політичній практиці українських парламентаріїв. Окремі фрагменти політичного дискурсу мають місце в комунікаційному обміні між інститутами державної влади та громадянським суспільством.

Аналіз політичного дискурсу в політичному полі України дозволяє констатувати, що він має поки що переважно формальний, симулятивный характер, не став повноцінним і ефективним засобом політичної діяльності. Діяльність правлячого класу непрозора, фактично закрита для громадського контролю. Рішення щодо важливих для суспільства питань приймаються без широкого обговорення з опозицією, експертами, громадськістю. У політичному дискурсі влади й опозиції присутній, в основному, радикальний конфліктний дискурс: взаємні звинувачення й обопільна огульна критика. Майже відсутня практика дискурсу погоджень актуальних завдань внутрішньої та зовнішньої політики.

Ускладнюють поширення дискурсивного способу діяльності, на думку дисертанта, такі фактори: відсутність у країні традиції політичного дискурсу; професійна і психологічна неготовність багатьох політиків до застосування дискурсу; повільне збагачення політичної мови сучасною термінологією; невисока політична культура суспільства, нездатність багатьох громадян відрізняти демагогічні, популістські гасла від реалістичних пропозицій.

У дисертації аналізується перша практика політичних дебатів в Україні. Автор доходить висновку, що політичні дебати в демократичному суспільстві виконують ряд функцій: комунікативну; соціально-орієнтувальну; мобілізуючу; інтегративну, а також функції формування порядку денного й обмеження попиту виборців на політичний товар конкурента.

Сформульовано пропозиції, спрямовані на вдосконалення політичних дебатів у змістовому плані, організаційно-технологічному відношенні, комунікативно-контактному аспекті.

Аналізується мережа Інтернет як важлива складова політичних комунікацій, що утворюють інформаційне середовище політичної діяльності. Обґрунтовується, що Інтернет впливає на розв'язання багатьох проблем і протиріч політики, причому як у стабільному режимі функціонування політичної системи, так і в нестабільному, кризовому.

Інтернет надає ряд нових можливостей сучасним політикам: забезпечує доступ до інформаційних ресурсів; дає можливість підтримувати ділове спілкування з колегами, а також вступати в діалог з політиками опонентами; створює сприятливі умови в період передвиборних кампаній для підтримки прямого і зворотного зв'язку з виборцями; сприяє вільному поширенню інформації в Мережі, що найменше піддана правовому регулюванню, цензурі та іншим видам фільтрації. Водночас Інтернет використовується і як деструктивний засіб політичної діяльності: поширення фальшивої інформації, політичних компромісів, екстремістських поглядів і гасел тощо.

У висновках по розділу вказується, що багатоликість політичної влади й державного управління породжує множинність технологій політичної діяльності. Політичні технології не всесильні, але саме грамотне, кваліфіковане їх використання дає можливість впливати на політичний процес, здійснювати трансформацію українського суспільства й держави.

У висновку дисертації підбито загальні підсумки проведеного дослідження, сформульовано основні підсумкові положення і практичні рекомендації.

Політична діяльність в умовах формування власної державності і водночас трансформації української соціально-економічної та політичної системи перебуває у стадії становлення і являє собою поки незрілий феномен, що характеризується суперечливістю, нестабільністю, гострою конфліктністю, невисокою ефективністю.

Визначальною причиною такої характеристики політичної діяльності в Україні є брак у країні повноцінної політичної еліти. Процес формування еліти поки не завершено. Сьогодні можна говорити лише про наявність політичних груп, які роз'єднані в ціннісно-світоглядному, політичному й організаційно-діяльнісному відношеннях.

Актуальним завданням, що стоїть перед українським суспільством, є відмова від антидемократичної, перекрученої моделі політичної діяльності, підпорядкування політики службі українському народові.

Конструктивну роль у відновленні політичної діяльності покликані відіграти фундаментальні (базисні) цінності, здатні охопити максимальне число інтересів. Ці цінності не можуть бути обрані довільно, а мають бути співвіднесені із суспільними ідеалами, культурою й менталітетом українського народу і бути значущими для всього суспільства.

Базисні цінності, що стали підставою ідеології держави й закріплені в Конституції України, могли б стати джерелом консолідації як українського суспільства, так і виникаючої національної еліти. Фундаментальні цінності, що підпорядковують собі мету, спрямованість і принципові положення політичної діяльності, могли б трансформувати останню убік реалізації на ділі інтересів, значущих для всього суспільства.

Для стійкої й динамічної трансформації українського суспільства необхідна скоординована діяльність усіх гілок влади, спрямована на результативну діяльність політичних інститутів, коригування політико-правових норм, у тому числі й Конституції України. Це має сприяти зниженню гіперболізованої ролі невиборної влади «тіньових» груп тиску, що неадекватно впливають на зміст політичної діяльності.

Щоб уникнути негативних наслідків зрощування влади й різноманітних груп тиску, доцільно створити легальні форми лобіювання з метою їх контролю. Принципові форми, технології лобіювання закріпити в законі про лобістську діяльність, актуальність розробки й прийняття якого очевидні.

Демократизація політичної діяльності тісно пов'язана з подоланням корупції у сфері політики, що припускає послідовне реформування політичної системи суспільства, формування нової ідеології державної служби, забезпечення реальної відкритості прийняття політичних рішень. Однією з дійових умов боротьби з корупцією може стати політична воля найвищих посадових осіб - Президента, Голови Верховної Ради, Прем'єр-міністра України.

Знайдення політичною діяльністю якісно нового стану пов'язане також із трансформацією політичних партій у суспільно-політичні структури, здатні пропонувати суспільству інноваційні програми розвитку, реально виражати й захищати інтереси соціальних груп і верств, поповнювати представницькі та інші органи державної влади й місцевого самоврядування перспективними, у тому числі молодими політиками.

Пропонується інституціалізувати в Україні опозицію, прийняти закон про правовий статус опозиції, закріпити в ньому принцип конструктивної відповідальної опозиції, створити умови для ведення повноцінного політичного дискурсу влади й опозиції.

Перехід до пропорційної виборчої системи висунув проблему розробки демократичного механізму формування партійних списків і закріплення його як доповнення в Законі України «Про політичні партії в Україні». Одним із принципів формування таких списків має стати принцип відкритості. Члени і прихильники партії, а також широка громадськість повинні мати можливість не тільки ознайомитися зі списками до виборів, але і впливати на їх формування. З огляду на те, що технології є ефективним засобом досягнення оптимізації процесу політичної діяльності, одним із завдань політиків і політологів виступає використання адекватних ефективних методів, процедур, способів та логіки їх застосування залежно від поставлених і реалізовуваних завдань. При здійсненні вибору технологій повинні враховуватися критерії їхньої ефективності, до яких, як показує дане дослідження, належать: простота, гнучкість, надійність, економічність, адаптованість до об'єкта технології. Конфліктний характер української політичної системи зумовлює необхідність зваженого, погодженого й відповідального підходу політиків до використання будь-якої застосовуваної технології, але особливо таких технологій як підготовка й ухвалення політичного рішення, політичні переговори, залагодження політичних конфліктів. Суб'єктам політичної діяльності слід враховувати, що розвиток політичної свідомості громадян обмежує можливості використання «чорних» технологій, побудованих на обмані, популізмі, маніпулюванні свідомістю й поводженням людей, широко застосовуваних у минулі роки. Необхідне моральне очищення інститутів політичної діяльності. Морально-етичні вимоги до політика і відповідальність за їх недотримання доцільно закріпити окремою статтею в Регламенті Верховної Ради України, а також у Законі України «Про державну службу», який потрібно прийняти.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії:

1. Кузьмин П.В. Политическая деятельность: теория и практика в современной Украине. Монография. - Симферополь: «Оригинал - М», 2007. - 456 с. - 28,8 п.л.

(Рецензії: Габриелян О. А. Интересное издание (Рецензия на монографию П. В. Кузьмина «Политическая деятельность: теория и практика в современной Украине» // Вчені записки Таврійського національного універсітету ім. В.І.Вернадського. Т. 20 (59), № 2. Серія: Політичні науки, 2007. - С. 183-186; Обушний М. І. Рецензія на книгу «Кузьмин П. В. Политическая деятельность: теория и практика в современной Украине. Монография. - Симферополь: Оригинал - М», 2007. - 456 с. // Політологічний вісник. - Зб-к наук. праць.- Вип. 30. К.: Знання України, 2007. - С. 436-438.).

Статті у наукових фахових виданнях:

2. Кузьмін П.В. Використання тактики компромісів як принципу політичної діяльності // Політологічний вісник. Серія: Філософія. Політологія. Київський нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. Вип. 46. - К., 2002. - С. 35-38. - 0,5 д.а.

3. Кузьмін П.В. Державний діяч і технології володарювання в ученні Нікколо Макіавеллі // Наукові записки. Вип. 20. - К.: Національна акад. наук України, Ін-т політичних і етнонаціональних досліджень, 2002. - С. 161-168. - 0,5 д.а.

4. Кузьмін П.В. Типологія політичної діяльності // Перспективи. - № 1 (17). Серія: Філософія, історія, соціологія, політологія. - Одеса, 2002. - С. 32-38. - 0,5 д.а.

5. Кузьмин П.В. Ответственность как принцип деятельности политика: сущность, содержание // Перспективи. - № 4 (20). Серія: філософія, історія, соціологія, політологія. - Одеса, 2002. - С. 130-135. - 0,5 д.а.

6. Кузьмін П.В. Критерії політичної суб'єктності // Політологічний вісник. Серія: Філософія. Політологія. Київський нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. Вип. 52-53. - К., 2003. - С. 48-49. - 0,2 д.а.

7. Кузьмін П.В. Аристотель про політичну діяльність та якості політика // Наукові записки. Національна акад. наук України, Ін-т політичних і етнонаціональних досліджень. Вип. 22. - К, 2002. - С. 174-181. - 0,5 д.а.

8. Кузьмин П.В. Контроль за деятельностью бюрократии как фактор эффективности политической деятельности // Вестник СевГТУ. Вып. 50. Серия: Политология. Сб. науч. трудов. - Севаст. нац. техн. ун-т - Севастополь, 2003. - С. 85-94. - 0,5 д.а.

9. Кузьмін П.В. Феномен політичного: деякі теоретичні аспекти // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. праць. Вип. 16. - Одеса: Астропринт, 2003. - С. 502-511. - 0,5 д.а.

10. Кузьмин П.В. Эффективность политической деятельности: понятие, условия, критерии // Політологічний вісник. Зб-к наукових праць. Вип. 15. - К.: Знання України, 2003. - С. 237-248. - 0,65 д.а.

11. Кузьмин П.В. Политические коммуникации в контексте политической деятельности // Вестник СевГТУ. Вып. 52. Политология: сборник научн. трудов. Севаст. нац. техн. ун-т. - Севастополь, 2004. - С. 105-116. - 0,65 д.а.

12. Кузьмін П.В. Соціальна роль політолога за умов реформуванная українського суспільства // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць. Вип. 9. - Одеса: Юридична літ-ра, 2000. - С. 209-213. - 0,5 д.а.

13. Кузьмин П.В. Политическая деятельность: сущность и характерные черты // Вчені записки Таврійського нац-го ун-ту ім. В.І. Вернадського. Науковий журнал. Т. 17 (56), № 1. Серія: Політичні науки. Сімферополь, 2004. - С. 20-25. - 0,5 д.а.

14. Кузьмин П.В. Политические решения в ретроспективе украинской государственной политики и пути повышения их эффективности в современных условиях // Перспективи. - № 4 (28). Серія: Філософія, історія, соціологія, політологія. - Одеса, 2004. - С. 68-74. - 0,5 д.а.

15. Кузьмин П.В. Политическое решение: сущность и типология // Вчені записки Таврійського нац-го ун-ту ім. В.І. Вернадського. Т. 18 (57), № 1. Серія: Політичні науки. - Сімферополь, 2005. - С. 21-27. - 0,5 д.а.

16. Кузьмин П.В. Политический курс и принципы его формирования // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 27. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. - С. 628-633. - 0,5 д.а.

17. Кузьмин П.В. Компромисс как технология выхода из политического кризиса // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні и політичні науки. Вип. 28. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. - С. 613-619. - 0,5 д.а.

18. Кузьмин П.В. Формирование политического курса украинского государства в современных условиях: геополитический аспект // Перспективи. - № 2-3 (26-27). Серія: Філософія, історія, соціологія, політологія. - Одеса, 2004. - С. 106-111. - 0,5 д.а.

19. Кузьмин П.В. Политические дебаты как технология политической коммуникации // Вестник СевГТУ. Вып. 71: Политология: Сб. научн. тр.; Севаст. нац. техн. ун-т. - Севастополь: Изд-во СевНТУ, 2006. - С. 57-68. - 0,5 д.а.

20. Кузьмин П.В. К вопросу о технологиях политической деятельности // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: ТОВ «ХХ1 століття: Діалог культур», 2005. - Вип. 19. - С. 195-203. - 0,7 д.а.

21. Кузьмін П.В. Вплив глобалізації на діяльність національних правлячих еліт // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: ТОВ «ХХI СТОЛІТТЯ: ДІАЛОГ КУЛЬТУР», 2005. - Вип. 20. - С. 164-173.- 0,7 д.а.

22. Кузьмин П.В. Осуществление эффективной социальной политики как функция политической деятельности // Перспективи. -№ 3 (31). Серія: Філософія, історія, соціологія, політологія. - Одеса, 2005. - С. 81-87. - 0,5 д.а.

23. Кузьмин П.В. Противоречия партийной деятельности как фактор сдерживания демократизации социально-политических отношений (на примере Украины) // Вчені записки Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського. Т. 19 (58), № 2. Серія: Політичні науки, 2006. - С. 64-70. - 0,5 д.а.

24. Кузьмин П.В. Оппозиционная политическая деятельность и демократизация общества // Вестник СевГТУ. Вип. 77: Политология: Сб. науч. тр.; Севастоп. нац. техн. ун-т. - Севастополь: Изд-во СевНТУ, 2006. - С. 159-170. - 0,9 д.а.

25. Кузьмін П.В. Про роль діалогу в досягненні взаєморозуміння між суб'ектами політичного процесу // Науковий вісник Чернівецького університету: Зб. наук. статей. Серія: Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. - Вип. 325-326. - Чернівці: Рута, 2007. - С. 64-68. - 0,4 д.а.

Статті в інших наукових виданнях та матеріали наукових конференцій

26. Кузьмин П.В. К вопросу о контроле деятельности государственной бюрократии // Государственная власть и политическое участие: Материалы международной научной конференции / Редкол.: Ю.А. Бабинов и др. - Севастополь: Изд-во СевНТУ, 2003. - С. 96-97.

27. Кузьмин П.В. Роль политолога в жизни общества // Культура народов Причерноморья. - Симферополь, 1999. - № 11. - С. 191-195.

28. Кузьмин П.В. Роль политического лидера в возрождении общества (ретроспективный анализ) //Культура народов Причерноморья. - Симферополь, 2005. - № 69. - С. 122-125.

29. Кузьмин П.В. Роль национальных правящих элит как субъектов политической деятельности в условиях глобализации // Культура народов Причерноморья. - Симферополь, 2005. - № 75. - С. 35-38.

30. Кузьмин П.В. Професійна діяльність політолога в умовах трансформаціі українського суспільства // Матеріали Міжнародної наукової конференції «Демократія на пострадянському просторі: теорія і практика» // Політологічний вісник. Вип. 7. - К., 2000. - С. 90-96.

31. Кузьмин П.В. Роль национальных правящих элит в условиях глобализации // Сучасні проблеми управління: Матеріали III Міжнародної науково-практичної конференції (29-30 листопада 2005 р., м. Київ) / Уклад.: Б.В. Новиков, І.І. Федорова. - К.: Політехніка, 2005. - С. 58-59.

32. Кузьмин П.В. Дискурс как способ политической деятельности // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Научный журнал. Серия: Философия. Т. 19 (58), № 2. - Симферополь: Тавр. нац. ун-т им. В.И. Вернадского, 2006. - С. 222-227.

33. Кузьмин П.В. Противоречия оппозиционной политической деятельности в современной Украине и некоторые пути их разрешения // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия: Философия. Т. 19 (58), № 1. Серия: Философия. - Симферополь: Тавр. нац. ун-т им. В.И. Вернадского, 2006. - С. 212-214.

34. Кузьмин П.В. Противоречия партийной деятельности как фактор сдерживания демократизации социально-политических отношений (на примере Украины) // IV Міжнародна конференція «Развиток демократії та демократична освіта в Україні». Тези доповідей. - Ялта, 28-30 вересня 2006 р. - С. 12.

35. Кузьмин П.В. Некоторые противоречия и проблемы становления демократии в Украине // Проблеми демократизації посткомуністичного суспільства у контексті європейського досвіду: Матеріали всеукраїнської наукової конференції, 10-11 листопада 1998 р. // Придніпровський науковий вісник. Вип. 95-96 (162-163) - Дніпропетровськ, 1998. - С. 124-126.

36. Кузьмин П.В. Социальная политика как предпосылка политической стабильности общества // Материалы второй межвузовской конференции «Политическая стабилизация: методологические проблемы и опыт Крыма», 16 апреля 1999 г. - Симферополь, ТЭИ. - 1999. - С. 49-51.

37. Кузьмин П.В. Политическая деятельность и демократизация общества // Альтернативы современной демократии в свете третьей мировой теории (Материалы симпозиума в Автономной Республике Крым, 13 февраля 2004 г.). - К., Феникс, 2004. - С. 79-83.

38. Кузьмин П.В. Политическая деятельность как фактор трансформации социально-экономической сферы Украины в 1990-е годы // Основные направления и проблемы совершенствования реформирования экономики Украины и Автономной Республики Крым: Материалы Межвузовской научно-практической конференции 7 апреля 2004 года. - Симферополь, 2004. - С. 88-93.

39. Кузьмин П.В. Роль национального лидера в возрождении общества // Тезисы докладов ХI научно-теоретической конференции профессорско-преподавательского состава, аспирантов и студентов Крымского государственного инженерно-педагогического университета. - Симферополь: НИЦ КИПУ, 2005. - С. 2005. - С. 200-201.

Размещено на Allbest.ru