Політична боротьба як форма взаємовідносин соціальних сил в умовах утвердження державності сучасної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В.М. КОРЕЦЬКОГО

УДК 321.01

Політична боротьба як форма взаємовідносин соціальних сил в умовах утвердження державності сучасної України

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Побочий Іван Андрійович

Київ 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Захист відбудеться “ 15 ” лютого 2008 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Автореферат розісланий “14 ” січня 2008 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат політичних наук М.Д. Ходаківський

АНОТАЦІЯ

Побочий І.А. Політична боротьба як форма взаємовідносин соціальних сил в умовах утвердження державності сучасної України. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. - Київ, 2007.

В дисертації вперше у вітчизняній науковій думці здійснено філософсько-політологічний аналіз феномену політичної боротьби на основі системного підходу до суспільної діяльності в контексті утвердження державності сучасної України. Досліджено методологічні та політико-практичні аспекти політичної боротьби як форми взаємодії різних політичних сил, які представляють потреби та інтереси відповідних суспільних груп. Здійснено конфліктно-дискурсивний аналіз взаємовідносин між владою та опозицією в процесі українського державотворення. Охарактеризовано сучасний стан політичного протистояння різних соціальних сил та їх організацій. Проаналізовано взаємозв'язок політичної культури та менталітету українського народу з формами і методами політичної боротьби. Пропонуються деякі шляхи досягнення політичного консенсусу та соціальної злагоди в українському суспільстві.

Ключові слова: політична боротьба, інтереси та потреби соціальних сил, політична влада, політична опозиція, партія влади, політичний конфлікт, партійна система, національна еліта, національний інтерес, менталітет, політичний популізм, політичний консенсус, соціальна злагода.

АННОТАЦИЯ

Побочий И.А. Политическая борьба как форма взаимоотношений социальных сил в условиях утверждения государственности современной Украины. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. - Институт государства и права им. В.М.Корецкого НАН Украины. - Киев, 2007.

В диссертации впервые в отечественной научной мысли осуществлен философско-политологический анализ феномена политической борьбы на основе системного подхода к общественной деятельности в контексте утверждения государственности современной Украины. Исследованы методологические и политико-практические аспекты политической борьбы как формы взаимодействия различных политических сил, которые представляют потребности и интересы соответствующих общественных групп. Осуществлен конфликтно-дискурсивный анализ взаимоотношений между властью и оппозицией в процессе украинского государственного строительства. Характеризуется современное состояние политического противостояния различных социальных сил и их организаций. Анализируется процесс формирования многопартийности в Украине, особенности и характер украинских политических партий, их роль в политической борьбе.

Рассмотрены традиционные приемы борьбы партии власти с оппозицией, характерные не только для Украины, но и для других стран СНГ. Уделяется внимание формированию национальной элиты, которая пока что не отвечает классическим стандартам подобного социального слоя. В среде украинской элиты имеет место жесткая конкуренция между политическими группировками, которая трансформируется в непримиримое политическое противостояние.

Президентские и парламентские выборы свидетельствуют, что украинский народ еще не стал единой нацией с единой системой национально-государственных интересов, не подлежащих сомнению и осознанных всеми слоями населения. Существенные межрегиональные расхождения, которые порождают разные политические ценности и формируют различные интересы, используются политиками, как на выборах, так и в период между ними, что укрепляет и усиливает проблему регионально-политического разъединения украинского общества.

Проанализирована взаимосвязь политической культуры и менталитета украинского народа с формами и методами политической борьбы. Предлагаются некоторые пути достижения политического консенсуса и социального согласия в украинском обществе.

Ключевые слова: политическая борьба, интересы и потребности социальных сил, политическая власть, политическая оппозиция, партия власти, политический конфликт, партийная система, национальная элита, национальный интерес, менталитет, политический популизм, политический консенсус, социальное согласие.

SUMMARY

I.Pobochij. The Political fight as form of mutual relations of social forces in the conditions of claim of the state system of modern Ukraine. - Manuscript.

Dissertation on the receipt of scientific degree of doctor of political sciences after speciality 23.00.02 are political institutes and processes. - Institute of the state and right the name of Koretskiy, NAN of Ukraine. - Kyiv, 2007.

In dissertation first in domestic scientific thought a political philosophical-science analysis is carried out to the phenomenon of political fight on the basis of approach of the systems to public activity in the context of claim of the state system of modern Ukraine. The methodological and political-practical aspects of political fight as forms of co-operation of different political forces which present necessities and interests of the proper community groups are probed. The conflict discursive analysis of mutual relations is carried out between power and opposition in the process of Ukrainian creation of the state. The modern state of political opposition of different social forces and their organizations is characterized. Intercommunication of political culture and mentality of the Ukrainian people is analyzed with forms and methods of political fight. Some ways of achievement of political consensus and social consent are offered in Ukrainian society.

Key words: political fight, interests and necessities of social forces, political power, political opposition, party of power, political conflict, party system, national elite, national interest, mentality, political populism, political consensus, social consent.

популізм політичний консенсус боротьба

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Процес державотворення в Україні супроводжується активізацією і ускладненням політичного життя. Водночас намагання консолідувати українське суспільство навколо цілей і цінностей розбудови демократичної держави з боку різних політичних сил супроводжується різним баченням зазначеного процесу та шляхів розв'язання суспільно значущих проблем. Основою цього є реальна розбіжність суспільних інтересів, а також неоднозначне тлумачення загальнонародних інтересів, що в умовах демократизації суспільно-політичного життя набуває вигляду відкритої полеміки, дискусій, зіткнень різних, часом полярних, позицій.

Сьогодні ми є свідками протистоянь на ґрунті не лише політичної, а й екологічної, національної, економічної, соціальної проблематики, які інколи набувають форми гострої і драматичної конфронтації, що впливає на функціонування державної влади та її рішення, набуваючи при цьому різноманітних форм політичних конфліктів. Апогей політичного протистояння, як засвідчує досвід, настає під час президентських та парламентських виборів, коли виборчі перегони сприймаються як гостра політична боротьба.

Дослідження політичної боротьби в процесі українського державотворення, таким чином, має не лише академічний інтерес. Практика державотворення спонукає ставити і вирішувати питання про місце та роль політичної боротьби в житті українського суспільства, про те, в якій мірі та в якому форматі вона є конструктивним або, навпаки, деструктивним чинником суспільного розвитку. Надзвичайно важливо мати сьогодні уявлення про здатність політичної боротьби стати органічною складовою тих нових структур, які складаються в українському суспільстві й покликані забезпечити інституціалізацію та узгодженість всього розмаїття наявних у державі соціальних інтересів. На це питання не можна відповісти, не маючи чіткого теоретичного уявлення про сутність політичної боротьби, її якісну специфіку та форми. Зусилля, спрямовані на вироблення таких уявлень, є сьогодні корисними і своєчасними.

Теоретична, історична і методологічна розробка політичної боротьби дозволяє відповісти на питання про те, як повинен працювати механізм взаємодії, взаємообмеження, взаємоконтролю, комунікації, стимулювання до соціальної творчості всіх учасників політичного протиборства, щоб дійсно слугувати суспільству. Така постановка питання дає можливість не лише поглибити концептуальне бачення відносин між суб'єктами політичної боротьби, але й надати теоретикам необхідний дослідницький апарат, а практикам рекомендації для проведення більш ефективної політики. За таких умов суспільство може розраховувати на бажані для себе зміни, на розв'язання таких гострих проблем сучасності як боротьба з бідністю, безробіттям, забезпечення безпеки і доступного гуманітарного розвитку.

Політична боротьба - складне, багатомірне явище, яке трансформується зі зміною політичного часу. На її сутність, цілі й завдання серйозно впливає вразливий процес реформування сучасного українського суспільства. Серед наукових парадигм у політичній науці все більшої популярності як у нас, так і на Заході набуває теорія дискурсу між владою та опозицією як інституційними суб'єктами політичної боротьби. З'явилась можливість нового бачення відносин влади та опозиції, в першу чергу, як відносин суб'єктів політичного дискурсу - публічного, багатостороннього і конфліктного за формою діалогу з чітко протиставленими позиціями і пропозиціями. Метою останнього є з'ясування сутності того, що відбувається, і пошук адекватної відповіді на виклики часу, виявлення підробок, видумок, неправди в політиці, знаходження свіжих ідей для прийняття більш ефективних політичних рішень.

Українська політологія потребує власного концептуального, історико-політичного і порівняльного осмислення феномену політичної боротьби, а також співіснування влади та опозиції як її дієвих чинників. Актуальність теми пов'язана і з тим, що в Україні порівняно недавно почалась інституціалізація політичної опозиції і, незважаючи на намагання конституювати, упорядкувати відносини між нею і владою, процес цей проходить складно і суперечливо.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою частиною комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” та відповідної науково-дослідної теми філософського факультету 01БФ041-1 “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження - вивчення політичної боротьби як специфічної форми політичної взаємодії засобами політологічного аналізу. Для досягнення цієї мети передбачається розв'язати наступні дослідницькі завдання:

- виокремити політичну боротьбу в низці інших форм політичної взаємодії;

- створити теоретичну конструкцію, яка цілісно відтворює політичну боротьбу з її найбільш суттєвими характеристиками;

- розкрити особливі різновиди політичної боротьби;

- визначити місце політичної боротьби та співвідношення її різновидів у суспільствах різного цивілізаційно-культурного типу;

- провести теоретичний аналіз категорій “політична влада” і “політична опозиція” з метою виявлення їх сутності і особливостей через призму політичного протиборства в Україні;

- дати авторське тлумачення поняття “політичний дискурс” та таких його складових як “конфліктний дискурс”, “дискурс узгодження”; обґрунтувати конструктивні відносини між владою та опозицією в умовах демократії, що дозволяють досягти політичної, соціальної і духовної консолідації нації;

- проаналізувати особливості сучасної практики відносин влади і опозиції в Україні;

- виявити особливості формування політичної системи сучасного українського суспільства як арени політичної боротьби;

- дослідити сутність та показати роль національної політичної еліти в процесах українського державотворення;

- проаналізувати вплив менталітету українського суспільства, його політичної культури на форми і методи політичної боротьби;

- з'ясувати роль популізму як методу політичної боротьби та визначити межі його застосування;

- показати вплив політичної боротьби на вибір стратегії державотворення та національної безпеки і запропонувати шляхи досягнення політичного консенсусу та соціальної злагоди в українському суспільстві.

Об'єкт дослідження - політична боротьба як суспільне явище і форма взаємовідносин соціальних сил у державотворчому процесі.

Предмет дослідження - політична боротьба та її вплив на утвердження державності сучасної України.

Методи дослідження. Розробляючи теоретичну модель політичної боротьби, автор користувався методом сходження від абстрактного до конкретного, а також методом моделювання. Модель політичної боротьби формується на основі розуміння політики як сфери взаємодії соціальних спільнот і груп з приводу розподілу між ними державної влади та її устрою і функціонування. Таке розуміння найбільш поширене в сучасній вітчизняній та зарубіжній політичній науці.

Аналізуючи взаємовідносини між владою та опозицією, автор використовує конфліктно-дискурсивний аналіз, витоки якого знаходяться в діалектичному методі, а розвиток - у загальній теорії конфліктів. Конфлікти розглядаються як відкрита форма суперечностей, коли суб'єкти діють, усвідомлюючи протилежність цілей та інтересів щодо предмету суперечки, а дискурс - як специфічна комунікативна діяльність, яка дає можливість раціонально обговорити ситуацію, що склалася, в конкретному історичному і культурному контексті, а також пов'язати його учасників з протилежними позиціями значущим для них діалогом.

Розглядаючи сучасний стан протистояння політичних сил, автор спирається, перш за все, на дедуктивний метод, який дає можливість дійти висновків за допомогою концептуального аналізу, а при вивченні конкретної політичної практики - на індуктивний метод. Це дало змогу всебічно проаналізувати відповідний фактичний матеріал та зробити певні теоретичні висновки.

Наукова новизна одержаних результатів. У дослідженні вперше здійснюється політико-філософський аналіз феномену політичної боротьби на основі системного підходу до суспільної діяльності. Новизну результатів дисертаційного дослідження складають положення, які виносяться на захист:

1. Визначено, що існують три форми політичної взаємодії: політична боротьба, співробітництво і нейтралітет, серед яких політична боротьба посідає провідне місце. Показано, що в основі політичної боротьби лежить суперечливість об'єктивних політичних інтересів різноманітних суспільних груп, класів, націй тощо і ведеться вона з приводу завоювання та розподілу державної влади. Співробітництво базується на збіганні - в межах конкретної тотожності - політичних інтересів суб'єктів, які ситуативно сформувалися. Нейтралітет пов'язаний з утриманням суб'єктів від обміну діяльністю в умовах суперечності або збігання їх політичних інтересів, але, з міркувань тактики, підлягає розгляду як особлива, якісно специфічна форма політичної взаємодії.

2. На новому теоретичному рівні досліджено політичну боротьбу як дворівневу модель-ідеалізацію. На первинному рівні зазначена модель відтворює політичну боротьбу як ситуацію суперечності об'єктивних політичних інтересів різних (не менше двох) соціальних спільнот. На вторинному рівні вона відтворює реальне протиборство політичних організацій, які репрезентують ці спільноти. Динаміка політичної боротьби розуміється в цьому випадку як взаємообумовлені зміни, описані в межах цієї моделі на первинному і вторинному рівнях взаємодії.

3. Визначено, що поряд з реальною політичною боротьбою суттєву роль відіграє її особливий різновид, який запропоновано означити як “уявний”. Цей різновид пов'язаний з виникненням політичного протиборства за умови відсутності відповідної суперечності об'єктивних політичних інтересів. Встановлено, що останні обумовлені або неадекватним відтворенням об'єктивних інтересів у цілях суб'єктів, або суттєво різними ідеологічними інтерпретаціями одного й того ж об'єктивного політичного інтересу.

4. В суспільствах різної цивілізаційно-культурної приналежності місце політичної боротьби, а також співвідношення її окремих різновидів неоднакові і визначаються, по-перше, гостротою наявних соціальних суперечностей та, по-друге, характером існуючої політичної системи. В умовах перехідного стану суспільного організму, який характерний і для України, поряд із загальною тенденцією до збільшення значущості політичного протиборства, спостерігається розширення за певних конкретно-історичних умов практики політичної боротьби, особливо того її різновиду, який ґрунтується на різноманітних версіях єдиного національного інтересу.

5. Вперше концептуально досліджені категорії “влада” і “опозиція” за допомогою нового для української політології комунікативного підходу до визначення понять, який полягає в переважно діалоговому спілкуванні влади з опозицією і суспільством у цілому. Політична влада сприймається автором як результат вибору електоральної більшості внаслідок постійно діючого політичного дискурсу. Політична опозиція визначається як альтернативна влада, обрана меншістю в суспільстві, чиї інтереси представлені або не представлені в парламенті.

6. Запропоновано авторське тлумачення політичного дискурсу влади та опозиції, яке визначається як вербальний і невербальний обмін ними обґрунтованими і, зазвичай, протилежними смислами, позиціями, поглядами у відповідності з їх переконаннями, визначеними правилами і процедурами з метою прийняття важливих політичних рішень із соціально-значущих проблем. У процесі політичного дискурсу влади та опозиції вирішуються два суттєвих завдання: здійснюється вільна експертиза поточного політичного курсу і наявних проблем; конструюються шляхи і способи їх вирішення, альтернативні варіанти розвитку суспільства. Досліджені специфічні форми політичного дискурсу влади та опозиції - конфліктний дискурс (дебати, суперечки, критичне обговорення) та дискурс узгоджень (переговори, “круглі столи”, пакти). Конфліктний дискурс звужує і спрощує поле свідомості його учасників, спрямований на виявлення розбіжностей в позиціях, дозволяючи знайти предмет неузгодженості інтересів. Безкінечна пролонгація конфліктного дискурсу призводить до деструктивних наслідків. Дискурс узгоджень розширює поле свідомості, спрямований на пошук спільних інтересів і зближення позицій. Але він неможливий без конфліктного дискурсу, оскільки повноцінність політичного дискурсу визначається наявністю обох цих форм.

7. Узагальнена сучасна практика відносин влади й опозиції в Україні. Виявлено, що політична опозиція, не маючи тут міцних коренів, потребує окремого конституювання. Пропонується юридично інституціалізувати опозицію: прийняти спеціальний закон про її правовий статус; запровадити принцип конструктивної відповідальності опозиції, суть якого полягає в забезпеченні балансу влади, контролю і критики з боку опозиції дій уряду, надання їй необхідної інформації про діяльність уряду, права виступу в державних ЗМІ, внесення пропозицій, спрямованих на реформування державно-правових інститутів і який виключає діяльність, що загрожує безпеці держави.

8. Доведено, що ареною політичної боротьби в Україні є багатопартійність, особливість якої полягає в тому, що у партій відсутня або майже відсутня ідеологічна складова, а самі вони створювалися і реєструвалися як організаційні структури, основна функція яких полягає в просуванні у владу або в збереженні при владі представників певних малих і великих бізнес-груп. Впливові політичні партії не мають відповідної соціальної бази і тому для проходження у владу кожного разу змушені вдаватись до популістських гасел і маніпулювання свідомістю електорату. Йдеться про те, що реальної (в класичному розумінні) партійної системи в Україні досі не створено, оскільки масова соціальна база для її функціонування ще не сформувалась. Помаранчева революція довела, що середній клас, як найактивніша частина громадянського суспільства, має місце і здатен захистити свою честь і свої інтереси, але це поки що не втілилось у створення справжньої партійної системи.

9. Встановлено, що процес формування сучасної української еліти ще не завершився. Вона не володіє такими необхідними для правлячої еліти властивостями як згуртованість, цілісність та єдність і не готова взяти на себе історичну відповідальність за долю суспільства в цілому. Національна політична еліта не сприймається як носій суспільної свідомості та провайдер громадянського інтересу, оскільки основний її потенціал зосереджений на конкурентній боротьбі різних політичних фракцій за владні повноваження.

10. Проаналізовано особливості менталітету українського суспільства. Констатовано його неоднорідність, як результат багатонаціонального складу, історично різних витоків та стандартизуючого впливу техногенної цивілізації, що дозволяє говорити про маргінальність менталітету українського суспільства. Ментальні розбіжності соціуму породжують розбіжності в політичному середовищі. Політичні сили намагаються використовувати ці розбіжності в боротьбі за владу і тим самим посилюють ментальне протистояння громадян та віддаляють консолідаційні процеси в українському суспільстві.

11. Аргументовано, що в сучасному демократичному суспільстві політики часто користуються популістськими методами, щоб привернути до себе увагу народу. При цьому вони демонструють уміння спілкуватися простою, зрозумілою народним масам мовою, дохідливо говорити про складні речі, чітко висловлювати думки, висвітлювати нагальні суспільні проблеми, критикувати владу за її прорахунки. З іншого боку, популізм може використовуватись як засіб маніпулювання важливими для народу цінностями та бажаннями і як метод боротьби за владу, який відволікає маси від реальності і затягує у світ нездійсненних очікувань.

12. Продемонстровано, що перебіг політичної боротьби та стан її учасників впливають на вибір стратегії державотворення і національної безпеки. Політична конфронтація провідних політичних сил, які сповідують різні зовнішні та внутрішні пріоритети розвитку держави, невизначеність законодавчої влади, неструктурованість взаємовідносин влади та опозиції, стимулювання високої конфліктності в регіонах негативно впливають на імідж держави і можуть привести не лише до територіального розколу, але й до громадянського конфлікту. У зв'язку з цим запропоновано шляхи досягнення політичного консенсусу та соціальної злагоди, зокрема: нівелювання конфліктів всередині еліти - політичної, бізнесової, регіональної тощо; подолання розколу між елітою та основною частиною громадян; створення комплексної програми національної консолідації та розвитку з метою прозорості, стабільності та спадкоємності державного розвитку. Задля подолання ментальних розбіжностей у суспільстві, які формувалися впродовж століть, доцільним є використання авторитарних методів при збереженні, в цілому, ліберальної спрямованості внутрішньої та зовнішньої політики.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що положення і висновки дисертації відкривають новий напрям теоретичного дослідження методологічних та політико-практичних аспектів політичної боротьби як форми взаємодії суб'єктів політичного процесу; започатковують вивчення взаємовідносин між владою та опозицією, як дієвих чинників політичної боротьби, крізь призму конфліктно-дискурсивного аналізу; доводять взаємозв'язок політичної культури та менталітету українського народу з формами і методами політичної боротьби; дають можливість розробки шляхів досягнення політичного консенсусу та соціальної злагоди в українському суспільстві; сприяють виробленню нових підходів у законодавчій і практично-політичній діяльності; розширюють можливості для розробки навчальних програм, підготовки загальних і спеціальних курсів у вищих закладах освіти, написання підручників і навчальних посібників.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення та результати дисертаційного дослідження оприлюднені і знайшли апробацію у формі доповідей та виступів на міжнародних і національних теоретичних і науково-практичних конференціях: науково-практичній конференції “Гуманітарна освіта в профільних вищих навчальних закладах: проблеми і перспективи” (Київ, 2005); міжнародній науковій конференції “Дні науки філософського факультету-2005” (Київ, 2005); міжнародній науковій конференції “Політологічні, соціологічні та психологічні виміри перехідного суспільства: як зробити реформи успішними” (Суми, 2006); міжнародній науковій конференції “Дні науки філософського факультету-2007” (Київ, 2007); науково-практичній конференції “Аксіологічні аспекти трансформації сучасного українського суспільства” (Івано-Франківськ, 2007); всеукраїнській науково-практичній конференції “Роль гуманітарної освіти у формуванні професійно-технічної еліти” (Дніпропетровськ, 2007).

Наукові положення і висновки дисертаційного дослідження були апробовані також при читанні автором курсів з політології та політичної соціології у Національній металургійній академії України та Державному інституті післядипломної освіти працівників промисловості (м. Дніпропетровськ). Дисертація обговорювалася на кафедрі політології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Основні положення дисертації отримані автором особисто і висвітлені в індивідуальній монографії та 32 публікаціях, 22 з яких опубліковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України у галузі політичних наук.

Структура дисертації та її обсяг. Специфіка проблем, що стали об'єктом даного дослідження, їхня різноплановість зумовили загальну логіку і структуру роботи. Дисертація складається із вступу; чотирьох розділів, кожен з яких містить чотири підрозділи; висновків; списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації - 421 стор. Список використаних джерел включає 331 найменування (26 стор.).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтована актуальність теми дослідження та ступінь її наукової розробки, визначені об'єкт і предмет, мета й завдання дисертаційної роботи; розкриті її методологічна та емпірична складові, практичне значення, апробація теоретичних положень і структура; сформульовано концептуальні положення, які відзначаються новизною і виносяться на захист.

Перший розділ - “Теоретичні та методологічні засади дослідження політичної боротьби” - присвячений створенню теоретичного інструментарію для дослідження феномену політичної боротьби, формуванню її теоретичного образу, придатного для аналізу безпосередньої політичної практики. Дослідження розпочинається з виведення та усвідомлення категоріального апарату. З цією метою поняття “політична боротьба” виводиться з більш загального, родового стосовно нього поняття. Якщо розглядати поняття не як дефініцію, а як сукупність визначень, що дають первинне теоретичне уявлення про зміст зазначеного, то процедура виведення поняття “політична боротьба” мислиться як вироблення найбільш загального, але цілісного та здатного до наступного змістовного збагачення осмислення політичної боротьби, доробку, який здійснюється в процесі теоретичного опанування більш масштабного соціального явища.

Таким більш масштабним, загальним стосовно політичної боротьби соціальним феноменом є політика як суспільне явище. Цілісне теоретичне уявлення про неї є найбільш природним фундаментом конструювання теоретичного образу політичної боротьби. Системний підхід в аналізі політики, як однієї з основних сфер суспільного життя, дозволив зосередитись не на переліку її елементів, а на виявленні закономірного зв'язку між ними. І саме політика є сферою, де розгортається політична боротьба у всіх її аспектах: як ідейно-теоретичному, так і політико-практичному.

Субстанційно визначаючи політику через політичне управління, тобто через політичну владу, яка реалізується як соціальне управління, саме управління тлумачиться в широкому значенні цього слова - не лише як здійснення управлінських рішень, але і як їх розробка та прийняття. Політичними стають не лише процеси реалізації політичної влади, але й будь-які процеси, що на неї впливають у тому чи іншому можливому варіанті. Провідним виявляється при цьому питання про саму можливість здійснення політичного управління тією або іншою соціальною силою, про те, якій з них належать ключові позиції в структурах державної влади, що дозволяють визначати зміст і спрямованість державної політики.

Проведення первинної специфікації системи політичної діяльності, виявлення в якості її субстанції відносин політичної влади в їх внутрішньому зв'язку з соціальним управлінням, дозволило перейти до її розширення, у вихідній точці якого система задається як суперечлива єдність живої та опредметненої політичної діяльності. До опредметненої політичної діяльності відносяться політичні інститути (держава в першу чергу), політичні організації (партії, союзи, блоки), норми, що регулюють політичну діяльність (кодифіковане і звичаєве право, стійкі стереотипи політичної поведінки), політичні знання, політична ідеологія.

Отже, модель, у відповідності з якою система політичної діяльності постає як суперечлива єдність живої і опредметненої політичної діяльності, - це вихідна абстракція політики, яка дозволяє отримати про неї деяке попереднє системне уявлення, і є основою подальшого сходження. Перехід до наступного, більш конкретного рівня аналізу, - це перехід до розгляду політики під кутом зору суб'єктно-об'єктних взаємодій. В ході первинної специфікації політики в якості її об'єктів задаються: по-перше, суспільство в цілому, збереження або зміна його цілісності; по-друге, управління (політичне управління, яке здійснюється через реалізацію відносин політичної влади) процесами в неполітичних сферах суспільства; по-третє, власне політична проблематика, підтримка або трансформація наявного типу політичної цілісності.

Визначення суб'єктів політики вимагає необхідного і доцільного звернення до категорії політичного інтересу. Для усвідомлення сутності інтересу важливим є розуміння взаємозв'язку потреб і інтересів. Потреба, за визначенням, означає нестаток, необхідність у чомусь, для нормального існування особистості, соціальної групи, держави, суспільства в цілому. Те, чим може бути задоволена потреба, складає предмет задоволення потреби. В цьому зв'язку існуюча орієнтація на створення і засвоєння предмету потреби виступає як інтерес. Одна й та ж потреба може бути задоволена за допомогою різних предметів. Тому на її основі можуть формуватися різні інтереси за змістом, характером і спрямуванням. Це свідчить про те, що вивчення інтересів означає усвідомлення не лише змісту потреб, але й можливих шляхів, форм і засобів їх оптимального задоволення.

Усвідомлення політичних інтересів і переведення їх у площину практичних дій є складним та багатоступеневим процесом, який містить у собі операції, що здійснюються на різних рівнях політичної свідомості. В будь-якому випадку, політичний інтерес, який визначається політичними відносинами, - тобто конкретною системою політичної діяльності, - приводить до дії живу політичну діяльність лише по мірі усвідомлення цього політичного інтересу його носієм, а тому політична свідомість є внутрішньо необхідним моментом функціонування і розвитку системи, яка існує в ній, по-перше, як компонент практичної політики і, по-друге, як особлива підсистема політичної діяльності, тобто як діяльність ідеологічна.

Подальший аналіз дозволяє констатувати, що взаємодія суб'єктів політики відбувається або в умовах перехрещення їх інтересів, або в умовах його відсутності. В першому випадку розглядаються два варіанти: 1. Суперечливість політичних інтересів, основою якої є суперечливість соціальних потреб, що мають спільний предмет і задовольняються в існуючій системі політичної діяльності таким чином, що задоволення однієї з них блокує задоволення іншої і навпаки. Їх суб'єкти-носії стають суб'єктами політичної боротьби, а спільний для них предмет - предметом боротьби. 2. Збіг політичних інтересів, де йдеться про конкретну тотожність, про збіг окремих, ситуативно сформованих інтересів двох або більше незалежних один від одного політичних суб'єктів. Задоволення окремої політичної потреби, пов'язаної з політичними інтересами, які збігаються, не лише не перешкоджає, але, навпаки, сприяє задоволенню іншої і відбувається у формі політичного співробітництва. Відсутність перехрещення інтересів виникає або ж внаслідок неусвідомлення суб'єктами самого факту перехрещення їх інтересів, або ж як результат свідомого рішення тактичного порядку і характеризується як особлива, досить специфічна форма міжсуб'єктних відносин - нейтралітет.

Автором запропонована теоретична конструкція, яка відтворює політичну боротьбу в її найбільш суттєвих характеристиках і розглядається як дворівнева модель ідеальної ситуації політичної боротьби. На першому рівні політична боротьба уявляється, як ситуація суперечливості об'єктивних політичних інтересів суб'єктів, а на другому - як ситуація безпосереднього обміну діяльністю суб'єктів, що здійснюється на основі їх політичних цілей та більш-менш точно і всебічно відтворює їх об'єктивні політичні інтереси.

Використання моделі політичної боротьби дозволило, по-перше, типологізувати політичну боротьбу, використовуючи як критерії характер її суб'єктів, її предмету, а також методи, які застосовуються супротивниками один до одного. Одним із варіантів типологізації є розмежування дійсної та уявної політичної боротьби. Остання розглядається як протиборство, що відбувається за умов відсутності ситуації боротьби на першому рівні моделі-ідеалізації, тобто за умов відсутності реального протиріччя політичних інтересів супротивників або репрезентованих ними соціальних сил. По-друге, в рамках зазначеної моделі з'явилась можливість висловити певні думки щодо логіки розгортання політичної боротьби, умов її припинення або ж переходу в інші форми політичної взаємодії. Політична боротьба, що ґрунтується на суперечностях фундаментальних політичних інтересів великих соціальних спільнот, є довготривалою і нерівномірною. В її процесі відкриті політичні конфлікти чергуються з компромісами, більш-менш тривалим нейтралітетом і навіть епізодичним співробітництвом.

У другому розділі - “Влада та опозиція як дієві чинники політичної боротьби” - розглядаються взаємовідносини між владою та опозицією, які виступають як суб'єкти політичного дискурсу. Політичний дискурс влади та опозиції є вербальним і невербальним обміном ними обґрунтованими і, як правило, протилежними розуміннями, поглядами у відповідності з їх переконаннями, правилами і процедурами з метою прийняття важливих політичних рішень із соціально значущих проблем. В результаті політичного дискурсу влади та опозиції вирішуються два суттєвих завдання: проводиться вільна, добровільна експертиза поточного політичного курсу і нагальних проблем; конструюються шляхи та засоби їх розв'язання, альтернативні проекти майбутнього розвитку країни.

Доведено, що політичний дискурс влади та опозиції має дві фази або специфічні форми, які змінюють одна одну - конфліктний дискурс (дебати, спори, критичне обговорення) і дискурс узгоджень (переговори, “круглі столи”, пакти). Конфліктний дискурс звужує і спрощує поле свідомості учасників спору, спрямований на виявлення розбіжностей у позиціях, дозволяє знайти предмет розбіжності інтересів. Безкінечна пролонгація конфліктного дискурсу призводить до деструктивних наслідків. Дискурс узгоджень розширює поле свідомості, спрямований на пошук загальних інтересів і зближення позицій. Але він неможливий без конфліктного дискурсу. Повноцінність політичного дискурсу, на думку автора, визначається наявністю обох цих форм дискусії.

Запропонований конфліктно-дискурсивний метод аналізу відносин між владою та опозицією поєднує конфліктологічну парадигму дослідження з дискурсивною і дозволяє глибше розглянути відносини між владою та опозицією, проаналізувати не лише те, що вони говорять, але й те, як вони реально діють. Такий підхід допомагає розглядати політику як діяльність, спрямовану на розв'язання конфліктів між різними політичними структурами і соціальними силами, які вони представляють, що, в решті решт, дозволяє досягти добробуту в суспільстві при збереженні його єдності та цілісності держави і її суверенітету. Це означає, що як влада, так опозиція несуть спільну відповідальність перед суспільством за свої конфліктні дії, які мають супроводжуватись відкритим дискурсом на злободенні теми сьогодення і майбутнього.

Трансформаційній період, який переживає Україна, характеризується розколом суспільства на соціальні і політичні сили, що протистоять одна одній. В соціально і політично неоднорідному суспільстві неможлива однодумність, а отже - і єдність дій всіх його складових. Розбіжність корінних інтересів є об'єктивним соціальним підґрунтям появи політичної опозиції з боку тих груп, які вважають себе ущемленими. Опозиція відносно дій і політики влади може виявлятись як у масових протестах, так і в різноманітних формах опанування владі з боку політичних партій, профспілок, суспільних рухів, окремих груп, які представляють інтереси відповідних соціальних прошарків. Автор розглядає опозицію як один з інститутів демократичного суспільства. При цьому досліджуються реальні функції, які опозиція виконує або здатна виконувати, форми прояву її активності, методи діяльності, та її роль на різних етапах розвитку суспільства, умови перетворення опозиції в конструктивну силу.

Однією з особливостей перехідних партійних систем на пострадянському просторі став феномен так званих партій влади - політичних організацій, які створювала виконавча влада для участі в парламентських виборах.

Дослідження феномену “партії влади” дозволило глибше проаналізувати процес розвитку посткомуністичних партійних систем, особливості політичної боротьби між партіями влади і опозиційними політичними силами, створило можливості прогнозування процесу демократичної трансформації. У виборчих кампаніях в Україні, особливо на парламентських виборах 2002 року, які проходили в прямій конкуренції західної та російської політтехнологічних шкіл, з'явився український бюрократичний ноу-хау - адміністративний ресурс. Автор тлумачить його, як пострадянський політологічний термін, що вживається для пояснення використання органами державної влади та місцевого самоврядування чи кандидатами в народні депутати, які є державними службовцями, своїх повноважень для досягнення політичних чи корпоративних інтересів шляхом порушення норм чинного законодавства. Аналіз показав, що саме адмінресурс став визначальним чинником українських парламентських виборів 2002 року, коли вперше в сучасній історії України неформальна партія влади (симбіоз бюрократичної, олігархічної та регіональної еліт) виступила єдиним передвиборчим списком, очоленим главою адміністрації президента та прем'єр-міністром.

Стан сучасного політичного протистояння влади та опозиції значною мірою є результатом позачергових парламентських виборів і подальших процесів формування парламентської більшості та, відповідно, політичної опозиції. Одним з найбільших ризиків формування парламентської коаліції у Верховній Раді України будь-якого формату залишається можливість перетворення опозиції на дестабілізуючий і деструктивний чинник у політичній системі. У розвинених демократіях, навпаки, опозиція є частиною системи влади, яка контролює урядову коаліцію, стимулює політичну конкуренцію і сприяє підвищенню ефективності урядової політики.

Автор констатує, що в Україні чинна влада розглядає опозиційні політичні партії не як політичного опонента, а скоріше як політичного ворога, для боротьби з яким використовуються практично всі можливі засоби. За таких умов влада й опозиція опиняються на полярних позиціях і відстоюють різні стратегічні програми суспільного розвитку, що робить неможливим існування в суспільстві консенсусу і практики партнерства, є зоною ескалації постійних внутрішніх конфліктів та неефективного використання можливостей і ресурсів суспільного розвитку. В результаті, в програші залишаються всі - як влада, так і опозиція.

В дисертації аналізуються традиційні прийоми, за допомогою яких влада бореться з опозицією, що характерно не лише для України, але й інших країн СНД:

- узурпація інформаційного середовища, коли владні структури намагаються створити систему абсолютного контролю над засобами масової інформації;

- створення образу ворога, коли влада ґрунтує утиски та обмеження діяльності опозиції на її звинуваченнях у радикалізмі, у зв'язках з іншими державами та фінансуванням різними олігархами;

- застосування адміністративних бар'єрів: наприклад, влада запроваджує обов'язкову перереєстрацію партій напередодні виборів або в зв'язку зі зміною законодавства (в результаті цього деяких опозиційних партій просто не перереєстровують через їхню невідповідність певним неформальним критеріям);

- нівеляція образу опозиції, коли опозиційні лідери запрошуються владою до спільного управління державою, їм пропонуються матеріальні й нематеріальні вигоди, в результаті чого опозиція втрачає свій опозиційний дух, образ, ідеологію і практику, зливаючись із владою;

- функціональна дискредитація, коли опозиція формально допускається до здійснення влади на певний час, для участі у формуванні владних структур, проте, не маючи реальних важелів владного впливу, вона не може впливати на процеси і, таким чином, дискредитує себе.

В умовах такої політичної системи та за такої практики владного управління опозиція перетворюється на маргінальне утворення, яке не може нормально й повноцінно функціонувати. Тому без певних внутрішніх якостей та законодавчо визначених прав опозиція не може бути інструментом підвищення ефективності державної політики, забезпечення відповідальної й підконтрольної влади, розвитку культури демократії й плюралізму, партнерства й політичного діалогу.

В третьому розділі “Політична боротьба на сучасному етапі державотворчого процесу” розглядаються особливості політичного протистояння в сучасній Україні та дієві чинники цього процесу.

Автор констатує, що ареною політичної боротьби є партійна система сучасного українського суспільства, особливість якої полягає в тому, що у партій відсутня або майже відсутня ідеологічна складова, а самі вони створювалися і реєструвалися як організаційні структури, основна функція яких полягає в просуванні у владу або в збереженні при владі представників певних малих і великих бізнес-груп. Впливові політичні партії не мають відповідної соціальної бази і тому для проходження у владу кожного разу змушені вдаватись до популістських гасел і маніпулювання свідомістю електорату.

В дисертації наголошується, що питання функціонування партійної системи України, а тим більше її подальшого розвитку, є складним і дискусійним, оскільки переважна більшість українських політичних партій не відповідає критеріям класичних партій.

Внаслідок особливостей історичного та політичного розвитку, в першу чергу створення держави, за умови незавершеності формування політичної нації, в Україні сформувались досить специфічні партії і партійна система в цілому. Основною її відмінністю від класичних політичних систем є велика кількість партій, які постійно знаходяться в процесі реформування, об'єднання, розпаду, реорганізації тощо, що обумовило вкрай нестійку партійну систему. За цих обставин партії формувались “зверху” і слугували переважно для імітації демократії. Ідеологічні підвалини партій постійно розмивались, здійснювався відхід від лівих і національно-демократичних течій, зміщувався баланс між ідеологією та регіональною приналежністю на користь останньої. Активне втручання в партійне будівництво представників бізнесу обумовило підсилення впливу на партійне життя особистісних і регіонально-культурних факторів, що призвело до перетворення партій в структури, основними функціями яких було просування до влади або збереження при владі представників окремих малих і великих промислово-фінансових груп. Отже, фактично перетворювало партії в складові цих груп або в їх бізнес-проекти.

Встановлено, що для більшості українських партій характерною є відсутність стратегічної поведінки. За наявності такої, партії керуються нею в повсякденній діяльності і в будь-яких політичних конфліктах, переслідуючи довгострокові, державницькі інтереси, а не вузько корпоративні чи особисті інтереси окремих лідерів. Партії не мають широкої соціальної бази і внутрішньо розділені на групи за інтересами. “Масовість” українських партій суттєво відрізняється від уявлення про масові політичні партії, яке склалось на Заході. Якщо для Заходу масова партія - це політична організація, що має широку підтримку в суспільстві і акумулює різноманітні інтереси, то в українській партійній системі масовість досягається шляхом найму в жорстку корпоративну структуру робітників-виконавців, які за відповідну платню здатні виконувати будь-які доручення, в тому числі і з прийому нових членів, особливо в структурах, пов'язаних з тією або іншою партійною групою. Все це віддаляє партії від суспільства, а суспільство - від влади.

Автор наголошує, що суттєвим недоліком партійної системи України в цілому і партійного будівництва зокрема є відсутність серйозної, науково обґрунтованої програми підготовки партійних кадрів як складової партійного будівництва. Замість цього домінуючою тенденцією партійного будівництва впродовж останніх років залишається неухильне зростання ваги політичних технологій за наявності відповідних медіа-ресурсів. Це дозволяє говорити про партійну систему України лише умовно, оскільки сьогодні політичні партії в класичному, або наближеному до нього розумінні перетворились у другорядних учасників політичного процесу. Реальними його учасниками стали промислово-фінансові групи з їх фінансовим та медійним потенціалом, а політичним партіям відведена роль інструментів у боротьбі фінансово-промислових груп за владу з подальшим перерозподілом ресурсів країни.

Дисертант вважає, що дослідження політичної боротьби на сучасному етапі державотворення потребує аналізу сучасної української еліти та процесу її формування. Особливістю еліти незалежної України є номенклатурне минуле, коли вона знаходилась на другорядних позиціях в радянській системі влади. Єдина елітна група, де переважають люди, що не входили раніше в номенклатуру, - це бізнес-еліта. Латентним періодом формування вітчизняної еліти були часи перебудови. Демократизація суспільного життя створила умови для включення радянської еліти в нові для неї види діяльності, які дозволили трансформувати номенклатурний статус в економічний і політичний.

Треба відзначити, що останнім часом у владному прошарку відбуваються певні зміни: омолодження, зниження відсотку вихідців із села, більш широке рекрутування інтелектуалів і професіоналів. В результаті цього в ньому збільшилась питома вага ринково орієнтованих господарників і прагматиків. Ці процеси супроводжуються послабленням ідейно-політичного розмежування політичної еліти. В перші роки незалежності це розмежування ґрунтувалось на протистоянні модернізаторських, ліберально-реформаторських, і націонал-комуністичних еліт. Внаслідок цього демократи-ліберали першої хвилі частково були витіснені на периферію політичного життя, частково абсорбувались в бюрократично-управлінському прошарку, який сформувався, в основному, з радянської номенклатури. Значна частина комуністичної еліти, особливо регіональної, не зважаючи на використання конфронтаційної фразеології, також увійшла в бюрократичні структури и перестала бути антисистемною силою.

В цілому ж, не зважаючи на певні зміни, рівень ділових і моральних якостей нинішньої еліти продовжує залишатись невисоким. Для більшості представників “нової буржуазії”, яка інтегрувалась у політичну еліту, українська державність є виключно бізнес-проектом, можливістю участі в приватизації національного надбання. Відчутним був у формуванні нової еліти і кримінальний фактор. В результаті склалась “гримуча суміш”, симбіоз двох моралей: старої, компартійної з її принципом схиляння перед вищими і зневагою до нижчих, і авантюрної моралі “нової буржуазії” з її неповагою до закону. Звідси - пріоритет егоїстичних (корпоративних, групових) інтересів (перш за все економічних) над національними інтересами, а також надвисокий рівень корумпованості влади.

За умов майже повної відсутності соціального контролю над владою ця обставина стала однією з суттєвих причин кризи українського суспільства. Політичні структури, які складають нинішню еліту, розсипчасті й аморфні, їх роздирають гострі суперечності. Має місце жорстка конкуренція між політичними угрупованнями, яка трансформується в непримиренне політичне протистояння. Розподіл сил, що склався всередині елітних угруповань, не дозволяє жодній з них зайняти домінуюче положення. Широкий спектр політичних партій, в основному кишенькового походження, не відповідає тим ідейно-політичним і ціннісним засадам, що склалися в світовому політичному процесі. Цілком природно, що вони не знаходять відповідної соціальної бази і підтримки. Більше того, через півтора десятиліття державотворення, в Україні збереглись політичні еліти, які вороже налаштовані до самої незалежності Української держави, що, з точки зору найдемократичнішої держави, не мають права легально існувати і тим більше - активно діяти.

Гострота політичної боротьби під час президентських виборів 2004 року викликала до життя ще одну негативну тенденцію - політику сепаратизму деяких представників політичної еліти. Переломним, з точки зору дисертанта, виявився період підготовки і проведення президентських виборів в Україні 2004 року, який спонукав сплеск політичного протистояння суб'єктів політики всередині країни та виявив неабияку реакцію до виборів українського президента в світі, в першу чергу серед провідних держав. Напередодні президентських виборів 2004 року Україна стабілізувалась як країна з авторитарним політичним режимом. Відсутніми були потужні політичні сили, які могли б суттєво протидіяти авторитарним тенденціям розвитку українського суспільства