Політична боротьба як форма взаємовідносин соціальних сил в умовах утвердження державності сучасної України

На думку автора, в Україні політичні партії мають досить формальний вигляд. Більшість за суттю це - квазі-партії або, у кращому разі, - протопартії. Вони, здебільшого, не мають реальної масової підтримки, визначеної та суттєвої соціальної бази. В Україні поки що відсутній соціальний запит на партії, як засіб політичного представництва певних широких громадських інтересів. Тому і поляризація політичних партій є досить умовним процесом. Поділ сил (на “праві - ліві”, “більшість - меншість”, “лояльність - опозиційність існуючому складу вищої влади”, “президентські, пропрезидентські та опозиційні, антипрезидентські” тощо) хоч і має певний риторичний сенс, проте не є актуальним. Значно більше уваги привертає боротьба за перерозподіл влади безпосередньо у владних блоках, в опозиційних структурах, між регіонами та центром, а також серед впливових бізнесових кіл. Саме цей стан є провідним чинником існування і постійної підтримки конфліктного поля у різних пропорціях, у різних сферах та в міжособистісних стосунках.

Події осені 2004 року в Україні довели, що фактично боротьбу за президентську владу вели два угруповання політичної еліти, які за своїм соціально-економічним і політичним складом практично нічим не відрізнялися. В обох таборах були відомі в країні політики, представники сильної чиновної бюрократії, олігархічні клани, представники політизованої верхівки інтелігенції, елітарна частка засобів масової інформації. Обидва угруповання прагнули знайти опору і підтримку у зовнішньополітичній сфері.

Демократична “помаранчева революція” стала передумовою активізації України в світовій спільноті, відкрила можливість для вступу України до СОТ, до членства в ЄС і НАТО. Пріоритетом зовнішньополітичної стратегії президента В. Ющенка став курс на членство в Європейському співтоваристві. Хоча у владних структурах продовжується жорстка боротьба щодо зовнішніх пріоритетів, все ж залишається надія, що наша зовнішня політика перейде від “політики коливань” між Сходом і Заходом до чіткого прагматичного розуміння національних інтересів та їх захисту на міжнародній арені.

Автор констатує, що виборчі перегони 2004, 2006 та позачергові - 2007 років показали сегментованість українського соціуму, що знаходить свій прояв у формуванні груп інтересів на корпоративній, а то й на кримінальній основі, у потенційно конфліктних міжрегіональних, міжетнічних, міжконфесійних відносинах, у виразних особливостях політичних субкультур. А головне - у різному баченні зовнішньополітичних орієнтирів, оптимальних моделей майбутнього і у різних версіях “віртуального” минулого. Криза ідентичності супроводжується деформаціями раціональних моделей поведінки, “груповою анклавністю”. Автор наголошує, що без чітко сформульованих національних інтересів державницька ідея втрачає своє практичне значення і перетворюється у відірвану від реального життя і практичної користі ілюзію.

Національні інтереси розуміються як усвідомлені на підставі національних цінностей і пріоритетів національні потреби, що є метою життєдіяльності нації. Наголошуючи на конкретно-історичному характері національно-державних інтересів, автор ставить питання про їх часову пріоритетність і ранжування, що дає можливість виділити основні та другорядні інтереси. Основні інтереси пов'язані з найбільш важливими проблемами забезпечення життєдіяльності та розвитку нації: проблеми військової безпеки, економічного розвитку, соціального захисту громадян тощо. Другорядні інтереси або ж мають більш віддалену перспективу, або ж охоплюють ті сфери життєдіяльності, які безпосередньо не пов'язані із забезпеченням сприятливих умов функціонування і розвитку нації, наприклад, дослідження космосу, археологічні роботи тощо.

Поряд з основними і другорядними автор виділяє корінні національні інтереси, які безпосередньо пов'язані з самим існуванням нації як соціального організму і цілісної системи. До них відносяться питання територіальної цілісності держави, національно-культурної самоідентифікації, безпеки існування нації; без їх реалізації жодна нація не в змозі проіснувати тривалий час. Тому саме корінні інтереси складають вищий рівень системи національно-державних інтересів. Ігнорування корінних інтересів вважається прямою зрадою свого народу. Автор вважає, що чим вищим є рівень інтересів, тим менше вірогідності в пошуках компромісів у їх реалізації, тим запеклішою є боротьба за їх досягнення. Другорядні ж інтереси завжди можуть бути предметом компромісу.

Аналіз політичних реалій в сучасній Україні свідчить, що саме корінні національно-державні інтереси стали об'єктом жорсткої політичної боротьби різних політичних сил, а соціальною базою її є ціннісна розколотість суспільства. На першому етапі державотворення потужним індикатором цієї розколотості було ідеологічне протистояння комуністів і антикомуністів. Сьогодні ж це - мовно-культурне протистояння двох частин суспільства, де етнічний фактор відіграє другорядну роль.

Політичне роз'єднання України, відчутний прояв суттєвих регіональних особливостей партійно-політичних уподобань громадян України - феномен, який повторюється на кожних виборах і кожна політична сила намагається щоразу мати свій певний зиск.

На переконання автора, головним пріоритетом державної політики має бути стратегія інтеграції українського суспільства. Саме в цьому полягає корінний національно-державний інтерес.

В четвертому розділі “Вплив політичної культури на форми і методи політичної боротьби” доводиться взаємозалежність політичної культури народу та політичних процесів у державі, зокрема форм і методів політичної боротьби. З цією метою автор дослідив особливості менталітету українського народу, який є досить неоднорідним, як результат багатонаціонального складу, історично різних витоків та стандартизуючого впливу техногенної цивілізації. Вплив західної культури, особливо в останні роки, приніс зовсім не кращі цінності та зразки поведінки. І усе це, разом узяте, дозволяє говорити про вплив маргінальності на менталітет українського народу.

Розглянувши існуючі погляди на походження і сутність менталітету, а також репрезентовані підходи до української ментальності, можна зробити висновок: усталений, реально існуючий загальноукраїнський менталітет внаслідок дії багатьох чинників ще не склався. Він існує як певна проективна можливість, нерозгорнута потенційність.

Ментальні розбіжності серед українського соціуму породжують розбіжності в політичному середовищі. Різні політичні сили, спекулюючи на ментальних розбіжностях народу, намагаються вправно використати їх у боротьбі за владу і тим самим посилюють ментальне протистояння громадян і віддаляють консолідаційні процеси в українському суспільстві.

Створення будь-яких владних коаліцій задля національної єдності поки що сприймається, як об'єднання олігархічних груп з метою успішного ведення власного бізнесу, і аж ніяк не сприяє виробленню загальнонаціональних цінностей, які б дійсно могли згуртувати український народ. Більше того, політичні сили сучасної України вправно використовують ментальні розбіжності та протилежні ціннісні орієнтири українського суспільства, абсолютизуючи їх. За таких обставин політичні структури та їх лідери широко використовують різноманітні методи політичної боротьби, серед яких чільне місце займає політичний популізм.

Аналіз досвіду застосування популістських методів у політиці дозволив автору тлумачити популізм як податливість великих людських мас на прості пояснення складних проблем, на примітивні гучні лозунги, а також як демагогічні політичні дії, через які намагаються використати цю людську рису. В більш детальному вигляді популізм уявляється як набір технологій, таких як пріоритет простих рішень, апеляція до простоти і зрозумілості пропонованих заходів; переважання значущості дрібних, але конкретних справ; загравання з масами, гра на очікуваннях народу.

Політичний популізм на сучасному етапі державотворення має різні відтінки і пріоритети. Різноманіття популістських ідей створює базу для демократичних, консервативних і реакційних тенденцій в українській політиці і, відповідно, різних його оцінок - “лівий популізм”, “правий популізм” тощо. Ключовими словами лівих популістів є “справедливість” в її примусово-розподільчому варіанті. У правих - слово “порядок”, зазвичай, асоціюється з військово-поліційним режимом. Ліві схильні експлуатувати екологічні проблеми або ідею “рівності-братерства”, а праві - частіше звертаються до національних проблем. Для поміркованих лівих популістів характерними є прагнення до зрівнялівки, для радикальних - повернення до розподільного минулого, відновлення зруйнованого СРСР і радянського ладу. Останнім часом як політичні лідери правого, так і лівого спрямування схиляються до патріотичного змісту своїх популістських заяв і програм.

Популізм розповсюджений найбільшою мірою серед населення з низьким рівнем політичної і правової культури і в умовах ще не зміцнілих структур народовладдя. Нездатність мас відрізнити демагогію від реалістичних пропозицій, чорно-біле бачення світу, готовність обожнити чергового кумира і ненавидіти його конкурентів - усі ці симптоми невисокої політичної культури досить активно використовуються популістськими лідерами для мобілізації суспільної підтримки.

Автор зазначає, що виборчі кампанії в Україні проходять під гаслами взаємних обвинувачень у популізмі. У випадку більшості партій і політичних блоків ця теза виправдовує себе буквально. Проте, можна сказати, що всі українські політичні сили, які стартують кожного разу на виборах, є “популістами” в тому сенсі, що їхні програми розраховані насамперед на залучення голосів електорату без жодного шансу як на реальне повернення “боргів”, так і на запровадження контролю за реалізацією передвиборних обіцянок з боку суспільства. Це стосується не лише опозиційних до “вулиці Банкової” партій, але й так званої “партії влади” - адже за минулі роки сама вона постійно видозмінювалася.

Характерною рисою українського політикуму нині є пролонгація популістських методів і після виборчого процесу. З одного боку, - це є рисою демократизації суспільства, протиборства влади та опозиції, а з іншого - вдосконаленням популістської риторики, яка впритул наближається до іншого негативного явища - демагогії. В політичній боротьбі популісти часто використовують демагогічні прийоми. Для цього характерним є звертання до забобонів, лестощів натовпу, експлуатація його інстинктів, неправдиві обіцянки, до яких вдаються політики для отримання влади або досягнення власної мети. На виборців, які не усвідомлюють, що право голосу є інструментом боротьби за владу, що вибори - це висока відповідальність за майбутнє країни, розраховані демагогічні прагнення політиків. Україна ще не пройшла ту межу, коли вправний політик, пообіцявши “покращення життя вже сьогодні, всім і за справедливістю” може захопити владу і при цьому цілком легальним шляхом.

Оцінюючи в цілому популізм як метод політичної боротьби, автор констатує, що він не може бути ні однозначно позитивним, ні безумовно негативним. Характеризувати його можна в таких параметрах, як міра впливу на свідомість мас; ефективність втілення в життя популістських лозунгів; кінцеві результати популістської політики. В сучасному політичному житті будь-який публічний політик змушений використовувати популістські методи, дотримуватись певного політичного стилю в боротьбі за владу, оскільки повне ігнорування потреб і симпатій громадян призводить до політичних поразок.

Характер протистояння політичних сил сучасної України суттєво впливає на вибір стратегії державотворення і національної безпеки. Суттєва проблема, невирішеність якої призводить до певної дискредитації самої концепції національних інтересів, пов'язана з хронічним бажанням політичних лідерів і правлячих еліт презентувати власні корпоративні інтереси, як “життєво важливі інтереси” нації або навіть “усього світу”.

Проблема впровадження стратегії національної безпеки актуальна для всіх спільнот. Адже вибір альтернативних стратегій - це вибір курсу держави, за який відповідають її посадові особи, вибір політики держави. Йому властива безкомпромісна боротьба різних груп інтересів і тиску, політичних партій і об'єднань. Найвагомішими негативними чинниками, які можуть суттєво вплинути на процес впровадження стратегії національної безпеки України є: відсутність державної стратегії розвитку країни та суспільства на середньо- та довготривалу перспективу; недосконалість та суперечливість чинного законодавства в сфері національної безпеки; постійна трансформація урядових коаліцій, що призводить до періодичних загострень внутрішньополітичної ситуації в країні; надмірна заполітизованість основних суспільних груп; територіально-демографічна ситуація в Україні, а саме - протилежність поглядів щодо основного вектору державної політики на сході й заході країни, територіальна специфіка Криму; незадовільний стан Збройних Сил України та інших складових військової організації держави.

Електоральний розкол, що відбувся під час президентської кампанії 2004 року, засвідчив остаточну кризу як адміністративно-бюрократичної, так і кланово-корпоративної моделей реінтеграції, що змінювали одна одну в період 1991-1999 рр. Відтак, нині перед Україною постала необхідність переходу до нової громадсько-політичної моделі реінтеграції країни. Головною метою нової стратегії реінтеграції має бути не стільки подолання зовнішніх проявів дезінтеграції соціуму (електоральний розкол), скільки формування механізмів, що дозволяють підтримувати баланс та рівновагу між інтеграційними та дезінтеграційними складовими розвитку держави, нації, соціуму. Така модель, зокрема, передбачає реалізацію багатовимірної стратегії безпеки держави, яка поєднає адміністративні, економічні й громадсько-політичні інструменти інтеграції та консолідації українського соціуму.

Продовження невизначеності в законодавчій владі, неструктурованість діади “влада” - “опозиція”, стимулювання високої конфліктності соціальних сил в регіонах, збільшення напруги політичної боротьби, окрім територіального розколу, може призвести й до громадянського конфлікту. Виходом України з цього становища, на переконання автора, може бути лише стабілізація політичної ситуації, формування проукраїнського уряду, напрацювання адекватної стратегії просування у світі власних національних інтересів.

Нинішній стан українського соціуму, з його численними проблемними ситуаціями, вимагає стратегічної переорієнтації на пошук внутрішніх механізмів самоорганізації та розвитку. Можливі шляхи досягнення політичного консенсусу та соціальної злагоди такі: нівелювання конфліктів всередині еліти - політичної, бізнесової, регіональної тощо; подолання розколу між елітою та основною частиною громадян; створення комплексної програми національної консолідації та розвитку з метою прозорості, стабільності та спадкоємності державного розвитку. Задля подолання ментальних розбіжностей у суспільстві, які формувались впродовж століть, доцільним, на думку дисертанта, є використання авторитарних методів при збереженні, в цілому, ліберальної спрямованості внутрішньої та зовнішньої політики.

ВИСНОВКИ

У висновках здійснено узагальнення проведеного дослідження та визначено перспективні напрямки його продовження. У дисертаційній роботі обґрунтовано вирішення важливої наукової проблеми - політичної боротьби як суспільного явища і форми взаємовідносин соціальних сил у державотворчому процесі. Проведений у даному дослідженні політологічний аналіз політичної боротьби та її впливу на утвердження державності сучасної України дав можливість зробити такі висновки:

1. В основі ситуації суперечності політичних інтересів лежить суперечність соціальних потреб, які мають спільний предмет і задовольняються в існуючий системі політичної діяльності таким чином, що задоволення однієї з них блокує задоволення іншої і навпаки. Їх суб'єкти-носії стають суб'єктами політичної боротьби, а спільний для них предмет - предметом боротьби. Змістом останнього може бути як власне політична проблематика (зміцнення або збереження соціальними спільнотами їх політичних позицій, перш за все в структурах державної влади), так і питання неполітичного порядку, якщо вони розв'язуються засобами політичної діяльності.

2. Спрямованість діяльності суб'єктів на задоволення їх суперечливих політичних потреб, що визначається існуючою політичною системою, є їх політичними інтересами. Вони суперечливі постільки, оскільки, з одного боку, їх реалізація взаємообумовлена і припускає взаємодію їх носіїв у формі політичної боротьби, а з іншого боку - кожний інтерес реалізується в тій мірі, в якій виключається реалізація іншого.

3. Актуалізація політичної боротьби відбувається по мірі усвідомлення контрсуб'єктами суперечливості їх об'єктивних політичних інтересів, формування ними протилежних або суттєво різних цілей стосовно предмету боротьби і ворожих цілей щодо один одного. Ця творча процедура відбувається в межах більш або менш розвинутої політичної свідомості суб'єктів і не виключає різного роду помилок і викривлень.

4. Політичними інтересами стають лише такі окремі інтереси, які допускають свою інтерпретацію в якості інтересів загальних для наявної соціальної цілісності. Тому політична боротьба завжди розгортається навколо достатньо важливих, спільних для всього суспільства проблем, протилежно або суттєво по-різному витлумачених з позицій різноманітних окремих інтересів, яким надається характер загальних. Таку інтерпретацію допускають не всі, а лише окремі, найбільш масштабні інтереси, і тому головними суб'єктами політики взагалі та політичної боротьби, зокрема, є, перш за все, великі соціальні групи.

5. В якості теоретичної конструкції, що якісно відтворює політичну боротьбу, запропонована дворівнева модель, яка відображає на первинному рівні політичну боротьбу як протиріччя об'єктивних політичних інтересів суспільних прошарків і груп, а на вторинному рівні - живе протиборство політичних організацій, які представляють ці спільноти. Використання моделі політичної боротьби дозволяє: 1) типологізувати політичну боротьбу, використовуючи, як критерії характер її суб'єктів, її предмету, а також методів, які застосовуються супротивниками один до одного; одним з варіантів типологізації є розмежування дійсної та уявної політичної боротьби; 2) зауважити, що логіка розгортання політичної боротьби ґрунтується на суперечностях фундаментальних політичних інтересів великих соціальних спільнот, є довготривалою і нерівномірною, в процесі якої відкриті політичні конфлікти чергуються з компромісами, більш-менш тривалим нейтралітетом і навіть епізодичним співробітництвом.

6. Могутнім імпульсом будь-якої людської ініціативи є політичний конфлікт. Суспільство прагне до високих цілей загальної злагоди і благополуччя, але ніколи не досягає їх в повній мірі, оскільки будь-який соціальний рух містить в собі новий конфлікт і нову небезпеку для прибічників сприйнятої системи цінностей та ідеалів соціального розвитку. Будь-яке намагання позбавитись боротьби думок і волевиявлень призводить до стагнації суспільства, суть якої - в неконтрольованому стані і всезагальній ворожості. Інституціалізація і легітимація політичних конфліктів шляхом постійно діючого політичного дискурсу влади та опозиції може принести більше користі суспільству, аніж його замовчування.

7. Дієвими чинниками політичної боротьби в демократичному суспільстві є влада та опозиція. Вони постійно перебувають в стані політичного дискурсу, який складається з двох фаз: конфліктного дискурсу і дискурсу узгоджень. Саме конструктивна конфліктна взаємодія влади та опозиції дозволяє зберегти соціум як ціле, оскільки вони є політичним втіленням різноманітних соціальних інтересів і потреб. Інституціалізація політичного дискурсу влади та опозиції робить їх більш передбачуваними і суспільно корисними.

8. У соціально і політично неоднорідному суспільстві неможлива однодумність і єдність дій всіх його складових. Розбіжність корінних інтересів є об'єктивним соціальним підґрунтям появи політичної опозиції з боку тих груп, які вважають себе ущемленими. Опозиція до діючої влади і політики, яку вона проводить, може виявлятись як у масових протестних діях, так і в різноманітних формах опонування владі з боку політичних партій, профспілок, суспільних рухів, окремих груп, які представляють інтереси відповідних соціальних верств.

9. Вироблення, конституювання та забезпечення дії ефективної моделі суспільної систем є найважливішою, визначальною функцією еліти. Основу такої моделі складають раціоналізовані уявлення масової свідомості, узгоджені з власними переконаннями елітної групи щодо загальних засад ефективного суспільства. Слабкість нинішньої політичної еліти проявляється у відсутності в неї довгострокової програми реформ, в намаганнях механічно перенести на вітчизняний грунт основні цінності лібералізму, до чого явно не готова значна частина українського соціуму. Нинішній стан української еліти дозволяє стверджувати, що процес її формування ще не завершився. Вона не сприймається, як носій суспільної самосвідомості або провайдер громадянського інтересу та його реалізації.

10. Метою сучасної розвиненої держави є реалізація національних інтересів, які сприяють росту національної економіки і підвищенню міжнародного статусу країни. Досвід провідних держав свідчить, що основу національних інтересів складають приватні інтереси громадян, і лише спільність приватних і державних інтересів сприяє консолідації зусиль, спрямованих на безумовну реалізацію стратегічних і тактичних завдань. Зрозумілі цілі і завдання дозволяють розробити механізми реалізації національних інтересів сучасної держави. Сучасна Україна поки що не зуміла усвідомити значущість і об'єднуючу силу власних національних інтересів.

11. Досить неоднорідним є менталітет народу України, як результат багатонаціонального складу, історично різних витоків та стандартизуючого впливу техногенної цивілізації, міського способу життя. Вплив західної культури, особливо в останні роки, приніс зовсім не кращі цінності та зразки поведінки. І усе це разом узяте дозволяє говорити про вплив маргінальності на менталітет українського народу. Становлення української особистості має виступити чинником дефрагментації української ментальності. При цьому у виробленні стратегії особистісного формування слід свідомо та рішуче долати існуючі на ментальному ландшафті елементи фобій, рештки всіляких комплексів меншовартості, історичної скривдженості тощо.

12. Більш драматичними з точки зору державотворення і національних інтересів України виявились популістські методи, які використовувались на президентських перегонах 2004 року. Саме жага влади в будь-який спосіб змусила претендентів на пост глави держави та їх прибічників розколоти Україну на схід і захід і замість того, щоб подолати суперечності, які історично склалися між населенням різних частин держави, зробити рішучі кроки в бік консолідації суспільства, що є природним обов'язком відповідальних політиків, протиборчі команди розділили суспільство, вдалися до сепаратистських заходів, що поставило під загрозу цілісність держави.

13. Конфлікт і компроміс, конфлікт і консенсус, конфлікт і гармонія - неодмінні супутники людської цивілізації. Взаємодіючи і змінюючи одне одного, вони забезпечують існування і визначають розвиток будь-якого суспільства і людства в цілому. Ідеї і теорії безконфліктного суспільства - соціальна утопія, а спроби його створити - шлях до застою, великих жертв і катастроф. Не випадково на Заході давно вже стало аксіомою твердження про те, що свобода і демократія - це політика існування в конфлікті, це - безперервний конфлікт.

14. Поступ держави, її авторитет залежать значною мірою від ступеню консолідації народу, котрий творить цю державу. Чим вищий рівень згуртованості нації, тим менше конфліктів у суспільстві, а відтак державний організм виглядає перспективнішим на шляху свого розвитку. В цьому контексті нинішній стан українського соціуму, з його численними проблемними ситуаціями, вимагає стратегічної переорієнтації на пошук внутрішніх механізмів самоорганізації та розвитку.

Підсумовуючи все вищесказане, можна констатувати, що нині Україна в черговий раз опинилася на роздоріжжі вибору між двома базовими варіантами подальшого політичного розвитку. Перший варіант, який свого часу обрали демократичні країни Європи і Північної Америки - це розбудова консолідованої узгоджувальної моделі демократії. Його реалізація потребує політичної волі і зусиль, необхідних для подолання руйнівної інерції минулих політичних практик. Другий варіант - це продовження “війни на знищення” між політичними силами через придушення опонентів та нав'язування власних правил будь-якою коаліцією. Вибираючи між цими двома напрямками, необхідно усвідомлювати, що, зберігаючи старі підходи, ми консервуємо конфлікти, які розколюють суспільство.

Позачергові парламентські вибори 2007 року мало що змінили в стані політичних сил, тому порозуміння та примирення мають бути не абстракцією рафінованих політиків, а вимогою часу, що базується на здоровому глузді та на історичному досвіді, який переконливо свідчить, що у будь-якій війні до переможного кінця переможців не буває.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія:

1. Побочий І.А. Політична боротьба: праксеологічний вимір / Монографія. - К.: Абрис, 2007. - 352 с. - 20,46 д.а.

Рецензія: Чемшит О.О. Рецензія на книгу: Побочий І.А. Політична боротьба: праксеологічний вимір // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: “ІНТАС”, 2007. - Вип. 27. - С. 270-271.

Статті у наукових фахових виданнях:

2. Побочий І.А. Боротьба за створення “партії влади” в процесі демократичної трансформації українського суспільства // Політологічний вісник.
Зб-к. наук. праць. - К.: Знання України, 2006. - Вип. 22. - С. 157-169.

3. Побочий І.А. Влада та опозиція: конфліктний аналіз взаємовідносин // Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - 1(51) січень - лютий 2007. - Дніпропетровськ: Вид-во “Грані”, 2007. - С.115-119.

4. Побочий І.А. Влада та опозиція як суб'єкти політичної боротьби в процесі державотворення в Україні // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - Київ; Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2005. - Вип. 7. - С.282-290.

5. Побочий І.А. Вплив комуністичних та соціалістичних ідей на українське державотворення // Політологічний вісник. Зб-к наук.праць. - К.: Знання України, 2006. - Вип. 21. - С.158-169.

6. Побочий І.А. Вплив протистояння політичних сил на формування стратегії національної безпеки України // Політичний менеджмент. - Український науковий журнал. - 2007. - № 4 (25). - С.41-47.

7. Побочий І.А. Групи інтересів як легальна форма участі в політичному протистоянні // Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - 3(41) травень - червень 2005. - Дніпропетровськ: Вид-во “Грані”, 2005. - С.137-140.

8. Побочий И.А. Элита классическая и элита украинская: ее место в политической борьбе // Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - 3(47) травень - червень 2006. - Дніпропетровськ: Вид-во “Грані”, 2006. - С.112-116.

9. Побочий І.А. Інтереси та потреби соціальних груп в системі політичної діяльності // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. - Вип. 18. - Львів: Вид-во Нац. Університету “Львівська політехніка”, 2006. - С.160-164.

10. Побочий І.А. Комунікативна складова політичного дискурсу між владою та опозицією // Нова парадигма: Журнал наукових праць / Гол. ред. В.П.Бех. - Вип.. 63. - К.: Вид-во НПУ імені М.П.Драгоманова, 2007. -
С.136-147.

11. Побочий І.А. Конфліктний характер взаємовідносин влади та опозиції в демократичному суспільстві. Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - 2(52) березень-квітень 2007. - Дніпропетровськ: Вид-во “Грані”, 2007. - С.123-127.

12. Побочий І.А. Конфлікт та консенсус як дієві чинники політичної боротьби // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: ТОВ “ХХІ СТОЛІТТЯ: ДІАЛОГ КУЛЬТУР”, 2005. - Вип. 18. - С.124-131.

13. Побочий І.А. Національні та політичні інтереси соціальних груп: сутність та особливості формування в Україні // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: ТОВ “ХХІ СТОЛІТТЯ: ДІАЛОГ КУЛЬТУР”, 2004. - Вип. 17. - С.61-68.

14. Побочий І.А. Особливості формування партійної системи України як арени політичної боротьби // Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - 3(53) травень-червень 2007. - Дніпропетровськ:
Вид-во “Грані”, 2007. - С.131-135.

15. Побочий І.А. Політична боротьба як форма взаємодії суб'єктів політики// Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - 5(49) вересень-жовтень 2006. - Дніпропетровськ: Вид-во “Грані”, 2006. - С.119-123.

16. Побочий І.А. Політична опозиція та інституційні передумови її формування // Вісник Харківського національного університету. “Питання політології”. - 2006. - № 737. - С.56-63.

17. Побочий І.А. Популізм як метод політичної боротьби в сучасному політичному процесі // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: “ІНТАС”, 2007. - Вип. 23. - С.182-192.

18. Побочий І.А. Природа політичної боротьби та її особливості в процесі державотворення в Україні // Нова парадигма: Журнал наукових праць / Гол. ред. В.П.Бех. - № 38. - К.: Вид-во НПУ імені М.П.Драгоманова, 2004. - С.134-140.

19. Побочий І.А. Проблема моделювання ідеальної ситуації політичної боротьби// Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: ТОВ “ХХІ СТОЛІТТЯ: ДІАЛОГ КУЛЬТУР”, 2005. - Вип. 19. - С.222-231.

20. Побочий І.А. Проблеми теоретичної реконструкції політики як передумови вивчення політичної боротьби // Політологічний вісник. Зб-к. наук. праць. - К.: ТОВ “ХХІ СТОЛІТТЯ: ДІАЛОГ КУЛЬТУР”, 2005. - Вип. 20. - С. 131-140.

21. Побочий І.А. Система національно-державних інтересів та боротьба за їх реалізацію // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 36. - К.: Ін-т держави і права ім.. В.М.Корецького НАН України, 2007. - С.576-583.

22. Побочий І.А. Трансформація сучасної української еліти та її місце в політичній боротьбі // Вісник Севастопольського національного технічного університету. - Серія: Політологія. - № 88. - 2007. - С.34-42.

23. Побочий І.А. Шляхи досягнення політичного консенсусу та соціальної злагоди в суспільстві // Нова парадигма: Журнал наукових праць / Гол. ред. В.П.Бех. - Вип. 66. - К.: Вид-во НПУ імені М.П.Драгоманова, 2007. -
С.139-147.

Публікації, які додатково відображають результати дисертації

24. Побочий І.А. Витоки та сучасний стан української політичної еліти та її роль в політичній боротьбі // Інтелігенція і влада. Громадсько-політичний науковий збірник. Вип. 7. Серія: Політологія. - Одеса: Астропринт, 2006. - С.107-113.

25. Побочий И.А. Гуманитарная составляющая формирования профессиональной элиты // Роль гуманитарного образования в формировании профессионально-технической элиты: Материалы всеукраинской научно-практической конференции (18-19 октября 2007 г.). - Днепропетровск: НМетАУ, 2007. - С.18-19.

26. Побочий І.А. Деякі особливості державотворення в Україні // Філософія, культура, життя. Міжвузівський збірник наукових праць. Випуск 14. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2002. - С.216-217.

27. Побочий І.А. Менталітет українського суспільства та його вплив на перебіг політичної боротьби // Аксіологічні аспекти трансформації сучасного українського суспільства. Всеукраїнська науково-практична конйеренція 27-28 квітня 2007 року (м. Івано-Франківськ) (Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції). - Івано-Франківськ. - 2007. - С.127-128.

28. Побочий І.А. Особливості формування української еліти та її місце в політичній боротьбі // Роль гуманитарного образования в формировании профессионально-технической элиты: Материалы всеукраинской научно-практической конференции (18-19 октября 2007 г.). - Днепропетровск: НМетАУ, 2007. - С.18-19.

29. Побочий І.А. Політичне протистояння на сучасному етапі державотворення та його висвітлення у викладанні політології // Гуманітарна освіта в профільних вищих навчальних закладах: проблеми і перспективи: Матеріали VІ Всеукраїнської науково-практичної конференції 16-18 березня 2005 р.: В 2 т. - Т. 1 / За заг. ред. А.Г.Гудманяна, О.В.Петренка. - К.: НАУ, 2005. - С.236-237.

30. Побочий І.А. Популизм как метод политической борьбы // Політологічні, соціологічні та психологічні виміри перехідного суспільства: як зробити реформи успішними. Збірник матеріалів Третьої міжнародної наукової конференції 22-24 червня 2006 року. - Т.1 - Суми.: Вид-во СумДУ, 2006 - С.67-70.

31. Побочий І.А. Природа груп інтересів та їх місце в політичному процесі // Міжнародна наукова конференція “Дні науки філософського факультету-2005” (26-27 квітня 2005 року): Матеріали доповідей та виступів. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2005. - Ч. VІ. - С.84-86.

32. Побочий І.А. Співробітництво як форма політичної взаємодії носіїв політичних інтересів // Дні науки філософського факультету-2007: Міжнародна наукова конференція (18-19 квітня 2007 року): Матеріали доповідей та виступів. - К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2007. - Ч.VІ. - С.92-93.

33. Побочий І.А., Булгаков В.А. Політичний інтерес в контексті політичної боротьби в Україні // Збірник наукових праць Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - Вип. №3. - К.: ВІКНУ, 2006. - С.186-190.

Размещено на Allbest.ru