Еволюція системи доктринального забезпечення зовнішньої політики США повоєнного періоду

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

УДК 327(73:477)

ДАШКЕВИЧ Андрій Вікторович

ЕВОЛЮЦІЯ СИСТЕМИ ДОКТРИНАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ США ПОВОЄННОГО ПЕРІОДУ

23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем і глобального розвитку (політичні науки)

Автореферат дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

Київ-1998

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі європейських та американських досліджень Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

Науковий консультант доктор історичних наук

КАМІНСЬКИЙ Євген Євменович

Завідувач відділом європейських та американських досліджень ІСЕМВ НАН України

Офіційні опоненти доктор історичних наук, професор

кафедри загальної історії Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова ХИЖНЯК Ігор Антонович

доктор історичних наук, професор

зав. Кафедрою нової та новітньої історії зарубіжних країн Національного університету ім. Т.Шевченка ГОНЧАР Борис Михайлович

доктор політичних наук, директор Інституту менеджменту і бізнесу МАУП, професор БЕБИК Валерій Михайлович

Провідна установа Одеський державний університет ім. Д.І. Мечникова,

кафедра міжнародних відносин

Захист відбудеться 23 грудня 1998 року о 15 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради

Д.01.11.03 при Інституті світової економіки та міжнародних відносин НАН України за адресою: 252030, Київ-30, вул. Леонтовича, 5, актовий зал.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, Київ-30, вул. Леонтовича, 5.

Автореферат розісланий 18 грудня 1998 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

Кандидат історичних наук ДУДКО І.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. З падінням Берлінського муру і розчленуванням СРСР в Сполучених Штатах розгорнулися пошуки доктринального «замінника» політики «холодної війни», адекватного новим реаліям системи міжнародних відносин. Теоретична й політична актуальність дисертації визначається системним з'ясуванням витоків, еволюції і змісту головних доктрин міжнародної стратегії цієї держави, принципів захисту національних інтересів, позиції щодо перехідних суспільств, стану і перспектив розвитку підходів до посткомуністичних держав, насамперед України.

Дисертант вважає, що з використанням нових для вітчизняної політології дослідницьких методів і підходів можна оптимізувати дослідження постбіполярної системи міжнародних відносин, глибше зрозуміти причини й характер «холодної війни», роль США у її розв'язанні. Аналіз явищ, процесів і подій 1945-1989 років забезпечує також належне розуміння проблемності для людства спроб подолати ідейно-політичну спадщину «холодної війни».

Подальше зростання впливів США в сучасній системі міжнародних відносин, залежність змін у ній від використання Вашингтоном певних доктринальних засад зумовлює теоретичну й політичну доцільність пошуків відповідей на складні питання сучасності у стратегії повоєнних адміністрацій Білого дому. У загальному сенсі теоретична й політико-прикладна актуальність даного дослідження визначена і входженням цієї держави до трансатлантичних та суто європейських об'єднань у поєднанні з триваючою невизначеністю ставлення до перебігу подій у світі.

Відтак, еволюція доктрин і концепцій зовнішньої політики США доби «холодної війни», внутрішні важелі впливу на формування їх посутньої спрямованості та цілей, ідеологічні виміри параметрів національних інтересів, принципів і форм їх реалізації стали об'єктом даної дисертації. На цій основі бачиться можливість прогнозного аналізу та висновків. Спонуки і причини вибору змістовної спрямованості, цілі принци і наслідки реалізації стратегії США для світу й, зокрема, України від часів Г.Трумена до другого президентства Б.Клінтона включно стали предметом даної праці.

Головне завдання дослідження полягає у тому, щоб відтворити системну еволюцію ідеології, доктрин і концепцій повоєнної зовнішньополітичної стратегії США та на основі їх співставлення з політичною практикою з'ясувати базові аспекти спрямованості, змісту, проблем і суперечностей, на які наражається офіційний Вашингтон у спробах оновити глобальну стратегію й адаптувати її до сучасних умов.

Цілями дисертації є: розкрити спільне й особливе у зовнішньополітичній ідеології США; класифікувати доктрини доби «холодної війни»; вивчити суть створюваної нині нової зовнішньополітичної ідеології; відтворити корені та еволюцію «американізму» як ідеологічної основи американської міжнародної стратегії; відстежити співвідношення і рівні взаємовпливів глобальних, регіональних і локальних інтересів у зовнішній політиці США у ретроспективі та в контексті радикальних змін наприкінці 20-го століття; з'ясувати взаємозв'язок і логіку використання традицій антикомунізму доби «холодної війни» та «нового мислення» з погляду їх впливу на міжнародну стратегію Вашингтона другої половини 80-х років до дезинтеграції СРСР; виявити спонуки, причини і наслідки ідеології зовнішньої політики адміністрації Дж. Буша щодо СРСР на останньому етапі його існування; відтворити ідеологічні традиції американської держави в світлі впливу на формування і реалізацію курсу Білого дому щодо України; критично переосмислити існуючі оцінки міжнародної політики та ідеології її здійснення адміністрацією Б.Клінтона; дослідити еволюцію концепцій і практичної позиції США щодо розвитку американо-українських відносин.

На захист виносяться наступні положення і постулати:

авторська концепція незавершеності або неповної завершеності «холодної війни» з падінням Берлінського муру й дезинтеграцією СРСР, основана на ствердженні, що ідея її переможного для західних демократій закінчення не зовсім відповідає характерові сучасної системи міжнародних відносин, ідеалізує демократичні перетворення, ігнорує ретроградні тенденції у ряді країн і, врешті, не повністю враховує триваюче системне протистояння по вісі «диктат сили -- рівність всіх держав перед міжнародним правом»: замість однієї «ясної і очевидної небезпеки» за умов «холодної війни» сучасний світ одержав дифузні ризики - від шовінізму, проблем меншин і масової міграції до ядерного нерозповсюдження і війни;

«холодна війна» була складнішим явищем, ніж це подавалось зарубіжною й вітчизняною наукою, включаючи з боку США подвійне стримування (нацизму, фашизму, політичного тоталітаризму взагалі);

американськими доктринами часів «холодної війни» передбачалось, насамперед, послаблення СРСР, його системна трансформація, а не ліквідація як держави: політика стримування та визволення розмивала підвалини соціалізму, вела до його корозії, але водночас ліквідація СРСР як держави розглядалась тільки гіпотетично;

безумовне верховенство національних інтересів у стратегії США поглиблювало суперечності між намірами і засобами їх реалізації;

за первинності «подолання комуністичного тоталітаризму» США ставили в центр демократизацію, а на практиці в роки «холодної війни» часто робили ставку на режими і сили правого «забарвлення»;

як доктринально, так і на практиці зовнішня політика США часів «холодної війни» користувалась підтримкою всередині країни (консенсус верхів і більшості населення);

в сучасному світі складніше з'ясувати пріоритети та блокову приналежність національних акторів системи міжнародних відносин;

зовнішній курс США із «завершенням холодної війни» ще не має адекватного науково-ідеологічного забезпечення;

вперше за повоєнні десятиліття США 1990-х років опинилися перед фундаментальним вибором у зовнішній політиці - такого безпрецедентного випробування здатності зберегти глобальне верховенство невоєнними чинниками сили американці в новітній історії ще не проходили;

зміни цивілізаційного характеру не заторкнули принципового положення доктрин зовнішньої політики США: «явного призначення» у демократизації міжнародних відносин та суспільних систем.

Хронологічні рамки дослідження визначені самою ідеєю дисертації. Більшість базових положень і практичних ідей, що ними керується Білий дім у 90-ті рр., розроблялися в ході «холодної війни». У глибшій давнині лежать витоки «ізоляціонізму», «балансу сил», «міждержавної рівноваги», «інтервенціонізму», «містичності» американської місії.

Апробація наукових праць автора. Окремі положення, судження, узагальнення і висновки дисертанта представлені в аналітичній доповіді «Політична стратегія США щодо України», підготовленій 1998 року на замовлення МЗС України; в індивідуальних монографіях «На роздоріжжі. Виклики сучасності і парадокси зовнішньої політики США» та «Політика США щодо України (Витоки. Концептуальні основи. Практична еволюція)»; колективній монографії «США й Україна на шляху до партнерства»; аналітичній розробці «Принципові засади зовнішньополітичної стратегії США: від Трумена до Рейгана», статтях. Достовірність теоретичних результатів підтверджена оцінками наукової громадськості та замовниками наукової продукції дисертанта.

Структурно дисертація складається з вступу, шести розділів, а також узагальнень і висновків, приміток та джерельно-бібліографічного списку.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано наукову і політичну актуальність теми, визначено об'єкт і предмет дослідження, його завдання і цілі, окреслено концептуальні підходи автора, суть базових положень, що виносяться на захист, теоретичне і практичне значення, ступінь і характер апробації.

Перший розділ Стан наукової розробки проблеми, дослідницькі методи, операціоналізація основних понять виділено в окремий з огляду на спеціальну спробу переосмислення усталених положень, використання нетрадиційних для вітчизняної політології дослідницьких методів та власні тлумачення окремих понять.

Такою постановкою проблеми зумовлено той факт, що базою для розробки наукових положень, висновків і практичних пропозицій послужили експертні оцінки, які містяться в офіційних документах дипломатії та цільових аналітичних доповідях мозкових центрів США, монографіях, дисертаціях і концептуальних статтях американських політологів. Для них особливо важливим є розкриття спонук, якими керуються лідери США у прийнятті рішень щодо міжнародного курсу.

У центрі уваги американських науковців початку 1990-х років перебував реаналіз міжнародних концепцій США. Докторант Роза МакДермотт, зокрема, критично оцінює такий аспект американської міжнародної політики, як неспівмірність закладеного в ній ступеня ризику з впливом на розвиток національних суспільств, блоків держав і цивілізації в цілому. Більшість американських докторантів приділяє увагу еволюції адміністрації Р.Рейгана як учасниці творення завершального поштовху до глобальних змін. Зразком еволюційного підходу є дисертація Дана МакІнтайєра (Прінстонський університет) «Політичне обгрунтування і національний інтерес США: три великі трансформації». Окремим напрямом такого роду праць є аналіз противаг, які обмежують реалізацію цілей, поставлених у ряді доктрин повоєнного періоду. Однак, спостерігається ідеалізація, а критика зосереджується на «вадах» дипломатії, не виводиться з системних міркувань.

Характерною ознакою підходу американських дослідників 90-х рр. є прагнення співставляти висновки з нормами моралі. У підгрунтя аналізу кладуться праці теологів та апокаліпсичні доктрини всесвітньої змови, елітно контрольованого масонства тощо. Такий напрям досліджень зміцнився у зв'язку з президентством Р.Рейгана. Його спектр досить широкий: від констатації «кінця епохи» (Т.Уайт) до лише «завершення перехідного періоду в американській політиці» (Д.Броудер).

Наступний тематичний блок американських досліджень представляє собою аналіз доктрин і концепцій на межі кількох гуманітарних дисциплін. Зокрема, «ідеалісти» в політичному процесі однобічно сприймають переговорний процес, міжнародно-правові документи, арбітражі й т.п., переносячи способи розв'язання національних проблем у міжнародну політику. Вони як би виходять з централізованого впливу на світове співтовариство та його національних учасників. «Реалісти» заперечують такий підхід як штучний саме з огляду на відсутність структур для здійснення спільної міжнародної політики, на зразок поліції, судів та в'язниць.

Американістика в колишньому СРСР керувалася єдиним (класовим) підходом, що вело до упередженості, заперечувало альтернативність. Перебільшувався рівень розходжень між програмами і політикою вищих ешелонів влади США та їх баченням широкими верствами населення. Де-факто ж, з певними нюансами Білий дім вочевидь опирається на волю виборців. Елементом негативного впливу на підходи і результати досліджень радянської американістики, було «принципове» використання Ленінових праць на підтвердження будь-якого посутнього висновку.

Та огульне відкидання здобутків радянської американістики дисертант вважає шкідливою для науки крайністю. З погляду на цілі дисертації, нам імпонує оцінка авторів фундаментальної монографії «США. Політична думка й історія» (М., 1976): «…захисники класичної американської спадщини прагнуть довести… ніби американська форма й відповідний їй спосіб життя є не лише унікальними, але й в кінцевому рахунку вінчають, мовляв, магістральний шлях розвитку всього людства». Такі тлумачення вели до об'єктивності, притаманної класичній політології.

З плином часу зберігають наукову цінність праці дослідників з московських академічних інститутів, особливо присвячені структурним питанням, критиці ідеології та діяльності служб і відомств, специфіці їх організації та зв'язків з науково-ідеологічними центрами. Коли йдеться про доктрини зовнішньої політики США, то сучасні російські дослідники часто виступають з упереджених позицій, що, зокрема, характерно матеріалам журналу «США. Экономика. Политика. Идеология», де, з іншого боку, має місце відхід від критичності щодо великодержавницької тенденції у стратегії США. Вона подається у світлі суперництва за сфери впливу, що розглядається як обов'язкове явище. Хоча не можна стверджувати, що тільки в цьому полягає лінія журналу. Російські інститути, що обслуговують правлячі еліти, особливо критично оцінюють зовнішню політику США в її цільових установках. Цим, зокрема, позначена монографія Російського інституту стратегічних досліджень США в новом мире: пределы могущества (М., 1997).

Українська американістика радянських часів, за зрозумілої заідеологізованості, створила цілий ряд солідних праць, які стали вагомим внеском у розуміння внутрішніх витоків ідеології і політики США на світовій арені, впливів американо-радянських відносин, зокрема, в регіоні «Східна Європа». В Інституті соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР під керівництвом академіка А.М.Шлепакова була створена школа американістики, розробки якої, особливо, в галузі етнополітики зайняли провідні позиції на теренах всього СРСР. Історією зовнішньої політики цієї держави успішно займалися фахівці Київського та Одеського університетів на чолі з Г.М. Цвєтковим та С.Й. Аппатовим.

З останніх часів, насамперед, заслуговують на увагу дисертації і публікації, присвячені глобальній стратегії США, проблемам формування і реалізації курсу Вашингтона щодо України та інших держав СНД, пошукові нових концептуальних підходів до головних конкурентів в економічній сфері. Глибинна логіка американських досліджень чітко простежується у концепції професора І. Хижняка. Суттєвий вплив на позицію дисертанта справили праці професора Б.Гончара, надто коли йдеться про регіональні аспекти зовнішньої політики США. Політика США щодо Східної Європи грунтовно досліджена д.і.н. О.Потєхіним. Військово-політичний і прогнозний аспекти доктринального забезпечення глобальної стратегії США розкрито в працях д.і.н. О.Гончаренка. Українському виміру міжнародної стратегії США в 20-му столітті присвячено ряд праць д.і.н. Є. Камiнського. Заслуговують на увагу колективна монографія «Українська державність у ХХ столітті» (Київ: Політична думка, 1996), індивідуальна монографія молодого дослідника О. Павлюка «Боротьба України за незалежність і політика США. 1917-1923» (Київ: КМ Academia, 1996), авторська монографія Ю. Павленка та Ю.Храмова «Українська державність у 1917-1919 рр. Історико-генетичний аналіз» (Київ: Манускрипт, 1995).

Дисертант віддав перевагу аналітичним методам, розуміючи під поняттям аналіз використання певних рамок у класифікації одержаної інформації, впровадження індуктивної і дедуктивної логіки, окреслення термінів та усвідомлення їх суті, з'ясування критеріїв певних суджень, організацію інформаційної бази з пристосуванням її до поставлених цілей. Першим виступає дескриптивний аналіз при розумінні описовості не як механічного відображення дійсності, а як пояснення явищ і подій через сукупний пошук відповідей на питання «що» і «чому». Другим є перспективний або ж прогностичний аналіз, що бере на себе функцію описання майбутнього на основі співставлення і критичного переосмислення відомих історичних фактів, подій та їх тлумачень. Інформативна основа тут закладена у минулих подіях. Саме тому дескриптивний і прогностичний методи часто виступають як паралельні. Третій - нормативний аналіз, а саме: узалежнення положень і суджень від суспільних цінностей та преференцій конкретних політиків. Узагальнення і висновки робляться тут крізь призму розуміння методології у світлі авторського осмислення цінностей. Заключною частиною аналітичного пріоритету виступає прескриптивний аналіз як засіб оптимізації нормативного та дескриптивного методів. Йдеться про авторські положення, судження і висновки щодо кроків і дій, здатних посприяти запровадженню суспільних цінностей. Він особливо ефективний при спробі пояснити зовні неадекватні традиціям і ситуації поступки політиків або пропозиції експертів.

У положеннях і висновках дисертант базується на ідеї комплексної взаємозалежності як такій, що точніше пояснює магістральний напрямок розвитку системи міжнародних відносин.

Специфічно тлумачаться такі поняття: зовнішня політика США - «спосіб розв'язання міжнародних конфліктів і форма захисту національних інтересів»; стратегія - усталені, чинники реалізації принципових постійних цілей; суперпотуга - держава з прагненням і здатністю змушувати інших учасників міжнародного процесу діяти певним чином та має намір домінувати у глобальному вимірі; політична культура - система пануючих у суспільстві вірувань, принципів, позицій, цінностей, почуттів і оцінок політичної системи своєї країни та ролі особистості в ній; політична система - правлячий режим, спонукальні політичні інститути (партії, групи інтересів, преса) і надбудова (влада і бюрократія), ідеологія державної політики та світобачення народних мас; політичний процес - політичні дії, конфлікти та способи їх розв'язання, входження у договірні відносини та союзи, діяльність партій, рухів, груп інтересів та особистостей суспільної значущості, прийняття рішень; доктрина - теоретична і нормативна основа політичної стратегії; принцип - базове положення конкретної доктрини зовнішньої політики США; «федералістська домінанта» - «неприпустимість посягань на цілісність федеральної держави однаковою мірою з державою унітарною»; «холодна війна» - ідеологія і політика системного протистояння очолюваних наддержавами блоків у їх протиборстві за глобальне верховенство за паралельних зусиль США нейтралізувати японський і німецький мілітаризм, не допустити відновлення нацизму та експансіонізму, зміцнити й стабілізувати західний союз держав.

У розділі 2 Ідеологічні основи та офіційні доктрини зовнішньополітичної стратегії США проаналізовано основи зовнішньополітичної стратегії США, живильним джерелом якої залишається ідея політичного місіонерства. Автор вважає важливішими таких два напрями дослідження, як причини сходження США від початкової вразливості до глобальної значущості та співвідношення між базовими документами американської демократії й реальними намірами і способами їх реалізації.

На американській дипломатії завжди позначалися суперечності між демократичними засадами правоформуючих документів, заявами лідерів, національними інтересами та їх інтерпретаціями. Водночас при використанні різними адміністраціями відмінних за змістом доктрин і концепцій існує наступність, зумовлена двоєдиною обставиною: безумовним верховенством національних інтересів та наявністю «формальних» (офіційних) та «неформальних» (умовних або неофіційних) політико-правових доктрин.

Властива американським дослідникам схильність пов'язувати початок інтервенціонізму з президентством У. МакКінлі й Т. Рузвельта гальмує об'єктивність в оцінках. Адже вся історія США від 4 липня 1776 р. і до війни з Іспанією 1898 р. - це поетапна експансія. Навіть ініціатор ізоляціонізму Дж. Вашингтон був прибічником територіального розширення. Інша справа, задіяність американців у перебіг подій за океаном. Вона до Першої світової війни справді була низькою: віддаленість від гарячих точок планети спонукала ізоляціонізм за відсутності адекватних засобів пересування людей і техніки та доставки зброї. Країна мала обмежений людський і економічний потенціал. Проявом подвійності між ізоляціоністським середовищем і глобальними прагненнями стало територіальне розширення країни через спритне маневрування між Францією та Великобританією. Заявивши нейтралітет щодо наполеонівських походів, США дотримувалися ізоляціонізму. Засуджуючи тиранію британців і французів, держава претендувала на «особливість». Зберігши європейську експансіоністську традицію щодо Нового світ, американці прагнули демократизувати пояснення: то було освоєння «територій». Втім, ще Дж. Монро заявив, що експансія потрібна його державі аби стати суперпотугою.

Автор виходить із взаємозамінності інтервенціонізму та ізоляціонізму в світлі їх спрямованості на забезпечення глобальних інтересів США.

Ідея політичної і воєнної відмежованості від подій у Європі запроваджувалася в світлі «явного призначення», що створює додаткові труднощі для прибічників концепції ізоляціонізму США. Засновники держави насправді просто були переконані у недоцільності втручання ще слабкої держави далеко за кордоном, ставлячи в центр проголошену Б. Франкліном ідею США як «притулку для людства». Дж. Полк став першим президентом, котрий офіційно використав термін «явне призначення» щодо зовнішньої стратегії США. 4 березня 1845 р. він сформулював її як «віру», що його країна «Божественним Чином спрямовується на те, щоб правити від моря до моря». Сьогодні йдеться про залучення до реалізації даної ідеї «держав, які уже успішно перейняли все краще від Америки». Запроваджено термін «новий універсалізм». Його автор Краутхеммер писав: «старий універсалізм (від 1945 р.) всього розмаїття Об'єднаних Націй базувався на помилковому судженні, що структура породжує спільність» (через ООН постане світова спільність). «Новий універсалізм» виходить з того, що спільність створює структуру.

Має місце виокремлення США як наддержави з моральними основами зовнішньої політики. Серед складових «явного призначення» особливе місце посідає така теза: американське втручання демократичне за намірами, що відрізняє його від європейського варіанту, американці «приходять» аби врятувати демократію. Європейські війни цинічні, американські ж спрямовані на захист прав народів зарубіжних країн.

У самому поділі доктрин на офіційні та суто ідеологічні закладена ілюзорність мети «явного призначення», тобто системної американізації глобальних, регіональних і національних процесів та явищ. Звідси й конфліктність між офіційними доктринами і базовою ідеологією. З іншого боку, якраз остання несе в собі постійне.

У розділі 3 Новий традиціоналізм у зовнішньополітичній стратегії дисертант, насамперед, здійснює періодизацію еволюції ідеології зовнішньополітичної стратегії США від завершення Другої світової війни до розпаду СРСР. Виділено 5 стратегічних періодів: наступально-формуючий етап протидії комунізмові від смерті Ф.Д.Рузвельта до агресії у В'єтнамі; непевність доби адміністрацій Білого дому Р.Ніксона-Дж.Форда-Дж.Картера; вирішальний наступ антикомунізму (1981-1984 рр.); реагування на «виклик» перебудови в СРСР (до кінця 1991 року); пошуки нової стратегії у світі (після 1991 р.).

Крайності в стратегії Г.Трумена виглядали серйозними: від ідей «нових реалістів», які вважали, що моральність і альтруїзм не можуть мати місця у світових справах, й аж до рецепту «місіонерів», переконаних у доцільності для США взяти на себе роль викорінювача зла на планеті. Його адміністрація обрала доктрину стримування комунізму та його основного носія - СРСР. Радянська спроба перетворити Східну Європу у сателіта тільки підштовхнула рух до «холодної війни» та стримування. Останнє було двостороннім: США протистояли намірам Москви поширити комуністичну систему на інші держави, а СРСР протидіяв зусиллям зміцнілого у війні Вашингтона повсюдно насаджувати американський спосіб життя. «Холодна війна» була наслідком ідеологізованості міжнародних відносин, в основі чого лежав страх. Така методологія позбавляє випадковості «холодну війну». Дисертант вважає спадщиною епохи протистояння суперечки про те, яка сторона почала, хоча остаточне формальне затвердження курсу на «холодну війну» відбулося в конгресі США 27 лютого 1947 р. під час розгляду «радянського прориву» в Грецію. Ключовим елементом стримування комунізму президент називав поєднання допомоги враженим економікам Заходу та послаблення СРСР різними методами. І саме такий комплекс ідей доцільно називати доктриною Трумена.

Далі, скориставшись тиском Москви на країни Східної Європи та Китай, її підступами у Греції і масштабним воєнним конфліктом у Кореї, адміністрації Г.Трумена і Д.Ейзенхауера стали на шлях глобального наступу проти комунізму, а подекуди й необмеженого втручання у внутрішні справи багатьох країн.

Одним з ключових моментів платформи Д.Ейзенхауера стали звинувачення на адресу демократів у тому, що вони кинули «напризволяще» прибалтійські республіки, країни Східної Європи, Тайвань тощо. Платформа республіканців базувалась на формулі творця доктрини визволення Дж. Ф. Даллеса: «політика, яку ми пропонуємо, відновить заразливі визвольні впливи, властиві свободі. Вони неминуче створять напруження і стреси у поневоленому світі, що зробить правителів безсилими у спробах продовжити хижацькі методи і означатиме початок кінця». Подальші пошуки привели до того, що Ейзенхауер навесні-влітку 1953 р. висуває ідею «великої триєдиної стратегії» - комбінації стримування, глобального відлякування ядерним покаранням, визволення контрольованих комуністами регіонів за допомогою економічного, напіввоєнного та психологічного методів. Де-факто гору взяло «відлякування» СРСР, що було покладено в основу доктрини «масованої відсічі».

«Остаточна» всеохоплююча доктрина Ейзенхауера - поширення американських впливів і насадження власного варіанту суспільного розвитку на глобальному зрізі - постала навесні 1957 р. у процесі пошуків форм протидії підступам комунізму на Близькому Сході. Її суть у словах президента: «По-перше, життєві інтереси Америки простягаються на увесь світ… По-друге, у нас існує спільність інтересів з кожною нацією вільного світу. По-третє, взаємозалежність інтересів вимагає високої поваги прав і миру для всіх народів».

На виборах 1960 р. демократами розігрувалась теза динамічного президентства. Кеннеді обіцяв активні дії на міжнародній арені, висунувши основною ідею величі Америки як останньої надії цивілізації. Справді динамічний і забезпечений громадською підтримкою, він вважав свою країну здатною продовжити масштабний наступ проти СРСР, прискорити гонку озброєнь і водночас подолати бідність та інфляцію. В узагальненому вигляді доктрина Кеннеді полягала у створенні такого міжнародного середовища, яке б сприяло демократизації світу. Інший аспект - пріоритетність «третього» світу з точки зору недопущення ідей комунізму. Свої підходи він будував на тому, що радянсько-американське суперництво вийшло на етап боротьби за визначення напрямків суспільного розвитку біднішої половини планети.

Відчувши себе переможцем під час кубинської кризи, Кеннеді продемонстрував готовність до змін. Він ініціював тезу про можливість «дипломатії кооперування» з Радянським Союзом. Йому частково належить ідея ядерного балансу з СРСР та використання ядерної зброї як фактора стримування. У цей час світ поступово почав усвідомлювати загрозливість для загального миру двополюсного варіанту світового співтовариства.

Доктрини глобального протистояння комунізмові, проголошені попередниками Джонсона, були швидше породженням американських політичних діячів, ніж відображенням готовності громадськості країни піти в ім'я цього на жертви. Ліндон Джонсон весь період свого президентства був зосереджений на воєнних діях у В'єтнамі. Відповідно звуженою була і головна ідея його зовнішньої політики: «В'єтнам є випробуванням комуністичної стратегії експансії шляхом заміни прямих воєнних агресій «національно-визвольними війнами»... Безпосередньо причетні до повстання у В'єтнамі змушені будуть припинити його тільки переконавшись, що це коштуватиме їм надто дорого, й, більше того, що навіть за неймовірно витратних зусиль вони не переможуть.» У діях Джонсон керувався ідеями попередників. При цьому йшлося про всі три основні аспекти їхніх доктрин зовнішньої політики - стримування комунізму, глобальну спрямованість національних інтересів США та економічну допомогу союзним і системно невизначеним державам. Власної доктрини у повному розумінні поняття цей президент не виробив.

Адміністрації Ніксона, Форда і Картера діяли в період назрівання в американському суспільстві втоми від міжнародної напруженості. Запроваджений тоді термін «розрядка» відображав прагнення американського електорату відійти від крайнощів «холодної війни». Від різних політичних сил надходили пропозиції повернутися до ізоляціонізму. Громадська думка схилялася проти функцій «світового жандарма». Та зміни були можливі з припиненням агресії у В'єтнамі. Адже спричинений нею нестримний дефіцит держбюджету став «міною сповільненої дії». Далася взнаки неспівмірність глобальних претензій і можливостей національної економіки.

Відносна новизна доктрини Ніксона у тому, що стримувати комунізм слід через озброєння прихильників американського варіанту суспільного розвитку повсюди, де з'являється комуністична загроза. Ця ідея стала ключовою у протистоянні з СРСР. Події у Сальвадорі і Нікарагуа, ряді близькосхідних країн показали не лише її вразливість з точки зору реалізованості, але й засвідчили закладену в ній небезпеку для народів, яким нібито допомагав Вашингтон. Паралельно з таким варіантом стримування Р.Ніксон здійснив спробу започаткувати потепління у відносинах з СРСР та згадане зближення з Китаєм.

Підхід Ніксона-Кіссінджера включав реструктуризацію національних інтересів. До числа «життєвих» віднесено виживання і збереження суверенітету країн Західної Європи, Японії, Канади, Мексики і Перської Затоки та нерозповсюдження ядерної зброї. Для захисту цих інтересів офіційний Вашингтон готовий вдатися навіть до воєнної сили. «Критичний інтерес» - той, шкода якому творить загрозу одному з життєвих інтересів (приміром, загроза Південній Кореї чи одній з центральноамериканських країн розглядається як загроза відповідно Японії і Мексиці, котрі входять до кола стратегічних партнерів). До «периферійних інтересів» належать такі, удар по яких віддалено може загрожувати життєвим і критичним інтересам (приміром, агресія проти Малі потребує зваженого аналізу для з'ясування наслідків для США, а за потреби - американської відповіді). Президент запропонував критерії втручання: дотримування підписаних американцями угод і договорів; ядерна загроза союзним державам чи виживанню країн, що входять до сфери життєвих інтересів; неядерна агресія проти суверенних держав (тут пропонувалась крайня зваженість щодо ступеня задіяності).

Поняття «детанту» включало визнання за СРСР статусу суперпотуги та відкриття йому доступу до американських капіталів, технологій і допомоги у продовольчій сфері в обмін на відмову від збурювання революційних ситуацій у «третьому» світі. Суперечливість детанту - у незмінності ставки на військову міць та збереження балансу сил. Далі декларувалася боротьба за сфери впливу. Новий варіант балансу сил у поєднанні з детантом фактично затверджував радянсько-американський силовий кондомініум. Детант був приреченим, бо жодна сторона не збиралася поступитися ідейно.

Адміністрація Дж. Картера змушена була далі балансувати між глобалізмом і регіоналізмом. Ідея брежнєвського оточення, що переможна революція має одержати захист, оскільки соціалізм неминучий у всьому світі, вирішальним чином вплинула на американську зовнішньополітичну стратегію. Прийшов етап розгубленості. Головні ідеї доктрини Картера-Бжезінського - захист прав людини і розвиток країн «третього» світу - втілювались радше у контексті радянсько-американського суперництва нового етапу «холодної війни», ніж задля реалізації декларованих ідей. Подвійність була об'єктивно неминучою з огляду на триваюче існування непримиренних суспільних систем та супердержав. Ситуацію у «третьому» світі адміністрація Картера розглядала й незалежно від протиборства з СРСР під кутом зору зацікавленості колишніх колоній в економічних відносинах із Заходом. Одна із вирішальних ставок робилася на можливості США у фінансовій і технологічній сферах. Цей фактор розглядався і як важіль стримування СРСР, який мало що міг запропонувати відсталим державам.

Суттєвим моментом у позиції Бжезінського від самого початку була стратегічна орієнтація. Саме йому належить ідея обов'язковості «зникнення комуністичної держави» через системну трансформацію шляхом впливу на громадян СРСР.

Перемога Р.Рейгана з ключовою для його стратегії тезою ліквідації «імперії зла» була спричинена не тільки суперечностями у діях Дж. Картера, але й посиленням радянського наступу у світі. Двополюсна система міжнародних відносин об'єктивно мала привести до влади особу із загостреним антикомуністичним світосприйняттям. Це позначилося на фактично цілковитому крахові розрядки після антидержавного заколоту в Афганістані 1978 р. та введення у цю країну в грудні 1979 р. 85-тисячного контингенту радянських військ. Наприкінці президентства Картер проголошує нову доктрину. За нею радянське втручання в Афганістані декларувалося просуванням до зони життєвих інтересів США.

Розділ 4 Доктрина тотального наступу висвітлює президентство Р.Рейгана, котрий прийшов до влади в розпал радянської агресії в Афганістані та кризи з американськими заручниками в Ірані з ідеєю подолання «імперії зла». У поданні Рейгана ідея явного призначення, пропущена через антикомуністичну домінанту, стала офіційною. Картерівських дилем вибору для Рейгана не існувало. Мова для нього йшла про відновлення престижу Америки: принизлива поразка у В'єтнамі, якій передували фіаско заворушень у Східній Німеччині, Угорщині і Чехословаччині, підштовхували до рішучішої протидії комунізмові. Така стратегія спонукалась і «саботажем» Москвою ізраїльсько-єгипетської мирної угоди через створення маріонеткових режимів у регіоні. Непокоїло і прискорене будівництво Радянським Союзом нових потужностей для ВМФ. Рейгана турбувала й активність Москви у центральноамериканських країнах.

Новий президент вів мову не про стримування і\чи визволення, а про остаточне подолання комунізму. Така постановка з'явилась в офіційному і відкритому порядку денному Вашингтона вперше в повоєнній історії. Виходячи з того, що СРСР «відірвався» від США у сфері розробки і запровадження сучасних озброєнь, адміністрація Рейгана вирішила здійснити масштабну програму переозброєння, вершиною якої стала Стратегічна Оборонна Ініціатива. Її мета - всеосяжна військово-технологічна перевага над СРСР. Адміністрація взяла курс на економічне виснаження СРСР через нав'язування йому гонки озброєнь, технологічні обмеження тощо.

Завдяки комплексному наступові адміністрація Р.Рейгана вже всередині 80-х років мала справу з явно послабленим супротивником. Зберігши воєнний паритет, СРСР втратив внутрішні резерви для росту на попередніх принципах. «Перебудова» і «нове мислення» були неминучими як з причин внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Реалізації доктрини Рейгана сприяло те, що в СРСР та східноєвропейських соціалістичних країнах знижувався вплив правлячої еліти на маси, наростала недовіра до верхівки КПРС.

Ідея розчленування СРСР, будучи ключовою, навіть Рейганом не абсолютизувалась особливо у порівнянні зі ставкою на системну реконструкцію, можливу тільки після внутрішнього колапсу, спричиненого діями Заходу, зокрема, обмеженнями у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Рейган першим в історії своєї країни вдався до економічних санкцій проти союзників, запровадивши їх проти західноєвропейських фірм, які далі мали справи з СРСР у сфері технологій.

Послабивши економіку СРСР до небезпечного краю, адміністрація перетворила свою країну з найбільшого світового кредитора у найбільшого боржника - почалось відставання за головними показниками економічного розвитку. Скандал, відомий під назвою «Іран-контрас», став викликом американській конституційній системі.

Дисертант бачить у міжнародній стратегії Білого дому 1981-88-го років два етапи. Початковий співпадає з першим президентством і описаний вище. Другий (від 1984 р.) позначений прагненням вступити у серйозний переговорний процес з Москвою. Першопричиною змін стало розуміння хибності однобічного акценту на міжнародних проблемах взагалі та надмірності витрат на досягнення мети. Друга причина - відчуття невідворотності демократичних змін в СРСР та відносно більша зацікавленість правлячих кіл США у таких змінах порівняно з розчленуванням, про непрогнозованість наслідків чого експерти і політологи попереджали віддавна. В ході американо-радянських переговорів у Женеві (листопад 1985 р.), де йшлося про «демілітаризацію» космосу і скорочення ядерних озброєнь, глава Білого дому висловився на підтримку горбачовських реформ. Не задовольнившись їх характером, він продовжив тиск у цьому напрямку у ході зустрічі на вищому рівні у Рейк'явіку (жовтень 1986 р.).

У весняному випуску «Форін Афферс» за 1985 рік з'явилася стаття держсекретаря Шульца «Нові реалії і нові способи мислення». В узагальненій формі «нове мислення» передбачало безперервну стратегію захисту американських інтересів у «світлі радянської поведінки, а не тільки реагування на неї». Переговори в комбінації з модернізацією збройних сил західних держав, допомогою друзям і протидією радянським викликам були покликані служити тому, щоб змусити Москву усвідомити більшу доцільність для неї відкритості світові. В окремі пункти держсекретар виділив становлення адекватного контролю над озброєннями, різке зміцнення НАТО, захист демократії у «третьому» світі, особливо у Центральній Америці, подолання системи апартеїду в Африці, недопущення силового тиску СРСР на країни Азії.

Сьогодні можна стверджувати, що елементи Клінтонівської доктрини розширення, в основу якої покладена ідея збільшення кола держав з ринковою економікою і західними стандартами устрою суспільства, частково стали продовженням доктрини Р.Рейгана. Ключовий момент спільності полягає в запереченні імперативу колективізму у людській психології. Всяка держава, яка абсолютизує в людині колективістську домінанту, на погляд обох президентів, рано чи пізно зіб'ється в тоталітаризм, порушуватиме права людини.

Напередодні виборів 1988 р. у США дедалі частіше обговорювалось переможне завершення «холодної війни». Але такого швидкоплинного перебігу подій у Східній Європі й на теренах СРСР на той час не передбачав практично ніхто.

Розділ 5 Колізії глобальної стратегії США пострейганівського періоду присвячено еволюції системи доктринального забезпечення зовнішньої політики цієї держави періоду радикальних змін у світі. Дж. Буш мусив враховувати, що лінію на збереження панівної ролі слід здійснювати озираючись на те, що в громадській думці країни задомінувала ідея вирішальності впливу силою прикладу. Буш не мав чіткої уяви про майбутнє зовнішньої політики періоду «посткомунізму». Так, зовні пріоритетнішим було для нього полагодження відносин з Москвою та особисто М.Горбачовим. Консультації, у тому числі утаємничені, між Бушем і Горбачовим увійдуть у традицію, а взаємна довіра стане настільки високою, що, як пишуть Телботт і Бешлосс, «обидва втрачатимуть зв'язок зі своїми домашніми виборцями». Верховенство економічних інтересів при концентрованості громадськості США на внутрішніх аспектах розвитку стримувало його від рішучих дій щодо Іраку через відсутність чіткого прогнозу можливої реакції інших арабських країн. Білий дім змушений був рахуватися і з вищою залежністю союзників США від поставок нафти з Близького Сходу.

У такій ситуації Буш зосереджується на проблемі формування власної доктрини зовнішньої політики. Зібрані ним аналітики були одностайні, що за Горбачова різко знизились впливи КПРС і тому, мовляв, жоден з її жорстких лідерів неспроможний повернути колесо історії у зворотному напрямі, але перспектива розпаду СРСР всерйоз не ставилась. Більше того, обговорювались проекти співробітництва з СРСР аж до 2000 р. через його перетворення у «конкурентну суперпотугу». На цьому етапі «підривна діяльність» проти СРСР як держави завершилась - головним стало остаточне подолання комунізму. Майже всі офіційні особи у Вашингтоні були переконані, що прихід «твердолобих» на місце Горбачова «припинив би перебудову» і призвів до відновлення конфронтації. Складалася ситуація взаємної зацікавленості у внутрішніх системних змінах СРСР.

Будучи переконаним антикомуністом, Буш виступав за збереження статус-кво як порівняно меншого зла від розчленування ядерної суперпотуги. У цьому контексті слід окремо зупинитись на деяких документах, пов'язаних з його підготовкою до зустрічі з Горбачовим на Мальті. Експерти з Управління радянського аналізу ЦРУ тоді вперше пов'язали можливий провал економічної політики Горбачова з ймовірністю розпаду СРСР та спробою путчу, можливістю перемоги Єльцина та наступного хаосу на всіх радянських теренах.

Суперечливий підхід Буша до прогнозованої спецслужбами дезинтеграції СРСР був розкритий у ході «закритої» зустрічі з радянським керівником на лайнері «Максим Горький», де серед головних була проблема Балтійських республік. Буш нагадав Горбачову, що США ніколи не визнавали законною анексію Балтійських держав і зауважив: використання сили викличе протест з боку американців, а стриманість - розуміння.

Прагнучи довести боротьбу з комунізмом до логічного завершення, Буш будував всі без винятку плани на майбутнє у розрахунку на американо-радянські відносини. Стриманість як принцип курсу колишнього директора ЦРУ базувалася на цілковитій переконаності в тому, що наслідком підштовхування розпаду СРСР стане дестабілізація цілісної системи міжнародних відносин. Усвідомлення цього спричинилося до односторонньої орієнтації на ініціатора перебудови, а з іншого боку - така політика максимально забезпечувала національні інтереси США, що проявилося у радянській підтримці операції «Буря в пустелі», а в кінцевому висліді - й у ліквідації соціалістичної системи як основного опонента Америки.

У такій політиці Буша щодо СРСР була своя логіка. Адже всі повоєнні адміністрації США розглядали єдино можливим варіантом нанесення остаточної поразки соціалізмові розв'язання війни, яка б неминуче завершилася глобальним катаклізмом. А для американських керівників уникнення ядерного зіткнення з СРСР було високим пріоритетом. З означених причин і поступовий розпад СРСР сприймався адміністрацією як незавершений процес. Довгоочікувана перемога над головним суперником супроводжувалась суперечливими деклараціями і незрозумілими для лідерів нових незалежних держав «вболіваннями» з приводу розпаду СРСР. Виникли розходження в оцінках нової обстановки між США та союзними європейськими державами.

Показовим стало звернення Буша до українського парламенту. Він закликав українських парламентаріїв до поліпшення зв'язків між республіками, буквально повторивши Горбачова. Далі президент сказав те, що викликало критичну бурю: «Свобода - це не те саме, що й незалежність. Американці не підтримують тих, хто прагне до незалежності, з тим щоб замінити колишню тиранію місцевим деспотизмом. Вони не допомагатимуть тим, хто підтримує самовбивчий націоналізм, базований на етнічній ненависті».

Буш не думав, що Горбачов без крайнощів здасться перед ситуацією. Тож і падіння СРСР, i очікувана перемога у «холодній війні» викликали у Вашингтоні радше розгубленість, ніж прагматичну рішимість. Аж до грудня 1991 р. Дж. Буш сподівався, що Горбачов повернеться на правлячі позиції.

Однак, узагальнюючи, слід визнати: багато в чому саме внаслідок повоєнної політики США була знята майже 50-річна загроза переростання системного протистояння у гарячу війну з неминучим використанням ядерної та іншої зброї масового знищення. США та їхні союзники у Європі i Азії вперше у повоєнній історії виступають у ролі сили, зацiкавленої у стабілізації обстановки на території стратегічного суперника. За всієї економічної скрути, з якою мають справи нові незалежні держави, їх народи одержали можливість самостійно розв'язувати власні проблеми. Розвал СРСР підтвердив нежиттєвість комуністичної ідеології, а водночас - небезпеку інтегрального націоналізму, перевагу демократії над тоталітаризмом i всевладдям центру. Дезинтеграція СРСР i крах соціалістичної системи підтвердили позитиви інтеграції захiдного зразка над "інтеграцією" адмiнiстративно-командною. Народи Заходу частково зняли з себе вантаж гонки озброєнь. США уможливили собі реальне сприяння демократизації інших країн.

Розділ 6 Доктрина розширення і політика адміністрації Б.Клінтона щодо України показує, що до формулювання зовнішньополітичної доктрини Б.Клінтон йшов від практики. Ключові засоби здійснення глобальних цілей США президент розглядає під кутом зору внутрішнього стану Америки, можливостей самореалізації, благополуччя і єдності американців.

Остаточний варіант його глобальної доктрини існує під назвою «Стратегія національної безпеки - задіяність і розширення». Насамперед, констатується диверсифікація загроз для державної безпеки. Головними названо: етнічний конфлікт; розповсюдження зброї масового знищення; деградацію навколишнього середовища, яка у комбінації із швидким приростом населення несе серйозну небезпеку для політичної стабільності; міжнародні проблеми - тероризм, організована злочинність, наркомафія. Головними засобами захисту визначено: військову могутність США; справді глобальну національну економіку з комунікаційними сітями миттєвої дії, що створює наростаючі можливості для роботи американців та американських інвестицій; об'єднання зусиль світової спільноти в екологічній сфері.

Президент вважає зникаючим поділ між внутрішньою і зовнішньою політикою, що означає задіяність за кордоном задля відкриття зарубіжних ринків і створення нових робочих місць для американців. Держави з відкритими ринками подаються як безпечніші, такі, що менше загрожують американцям. Поглиблення проблем інших держав здатне, на погляд Клінтона, негативно вплинути на безпеку США.

Інші аспекти доктрини Клінтона такі: головним для фундаментальних цінностей Америки є забезпечення глобального лідерства в економічній і військовій сферах, дії прикладом демократичних цінностей, задіяність у стабілізації політичних відносин і відкритої торгівлі; лідерство забезпечується засобами превентивної дипломатії, економічної допомоги та демократизації, військовою присутністю, взаємодією із зарубіжними військовими, участю у багатосторонніх переговорах; втручання США має бути селективним на основі з'ясування базових викликів національним інтересам та концентрації ресурсів - воно може бути одностороннім в умовах безпосередньої загрози, союзницьким, коли ці інтереси поділяються іншими країнами, та багатостороннім, якщо зачеплені інтереси багатьох або світового співтовариства як цілісності; боєготовність збройних сил США оцінюється на основі здатності разом з регіональними союзниками виграти у двох одночасних регіональних конфліктах, забезпечити військову присутність за кордоном для стримування потенційного агресора (окремо виділено Північну Корею, Іран та Ірак), зупинити розповсюдження зброї масового знищення тощо.

Внутрішнє процвітання пов'язується із сильною та інтегрованою економічною політикою, діями по створенню вільних і відкритих ринків, забезпеченню стабільного розвитку зарубіжних держав. Ключовими районами, де має підтримуватись демократія, подано Східну Європу, Росію, Україну та інші ННД. З точки зору гарантій демократичного розвитку, ключовою вважається ситуація у Росії, а щодо України вказується, що саме активна взаємодія США з нею вивела її на шлях економічних реформ.

Лідерство США означає такі пріоритети: взаємозалежність держав світу як основа для всіх планів, намірів і дій; рішимість зберегти провідну роль у забезпеченні миру і свободи, безпеки і процвітання; остаточне подолання ізоляціонізму при відмові від функцій світового поліцейського; утримання боєготовності Збройних сил, достатньої для протидії будь-якій загрозі; модернізація озброєнь; верховенство дипломатії; подальше згуртування союзу західних держав; співробітництво з Росією задля завершення процесу творення єдиної Європи; підтримка сил доброї волі на Близькому Сході; сприяння незалежності, ринковим реформам і демократії в Україні, Прибалтиці, на Кавказі і в Центральній Азії; рішуча протидія тероризмові та іншим деструктивним силам; прискорення руху інформації, грошей і послуг у світових масштабах; забезпечення американцям максимальних вигод від зростаючої міжнародної торгівлі; заохочування експортного виробництва, насамперед літаків, телекомунікаційних засобів, аграрної продукції, фільмів та автомобілів; якомога скоріше залучення нових членів до НАФТА та активне приєднання до інтеграційних процесів у межах АТР.

Серед важелів здобуття голосів на виборах 1996 року експерти окремо виділяли вміння поєднувати «тиск і співробітництво» щодо Росії з відносно гнучким курсом щодо України як «основного гальма» на шляху до відновлення єдиного воєнно-політичного простору на теренах колишнього СРСР. Що стосується ставлення електорату і політологів до розвитку подій в Україні, то їхня позиція така: виглядає нездоланним спротив «нормальній» приватизації, здійснюваний Верховною Радою України; популістське кредо парламентської більшості руйнує реформи; уряд України демонструє неспроможність відновити роботу промисловості, три чверті якої не працює.