Політична реформа як чинник трансформаційних процесів в українському суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ І. Революції і реформи політичної системи

1.1 Поняття і структура політичної системи суспільства

1.2 Сутність революції і реформ

1.3 Інші політичні процеси в політичній системі суспільства

Розділ ІІ. Політична реформа як чинник трансформаційних процесів в українському суспільстві

2.1 Проблематика впливу політичного реформування на перебіг системних трансформацій в українському суспільств

2.2 Досвід і проблеми реформування політичної системи в Україні на сучасному етапі

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

На шляху до "демократії для всіх" Україна увійшла в етап утвердження конституційної демократії.

Зміна форми правління в державі є не тільки справою професійних політиків, а й суспільства, представленого територіальними громадами, громадськими організаціями і іншими структурами громадянського суспільства. Тому процедура і технологія зміни системи політичного устрою в Україні повинна спиратися не стільки на владні інститути, скільки на структури громадянського суспільства.

Нова модель влади повинна напрацьовуватися за участю широких кіл громадськості, а не самою владою або політичними посередниками, які, як правило, готують рішення для себе і під себе. Іншими словами, сьогодні необхідно створити нові механізми, які дозволяють громадянам включитися процес конституційної реформи.

На жаль, сьогодні такого розуміння поки що не демонструє ні влада, ні більшість політичних сил, представлених у парламенті. Складається враження, що влада, політичний центр і опозиція в запалі дискусії про майбутній державний устрій немов забули про те, що такі питання не вирішуються без активної участі суспільства. А в результаті постає реальна загроза, що замість "демократії для всіх" знову буде відтворено модель, від якої намагалися відійти, - модель "демократії для обраних".

Щоб не повторити помилок минулого, слід нарешті усвідомити: не влада і не політики, а саме громадянське суспільство за допомогою нових позавладних інститутів має виробити погляд на майбутню модель державного устрою. І лише потім партії, політики, парламентські фракції отримають моральне право конкурувати за ті чи інші підходи до зміни системи влади. Адже мова йде не просто про "устрій влади", а про Конституцію як систему норм і правил, яка регулює взаємовідносини кожного громадянина з державою.

Актуальність даної теми визначена в першу чергу об`єктивно важливою роллю політичної реформи у сучасній соціально орієнтованій ринковій економіці, перехід до якої є головним вектором реформ в Україні.

Предметом дослідження є політична реформа в Україні.

Об'єкт дослідження даної роботи є політична реформа.

Метою дослідження - дослідження шляхів трансформації суспільства через політичну реформу.

З поставленої мети випливають такі завдання:

ь проаналізувати поняття, сутність і політичну структуру політичної реформи;

ь провести аналіз політичної реформи, виділити її позитивні і негативні риси;

ь дослідити проблематику впливу політичного реформування на перебіг системних трансформацій в українському суспільств.

Окремі теоретичні і практичні риси політичної реформи досліджували такі науковці як Гальчинський А.С., Кудряченко А.І., Футей Б. та інші.

Розділ І. Революції і реформи політичної системи

1.1 Поняття і структура політичної системи суспільства

Політична система як сукупність влади та політичних відносин починає формуватися в суспільстві з появою приватної власності, класів, з утворенням держави. Хоча сам термін в ті далекі часи не застосовувався, але вже давньогрецький мислитель Аристотель (382-332 рр.. До н. Е..) Розумів політику як складний комплекс елементів, до якого входять економіка, мораль, право, образ правління (влада) і тип правління [6].

Інший філософ стародавнього світу Полібій, розглядаючи державний устрій Стародавнього Риму, підкреслив складний характер змішаної системи правління.

Активне використання терміна "політична система" правління в природничих науках багато дослідників пов'язують з ім'ям Т. Парсона (1902 - 1979 рр..) У політологію він був введений в 50 - 60-х роках XX століття. Суспільство стало розглядатися як взаємодію чотирьох підсистем: економічної, політичної, соціальної та духовної [1]. Системний характер дозволив більш чітко визначити місце політики в житті суспільства.

Виходячи з даного вчення політична система суспільства складається з наступних взаємодіючих підсистем:

- Інституціональна (держава, політичні партії та інші громадські об'єднання);

- Нормативна (правові, моральні, моральні й інші регулятивні фактори, що впливають на вибір поведінкових мотивів громадян);

- Функціональна (включає в себе сукупність застосовуваних державою методів здійснення владних повноважень);

- Комунікативна (визначає сукупність форм взаємодії, прийнятих всередині політичної системи і поза нею - у взаємодії з іншими політичними системами).

Політична система суспільства - це представлені в єдиному цілісному (системному) комплексі державні та недержавні структури, які беруть участь у політичному житті країни та здійсненні державної влади 3. Основними елементами політичної системи є:

а) саме держава;

б) недержавні структури;

в) органи місцевого самоврядування[32, с. 344-345].

Держава та її органи (державний апарат і державні службовці) здійснюють основний обсяг владарювання або, що практично одне і те ж, державного управління. Держава - ядро політичної системи суспільства, головний системоутворюючий фактор і елемент.

Політична система суспільства розвивається і трансформується в більш складну системну зв'язок спільно з розвитком держави. Цей процес носить постійний характер. Необхідно відзначити, що влада займає стільки місця, скільки їй дозволяє це зробити суспільство.

До числа громадських об'єднань, що беруть участь у політичному житті, насамперед, належать політичні партії, коаліції, руху, блоки і т.п. Їх створення передбачено основними законами держав як необхідна умова реалізації проголошуваних прав і свобод.

Порядок створення та правові рамки їх функціонування визначаються відповідним законодавством. Конституція Російської Федерації встановила "політичне різноманіття" і багатопартійність [4]. Це є найважливішим показником демократизму будь-якої розвиненої політичної системи суспільства. Для країн з авторитарними політичними режимами, стають на шлях демократичних перетворень, але не мають відповідного досвіду, в цьому криється і певний негативний момент. У ці періоди держава, в силу об'єктивних причин (перехідний період), не завжди буває готовим ефективно відстоювати свої інтереси.

Масовими громадськими об'єднаннями є різні професійні спілки, а також об'єднання по окремих сферах життя суспільства - культурні, наукові, спортивні та інші. За згодою або за дорученням держави вони можуть брати участь у виконанні деяких його функцій. Всіх їх можна назвати суспільно-державними структурами [19, с. 60].

Центральне місце в політичній системі суспільства займає держава як єдина політична організація, влада якої поширюється на все населення країни в межах її державних кордонів [8]. У той же час держава володіє суверенітетом, тобто верховенством по відношенню до інших владі всередині країни і незалежністю від будь-якої іноземної влади. Держава в політичній системі суспільства координує основні сторони життя суспільства. Тому ступінь "демократичності" політичної системи в першу чергу залежить від сутності держави.

Держава взаємопов'язане і взаємодіє з іншими елементами політичної системи - партіями, профспілками, молодіжними, релігійними та іншими об'єднаннями на основі принципів співробітництва, допомоги та сприяння один одному, компромісу, а також контролю [9].

Виділяючи держава як найважливіший елемент політичної системи, необхідно звернути увагу і на те, що на будь-якому етапі розвитку суспільства держава виступає як наймасовіша організація. Воно прагне об'єднати навколо себе найрізноманітніші верстви населення. У конституціях та інших основоположних актах воно прагне закріпити себе і представити неодмінно як організацію для народу. Це особливо яскраво проявляється в конституціях таких держав, як Німеччина, Франція, Японія, США, Швеція.

Політична система суспільства в державі залежить від спрямованості діяльності державних органів, здатних проводити реформи створюють можливість підняття держави на більш високий рівень.

1.2 Сутність революції і реформ

Революція - це докорінна, повне перетворення структури влади в суспільстві, радикальна зміна його політичної системи, що відкриває можливість значних соціального економічних перетворенні Примусовий характер здійснюваних у суспільстві змін, опір тих соціальних сил, проти яких вони спрямовані, робить практично неминучим велику роль насильства в будь-якому революційному процесі.

Революція - це вид політичних перетворень, широко поширений в історії, тому виявити деякі найважливіші її характеристики представляється можливим і необхідним, При цьому ясно, що ці загальні риси не виключають, а припускають наявність безлічі специфічних якостей у кожного виду перетворень такого роду [11, с. 214-215].

Революція завжди служить виразом непереборний соціальних антагонізмів, інтенсивної і різноманітної політичної боротьби, що проходить із застосуванням рішучих заходів, сильних засобів для досягнення поставлених, вистражданих цілей. Вона завжди виникає під кінець затяжної, глибокої соціально-економічної та політичної кризи і настає внаслідок нього хаосу, розглядається прихильниками такого виду соціальних перетворень як необхідний вихід з катастрофи, яка в цей момент загрожує суспільству і настає внаслідок війни, егоїстичної й недалекоглядної політики правлячих груп, затягування в проведенні назрілих і необхідних перетворень. Велике значення в революції мають програмні питання, зіставлення різних доктрин і стратегій рішень поставлених проблем, за якими всередині і поза революційного табору відбувається інтенсивна боротьба.

З усіх видів політичних процесів революції в найбільшою мірою притаманні такі якості, як рішучість і повнота що наступають в ході неї змін, які традиційно сприяють формуванню в суспільстві великого числа прихильників і прихильників саме цього шляху здійснення соціальних змін. Але в нього ж існує цілий ряд корінних недоліків, значно знижують творчий потенціал даної форми суспільно-політичних перетворень та обмежують сферу її можливого використання. Неодноразово підтверджувалося в ході історичної практики таке її характерна особливість, як непередбачуваність наслідків, що наступають в результаті тривалої боротьби, гігантського напруги громадських сил. Революція супроводжується жорсткою боротьбою всередині її прихильників по програмним, доктринальним питань намічуваних перетворень, всякого роду розколами, придушенням не тільки прямих супротивників революційних перетворень, але і різних відступників, угодовців, помилкових тлумачів єдино вірного і вистражданого курсу. До того ж практично завжди суспільство, яке виникає в ході революційних змін, сильно відрізняється від первісного проекту, а іноді взагалі буває його повною протилежністю.

Реформа характеризується поступовістю намічуваних перетворень, а в її програмі акцент робиться не на забезпеченні повноти, радикальності та всебічності їх, а на доведенні до кінця, і цьому надається ключове значення 9. Вважається, що такі зміни як би витягають за собою ланцюг всіх інших соціальних змін. Велике значення при цьому надається забезпечення загальної підтримки змін, досягнення згоди в суспільстві щодо їх проведення, оскільки вважається, що принаймні у перших кроках реформи зацікавлене все суспільство [13]. Наслідки і розмах політичних, соціальних перетворень, що наступають в ході реформ, може бути таким, як і в революції, в яку вони, до речі, дуже часто переростають, але її істотна відмінність від революції - в поетапності змін, наявності проміжних ланок у перетворювальної процесі [14, с. 722-723].

І в того, і в іншого виду перетворень є свої достоїнства і недоліки, різне ставлення до яких веде до розподілу політичної спільності на реформаторів і революціонерів, що, звичайно, не виключає наявності в суспільстві і принципових противників взагалі будь-яких змін - консерваторів або ретроградів, тобто людей, які бажають, щоб зміни вели не до оновлення суспільства, а до відновлення того, що було, а також тих, кому вибір шляху розвитку суспільства в принципі байдужий.

Революція розглядається як найважливіша об'єктивна закономірність, форма розвитку суспільства, що наступає внаслідок дії об'єктивних, насамперед економічних, причин. На певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства приходять у суперечність з існуючими виробничими відносинами, або - що є тільки юридичним виразом останніх - з відносинами власності, всередині яких вони досі розвивалися. З форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються в їх окови. Тоді настає епоха соціальної революції. Революція розглядається як єдиний спосіб радикального вирішення основного питання будь-яких назрілих соціальних перетворень - питання про владу [30]. При цьому на противагу революції підкреслюється такий непереборний недолік реформ, як їх фрагментарність, обмеженість, частковість, здатність служити не справі соціального перетворення суспільства, а його затримці чи блокування, тому що вона не дає виходу з кризи, лише частково знімає соціальну напругу. Дійсно, досвід історії говорить про настання революції як закономірний наслідок низки соціально-історичних обставин, серед яких особливо важливу роль відіграють затягування, відхід від назрілих змін, придушення тих соціальних сил, політичних рухів, які виступають в якості їх прихильників. Так суспільство виходить, виштовхується на революційний шлях соціальних перетворень, рішучої ломки того, що заважає його розвитку. Але він несе безліч витрат, колосальну розтрату матеріальних ресурсів, соціальної енергії, просто численні жертви.

Очевидним висновком з історичних спостережень є те, що порівняння ефективності революційного і реформістського перетворення соціально-політичних відносин виявляється аж ніяк не на користь першого шляху. Найбільшу еволюцію зазнали саме ті політичні системи, де традиційно акценти робилися на забезпеченні поступовості, поетапності перетворень, і навпаки, ті політичні системи, де в силу тих чи інших причин акцент робився на пріоритет саме революційних змін в таких важливих параметрах свого існування, як способи здійснення влади, механізм зміни лідерів, розподіл владних повноважень, дозволів конфліктів, залишилися не зворушеними часом протягом багатьох десятиліть [32, с. 344-345].

Людство в кінці XX століття, витягуючи уроки зі своєї бурхливої історії, тяжіє до зниження ступеня радикальності як у своїх надіях і цілях, так і в методах і темпах їх досягнення. Стає все більш очевидним прагнення до більш визначеного, точному поданням кола тих наслідків, які тягне те чи інше перетворення. Адже помилки стають все більш дорогими, якщо взагалі допустимими. Ставлення ж до процесів формування уявлень про майбутнє набуває високий ступінь реалізму, витікаючу як з грунтовної інформованості про різні варіанти розвитку, їх достоїнства і недоліки, так і з розуміння, що у всякому перетворенні виявляються не тільки бажані і передбачувані, а й численні побічні наслідки. Звідси випливає тяжіння до новацій, не розривають з попередніми етапами розвитку, що долають традиції, але спираються і враховують їх. Стає все більш очевидним, що образ найбільш привабливого типу суспільства формується не в результаті теоретичних вишукувань або пропагандистських зусиль, а як підсумок переконаності людей у здатності соціальної системи задовольнити їх фундаментальні потреби. Всі інші моделі виявляються нестійкими і руйнуються суперечить їм історичною практикою.

1.3 Інші політичні процеси в політичній системі суспільства

Якщо революція і реформа націлені на цілісне, в кінцевому рахунку, перетворення політичної системи, до того ж охоплює не окрему область, регіон, але всю країну, націю, то такий часто зустрічається політичний процес, як повстання, має в порівнянні з ними деякі сутнісні відмінності (правда, їх встановлення, виявлення спільних рис надзвичайно ускладнене, перш за все, через різноманіття їх історичних форм). У залежності від історичної епохи, соціального складу учасників повстання характеризуються великою різноманітністю, різняться за ступенем інтенсивності, тривалості, за можливостями успіху, рівнями організованості, тим духовним і психологічним імпульсам, які надихають учасників.

Будь-якому повстання притаманний певний рівень організованості і структури, які його забезпечують, велику роль тут грають керівники, висуваються певні цілі, хоча, як правило, досить декларативні й нечіткі. Ці цілі знаходять обґрунтування в нескладної програмі, гаслах. Повсталі керуються стійкими категоріями мислення й мови (право, справедливість, народ, правда, воля), робляться ідейні зусилля до виправдання повстання як законного справи. Все це надає повстання певний творчий початок. У той же час необхідно мати на увазі, що багато повстання не носять політичного характеру, не спрямовані на перетворення політичних інститутів і навіть не зачіпають центрів влади, а під успіхом такого соціальної дії, як правило, його учасниками мається на увазі заміщення функції панівної групи в старому суспільстві [8, с. 198].

Ступінь організованості, керованості повстання в залежності від історичних і соціальних умов дуже різна, але елемент цілеспрямованості у повстанні завжди присутній, чим він і відрізняється від бунту - масового дії, що має дуже високу ступінь інтенсивності, активності його учасників, але ще більше обмеженого часом протікання, проблемою, причиною його викликала.

Бунт - це майже завжди у відповідь реакція на будь-які екстраординарні дії представників панівних політичних груп, державних органів. Чи не переростаючи локальних рамок, обмежених завдань опору окремих дій уряду, бунт себе і вичерпує.

Бунт відрізняється від повстання вузьким, обмеженим складом учасників, відсутністю атаки на центри влади, невизначеністю політичних цілей, в основному оборонним характером дій, що робляться. Гасла, висунуті в бунті, або занадто глобальні, неконкретні, або надзвичайно заземлені.

Заколот за ступенем інтенсивності емоційної напруженості близький до бунту, але на відміну від нього має ще більш обмежене число учасників. Заколот виникає як результат продуманої, цілеспрямованої підготовки певної групи осіб. Він носить озброєний характер, ставка тут робиться на військову силу, і кістяк заколотників зазвичай становить армія, але з приєднанням до його ініціаторам більш широкого складу; учасників він швидко втрачає якість організованого, більш-менш цілеспрямованої дії, набуває такі риси, як гранична широта пропонованих суспільству звинувачень, нетерпимість до цивілізації, якому б то ні було керівництву встає на шлях тотального оскарження; людина тут підкоряємо глибинним психологічним імпульсам, а сама дія вагу більше втрачає зв'язок з готівковими умовами, реальними можливостями і потребами сформованої політичної ситуації. Заколот за такою логікою свого розвитку швидко набуває якості бунту, вичерпує свій перетворювальний потенціал і загасає [15, с. 2-3]

Якщо ж маси не приєднуються до заколотників, то він стає путчем, який доводить, що «спроба повстання нічого, крім гуртка змовників або безглуздих маніяків, не виявила, ніяких симпатій у масах не викликала», тобто виражається у збройних діях, не спираються ні на широку підтримку, ні на облік ситуації, ні на продуману програму.

Всі розглянуті вище політичні процеси виникають в умовах специфічного стану політичної системи - її кризи, службовця моментом найвищого загострення протиріч в ній, коли необхідність її перетворення набуває підстави незворотності, а вимога переходу політичної системи в новий стан стає все більш відчутним. Так виникає ситуація, в якій неприйнятні відомі і застосовувалися до цих пір зразки діяльності, яка не може бути дозволена за допомогою цих способів діяльності і істотні потреби індивідів або всієї групи залишаються незадоволеними.

Існують два основних типи політичних процесів: коли вплив па політичну влада здійснюється через представницькі органи, які функціонують в рамках самої політичної системи, і через безпосередній вплив громадян на органи політичної системи [29].

Безпосередню участь в політиці може йти інституціональним, регульованим шляхом прямої демократії через механізм виборів, референдумів, плебісцитів, коли приймаються певні норми, що регулюють ці процеси, діє розвинена система їх регулювання та підведення підсумків (виборчі закони, комісії з проведення виборів і підбиття їх підсумків, статути політичних організацій). Але участь у політиці може здійснюватися й іншим шляхом: через «пряму дію» - безпосередній вплив громадян на органи політичної влади через використання різноманітних форм політичної активності - мітингів, демонстрацій, страйків [24].

Політичне значення прямих дій досить часто, вони виступають і як механізм тиску та підтримки, форма протесту і висловлення політичної позиції, згуртування або, навпаки, розколу соціальної групи. Їх ефективність безпосередньо пов'язана з їх масовістю, що запускає специфічні механізми поведінки людей: зниження особистої відповідальності і самоконтролю в гострі моменти політичної конфронтації, схильність до наслідування, слідування за лідерами або ватажками.

Розглянемо деякі специфічні риси основних проявів прямої дії в політиці.

Мітинг - зібрання людей з необмеженим складом учасників, присвячене обговоренню тієї чи іншої проблеми. Безсумнівно, це потужний засіб розвитку інтересу, одноразової включення в політику великих мас людей, що служить зримим проявом сформованого в суспільстві ставлення до тієї чи іншої проблеми, способу її вирішення, політичному лідеру і діям органів політичної влади [25]. Мітинг - це і демонстрація, виявлення політичної позиції, зайнятої окремою людиною або групою, засіб визначення підтримки або несхвалення нею того чи іншого акту політичної влади чи політичного лідера.

Оскільки часто мітинг стає ареною протистояння і протидії різних політичних сил, тут цілком можливі спалахи неконтрольованого насильства, різного роду провокації і ексцеси типу паніки чи елементарного хуліганства. Тому рівень організації мітингу і з боку його ініціаторів, і з боку дають на неї дозвіл і контролюючих його владних структур повинен бути максимально високим, а сценарій, розподіл обов'язків по забезпеченню порядку на ньому - передбачати найрізноманітніші варіанти розвитку подій.

Демонстрація - масовий хід прихильників певної ідеї, вимоги, висловлення підтримки чи протесту проти тієї чи іншої акції політичної влади. Як політичний процес демонстрація може мати характер з року в рік повторюється традиції, набуваючи функцію карнавалу або ритуалу і перетворюючись, власне, не в політичне, а в культове чи розважальний дію з незначним політичним ефектом. Але вона може мати сенс відкритого висловлювання великою кількістю людей своєї політичної позиції, виконувати функцію підтримки або протидії. Демонстрація для її учасників пов'язана з виділенням себе з маси, з показом своєї усвідомленої готовності до певних дій, з розумінням своєї відповідальності. Це потужний фактор політичної мобілізації та агітації, який при добрій організації та проведенні дозволяє вагомо заявити про свої вимоги, підкріпивши їх масовою підтримкою, завоювати прихильників з тих, хто вагається [19]. При масовому участю, значних розмірах демонстрація виявляється зримим засобом стримування або залякування політичного противника.

Страйк - припинення роботи з метою політичного тиску, пред'явлення і наполягання на прийнятті певних вимог. Цією формою масового політичного дії притаманна здатність в короткий час долучити до вираження активної політичної позиції величезну масу людей, до того ж знаходяться в різних регіонах. У ході неї виникає гостро відчутна зв'язок проблем, істотно важливих для життя окремої людини або соціальної групи, і проблем, які зачіпають інтереси всього суспільства. У деяких політичних течіях, перш за все в анархо-синдикалізму, загальний страйк, що охоплює всю країну або навіть декілька країн і висуває вимоги, спрямовані безпосередньо державі або державам, вважається найбільш дієвим, вирішальним засобом політичної боротьби [18, с. 214-215].

Серед причин страйків, як правило, домінують соціально-економічні - незадоволеність умовами життя, організацією роботи, прагнення привернути масову увагу до певної проблеми. Але підставою для страйку можуть бути і суто політичні причини: всім пам'ятний серпневий заклик Президента Б.М. Єльцина оголосити безстрокову політичний страйк на знак протесту проти спроби державного перевороту в країні.

На страйк людей штовхають екстремальні події, умови, які далі терпіти стає неможливим, що виникає при цьому домінування негативних емоцій посилює ймовірність виникнення різного роду зривів, невпорядкованих дій, сплесків насильства. Тому страйк - це акція, що вимагає для забезпечення своєї ефективності високого рівня організації, чіткого визначення цілей, термінів, вимог, джерел підтримки учасників, коштів можливої ??компенсації небажаного утрати мимовільним жертвам страйкових дій.

Розділ ІІ. Політична реформа як чинник трансформаційних процесів в українському суспільстві

2.1 Проблематика впливу політичного реформування на перебіг системних трансформацій в українському суспільстві

Після розпаду СРСР українське суспільство перманентно переживає процеси системної трансформації, які охоплюють практично всі сфери суспільного життя країни. Ці зрушення зумовлені необхідністю адекватно реагувати на зміни та виклики динамічного світоустрою.

На шляху до демократизації та становлення української держави, спроможної забезпечити високий рівень соціально-економічного розвитку суспільства, першочерговим завданням є розв'язання проблеми ефективного реформування всіх елементів суспільної системи відповідно до демократичних стандартів. Ця тенденція зумовлює безперечну актуальність проблематики політичного реформування та впливу його процесів на ефективність суспільного розвитку.

Дослідження пострадянських суспільних трансформацій є одним з першочергових завдань сучасної політичної науки. Існуючі концепції перехідного періоду характеризують його як рух від недемократичного до демократичного суспільства. Специфіка перетворень більшості посткомуністичних країн радянського табору полягає в тому, що суспільні зміни не завжди призводили до встановлення тих чи інших форм демократії. Функціонування змішаного типу політичних режимів - найбільш об'єктивне трактування періоду трансформації пострадянського простору. Особливостями політичної системи України та інших країн СНД є поєднання демократичного та авторитарного або демократичного та тоталітарного режимів з потужним впливом фінансово-олігархічних груп на політичний процес.

Характерними рисами політичного режиму, який сформувався за роки незалежного розвитку української держави були:

* сильний інститут президентства, с концентруванням максимального обсягу влади в руках президента, що дало змогу нав'язувати власні правила політичної гри;

* нерозвиненість багатопартійної системи, політичні партії перебували на обслуговуван ні інтересів фінансово-промислових груп;

* слабкість інституту громадянського суспільства, відсутність механізмів його впливу на прийняття політичних рішень [23, с. 64-65].

З моменту внесення пропозицій щодо конституційних змін, у суспільстві постійно обговорювалися перспективи та напрями політичних перетворень. Виникло усвідомлення того, що подальше функціонування існуючого владного механізму призведе до консервування та укорінення існуючих недемократичних процедур та правил. Щоб назавжди позбутися спадщини комуністичного минулого, необхідні конструктивні зміни, які б сприяли підвищенню відповідальності влади, формуванню дієвого інституту громадського суспільства, створенню стимулів оптимізації багатопартійної системи, реформуванню органів місцевого самоврядування за принципом субсидіарності. Зазначимо, що сьогодні реформування потребують такі важливі сфери суспільного життя, як економічна та соціальна, але нагально важливим і проблемним моментом державних перетворень суспільства є трансформування саме політичної сфери. З цим твердженням не можна не погодитися, оскільки саме владні інститути координують напрям руху та стимулюють подальший розвиток країни. Створення ефективного механізму державної влади є тим чинником, який впливатиме на перебіг системного реформування. Від дієвості функціонування політичної системи залежатиме доля інших суспільних систем, що потребують вдосконалення.

Політреформа, як чинник модернізації політичної системи, має призвести до кардинальних змін, які закріплюються в стабільних демократичних інститутах. Теоретично в Україні існують демократичні інститути (вибори, багатопартійність тощо), але фактично - це квазідемократичні утворення, які функціонують за принципом отримання користі для конкретних політичних сил або окремих політиків. Успішність заміни фасадних інститутів на реальні демократичні залежить від сутнісного підходу до усвідомлення ролі таких установ. Реальна демократія базується на забезпеченні верховенства права і прозорості управління на всіх рівнях, підвищення відповідальності влади та політичних сил.

Саме ці базові цінності повинні перебувати в основі функціонування сучасних, реформованих демократичних інститутів. Як зазначалося вище суспільство усвідомлює, що існуюча політична система є неефективною. Дестабілізуючим економічним фактором залишається тіньовий сектор, який складає приблизно 50-60 %, поглиблюється розрив між прибутками невеликої кількості олігархів і більшості населення, яка живе за межею бідності, загострюються міжетнічні відносини, відбуваються спекуляції навколо мовного питання, невизначеною залишається зовнішня політика. Підтвердженням не ефективності влади є і те, що жоден уряд з часів незалежності не працював повний термін, а останніми роками зміна уряду відбувалася майже щорічно. Переживає серйозну кризу судова система. Помаранчева революція за своєю суттю була, з одного боку, віддзеркаленням означеної кризи, з іншого - спробою її вирішення.

Отже, процес політичного реформування, який розпочався 1 січня 2006 року триває, і виникає потреба в обговоренні перших результатів цих змін. Як зазначив Президент В. Ющенко, політична реформа не змогла сформувати ефективний механізм стримувань і противаг у вищій політичній владі, тому Україна вступила в «фазу інституційної незбалансованості», що дає змогу одній стороні владного трикутника йти шляхом авторитаризму [31]. Виходячи з такого твердження Президента, політична система України змінила оболонку, а не свої сутнісні та якісні характеристики.

Президент пропонує прийняття шляхом референдуму нового проекту Конституції України. Звичайно, така пропозиція Президента сприймається неоднозначно. О. Мороз, наприклад, зауважив, що пропозиції про проведення референдуму та нових конституційних змін можуть сприйматися як спроби повернути втрачені повноваження. Голова Верховної Ради наголошує на новій якості роботи парламенту і влади, про що, на його думку, свідчить прийняття нагально важливих для нашого суспільства законів [14]. До того ж, за прогнозами аналітиків, спостерігається тенденція до виникнення двопартійної системи, що призводитиме до певної стабілізації політичної ситуації в парламенті.

Заслуговує на увагу така політична подія, як зустріч Президента України В. Ющенка, прем'єр-міністра В. Януковича та Голови Верховної Ради О. Мороза. Результатом зустрічі є: домовленість про формування робочої комісії для вдосконалення політичної системи, повернення до контролю реалізації положень Універсалу національної єдності, перспектива створення Національної ради стратегічного розвитку України, яка опрацьовуватиме завдання стратегічного розвитку країни.

Темою проведення політичних консультацій за ініціативою Президента та участю голів парламентських фракцій стала проблема пошуку шляхів наслідків зустрічі стало рішення щодо створення робочої групи, яка вирішуватиме питання щодо конституційних розбіжностей. Подальше формування такої практики політичної взаємодії може стати першим кроком у налагоджені конструктивного міжвладного діалогу.

Існує потреба у виробленні чітких механізмів постійної співпраці владних гілок, які повинні мати не ситуативний, а постійний характер. Нещодавно Секретаріат Президента повідомив, що команда Президента у поточному році діятиме за принципом «трьох к» - компромісу, конкуренції, консолідації. Акцентуючи увагу на відмінності поглядів стосовно перспективи соціально-економічного розвитку, Секретаріат Президента запропонував запровадити такий формат співіснування, як «інтелектуальна, програмна і стратегічна конкуренція», оскільки повинні існувати альтернативні концепції розвитку держави [3].

Але, враховуючи існуючі політичні реалії, все важче говорити про налагодження конструктивного компромісу. На нашу думку, проблема полягає у недостатньому сприйнятті політичними гравцями демократичних правил гри, як таких, що повинні формуватися тільки на демократичних засадах. А це означає, що політичні суб'єкти мають розвивати традицію власної взаємодії у форматі цивілізованого діалогу. Отже, вміння політиків домовлятися та йти на компроміси допоможе вирішувати кадрові та інші важливі політичні питання цивілізовано, що дозволить не виставляти себе на посміх світової громади.

Україна як колишня складова Радянського Союзу успадкувала деякі його специфічні риси правової та політичної свідомості. Що, звичайно, позначилося на формуванні та функціонуванні процедур зв'язку громадянське суспільство - влада. Спостерігається викривлений механізм цієї взаємодії. Влада не спроможна швидко та ефективно реагувати на виклики та потреби суспільної системи, а суспільство не має сформованих механізмів впливу на прийняття політичних рішень. Треба зауважити, що відбулося підвищення політичної активності та свідомості громадян під час «помаранчевої революції», але залишилося питання формування важелів впливу громадянського суспільства на політичний процес. Завдання керуючої еліти полягає у підтримці наукового й інноваційного потенціалу суспільства та вихованні суспільства в дусі здорового націоналізму, який притаманний країнам західного типу.

Таким чином основною метою політичної реформи має стати тенденція до встановлення механізмів контролю влади громадянським суспільством. У сучасному науковому світі існує чимало конструктивних пропозицій щодо вдосконалення взаємодії суспільства та правлячої еліти. Однією з таких ідей є проблематика створення так званого «електронного уряду». Розвиток інформаційного суспільства дає змогу використовувати можливості нових технологій, не залучати які до процесів вдосконалення політичної сфери було б необачно. Йдеться про створення владної комунікації нового формату. Основним призначенням «електронної ради» має стати забезпечення доступу населення до інформації щодо поточної діяльності всіх владних щаблів. Діяльність такої влади не зводитиметься лише до інформування, але й забезпечуватиме відповідне реагування на пропозиції та скарги [2, с. 20].

Оскільки у новоствореній політичній системі провідне місце відводиться інституту Верховної Ради, яка стає відповідальним органом перед суспільством, потрібно уважніше ставитися до запровадження широких можливостей доступу громадянського суспільства до коментування законопроектів. За допомогою офіційного сайту Верховної Ради, як це робиться в країнах ЄС, кожний громадянин повинен мати можливість внести свої пропозиції та оцінки стосовно законопроекту, який його цікавить [15]. Це, на нашу думку, сприятиме поглибленню та укоріненню практик громадянських обговорень, призводитиме до тенденції прозорості діяльності влади та формуванню демократичної політичної культури, що є значним чинником просування держави шляхом демократичних трансформацій. Апеляція Президента до громади з приводу обговорення політичних змін є важливою тенденцією, але вона повинна мати постійний характер. Влада має підтримувати ініціативи проведення громадських читань за участю провідних науковців і політичних діячів. Розвиток практики проведення таких комунікативних заходів допоможе громадянському суспільству формувати чіткі рекомендації щодо вирішення важливих суспільних питань.

Політична реформа покликана вивести українське суспільства на якісно новий рівень життєдіяльності, досягти високого суспільного розвитку. Але, за існуючої ситуації, важливим є не обговорення мети як такої, а вироблення стригальних механізмів реалізації політичної реформи. Тобто, важливо акцентувати увагу на специфіці процесів, які відбуваються під час реформування. Зазначимо, що європейський досвід доводить дієвість влади, яка не завжди залежить від форми правління. Як президентсько-парламентська, так і парламентсько-президентська республіки повинні ґрунтуватися на принципах цивілізованого діалогу, прозорій політичній конкуренції, високій політичній культурі владних еліт і суспільства.

Отже, постає питання щодо впливу політичної реформи на просування України демократичним шляхом, оскільки під процесом реформування потрібно розуміти не лише впровадження нових законів, а й трансформацію суспільства. Враховуючи слабку розвиненість політичної системи та фактичну відсутність демократичних процедур у міжвладному спілкуванні, зауважимо, що фактичні конституційні зміни не гарантують створення дієвого механізму державної влади.

У разі дотримання політичними діячами вже існуючих норм і процедур, питання реформи постало б набагато пізніше. Проблема реформування політичної системи полягає не в перерозподілі повноважень, як зазначалося вище, а у відсутності бажань та прагнень дотримуватися норм Конституції 1996 року, яка як Основний закон ще не вичерпала свій демократичний потенціал. Ефективне проведення політичної реформи, на нашу думку, залежить від таких факторів, як: наявність зацікавлених політичних сил, впевнених у необхідності реформи та здатних відстоювати цілі реформування; потрібні також необхідні важелі розбудови політичної реформи.

Проблемними моментами реформування можуть стати: формування демократичних сил з тим, щоб протистояти політичним спекуляціям щодо реформи, та питання прозорості дій у процесі руху шляхом демократичних змін. У випадку, якщо все ж таки відбуватиметься фактичне уточнення Конституції, політичні реформатори повинні дотримуватися демократичних принципів у процесі втілення змін. На нашу думку, доцільним є використання наступних процедур:

* створення конституційних комісій, які по винні відслідковувати недемократичні тенденції;

* обговорення основних положень Консти туції, через проведення різноманітних комуніка тивних заходів;

* проведення всенародного референдуму, результати якого виноситимуться на розгляд Верховної Ради. Але більшість українських політиків дотримуються тієї точки зору, що загострення кризової ситуації, яке спостерігається сьогодні в політичному середовищі, може призвести до повторення «помаранчевої революції» [31].

2.2 Досвід і проблеми реформування політичної системи в Україні на сучасному етапі

Трансформація політичної системи в Україні в останні роки є однією із найактуальніших проблем, що викликає постійний поглиблений інтерес з боку як науковців політологів, так й публічних політиків. Особливістю проблематики політичного реформування в нашій країні є її сплетення з процесом боротьби політичних еліт за владу. Крім того, політична система в Україні є однією з галузей, що на часи незалежності неодноразово зазнавала суттєвих трансформацій. Отже, для створення нової політичної системи, модель якої дозволяла б на практиці втілювати принципи дотримання прав і свобод людини й громадянина, народовладдя, верховенства права, поділу влади, неподільності національного суверенітету необхідно врахувати попередній досвід реформування політичної системи та проаналізувати проблеми, які гальмують темп політичної модернізації.

Питання здійснення реформ стали предметом науково-теоретичних досліджень багатьох вчених в Україні, зокрема В.Ребкала, В.Князєва, В.Горбатенка, В.Литвина та ін. [23, с. 10]. Значна частина проблем, що у нас накопичилися, в тому числі й ті, які породжені допущеними у ході реформ деформаціями, пов'язані насамперед з розбалансованістю комплексу зазначених чинників суспільних перетворень. Щоб успішно здійснити будь-яку реформу, необхідно нею управляти з використанням науково обґрунтованої методології. Можна говорити, що політична реформа дає характерні зразки механізмів та технологій вітчизняних реформ у цілому, тому саме вона обрана для поглибленого аналізу.

Поняття політичної реформи вміщує в себе цілий комплекс складових, які передбачають реформування системи політичних відношень у суспільстві шляхом більш чіткої артикуляції політичних інтересів, раціоналізації політичної діяльності, виведення політичної свідомості нашого суспільства на якісно новий рівень, формування активістського типу політичної культури тощо. Отже, політична реформа - це законодавчі зміни політичної системи, політичні перетворення, переустрій політичного життя, зміна наявних суспільно-політичних відносин відповідно до забезпечення цивілізованих умов розвитку суспільства. Політичну реформу визначають як політику компромісу між правлячими групами та їх соціальними опонентами, як політику, що заради збереження соціально-політичної системи як цілого йде на зміну окремих її частин [16].

Перші кроки з реформування політичної системи в Україні були зроблені на початку 1990-х років. Значною мірою це відбувалось під тиском загальносоюзних процесів, але істотний вплив вчиняли також українське суспільство та опозиційні організації. Було прийнято Декларацію про державний суверенітет України, Закон "Про економічну самостійність Української РСР", внесено зміни до Конституції в частині санкціонування політичного плюралізму, сформовані нові органи державної влади - Кабінет Міністрів тощо. Було ухвалено й закон про особливості регіонального управління.

Перші роки після проголошення незалежності стали періодом наростання хаосу. Перед політсистемою стояли складні завдання в економіці, соціальній, духовній сферах. Проте давалось взнаки відсутність організованого суб`єкта таких перетворень. Опозиція не зуміла досягти влади та, більше того, пішла на союз з державною бюрократією. Натомість сама бюрократія була разпорошена. У радянські часи вона зберігала єдність завдяки керівництву Компартії, тепер політсистема була сповнена суперечностями - між Президентом і урядом, Президентом і парламентом, держадміністраціями та радами тощо.

Громадянське суспільство теж не могло довести свою силу. Адже серед нових партій стався розкол і частина з них, як було сказано, пішла на союз із владою. Виробити ж нові форми взаємодії суспільство було не в змозі - громадяни були зайняті особистим виживанням.

Не можна сказати, що в цей період реформи не проводилися. Створення атрибутів незалежності продовжувались - було ухвалено нову редакцію закону про місцеве і регіональне самоврядування, створена вертикаль регіональних органів державної влади, розпочато приватизацію, лібералізацію грошово-кредитної політики тощо. Але в цілому реформи, які мали б поставити політичну систему на рівень виконання нею якісно нових завдань, були спорадчими, непослідовними та незавершеними.

Були спроби налагодити конституційний процес. На всенародне обговорення був винесений проект Конституції, який, до речі, містив низку цікавих положень, серед них розділ "Громадянське суспільство і держава". Політичне протистояння не дало змоги завершити процес.

Робились спроби динамізувати виборчу систему. Партіями, громадськими організаціями було розроблено низку проектів нового закону, які передбачали змішану систему. Проте політично дезінтегрована державно-господарська бюрократія, яка переважала в парламенті, не бажала віддавати вплив опонентам з лав партій, що врешті-решт зумовило збереження мажоритарної системи.

Для типу держав, якою була Україна на момент проголошення незалежності, пріоритетним і тоді, і тепер залишається фактор політичних перетворень, формування політичної довіри і політичної мобілізації мас. Попри певні позитивні зміни демократичного характеру, які були здійснені в першій половині 1990-х років XX ст. політична система України виявилась неефективною стосовно розв'язання завдань політичного, економічного і соціального характеру [18].

Причини такого стану:

а) неспрацювання визначеного Конституцією України механізму стримувань і противаг функціонування владних структур - звідси неефективність їхньої діяльності і втрата довіри з боку громадян;

б) незабезпеченість принципу верховенства закону у всіх сферах суспільного життя;

в) несформованість нової політичної еліти і її непідготовленість до вирішення загальнодержавних завдань.

Символічним підсумком цього етапу реформування стало ухвалення закону про особливості управління регіонами, який збільшив загрози подальшої дезінтеграції влади.

Необхідно зазначити, що у публікаціях учених і практичних політиків є спроби такої періодизації, а саме виділяють наступні етапи. Перший етап - "романтичний", який починається з 1991 року та продовжує до кінця 1994 року, він завершився прозаїчно-достроковими парламентськими і президентськими виборами. Другий етап з 1994 і до 1999-2000 рр. - називають "прагматичним" майже всі автори. Оскільки дійсно йшли пошуки і вироблення шляхів реформування суспільства, в тому числі політичної системи. І третій етап, пов`язаний із підсумками президентських виборів 1999 року [5].

Необхідно наголосити на такому етапі реформування який виділяють, як правило з 1996 по 2004 рр. Але, така періодизація базується на критерії форми державного правління. Водночас, якщо врахувати інші критерії, то слід констатувати, що вказаний період був неоднозначний. 1994 -1999 рр. стали періодом консолідації управлінського класу, створення нової системи власності та засоби виробництва, поступової структуризації правлячої бюрократії.

Першими кроками президента Л.Кучми були спрямовані на розбудову вертикалі виконавчої влади. У серпні 1994 року було видано Указ про визначення голів рад відповідальними за здійснення делегованих повноважень виконавчої влади. З цих питань голови облрад, їх виконкоми були підзвітні та підконтрольні президентові, а голови районних рад - головам обласних і через них - президентові. Але така система була нестабільною. Вертикаль органів влади, яка діяла на підставі указів, суперечила Конституції. Президент також не мав ефективних важелів впливу на КМУ. Тому подальша розбудова державного управління була спрямована на втілення ідей президента у законодавче поле. Наслідком стало підписання Конституційного Договору. Останній чітко регламентував відносини між главою держави та урядом і місцевими органами виконавчої влади. Наступним кроком було прийняття нової Конституції. Форму державного правління, закладену в Конституції, прийнято називати президентсько-парламентською. Прем`єра затверджував Президент, за згодою парламенту. Те саме стосувалось деяких інших осіб - Генпрокурора, голів СБУ, ФДМУ тощо. Водночас звільнити їх Президент міг без згоди ВРУ. Членів Кабміну також призначав глава держави, але за поданням Прем`єра. Схожою була й процедура призначення голів місцевих держадміністрацій. Крім цього, сильним інструментом впливу Президента було право накладати вето на закони. Подолати його можна було лише 300 голосами, що було складно. Щодо системи управління регіонами, то в Конституції державне управління було кадрово відмежоване від місцевого самоврядування. Останнє визначалось як право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення. Надалі Верховна Рада затвердила закон "Про місцеве самоврядування в Україні" та "Про місцеві держадміністрації". Але політична практика призвела до того, що держадміністрації отримали верх над радами. Це зумовлювалося їх контролем над фінансовими та матеріальними потоками, складною системою делегованих повноважень тощо. Отже, законодавча регламентація політичних відносин відзначалась переносом влади в бік Президента, що посилювався нефоральними практиками. Таким чином глава держави консолідував під своєю орудою державну бюрократію та більшу частину політичної бюрократії. Такий режим мав потенціал еволюції в бік авторитаризму.

Реформування політсистеми вказаного етапу не просто виявилось незавершеним, воно не призвело до становлення нової її якості, не стало ближче до суспільства. Більше того, напередодні виборів 2004 року політсистема опинилась у патовому стані.

До наступного етапу можна віднести прийняття Верховною Радою України Закону "Про внесення змін до Конституції України" у грудні 2004 року. Закон про зміни до Конституції (про політичну реформу) передбачав перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій, подовження терміну повноважень Верховної Ради до 5 років. Закон набув чинності з 1 січня 2006 року. При переході до парламентсько-президентської республіки основна зміна відбулась у перерозподілі повноважень Президента і Кабінету Міністрів України. Насамперед, призначення Прем`єр-міністра та формування уряду здійснювалось Верховною Радою і цією реформою було запроваджено інститут парламентської відповідальності Кабінету Міністрів. Так, відповідно до вказаного закону Прем`єр-міністр признається Верховною Радою за поданням Президента України. Кандидатуру для призначення на посаду Прем`єр-міністра вносить Президент за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Рад, або депутатської фракції більшості народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради. Міністр оборони, Міністр закордонних справ призначаються Верховною Радою за поданням Президента, інші члени Кабінету Міністрів призначаються Верховною Радою за поданням Прем`єр-міністра. Така процедура свідчить про суттєвий перехід повноважень щодо формування вищого органу виконавчої влади від глави держави до її парламенту. Останній має право розглядати і приймати рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів та здійснювати контроль за його діяльністю [7, с. 68-73].

Реформа 2004 року без розбудови системи зв`язків між політичними силами та іншими соціальними групами лише посилила протистояння, яке перекинулося на нові сфери суспільного життя - судову систему, регіональне управління тощо.