Основи політології

Размещено на http: //www.allbest.ru/

1. Предмет і методи політології

Предмет науки - це ті конкретні питання, проблеми, на які безпосередньо спрямовуються наукові дослідження.

У політології виділяють два підходи щодо предмету досліджень. Прихильники універсалістськи-сумативного підходу вважають, що предметом політології є найрізноманітніші питання, що стосуються значної частини чи й усього суспільства. Звідси, політологія визначається як сукупність політичних знань про суспільство, які виробляють всі суспільні науки. Таким чином, даний підхід веде до необґрунтованого розширення предмету політології аж до ототожнення з її об'єктом, що є гносеологічно непродуктивним.

Прихильники аналітико-концептуального підходу наполягають, що існує сукупність специфічних рис, проявів, явищ, процесів, які за своєю соціальною природою є власне політичними. Даний підхід спрямовує політологію на вивчення конкретних сфер суспільного життя, пов'язаних з владою, державою та ін. Звідси, політологія отримала кілька занадто звужених визначень, через вказівку на дуже конкретизований предмет дослідження: політологія - наука про державу, про політичний процес, про демократію, про політичну культуру і т.д. Проте даний підхід у своїй конкретизації значно обмежує предмет політології, відсікаючи від нього ряд явних проявів політичного.

Тому у рамках даного підходу сформувалася тенденція визначати предмет політології через поєднання ряду безсумнівних проявів політичного: політична система і політичний процес; діалектика влади, владарювання, теорія політики, динаміка політичних інститутів та історія політичних учень.

Останній з названих підходів до визначення предмету є наслідком науковців компромісу, досягнутого 1948 р. в Парижі на міжнародному колоквіумі під егідою ЮНЕСКО, на якому предметом політології вирішили вважати: а) політичну теорію; б) політичні інституції; в) партії, угрупування, громадську думку; г) міжнародні відносини.

Вказавши на недоліки й ?ереваги по?ередніх підходів спробуємо визначити власний підхід до предмету політології. Скористаємося системно-структурним методом, який спрямовує дослідника на виявлення тривких, сутнісних взаємодій між учасниками політичного життя. В основі цього життя лежить насам?еред взаємодія соціальних суб'єктів з приводу задоволення їхніх інтересів.

Предметом вивчення політології є ті прояви суспільного життя, які є наслідком зіткнення інтересів окремих соціальних угрупувань та загальносуспільних інтересів. Так, свого часу, у Канаді політичного змісту набув банальний випадок недопущення директором коледжу до занять двох учениць, що одягнули паранджі. Політичним цей випадок став тому, що потрапив на ?еретин інтересу окремого (реалізувати свій нахил до релігійності чи екстравагантності) та інтересу загального (гарантування без?еки у суспільстві).

Методи політології

У процесі вивчення політичних явищ політична наука використовує різні методи дослідження. Виходячи з того, що у сферу інтересів науки про політику входить величезна за своїми масштабами соціальна практика, політологія використовує власне всі методи інших соціальних наук: філософські, правові, соціологічні, історичні, математичні, логічні (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція і дедукція, аналогія й моделювання тощо). Із суто теоретичних методів можна назвати такі: теоретичний експеримент, математична формалізація, гіпотетично-дедуктивний метод, метод поступового руху від абстрактного до конкретного, метод історичного опису та ін.

Найпоширений серед політологів є діалектичний метод, який хар-ся конкретно-істор. підходом до аналізу явиш дійсності, урахуванням впливу на пол. явища багатьох різних факторів, що діють у сусп-ві, визнанням пріоритетної дії екон-ї сфери життя сусп-ва, розглядом усіх пол-х явищ і подій у їхньому розвитку.

Також суттєве значення мають системний підхід та структурно-функціональний аналіз.

Системн-й аналіз політологи вважають особливо важливим у пізнавальному відношенні. Цінність і важливість такого підходу полягає у цілісному сприйнятті об"єкта досл-ня та загальному аналізі зв"язків між окремими елементами в межах широкого цілого.

У 2-й пол 20 ст. широкого розповс-ня набулв біхевіористський меотд (спостереженя за поведі-нкою людей).

Найдавніші методи - порівняльні (зіставлення двох або більше політ об'єк-тів, які мають спільні характеристики).

Зараз у пол-гії широко застосов-ся емпірично-соціологічні м, м соціальної психології, статистики, моделюваня тощо

2. Категорії і функції політології

Необхідно зазначити, що вихідний теоретичний матеріал пізнання будь-якої науки становлять категорії -- найбільш загальні фундаментальні поняття науки, які відбивають найсуттєвіші риси її предмета. Категорії розкривають або необхідні зв'язки, вузлові пункти науки, або найсуттєвіші елементи її структури. У порівнянні з іншими суспільними науками, що досліджують проблеми політичного життя, категорії політології мають конкретніший характер. Так, наприклад, проблема свідомості в соціології досліджується як проблема групової свідомості, в теорії держави й права -- як проблема правової свідомості, а в політології -- як проблема політичної свідомості. Серед закономірностей, що відбивають вплив зовнішніх факторів, слід виділити політико-економічну. Ця закономірність відбиває співвідношення між економічним базисом суспільства і політичною владою як елементом надбудови. Серед закономірностей, що відбивають вплив зовнішніх факторів, слід виділити політико-економічну. Ця закономірність відбиває співвідношення між економічним базисом суспільства і політичною владою як елементом надбудови.

Існує цілий комплекс закономірностей, що відбивають дію внутрішніх зв'язків та тенденцій політичного життя. Це передусім розширення сфери політичного життя й підвищення його ролі у суспільстві, значення народних мас у політичному процесі, в розвитку демократії, самоуправління, у зміні політичних та державних форм.

До закономірностей політичного життя належать також демократизація політичних відносин, підвищення ролі «людського виміру» політичних процесів, ступеня соціалізації, гуманізації політичних відносин, що забезпечують цілісність суспільства.

Завдання П виражені в її функціях. Теоретико-пізнавальна реалізується через вивчення, систематизацію, пояснення, аналіз узагальнення й оцінку політ явищ. Репрезентує себе у вигляді сукупності теоретичних концепцій. Полягає у розробці основних концептуальних ідей які пояснюють характер розвитку суспільства на його різних етапах Методологічна яка визначає порядок аналіз закономірнестей, методів, способів і принципів теоретичного дослідженя політики і практичної реалізації набутих знань. Озброїти людину ефективними засобами пізнаня політ реальності, філософськими і емпіричного аналізу. Світоглядна - стверджує цінності, ідеали, норми цивілізованої політ поведінки, політ культури соціальних суб'єктів що сприяють досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванні політичних інститутів. Ця функція сприяє розвитку політичного мислення. Важливу роль прогностична функція полягає у спрямованості політології на передбачення шляхів розвитку політ процесів різних варіантів політ поведінки. Це необхідно для розробки механізму рацональної організації політичних процесів, урахування ресурсів політ влади, контроль. Політологія має велике виховне значення.

3. Зв'язок політології з іншими галузями гуманітарного знання

Політика (гр. роlitikе -- мистецтво управління державою) -- це одне з основних явищ у системі найважливіших сфер життя суспільства: економічної, ідеологічної, правової, культурної, релігійної тощо. Термін «політика» виник завдяки твору видатного мислителя античного світу Арістотеля про державу, правління й володарювання, що мав назву «Політика». політика (гр. роlitikе -- мистецтво управління державою) -- це одне з основних явищ у системі найважливіших сфер життя суспільства: економічної, ідеологічної, правової, культурної, релігійної тощо Політологія, якою вона є сьогодні -- це явище новітнього часу. Вона з'явилася на сучасному етапі людської цивілізації -- у період утвердження індустріального суспільства. Організаційне оформлення політологія набула у країнах Заходу лише після другої світової війни, бо ще до середини XX ст. у гуманітарній науці розуміння політичної системи обмежувалося вченням про державу. Політична наука стає самостійною, починає активно взаємодіяти з іншими гуманітарними науками, не розчиняючись у них. Спід звернути увагу на те, що політика виступає об'єктом вивчення багатьох гуманітарних дисциплін. У чому ж полягає специфіка політології як науки? Щоб відповісти на це запитання потрібно розрізняти політику у вузькому і широкому розумінні. Загальне визначення предмета політології можна було б запропонувати таке: політологія у більш вузькому розумінні (загальна теорія політики) вивчає специфічну групу закономірностей відносин соціальних суб'єктів з приводу влади. До вивчення політичної сфери життя суспільства мають відношення багато науки: філософія, соціологія, теорія держави і права, історія, політична географія і т. д. Таке широке поле досліджень пояснюється тим, що політика являє собою надзвичайно складне і багатогранне явище. Доцільність і необхідність дослідження політики під різними кутами зору визнається багатьма вченими-суспільствознавцями, в тому числі і політологами. Розбіжності починаються між ними при вирішенні питання про місце політології, серед інших наук про політику.

4. Політична думка в країнах Давнього Сходу

Політичні знання зародились в глибокій давнині в країнах Стародавнього Світу. Формування політичної думки зв'язано з тією стадією розвитку суспільного виробництва, коли появляється приватна власність на знаряддя і засоби виробництва, йде поділ суспільства - родів, племен, общин, - на різноманітні соціальні спільності, виникають стани, різноманітні соціальні верстви, утворюються держави. Становлення і розвиток політичних ідей у всіх стародавніх народів сягає корінням в джерела міфології і оперує міфологічно-релігійними уявленнями про місце людини в світі. Перехід від общинного первісного ладу до ранньокласового суспільства і політичної форми організації суспільного життя супроводжувався дедалі поглиблюючими процесами соціального поділу населення, посиленням соціально-політичних і економічних непримиренностей, загостренням суперечностей між різними верствами суспільства-родовою знаттю і збіднілими общинниками, багатими та бідними, вільними та рабами.

Стародавні джерела свідчать, що соціально-політичні уявлення в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї, Греції, Вавилоні, Персії, Римі та інших країнах мали спільний релігійно-міфологічний характер. У священних книгах стародавніх індусів всі події зображуються як прояв світового порядку, дотримання якого вважалось правильним, свідчило про виконання обов'язків кожною людиною.

Для політичних вчень Стародавнього світу характерно те, що в них не тільки зберігались, але й розвивались релігійно-міфологічні погляди, а теорії державності сповнені релігійних догм, моральних уявлень і прикладних знань про політику. Політичні вчення освячували соціальну нерівність, привілеї знаті, владу експлуататорської верхівки.

Політичні погляди були тісно переплетені із загально-світоглядними (філософськими), моральними й іншими уявленнями. Найдавніші правові заборони, наприклад, були одночасно загально-світоглядними принципами (законами всього світу), релігійними заповідями й моральними приписаннями. Такого роду погляди простежуються в законах царя Хаммурапі, у правових приписаннях Талмуда, в індійських релігійних книгах. У державах Древнього Сходу політичні й правові навчання ще не відокремилися від міфів, не сформувалися у відносно самостійну сферу суспільної свідомості.

Отже, соціально-політичні теорії Раннього Сходу були складними ідеологічними утвореннями, які складалися з релігійних догм, моральних уявлень і прикладних знань про політику й право. Співвідношення цих елементів у різних навчаннях було неоднаковим.

5. Політична філософія Давньої Греції. Платон і Арістотель

Вивчення історії Давньої Греції з початку зародження цивілізації і ранньої державності на рубежі III-II тисячоріч до н.е. і до падіння елліністичних держав, захоплених Римом і Парфією, дає можливість простежити загальні закономірності її розвитку. Разом з тим воно дозволяє виявити ряд кардинальних особливостей, що виділяють грецьку цивілізацію як неповторну історичну реальність, що відрізняється від країн Давнього Сходу, з одного боку, і від Давнього Риму --з іншої. Грецька цивілізація, так само як ранньокласове суспільство і держава в країнах Давнього Сходу, виростала на ґрунті розкладання родових відносин через майнову і соціальну диференціацію, формування різних за їхньою роллю у виробництві соціальних груп, через створення органів державної влади, що виражали інтереси пануючого класу. Що ж до політичних поглядів Платона, то варто спочатку зупинитися на формах держави, які виділяв мислитель. Платон розглядав чотири типи неправильно державного устрою, серед них: тимократія, олігархія, демократія, тиранія. Всі ці чотири форми держави є в тій чи іншій мірі - погіршення та перекручення форми ідеального правління. Державний устрій, що базується на честолюбстві, називається за Платоном “тимократією”. Зміни в державі відбуваються через розбрат, що виникає там, де є влада. Вже з першими ознаками занепаду, виникає прагнення до збагачення та наживи. Спочатку в тимократичній формі зберігається риси честолюбного правління: правителі шануються, воїни - вільні, вони утримуються від будь-яких землеробських робіт, ремесел та інших видів наживи. В державі з таким політичним устроєм до влади не допустять мудрих людей, тут будуть схилятися на сторону тих, хто сильний духом, хто народжений не для миру, а для війни. Платон зв'язує ідеальну державу з верховенством закону. Усі громадяни держави (крім рабів, що не могли бути поставлені в однакове положення з вільними; раби в Древній Греції були порівняно нечисленними і зайняті вони були на домашній і допоміжній роботах), незалежно від стану, який вони займають, повинні однаково підкорятися закону. Саме так повинно бути в нормальному випадку, а виходить, і в ідеальній державі. Більш того, ідеальна держава і є там, де закон непорушний і керує. Однією з характерних рис наукової діяльності Арістотеля є її багатогранність. Своїми працями Арістотель збагатив майже всі існуючі в його часи галузі науки. Держава і суспільство не лишилися поза увагою. Головне місце серед його здобутків, присвячених вивченню держави і суспільства, звичайно, займає "Політика".Центральною проблемою “Політики” в Арістотеля є питання про походження держави. Перший розділ роботи мислителя ставить питання “що таке держава”. І відразу відповідає: “держава - це спілкування, яке організовується для будь-якого блага.”

6. Політична думка в Давньому Римі. Лукрецій Кар, Марк Тулій Цицерон

Історія давньоримської політичної та правової думки охоплює ціле тисячоліття і в своїй еволюції відображає суттєві зміни в соціально-економічному і політико-правовому житті Стародавнього Риму за довгий час. Саму історію Стародавнього Риму прийнято ділити на три періоди: царський (754-510 рр. до н. е.), республіканський (509-28 рр. до н. е.), імператорський (27 р. до н. е .. - 476 р. н. е..). Причому єдина Римська імперія в 395 р. н.е. була остаточно розділена на Західну (столиця - Рим) і Східну (столиця - Константинополь) імперії, і остання (Східна Римська, Візантійська імперія) проіснувала до 1453 р. Політико-правові інститути і погляди в Значний вплив на давньоримських авторів надали погляди Сократа, Платона, Аристотеля, епікурейців, стоїків, Полібія та багатьох інших грецьких мислителів.Так, загальнофілосовські погляди Демокріта і Епікура, уявлення Демокріта про прогресивний розвиток людей від первісного природного стану до створення впорядкованої політичного життя, держави і законів, думка Епікура про договірний характер держави і права були сприйняті і розвинуті Тітом Лукрецієм Каром (99-55 рр. до н. е.) в його відомій поемі «Про природу речей».

Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки - юриспруденції. Римські юристи ретельно розробили великий комплекс політико-правової проблематики в галузі загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних дисциплін (цивільного права, державного управління та адміністративного права, кримінального права, міжнародного права). Державу Цицерон визначає як справу, надбання народу. При цьому він підкреслює, що «народ не будь-яке з'єднання людей, зібраних разом яким би то не було чином, а з'єднання багатьох людей, зв'язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів». Основну причину походження держави Цицерон бачив не стільки у слабкості людей та їх страху (точка зору Полібія), скільки в їхній вродженій потребі жити разом. Поділяючи в цьому питанні позицію Арістотеля, Цицерон відкидав широко розповсюджені в його час уявлення про договірний характер виникнення держави. У руслі традицій давньогрецької думки Цицерон приділяв велику увагу аналізу різних форм державного устрою, виникненню одних форм із інших. Критерії розрізнення форм державного устрою Цицерон убачав в «характері й волі» тих, хто править державою. Залежно від числа правлячих він розрізняв три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію).

7. Політична думка західноєвропейського Середньовіччя. Августин і Фома Аквінський.

В історії Західної Європи Середні віки охопили більш ніж тисячолітню епоху -- V--XVI ст. Це була епоха формування і розвитку феодалізму.

У центрі ідейно-політичних зіткнень цього періоду була запекла боротьба між римо-католицькою церквою, папством, з одного боку, і світськими феодалами, монархами, з другого, за вплив у суспільстві. Відповідно, однією з центральних проблем політичної думки стало питання про те, яка влада -- духовна (церква) чи світська (держава) повинна мати пріоритет у суспільстві.

На розвиток політичної думки Середньовіччя значний вплив мали і вчення античних мислителів, особливо їхні ідеї про походження і сутність держави, про правильні і неправильні форми правління та їх взаємозв'язок.

У період утвердження в Римській імперії панування християнства значного поширення набуло вчення одного з найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелія Августина (354--430), за заслуги перед церквою прозваного Блаженним. Свої політичні погляди він виклав головним чином у праці «Про град Божий».

Спираючись на біблейські положення, Августин усю історію людства, всі соціальні, державні і правові установи й настанови подає як наслідок гріховності людини, започаткованої ще Адамом і Євою. Людський рід у всі часи його існування він поділяє на два розряди: тих, хто живе за плотськими людськими настановами, і тих, хто живе за духовними Божими настановами. Перший тип спілкування людей Августин називає «градом земним», а другий -- «градом Божим».

Форми державного правління Августин розрізняє залежно від обов'язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні й релігійні обов'язки, зокрема повагу до Бога і до людини. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він називає тираном, а несправедливу аристократію -- клікою. Він вважає прийнятними всі форми правління в тому разі, якщо в державі зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії.

Вчення Августина набуло значного поширення і впливу. Воно відіграло важливу роль у розвитку християнських концепцій держави, політики і права.

Фома Аквінський.

Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Про панування владик» і «Сумма теології».

Наслідуючи Арістотеля, Фома Аквінський вважав, що людина за своєю природою є політичною істотою. Поодинці люди не можуть задовольнити свої потреби, в них від природи закладене прагнення об'єднатися і жити в державі. З цієї природної причини й виникає держава як політична спільність людей. Метою державності є спільне благо, забезпечення умов для гідного життя..За його тлумаченням, сутністю влади є такий порядок відносин панування і підкорення, за якого воля осіб з верхівки суспільної ієрархії керує нижчими верствами суспільства. Оскільки такий порядок заведений Богом, то влада має божественний характер. Саме в цьому сенсі теолог тлумачить вислів апостола Павла про те, що «всяка влада від Бога».

Серед форм державного правління Фома Аквінський розрізняє монархію, аристократію і тиранію, різновидом якої є демократія. Перевагу він віддає монархії, бо її влаштування нагадує як влаштування світу взагалі, створеного і керованого одним Богом, так і людський організм, різні частини якого об'єднуються і спрямовуються одним розумом. Крім того, на його думку, історичний досвід свідчить про стабільність та успіхи саме тих держав, де владарювали не багато людей, а одна особа. Теолог розрізняв два різновиди монархії: абсолютну і політичну. Симпатії його були на боці другої, в якій влада правителів залежить від закону і не виходить за його межі.

8. Епоха Відродження. Політичні погляди Н. Макіавеллі

Культура Відродження складалася в умовах гострої і складної політичної боротьби: виникнення вільних міських комун в Італії, зміна республіканських форм правління тираніями, інтервенція Франції, Іспанії і Німеччини, численні селянські повстання, релігійні війни, перша буржуазна революція в Нідерландах. Все це давало практичний матеріал для теоретичних узагальнень, для розвитку політичної думки. Перу дипломата, історика, філософа і поета Нікколо Макіавеллі належить трактат “Государ”. Макіавеллі справедливо вважається засновником політичної науки Нового часу. Він закликав розглядати явища політики поза їх зв'язком з релігією та етикою. Саме він ввів у науковий обіг поняття “держава” як таке (до нього мова велася тільки про конкретні держави). Макіавеллі був переконаним республіканцем, за що зазнав арешту, тортур, але зберіг свою відданість флорентійській комуні. Він був гарячим патріотом Італії, прихильником національної єдності. У той же час, спираючись на практику сучасної йому політики, Макіавеллі вважав, що заради досягнення могутності і благополуччя держави придатні будь-які засоби - підкуп, лицемірство (формула “мета виправдовує засоби”). Звідси виникло поняття “макіавеллізм” як позначення вседозволеності в політиці.

9. Політична думка Київської Русі

В ІХ-ХІІ в Київській Русі відбулося формування феодального суспільства і почали розвиватися поняття держави, права, політичні погляди, наука, література, філософія тощо. У цьому процесі важливу роль відігравало християнство. Підтвердженням розвитку суспільно-політичних ідей у Київській державі може слугувати те, що до наших днів дійшло чимало то­гочасних писемних джерел та пам'яток: літописи, політико-релігійні трак­тати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зводи законів і т.п. Серед цих джерел треба відзначити, насамперед, «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську правду», «Остромирове Євангеліє», «Ізборники Святослава», «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Клементія Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін. Так, зокрема, останній закликає не чинити беззаконня не тільки самим князям, але й їх слугам. Проте загальний рівень розвитку політики, філософії, права у Київській Русі був досить низьким. З політичної точки зору Київська Русь була далека від демократичної (античної) моделі західної цивілізації.

10. Політичні ідеї представників політичного гуманізму С. Оріховський-Роксолан, І. Вишенський

З середини XV ст. Київ стає центром раціоналістично-гуманістнчного руху, що охопив українсько-білоруські землі Великого князівства Литовського. Для піднесення політичної ролі Києва певну роль відіграло культурне відродження. Другим центром суспільно-політичного, культурного життя України тих часів була Галицька земля, міста Львів, Перемишль та ін. Географічне розташування, тісні зв'язки з західно-європейською культурою, поступове утвердження католицизму сприяли поширенню ідей гуманізму.

Найбільш помітними особистостями цього часу, представниками реформації раннього гуманізму слід назвати С. Оріховського, Х. Філалета, І. Вишенського. С. Оріховський-Роксолан розглядає питання організації державної влади у праці "Напучення польському королю Сигизмунду Августу" (1543). Працю написано у формі звернення підданого до правителя, складається вона з двох книг. У першій йдеться про вимоги, яким має відповідати особа короля. Це - прагнення до правди і справедливості, оволодіння знаннями, наукою управління державою. Головним завданням короля є захист Вітчизни, тому більшість часу він має проводити не в столиці, а разом з військом на кордонах держави. Здобути прихильність підданих король може завдяки справедливому ставленню до них та піклуванню про державну власність. Король має обирати собі в спільники найкращих із громадян і за допомоги їхнього авторитету й порад оберігати державу у мирний і воєнний час. Добирати цих найкращих треба з мужів знатних і народжених славними батьками, бо вони мають відповідальність за честь свого роду і певний авторитет. Водночас королю слід пам'ятати, що справжній авторитет є нагородою не за знатність роду, а за славу і доблесть. Основна ідея Вишенського - ідея соціальної рівності. Він доводив, що люди є рівними від природи: їхні тіла складаються з єдиної субстанції, королі та царі "толко властію сродство людське превосходять, а плотію і кровію і смертію всім ровни суть". У зв'язку з цим він осуджував різні форми феодального гніту. Вишенський не закликав до соціальної боротьби. Перемогти світ зла можна каяттям у гріхах, молитвами, зреченням життєвих благ, очищенням від скверни. Ідеалом суспільного устрою є "царство Божеє", де всі люди рівні і не мають власності, або мають "малу" власність і живуть у злагоді з Богом та один з одним. Він ідеалізував давньохристиянську євангельську громаду, всі члени якої жили у братерстві і рівності, відмовилися від власності та сім'ї, зреклися земних благ.

11. Конституція П. Орлика як пам'ятка української політичної думки

Надзвичайно велика роль у житті українського народу, в його боротьбі за волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву. Саме в його контексті стало можливе створення Конституції Пилипа Орлика 1710 року. Незважаючи на те, що ця Консти­туція в життя не була втілена, вона має велике значення як документ, кот­рий вперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в ос­нову державно-політичного устрою. Вперше українська державна ідея знайшла втілення в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. Важливе місце в Конституції Пилипа Орлика посіла проблема взаємин між гетьма­ном і народом.

12. Політична програма Кирило-Мефодіївського братства

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» (український варіант роботи Адама Міцкевича «Книги народу й пілігримства польського») і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і українського панславізму, романтика загальнослов'янської єдності, автономізму та народовладдя[2].

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної конфедерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.

13. Книга буття українського народу М. Костомарова

Серед найвідоміших праць Костомарова слід виділити його рукопис "Книги буття українського народу", де у формі біблійної оповіді сформульовано найважливіші світоглядні позиції автора. Зміст "Книги буття..." наскрізь пронизаний радикальним як на свій час духом. Вона пропагувала республікансько-демократичний державний і суспільний устрій. У цьому програмному документі товариства Костомаров просто і дохідливо пояснював читачеві, що український народ може і повинен бути суб'єктом історичного процесу - нарівні з іншими народами, а не в принизливій від них залежності.

14. Громадівський соціалізм М. Драгоманова

Таким чином, «громадівський соціалізм» М. П. Драгоманова визнає індивіда основою соціального й міжнародного порядку. У свою чергу об'єднання індивідів - громади утворюють макротіло людства. З огляду на це визначається місце і роль націй у системі соціальних організацій людства, застерігається від ігнорування національного у прагненні до об'єднання людства. «Громадівський соціалізм» підкреслює принципову неприйнятність для М.П. Драгоманова державницької ідеї. Вона взагалі чужа М. П. Драгоманову з огляду на розуміння ним спрямування й мети історичного поступу. Будь-яка держава, вважає він, є штучним утворенням і тому не пристосованим для людини. Драгоманівський ідеал федералізму ґрунтується на анархістській доктрині. У цілому М. П. Драгоманов виділяє два шляхи досягнення мети: 1) шлях революції, 2) еволюційний шлях просвіти. Спостерігаючи за ситуацією, що склалася в Російській імперії, М. П. Драгоманов, звичайно, зважав на загрозу революції, однак, перевагу надавав другому варіанту. При цьому неприйнятним для М. П.Драгоманова був не тільки «бунт», а й політична революція, бо всяка революція, на його думку, в кращому разі здатна лише змінити політичні форми панування, але не має сили відтворити новий лад суспільного життя. Неприйняття революції зумовлене для М. П. Драгоманова філософською позицією щодо співвідношення мети і засобів Він наголошував, що не можна негідними засобами досягти благородної мети. Тому основний шлях - «культурницька діяльність і просвіта».

15. Основні напрями української політології

Найважливішими передумовами виникнення і розвитку політико-правової думки на Русі були, по-перше, правовий досвід народу, у процесі нагромадження якого відбувалася трансформація звичаїв у норми права, правила поведінки і спілкування людей. Джерелами права, правових ідей були повчальні міфи, легенди, що відображали давній досвід, а також норми-приписи і норми-заборони язичницької релігії. По-друге, визначальний вплив на політичну думку в автохтонного населення Русі очевидно справляли об'єднуючі чинники племінних утворень, поява політичних інститутів влади. Давньоруська політико-правова думка стимулювалася активним політичним життям -- вічовими зборами, з'їздами і нарадами удільних князів, законотворчістю -- появою текстів «Руської Правди», «Статуту» Володимира Мономаха, «Правди Ярославичів», підготовкою міжнародних договорів і т.п. По-третє, на розвиток політико-правової думки в Київській Русі вирішальний вплив справили також введення християнства і поширення писемності. З їх поширенням стають відомі і використовуються норми канонічного і східно-римського права, політичні традиції Візантії. Прийнявши нову віру, князь Володимир не обмежився тим, що «нача ставити по містах церкви», як свідчить літописець, але і став він у знатних людей дітей забирати «і віддавати їх у вчення книжне». Через два-три десятиліття вчення дітей грамоті стало справою звичною. З прийняттям візантійсько-православного обряду, Русь засвоювала християнські звичаї й обряди, сформульовані в Біблії норми і принципи людського співжиття. Політико-правова думка на Русі, зафіксована в письмових джерелах, набуває теологічної форми, керується християнськими концепціями історії людства, природи права, держави, влади, політики, етики.

16. Політичні погляди М. Грушевського та В. Винниченка

Політичні погляди в Україні набули подальшого розвитку за часів Гетьманщини, яка існувала впродовж 116 років (16481764). Політична думка того часу розвивалась у контексті таких правових документів, як "Березневі статті", "Гадяцький трактат", "Конституція прав та свобод Запорізького війська" та ін. Основою політичних концепцій М. Грушевського було українське питання. Він вважав, що основою входження України в Росію була автономія, але цим принципом знехтували. Можливість вирішення цієї проблеми він бачив у випадку децентралізації влади в Росії та утворення федерації, під якою розумів об'єднання в одній державі декількох. Разом з М. Грушевським в Україні працював відомий політичний діяч, один з керівників Української Центральної Ради В.Винниченко. Він брав участь у розробленні проекту Конституції, яку мали затвердити Установчі збори. Але через те, що воєнні дії перешкодили проведенню Установчих зборів по всій Україні, проект Конституції було розглянуто 29 квітня 1918 р. на засіданні Малої Ради. Цей документ увібрав у себе основні політико-правові погляди М. Грушевського та В. Винниченка, яких вони додержувались останнім часом.

17. Український консерватизм В. Липинський Листи до братів хліборобів

Інтелектуальна і теоретична творча спадщина В. Липинського величезна. Найважливішим твором В. Липинського треба вважати "Листи до братів-хліборобів". Центральною темою цього твору, як і всієї творчості Липинського, є побудова української самостійної держави і організація її суспільства. Автор трактує державу як перманентну і абсолютну вартість та найвищу форму організації суспільства у розвинених народів, у тому числі й українського. Зазначаючи у вступному слові, що дух його книги - це "державництво і патріотизм", Липинський наголошує, що українська держава повинна бути національною, оскільки держава, особливо національна відіграє вирішальну роль в організації, управлінні та обороні суспільства. На підставі такої тези, він приходить до висновку, що без держави немає нації, є лише народ в етнічному сенсі. Суспільство Липинський ділить на три верстви, кожна з яких відіграє визначену їй роль: еліти, продуценти, інтелігенція. Найважливіше місце Липинський відводить елітам (за його термінологією - правлячій верстві, провідній верстві, національній аристократії), оскільки вони (а не народ чи маси) є провідниками і організаторами нації, головним мотором побудови національної держави та творцями історії. Кожна верства має власну еліту, яка функціонує згідно з динамічним принципом постійного поповнення і кругообігу (циркуляції). Продуценти (робітники, хлібороби, буржуазія, пролетаріат), тобто верства, яка виробляє матеріальні блага, є в концепції Липинського основою суспільства. Найважливішу роль відіграють хлібороби (як селяни, так і, в часи Липинського, землевласницька шляхта), оскільки вони, зв'язані з землею і територією, на котрій живуть і працюють, а тому є найстабільнішою, отже - найкориснішою верствою суспільства. Саме тому Липинський адресує до братів-хліборобів свій найважливіший твір, про який тут мова.

18. Політична програма Дмитра Донцова. ''Націоналізм''

Дмитро Донцов (1883-1973) був головним ідеологом руху. Він був автором численних творів ("Підстави нашої політики" (1921), "Націоналізм" (1926), "Дух нашої давнини" (1944).

Він сформулював концепцію нового - інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя. Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова найповніше викладена у його праці "Націоналізм". У ній він писав, шо починаючи з XVIII ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій - інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апелювали до інтелекту, тому й не досягли успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування. Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була провідною в українській політичній думці XIX ст. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республіки.

19. Політична думка в Україні радянської доби

У Радянському Союзі до середини 60-х років негативно ставилися до політології. Вважалося, що політика вивчається в рамка історії КПРС, філософії, політичної економії, наукового комунізму. З середини 60-х років ставлення до науки про політику почало змінюватися. 5 січня 1965 р. в газеті "Правда" була опублікована стаття "Про політичну науку", в якій Ф.М.Бурлацький обґрунтував право вчених розглядати, формулювати нові ідеї реконструкції тодішньої держави на загальнолюдських цінностях, на принципах демократії і свободи. Вчені, які досліджували ці проблеми, об'єдналися в Асоціацію політологів Радянського Союзу, що створювало можливості для ширшого спілкування із зарубіжними колегами, формування вітчизняної політичної науки. На сучасному етапі в Україні, як і в інших республіках колишнього СРСР, відбувається інтенсивний процес становлення науки про політику. Окреслено предметне поле науки, визначено проблематику й методи досліджень. Політологія вивчається у вищих закладах освіти. Останнім часом вийшли друком окремі праці, навчальні посібники та підручники. Поряд із журналами "Політика і час", "Віче" з'явилися нові часописи відповідного профілю - "Політологічні читання", "Політична думка", "Розбудова держави", "Людина і політика" і "Нова політика". Заявили про себе наукові установи, що досліджують політичні проблеми: академічні - Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, інститут держави і права ім. В.М. Корецького, Національний інститут стратегічних досліджень, Інститут українсько-російських відносин, ряд суспільно-політичних центрів і кафедр політології вищих закладів освіти. Створено Українську академію політичних наук, Українську асоціацію політологів, Асоціацію молодих політиків і політологів. Отже, політична наука в Україні поступово посідає відповідне місце в системі суспільствознавства, дедалі помітніше впливає на реальні політичні процеси, становлення демократичної державності.

20. Політична думка епохи просвітництва в Англії. Т. Гоббс і Дж. Локк

Гуманісти епохи Відродження істотно розширили межі і характер розуміння людської діяльності, що зумовило в подальшому розвиток уявлення про те, що людина є суб'єктом, творцем власної історії. Соціальне пізнання стає одним з природничих факторів розвитку суспільства. Середньовічну систему цінностей і світосприйняття поступово займає нова соціальна парадигма, пов'язана із натуралістичним розумінням світу природи та людини. В суспільному знанні натуралізм орієнтував дослідників на вивчення впливу соціальних детермінант соціального.

Відомими теоретиками з цих питань були представники англійської філософії та соціології Томас Гоббс і Джон Локк. Томас Гоббс (1588-1679) був відомий своєю концепцією "природного права" і "суспільного договору". Одним з перших він дає досить об'єктивне окреслення людини як біосоціальну істоту, котра завдяки своїм біологічним особливостям та соціальним характеристикам у процесі взаємодії з іншими формує суспільно-договірну конструкцію, яка надалі завдяки власному поступальному розвитку трансформується на більш складну конструкцію - державу, суспільство. Проблему державності розробляв також англійський філософ Джон Локк (1612-1704). Як і Гоббс, він виходив з концепції "природного права" та "суспільного договору", завдяки чому держава створюється людьми свідомо для гарантії їх прав на приватну власність, особисту свободу, права на життя. Між особою, суспільством та державою, таким чином, зав'язуються конструктивні відносини, завдяки чому досягається злагода, соціальний порядок тощо. Дж. Локк - основоположник соціально-політичної доктрини лібералізму, автор концепції конституційної парламентської монархії, яка, зокрема, передбачала поділ влади на законодавчу, виконавчу та "федеральну". Джон Локк прагнув теоретизувати та систематизувати знання про державу та владу, що вплинуло на подальший розвиток європейської соціальної думки.

21. Теорія природного права і суспільного договору

Одним з перших великих теоретиків школи природного права є нідерландський юрист, історик, державний діяч Гуго Гроцій (1583- 1645 рр.). Теорія природного права і суспільного договору - ідеалістичне вчення про виникнення держави і права в результаті свідомого укладення між людьми договору. Перші уявлення про договірне походження держави виникли уже в давнині (в V ст. до н. е. китайський філософ Меті, пізніше в Стародавній Греції - софісти, Сократ, Епікур та ін.). У ХVII ст. розгорнуту форму теорія суспільного договору одержує в творах філософів Томаса Гоббса, Баруха Спінози, Джона Локка, Жан-Жака Руссо, П'єра Гассенді та ін. Держава, на думку Гуго Гроція, є "досконалий союз вільних людей, який укладено заради додержання права і спільної користі". Тут видно вплив Арістотеля і Ціцерона. Внаслідок утворення держави індивід, на думку Дж. Локка, не втрачав усіх своїх прав, а лише право на вироблення та реалізацію законів. Політичну владу він визначав так: "... це право створювати закони з правом застосовувати смертну кару і, відповідно, усіх менших покарань для регулювання та охорони власності; це право використовувати силу суспільства для проведення у життя законів, для захисту держави від іноземного втручання - і все це в ім'я суспільного блага". Цілісність держави та виконання нею своїх основних завдань, на думку Дж. Локка, здатне забезпечити конституційне правління, при якому влада була б обмежена законом і поділена. Перше місце відводиться законодавчій гілці влади як верховній іде не абсолютній) у державі. Інші гілки влади повинні підпорядковуватися законодавчій владі, але вони (особливо, виконавча влада) мають великий вплив у державі.

22. Концепція правлячого класу Г. Моски, `'теорія еліти'' В. Парето

Застосовуючи принцип організаційного підходу, Г. Моска здійснює аналіз “правлячого класу”. Відповідно до його теорії, правлячий клас зберігає владу завдяки наявності організації, структури. Неоднорідний

за своїм складом, він складається з вищої, досить малочисельної верстви “вищого начальства” (ядро еліти) і нижчої верстви (“середній клас”), що відіграє роль посередника між правлячим і класом, що управляється. До

обов'язків останнього входить проводити у життя рішення правлячого класу. Стабільність політичної системи багато в чому визначається саме якостями цієї верстви.

Саме Г. Моска у роботі “Правлячий клас” (1896 р.) ввів до наукового обігу поняття політичного класу, наголосивши на функціональності даної групи та використовуючи такі похідні від нього поняття і визначення, як “панівний клас”, “вищі класи”, “клас правлячих”, “організована меншість”, 100“неорганізована більшість, що управляється”. На думку Г. Моски, “політичний клас подібний колективу, члени якого об'єднані політичним покликанням. Основою солідарності є політична свідомість, спільна для кожного члена класу”

23. Концепція плебісцитарної харизматичної демократії М. Вебера

Плебісцитарна теорія демократії, запропонована Вебером, була покликана протидіяти політичної фрагментації суспільства, корпоративним, особливо бюрократичним, тенденціям, захистити єдність інтересів нації. Очевидно, що не тільки в політичній теорії, але і в політичній практиці виникає проблема меж зростання політичної могутності харизматичного лідера. Необхідно також враховувати, що невдоволення мас і їх стихійні виступи проти усталених порядків або інститутів можуть бути використані харизматичним лідером для рішучого розриву з існуючими інститутами та цінностями, для встановлення авторитарних чи тоталітарних режимів і для звуження прав і свобод народних мас.Для ефективної боротьби з бюрократією будь-яка політична система потребує харизматичному лідері. Тільки союз широких мас народу з подібним лідером дає можливість ефективно контролювати і стримувати всевладдя бюрократії. Гарантією того, що харизматичний лідер не перетворитися на лідера цезарістского спрямування за відсутності інституційних перешкод на цьому шляху, можуть стати його дії зі створення правової держави.

24. Політична думка епохи Просвітництва у Франції Ш. Монтеск'є і Ж.-Ж. Руссо

Політична думка Нового часу формувалася під знаком ідеології Просвітництва, ідеології буржуазії -- молодого прогресивного класу, який рвався до влади. Виникнувши в XVII ст. в Англії, ідеї Просвітництва поширилися у Франції XVIII ст. та в інших країнах. Просвітителі (Д. Локк, Ш. Монтеск'є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж. Руссо та інші) заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові привілеї, відстоювали інтереси широких народних мас. Вихідною для розвитку соціально-політичної думки XVII--XVIII ст. стала ідея «природного права», що була сповнена новим змістом. Під «природними правами» в XVII--XVIII ст. малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути рівними, мати гарантії від свавілля можновладців. Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас Гоббс (1588--1679) і Джон Локк (1632--1704). В своїх вченнях ці мислителі ставлять приватну власність на перше місце. Приватна власність - це початковий вимір моделі свободи з якої повинна брати початок уся система природного права. На стику XVIII--XIX ст. спостерігається бурхливе піднесення політич­ної думки в Німеччині, найбільш яскравими представниками якої були І. Кант (1724--1804) та Г. Гегель (1770--1831). І.Кант найбільш повно обґрунтував політичну доктрину лібералізму. Виникають ідеї соціалізму(Т. Морр, Т. Кампанелло, М. Мореллі). Представниками утопічного соціалізму є Фур'є, Оуе, Сімон. Із утопічного соціалізму виходить марксизм. (Маркс і Енгельс).

25. Поняття політичної влади, її сутність і функції

Політична влада є найважливішим видом влади в суспільстві. Якщо економічну владу умовно можна назвати "владою грошей", духовно-інформаційну - "владою інформації", сімейну - "владою авторитету", то політичну владу - "владою права", що зовсім не означає, що політична влада скрізь і завжди здійснюється за допомогою права, але право є головним засобом її реалізації.

Політична влада - це реальна здатність одних людей проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових і політичних норм.

Політична влада здійснюється:

- Влада політичних партій і громадських організацій

- Влада органів місцевого самоврядування

Функції

- керівництво та управління суспільством у цілому та його складовими. З цією метою політична влада розробляє відповідно до конкретних умов, економічного й політичного становища країни стратегію і тактику управління суспільством. Розробляється конкретна політика щодо різних соціальних спільностей, політика забезпечення влади ресурсами, ставлення до політичної опозиції тощо.;

- інтеграція суспільства реалізується на основі врахування та узгодження соціальних інтересів, політична влада узгоджує інтереси всіх груп.;

- оптимізація політичної системи відповідно до цілей і завдань правлячих сил. Ті сили, які оволодівають політичною владою, прагнуть змінити політичну систему відповідно до проголошуваних ними цілей і завдань;

- Легітимність політичної влади

Термін "легітимний" означає "законний". Поняття легітимності й легітимізму виникли на початку XIX ст. у Франції, де вони виражали прагнення відновити владу короля як єдино законну, на відміну від влади узурпатора Наполеона. "Легітимістами" називали після Французької буржуазної революції 1830 р. прихильників королівської династії Бурбонів.

26. Політичні режими

Політичний режим -- це способи й методи здійснення політичного владарювання, порядок взаємовідносин громадянського суспільства й політичної влади. Він включає спосіб і порядок формування представницьких установ, взаємовідносини законодавчої та виконавчої влади, центральних і місцевих органів, умови діяльності політичних партій, суспільних організацій, масових рухів, правовий статус особистості, порядок функціонування правоохоронних органів. На політичний режим впливає рівень політичної стабільності суспільства, співвідношення соціальних сил, історичні та соціокультурні традиції в суспільстві. Ці фактори лежать в основі типології політичних режимів. У сучасній політичній теорії розрізняють такі основні типи політичних режимів: демократичні, авторитарні та тоталітарні. Демократичний режим, -- це найбільш прогресивний політичний порядок, оскільки він створює умови для справжньої свободи особистості, її творчості й самовизначення в усіх сферах діяльності. Авторитарний режим базується на безумовному підпорядкуванні владі. Заміна керівних кадрів здійснюється шляхом кооптації, а не передвиборної конкурентної боротьби між кандидатами на відповідальні державні посади.. В умовах такого режиму безроздільно панує виконавча влада. Парламент хоча й зберігається, але, як правило, значну частину його призначають, а не обирають. Він перетворюється на дорадчу установу при голові держави, котрий, у більшості випадків, сам посідає всі ключові державні посади. Основні методи державної діяльності -- накази й команди. Тоталітарний режим являє собою насильницьке політичне панування групи "виняткових", яких очолює "вождь" (Фюрер, Дуче). Основні ознаки цього режиму: тотальний контроль за всіма сферами життя суспільства, заборона консти­туційних прав і свобод, демократичних організацій, репресії, мілітаризація суспільного життя, панування однієї загальновизнаної ідеології. В умовах тоталітаризму особистість цілком підкорено владі.

27. Революції і реформи у політичному житті суспільства

Революція - це вид політичних перетворень, широко поширений в історії, в зв'язку з цим виявити деякі найважливіші її характеристики представляється можливим і необхідним, При цьому зрозуміло, що ці загальні риси не виключають, а припускають наявність безлічі с?ецифических якостей у кожного виду перетворень такого роду. Революція завжди служить виразом неподолані соціальних антагонізмів, інтенсивної та різноманітної політичної боротьби, що проходить із застосуванням рішучих заходів, сильних засобів для досягнення поставлених, вистражданих цілей. Вона завжди виникає на кінець затяжного, глибокої соціально-економічної і політичної кризи і настає внаслідок нього хаосу, розглядається прихильниками такого виду соціальних перетворень як необхідний вихід з катастрофи, яка в цей самий момент загрожує суспільству і настає внаслідок війни, егоїстичною і недалекоглядної політики правлячих груп, затягування у проведенні назрілих і необхідних перетворень. Велике значення в революції мають програмні питання, зіставлення різних доктрин і стратегій рішень поставлених проблем, з якими всередині і поза революційного табору відбувається інтенсивна боротьба. Революція розглядається як найважливіша об'єктивна закономірність, форма розвитку суспільства, яка настає внаслідок дії об'єктивних, насамперед економічних, причин. На відомій сту?ені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства приходять у суперечність з існуючими виробничими відносинами, або - що є тільки юридичним виразом останніх - з відносинами власності, всередині котри? вони досі розвивалися. З форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються в їх окови. Тоді настає епоха соціальної революції. Революція розглядається в якості єдиного способу радикального вирішення основного питання будь-яких назрілих соціальних перетворень - питання про владу Гобозов І.А. Революція соціальна // Філософія: Энцикло?едический словник. При цьому на противагу революції підкреслюється такий непереборний недолік реформ, як їх фрагментарність, обмеженість, частковість, здатність служити справі соціального перетворення суспільства, а його затримки або блокування, так як вона не дає виходу з кризи, лише частково знімає соціальну напругу.