Основи політології

53. Глобальні проблеми сучасності і шляхи їх вирішення

У другій половині нашого століття людство зіткнулося з глобальними проблемами, від вирішення яких залежить подальший соціальний прогрес, доля цивілізації. Глобальні проблеми можна розділити на чотири основні групи: -- соціально-політичного характеру -- запобігання ядерній війні; припинення гонки озброєнь; мирне вирішення регіональних, міждержавних та міжнаціональних конфліктів, будівництво світу без насилля на основі довіри у відносинах між народами, зміцнення системи загальної безпеки;

-- соціально-економічного характеру -- подолання економічної відсталості і зв'язаних з нею злиденності й культурної відсталості; забезпечення ефективного виробництва та економічного зростання країн світу; пошук шляхів вирішення енергетичної, сировинної та продовольчої кризи; оптимізація демографічної ситуації, особливо у країнах, що розвиваються; освоєння в мирних цілях навколоземного простору та Світового океану;

-- соціально-екологічні, що зумовлені подальшим погіршенням природного середовища. З особливою гостротою постає необхідність ужити заходів для поліпшення атмосфери, гармонійного розвитку живої і неживої природи, раціонального використання природного потенціалу планети; -- стосовно прав Людини, включаючи людський вимір суспільного прогресу -- дотримання соціальних, економічних та індивідуальних прав і свобод; ліквідація голоду, епідемічних захворювань, неуцтва; духовний розвиток особистості; подолання відчуження людини від природи, суспільства, держави тощо. Цілком очевидно, що, не вирішивши цих проблем, людство не подолає глибоку кризу цивілізації, не забезпечить своє виживання і подальший всебічний прогрес. Не випадково, що саме в останні роки, усвідомивши велику загрозу людству, народи за допомогою національно-державних інститутів, регіональних і міжнародних організацій стали активніше втілю­вати в практику глобальних взаємозв'язків і взаємовідносин такі принципи, як демократизація, демілітаризація, гуманізація.

54. Міжнародні відносини як предмет політології

Сучасна політологія виступає своєрідним експертом функціонування політичної системи держави та владних структур. Водночас політична наука позбавляється ідеалізації майбутнього, що посилює праксеологічний вектор політичної футурології, спрямований на прогнозування розвитку політичних подій, зокрема в міжнародних відносинах. Найбільш поширеною думкою стосовно предмету політології міжнародних відносин є та, що випливає з уявлення про неї як певним чином упорядкованого комплексу політичних концепцій і парадигм та відповідних методів аналізу. Якщо загальна політологія посідає достатньо визначене місце в системі знань про політику, виступаючи в ролі з'єднувальної ланки між політичною філософією та політичною історією, то політологія міжнародних відносин як частина політичної науки є інтегральним результатом екстраполяції методів політичного аналізу та моделювання на сферу світополітичних процесів.

55. Політичні доктрини, їх сутність, типологія і функції

Політична доктрина -- така, що випливає з певної ідеології, система настанов, які визначають цілі, що за певних конкретно-історичних умов можуть бути прийняті для реалізації державою, партією чи рухом, а також засоби їх досягнення. Суспільно-політичні доктрини -- невід'ємна складова частина політичної системи суспільства. Їхня функціональна роль неоднозначна і має кілька аспектів. Насамперед суспільно-політичні доктрини визначають політичний курс, стратегію і тактику тих чи інших партій і суспільно-політичних рухів, їхню діяльність як суб'єктів політичного процесу. Доктрини знаходять своє відображення в програмах і політичних платформах партій та суспільно-політичних рухів і є істотною умовою дієвості їх зусиль у виборчих кампаніях. Без перебільшення можна сказати, що вони визначають електоральну поведінку громадян. Якість суспільно-політичних доктрин є відображенням зрілості політичних партій і рухів. Консерватизм, лібералізм, соціалізм та інші доктрини включають у себе різноманітні течії, мають різні напрями. У цих доктрин чимало точок зіткнення. І це природно, оскільки жодна еволюція в сучасному плюралістичному суспільстві не може бути результатом дій тільки однієї політичної сили. Відбувається зіткнення інтересів, боротьба ідейних платформ, що відображають ці інтереси. В ході боротьби різні платформи взаємно збагачуються і коректуються. Сили, що протистоять, вбирають у себе більш широкі інтереси. Цей процес лежить в основі руху від заідеологізованої до реалістичної політики, який спостерігається дедалі виразніше. Функції суспільно-політичних доктрин. Основою програмних настанов політичних партій і суспільно-політичних рухів є різноманітні суспільно-політичні доктрини. Йдеться про вихідні принципи діяльності суб'єктів політичного процесу. Ці доктрини виходять з існуючих політичних ідеологій. В них відображене таке бачення суспільного і державного устрою, яке відповідає інтересам соціальних груп, що стоять за тими чи іншими партіями і рухами.

56. Зовнішня політика: сутність, цілі, засоби і функції

За своїм змістом політика - явище складне, єдине, неподільне. Політична діяльність держави здійснюється як в системі внутрішніх суспільних відносин, так і за межами його кордонів - в системі міжнародних відносин. Тому й розрізняють політику внутрішню і зовнішню політику. Вони мають багато спільного і в той же час відрізняються своєю специфікою. Зовнішня політика вторинна по відношенню до внутрішньої, вона сформувалася пізніше і здійснюється в інших суспільних умовах. Однак і внутрішня, і зовнішня політика вирішують одну задачу - забезпечити збереження і зміцнення існуючої в даній державі системи суспільних відносин. Зовнішня політика регулює відносини цієї держави з іншими державами, забезпечує реалізацію його потреб та інтересів на міжнародній арені. Це загальний курс держави в міжнародних справах. З особливостями зовнішньої політики як особливої сфери діяльності держави пов'язані її цілі та функції.

Головна мета зовнішньої політики будь-якої держави - це забезпечення її безпеки, охоронна функція. Вона пов'язана з охороною і захистом прав та інтересів даної країни, а також її громадян за її межами. Охоронна функція полягає також у пристосуванні зовнішньополітичної стратегії цієї держави до системи міжнародних відносин. Реалізація цієї функції спрямована на запобігання загрози для держави, на пошук мирних політичних рішень виникаючих спірних питань і проблем. Ефективна реалізація даної функції залежить від здатності держави в особі її спеціальних органів і інститутів виявляти і визначати потенційні джерела загрози і небезпеки, не допускати небажаного перебігу подій. Спеціальними інститутами, призначеними для цих цілей, є посольства, консульства, представництва, розвідка і контррозвідка. Найважливішим завданням зовнішньої політики держави є посилення її економічного та політичного потенціалу. Від зовнішньої політики і положення держави на міжнародній арені залежить і економічний розвиток країни, і її політична стабільність. Зовнішня політика має сприяти ефективному функціонуванню економіки, зростанню добробуту суспільства. Тому в її завдання входить забезпечення для держави більш вигідної участі в поділі праці, пошук більш дешевих ресурсів (сировинних і трудових), забезпечення більш вигідних умов збуту продукції, збереження стратегічних ресурсів країни і так далі. Отже, зовнішня політика виконує економічну функцію. Інформаційно-представницька функція зовнішньої політики знаходить своє вираження в діяльності відповідних органів по створенню позитивного іміджу держави у світовому співтоваристві. . Інформаційно-представницька функція реалізується в межах культурних і наукових обмінів, проведення переговорів, укладання міжнародних договорів. Регулююча функція зовнішньої політики спрямована на створення сприятливих зовнішньополітичних умов для діяльності держави, на збереження рівноваги в системі політичних зв'язків. Особливу роль у реалізації цієї функції має діяльність центральних органів зовнішньої політики: міністерств закордонних справ, посольств, консульств.

Цілі: Зовнішньополітична діяльність по досягненню поставлених цілей реалізується різними засобами: політичними, економічними, військовими, інформаційно-пропагандистськими. До політичних засобів відноситься, в першу чергу, дипломатія. Дипломатія - це офіційна діяльність держави в особі спеціальних інститутів та за допомогою спеціальних заходів, прийомів, методів, допустимих з позицій міжнародного права і мають конституційно-правовий статус. Дипломатія здійснюється у вигляді переговорів, візитів, спеціальних конференцій і нарад, зустрічей, підготовки та укладання двосторонніх і багатосторонніх угод, дипломатичного листування, участі в роботі міжнародних організацій. Економічні засоби зовнішньої політики мають на увазі використання економічного потенціалу країни для досягнення зовнішніх політичних цілей. Держава, що володіє сильною економікою, фінансовою допомогою, займає міцне положення на міжнародній арені. Дієвими економічними засобами є ембарго чи, навпаки, режим найбільшого сприяння в торгівлі, надання інвестицій, кредитів і позичок, іншої економічної допомоги чи відмовлення в її наданні. До військових засобів зовнішньої політики прийнято відносити військову міць держави, яка включає в себе армію, її чисельність і якість озброєння, моральний стан, наявність військових баз, володіння ядерною зброєю. Військові засоби можуть використовуватися як засіб прямого впливу, так і непрямого. До перших належать війни, інтервенції, блокади. Пропагандистські засоби включають в себе весь арсенал сучасних засобів масової інформації, пропаганди та агітації, що використовуються для зміцнення авторитету держави на міжнародній арені, сприяють забезпеченню довіри з боку союзників і можливих партнерів.

Отже, зовнішньополітична діяльність здійснюється наступними засобами: політичними, включають насамперед дипломатію, економічними, тобто за допомогою економічних механізмів, військовими, використовуючи військовий арсенал і пропагандистськими засобами, тобто з допомогою ЗМІ.

57. Політика і культура

Політична культура -- це специфічний, історично і класове зумовлений продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що відображає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними спільностями й індивідами політичних відносин. Через відтворення, передачу з покоління в покоління та засвоєння попереднього політичного досвіду політична культура виступає у суспільстві як засіб діяльності людей у сфері політики для реалізації своїх класових, національних та групових інтересів. У загальному розумінні політична культура -- це культура політичного мислення і політичної діяльності, ступінь цивілізованості характеру і способів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя у суспільстві. Термін “політична культура” має багато тлумачень: система переконань, вірувань та почуттів, які надають порядок і значущість політичному процесу і забезпечують прийняття основоположних правил, що спрямовують поведінку в політичній системі; система переконань про мо­делі політичної поведінки і політичні інститути; модель орієнтації і поведінки в політиці; сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, що торкаються взаємовідносин влади і громадян; ідеологічне, надбудовне явище, особливий різновид культури, якість, спосіб духовно-практичної діяльності і відносин, що забезпечують відбиття, закріплення й реалізацію докорінних класових і суспільних інтересів тощо. Ось чому політичну культуру можна визначити як зумовлений попереднім політичним досвідом певний рівень політичної свідомості людей у суспільстві, їхнє вміння використовувати набуті політичні знання в практичній діяльності, а також способи політичних дій і політичної поведінки індивідів або суспільних груп. Політична культура знаходить свій вияв у діяльності держави, політичних партій, політичних рухів, суспільних організацій, трудових колективів, окремих громадян, у демократії, конституції, в системі правових норм, у ставленні до них громадян держави.

58. Політика і мораль

політологія влада громадянський

Вивчаючи й узагальнюючи взаємозв'язок політики і моралі, політична філософія і політична теорія (політологія) та професійна етика з'ясовують сутність цієї діалектики, концептуально визначають її основні положення. Серед них -- історія проблеми взаємин політики і моралі, місце цього сюжету в політичній науці, з'ясування своєрідності політики і моралі як складових частин відносно цілісної політико-моральної системи регуляції поведінки; виявлення в ній «вузлів» єдності та суперечності; встановлення особливостей взаємодії політики і моралі в контексті процесів «перехідного суспільства», насамперед вітчизняного, українського.

З'ясування взаємин політики і моралі передбачає знання їх соціальної природи, законів, порядку функціонування, своєрідності теоретичної рефлексії суспільних реалій засобами політичної та етичної наук, особли­востей відбиття в поняттях політики та етики соціальних інтересів, моти­вів, експектацій, орієнтацій та установок.

Розумінню взаємозв'язків політики і моралі сприяють і ті знання, які характеризують практичну (праксеологічну) природу політики, її безпо­середні прояви. Винятково важливе значення в цій темі має з'ясування особливостей суб'єкта політики. Політика здійснюється людьми, політич­ними діячами, партійними і громадськими лідерами. їхня поведінка, в свою чергу, детермінується конкретними умовами і обставинами, здійснюється у певному просторово-часовому континуумі.

Життя політики, її еволюція, модифікація і зміни, звичайно ж позна­чені певними, притаманними тільки їй закономірностями. Але не лише ними. На перебіг політичних подій впливають також тенденції стохастичного (вірогідного, випадкового) порядку, вони відчувають дію стихійних, спонтанних рухів, реагують на ситуативний збіг обставин. Для практики ефективного політичного управління неабияке значення має знання особливостей політичного процесу в стабільних та нестабільних суспіль­ствах, у стійких та кризових умовах.

«Гра обставин», специфіка умов вносять певні, часом істотні корективи у взаємодію політичних та моральних чинників, їх субординацію. Про це, зокрема, свідчить історія проблеми взаємин політики і моралі.

Размещено на Allbest.ru