Політична складова діяльності католицької церкви (ХІ–ХV ст.) як функція інституту церкви

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична складова діяльності католицької церкви (ХІ - ХV ст.) як функція інституту церкви

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичний аналіз джерел та історіографія з історії політичної діяльності католицької церкви (ХІ- ХV ст.)

1.1 Джерельна база

1.2 Історіографія проблеми

Розділ 2. Становлення політичної складової в діяльності католицької церкви У ХІ - ХV ст.

2.1 Причини реформ католицької церкви у ХІ ст. та їх вплив на розширення сфери її діяльності

2.2 Прояви політичної функції церкви у відносинах з світською владою Західної Європи у ХІІ-ХІІІ ст.

Розділ 3. Діяльність католицької церкви в умовах посилення влади монархів Західної Європи у ХІV-ХV ст.

3.1 Криза римо-католицької церкви як наслідок її політичної діяльності

3.2 Реформаторські собори 1409-1449 рр.

3.3 Боротьба католицької церкви за політичну незалежність у період Ренесансу 1447-1521 рр.

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність дослідження. Теннісон в поемі «Улісс» нагадує, що всі ми є «частиною того, з чим зіткнулися в житті». Так майже всі люди на Землі знайомі з християнством, а близько 2 млрд. сповідують його, з них майже 1,15 млрд. - це католики [78].

Християнство настільки важливе для сучасного суспільства не тільки тому, що це - світова релігія, але й тому, що протягом двох тисяч років воно відігравало величезну роль в історії культури, було органічно пов'язане з світовою історією.

Християнство ніколи не хотіло бути безтілесною, спіритуалістичною релігією, яка не грає ролі в історії, у формуванні людського суспільства. Так що історія християнства, зокрема, католицької церкви тісно переплелася з світовим історичним процесом.

Дослідження політичної діяльності католицької церкви у Середньовіччі є актуальним, оскільки саме християнська церква (католицька, православна, протестантська), має великий вплив не лише на духовний стан суспільства, але також на політику світових держав. Минуле, міцно пов'язане з сучасним і майбутнім. Сьогодні «представники Бога на землі» беруть участь у вирішені внутрішньополітичних та зовнішньополітичних проблем багатьох країн Європи, світу включаючи Україну. Непокоїть також сучасний, активний вплив, світської влади на духовні справи церкви. Існує небезпека об'єднання церкви і держави. А оскільки в історії все-таки існують закономірності і паралелі ось чому важливо на прикладі політичної діяльності католицької церкви у ХІ-ХV ст. усвідомити, що собою представляла ця складова, що було її рушійною силою, за яких обставин і в яких історичних умовах вона розвивалася.

Мета: прослідкувати умови та наслідки появи політичної функції у діяльності католицької церкви в ХІ-ХV ст.

Завдання:

1) проаналізувати джерела та історіографію з даної теми;

2) визначити умови появи та розвитку політичної функції у католицькій церкві;

3) показати на конкретних історичних прикладах процес реформування церкви у ХІ ст. та його вплив на її політичне посилення;

4) виділити основні причини політичного протистояння католицької церкви з світською владою.

Об'єкт: суспільно-політичні процеси в Західній Європі ХІ -ХV ст.

Предмет: діяльність католицької церкви в ХІ-ХV ст.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період ХІ -ХV ст. Верхня межа ХІ ст. ознаменувалася кінцем ранньофеодальних відносин у Західній Європі. Нижня межа ХV ст. характеризується занепадом політичної діяльності католицької церкви та початком епохи Ренесансу та процесів Реформації.

Географічні рамки роботи охоплюють територію країн Західної Європи: Італії, Франції, Німеччини. Так на території Італії знаходився центр католицької церкви та розташовувався папський престол. З Х-ХІ століття сильний вплив на папство мали імператори Священної Римської імперії, які володіли територіями сучасної Німеччини. З кінця ХІІІ - ХV ст. на римську церкву мають значний вплив французькі королі, які намагалися перенести центр католицької віри у Авіньйон, тобто на територію сучасної Франції.

Під час написання роботи були використані такі методи дослідження:

- порівняльним методом виділялися схожі та відміні моменти у етапах та взагалі всьому процесі реформації католицької церкви, яка розпочалася на основі чернецького руху в ХІ ст. та продовжилася на реформаторських соборах ХІV ст.;

- історико-ідеографічний метод дозволив на основі фактів діяльності таких пап, як Григорій VІІ, Іннокентій ІІІ та Боніфації VIII описати процес політичної діяльності католицької церкви від поступового підйому, розквіту та початку занепаду на протязі від ХІ-ХІІІ ст.;

- історико-ретроспективний метод допоміг зрозуміти причини значного посилення впливу Франції на політичну діяльність церкви за допомогою поступового проникнення в минуле;

- використання проблемно-хронологічного методу дало змогу завдяки послідовному вивченню подій у часі від Х-ХV ст. зрозуміти процес розвитку політичної функції церкви.

Структура роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

Розділ 1. Теоретичний аналіз джерел та історіографія з історії політичної діяльності католицької церкви (ХІ-ХV ст.)

політичний католицька церква влада

1.1 Джерельна база

Розвиток кожної країни, народу, суспільства найяскравіше і найбільш повно відображений в документальних матеріалах або джерелах. Під історичними джерелами розуміють усе створене в процесі людської діяльності або те, що зазнало її впливу. Все, що в процесі історичного розвитку народжувалося або видозмінювалося суспільством, об'єктивно відображає його поступ, несе в собі інформацію про нього. Історія народів Західної Європи та католицької церкви теж знайшла своє відображення у численних джерелах.

Цінним джерелом Середньовіччя є інвентарні описи маєтків (переважно церковних), складені в VI-XI ст. Називаються вони поліптиками. Переважно це перелік селянських держань із зазначенням місцезнаходження, обов'язкових повинностей, інколи також імен і соціального статусу держателів і членів їхніх сімей [34, c. 264-267]. Крім як джерела з історії середньовічної вотчини населення і соціальної психології.

Документи діловодства фіксували різноманітні правові стосунки: постанови королівських чи князівських судів, особисті розпорядження чи пожалування монархів, акти дарувань тощо [28, c. 176]. Вони оформляли також деякі процедури церковного життя: обрання абатів, освячення церков.

Також, щодо джерел досліджуваного періоду, а саме XI-XV ст., то поступ продуктивних сил європейського суспільства, процес урбанізації, виникнення центральних держав, настання нового етапу розвитку культури - все це відобразилося і на характері джерел [87, c. 96]. Їх стало не лише більше, але й з'явилися нові види документів, ускладнилася їх структура і зросла інформативність.

Серед наративних джерел XI-XV ст. найважливішими є історичні твори - аннали, хроніки, історії. Якщо в ХІІ - на початку ХІІІ ст. переважали аннали, де в основному висвітлювалися локальні, переважно церковні події, а самі твори характеризувалися схематизмом, то згодом вони все більше витісняються хронічками, авторами яких нерідко були й світські люди, що володіли ширшим кругозором, ніж їхні попередники - анналісти [19, c. 233]. З ХІІІ ст. хроністи писали свої твори не лише латиною, а й народними мовами. Хроніки відзначилися більшою докладністю в описі подій, а їхні автори не лише викладали факти, але й прагнули дати їм власну інтерпретацію, хоча звісно, крізь призму церковно-релігійних понять і образів. Хроніки ХІІ -ХV ст. відзначилися вірою в чудеса, боже провидіння, відсутністю критики джерел. Їх писали переважно рицарі або великі феодали.

Чимало хронік було присвячено хрестовим походам. Серед них «Діяння бога через франків» (початок ХІІ ст.), автором якого був учений абат Гіберт Ножанський; «Падіння Константинополя» одного з вождів Четвертого хрестового походу, ам'єнського рицаря Роберта де Кларі [30, c. 186]. Остання написана французькою мовою.

З ХІІІ ст. в західноєвропейських країнах створюються зведені хроніки, в яких викладається історія тієї чи іншої країни. Це Великі французькі хроніки. Сент-Олбанські хроніки в Англії (ХІІІ - ХV ст.), Загальна іспанська хроніка, написана королем Альфонсом Х і продовжена в ХV ст. іншими авторами, а в яких історія країн висвітлювалися з точки зору інтересів центральної влади.

Знання про середньовічний світ, систему середньовічних доріг і комунікації у значній мірі базується на «Книгах подорожей», інтиненаріях, навігаційних картах - портоланах. Найвідоміша серед цих «Книга» венеціанського мандрівника ХІІІ ст. Марко Поло, який відвідав країни Леванту, Південно-Східної і Середньої Азії, Китай.

Велика кількість джерел відображає діяльність різноманітні сторони діяльності римо-католицької церкви. Це й акти церковних соборів, і папські послання і постанови, і багата богословська та полемічна література, спрямована проти іновірців, єретиків, схизматиків і віровідступників [39, c. 221-231]. Це праці противників ісихазму Варлаама з Калабрії і Григорія Акиндина.

Якщо глибше характеризувати документальні матеріли з політичної історії папства і церкви, то головними з них були папські грамоти, що з ХІV ст. зазвичай називалися буллами. Вони зберігалися у великій кількості в оригіналах, копіях, у складі різних картуляріїв або ж у спеціальних збірниках булл (булларіїв). З ХІІІ ст. з'являються регістри булл, які звичайно називалися за першими 2-3 словами тексту (наприклад, булли періоду боротьби Філіпа ІV і Боніфація VІІІ: «Clerici Laicos», «Ausculta fili») [72]. Булли поділялися на декілька груп:

- конституції (загальні постанови догматичного характеру);

- енцикліки (послання епископам);

- декрети (постанови різного роду для всієї церкви);

- декреталії (постанови з окремих питань, але значущі для всієї церкви);

- бреве (у них докладно висвітлені всі сторони діяльності папської курії та історія католицької церкви в цілому).

Важливим джерелом з історії церкви є акти церковних соборів, хоча вже не вселенських, як це було характерно для раннього Середньовіччя. На помісних соборах вирішувалися найрізноманітніші питання [77, c. 325]. Соборні постанови зростають кількісно особливо з ХV ст. у період соборного руху, коли католицька церква робила спроби внутрішньої реформації. Діяльність соборів відображена також у численних листах учасників соборів, у дипломатичних донесеннях, інструкціях послам, памфлетах.

Особливим джерелом є щоденники, що складалися єпископами під час об'їздів їхніх єпархій, де відображено становище сільського духовенства.

Життя церкви досить повно відображено у пам'ятках канонічного права. До ХІІІ ст. накопичилося надто багато досить суперечливих постанов, що викликало потребу у перегляді і кодифікації канонічного права. У 1234 р. з'явився уже офіційний заново відредагований «Звід канонічного права» при папі Григорії ІХ, поява якого була викликана поширенням єресей [68, c. 237-243]. У ХІІІ - ХІV ст. він був розширений новими постановами.

У ХІІІ ст., у період найбільшої могутності пап, текст папського літопису втратив свою форму «Діянь епископів» і перетворився в серію докладних біографій пап. Відзначимо найбільш повні біографії Адріана І V (1154-1159рр.), Олександра ІІІ (1159-1181рр.) і «Діяння Інокентія ІІІ»(1198-1208 рр.). У ХІІІ ст., біографії пап знову стали короткими, а в другій половині ХІ V ст., коли готувалося повернення понтифіків з Авіньйону в Рим, капелан Урбан V (1362-1370 рр.) Аморі Оже із Безьє склав серію життєписів пап до 1321 р., назвавши її «Діяльність римських пап» [5, c. 452].

Значний пласт джерел залишили після себе члени чернечих орденів, хоча вони є найменш достовірними і містять багато легендарного матеріалу. Серед них можна виділити «Клюнійську хроніку» за 910-1328 рр., статути цістеріанського ордену Бернардом Гі у творі без назви. Йому ж належить один із посібників для інквізиторів - трактат «Практика розслідування єретичних помилок», складений у 1321-1323 рр. [4, c. 169-173]. До такого ж виду джерел належить і «Настанова про способи переслідування єретиків», складена одним із інквізиторів - домініканців Давидом у 1260 р. Частково збереглися також архіви самої інквізиції: протоколи допитів, судових засідань, доноси, вироки.

Досить багато матеріалів присвячених індульгенціям. Це і тексти самих індульгенцій, і праці середньовічних мислителів, спрямованих проти індульгенцій, наприклад, «Історія моїх страждань» П'єра Абеляра (1079-1142 рр.); а також сатиричні твори про зловживання церковників.

Такими багатоманітними і багатожанровими постають перед нами середньовічні джерела, але лише їх комплексне вивчення допомагає зрозуміти діяльність католицької церкви в середньовічну епоху.

1.2 Історіографія проблеми

Питання вивчення історії діяльності католицької церкви займає чільне місце в дослідженнях істориків-медієвістів. Дослідження даної проблеми бере початок вже в самому Середньовіччі.

Наукову літератури з даного питання можна поділити на дві великі групи: історія середньовічного суспільства та історія середньовічної католицької церкви.

Для розуміння процесів, які відбувалися у середньовічній історії Європи між католицькою церквою та тодішньою світською владою важливим є вивчення загального розвитку історії суспільства даного періоду.

Для розуміння політичних процесів, які відбувалися у середньовічній історії Європи між католицькою церквою та тодішньою світською владою важливим є вивчення загального розвитку історії суспільства даного періоду. Цей розділ історії отримав назву медієвістика.

Так у зарубіжній історіографії до Першої світової війни спостерігалося деяке уповільнення темпів розвитку медієвістики. У цей період не з'явилося майже жодного нового історичного журналу, жодного нового великого видання джерел, в основному тривали тільки старі. Однак після Першої світової війни ця певна криза була подолана. Величезна кількість синтетичних колективних праць починає з'являтися починаючи з 1920-х рр. у Франції - «Еволюція людства», де історії середньовічного суспільства відведені 20 томів - з 31 по 51, «Народи й цивілізації» (тт. 5-13), «Загальна історія», «Історія світу», «Історія праці» і т. д. Тоді ж з'явилося кілька значних журналів, наприклад «Byzantion» (з 1924 р.) [24, c. 317].

Одним з найавторитетніших напрямків в історіографії XX в. стала школа «Анналів», яка здійснила, за висловом Пітера Берка, «справжню історіографічну революцію сучасності». Їх відмова від позитивізму призвела до плідних результатів.

Представником цієї школи був Марк Блок (1886-1944), який досліджував ставлення середньовічної людини до природи, до часу, колективну релігійність, пам'ять [9, c. 12].

Ще одним яскравим представником школи «Анналів» є Жак Ле Гофф.

Всесвітнє визнання йому принесла "Цивілізація середньовічного Заходу" - безумовно, ревоюційна праця, що докорінно змінила погляд на Середньовіччя. У цій праці Жак Ле Гофф вперше поглянув на минуле не "ззовні", а "зсередини". З допомогою великої і різноманітної кількості джерел автор створив цілісний образ людей Середньовічного світу. Книга побудована за хронологічним принципом що дає можливість простежити зміни досліджуваних ним категорій: ставлення людей до часу, релігії, праці, права та інших об'єктів, що спричиняють вплив на ментальності [58, c. 205]. Автор не тільки наводить динаміку змін певних категорій, а й намагається зрозуміти їх причини та з'ясувати наслідки.

Однією із досліджуваних Ж. Ле Гоффом категорій стали людські цінності, що формувались у середньовічних людей на основі християнської релігії, хоча вона не була винятковим фактором. У роботі про еволюцію цінностей автор протиставляє релігійні цінності "земним" та аналізує міру впливу їх на людину, значення та роль у формуванні світогляд.

З інших праць анналістів слід зазначити Ж. Дюби «Тричастинна модель, або Уявлення середньовічного суспільства про самого себе», «Інше середньовіччя. Час, праця і культура Заходу» і Ф. Арьєса «Дитина і сімейне життя при Старому порядку» [24, c. 319]. Школа «Анналів» справила величезний вплив на сучасну медієвістику. До джерел треба підходити «зсередини».

Серед вітчизняних істориків першим медієвістом є Павло Гаврилович Виноградов (1854-1925). У центрі його наукових інтересів завжди стояли проблеми походження і розвитку західноєвропейського феодалізму. А також Микола Іванович Карєєв (1850-1931), що займався в основному новою історією, але що має відношення і до історії середніх століть своїми численними науково-популярними працями та навчальними посібниками («Введення в курс історії середніх віків», «Навчальна книга історії середніх віків», «Маєток-держава і станова монархія середніх віків») [58, c. 298].

З середини 1950-х рр. спостерігається деяке ослаблення ідеологічного впливу на історичну науку, дослідники стають, хоч і не сильно, але вільніше у своїх поглядах. Стало більше контактів з зарубіжними вченими, радянські фахівці стали виїжджати на міжнародні конференції, вливатися в загальносвітову історичну науку.

Так школа «Анналів», одним з найавторитетніших напрямків у західній історіографії XX в. стала мала своїх послідовників серед радянських істориків. Головним її послідовником був А. Я. Гуревич.

А. Я. Гуревич велику увагу приділяв матеріальній стороні історії, що було пов'язано з ідеологічними рамками, у які були поставлені тогочасні радянські історики.

Спроба А. Я. Гуревича більш детально дослідити особливості середньовічної культури увінчалась успіхом і книга "Категорії середньовічної культури" стала досягненням не тільки радянської, а і світової історіографії. У ній автор дослідив питання часу і простору, права, звичаї, відмінності у психології людей різних станів, ставлення до праці [22, c. 45]. Ця робота стала основою його подальшої діяльності, ідеї, закладені в ній, автор розвивав у наступних працях. "Низові" пласти середньовічної культури і релігійності послугували предметом аналізу у наступній його монографії "Проблеми середньовічної народної культури". Цей же рівень народної свідомості було розглянуто, у контексті всієї середньовічної епохи в наступній монографії "Середньовічний світ: культура мовчазної більшості".

У згаданих книгах, і у окремо присвячених певним темам статях А. Я. Гуревича, були, зокрема, обговорені такі істотні аспекти релігійності середніх віків, як сприйняття віруючими святих і творених ними чудес; уявлення про смерть, розуміння Страшного Суду [21, c. 7-8]; "хронотоп" - специфічне поєднання простору і часу у сприйнятті індивіда; змінюється протягом середньовіччя розуміння відовства, яке до кінця цієї епохи вилилося у велику полювання на відьом - величезної громадської значимості соціально-психологічний і релігійний феномен, і інші сторони світобачення та поведінки середньовічних людей.

Велику увагу А. Я. Гуревич приділяв не тільки масовій свідомості і феодальним відносинам, а і досліджував стосунки у малих колективах, становище індивідів у суспільстві та повсякденне життя окремих людей [23, c. 63-75].

Саме широка тематика його робіт дозволила створити своєрідне розуміння середньовічної європейської культури та цілісний образ тогочасної людини.

Друга група наукової літератури стосується історії середньовічної католицької церкви. В XI-XIV століттях відбувається накопичення відомостей з цього питання, яким потім належало стати предметом історичного осмислення. Саме в цей період починається систематичний збір документів, за якими тепер вивчається історія: зберігаються акти, створюються архіви і т.п. Збереженню підлягають вже не тільки послання і постанови Римських Понтифіків, які й без того здавна копіювалися і класифікувалися, але також і журнали петицій на адресу папської курії, донесення послів і легатів [54, c. 317-324].

Під час протестанской, а потім католицької реформації історіографія набуває відверто полемічного характеру: з одного боку ми маємо кальвіністську, лютеранську версії історії, з іншого боку - версію католицьку. Якщо взяти, наприклад, події, що мали місце на Тридентському Соборі (1545-1563), то є їх історичний опис, якій яскраво ілюструє собою такий стан справ. Це підтверджує написана у 1619 році праця Паоло Сарпі [45, c. 702]. У своїй праці він спробував довести, що Папство в значній мірі ускладнювало свободу Собору, ущемляючи тим самим права як кардиналів і єпископів, так і простих християн.

Період з кінця XVI по кінець XVIII століття - один з найбільш насичених, з точки зору вивчення історії церкви. Чудові тлумачі і компілятори цієї епохи переписували тексти, складаючи збори документів, без яких сьогодні ми були б позбавлені багатьох цінних історичних свідчень. Це повною мірою відноситься до болландістів, які залишили нам вражаючий своїм обсягом (52 томи) збірник «Acta Sanctorum», відзначений неабияким критичним духом [45, c.746]. Друге велике підприємство, про яке не можна не згадати, - робота маврініанів, французьких бенедиктинців конгрегації Св. Мавра (заснована в 1618 році), центром якої було абатство Сен-Жермен де Ірі в Парижі. Такі видатні історики, вчені, архівісти та палеографи, як Жан Мабільон (1632-1707), Едмунд Мартен (1654-1739) і Дюран, працювали там над критичним виданням праць Отців Церкви [2, c. 236-249]. Крім цього, вони надали в наше розпорядження збірки текстів, що стосуються діяльності Соборів, а також церковної історії окремих країн, у числі яких можна назвати «Gallia Christiana», «Italia Sacra», «Sacrum Illyricum».

У добу Просвітництва важливість вивчення історії середньовічної католицької церкви в рамках теології стає загальновизнаною, але оскільки церкву в той час прийнято було розглядати в якості одного з численних людських установ, вивчення її відзначено подвоєним прагненням до наукової об'єктивності.

XIX ст. ознаменувалося відродженням інтересу до історії середньовічної католицької церкви і ролі римських пап у світовій історії. Інтелектуальний імпульс розвитку історичної думки в цьому напрямку багато в чому дали праці Ф.Р. Шатобріана «Геній християнства» (1802) і Ж. де Местра «Про Папу» (1819) [8, c. 56].

Поряд з використанням методів критичного дослідження почали активно залучатися дані допоміжних історичних дисциплін (палеографії, епіграфіки та ін.), а також інших наук (філології, нумізматики і т.д.).

Домінуюче значення в цей період грала німецька історична школа. Богословське бачення історії церкви дав Ф. фон Штольберг в багатотомній «Історія релігії Ісуса Христа» (1806-18), яка завдяки яскраво вираженому апологету, з'явилася антитезою історичної концепції епохи Просвітництва. Важливим дослідженням з історії соборів стала праця К. Й. фон Гефеле «Konziliengeschichte» (1855-90). Аналіз джерел з історії Римських пап був зроблений Ф. Яффі в «Regesta Pontiflcum Romanorum» (1851) [46, c. 482]. Грандіозне зібрання середньовічних джерел з історії середньовічної католицької церкви було здійснено в багатоплановій, що має численні підрозділи серії «Історичні пам'ятки Німеччини» розпочатої під редакцією Г. Пертца в 1819 р. і продовжує виходити і в даний час.

В Англії новий імпульс до вивчення історії церкви дав - Оксфордський рух, представники якого звернулися до дослідження творів Отців Церкви [44, c. 276]. Дж. Г. Ньюмен у роботі «Нарис розвитку християнського вчення» (1845) показав, що саме в католицькій церкві з апостольський часів був збережений застав віри.

Величезну роль у розвитку історичних досліджень зіграв вихід з 1844 по 1860 видання джерел під редакцією Ж. П. Миня: «Латинська патрологія», що складається з 221 томів і «Грецька патрологія», що складається з 161 томів. Цю традицію видання джерел в XX ст., але вже на сучасному критичному рівні, продовжила серія - «Sources Chretiennes».

Відкриття для дослідників, папою Левом XIII в 1884 р. багатьох документів Таємного архіву Ватикану підняло джерелознавчу базу історіографії римської церкви на новий рівень. Видання документів з Таємного архіву, що стосуються чернечих орденів, зробили домініканці і єзуїти.

У XX ст. виходили багатотомні видання, що висвітлюють історію католицької церкви в цілому. Так у Франції обширний синтез історії церкви був здійснений у 10-томній «Історії Церкви від витоків до наших днів» (1935-64) під редакцією О. Фліш і В. Мартена [8, c. 57-59]. Спроба дати нову концепцію бачення історії церкви в 2-й пол. XX ст. була зроблена в 5-томній «Новій історії Церкви» (1963-75).

Італійська історіографія у XX ст. представлена розлогим дослідженням Л. Тодескі «Історія Церкви» в 3-х томах (1922-30), монографією А. Саби з аналогічною назвою (1938-43), П. Паскін «Лекції з церковної історії» (1934).

Історіографія середньовічної римської церкви кінця ХХ - початку ХХІ ст. є предметом дослідження багатьох сучасних науковців та навіть священнослужителів. Так угорський вчений Є. Гергей розкриває те, що відбувалося протягом багатьох століть за «бронзовими вратами» резиденції римських пап, про долі і справи тих особистостей, які займали папський престол, про ту боротьбу, яку вони вели за поширення і зміцнення впливу католицької Церкви [16, c. 432]. Однією з найбільш цікавих і змістовних книг з історії папства є його робота «История папства» (1996).

У період між 1999 та 2000 роками виходять праці Йозефа Лортца «Истории церкви» (1999) та італійського священика Романо Скальфи «Краткая история Католической Церкви» (2000). Але якщо Лортц більш поглиблено і диференційовано досліджує матеріал пов'язаний з політичними процесами які були результатами активної діяльності католицької церкви [61], то Скальфи аналізує основні етапи розвитку католицької церкви, у взаємодії з політичним розвитком Західної Європи [85, c. 46].

Отже, дослідження питань, які пов'язані як з історією середньовічної католицької церкви так і з історією середньовічного суспільства. має давні традиції вивчення. В історіографії дослідження з історією середньовічної католицької церкви так і з історією середньовічного суспільства можна виділити декілька етапів, кожен з яких характеризується специфічністю в підходах та оцінках даного історичного явища.

Джерельна база з історії римської католицької церкви періоду з XI -XV ст. дуже велика та різноманітна. Представлена вона наративними джерелами. Найважливішими з яких є - аннали, хроніки, історії. Ці джерела допомагають нам побачити стан Західноєвропейського світу саме у XI -XV ст. Яскравіше побачити формування світоглядних позицій європейського суспільства.

Важливим джерелом з історії політичної історії папства і церкви були папські грамоти, що з ХІV ст. зазвичай називалися буллами, а також акти церковних соборів, які зростають кількісно з ХV ст. у період соборного руху. Діяльність соборів, відображена також у численних листах учасників соборів, у дипломатичних донесеннях, інструкціях послам, памфлетах.

Біографій пап - діячів католицької церкви, є одними з центральних джерел у висвітлені саме політичної діяльності церкви. Результатом цієї діяльності виступають пам'ятки канонічного права, а саме відредагований «Звід канонічного права» папи Григорія ІХ.

Щодо історіографії діяльності римо - католицької церкви XI - XV ст. то вона має давню історію. В історіографії дослідження проблеми можна виділити декілька груп: історія середньовічної католицької церкви та історія середньовічного суспільства. Кожна з них характеризується специфічністю в підходах та оцінках даного історичного явища.

Історія католицької церкви середньовічного періоду є об'єктом дослідження багатьох зарубіжних істориків вже з ХV ст. Так досліджується вона і багатьма сучасними західними науковцями. Серед них можна виділити угорського вченого Є. Гергея, який показує роль інституту папи на поширення політичного впливу католицької церкви. Р. Скальфи у своїй роботі виділяє основні етапи розвитку римської церкви.

Історія середньовічного суспільства була предметом дослідження, як серед зарубіжних істориків так і серед радянських істориків-медієвістів. Серед західних істориків саме представники школи «Анналів» Марк Блок, Жак Ле Гофф досліджували світогляд середньовічної людини і тим самим суспільства загалом.

Яскравим представником серед істориків, які досліджували стан середньовічного суспільства можна виділити А.Я. Гуревича. Він особливу увагу приділяє взаємовідносинам між духівництвом, як представником Бога на землі та населенням середньовічної Європи. Також досліджував масову свідомість та вплив церкви на неї найчастіше для власних інтересів.

Розділ 2. Становлення політичної складової в діяльності католицької церкви у ХІ - ХV ст.

2.1 Причини реформ католицької церкви у ХІ ст. та їх вплив на розширення сфери її діяльності

З кінця VІІІ століття та на початку ІХ церква та папство виступали маріонетками у руках франкських королів, починаючи з Х століття у руках німецьких імператорів.

Але не дивлячись на все це лише церква залишалася тим інститутом, який робив владу монархів легітимним.

Головною метою папства на ІХ-ХІ сторіччя було:

- зміцнення своїх позицій серед великих феодалів;

- поширення своєї юрисдикції на Римське герцогство, Равеннський екзархат, Романію і Пентаполь і інші території для збільшення Папської держави.

Така активна боротьба церкви за владу та постійно зростаючі матеріальні апетити духовних осіб підривали авторитет церкви. Тому саме у ХІ столітті так необхідні були зміни для підняття морального престижу церкви. Церковний рух за реформу, яка була спрямована на ліквідацію анархії всередині церкви і на зміцнення централізованого управління, був тією самою зміною.

За правління Генріха III влада німецьких імператорів досягла свого піку. Знову тимчасово перетнулися інтереси імператора і папи. Щоб утримати в покорі розбагатіле вище німецьке духовенство, імператори використовували папство. Тому Генріх III ще більш рішуче виступив на підтримку церковного руху за реформу, яка була спрямована на ліквідацію анархії всередині церкви і на зміцнення централізованого управління [52, c. 76]. Саме тому, що імператор садив на папський престол своїх прихильників і через них міг тримати в руках папство, воно перетворилося в опору імперської влади. Тому відновлення авторитету папи, який тим самим міг перешкодити устремлінням зміцнілих німецьких єпископів до самостійності, було в інтересах імператора.

Виходячи з цього, Генріх взяв під своє заступництво рух за реформу церкви, спрямоване на звільнення церкви від деспотизму світської знаті і на зміцнення прав папи, як глави церкви.

У середині XI століття на чолі церкви був цілий ряд німецьких пап, які користувалися довірою імператора і наполегливо проводили помірну реформу церкви. Імператор зменшив вплив римських династій на папство, але і не відкрив шлях надто широким реформам. Генріх III розумів, що надмірне зміцнення папської влади не відповідає його інтересам, бо тато також може повстати проти імператора. Однак це був об'єктивний процес: економічні та політичні умови світсько-державних устремлінь папства формувалися в рамках феодальних відносин, в умовах все зростаючих церковних землеволодінь, що, отже, знаходило відображення і в політичній консолідації [59, c. 263]. У той же час королівські володіння дедалі скорочувались, і це вело до ослаблення центральної влади.

В першій половині XI століття розгорнувся церковний рух за реформи. Цей рух політично і ідеологічно підготував грунт для папства нового типу, яке прагнуло посилення впливу на світську владу. Він досяг своєї мети за папства Григорія VII.

Початок руху за реформу церкви сходить до Х століття, і витоки його простежуються в бенедиктинському монастирі Бургундії, а також Лотарингії. Реформаторські тенденції були спрямовані на вирішення в першу чергу внутрішніх церковно-політичних проблем. Монастирі залежали від єпископів і світських феодалів, які з опікунів ченців стали їхніми гнобителями. Секуляризація що виявляється в усьому суспільстві призвела і до падіння моралі серед ченців, у монастирях поширилися розпуста, обжерливість і пияцтво.

Боротьба ченців за реформи була спрямована на те, щоб звільнитися від утисків місцевих феодальних влади. Їх метою було оновлення правил Святого Бенедикта, відновлення первинної дисципліни, моралі і старанності. Бенедіктінскій монастир Клюні в Бургундії - пішов і того далі: поряд з відбудовою суворої дисципліни його ченці висунули перед собою також мету домогтися незалежності від світських сюзеренів. Тому монастирі об'єдналися в конгрегацію, центральне керівництво якої було в руках головного настоятеля абатства Клюні [43, c. 94]. Головний настоятель (абат) вважав себе сюзереном по відношенню до монастирів, об'єднаним в конгрегацію, а конгрегація безпосередньо потрапляла під захист папи. Клюнійскій абат панував над чернечим воїнством як король і воєначальник.

У монастирському русі за реформи взяла верх ідея Григорія I врятувати весь світ для царства Божого. Григорій хотів шляхом поглиблення релігійності, придушення світськості кліру, поглиблення релігійного життя мирян відновити не тільки папство, церкву, але і мирян і все суспільство.

Ідеї монастирського руху за реформи німецькі папи, призначені імператором, принесли з собою до Риму, де незабаром викували з них ідеологічну зброю для вселенського панування пап - якраз проти імператора. Прихильники реформ розповсюдили на всю церкву принцип, згідно з яким монастирями може розпоряджатися виключно папа. Це поставило питання про так звану світську інвеституру. Інвеститура - символічне дійство з введення в посаду єпископа (інвестиція), вручення персня і палиці християнські государі Європи зазвичай проводили самі під тим приводом, що церковні володіння - це васальні володіння, сюзеренами яких є вони [79, c. 112]. Згідно з концепцією реформаторів, право інвеститури, а також право розпоряджатися церковними володіннями у вищій інстанції належить папі. Ці прагнення співпали з намірами пап, бо плановані реформи, підвищуючи авторитет пап і розширюючи сферу їх впливу, з'явилися б серйозним кроком на шляху до здійснення церковного універсалізму [18, c. 163].

Імперська влада, вважаючи, що їй вдасться втримати в своїх руках папство, яке виступає за реформи, також заохочувала рух за реформи. Але скоро Генріх III, а тим більше його син Генріх IV зрозуміли, змушені були зрозуміти, що, підтримуючи церкву, вони позбавляються основ своєї влади.

Вплив клюнійскої реформи почався в середині XI століття. Ідеалом натхненників клюнійскої реформи було духовенство чернечого типу, який не вступає в шлюб (тому вони боролися за целібат), вони також виступали за обрання вищих духовних осіб, не допускаючи впливу з боку світської влади (тому вони виступали проти симонії і світської інвеститури).

Незабаром на папський престол зійшов далекий родич імператора Лев IX. Будучи папою, він рішуче підтримував церковну реформу і імператора.

Папа Лев зібрав навколо себе духовних керівників руху за церковну реформу в Європі і використовував їх у колегії кардиналів як противагу місцевої аристократії.

Імператор Генріх III помер 1056 році, новим німецьким імператором став малолітній Генріх IV. Ослаблення імператорської влади при регентстві імператриці Агнесс дозволило папам остаточно скинути опіку світської влади. Коли в 1057 році Папою обрали кардинала Фрідріха під ім'ям Стефана IX (1057-1058), то імперський будинок був повідомлений про це лише пізніше. У канонічних виборах імператору надавалося лише право подальшої згоди.

Декретом Миколи II від 1059, що відображав устремління церкви до незалежності, було покладено початок фактичного відтиснення світської влади від виборів папи і передачу вирішення цього питання в руки церковної аристократії, в руки корпусу кардиналів [60, c. 64]. Нова регламентація не містить згадки і про імператора, явно з метою виключити імператора з процесу обрання папи.

Після смерті Миколи II римська партія реформ вже прагнула довести справу до розриву з імператором. Папою став обраний кардиналами Олександр II (1061-1063), проти якого виступив висунутий римською аристократією і підтриманий Генріхом IV анти папа Гонорій II (1061-1072). Паралельні вибори пап стали причиною кривавих вуличних боїв між прихильниками різних партій в Римі. Лише смерть Гонорія поклала кінець чварам. Понтифікат Олександра II знаменував перемогу партії реформ.

Реорганізація церкви в монастирському дусі була можлива лише зверху, за підтримки, що надається з Риму. І ця підтримка була надана з боку нового Папи римського Григорія VІІ, який вступив на папський престол, пройнятий тими ідеями про папське всевладдя, які в нього вже давно дозріли і вилилися в цілу систему. Тому Григорій VІІ одразу ж взявся за знищення інвеститури. У 1075 р. він провів на соборі заборону інвеститури [89]. Було ухвалено понижувати тих духовних осіб, які отримали свої посади від інвеститури, а світських володарів, що виробляють інвеститури, відлучати від церкви. На тому ж соборі було заборонено священикам одружуватися. На думку Григорія, безшлюбність духовних осіб позбавляло їх родинних зв'язків з навколишнім світом, і повинно було зробити так, щоб вони були більш ревними служителями церкви. Боротьба проти інвеститури підривала ленну залежність церковних земель - єпископ, абат і священик повинні були бути церковними пастирями, а не васалами короля або князя.

Справа клюнійських ченців та Григорія VІІ була завершена приблизно через 50 років під час імператорства Генріха V [66]. Саме тоді при папі Калісті ІІ на сеймі у Вормсі було укладено вигідний договір з імператором Генріхом V. У 1122 на підставі Вормського конкордату, папі, як духовній особі, була надана духовна інвеститура, тобто право обирати і присвячувати єпископів і абатів, згідно з церковними законами, разом з врученням їм кільця і жезла. Імператору, як світському володарю, надана була інвеститура світська, тобто право роздавати тим же єпископам і абатам князівські права, володіння беручи з них ленну присягу.

Завдяки Вормському конкордату на якийсь час припинилися суперечки і заворушення, які роз'єднували західний християнський світ.

2.2 Прояви політичної функції церкви у відносинах з світською владою Західної Європи у ХІІ-ХІІІ ст.

Служіння Григорія VII можна чітко розділити на два періоди. Він підтримував папу на папському престолі приблизно протягом двадцяти років, перш ніж став папою у 1073 році, а з 1073 року до смерті в 1085-му сам володів тією владою, яку зміг передати в руки єпископа римського, ще коли знизу підтримував папство.

Хільдебранд був одностайно обраний в якості папи Григорія VII 1073 року під крики народу: «Нехай Хільдебранд буде єпископом!» Він займав положення, яке прямо могло вести до перемоги теократії, в якій світська і духовна влада належить Папі римському як наміснику Божу. Він не хотів, щоб в римській церкві існувала яка-небудь цивільна влада - навпаки, Церква мала управляти цивільною владою [33, c. 20-38]. З цієї причини він присвятив себе скасуванню світської інвеститури - положенню, при якому духовні служителі отримували символи влади від їх феодального сеньйора, зазвичай що був мирянином. Григорій також хотів скасувати симонію і зміцнити целібат в духовенство, вважаючи це кращим способом перетворення римської церкви.

Такий ідеал папської переваги в римській церкві і серед світських правителів викладений у «диктаті папи», виявленому серед листів Хільдебранда після його смерті. Де чітко виражені погляди Григорія VII на папство. Документ стверджував, що римська церква зобов'язана своєю підставою «одному Богу», що її понтифік - єдиний, хто може бути названий «вселенським», що він має повну владу над усіма єпископами, що всі королі можуть цілувати лише його ногу, що він може відсторонювати імператора і дозволяти народу не коритися поганим світським правителям. Пік папських претензій на перевагу був досягнутий двадцять другою статті «Диктату», де стверджувалося, що римська церква ніколи не скоювала помилок і ніколи не відхилиться від Біблії [74]. Григорій VII був у стані підкріпити силою ці претензії на світську духовну перевагу.

Григорій VII успішно виступав проти шлюбів духовенства і симонії, але вимоги «Диктату» означали, що основною проблемою буде підпорядкувати собі світських правителів. Головна мета його понтифікату - боротьба зі світською інвеститурою - дісталася йому у спадок від попередника, Олександра ІІ. У 1075 року Римський синод заборонив представникам вищого духовенства приймати інвеституру на церковні служіння від мирян.

Генріх ІV імператор Священної Римської імперії також був готовий до боротьби з духовною владою папства, але не вмів правильно її вести. Цей недолік призвів до нерозумних дій у боротьбі з Папою, і незабаром Генріх ІV зіткнувся з виступом феодальних сеньйорів Саксонії проти його спроб створити централізовану державу в Німеччині. Після того як було укладено тимчасове перемир'я з саксонською знаттю, Генріх ІV та п'ять його радників були відлучені Григорієм VII в 1075 за симонію, скликав собор у Вормсі в січні 1076. Собор відкинув папську владу. Григорій VII гідно зустрів це гірке відкидання, відлучив від церкви Генріха ІV і всіх його підданих, що було відкритим виступом проти світської влади. Таке міг вчинити не кожен папа римський, однак слабкість Генріха ІV в своїх володіннях призвела до успіху Григорія VII.

Восени 1076 вороги Генріха ІV із Саксонії та інших районів оголосили, що якщо він не повернеться назад в церкву, то його скинуть. Вони також запросили Григорія VII на собор, який повинен був зібратися в Аугсбурзі взимку. Відчувши небезпеку втратити трон і зазнати приниження у своїх власних володіннях, якщо Григорій VII приїде в Аугсбург, Генріх ІV капітулював [35, c. 400]. Зі своєю дружиною і маленьким сином він перетнув Альпи взимку 1077, щоб зустрітися з Григорієм VII в Каноссі. Це було важке подорож, і коли Генріх ІV зрештою прибув до Каноссу, Григорій VII змусив його стояти босоніж у снігу біля воріт палацу протягом трьох днів, перш ніж допустити до себе. Потім Григорій VII зняв з нього відлучення.

Хоча Генріх ІV, наймогутніший правитель того часу, був принижений Папою римським, він багато чого отримав за свою покірність, оскільки в результаті Григорій VII не поїхав до Аугсбург, і Генріх ІV здобув там перемогу над противниками. Боротьба тривала і в решту понтифікату Григорія VII. Пізніше Григорій VII відлучив Генріха ІV вдруге і знову зняв з нього відлучення, проте Німеччина підтримувала Генріха ІV, в результаті він вторгся до Італії і вибрав Папою римським Виберт. Після того як Виберт коронував Генріха ІV, останній залишив Італію. Григорій VII же попросив допомоги у норманів, що жили на півдні Італії. Вони допомогли йому, але і розграбували район Риму, а Григорій VII був змушений втекти до Салерно [49]. Там цей великий папа помер у вигнанні, оскільки, за його власними словами, він «любив праведність і ненавидів беззаконня».

Хоча Григорій VII і помер у вигнанні, він зробив так багато, що подальші папи римські спиралися на закладену їм основу.

Які ж найбільш глибокі причини, що стояли за боротьбою між церквою і імператором? У часи феодальної роздробленості і особливо в умовах натурального господарства в свідомості людей був присутній відомий елемент інтеграції, певна початкова думка про єдність. Імперія не могла надійно реалізувати вимогу про інтеграцію, вона виявилася не здатною ні політично, ні організаційно здійснити це. Первісній фазі інтеграції краще відповідала церква, що мала відповідну ідеологію та організацію. Основою первісної фази інтеграції могла служити вже давно стала загальною для Західної Європи релігія - католицизм. Питання про «розподіл праці» всередині цієї кооперації і співпраці став причиною боротьби між папою і імператором.

Тому вже після тривалих переговорів між Римською католицькою церквою у особі папи Калікста ІІ та імператора Священної Римської імперії ГенріхаV 23 вересня 1122 був підписаний Вормський конкордат, який відокремив церковну інвеституру від світської.

Угода складалося з двох частин, з імператорської і папської грамот. Імператорська грамота містила наступні положення: «1. Я, Генріх, Милістю Божою верховний імператор римлян, сповнений любові до Бога, Святої римської церкви і папи Калікста, а також заради спасіння душі, заради Бога і святих апостолів Бога: Петра і Павла, а також на благо Святої католицької церкви відмовляюся від інвеститури зі врученням персня і палиці і дозволяю в кожній церкві моєї країни і моєї імперії здійснювати канонічне обрання і вільне посвята ». Згідно з другим пунктом, імператор повертає папі відібрані ним під час боротьби за інвеституру володіння і суверенні права, а також (пункт 3) взагалі всі церковні блага і майно; в пункті 4 він обіцяє примиритися з папою і з церквою. Пункт 5 говорить про збройний захист папи: «5. У всіх справах, в яких Свята римська церква попросить про моєї допомоги, бо справді зроблю вірну допомогу... » [48, c. 364-381].

Перший пункт папської грамоти проголошує: «Я, єпископ Калікст, слуга слуг Бога, тобі, коханому нашому синові, Генріху... дозволяю, щоб обрання тих єпископів і абатів тевтонського королівства, які знаходяться у володіннях твого королівства, вироблялося в твоїй присутності, без симонії або насильства, і якщо виникає будь-який спір, то на підставі ради або судження архієпископа та єпископів провінцій ти даєш свою згоду впливовішій стороні. А обраний отримує від тебе регалії (без всяких вимог) у вигляді скіпетра і виконує все пов'язане з цим відповідно до правом » [67, c. 147].

Таким чином, відповідно до цієї угоди (конкордату), імператор поступався папі правом вручення персня і палиці, тобто правом зведення в церковний чин, в той час як вручення нового символу, скіпетра, тобто твердження канонічно обраного єпископа (абата) в ленному користуванні церковними (монастирськими) землями, і надалі було прерогативою імператора. У відповідь на поступки імператора грамота папи надала імператору не тільки право світської інвеститури з врученням скіпетра, але й дозволила проводити обрання єпископа у присутності імператора, або його представника. Подальші обмеження означали, що імператор в Італії та Бургундії не міг брати участь в обранні єпископа. У той же час у Німеччині новий єпископ отримував від імператора володіння, співвідносні з саном єпископа, після обрання, але ще до посвяти. Відповідно до пункту 2, проте, в інших країнах імперії інвеститура з врученням скіпетра здійснювалася після посвяти (протягом шести місяців); таким чином, присвяченому єпископу імператор навряд чи міг відмовити у затвердженні. З формальної точки зору церква досягла того, чого хотіла: забезпечення канонічного обрання і здійснення інвеститури. З точки зору ж змісту на німецькій території імператор також міг здійснювати свою волю при призначенні на посаду вищих священнослужителів.

Жодна зі сторін не вважала Вормський компроміс остаточним. З боку папи це знайшло вираження в тому, що, в той час як Генріх відповідно до імператорської грамотою зробив поступки князю апостолів, тобто наступнику Святого Петра (отже, не одному папі, а й усім його наступникам), Калікст зробив поступку лише особисто імператору Генріху V, бажаючи обмежити дію цієї поступки часом його правління. Так, на першому Латеранському соборі в 1123 року текст конкордату було зачитано, але не затверджено. У той же час німецький рейхстаг затвердив його, надавши йому силу закону. Латеранський вселенський собор 1123 був першим західним, скликаними і керованим папою вселенським собором [13]. Юридична невизначеність, що виникла у відносинах з собором і тривала з часу правління Карла Великого три століття, завершилася тим, що тато взяв верх над імператорською владою, забезпечивши собі незалежність від неї.

Але церква повну перемогу над Священною Римською імперію відсвяткувала не в Вормсі, а зі смертю Генріха V, який помер в 1125 році, коли припинилася Салічна (Франкська) династія. Тоді ж переміг партикуляризм і з ним принцип вільного обрання короля. Разом з Генріхом зійшла в могилу і стара Священна Римська імперія. За час півстолітнього правління його спадкоємців в ній також забезпечувалася верховна влада папи. Лотар III був обраний німецьким королем у присутності легатів папи і з твердженням папи. У той час як в Англії та Франції центральна влада зміцнювалася, в Священній Римській імперії відбувався зворотний процес. Після Вормського конкордату прискорився розпад імперії на самостійні князівства.

В період зрілого феодалізму (XII-XIV століття). Імперська влада над державами, в яких зміцнювався феодалізм, виявилася нездійсненною, політичний універсалізм не можна було реалізувати за допомогою державно-владних засобів, спираючись на одну імперію. Сталися зміни і внутрішньої структури суспільства, розвиток феодальних відносин призвів до зміцнення центральної королівської влади. У цей період усі сфери суспільства виявляються пронизані християнством, релігія перетворюється на органічну частину суспільства. Універсальна імперська влада виявилася слабшою партикулярних сил, в той же час церква, а всередині її релігійний та адміністративно-церковний універсалізм папства зміцнився і майже досяг абсолюту [12, c. 208]. Починаючи з середини середніх віків папство в своєму розвитку перетворилося в єдину універсальну владу, і це дозволило зробити спробу добитися також політичного універсалізму. Політична верховна влада, реалізована папою, була досягнута не за допомогою державно-владних коштів (за допомогою зброї), а в ідеологічній та політичній сфері.

XII і XIII століття були вершиною церковно-політичної та духовної влади папства. Але найвищої точки папська влада досягла в період понтифікату Інокентія III. Історія церкви однозначно вважає Інокентія III найвидатнішим папою середньовіччя.

Вступивши на папський престол в 1198 році Інокентій III був сином графа Трайсмундского, нащадком стародавнього роду відомого Конті. Він був ученим теологом і юристом. У Парижі освоїв діалектичний метод, а в Болоньї отримав освіту в галузі римського права. У 1189 його дядько Климент III звів 29-річного графа в сан кардинала. При Целестині III племіннику колишнього папи довелося покинути курію[62, c. 57-64]. Йому ще не було 38 років, коли кардинали в день смерті Целестина III одноголосно обрали його папою.

Інокентій добре розумів, що його плани світового панування зможуть здійснитися лише тоді, коли він стане абсолютним володарем спочатку в Римі і в Церковному державі, а потім і в вселенської церкви. Він виходив з того, що необмеженість свободи церкви - якщо розуміти під цим верховенство папи - ґрунтується на міцній владі папи над незалежним світською державою. Таким чином, створення папської держави є попередньою умовою створення універсальної політичної влади, до чого ближче всіх в історії папства стояв Інокентій III.

Перш за все Інокентій III реформував папський двір. Він створив чітко працюючу бюрократичну систему діловодства, показавши тим самим приклад організації сучасних йому чиновницьких держав. Інокентія III по праву вважають другим засновником Папської держави. При ньому Патримоніум Святого Петра став справжньою державою, абсолютною монархією, де піддані були не ким іншим, як чиновниками, і знаходилися під владою єдиного монарха, під необмеженою владою Папи [42, c. 234]. Спочатку він забезпечив собі тверде становище в Римі. Інокентій змусив подати у відставку і сенатора, обраного народом Риму. Замість нього Папа призначив слухняного сенатора, який зробив васальну заяву. Подібним же чином Інокентій III зажадав васальної клятви і від аристократичної верхівки Папської держави, чого йому і вдалося добитися.

...