Соціальна держава: еволюція ідеї, сутність та перспективи становлення в сучасній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАІНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В.М. КОРЕЦЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА: ЕВОЛЮЦІЯ ІДЕЇ, СУТНІСТЬ ТА ПЕРСПЕКТИВИ СТАНОВЛЕННЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

Спеціальність: Політичні інститути та процеси

Сіленко Алла Олексіївна

Київ, 2000 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. За останній час в Україні відбуваються трансформаційні зміни, метою яких є створення економічно розвиненої, соціально благополучної і політично стабільної держави. Після розпаду Радянського Союзу і створення на його території незалежних держав, перед Україною постала проблема визначення шляху подальшого політичного і соціального розвитку. У першій половині 90-х років ейфорія, пов'язана з перебільшеними сподіваннями на ринок як всесильний інститут, здатний швидко вивести країну з кризи, поширилася на все українське суспільство, якому були запропоновані ліберальні цінності. І якщо на самому початку перетворень ліберальна політика у суспільстві була сприйнята прихильно і з надією, то зазнаючи дискомфорту в умовах “дикого” капіталізму, населення України знову зажадало стійкості соціальної захищеності, справедливості, рівноправності.

Тепер стає зрозуміло, що у визначенні загальної стратегії розвитку був допущений прорахунок, пов'язаний із недооцінкою соціальної складової реформ. А це призводить до зростання соціального невдоволення, обурення соціальних груп, посилення напруженості, що може перешкодити проведенню політичних і економічних перетворень, порушити відносну динамічну стабільність системи. У зв'язку з цим соціальна переорієнтація економічної політики повинна стати основною метою здійснюваних реформ. Цей факт має пріоритетне значення в контексті трансформаційних змін в Україні, соціальна ціна яких виявилася настільки великою, що перевищила адаптаційні можливості населення.

Чинна Конституція України в ст. 1 визначила нашу державу як демократичну, соціальну, правову. Але ці конституційні положення в нашій державі втілюються не в повній мірі. А термін “соціальна держава” рідко вживається в державних документах, що свідчить про недооцінку важливості проблем, пов'язаних з формуванням такої держави. Це зумовлює потребу теоретичного осмислення причин виникнення, еволюції та структури, функцій соціальної держави та перспектив її становлення в сучасній Україні, що окрім своєї теоретичної актуальності, має важливе практичне значення, оскільки фактично йдеться про створення демократичної, соціальної, правової держави, реальне забезпечення прав і свобод громадян України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження пов'язаний з розробкою планової наукової теми “Проблеми становлення ринкового механізму господарювання”, яка здійснюється кафедрою політичних наук Південноукраїнського педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського (1996-2000), одним із виконавців якої є дисертант.

Мета та завдання дослідження.

Мета даного дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб у контексті сучасних політичних і соціально-економічних процесів виявити тенденції, пріоритетні задачі й особливості формування соціальної держави в Україні, формулювання концепції соціальної політики у перехідний період і на перспективу.

Виходячи з даної мети необхідно вирішити такі дослідницькі задачі:

- виявити і систематизувати основні теоретико-методологічні підходи до проблеми соціальної держави, що існують в зарубіжній і вітчизняній політології;

- застосовуючи метод порівняльного аналізу, розглянути існуючі моделі соціальної держави;

- проаналізувати й осмислити зарубіжний досвід функціонування соціальної держави, знайти прийнятні для України механізми його реалізації;

- визначити взаємозалежність між ефективністю соціальної політики і політичною та соціальною стабільністю;

- розробити і обґрунтувати відповідні наукові теоретичні та практичні рекомендації щодо реалізації конституційних положень про місце, роль, функції соціальної держави в сучасній Україні.

Об'єктом дослідження є процеси трансформації сучасної соціальної держави, що стали наслідком нових політичних і соціально-економічних умов.

Предметом дослідження виступає процес формування передумов соціальної держави в Україні у контексті світового досвіду з акцентом на політичний аспект цієї проблеми.

Методологічна основа дослідження. Основу джерелознавчої бази дисертаційного дослідження складають насамперед законодавство України, що стосується питань соціальної сфери, науково-теоретичні і методологічні праці вітчизняних і зарубіжних учених, правознавців і політологів, які досліджують проблеми соціальної держави на всіх етапах її розвитку. З метою одержання найбільш достовірних наукових результатів дослідження застосовувалися філософські, загальнонаукові і спеціальні методи, що забезпечують єдність гносеологічного, соціально-філософського та політологічного аналізу соціальної держави. Закон єдності і боротьби протилежностей дозволив виявити суперечливі тенденції в сфері соціально-економічних відносин, що впливають на розвиток соціальної держави. Закон заперечення дав можливість на основі вивчення ранніх етапів розвитку держави загального добробуту виявити тенденції формування сучасної соціальної держави. Також у дисертації використані принципи історизму, об'єктивності, конкретності плюралізму у підходах до істини, гуманізму, методи індукції і дедукції.

У основу дисертації покладено структурно-функціональний аналіз, що включає вивчення функціональних залежностей елементів соціальної держави. Метою структурно-функціонального аналізу стала кількісна оцінка тих змін соціально-економічної і політичної ситуацій, до яких інститути соціальної держави можуть стосуватися не на шкоду своїм основним функціональним обов'язкам. Сутність системного підходу полягає в в тому, що він дав можливість розглянути діяльність соціальної держави як певну цілісність, що складається із сукупності елементів, які взаємодіють між собою і з зовнішнім середовищем. Широко використовувався компаративістський метод, необхідний для порівняння різних моделей соціальної держави з метою виявлення їхніх загальних рис і специфіки, пошуку оптимальних шляхів створення передумов соціальної держави в Україні, вивчення досвіду, накопиченого іншими країнами, що дозволить уникнути небажаних помилок у визначенні стратегії соціальної політики у перехідний період. Зокрема були застосовані кроснаціональне порівняння, спрямоване на зіставлення держав одна з одною, а також порівняно орієнтований опис окремих випадків і кроскультурні і кросінституціональні порівняння, націлені відповідно на зіставлення національних культур і інститутів. Інституціональний метод орієнтований на вивчення інститутів, через які реалізується діяльність соціальної держави, а саме: держави, приватного бізнесу, профспілок і “третього сектору”. Застосування інституціонального методу виправдано прагненням виявити певні юридичні норми, проаналізувати основні закони суспільства, їхній зміст для існування і нормального розвитку соціальної держави. Використання соціологічного і політологічного аналізу дозволило виявити залежність політичних процесів від соціально-економічних факторів, визначити соціальну направленість прийнятих державою рішень, виявити, в інтересах яких груп вони здійснюються. Критично-конструктивний підхід сприяв виявленню внутрішніх протиріч політики соціальної держави.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в українській політології комплексно досліджено політичні аспекти соціальної держави. На основі аналізу сучасних держав загального добробуту висувається й обґрунтовується концепція соціальної політики в перехідний період і розглянуто перспективи формування соціальної держави в Україні, а також її роль в забезпеченні політичної стабільності. У ході проведеного дослідження отримані результати, що мають наукову новизну:

1. Обґрунтовано об'єктивну необхідність трансформації правової держави ліберального типу в правову, соціальну державу, доповнення негативної свободи позитивною, політичних і громадянських прав - соціально-економічними;

2. Вперше докладно досліджено процес розвитку соціальної держави відповідно до нових соціально-політичних і економічних умов і виявлено його перехід від етатистського типу до змішаної державно-приватної форми;

3. Виявлені і детально проаналізовані функції сучасної соціальної держави, які не обмежуються захистом слабких. Показано, що сучасна соціальна держава бере на себе обов'язок підтримки стабільного соціально-економічного становища членів суспільства, соціального миру;

4. Обґрунтовано необхідність участі держави в соціально-економічній сфері. Досліджено, що усунути економічні причини соціальної несправедливості можливо лише шляхом активного державного регулювання, що є характерною рисою діяльності соціальної держави;

5. Докладно проаналізована роль некомерційних громадських організацій у структурі сучасної соціальної держави. Показано, що некомерційні громадські організації на основі принципів добровільності займаються наданням соціальних послуг, які не можуть забезпечити ні держава, ні приватний сектор. Державі ж вигідний розвиток подібної системи некомерційних громадських організацій, оскільки вона вивільнюється від частини своїх соціальних обов'язків;

6. Обґрунтовані необхідність передачі частини соціальних функцій держави приватному бізнесу, що значно посилює ефективність соціальної держави. Показано можливість тандема ринкових механізмів і державної участі у формуванні сучасної соціальної держави;

7. Проаналізовані такі політичні фактори формування соціальної держави, як мобілізація робітничого класу, що вимірюється як сила професійних спілок і соціалістичних партій, сильний вплив на політику держави лівих партій, а також опір правих політичних сил;

8. Проведено порівняльний політологічний аналіз моделей держав загального добробуту в сучасному світі. Виявлено, що соціал-демократична модель держави загального добробуту стала світовим лідером у питанні оптимального задоволення соціальних потреб;

9. Проаналізовані передумови формування і перспективи розвитку соціальної держави в Україні. Передумовами становлення соціальної держави в Україні дисертант визначає реформування економіки в напрямку соціального ринкового господарства, громадянське суспільство і правову державу;

10. Різнобічно обґрунтовані позитивні і негативні характерні риси й особливості соціальної держави. Показано, що незважаючи на жорстку критику, якій піддається соціальна держава, зокрема, їй ставляться в провину надмірні державні витрати, поширення утриманських настроїв тощо, істотного скорочення держави добробуту не відбулося. І сьогодні соціальна держава розглядається як оптимальний інститут вирішення соціальних проблем;

11. Досліджено взаємозалежність соціально-економічних факторів і політичної стабільності. Показано, що сильна соціально-економічна політика є однією з головних передумов стійкого стану суспільства, що дозволяє ефективно функціонувати в умовах різних впливів, зберігаючи при цьому свої структуру і спроможність контролювати процес суспільних перемін;

12. Розроблена концепція соціальної політики України у перехідний період і обґрунтовано, що вона повинна містити елементи як пасивної, так і активної соціальної політики, метою якої є створення мотиваційної системи;

13. Одержало подальше уточнення поняття “соціальний захист” і його структура. Соціальний захист розглядається як функція держави, спрямована на реалізацію соціальних, громадянських і політичних прав громадян, передбачених законом і здійснювана через систему соціального захисту. Цей підхід відрізняється від існуючих підходів, які виходять з того, що соціальний захист охоплює тільки соціальні права;

14. Виділені й обґрунтовані пріоритети системи соціального захисту в Україні. Нова концепція системи соціального захисту в ідеалі повинна бути орієнтована на забезпечення кожному члену суспільства прожиткового мінімуму і надання матеріальної допомоги тим, хто неспроможний подбати про себе сам. Але, з огляду на обмежені фінансові можливості нашої держави, домогтися цього найближчим часом неможливо. Тому слід зробити акцент на допомозі найбільш уразливим категоріям населення - дітям і людям похилого віку;

15. Обґрунтовано залежність легітимності влади від ефективності соціальної політики. Показано, що проведення реформ у соціально-економічній сфері може бути успішним тільки за умови підтримки й активної участі більшості населення. А цього можливо досягти лише в тому випадку, якщо населення відчує хоча б мінімальне поліпшення свого життя;

16. Виявлено і проаналізовано політичне значення формування соціального партнерства. Показано, що сьогодні вирішити соціальні проблеми самостійно не можуть ні держава, ні роботодавці, ні наймані робітники. Лише їхня конструктивна взаємодія здатна забезпечити політичну стабільність і усталеність суспільної системи в цілому.

Наукове і практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертації створюють основу для подальшого теоретичного дослідження проблеми формування соціальної держави в Україні, також можуть сприяти їх практичному застосуванню, підвищенню політичної та правової культури депутатів, державних службовців. Використаний у дисертації фактичний матеріал, основні теоретичні узагальнення можуть бути застосовані в науково-дослідній сфері при розробці фундаментальних праць в області політичних і правових інститутів і процесів, політичної теорії, теорії управління, у законотворчій діяльності, що стосується питань розвитку соціальної сфери, у роботі органів виконавчої влади, у навчальній - при розробці і викладанні нормативних і спеціальних курсів у вузах, у процесі підготовки і навчання кадрів державних службовців, правознавців, політологів, при написанні підручників і навчальних посібників з проблем соціальної політики. Результати дисертації можуть бути використані при аналізі соціально-політичної ситуації в Україні, з'ясуванні перспектив подальшого розвитку суспільства.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею, яка містить отримані автором результати, що забезпечують розв'язання важливої теоретичної і теоретично-прикладної проблеми в межах здійснюваних нових розробок у галузі політичних наук.

У роботі не використовувалися ідеї і розробки, що належать співавтору С. Майнову, спільно з яким була написана одна наукова стаття.

А також не використовувалися матеріали і висновки кандидатської дисертації здобувача.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертації апробовані автором на наукових конференціях: Міжнародній науково-методичній конференції “Жіночий рух в Україні: історія і сучасність” (Одеса, 1994), Регіональній науково-практичній конференції “Сучасна етнокультурна і етнополітична ситуація на півдні України й актуальні проблеми державного управління” (Одеса, 1996), Міжнародній науково-методичної конференції “Сучасний стан і перспективи розвитку гуманітарних наук” (Одеса, 1997), на науково-методичних конференціях професорсько-викладацького складу Української державної академії зв'язку ім. О.С. Попова (1994-1998), четвертому Міжнародному конгресі україністів (Одеса, 1999).

Наукові положення і висновки дисертаційного дослідження були апробовані також під час читання автором загальних курсів політології й соціології в Українській державній Академії зв'язку ім. О.С. Попова.

Дисертація обговорювалася на кафедрі політичних наук Південноукраїнського педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського і рекомендована до захисту спеціалізованою вченою радою Д.26.236.01 з наукової спеціальності 23.00.02 - “політичні інститути і процеси”.

Публікації за темою дисертації. Основні результати здійсненого дослідження викладено в індивідуальній монографії автора “Соціальна держава: територія перемін” (Одеса: Видавничий центр УДАЗ ім. О.С. Попова, 2000) та 24 наукових статтях.

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об'єктом даного дослідження обумовили наукову побудову і логічну структуру дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, перший і третій з яких містять по чотири підрозділи, другий і четвертий - по три підрозділи. Загальний обсяг дисертації становить 386 сторінок. Список використаних джерел включає 366 найменувань (35 стор.).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтована актуальність теми дослідження та ступінь її наукової розробки, визначені об'єкт і предмет, мета й завдання дисертаційної роботи, розкриті її методологічна та емпірична основи, практичне значення, апробація теоретичних положень і структура. Сформульовано концептуальні положення, які відзначаються новизною і виносяться на захист.

У першому розділі - “Соціальна держава: від історії до сучасності” - розкривається ступінь розробленості проблеми, відстежується еволюція соціальної держави, розкрито її поняття, сутність і функції. Проаналізовані процеси трансформації сучасної соціальної держави. Досліджено передумови її формування і перспективи розвитку в Україні.

Поняття “соціальна держава” було запроваджено до наукового обігу Л. фон Штайном у 1850 році, проте активна теоретична розробка даної проблеми розпочалася в першій половині ХХ ст.

Ідеологічною основою “соціальної держави” стали погляди англійського економіста Дж. Кейнса, який обґрунтував необхідність державного втручання в соціально-економічну сферу з метою запобігання економічним кризам, безробіттю, підвищення добробуту населення через перерозподіл доходів між різними соціальними групами. Великий внесок у розробку проблеми соціальної держави і її інститутів внесли зарубіжні вчені Дж.К. Гелбрейт, Д. Белл, Р. Дарендорф, Дж. Ролз, Е. Хармс, Ф. Нойман, Г. фон Хаферкамп, Г.Г. Хартвіг, В. Абендрот, К. Ленк, Г. Браун, М. Ніхаус, Г. Еренберг, А. Фукс, М. Спікер, Г. Виленський, Ч. Лебо, Р. Тітмус, А. Еверс, І. Светлик, П. Балдвін, Д. Барнес, Б. Ваттенберг, К. Еспин-Андерсен, Ф. Кастлс, Д. Катрайт, Ф. Шмиттер, Е. Гідденс, В. Танци та ін.

Дослідженню політичних факторів формування соціальної держави присвятили свої праці А. Хікс, Дж. Місра, Танг Нах Нг та ін.

Вплив соціально-економічного розвитку на політичну систему став предметом дослідження таких відомих вчених, як Д. Істон, Х. Лінц, М. Доган, С. Ліпсет та ін.

У вітчизняних суспільних науках радянського і пострадянського періоду деякі теоретичні аспекти проблеми соціальної держави розглядають С. Алексєєв, К. Гаджиєв, Б. Краснов, Е. Лукашева, Т. Мацонашвілі, В. Мілецький, С. Перегудов, В. Пугачов, Н. Римашевська та ін.

Аналіз сутності і функцій соціальної держави в Україні став предметом дослідження відомих українських вчених В. Авер'янова, В. Андрющенка, В. Бабкіна, О. Бабкіної, С. Бакушенка, В. Баркова, В. Горбатенка, М. Михальченка, Н. Мокляка, С. Наумкиної, В. Пилипенка, А. Пойченка, П. Рабиновича, Ю. Римаренка, Ф. Рудича, В. Сиренка, В. Цвєткова, Ю. Шемшученка, М. Шульги і багато ін.

У той самий час слід визнати, що якщо з різних теоретичних аспектів формування громадянського суспільства і правової держави у вітчизняній літературі є багато досліджень, що заслуговують на увагу, то питання соціальної держави розроблені явно недостатньо. Наприклад, існуючі дослідження правової держави не враховують виникнення передумов трансформації ліберальної правової держави в соціальну, правову державу. Крім цього, серед дослідників, що вивчають проблеми соціальної держави є чимало принципових опонентів щодо неї.

Непопулярність серед дослідників проблем, що стосуються формування соціальної держави, соціальної політики, соціального захисту населення, соціального партнерства, очевидно, можна пояснити тим, що на початку реформ першочергове значення надавалось політичним і економічним питанням. Зважаючи на складність соціально-економічної ситуації в Україні, процес формування передумов соціальної держави є неоднозначним. А значить, потребує докладного наукового розгляду.

Важливою передумовою формування держави загального добробуту став розвиток досліджень (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс та ін.), що сформулювали думку про те, що в становищі робітничого класу криється реальна загроза соціальної і політичної стабільності. З метою поліпшення становища робітників і зниження їхньої політичної активності були закладені основи нової соціальної політики.

Політичними цілями держави загального добробуту стало формування ідеалу соціальної солідарності через створення широкого середнього класу, в який повинно було увійти якнайбільше соціальних груп з різними економічними інтересами. А також домогтися дезорганізації робітничого класу, нейтралізації його політичної активності і, що особливо важливо, створити соціальну базу підтримки соціал-демократичних ідей.

За останній час було створено достатньо багато аналітичних схем, що дозволяють класифікувати сучасні держави загального добробуту. Перша спроба класифікації держав загального добробуту була розпочата Г. Віленським і Ч. Лебо, які описали “інституціональну” і “залишкову” моделі. Відповідно до їхньої точки зору, в “інституціональній” моделі перерозподіл добробуту розглядається як звичайна функція, властива державі загального добробуту. “Залишкова” модель передбачає перерозподіл доходів як спосіб подолання негативних наслідків ринкових відносин, що відбиваються на сім'ї. Таким чином, у даному випадку перерозподіл доходів виступає як надзвичайний захід.

Інший відомий американський учений Р. Тітмусс розробив концепцію, відповідно до якої “держава загального добробуту” являє собою модель індустріальних досягнень, що розглядає перерозподіл добробуту як доповнення, або “служницю” ринкової економіки. Згідно з потрійною схемою Р. Тітмусса, задоволення людських потреб здійснюється через сім'ю, державу і ринкову економіку. Приватні добровольчі організації розглядаються як четвертий елемент системи добробуту.

А. Еверс і І. Свєтлик характеризують сучасні держави загального добробуту як плюралістичні устрої, що включають у себе державу, ринок, сім'ю і добровільні сектори.

Оскільки існуючі типології держави загального добробуту є достатньо складними і заплутаними, були докладені зусилля, щоб визначити їхню сутність емпіричним шляхом. Так, наприклад, К. Еспін-Андерсен, провівши складний емпіричний аналіз, розробив схему, що диференціює види держави загального добробуту на основі перемін у системах стратифікації, ступеню розширення соціальних прав і суспільно-приватної організації соціального забезпечення. Відповідно до його схеми, Сполучені Штати Америки, Канада й Австралія є прикладом ліберальної держави загального добробуту, що обмежує універсальні соціальні права, протиставляє клас одержувачів соціальної допомоги й інших громадян та надає переваги приватному сектору, як суб'єкту добробуту. У корпоратистській державі загального добробуту (Франція, Німеччина, Італія) соціальні права є невід'ємною частиною визначених статусів.

Ця модель, що підтримує існуючі класові відмінності, характеризується принципом субсидіарності і припускає державне втручання лише в тих випадках, коли сім'я й інші традиційні інститути неспроможні подбати про своїх членів. І, нарешті, соціально-демократична держава загального добробуту (Швеція, Данія, Норвегія), що передбачає розширення соціальних прав і прагне до ліквідації соціальної нерівності.

Ця модель держави загального добробуту ґрунтується на суспільному забезпеченні добробуту.

Класифікацію держав загального добробуту, розроблену К. Еспін-Андерсеном, доповнив Н. Гінсбург. На його думку існує ще один тип - Британська ліберально-колективістська держава загального добробуту, що являє собою поєднання соціалістичного і ліберального типів.

Аналітичні дослідження як першорядні, виділили три основні припущення щодо сутності парадигми держави загального добробуту:

1) соціальні права громадянина (Т. Маршалл), які, на думку К. Еспін-Андерсена, складають сутність ідеї держави загального добробуту;

2) у державі загального добробуту основна відповідальність за соціальне забезпечення покладена на уряд;

3) добробут фінансується в основному через прямі витрати на соціальні потреби.

Компаративний підхід, запропонований Г. Віленським у його класичному дослідженні “Держава загального добробуту і рівність” класифікує державу загального добробуту відповідно до їхніх рівнів соціальних витрат.

Таким чином, держава загального добробуту, як теоретична конструкція застосовна до багатьох систем соціального захисту з різними рівнями доходів, урядової активності і прямих витрат на соціальні потреби.

На думку Н. Гілберта, якби опитати представників усіх політичних напрямків з приводу того, яка модель держави загального добробуту є прогресивною, вони б погодилися з тим, що Скандинавські країни підходять під це визначення. У даному випадку “прогресивний” означає такий устрій держави загального добробуту, в якому основні елементи добре розвинені і близькі до популярних типів держави загального добробуту. Проте з початку 1980-х років розвиток соціального захисту в США пішов іншим шляхом. Під впливом демографічного й ідеологічного факторів стала швидко змінюватися філософія соціального захисту, що сприяло виникненню альтернативного варіанту держави загального добробуту. Нові підходи до соціального захисту трансформували державу загального добробуту в соціальну державу - державу можливостей. У науковій літературі поняття “держава загального добробуту” і “соціальна держава” розглядаються як синоніми. У той час як автор виходить із того, що соціальна держава (держава можливостей), виникає в результаті трансформації держави загального добробуту під впливом нових політичних і соціально-економічних умов.

Інститут Прогресивної Політики (ІПП), що функціонує під патронажем Ради Демократичного Лідерства, створеного Президентом США Б. Клінтоном у 1985 році, підготував спеціальну доповідь для його адміністрації, в якій пропонується “Програма для нової Америки”, яка рекомендує з метою боротьби з бідністю змінити існуючу систему добробуту. У той час, як метою держави загального добробуту є підтримка доходу людини на прийнятному рівні, метою держави можливостей буде робота й індивідуальна активність. Насамперед це повинно допомогти бідним американцям розвинути свої здібності, які дозволять їм перебороти бідність і залежність. Стратегія можливостей перетворює бідних із пасивних клієнтів соціального забезпечення в основних агентів їхнього власного розвитку. Пропозиції Інституту Прогресивної Політики США збігаються з позицією Організації Економічного співробітництва і розвитку (1989), яка також виступає за перехід суспільства від пасивності до активності.

На думку Б. Уттенберга, основною ідеєю доповіді ІПП є “нова суспільна система для Демократів, що з'являється в результаті переходу від “держави загального добробуту” до “держави можливостей”.

Ч. Мюррей вважає, що гарний уряд може дати набагато більше, ніж просто можливості, але також може не дати нічого, крім можливостей. Подібну тенденцію до держави можливостей можна спостерігати і в Англії, хоча там ця ідея не так популярна, як у США. Д. Піачуд бачить необхідність у переміні соціальної політики. Мова йде про те, щоб зміцнити зв'язок соціальної політики з економічним ростом. Д. Піачуд відзначає, якщо люди можуть допомогти самі собі, це виглядає найкраще, ніж якби вони покладалися на державну підтримку.

Визначаючи сутність “держави можливостей”, можна сказати, що вона асоціюється з такими поняттями, як “повноваження”, “приватизація” і “відповідальність”. Як вважають Н. Гілберт і Б. Гілберт, основний принцип цього підходу до соціального захисту можна сформулювати таким чином: “суспільна підтримка приватної відповідальності”. Таким чином, дисертант вважає, що фундаментальною ідеєю держави можливостей є ставлення до приватних зусиль, відповідальності громадян і неурядових організацій і саме в цьому її відмінність від традиційної держави загального добробуту.

Ідея соціальної держави виникла як альтернатива ліберальній державі, яка продемонструвала свою неспроможність у забезпеченні соціальних прав і гідного рівня життя всім громадянам. Якщо теорія класичного лібералізму виходила з формального проголошення прав людини, але нічого не пропонувала для їхньої реалізації, то соціальна держава наповнила реальним і конкретним змістом права кожної людини. Тобто соціальна держава не тільки проголошує, але і здійснює політику, спрямовану на забезпечення прав громадянина.

Аналізуючи політологічну літературу останніх років, присвячену розгляду поняття “держава загального добробуту”, можна сказати, що в наукових дослідженнях сформувалися дві стійкі тенденції.

Перша - до акцентування уваги на кризі соціальної держави. Зокрема, звертається увага на те, що держава поступово втрачає централізовану владу, її заходи недійові й неефективні. Держава неспроможна справитися з усе більшим зростанням різних проблем. У руслі цієї концепції невдачі держави розглядаються як закономірні провали і збої в досягненні істотних політичних результатів. Таким чином, мова повинна йти про перехід до нової моделі державного устрою.

Автор відзначає, що для критичних тверджень деякі підстави є. Дійсно, у соціальної держави є дуже багато проблем. Наприклад, надмірні соціальні витрати, що виявилися важким тягарем для держави загального добробуту, зайва централізація і забюрократизованість, скорочення мотивів до праці. Зазнає критики державне втручання в економіку. З усього вищезазначеного виникає питання: чи дійсно проблеми, що з'явилися у сучасних соціальних держав, перевищують можливості цих країн реагувати на них? Другу тенденцію, що затвердилася в політологічній науці, можна сформулювати таким чином: немає ліквідації держави загального добробуту.

Деякі дослідники вважають, що держава передає приватному бізнесу низку своїх функцій лише тому, що це допоможе більш ефективно вирішувати соціально-економічні задачі.

Зменшення функцій держави дозволить їй сконцентруватися на таких важливих проблемах, як контроль над бюрократією і ключовими стратегічними напрямками державного управління.

У прихильників посилення ролі держави в соціально-економічних процесах достатньо вагома аргументація. Сподівання на нічим не стримуваний ринок призвело до багатьох негативних наслідків. Як з'ясувалося, ринок не всесильний, особливо в період криз і спадів виробництва. Так само стало зрозуміло, що в галузях, де панують природні монополії, дія вільного ринку суперечить критеріям вищої економічної ефективності. Вже давно не є секретом і те, що сфера соціального забезпечення не входить в коло інтересів приватного бізнесу, а це здатне викликати соціальну напруженість і політичну нестабільність.

Аналізуючи процеси світового розвитку в руслі двох вищезазначених тенденцій, автор відзначає, що все ж таки, незважаючи на гучні розмови про необхідність усунення державного втручання в економіку, в багатьох країнах реалізується курс на посилення ролі держави як гаранта порядку і стабільності в суспільстві.

Проте вищезазначене не означає, що держава загального добробуту залишилася такою самою, якою вона була тоді, коли виникла. Хоча і повільно, але змінюється характер соціальної держави, яка відходить від етатистського типу і набуває змішаної державно-приватної форми. Усе більш активними елементами структури соціальної держави поряд із самою державою стає приватний бізнес і некомерційні громадські організації. Соціал-демократи були тією політичною силою, що керувала післявоєнним розвитком більшості європейських країн до 70-х років. Їхня політика відповідала сподіванням населення, тому що виступала за державний захист від безробіття і злиднів, активну участь держави в економіці. Результатом діяльності соціал-демократичних урядів, стало створення значного державного сектору економіки: збільшення частки національного доходу, що перерозподіляється через бюджет.

Наприкінці 70-х-початку 80-х років стало ясно, що соціал-демократична концепція держави призвела до інфляції й інфляційних очікувань, зниження ефективності і конкурентоспроможність економіки, надмірного зростання державних витрат. У результаті соціал-демократи були змушені віддати владу консерваторам і лібералам, які проголосили курс на обмеження соціальних і економічних функцій держави.

Проте, незважаючи на критичне ставлення до ідеї соціальної держави, консерватори ніколи цілком від неї не відмовлялися. Проголошуючи у своїх програмах курс на скорочення соціальних витрат, консервативні уряди жодного разу не реалізували цей пункт програми. Незважаючи на зусилля консерваторів урізувати рамки системи “держави добробуту”, вона як і раніше залишається основним засобом забезпечення соціальної захищеності населення. Спроби радикально розширити значення ринку в цій сфері поки не привели до вирішальних зрушень. Як виявилося, консервативна економічна політика також має певну межу своїх можливостей, що не змогли перешкодити новій світовій економічній кризі початку 90-х років. Особливо тяжкі наслідки кризи позначилися на європейських країнах. Високий рівень безробіття, скорочення деяких соціальних виплат не могли не позначитися на політичних поглядах виборців. Все це призвело до поразки консервативних сил на чергових виборах.

У дисертації утверджується думка про те, що незважаючи на голосні обіцянки соціал-демократів зберегти вірність принципам своєї попередньої політики, різких перемін соціально-економічної політики не відбувається. На це вказує діяльність нових соціал-демократичних урядів, спрямована на певне збереження консервативного курсу приватизації, зниження податків для підприємств, скорочення державних витрат, що можливе, в першу чергу, за рахунок реформування системи соціальної допомоги. Зокрема, основним принципом цього реформування є створення механізму, що перешкоджає поширенню утриманства і збільшенню безробіття. Таким чином, аналізуючи діяльність урядів як консервативних, так і соціал-демократичних, що знаходилися при владі в останні десятиріччя, можна зробити висновок, що ні тим, ні іншим не вдалося здійснювати відповідну політику в чистому вигляді.

Складність створення соціальної держави в Україні полягає в тому, що наше суспільство знаходиться в стадії переходу від старої суспільно-політичної системи до нової. На основі аналізу соціально-політичної ситуації в Україні у дисертаційному дослідженні зроблено висновок, що в даний час слід порушувати питання не тільки про становлення самої соціальної держави, але й про його передумови, тому що проголошення України соціальною державою недостатньо для того, щоб це стало реальністю. Необхідні передумови для становлення інститутів соціальної держави повинні створити динамічні економічні реформи, формування соціального ринкового господарства, демократичного громадянського суспільства і правової держави.

Дисертантом з'ясовано, що правова держава, яка розвивалася відповідно до ідей лібералізму, не перешкоджає монополізації економіки, економічним кризам, зростанню соціальної нерівності, а веде до різкого розшарування суспільства, збагачення деяких, зубожіння широких мас трудящих, соціальних потрясінь і розколу суспільства.

У дисертаційному дослідженні зроблено висновок, що формування соціальної держави можливе на основі правового, конституційного закріплення усіх форм власності, принципів змішаної економіки ринкового типу, соціальної і політичної свободи у виді правової держави. Основний сенс соціальної правової держави в оптимальному поєднанні соціального і правового принципів державного устрою. Ця задача достатньо складна, з огляду на їхню єдність і протиріччя. З одного боку, і правовий, і соціальний принципи покликані забезпечити благо індивіда - цивільні, політичні і соціальні права відповідно, з другого - правовий принцип має на увазі обмеження втручання держави в економіку і зобов'язує її утримуватися від втручання в сфери, регульовані громадянськими і політичними правами, а соціальний принцип, навпаки, передбачає організуючу і координуючу роль держави, втручання в економіку, перерозподіл громадського добра, хоча при цьому прагне не підривати устої ринкового господарства. Таким чином, соціальна правова держава від позиції невтручання переходить до певного регулювання економічних і соціальних процесів за допомогою податків, інвестиційної, кредитної й іншої політики. А принципи правової держави дозволяють утримувати процес становлення соціальної держави у відповідних правових межах.

Автор показує, що особливістю нинішньої політики, що проводиться в Україні є прагнення влади поповнити бюджет за рахунок населення.. У той самий час не використовуються резервні джерела поповнення бюджету. Мова йде про тіньову економіку, основними елементами якої стали корупція, приховування реальних доходів громадян, а також доходів підприємств від оподатковування, нелегальний експорт капіталів, незаконна приватизація державної власності, випуск і реалізація неврахованої продукції та ін. Тіньова економіка негативно впливає на політичне, соціальне, економічне життя українського суспільства. У політичній сфері її вплив виявляється у втраті державою своїх регулюючих і контролюючих функцій, тобто значна частина економічної діяльності в країні має неофіційний характер, а значить не підпорядковується державно-правовим регуляторам. Посилюється корупція в державному апараті і зростає загальна криміналізація держави і суспільства. Некараність діяльності кримінальних елементів призводить до все більшого поширення правового нігілізму. Тіньова економіка є явищем, характерним для всіх країн, незалежно від їхньої політико-економічної системи. Проте, у країнах, що переживають перехідний період, розвиток тіньової економіки одержує додаткові імпульси, серед яких надмірно високий рівень оподатковування, непосильний для більшості фізичних і юридичних осіб, велика кількість штучно створених недоцільних обмежень і заборон щодо підприємницької діяльності, зростання числа кримінальних організованих формувань і незахищеність громадян і підприємств від їхньої протиправної діяльності, відсутність адекватного перехідному періоду законодавства для практичного переведення вітчизняної економіки на ринкові відносини, зниження життєвого рівня значних груп населення, збільшення безробіття. Всі масштаби розвитку тіньової економіки, що збільшуються, призводять до її інституціоналізації, внаслідок якої створюється новий порядок розподілу суспільного продукту. Політичний аспект цього явища полягає в тому, що виникає паралельна офіційній влада тіньового капіталу, яка здатна установлювати свої правила гри. Негативний вплив тіньової економіки на соціальну сферу полягає в тому, що продовжує посилюватися неконтрольований державою процес поляризації доходів населення, зростає попит на кримінальні послуги і товари, поглиблюється моральна і духовна деградація суспільства. Відомо, що з доходів, одержуваних у тіньовій економіці, не сплачуються податки і соціальні внески. А це означає, що обмежуються можливості держави щодо забезпечення реалізації соціально-економічних програм, невчасно виплачуються заробітна плата, пенсії, інші соціальні виплати. Зростання корупції знижує рівень легітимності державної влади, посилює вплив на економічну і політичну сфери життя нелегальних владних структур, призводить до дискредитації права як основного механізму регулювання відносин держави і суспільства.

Певна річ, для влади домогтися поповнення бюджету за рахунок шокової терапії набагато легше, ніж зробити те ж саме за рахунок успіхів у боротьбі з тіньовою економікою, корупцією, несплатою податків. Але результати такої політики можуть бути сумними. Під загрозу поставлена національна безпека держави, складовими якої є політична, економічна, соціальна й інші сфери. У даному контексті позитивної оцінки заслуговують пропозиції виконавчої влади, спрямовані на забезпечення стабільності законодавства, усунення наявних у ньому протиріч, уведення кримінологічної експертизи законопроектів. Відповідно до цього передбачаються заходи, серед яких особливо важливими представляються забезпечення надійного правового захисту усіх форм власності, прийняття Цивільного кодексу України, нового закону “Про власність”, а також законів “Про декларування майнового стану” і “Про декларування доходів”, прийняття Податкового кодексу України, який повинен спростити податкову систему і знизити податковий тягар, ліквідувати податкові пільги, які є однією з причин поширення корупції, перешкоджання появі і функціонуванню фіктивних фірм, які є правопорушниками в сфері оподатковування, законодавче врегулювання умов амністії при легалізації тіньових капіталів і їхнього інвестування в економіку України, створення адміністративної юстиції як ланки судочинства, яка дозволяє громадянам ефективніше захищати свої права і законні інтереси, що порушуються чиновниками, утворення громадського інституту - Національного антикорупційного комітету при Президентові України, створення в усіх регіонах України громадських прийомних даного комітету.

Дисертант відзначає, що для повноцінного здійснення своїх функцій соціальна держава повинна бути максимально ефективною. Однією із ознак ефективності можна вважати здатність держави оптимізувати використання ресурсів в інтересах індивідів і суспільства в цілому. Особливо важливою для соціально орієнтованої економіки і соціальної держави є проблема співвідношення ефективності і справедливості. Мова йде про те, що ефективність держави потрібна для максимізації загальних умов добробуту. Але в той самий час ефективна держава не повинна враховувати необхідність справедливого перерозподілу. Таким чином, перед сучасною соціальною державою виникає складна задача поєднання економічної ефективності і соціальної справедливості, які є тими факторами, від яких залежить підтримка або заперечення населенням діючої влади й політики, яка нею провадиться. В проекті Програми діяльності Кабінету Міністрів України “Реформи заради добробуту” підкреслюється необхідність утвердження принципів соціальної справедливості, піднесення добробуту громадян України до середньоєвропейського рівня. Виходячи з цього серед стратегічних цілей урядової політики проголошуються розвиток людського потенціалу, зниження рівня бідності та примноження багатства нації. Зниження рівня бідності передбачає зростання реальних доходів громадян, зниження рівня безробіття, забезпечення дієвого соціального захисту.

З погляду класичних лібералів, чиї переконання близькі до консервативних, якщо громадяни мають формально-правову рівність перед законом, тобто визнається їхня рівна здатність, можливість придбати ті чи інші права на відповідні блага, то питання про соціальну справедливість зникає саме по собі. Отже, пріоритет віддається негативній свободі, скористатися котрої найкращим для себе чином спроможні соціально активні групи населення. А це фактично означає обмеження реальної свободи соціально незахищених груп суспільства, для яких вона залишається ефемерним поняттям доти, поки їм не будуть забезпечені мінімально необхідні кошти для існування. Якщо ж пріоритет віддається лише позитивній свободі, то в цьому випадку обмежується свобода тих, хто готовий до сприйняття ринково-самостійного способу життя й оподатковується податками для забезпечення фондів розподілу. Тому, особливо цінним моментом теорії і практики соціальної держави слід вважати доповнення негативної свободи позитивною, цивільних і політичних прав - соціально-економічними, органічного поєднання свободи і рівності.

Дисертант виходить з того, що відсутність можливостей реалізації соціальних прав ставить під сумнів саму систему прав і свобод людини. Типовими явищами у суспільстві стають зниження політичної активності, політична апатія, зростання недовіри до влади. Іншими словами, соціальна держава є неодмінною умовою реалізації не тільки економічних, соціальних, культурних, але й політичних і громадянських прав. Соціальна держава формує новий тип соціальних зв'язків між людьми, що спираються на принципи соціальної справедливості, соціального миру і солідарності. Таким чином, функції соціальної держави не обмежуються захистом слабких. Соціальна держава бере на себе обов'язок підтримки стабільного соціально-економічного становища членів суспільства, соціального миру.

Автор визначає, що соціальною є держава, яка гарантує всім людям реалізацію їхніх прав і свобод, рівні умови вільного розвитку і розвиток окремої особистості, соціальний захист нужденним, досягнення соціальної і політичної стабільності мирними засобами й в інтересах усіх членів суспільства. Вищевикладене дає розуміння того, наскільки важлива задача, що стоїть перед українським суспільством, яке реформується. Конституція України зафіксувала практично весь комплекс прав і свобод людини, що відображені в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права. А це означає визначення основного вектора розвитку України як демократичної, правової, соціальної держави.

Задача ця ускладнюється тим, що Україна не може йти шляхом автоматичного копіювання досвіду закордонних країн. Не можна забувати про те, що актуальність соціальних функцій держави в західних країнах виникла на фоні вже усталеної правової державності, в умовах сильного економічного зростання, що дозволило здійснити перерозподіл доходів без обмеження свободи власників, за наявності розвиненого громадянського суспільства. В Україні поки що такі умови відсутні. Громадянське суспільство перебуває в стадії формування. Необхідні злагода і єдність інтересів між різними соціальними групами. Звичні орієнтири громадянської свідомості загублені, а нові не знайдені. А це призводить до соціальної і політичної напруженості. Вважається, що правова і соціальна державність - це не тільки оптимальний шлях для розвитку України, але й основа консолідації суспільства України.

У другому розділі - “Соціальна політика України в ХХ1 столітті” - проаналізовані пріоритети соціальної політики у сфері зайнятості, необхідність реформи заробітної плати, державної підтримки малого і середнього бізнесу.

Підкреслюється, що конституційне закріплення соціального принципу державного устрою України підтверджує факт висунення соціальної функції в ряд пріоритетних. Слід зазначити, що зміст соціальної функції не залишається незмінним на всіх етапах розвитку суспільства і держави. Він залежить від багатьох факторів, у першу чергу від типу політичного режиму, політичної ідеології. У принципі, зміст соціальної функції вказує на те, що і як робить держава в соціальній сфері. Автор вважає, що соціальна політика, яка сьогодні проводиться в нашій країні, не чітко визначена. Її методи суперечливі. Так, наприклад, одним з елементів системи пенсійного забезпечення передбачається зробити недержавні пенсійні фонди, що є явним атрибутом неоконсервативної соціальної політики. Як відомо, вона припускає турботу робітника про самого себе, який повинен накопичувати кошти на своєму індивідуальному пенсійному рахунку. У той самий час, робітники бюджетного сектору економіки одержують заробітну плату, розмір якої менше навіть тієї, що виплачувалася нашим робітникам в умовах минулої системи господарювання.

Характерними рисами сучасної соціальної політики в Україні стали відмова від патерналістської моделі (через обмежені фінансові можливості держави) і відсутність чітких орієнтацій у значенні вибору оптимальної моделі (через зміщення соціальних проблем на останнє місце після політичних і економічних). У результаті ситуація в Україні сьогодні така, що можна без перебільшення стверджувати: негативні наслідки соціально-економічних перетворень торкнулися великої частини населення нашої країни. Це 15 млн. пенсіонерів, 3,5 млн. інвалідів, люди похилого віку, робітники, що потребують вирішення питань, пов'язаних з безробіттям, охороною праці, заборгованістю із заробітної плати, пенсій тощо.

В умовах переходу нашої країни до ринкових відносин соціальна політика стає важливим фактором успіху нових перетворень. Соціальні проблеми в Україні вкрай загострилися. Заходів Уряду, спрямованих на пом'якшення ситуації в соціальній сфері, виявилося явно недостатньо. І як результат, Україна входить у нове століття з безліччю проблем, пов'язаних з безробіттям, реформуванням системи заробітної плати, пенсійного забезпечення, попередженням і подоланням бідності, уведенням соціального страхування, адресної допомоги. Вирішення саме цих проблем повинно становити сутність пріоритетів соціальної політики України в ХХI ст.

Дисертантом з'ясовано, що у нашій країні проблема полягає в тому, що здійснювана соціальна політика поки орієнтована лише на зниження соціальної напруженості. У ній відсутні як близькі, так і віддалені цілі соціальної діяльності держави в умовах переходу до нових економічних умов. Наше суспільство потребує нової концепції соціальної політики, яка повинна мати чіткі цілі, зрозумілі більшості населення. А це може стати першим кроком на шляху до об'єднання суспільства та держави.

Дійсно, ринкова економіка відкриває широкі можливості розвитку і для країни в цілому, і для окремої людини, що має можливість проявити свій творчий і новаторський потенціал. У той самий час, ринкова економіка може стати джерелом виникнення соціальної нерівності, причиною погіршення якості життя багатьох людей. Нівелювати ці негативні моменти здатна сильна соціальна політика. Що стосується типу соціальної політики, здійснюваної в Україні, то, очевидно, вона повинна містити елементи як пасивної, так і активної соціальної політики, метою якої є створення мотиваційної системи. Активна соціальна політика наголошує на підготовку до включення в трудовий процес людей, для яких безробіття стало причиною матеріальних утруднень. Сьогодні елементи активної соціальної політики успішно впроваджуються в країнах Центральної і Східної Європи. У США, де в даний час також надається перевага активній соціальній політиці, скорочення безробіття є стійкою тенденцією, помітною, починаючи з 1992 року. Ситуація в області зайнятості населення України в умовах ринкової економіки об'єктивно зумовлює, як показує досвід інших країн, необхідність посилення соціальної політики. Це означає не всебічне регулювання держави, а певні заходи, спрямовані на ту галузь інтересів суспільства, якій загрожують стихійні сили ринку. Як відомо, зайнятість населення є тією сферою життєдіяльності суспільства, що не входить у коло економічних інтересів приватного бізнесу. Але в той самий час ця проблема відноситься до галузі національно-державних інтересів. І ось чому. Як відомо, соціальна держава фінансує тільки зайняту у виробництві частину населення. Чим більше працюючих, тим більше у держави можливостей забезпечити всім громадянам мінімальний рівень гідного існування. У цьому значенні Україна знаходиться в несприятливій ситуації. Мова йде про значне скорочення працездатного населення. Таким чином, без активної державної участі в регулюванні зайнятості не обійтися.