Соціальна держава: еволюція ідеї, сутність та перспективи становлення в сучасній Україні

Держава, що йде шляхом реформування, повинна усвідомити такий факт, що політичні й економічні перетворення набудуть стійкого характеру лише за умови, якщо більшість населення відчує тенденцію, нехай до незначного, але все ж таки поліпшеного життя.

До цього часу буде зберігатися загроза політичній стабільності. Ця тенденція не буде означати загального задоволення якістю свого життя, але дозволить досягти певної соціальної рівноваги, що є важливою умовою політичної стабільності. Тривалість періоду соціальної рівноваги залежить від чекання населення, яке готове терпіти, але не вічно. Якщо протягом декількох років буде переважати спад або стагнація господарської діяльності, кредит терпіння може вичерпатися.

Як виявилося, низький рівень життя більшості не має тимчасового характеру і не є витратами реформування, а стає характерною ознакою нового суспільного устрою. За роки реформ, метою яких проголошувався суспільний добробут, не відбулося поліпшення життя громадян. Навпаки, погіршилися показники з оплати праці основної маси найманих робітників, підвищився рівень безробіття, погіршилася якість харчування, основна частина населення втратила доступ до традиційних видів відпочинку і проведення дозвілля.

З усього викладеного можна зробити висновок, що адаптація населення до нового суспільного устрою йде за рахунок зниження його споживання.

Низький рівень заробітної плати призводить до далеко не безневинних економічних і соціально-політичних наслідків. Зокрема, низький рівень заробітної плати робить тиск на систему соціального захисту. Робітник не може на заробітну плату забезпечити себе і свою сім'ю, а значить, змушений звертатися за допомогою в органи соціального забезпечення. Так, сьогодні державну допомогу одержують 4,6 млн. українських сімей, тобто кожна четверта. Як показує закордонний досвід, бідність, малозабезпеченість певної групи населення в країнах Заходу часто пов'язані з відсутністю базових або професійних навичок. У нашій країні саме наявність освіти і високої кваліфікації є причиною бідності вчених, лікарів, викладачів. Це пояснюється тим, що пріоритетом економічної політики уряду все ще залишається боротьба з інфляцією, а не підвищення життєвого рівня. Основним засобом у цій боротьбі визнана політика стримування доходів населення, у першу чергу, робітників бюджетної сфери. А це призводить до витіснення робітників сфери освіти, охорони здоров'я, науки, культури з державного сектору в приватний. При переході в приватний сектор робітники зазначених галузей найчастіше змінюють профіль своєї діяльності, керуючись прагненням до високих заробітків. Це означає, що суспільство втрачає висококваліфікованих лікарів, викладачів тощо, на підготовку яких, до речі, були витрачені чималі державні кошти.

Набагато небезпечніше для суспільства ситуація, за якої висококваліфіковані робітники, та й не тільки вони, розуміючи, що чесною працею на державних підприємствах заробити не можна навіть на саме необхідне, вдаються до незаконної діяльності, вбачаючи в ній єдиний спосіб поліпшити своє матеріальне становище.

Низька заробітна плата є перешкодою для стимулювання попиту, стиснення якого усе більше стає обмежувачем виробництва, у першу чергу, предметів споживання. Л. Ерхард, батько німецького “економічного чуда”, ще в 1948 році зрозумів, що запорука успіху економіки у створенні “масової купівельної спроможності всіх груп населення”.

Внаслідок реформи доходів заробітна плата робітників повинна відповідати реальним економічним умовам і ціновим пропорціям. Це приведе не тільки до позитивних економічних перемін, таких як пожвавлення виробництва, але і до соціально-політичних зрушень. Падіння реальних доходів основної маси населення стало однією з причин збільшення розриву між доходами багатих і бідних. Причому, як відзначають дослідники, значний розрив у зарплаті спостерігається навіть у межах одного підприємства, де оплата праці робітників нерідко буває в 20 разів нижче, ніж зарплата адміністрації.

Зниження показників якості життя стало причиною різкого скорочення тривалості життя населення нашої країни. Показово те, що ще зовсім недавно різке розшарування на багатих і бідних, яке було яскравим проявом соціальної справедливості, хвилювало опитаних набагато менше, ніж невиплати зарплати, зростання цін, безробіття, злочинність. Проте, останнім часом число тих, що виражають протест проти різкого розшарування значно збільшилося. Невдоволення населення посилюється і нездатністю держави створити елементарні основи повноцінного соціального захисту. Такі настрої призводять до збільшення електорату радикальних лідерів, аргументом яких є невигідне для теперішньої влади порівняння нинішнього рівня життя населення з рівнем добробуту нашого суспільства за минулих часів. Ця аргументація знаходить певний відгук у тих груп суспільства, які втратили надію на поліпшення свого становища.

Оскільки невдалі спроби реформування здійснювалися під гаслами демократії, незалежності і свободи, то на їхню думку, саме в цьому полягає причина їхнього скрутного становища.

До початку 90-х років не тільки країни СНД, але і більшість країн Східної Європи прийшли до розуміння необхідності проведення економічних реформ. Проте в цих країнах, на відміну, від України цей процес характеризувався соціальною направленістю. У першу чергу, в країнах Східної Європи був досягнутий високий рівень винагороди за працю, що дозволила забезпечити гідний людини рівень життя, і встановлений сумірний з розміром прожиткового мінімуму рівень соціальних виплат.

Історичний досвід показує, що реформування соціальної сфери ніколи не відбувалося з міркувань гуманності або добродійності. Майже завжди воно було обумовлено політичними причинами. Так, наприклад, О. Бісмарк наприкінці ХІХ ст. ввів пенсійне забезпечення, страхування щодо безробіття і медичне страхування з єдиною метою - запобігти соціальному вибуху, перехопивши ініціативу в німецьких соціал-демократів. У Радянському Союзі проводилася патерналістська соціальна політика в обмін на лояльність громадян. У сучасних економічно розвинених країнах влада виділяє значні кошти на соціальні потреби з метою одержання підтримки населення.

Сферою економіки, яка за державної підтримки, що включає розумну податкову політику, могла б істотно змінити соціально-економічну ситуацію в країні є малий і середній бізнес.

Тому одним із пріоритетних напрямків соціальної політики в перехідний період повинна стати державна підтримка підприємництва. Соціальна функція малого і середнього бізнесу глобальна.

По-перше, підприємства малого і середнього бізнесу здатні поглинати незайняту робочу силу, а отже знижувати соціальну напруженість, викликану високим рівнем безробіття.

По-друге, підприємництво формує соціальну базу для створення середнього класу - гаранта політичної стабільності. Не можна пропустити і такий факт, що розвиток малого і середнього бізнесу - це найбільш дешевий шлях до ринку, що закладає глобальні основи економічного зростання в країні, забезпечує політичну і соціальну стійкість системи.

У третьому розділі - “Нові моделі соціального захисту в Україні” - розглянуто політичний аспект системи соціального захисту в Україні, виділені й обґрунтовані пріоритети соціального захисту в перехідний період, необхідність підтримки сім'ї і людей похилого віку.

У зазначеному розділі аналізується поняття “соціальний захист”. Соціальний захист є невід'ємним атрибутом існування будь-якої достатньо розвиненої держави. Концепція соціального захисту, яка виникла на рубежі ХІХ-ХХ ст., сформулювала необхідність системи, що захищає будь-якого громадянина від економічних і негативних соціальних проявів, що настають у результаті безробіття, хвороби, народження дитини, старості тощо.

Соціальний захист як функція держави відображена в багатьох конституціях, що є однією з ознак соціального принципу державного устрою. Право на соціальний захист відображено в Основному Законі нашої країни. Згідно зі ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на їхнє забезпечення у випадку повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, годувальника, безробіття за обставин, що не залежать від нього, а також у старості й інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується державною системою забезпечення, яка фінансується зі спеціальних джерел Пенсійного фонду і фонду соціального страхування України, а також частково коштами Державного бюджету.

В економічному аспекті соціальний захист громадян розглядається як два взаємопов'язаних поняття: по-перше, надання всім громадянам рівних можливостей заробляти своєю працею і забезпечувати себе, по-друге - державна підтримка непрацездатних і соціально незахищених прошарків населення.

З погляду права соціальний захист - це система державних гарантій для реалізації прав громадян на працю і допомогу на випадок безробіття, підтримка життєвого рівня населення через систематичний перегляд мінімальних розмірів основних соціальних гарантій в умовах зростання цін на товари і послуги першої необхідності, надання державної допомоги і пільг та інших видів соціальної підтримки малозабезпеченим громадянам і сім'ям, які мають дітей, матеріальне забезпечення при досягненні пенсійного віку, тимчасової або постійної втрати працездатності, втрати годувальника тощо.

Аналізуючи існуючі тлумачення, що були висунуті вітчизняними та зарубіжними вченими, доцільно виділити такі: соціальний захист як функцію держави визначають як систему правових, економічних і організаційних підходів, спрямованих на забезпечення всіх громадян рівними можливостями щодо досягнення життєвого рівня для себе і своєї сім'ї, соціальної підтримки і допомоги на випадок певних обставин, наприклад, через непрацездатність, хворобу, безробіття, техногенно-екологічні катастрофи й інші випадки, як “діяльність держави, спрямовану на забезпечення процесу формування і розвитку повноцінної особистості, виявлення і нейтралізацію негативних факторів, що впливають на неї, створення умов для самовизначення і утвердження в житті”, як “сукупність економічних і правових гарантій, які забезпечують дотримання найважливіших соціальних прав громадян і досягнення соціально прийнятного рівня життя”.

Дисертант виходить з того, що повноцінний соціальний захист охоплює всі сфери життя і діяльності людини. Тому визначення соціального захисту можна сформулювати таким чином: соціальний захист - це функція держави, спрямована на реалізацію соціальних, громадянських і політичних прав громадян, передбачених законом і здійснювана через систему соціального захисту. Система соціального захисту - це інститути і регламентуючі їхню діяльність нормативно-правові акти, форми і методи, за допомогою яких держава надає правові, соціально-економічні і політичні гарантії по реалізації прав громадян, зокрема забезпечення засобів існування: працездатним громадянам за рахунок особистого трудового внеску, економічної самостійності і підприємництва, соціально уразливим групам за рахунок держави, але не нижче встановленого законом прожиткового мінімуму. Додержуючись принципів соціальної справедливості, система соціального захисту створює для всіх членів суспільства рівні умови, що перешкоджають негативним впливам середовища на людину, і забезпечують гідну, соціально прийнятну якість їхнього життя.

Нова концепція системи соціального захисту в ідеалі повинна бути орієнтована на забезпечення кожному члену суспільства прожиткового мінімуму і надання матеріальної допомоги тим, хто неспроможний подбати про себе сам. Але, з огляду на обмежені фінансові можливості нашої держави, домогтися цього найближчим часом неможливо. Тому слід зробити акцент на допомозі найбільш уразливим категоріям населення - дітям і людям похилого віку. Оскільки система соціального захисту фінансується за рахунок економічно активної групи населення, необхідно сконцентрувати зусилля на створенні умов, що дозволяють громадянам заробляти кошти для існування будь-якими законними способами.

Система соціального захисту має політичне значення тому, що за її посередництвом держава може впливати на поведінку і ціннісні настанови людей з метою одержання підтримки населенням політики, яка провадиться. У той самий час треба визнати, що в нашій країні має місце недостатнє розуміння з боку влади політичного аспекту цієї проблеми.

Ситуацію в соціальній сфері посилює існуючий розрив між прийнятими законами і механізмами їхньої реалізації. Крім цього не враховується такий факт, що метою законів, що приймаються у соціальній сфері, повинно стати не тільки виживання, а збереження здоров'я людей, їхньої здатності трудитися і брати участь у житті суспільства, і в цьому полягає задача соціальної держави.

На фоні важкої економічної ситуації, що склалася в нашій країні, крім інших негативних факторів усе більш чітко проявляється криза сім'ї не тільки як соціального, але й політичного інституту суспільства. Вона полягає в тому, що сім'я втрачає здатність виконувати свої традиційні функції: організацію сімейного життя, народження і виховання дітей, відтворення населення і робочої сили, збереження духовного потенціалу, генофонду, української ментальності. Причому, це характерне не лише для України, але й для всіх постсоціалістичних країн. У зв'язку з переходом на ринкові відносини соціальна політика колишніх соціалістичних країн зазнала значних перемін. Зокрема, була переглянута роль держави у соціальній сфері, що зводилася до забезпечення умов для поліпшення життя населення, у тому числі для сімей з дітьми. Проте, незважаючи на подібну настанову, а також важкі економічні умови, в яких опинилися сім'ї з дітьми, держава була змушена піти на удосконалення системи допомоги даної категорії населення.

Це стало тим більше необхідним тому, що число бідних збільшилося саме за рахунок сімей з дітьми. Таким чином, аналізуючи соціальну ситуацію в цих країнах, можна зробити висновок про наявність причинно-наслідкового зв'язку між матеріальним становищем населення і демографічними показниками народжуваності. За наявними даними, найбільш бідні в Україні сім'ї з дітьми. Важке матеріальне становище, у якому опинилася більшість населення України, не могло не позначитися на зниженні народжуваності. Крім цього, спостерігається значне скорочення працездатного населення. Крім матеріального фактора погіршенню демографічної ситуації в Україні сприяють і проблеми медичного характеру, зокрема жіноча і чоловіча безплідність. Але медична допомога сьогодні доступна лише багатим бездітним сім'ям. Таким чином, з одного боку, держава виражає обґрунтовану стурбованість з приводу майбутнього старіння населення з усіма випливаючи звідси політичними, соціальними й економічними наслідками, з другого боку - створює умови, за яких сім'ї з низькими доходами, що мають медичні проблеми, приречені на бездітність. Якщо держава зацікавлена в підвищенні народжуваності, то на даному етапі вона повинна взяти на себе фінансування лікування малозабезпечених громадян. Тому назріла необхідність розробки нової концепції соціальної підтримки сім'ї, яка дуже важлива, тому що вона “стає каталізатором формування середнього класу, без якого неможливо не тільки установлення нормальних ринкових відносин, але і досягнення необхідної економічної ефективності реформ”. Важливо враховувати і політичний аспект підтримки сім'ї. По-перше, самі дорослі батьки є виборцями. Отже, уважність або неуважність до їхніх проблем з боку влади обов'язково відбивається на їхніх політичних настановах. По-друге, сім'я є найважливішим агентом політичної соціалізації. Як відзначають дослідники, існує пряма залежність між політичними поглядами і політичною поведінкою батьків і дітей. Так, за даними досліджень, проведених у США, електоральна поведінка дітей виявляється сильно пов'язаною з електоральними перевагами батьків. Звідси можна зробити ще один висновок - про зв'язок між демографічною політикою держави і досягненням легітимності влади.

В економічно розвинених країнах уже накопичений певний досвід підтримки сім'ї. Основна цінність цього досвіду, на наш погляд, полягає в тому, що він спирається не на принцип швидкої допомоги у важких випадках, а носить профілактичний характер. Звичайно, оптимальним способом поліпшення стану соціальної сфери є її активне фінансування, яке можливе тільки при відповідному рівні розвитку виробництва. Проте, поки ця економічна задача не вирішена, актуальним стає пошук нових моделей соціального захисту - ефективних і не потребуючих величезних матеріальних затрат, заснованих на адресному і заявленому принципах. Оцінюючи заходи соціальної політики України, орієнтування на підтримку сім'ї в цілому, можна констатувати, що в основному вони спираються на систему пільг, розмір яких визначається не потребами сім'ї, а фінансовими можливостями. Таким чином, теперішня сімейна політика нічим не відрізняється від минулої, основним елементом якої були не грошові компенсації на фоні низької зарплати (наприклад, пільги при розподілі житла, дефіцитних товарів). Вважаємо, що суть сучасної соціальної політики повинна полягати в збільшенні прибутковості сімейного бюджету, а для цього, у першу чергу, необхідно створити систему високої трудової мотивації. З метою подолання або пом'якшення існуючих проблем необхідно:

- удосконалити правову базу підтримки сім'ї і розробити механізми, що забезпечують виконання наявних законів;

- створити державну структуру, що відповідає за координацію заходів, спрямованих на вирішення проблем сім'ї;

- залучити місцеві органи влади, неурядові добродійні організації, приватні комерційні структури для участі у фінансуванні програм підтримки сім'ї;

- створити нову інфраструктуру для послуг в інтересах сім'я і дитини, серед яких індивідуальні консультації і поради для батьків, лікувальна допомога, спеціальна грошова допомога, юридичні консультації тощо.

Приводом для одержання соціальної допомоги повинна стати потреба в її одержанні, а не причина виникнення.

Ще однією категорією населення, яка виявилася в умовах соціально-економічного реформування соціально незахищеною, стали люди похилого віку. На стані пенсійного забезпечення громадян України негативно позначилися демографічні процеси, результатом яких стали збільшення чисельності одержувачів пенсій, зменшення платників страхових внесків та інші причини. Це обумовило необхідність проведення реформи пенсійного забезпечення. Здійснюючи пенсійну реформу, у першу чергу слід вирішити низку концептуальних питань про роль і функції обов'язкової накопичувальної системи. Чи буде вона основною у загальній системі, чи доповненням до державної солідарної системи. Чи є перспектива в розвитку солідарної системи? На яких принципах повинна бути заснована накопичувальна система? На користь приватних фондованих пенсійних програм говорять такі факти: по-перше, знижуються бюджетні витрати, по-друге, як показує практика, такі програми збільшують заощадження і тим самим приводять до більш високих показників економічного зростання, по-третє, що не маловажно, зводять нанівець політичний тиск на державу з метою підвищення пенсій. Дійсно, ідея про впровадження накопичувального способу в пенсійну систему, звучить привабливо. Якби цього вдалося домогтися, робітник, поки він у дієздатному віці, міг накопичити собі кошти на пенсію, розмір якої б залежав від тривалості і суми сплачених страхових внесків. А це, у свою чергу, створило стимул для їхнього накопичення. Як позитивний фактор переходу від розподільної солідарної системи до системи накопичувальних пенсійних рахунків розглядається придбання громадянином нового статусу - власника певної пенсійної суми.

Це справедливо, але в умовах розвиненої економіки. Проте, за наявного рівня доходів основної частини населення України здійснити перехід від діючої системи соціального забезпечення до нової ринкової системи соціального забезпечення неможливо. Таким чином, доти, доки не буде проведена реформа заробітної плати, спрямована на її значне збільшення, міркування про можливість упровадження системи індивідуальних пенсійних рахунків не мають сенсу.

Відповідно до проекту Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” працюючим пенсіонерам планується виплачувати пенсію в повному обсязі лише в тому випадку, якщо загальна сума пенсії і заробітку не перевищує розміру середньої заробітної плати робітників, зайнятих у галузях економіки. Вважається, що пенсії дійсно можуть бути як повними, так і частковими. Але це повинно залежати не від сукупної суми пенсії і заробітку, а від характеру трудової діяльності робітника. Необхідно створювати стимули для продовження роботи пенсіонерам, що мають високу кваліфікацію. Політика, направлена на усунення зі сфери праці робітників похилого віку, що проводилася в країнах Заходу, була пов'язана з економічними кризами, що викликали значне зростання безробіття. У зв'язку з цим були навіть розроблені спеціальні заходи, що стимулюють людей старшого віку не реєструватися на біржах праці. Але пізніше ця політика була визнана помилковою, тому що це призвело до маргіналізації людей похилого віку. А головне, кількість осіб, які мають право на одержання пенсії, збільшується, і це стало реальною перешкодою для реалізації концепції “держави загального добробуту”. Таким чином, стало актуальним питання про активізацію участі людей похилого віку в трудовому процесі. Спеціалісти в галузі трудових відносин відзначають, що в найближчі роки робітники будуть змушені два-три рази змінювати професію або вид діяльності протягом трудового життя, причому одна з цих змін відбудеться після 40-45 років. У зв'язку з цим назріла необхідність удосконалювання системи невпинної освіти, що сприяла б підвищенню участі людей похилого віку в трудовій діяльності.

Звичайно, пенсійні програми, засновані на “принципі солідарності поколінь” далекі від досконалості. Проте, і приватні пенсійні програми в найближчій перспективі не зможуть стати тією альтернативою, що змогла б відразу усунути надмірну затратність державного пенсійного забезпечення, тому що поки ще не створені передумови й умови для впровадження недержавного пенсійного страхування. Якщо система “солідарності поколінь” змушує державу регулярно підвищувати пенсії, то система фондованих пенсій, як показує досвід латиноамериканських країн, у випадку інфляції руйнує фінансову базу пенсійного забезпечення. Таким чином, можна зробити висновок, що приватні пенсійні програми не можна розглядати як панацею для вирішення бюджетної кризи. Тому система соціального забезпечення повинна цілком перебувати у віданні держави доти, доки не буде змінена соціально-економічна ситуація. З огляду на те, що держава неспроможна забезпечити повноцінне пенсійне страхування, необхідно збільшити витрати підприємців у фінансуванні системи соціального забезпечення. З цією метою доцільно, очевидно, привести податкову політику у відповідність до принципів стимулювання діяльності малого і середнього бізнесу, що сьогодні змушений приховувати значну частину своїх доходів від податків.

Чи йде в даному випадку мова про перерозподіл доходів? Звичайно, але про справедливий перерозподіл. Сьогодні на ринку праці України спостерігається парадоксальна ситуація, за якої відбувається нерівноцінний обмін результатами праці. Так, робітники бюджетної сфери купують товари і послуги за ринковими цінами, що коректуються за курсом умовної одиниці. У той час, як продавці товарів і послуг і члени їхніх сімей купують працю робітників бюджетної сфери за нечувано низькою ціною, причому працю, що доступна людям тільки з високою кваліфікацією і є життєво необхідною для існування суспільства.

З метою зниження тиску на Пенсійний фонд, необхідно розробити заходи щодо стимулювання пенсіонерів до продовження трудової діяльності, залучати їх у сферу обслуговування, торгівлю тощо, для чого доцільно прийняти юридичну норму, що дозволяє особам, які досягли пенсійного віку, працювати неповний робочий день, у полегшеному режимі. А обсяг пенсії, виплачуваної працюючим пенсіонерам, повинен залежати не від сукупного доходу, а від характеру трудової діяльності робітника, від користі його праці для суспільства. Крім відомих видів пенсійного забезпечення дисертант пропонує ще один - відстрочені пенсії, що передбачаються для робітників, які досягли пенсійного віку, але не оформляють пенсії і продовжують працювати, чим довше - тим більше пенсія. Як показує практика, найкращий ефект для населення і держави створює поєднання солідарної і накопичувальної систем. Так, якщо в одній із систем виникає збій, то його підстрахує інша. Реформувати систему соціального забезпечення у нашій країні планується на основі соціального страхування. Так, у ст. 46 Конституції України записано, що право громадян на соціальний захист гарантується і забезпечується державним соціальним страхуванням.

У четвертому розділі - “Соціальне партнерство в системі політичної стабільності” - проаналізовані соціально-економічні фактори політичної стабільності, розглянуто соціальне партнерство як механізм соціальної політики, виявлено політичні фактори соціальної держави.

Масове безробіття, різке зростання соціальної диференціації, катастрофічне зниження життєвого рівня населення, відсутність впливових політичних і профспілкових об'єднань - це ті умови, в яких сьогодні знаходиться Україна. Недостатнє розуміння того, що демократія і бідність несумісні, призвело до дискредитації демократичної ідеї і злиднів усе більших груп населення. Все це стає благодатним ґрунтом для закликів до насильницького переділу власності. У ситуації гострої економічної кризи не обходиться без численних конфліктів між урядом і профспілками, особливо з питань затримок й індексації заробітної плати, закриття підприємств, приватизації, що викликають важкі матеріальні наслідки. Соціальні протиріччя призводять до зниження продуктивності праці і рівня життя населення, що є реальною загрозою політичної стабільності. У зв'язку з цим особливої актуальності набуває здатність влади до досягнення балансу інтересів, стимулювання створення механізму соціального партнерства, що регулює відносин між найманими робітниками і роботодавцями за участю держави. Це дійсно важливо, тому що навіть соціально відповідальний приватний бізнес зацікавлений у розвитку лише тієї маси населення, яку він може використовувати як кваліфікованих робітників і клієнтів. З одного боку, приватний бізнес витрачає чималі кошти на розвиток колективів своїх робітників, з другого, - підпорядковуючись умовам конкуренції, жертвує життєвими інтересами тисяч і мільйонів окремих людей, залишаючи їх без роботи. Достоїнством системи соціального партнерства є не тільки те, що вона регулює відносини між працею і капіталом, знижує рівень конфліктів між різними групами суспільства, але і, що не маловажно, підвищує відповідальність робітників за ефективність виробництва, результати праці. Соціальне партнерство є ефективним механізмом підтримки політичної стабільності. Проте, аналіз наявних досліджень дає підставу зробити висновок, що соціальні умови в системі факторів політичної стабільності оцінені недостатньо. Це і спонукає до більш докладного аналізу даної проблеми. Особливо це стосується України, реформування якої поки здійснюється без необхідного урахування важливості соціальної сфери. По суті, це і робить успіх реформування дуже проблематичним. Перед тим, як аргументувати таку точку зору, дисертант розглядає деякі підходи до політичної стабільності, викладені в науковій літературі, які роблять наголос на соціально-економічні умови. Вплив соціально-економічного розвитку на політичну систему вивчений багатьма зарубіжними політологами, які звертають увагу відразу на декілька аспектів цієї проблеми, у першу чергу, на взаємозв'язок між рівнем добробуту суспільства і політичним режимом, між рівнем добробуту і політичними поглядами людини.

Деякі автори вказують на необхідність підвищення адаптивності політичної системи до навколишнього середовища і посилення її соціальної ефективності. При цьому підкреслюється, що усі великі складні системи здатні до самоадаптації до нових політичних, соціальних, економічних і технологічних умов, для чого вони повинні розвивати нові структури. Але все таки з метою запобігання соціальним потрясінням необхідно планувати процес адаптації, для чого слід прогнозувати всі переміни, що можуть відбутися під впливом політичних і соціально-економічних факторів.

Англійські політологи виділяють такі ознаки стабільності чи нестабільності системи: скасування або припинення дії конституції, роботи законодавчих органів або політичних партій, переміни в структурі виконавчої влади, наявність у складі кабінету військових, кількість солдат на 10000 населення, відсоток військових витрат у бюджеті, ступінь диверсифікації ВР за родами військ, зростання їхньої чисельності і динаміка перемін військових витрат. Але при цьому вони визнають важливість таких факторів, як економічні показники: річний доход на душу населення, співвідношення бюджету і ВНП, приріст валового внутрішнього капіталу, а також кількість лікарів на 100000 населення.

Американські політологи вказують на такий фактор політичної стабільності, як наявність або відсутність сильного “середнього класу”. Середній клас зміцнює центристські політичні сили, що можуть потягти за собою широкі групи населення, зменшити соціальні конфлікти в суспільстві. Недостатня активність центристських сил призводить до активізації екстремістських угруповань, що призводить до політичної нестабільності, загострення політичної боротьби.

Шведські дослідники також указують на соціально-економічні фактори, що загрожують політичній стабільності: рівень безробіття й інфляції, зростання ВНП, дефіцит бюджету, стан державних позик. Існує точка зору, згідно з якою економічні показники можуть відіграти як стабілізуючу, так і дестабілізуючу роль, але при цьому вирішального значення вони все-таки не мають. Наприклад, в економічно розвинених країнах сьогодні досить високий рівень безробіття, проте воно не є загрозою для політичної стабільності. На наш погляд, це пояснюється тим, що незважаючи на високий рівень безробіття, як і раніше населення очікує на постійне економічне зростання, на основі якого можливо забезпечувати задовільний соціальний захист малозабезпечених груп населення.

Аналіз вищезазначених підходів дав змогу дисертанту зробити висновок, що економічна стабільність - одна з важливих умов політичної стабільності. Але при цьому слід враховувати також, що в кожній країні є специфічні фактори, які впливають на політичну стабільність. Наявність цих факторів визначається географічним положенням, чисельністю і розподілом населення, його структурою за віком, рівнем народжуваності, розмірами національного доходу, участю у виборах, соціальною і політичною активністю громадян тощо.

Теза про те, що рівень соціально-економічного розвитку впливає на політичну стабільність, знайшов відбиток і в альтернативних точках зору на цю проблему. Зокрема, М. Олсон вважає, що для країн, які переживають політичні і соціально-економічні перетворення, економічне зростання є дестабілізуючим фактором. Він пояснює це тим, що порушуються природні соціальні зв'язки людей і послабляється їхня групова солідарність. У результаті створюється соціальна база для поповнення маргінальних прошарків, які охоче беруть участь у демонстраціях і мітингах, антиурядових виступах з метою змінити політичний порядок. Таким чином, останнім часом загрозливим фактором політичної нестабільності виступають маргінальні групи. Причини маргіналізації населення соціально-економічні: затримки зарплат і пенсій, їх низька купівельна спроможність, відсутність соціального захисту, що виштовхує усе більше людей за межу бідності і злиднів. Через втрату традиційних цінностей, звичних соціальних орієнтирів вони найбільше податливі до поширення стихійних форм політичної поведінки. Тому охорона суспільства від маргіналізації, активних дій екстремістських політичних сил є найважливішою умовою збереження політичної стабільності. Ще одним фактором політичної стабільності, який міститься в галузі соціальної політики, є підвищення ролі продуктивної праці, її перетворення в головний засіб досягнення успіху. Теперішня криза трудової мотивації пов'язана, з одного боку, з тим, що заробіток не задовольняє потреби робітника, з другого - з втратою громадянами почуття загальнонародної, загальнонаціональної значущості їхньої роботи. Таким чином, влада може надати трудовому процесу значення як цінності, що веде до власного і загального добробуту.

Загальна ідея обговорюваних теорій полягає в тому, що зневаження соціально-економічних проблем провокує соціальні конфлікти, які здатні дестабілізувати політичну систему.

Масштаб негативних проявів соціального життя настільки великий, що може залучити на сторону прихильників жорстких методів наведення порядку навіть тих, хто донедавна твердо стояв на демократичних позиціях. Нездатність політичного керівництва в деяких країнах стабілізувати суспільну систему призводить до використання силових варіантів (зміцнення авторитарних форм влади, встановлення військової диктатури, розв'язування громадянської війни тощо), що може стати фактором не збереження, а розпаду системи. Як відомо, існує два альтернативних способи розв'язання соціальних конфліктів. Перший (радикальний, запропонований марксизмом та деякими іншими течіями) припускає знищення приватної власності на засоби виробництва. Другий - узгодження інтересів власників і найманих робітників, який знайшов свій відбиток у теорії і практиці соціального партнерства, механізму виявлення “можливостей досягнення компромісу між протиборствуючи силами, який не виключає конфронтації сторін, але утримуючий її в прийнятних межах”.

Соціальне партнерство - це ідеологія, форми і методи взаємодії партнерів соціальних груп для забезпечення їхнього конструктивного співробітництва. Соціальне партнерство - це фактор, здатний забезпечити політичну стабільність і усталеність суспільної системи в цілому. В сучасній науковій літературі соціальна злагода визначається як система інститутів, механізмів і процедур, покликаних підтримувати баланс інтересів сторін, які беруть участь у переговорах про оплату й умови праці роботодавців і найманих робітників, сприяти досягненню взаємоприйнятного для них компромісу заради реалізації як корпоративних, так і загально-соціальних цілей. Значний досвід соціального партнерства накопичений в економічно розвинених країнах Західної Європи, лідером серед яких визнана Німеччина. Цей досвід свідчить про важливе значення соціального світу як фактора виробництва поряд з капіталом і працею.

А механізмом забезпечення соціального світу і політичної стабільності є соціальне партнерство. Авторство ідеї соціального партнерства належить соціал-демократам, які у процесі економічної і політичної боротьби за права робітничого класу, прийшли до розуміння можливості розв'язання багатьох проблем мирними засобами в процесі повсякденних і поступових перемін. І хоча свого апогею розвиток соціального партнерства досяг у повоєнні роки, розуміння необхідності узгодження інтересів праці і капіталу виникло набагато раніше, ще в середині ХІХ ст., коли протиріччя між пролетаріатом і буржуазією можна було розв'язати тільки через завоювання робітничим класом політичної влади і перетворення всього капіталу в громадську власність. Якщо аналізувати можливості соціального партнерства конкретно, то в економічній сфері воно сприяє поліпшенню економічних показників, більшої збалансованості бюджету, зниженню рівня інфляції, у соціальній сфері - скороченню безробіття, розвитку середнього класу, запобіганню маргіналізації населення, соціальному захисту робітників, підвищенню мотивації праці, у політичній сфері - зростанню керованості, падінню страйкової активності, зрівнюванню участі груп інтересів у процесі прийняття рішень, забезпеченню політичної стабільності. У дисертації відзначається, що соціальне партнерство змінює не тільки економічну політику управління господарством, але і більш вимогливо підходить до робочої сили, формуючи іншу політику трудової мотивації, нові суспільні цінності й настанови, орієнтовані на підвищення добробуту суспільства. Як інститут соціальної злагоди система соціального партнерства страхує суспільство від політичної нестабільності.

У сучасній політологічній літературі основною ознакою формування держави загального добробуту вважається процес зміцнення соціальних програм. Він визначається такими політичними умовами, як мобілізація робітничого класу, що вимірюється як сила професійних спілок і соціалістичних партій, сильний вплив на політику держави лівих партій, а також опір правих політичних сил. На жаль, у нашому суспільстві профспілки не мають політичного авторитету. Це пояснюється тим, що Федерація професійних спілок України, по-перше, у свідомості громадян асоціюється з радянськими профспілками, чия роль зводилася до формального представлення інтересів робітників, і які завжди стояли на позиціях стосовно керівних органів, по-друге, українські профспілки ще не проявили свій потенціал і можливості в боротьбі за інтереси робітників, і не мають авторитету. Відверто кажучи, слабка позиція профспілок значно обмежує можливості соціального партнерства. Тому потрібне підвищення ролі профспілок, їхньої самостійності і незалежності. Вплив профспілок буде зростати в міру того, як вони зможуть справитися з функцією захисту прав, політичних і громадянських свобод громадян. У дисертаційному дослідженні зроблено висновок, що тільки за умови сильних профспілок і політичного тиску на законотворчість з метою його соціальної орієнтації можна мінімізувати негативні наслідки ринкових відносин.

Автор показує, що в Україні реалізація ідей соціального партнерства здійснюється в несприятливих умовах, що пояснюються як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. Необхідно враховувати соціальну ситуацію в Україні, яка характеризується відсутністю суспільної орієнтації на досягнення злагоди і соціальною апатією.

Тому процес узгодження інтересів йде на переважно неформальній основі поза інститутами соціального партнерства і часто без врахування інтересів широких соціальних груп. Особливістю соціально-партнерських відносин в Україні є їхня конфронтаційність, що в принципі підриває саму ідею соціального партнерства, яка повинна розвиватися на основі здорового суперництва і партнерства роботодавця і робітника. Порушення прав робітників набуває масового характеру і стає основним дестабілізуючим фактором соціально-трудових відносин. Крім цього, збільшується кількість конфліктних ситуацій, викликаних невиконанням роботодавцем умов колективного договору або відсутністю останнього. Ситуація ускладнюється тим, що потенційна конфліктність у цій сфері може відбитися на процесах, які виходять за межі трудових відносин, у першу чергу, на політичних, оскільки масовість цього негативного явища служить постійним джерелом соціальної напруженості в нашому суспільстві.

Вирішення соціальних проблем на основі переговорів представників працюючих і власників за посередництвом держави в Україні можливе тільки за рівноправності соціальних партнерів. У цьому зв'язку зростає роль професійних спілок як захисників робітників найманої праці.

Аналіз вищезазначених проблем дав змогу дисертанту сформулювати основні напрями соціальної політики у сфері соціального партнерства:

1. Підвищити роль держави як координатора й учасника соціального партнерства;

2. Продовжити створення правових основ соціального партнерства;

3. Розробити механізми зрівнювання прав соціальних партнерів;

4. Розробити методи взаємодії соціальних партнерів з метою впровадження в життя осягнених домовленостей;

5. Активно розвивати партнерські відносини і на регіональному, і на галузевому рівнях, тому що як показує досвід, на макрорівні інститути узгодження соціальних інтересів не відіграють визначальної ролі, а використовуються тільки для зіставлення позицій;

6. Створити механізми державного контролю за дотриманням законодавства в галузі соціального партнерства.

У “Висновках” до дисертаційного дослідження проблем соціальної держави сформульовано ряд положень, що мають теоретичне і практично-політичне значення.

Сформована у другій половині 1990-х років в Україні соціально-політична ситуація переконливо доводить, що консолідація суспільства і його виведення з глибокої кризи можливе лише на основі політики, спрямованої на побудову демократичної, соціальної, правової держави. Вона припускає надання всім громадянам гарантій прав на самореалізацію, соціальний захист, зміцнення соціального партнерства між державою, роботодавцями і профспілками.

Як показує світовий досвід, перехід від однієї суспільно-політичної системи до іншої завжди супроводжується падінням рівня життя населення, що може призвести до зростання нестабільності. Зменшення числа бідних, скорочення розриву між багатством і злиднями шляхом гнучкого державно-правового регулювання, перерозподіл ресурсів через прогресивне оподатковування, сильна система соціального забезпечення сприяють підвищенню стабільності, знижують можливість соціальних і політичних катаклізмів. У результаті дослідження взаємозв'язку між соціальною політикою і політичною стабільністю виявлено, що сильна соціально-економічна політика є однією з головних передумов стійкого стану суспільства, що дозволяє ефективно функціонувати в умовах різних впливів, зберігаючи при цьому свої структуру і спроможність контролювати процес суспільних перемін. У той самий час відомо, що економічні кризи, спад виробництва, погіршення рівня життя населення, різко виражені диспропорції в розподілі доходів часто ставали причиною руйнації політичної системи. Таким чином, задачею соціальної політики є створення умов для підвищення рівня життя населення, яке повинне відчути свою особисту зацікавленість у мирному і безконфліктному розвитку суспільства. Громадяни повинні знати, що найважливіші інститути держави і суспільства здатні адекватно і своєчасно реагувати на їхні потреби. Цей висновок особливо цінний для України, де суспільство й економіка знаходяться в надто глибокій кризі, високий ступінь соціальної нерівності й у той самий час сьогодні немає згоди між політичними силами з питань про стратегію суспільного розвитку. Усунути економічні причини соціальної несправедливості, як показує історичний досвід, можливо лише шляхом активного державного регулювання, що є характерною рисою діяльності демократичної, соціальної, правової держави.

У результаті дослідження виявлені визначальні ознаки держави загального добробуту і соціальної держави. Якщо перша характеризується високим ступенем відповідальності уряду за соціальне забезпечення, то друга ґрунтується не тільки на відповідальності держави, але і на власних зусиллях, відповідальності громадян і неурядових організацій.

Виявлені і систематизовані основні теоретико-методологічні підходи до проблеми держав загального добробуту, наявні в зарубіжній і вітчизняній політології. Так, виділяються ліберальні держави загального добробуту (США), у яких забезпечення нужденних здійснюється на основі залишкового принципу, консервативні корпоратистській держави загального добробуту (Німеччина), що ґрунтуються на соціальному страхуванні, і соціал-демократичні держави загального добробуту (Швеція), де перерозподіл доходів здійснюється завдяки високому рівню оподатковування. Відповідно до іншого підходу з аналізу держав загального добробуту використовується такий показник, як частка витрат на соціальне забезпечення у валовому національному продукті.

Держави класифікуються в залежності від ступеня інтенсивності політичної мобілізації робітничого класу (тобто ступеня об'єднання робітничого класу в профспілки і середній відсоток голосів, поданих за соціал-демократичні або інші “ліві партії”), від того, як часто партії робітничого класу здійснювали контроль за урядом (ступінь і тривалість участі в уряді і кількість місць у парламенті), від рівня підтримки “правих” партій. Цей підхід дозволив виявити країни, у яких рівень мобілізації робітничого класу був більш високим і контроль з боку лівих партій достатньо стабільний (Швеція, Норвегія) і країни, що характеризувалися високим рівнем мобілізації робітничого класу, але низьким рівнем контролю (Австралія) або нерегулярним (Великобританія). Наявні дані підтверджують висновок про те, що існує взаємозв'язок між політичною орієнтацією влади і рівнем витрат на соціальні цілі. У той самий час у таких країнах, як Нідерланди, Західна Німеччина і Франція на початку 90-х років спостерігалися високі показники соціальних витрат, проте не було високого рівня мобілізації робітничого класу й уряд не контролювався “лівими”. Цей феномен деякі дослідники пояснюють тим що, у політичній системі таких країн, як наприклад Нідерланди, Бельгія, Західна Німеччина, Австрія, християнські партії відігравали таку саму роль, як соціал-демократичні партії в Скандинавських країнах. Таким чином, якщо “ліва” орієнтація уряду не є обов'язковою умовою для високого рівня соціальних витрат, тоді їхній низький рівень усе ж таки пояснюється домінуванням “правих” політичних сил. Виходячи з іншого підходу, запропонованого в порівняльній політології школою Катрайта-Віленського, основною причиною розвитку держави загального добробуту є економічний рівень, а не ідеологія. Політичні ж фактори, на думку цих дослідників, впливають скоріше на вибір часу впровадження соціальних програм, а не на їхній зміст.

В ідеалі провідником політики соціальної захищеності, справедливості, рівноправності могла б стати соціал-демократія, яка робить ставку на солідарність і спільні дії. Саме соціал-демократи в повоєнні десятиліття провели успішні соціально-економічні реформи, що стали основою наступного бурхливого економічного розвитку індустріальних країн. Сьогоднішні соціал-демократи значно відрізняються від соціал-демократів 70-х років. Зокрема, ними переглянуті позиції щодо індивідуальної свободи, приватної власності, ринкових відносин і пов'язаних з ними цінностей й настанов. Програми сучасних соціал-демократичних партій наголошують на тандемі приватнокапіталістичних ринкових принципів економіки і державного регулювання економіки (кейнсіанський підхід), соціальної допомоги неімущим прошаркам суспільства, високому рівні зайнятості.

Відповідно до сучасних підходів суть трансформації соціальної держави полягає в її новій, більш активній ролі в процесі адаптації індивіда до умов його життя, які змінилися, що дозволить йому успішно “включитися” у суспільство. Основна мета мінливої соціальної держави, яка полягає в досягненні високого ступеня соціального включення, розкриває широкі можливості для суспільного розвитку і сприяє перетворенню соціальної держави в “державу соціальних інвестицій”. Це означає появу нової функції соціальної держави - заохочення ініціативи, творчості і готовності до “нових викликів”. Завдяки цьому, на думку сьогоднішніх соціал-демократів, суспільство може ввійти в “нову еру керованості” і сприяти створенню “інформаційного суспільства” або суспільства, заснованого на знаннях.

Для реалізації соціал-демократичної моделі в Україні потрібні певні передумови: економічне зростання, злагода і консолідація суспільства навколо фундаментальних цінностей, зміцнення соціального партнерства між державою, профспілками, роботодавцями й іншими суспільними групами, посилення соціальної орієнтованості реформ, визначення реальних параметрів соціальної політики, насамперед у сфері доходів населення, зайнятості і соціального забезпечення. Їх потрібно створювати, якщо наша країна вибирає політику, спрямовану на побудову демократичного, соціально справедливого суспільства.

Думка про те, що правова держава ліберального типу як форма організації і діяльності державної влади трансформується в соціальну, правову державу, підтверджується і досвідом західних країн. Стало зрозуміло, що негативні права потребують доповнення позитивними правами, що розуміють організуючу і регулятивну функцію держави. Таким чином, на порядку денному постало питання про трансформацію правової держави ліберального типу в правову соціальну державу.

На підставі дослідження сформулюємо основні функції сучасної соціальної держави:

- підтримка політичної та соціальної стабільності;

- державно-правове регулювання економіки;

- перерозподіл доходів;

- захисна функція: у широкому її розумінні - захист суспільства від розколу і потрясінь, підтримка соціального миру, у вузькому - захист населення в умовах ринкових відносин;

- боротьба з бідністю, зниження соціальної нерівності;

- боротьба зі злочинністю;

- охоронно-регулятивна, що передбачає відповідальність бізнесу перед державою і третіми особами. лібералізм демократичний політика

Цілком очевидно, що соціально орієнтована ринкова економіка ліпше, ніж будь-яка інша система задовольняє потреби людей. У той самий час, як показує світова практика, ринкові відносини, у першу чергу, орієнтовані на закони прибутку і госпрозрахунку. А це означає, що рішення в сфері економіки приймаються з погляду вузько-комерційних інтересів, але не з позиції соціальної відповідальності. Тому з метою свого захисту суспільство потребує регулюючої функції держави, демократичної, правової, соціальної держави. Слід зазначити, що наукове дослідження сутності, функцій, становлення соціальної держави в Україні тільки починається. І перед дослідниками, у тому числі і перед дисертантом стоїть безліч проблем, що потребують нових підходів. Серед них - визначення меж втручання держави в соціально-економічну сферу, усунення різких розбіжностей матеріальних статусів індивідів, наслідки управлінських рішень в області соціальної політики для населення, залежність ступеня збільшення соціальних витрат від рівня професіоналізму в органах законодавчої і виконавчої влади і багато інших проблем, розробка яких створить теоретичну основу для практичної реалізації принципів соціальної держави в Україні.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Сіленко А.О. Соціальна держава: територія перемен. Монографія. - Одеса: Видавничий центр УДАС ім. О.С. Попова, 2000. - 280 с. (Рецензія: Черниш О. Перспективи формування соціальної держави в Україні).

2. Силенко А.А. О социальном государстве и политической стабильности // Перспективы. - 1998. - №2. - С. 15-19.

3. Силенко А., Майнов С. Социальное партнерство: чужой опыт и наши перспективы // Перспективы. - 1999. - №1. - С. 122-128.

4. Силенко А.А. Старшее поколение выбирает… достойную старость // Перспективы. - 1999. - №2-3. - С. 47-51.