Політична освіта як засіб формування політичної культури та чинник політичного процесу

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ

ДОСЛІДЖЕНЬ

УДК 32.001:316(477)

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

Політична освіта як засіб формування політичної культури та чинник політичного процесу

Іванов Микола Семенович

Київ 2005



Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політичних наук Миколаївського державного гуманітарного університету ім. Петра Могили.

Науковий консультант доктор історичних наук, професор БАГМЕТ Михайло Олександрович, Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили, декан факультету політичних наук

Офіційні опоненти: доктор історичних наук МАЙБОРОДА Олександр Микитович, Інститут політичних етнонаціональних досліджень НАН України, завідувач відділу етнополітології

доктор політичних наук, професор НАУМКІНА Світлана Михайлівна, Південноукраїнський державний педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського, завідувач кафедри політичних наук

доктор філософських наук КУШЕРЕЦЬ Василь Іванович, Всеукраїнське товариство “Знання” України, голова правління

Провідна установа Дніпропетровський національний університет Міністерство освіти і науки України, м. Дніпропетровськ

Захист відбудеться 20 вересня 2005 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України за адресою: 01011, м. Київ-11, вул. Кутузова,8.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

Автореферат розіслано 19 серпня 2005 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради доктор політичних наук Ю.А. ЛЕВЕНЕЦЬ



Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Сьогодні ще значна частина суспільства не завжди стоїть на боці глибоких демократичних трансформацій, відчуває серйозні труднощі при виробленні аргументованого ставлення до різного роду явищ і новацій політичного життя. Такий стан створює міцну основу для маніпулювання свідомістю і поведінкою широких мас. Недостатній рівень політичної компетентності громадян в сучасному українському суспільстві пов'язаний, крім іншого, з низьким рівнем розвитку системи поширення політичних знань, що в кінцевому результаті звужує систему політичної соціалізації та зумовлює недостатній рівень розвитку політичної культури громадян.

Актуальність теми дослідження підсилюється тим фактом, що політичні знання особливо необхідні громадянам які діють в демократичному суспільстві, оскільки, вони неминуче повинні взаємодіяти між собою і державою як активні суб'єкти політичного процесу. Виходячи з цієї тези, можна стверджувати, що сьогодні перед сучасною українською державою стоять складні та важливі завдання оптимізації політико-просвітницької діяльності серед своїх громадян.

Таким чином, звернення до даної теми обумовлено, значною мірою, необхідністю дослідження тісної взаємозалежності ефективного політичного процесу і рівня оволодіння громадянами політичними знаннями та громадянськими навичками. Дослідження ролі політичної освіти і громадянського виховання в політичному процесі є найважливішою складовою пізнання необхідного фактора політичного процесу. Запропонований в даному дисертаційному дослідженні науковий підхід припускає комплексний розгляд динаміки політичного життя як процесу збереження і перетворення складної системи на основі комплексу екзогенних і ендогенних для політики факторів, серед яких фундаментальну роль грає іманентний їй процес набуття громадянином формального чи фактичного статусу активного суб'єкта політичного світу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження пов'язаний із розробкою планової наукової теми “Політичні, соціально-економічні та етнонаціональні процеси та внесок визначних громадсько-політичних діячів у їх розвиток в південному регіоні України”, яка здійснюється кафедрою політичних наук та Центром політичних досліджень Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили, одним із виконавців якої є дисертант (державний реєстраційний номер 0103U004001).

Мета та завдання дослідження. Мета даного дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб у контексті сучасних політичних і соціально-економічних процесів виявити роль політичної освіти як фактора, що забезпечує стабільність, стійкість і відтворюваність політичного процесу та формулювання концепції політичної освіти у перехідний період і на перспективу.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

розкрити гносеологічний, соціальний і політико-функціональний рівні освіти як умови входження особистості в політичне життя;

показати зміну поглядів на політичну освіту в переломні моменти політичного життя різних суспільств - в період кризи полісу, становлення християнського середньовіччя і реформації, добу просвітництва, розвитку буржуазних відносин та в період посттоталітарної Європи;

розкрити основні функції політичної освіти та можливості забезпечення гармонізації відносин між політичною системою та індивідом через отримання політичних знань, розвиток інтелектуальних здібностей, вироблення політичної позиції і вплив політичної освіти на політичну участь;

розглянути цілі і задачі політичної освіти в залежності з динамікою політичного життя в його перманентному процесі розвитку;

показати зміну моделей політичної освіти відповідно специфіці того чи іншого етапу політичного розвитку;

ввести в науковий обіг і класифікувати дані, отримані провідними вітчизняними та зарубіжними спеціалістами з проблем політичної освіти;

показати специфіку умов і досвіду політичної освіти на сучасному соціально-політичному етапі розвитку України;

зазначити специфічні форми і методи становлення індоктринації в тоталітарних політичних системах, умови її дієвості та визначити шляхи її подолання;

виявити передумови для демократизації на рівні задач і суб'єктів самої освіти - мікроклімат навчання, роль дискусії як демократичного механізму здобування політичних знань і ефективного прийому навчання виробленню політичної позиції;

довести, посилаючись на досвід інноваційної, теоретичної та організаційно-методичної діяльності дисертанта, навчальну ефективність і соціальну значимість авторської концепції;

обґрунтувати твердження про те, що у демократичному суспільстві, на відміну від тоталітарної держави, де політична освіта зводиться до впровадження в масову свідомість офіційної ідеології, вона повинна спиратися, в першу чергу, на загальнолюдські цінності, базуватися на принципах деідеологізації, департизації і добровільності.

Об'єкт дослідження - політична освіта як соціальний феномен політичного процесу в можливих поєднаннях та специфічних формах, які забезпечують духовну наступність і мінливість політичного розвитку суспільства.

Предмет дослідження - закономірності впливу політичної освіти на політичний процес, можливості і перспективи гармонізації за допомогою політичної освіти відносин між суспільством, державою і громадянином.

Методи дослідження. У дослідженні при вивченні таких феноменів як “політичний процес”, “влада”, “громадянин” та базових понять типу “політична соціалізація”, “громадянська освіта і виховання”, “політична індоктринація” автор спирався на політико-культурологічний, онтологічний та аналітичний підходи.

Для розуміння загального й особливого в політичній освіті в різні епохи і в різних країнах в роботі застосовані порівняльний і порівняльно-історичний підходи. Важливе місце серед методів дослідження відведено політико-антропологічному підходу при дослідженні процесів тоталітарної індоктринації. Для підтвердження власних практичних напрацювань в галузі політичної освіти дисертант використовує дескриптивно-аналітичний метод.

Емпіричну базу дослідження склали соціологічні матеріали наукових установ та громадських організацій, контент-аналіз засобів масової інформації України. Референтною групою для перевірки практичної застосовності авторських напрацювань стали матеріали із впровадження курсу “Сучасні проблеми політичної освіти в Україні” для студентів факультету політичних наук Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили та слухачів системи навчання державних службовців.

Компаративістський підхід дозволив співвіднести авторські напрацювання з політичними, політико-дидактичними, соціологічними і політико-психологічними матеріалами, розробленими стосовно до досліджуваної проблеми в різних країнах і в різні епохи.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація являє собою концептуальне дослідження, яке присвячене вивченню взаємозв'язку політичного процесу з рівнем і характером політичної освіти. Наукова новизна даної роботи визначається авторським поглядом на систему політичної освіти як внутрішнього чинника політичного процесу. Інноваційні компоненти роботи можуть бути визначені за наступними складовими:

політична освіта розглянута не тільки як складова частина цілеспрямованої політичної соціалізації та засіб формування політичної культури, але і як внутрішній чинник політичного процесу. Таке розуміння ґрунтується на якостях процесу засвоєння політичних знань, який здатний як забезпечувати підтримку існуванню політичного світу, так і виступати інструментом внесення змін в існування політичного середовища;

процес демократизації політичного життя досліджений у безпосередній залежності з необхідними заходами піднесення свідомості і компетентності громадян через систему поширення політичних знань;

політична освіта характеризується саме як процес, оскільки існування політичного світу, багато в чому, задано конкретними об'єктивно-політичними, трансцендентними епохами, які змінюються;

розкритий взаємозв'язок політичного часу з завданнями політичної соціалізації, політичної освіти та громадянського виховання. Проілюстрована реалізація політико-виховної функції часу, яка виявляється у своєму відліку від епохи творення політичного світу;

запропонований новий підхід до вивчення політичного процесу, заснований на розумінні політичного життя як динамічної реальності, не як поточного заперечення старого новим, а як динамічної структури, при якій одні соціальні прошарки до певної міри перекриваються іншими, щоб, в свою чергу, стати покрівлею для інших;

вивчений механізм владних відносин, який зв'язаний з контролем за політичним простором і нав'язуванням свого бачення політичного простору. Останнє впливає, як на весь політичний процес, так і визначається політичною освітою зокрема;

зроблено висновок на політико-гносеологічному рівні дослідження про принципову пізнаванність політичного світу й одночасно показані труднощі, зв'язані зі специфікою отримання політичного знання, а також з різними рівнями політичної свідомості суб'єктів;

досліджені політико-освітянські моделі, які існували в світі та в межах вітчизняних земель на різних етапах розвитку людської цивілізації, що дозволило визначити найбільш продуктивні ідеї, які пов'язані з розумінням багатьох аспектів організації системи політичної освіти;

проаналізована система політичної освіти в умовах тоталітарних режимів, яка інтерпретована як політична індоктринація - насильницьке насадження безальтернативної доктрини всіма наявними в суспільстві засобами на всіх рівнях;

визначені завдання і специфіка проблем політичної освіти в Україні. Здійснений пошук ефективних шляхів їх рішень в умовах розвитку сучасного політичного процесу;

виявлене поле задач політичної освіти в умовах переходу суспільства до демократичних засад розвитку. Воно досліджено у співвідношенні з завданнями політичного процесу як „нових”, так і “старих” демократій.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертації створюють основу для практичного вирішення проблеми формування модернізованої системи політичної освіти в Україні.

Результати дисертації можуть бути широко використані на державному, регіональному і місцевому рівнях у законодавчій практиці, що відноситься до проблем громадянської освіти і розвитку партисипаторних здібностей громадян. Висновки підкріплюються посиланнями на процес і результати інноваційно-впроваджувальної діяльності дисертанта по розвитку нових форм політичної освіти і громадянського виховання.

Дане дослідження здатне сприяти формуванню концептуальних засад освітніх програм для різних категорій населення, як в межах існуючої державної системи освіти України, так і за її межами. Дана робота сприяє інституціоналізації і теоретико-методологічній систематизації процесу досліджень в галузі політичної дидактики і наданню задачам політичної освіти і громадянського виховання загальнодержавного статусу.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею, яка містить отримані автором результати, що забезпечують розв'язання важливої теоретичної і теоретико-прикладної проблеми в межах здійснюваних нових розробок у галузі політичних наук. У роботі не використовувалися ідеї співавторів, розробки та матеріали і висновки кандидатської дисертації здобувача.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації апробовані автором на наукових конференціях: Міжнародній конференції “Молодь за інформаційне суспільство” (Київ, 2003); Міжнародній науково-практичній конференції “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецьк, 2003); Міжнародній науково-методичній конференції “Вища освіта в ХХI сторіччі: інформація, комунікація, мультимедіа” (Севастополь 2003); Міжнародній науково-практичній конференції “Соціально-правові проблеми становлення правової держави” (Іжевськ, 2004); Першій міжнародній Літній Школі молодих дослідників і викладачів “Громадянське суспільство як основа демократії” (Луганськ, 2003); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Політичні, соціально-економічні та етнонаціональні процеси у південному регіоні України” (Миколаїв, 2003); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Наукові дослідження в контексті історичних проблем” (Миколаїв, 2003); Всеукраїнській наукової конференції “Політичні, економічні та психологічні виміри перехідного суспільства” (Суми, 2004); Міжвідомчій науково-практичній конференції “Бібліотеки і розвиток культури та духовності в Миколаївському регіоні” (Миколаїв, 2003); Обласній науково-практичній конференції “Конституція. Незалежність. Правова держава” (Миколаїв, 2001); Обласній науково-практичній школі-семінарі “Науково-методологічні аспекти розвитку творчого потенціалу науковців НАРПН - 2003” (Миколаїв, 2003); щорічних “Могилянських читаннях” Національного університету “Києво-Могилянська Академія” (Київ, 2001 - 2004); Науково-методичних конференціях професорсько-викладацького складу Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили (Миколаїв, 1999 - 2004).

Автор дисертаційного дослідження входив до складу оргкомітетів Всеукраїнської науково-практичної конференції “Політичні, соціально-економічні та етнонаціональні процеси у південному регіоні України” (Миколаїв, 2003), щорічних науково-методичних конференцій „Могилянські читання” та здійснював керівництво секціями „Актуальні напрями загальнодержавного і регіонального політичного менеджменту” і „Актуальні проблеми політичних та етнонаціональних досліджень”.

Також апробація матеріалів дисертаційного дослідження здійснена в ході роботи автора в якості відповідального секретаря по виданню 8 випусків двох фахових видань „Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї.” (Випуск 5 і 6) та „Наукові праці: Серія „Політичні науки” Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили”.

Наукові положення і висновки дисертаційного дослідження апробовані також під час розробки та викладання курсу лекцій “Сучасні проблеми політичної освіти в Україні” включеного в навчальний план студентів-магістрів факультету політичних наук, а також при читанні автором курсів “Політичні інститути і політичні процеси в Україні” і “Загальна теорія політики” в Миколаївському державному гуманітарному університеті імені Петра Могили.

Публікації за темою дисертації. Основні результати здійсненого дослідження викладені в індивідуальній монографії автора “Політична освіта в умовах політичних трансформацій” (Миколаїв: Видавництво МДГУ ім. П. Могили, 2004), довідковому виданні „Провідники духовності в Україні” (К.: Вища школа, 2003, (у співавторстві), колективній монографії „Освіта на Миколаївщині у ХІХ - ХХ століттях: історичні нариси”, навчальному посібнику рекомендованому Міністерством освіти і науки України „Хрестоматія з історії всесвітньої політичної думки” (Миколаїв: Видавництво МФ НаУКМА, 2002 (у співавторстві) та 37 наукових статтях, з яких 29 у фахових наукових виданнях.

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об'єктом даного дослідження обумовила наукову побудову і логічну структуру дисертації. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, кожний з яких містить по два підрозділи. Загальний обсяг дисертації становить 378 сторінок. Список використаних джерел включає 555 найменувань (38 стор.)

політичний відтворюваність перехідний перспектива



Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтована актуальність теми дослідження та ступінь її наукової розробки, визначені об'єкт і предмет, мета й завдання дисертаційної роботи; розкриті її методологічна та емпірична основи, практичне значення, апробація теоретичних положень і структура. Сформульовано концептуальні положення, які відзначаються новизною і виносяться на захист.

У першому розділі „Теоретичні та методологічні засади дослідження взаємозв'язку політичного процесу з станом поширення політичних знань” на основі характеристики джерельної бази дисертаційної роботи, розкривається ступінь розробленості проблеми, відстежується еволюція поглядів на зв'язки системи поширення політичних знань з політичним процесом, аналізуються питання концептуальних основ та наукових підходів дисертаційного дослідження.

У підрозділі 1.1. „Стан наукової розробки проблем політичної освіти та джерельна база дослідження” відзначено, що до числа перших суто наукових досліджень, в яких розглядається динаміка політичного світу і його зв'язок з політико-культурними чинниками, відноситься “Старий порядок і революція” Алексіса де Токвіля. Методологічна значимість даної роботи полягає в тому, що в цій роботі показана політична динаміка, яка пов'язана з політичною освітою як внутрішнім фактором змін “старого порядку”.

При аналізі політичного контексту розглянутої теми, дисертант спирався на теоретичні розробки таких зарубіжних авторів як Г. Алмонд, Р. Арон, Я. Браткевич, С. Верба, Р. Даль, Р. Дарендорф, А. Лейпхарт, Х. Лінц, С. Ліпсет, Г. О' Доннел, Д. Растоу, Дж.Сарторі, Дж. Ч. Торрес, А. Турен, Ю. Хабермас, І. Шапіро, Ф. Шміттер, А. Янов та інших дослідників. У значній мірі, дані роботи характеризують процеси, які відбуваються в демократичних та перехідних системах та відображають загальні тенденції нашого часу й інтерес до неї політології.

В роботі враховані окремі гіпотези і результати аналізу динамічних змін в політиці, модернізації і процесу демократизації, пропоновані такими вченими як А. Ахієзер, Ю. Васильчук, А.Дегтярьов, Л.Олех, М. Ільїн, Б. Капустін, А. Макаричєв, А. Мельвіль, М. Михальченко, І. Пантін, В. Пастухов, Л. Поляков, A. Салмін, Д. Фадєєв, О.Харитонова О. Щербинін, та ін.

Особливе значення для дисертаційного дослідження має концепція трансформації і модернізації М.І. Михальченка в циклі робіт. Його ідеї імпонують в силу наявності в них акценту на органічну детермінованість змін не тільки цивілізаційними, але і національними та політико-культурними факторами. На погляд дисертанта, таке бачення іманентне політичному життю України.

Окремі аспекти державної політики з питань формування політичної свідомості населення розглянуто у низці робіт провідних сучасних українських науковців М. Багмета, В. Євтуха, М. Кармазіної, О. Картунова, Л. Кормич, І. Кураса, В. Кучера, О. Мироненка, Л.Нагорної, Ю. Римаренка, Д. Табачника, В. Шаповала, Л. Шкляра.

При розгляді питань взаємозв'язку політичного процесу і політичної культури автор спирався на ґрунтовні роботи відомих українських вчених В. Андрущенка, В. Бабкіна, В. Горбатенка, В.Горбика, М. Кармазіної, І. Кресіної, Ю. Левенця, О. Мироненка, В.Потульницького І. Усенка, Ю.Шаповала, які присвячені історичним аспектам даного питання.

Фундаментальні теоретичні питання державного устрою, які пов'язані з проблемами здійснення державної влади, утвердження конституційного ладу, суверенітету висвітлюються у працях вітчизняних учених Л. Кривенка, В. Левіна, О. Майбороди, Г. Мурашина, В. Погорілко, М. Панчука, О. Рафальського, Ф. Рудича і зарубіжних учених Р. Даля, А. Златопольського, М. Ушакова, В.Халіпова.

Серед монографічних досліджень окремих проблем становлення і демократизації відносин між різними суб'єктами політичної влади, слід відзначити праці українських вчених В. Аверянова, М. Вівчарика, В. Гусєва, В. Кременя, С. Наумкіної, А. Пойченка, В. Полохала, Ю. Римаренка, Ф. Рудича, В.Солдатенка, М. Томенка, В. Якушика.

Регіональні проблеми в сучасних посттоталітарних суспільствах та їх вплив на особливості політичної культури і державного устрою висвітлюються в працях українських і російських дослідників Т. Зонова, В. Кушерця, А. Сергуніна, А.Титкова, Р.Туровського та ін.

Певний інтерес виявлений в дисертаційній роботі до наукових праць Б. Крилова, А. Кудряченка, П. Пернталера, В. Рудольфа, П. Савицького, Ю.Тихомирова, де висвітлюються прояви взаємозв'язку політичного процесу і політичної культури в різних країнах світу.

В Україні вивчення проблем політичної освіти сьогодні знаходиться лише на початковій стадії. Помітними публікаціями українських дослідників є роботи, які належать О. Вашутіну, Н. Карповій, А. Ковальовій, І. Козюрі, Л. Мицику, В. Огнев'юку, М.Остапенко, С. Рябову, О. Сухомлинській, Г. Філіпчуку, А. Хорошенюку, Г.Циганенко, О. Шахтеміровій, та деяким іншим дослідникам.

Із опрацьованої автором вітчизняної наукової літератури видно, що роботи українських дослідників, багато в чому, базуються на дослідженнях таких іноземних науковців як Т. Адорно, Р.Доусон, Г. Гізеке, Б. Зутор, Б. Клауссен, Н. Смелзер, Дж. Уайльде, В.Хейтмайер, М. Хоркхаймер, Ю. Якоба, та інших.

Проблематиці формування громадянського суспільства, громадянської соціалізації і розвитку громадянської політичної культури, демократичної політичної освіти присвячені роботи таких авторів, як Ч. Бідуелл, М. Вейл, Б. Джойс, М. Доган і Д.Пелассі.

У підсумку слід зазначити, що в цілому роботи, в яких політичний процес і політична освіта були б інтегрально зв'язані в єдину концепцію, практично відсутні. Останнє є об'єктивною підставою для розробки теми даної дисертації, і зумовили її мету.

Значну частину джерельної бази дисертаційного дослідження склали роботи мислителів на різних етапах історичного розвитку. Вже Сократ, Платон і Аристотель оперували цілісними концепціями політичної освіти і громадянського виховання.

Продовжуючи античну традицію, Ш. Монтеск'є в трактаті “Про дух законів” зв'язує типи політичних режимів з способами взаємодії держави і громадянина. Для дослідження важливими є ідеї відносно змісту виховання в умовах різних політичних режимів таких мислителів як Г.Гегель, П. Гольбах, Ж. Руссо, Ш. Фур'є.

Серед джерел даного дослідження є роботи українських мислителів минулого Самовидця, П. Могили, Ф.Прокоповича, Г. Граб'янки, С. Величка, Г. Полетики, В. Капніста, Г. Сковороди.

Важливими джерелами виступають твори К.Д.Ушинського, С.В.Васильченка, Г.Г.Ващенка, Б. Грінченка, М.С. Грушевського, А.С. Макаренка, С.Ф. Русової, В.Сухомлинського в яких закладені теоретичні основи національної системи освіти.

Окрему групу джерел складають документи та матеріали радянської доби. Вони допомагають більш повно та об'єктивно оцінити процеси індоктринації в умовах тоталітарного режиму. До їх числа належать публікації періоду 20 - 80-х років ХХ ст. з питань політичної освіти та ідейно-політичного виховання.

Заключну групу матеріалів джерельної бази дослідження склали різноманітні документи, які були прийняті як міжнародними інституціями, так і українськими державними органами. До їх числа належать урядові та міжурядові документи європейських країн з питань шкільної освіти, педагогіки, які стосуються викладання прав людини та низка документів Ради Європи стосовно прав людини й освіти.

У підрозділі 1.2. „Концептуальні основи та наукові підходи дисертаційного дослідження” зазначено, що методологічною основою дисертації виступають історичні, політологічні, соціологічні, культурологічні і соціально-філософські традиції розгляду світу як єдиного цілого в його взаємозалежності, наступності і розвитку. Основою дослідження соціального процесу стали концептуальні положення робіт про простір, час і процес І. Пригожина, Г. Рейхенбаха, А. Уайтхеда, Дж. Уітроу, М. Хайдегера й ін.

При вивчені політичної іпостасі світу для автора науково-теоретичними орієнтирами стали праці Г. Алмонда, Р. Арона, 3. Баумана, П. Бурдьє, С. Верби, Р. Даля, Дж. Дьюі, Е. Дюркгейма, П. Козловскі, Т. Куна, Т. Парсонса, Б. Рассела, Д. Растоу, М. Фуко, Ю. Хабермаса й ін.

Істотне значення для дисертанта мали історичні, психологічні, культурно-антропологічні і політико-антропологічні підходи в роботах М. Блоку, Ф. Броделя, Ж. Ле Гоффа, Е. Канетті, X. Ортеги-і-Гассета та ін. Вони дозволили пов'язати соціокультурний макрокосм, політичний світ і світ людини в єдине ціле, простежити у взаємозв'язках, наступності і тенденціях динаміку суспільства. Останнє, у свою чергу, дало можливість більш точно визначити особливе місце політичного процесу і вплив на нього політичної освіти.

Другий розділ „Політична освіта як засіб формування політичної свідомості і громадянської культури” присвячений характеристиці цілої низки понять, які є вузловими при визначенні процесу отримання знань про політичне життя. Також, даний розділ дослідження присвячений розкриттю процесу формування політичної свідомості засобами політичної освіти. Особлива увага при цьому приділяється його розвитку в умовах сучасної соціальної трансформації українського суспільства.

У підрозділі 2.1. „Місце і роль політичного просвітництва в системі освіти та головні форми його поширення” обґрунтовано розуміння політичної освіти як складової частини інституту освіти, розглянута еволюція системи освіти.

Також в цій частині роботи аналізуються та співвідносяться поняття, які позначають безпосередньо різні сторони предмету нашого дослідження. Це поняття “громадянська освіта”, “політична освіта”, „політична культура”, та “громадянське виховання”. Аналізується сам зміст вказаних понять і на цій основі робляться висновки про їх співвідношення.

Автор доходить висновку, що найбільш обґрунтованим виглядає підхід згідно з яким під „громадянською освітою” розуміється система навчально-виховних заходів метою яких є формування свідомого громадянина, здатного спираючись на закон захищати свої права та надавати підтримку силам, які реально можуть представляти його інтереси.

В роботі відзначається, що поняття „політична освіта” часто вживається поруч з поняттям “політологічна освіта”. У зв'язку з цим виникає питання про їх тотожність і відмінність.

На думку автора, дана проблема вирішується шляхом тлумачення поняття “політична освіта” як певної системи передачі знань про політичне життя засобами всіх соціальних інституцій, які поширюють знання про нього. Під “політологічною освітою”, скоріше всього, слід розуміти систему фахової освіти спеціалістів в галузі політичного процесу.

В роботі зауважується, що у функціональному аспекті для політичної освіти необхідно виділити такі поняття як “індоктринація” та “демократична політична освіта”. Перше характерно для тоталітарних режимів, і, як правило, не включається в поняття “політична освіта”, оскільки зв'язано з насильницьким насадженням безальтернативної доктрини всіма наявними в суспільстві засобами і на всіх рівнях.

Поняття „демократична політична освіта”, хоча і збігається за критеріям з базовим поняттям, тобто “політична освіта” але є як би його “конкретним проявом”, оскільки саме такий характер освіти є природним для неї та дозволяє їй бути не чим іншим як засобом опанування багатостороннього людського досвіду, в тому числі і в політичній сфері.

У підрозділі 2.2 „Політична освіта як цілеспрямована та організована частина процесу осягнення політичного світу” вирішується одне з важливих завдань даного дослідження - з'ясування питань взаємозв'язку політичної дидактики з процесом формування політичної та правової свідомості індивідів і великих груп населення в сучасному світі, що швидко трансформується. Зокрема це стосується змістовних характеристик важливих засобів впливу на світогляд людей, якими є сучасні системи громадянської та політичної освіти.

Актуальність цього завдання можна пояснити тим фактом, що сьогодні все відчутнішими стають тенденції постійного зростання ролі інформаційних та освітянських елементів у суспільному процесі.

В даній частині роботи досліджуються, в першу чергу, питання впливу політичної освіти на демократизацію свідомості населення нашої держави, яке прагне позитивних змін, але якому часто не вистачає необхідного знання закономірностей соціального розвитку та досвіду практичної політичної діяльності з використанням всього демократичного арсеналу політичної боротьби.

Обґрунтовується необхідність переоцінки теоретичних парадигм і методологічних основ всього комплексу наукового вивчення політики. Мова йде, насамперед, про звільнення від догматичних, ненаукових ідеологізованих схем, подолання стереотипів “старого” світосприйняття, подолання поверхневого “пробуржуазного” і національного школярства.

В дисертаційному дослідженні зазначено, що однією з головних проблем розвитку політичної науки залишається питання про її деміфологизацію. На жаль, значна частина політологічних праць обтяжена цілою низкою штампів, які є свідченням, інколи навіть навмисної некритичної оцінки як минулого, так і дійсності.

Детально розглянута кінцева мета політичної освіти, яка укладається в максимальне удосконалення здатності громадян самостійно аналізувати й інтерпретувати на основі отриманого знання зміст і динаміку подій політичного життя, для того щоб вони могли не тільки орієнтуватися в процесах, що відбуваються, але і цілеспрямовано впливати на них у відповідності зі своїм положенням у суспільстві, - просто “відповідальних і свідомих” виборців, працівників ЗМІ, співробітників апарату державного керування і влади. представників бізнесу, академічної науки і вищої школи і т.д.

Політичну освіту автор уявляє як процес формування політичної свідомості індивіда в просторі політичної свідомості суспільства. Політичне буття - це перебування людини у світі політичного за допомогою засвоєння теорій, ідей, поглядів, уявлень, які виражають ставлення людини до політики, а також його взаємодію з політичними інститутами.

Політична освіта це не тільки знання, але в значній мірі - вміння і навички, які є основою будь-якої соціальної дії, мотивом участі в громадському житті демократичного суспільства.

Розглянувши процеси політичної соціалізації та освіти, як важливих засобів осягнення політичного світу в даній частині дослідження робиться висновок про те, що процес залучення індивіда до політичної системи завжди відбувається в контексті його участі в системі суспільних стосунків в цілому.

У підсумку стверджується недостатність прийняття “гарних” законів і постанов для демократизації життя. Необхідно забезпечити пріоритет демократичних цінностей в масовій свідомості, оскільки вона володіє діяльнісним потенціалом - змінюючись, саме вона здатна реально впливати на хід подій, в тому числі на політичний процес.

Третій розділ „Концептуальні засади та досвід політичної соціалізації освітніми засобами в історичному минулому” присвячений розгляду окремих історичних аспектів розвитку політико-освітянських парадигм, які передували сучасному баченню ролі, змісту та місця політичної освіти в організованому та керованому процесі пізнання політичного світу. Це дозволяє врахувати в роботі найбільш продуктивні ідеї минулих часів, які пов'язані з розумінням різних аспектів організації системи політичної освіти.

У підрозділі 3.1. „Світова суспільно-політична думка минулого про роль політичного просвітництва в процесі політичної соціалізації” зазначається, що в вітчизняній науковій літературі проблеми становлення системи політичної освіти в історичному минулому залишаються мало дослідженими, хоча є всі підстави твердити, що політична освіта виникла на достатньо ранньому етапі розвитку суспільства. Вона є одним з найдавніших засобів і елементів політичної культури людства.

Різні погляди на характер виховання вже в античну епоху викликали бурхливі дискусії. Саме в античні часи складається серед мислителів розуміння освіти та виховання як єдиного ефективного засобу поєднання особистості і політичної системи.

Запровадження політичної освіти, у близькому до сучасного розуміння сенсі пов'язано з початком педагогічної практики софістів, які виступають засновниками школи в Греції. Наука софістів була необхідна, в першу чергу, політикам, які не тільки могли навчитися красномовству (що в ті часи було дуже важливо), але і здобували численні і корисні знання про природу людини, про устрій світу.

Поруч з софістичною освітянською парадигмою, склалися принципово відмінні концептуально виховні версії Сократа, Платона і Аристотеля. Завдяки їх зусиллям ідея політичної освіти для громадянського виховання, що виникла в античності як відповідь на суспільну потребу розв'язати суперечність між інтересами індивіда й держави, остаточно сформувалася і стала традиційною для всіх гуманітарних і суспільних наук. В роботі зазначено, що саме ця ідея, незалежно від впливу античності, виникла в різних ученнях Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю, причому тут вона інтерпретувалася в рамках підпорядкування інтересів особистості інтересам держави.

Підсумовуючи аналіз класичного періоду розвитку політичної освіти та громадянського виховання, в даній частині роботи зазначається, що трансчасовий характер проблеми відтворення, на кожному новому етапі цілісного буття політичного світу, робить завдання політичної освіти і громадянського виховання постійно актуальним.

Автор підкреслює, що сформульована в античні часи ідея громадянського виховання з її культом вільної, з почуттям власної гідності особистості в середні віки втратила свою актуальність. Замість прославляння громадянських чеснот з'явилася заповідь „Всяка душа хай буде покірна вищій владі”.

Також зазначено, що в період Нової доби громадянськість цінувалася значно вище, ніж у попередні епохи. Це викликано тим, що так званий „третій стан” активно боровся за право брати участь у політиці нарівні з тодішніми елітними прошарками - дворянством і духовенством. Французькі соціалісти-утопісти основою шляху до нового, гармонійного суспільства вважали освіту, виховання класів. Вони мали надію мирним, освітнім шляхом досягти класової гармонії, уладнати всі протиріччя, які виступали на поверхню в тодішньому буржуазному суспільстві.

Як висновок в даній частині роботи підкреслено, що суспільно-політична думка минулого зробила величезні кроки в розвитку політико-дидактичних концепцій, які містять надзвичайно актуальний досвід вирішення складних проблем політичного життя засобами політичної дидактики.

У підрозділі 3.2. „Вітчизняний досвід вирішення політико-просвітницьких завдань та їх вплив на розвиток національної самосвідомості українського народу” здійснюється розгляд окремих аспектів розвитку політико-освітянських парадигм на теренах українських земель, що передували сучасному баченню ролі, змісту та місця політичної освіти.

Відзначено, що первинні політико-дидактичні ідеї базувалися на багатій усній творчості східних слов'ян. Основний їх зміст найчастіше був пов'язаний з любов'ю до рідної землі, що, безумовно, сприяло збудженню патріотичних почуттів, готовності її захищати.

Автор стверджує, що подальший процес соціального, культурного та етнічного розшарування вимагав суттєвих змін в процесі соціалізації індивідів. Настав час, коли для проведення своєї політики князі вимушені були спиралися не лише на силу своєї дружини, але й на систему державних інституцій та засоби впевнення широких кіл громадян, завоювання їх підтримки. Виникає потреба ідеологічного обґрунтування нових суспільних процесів, визначення їх змісту, мети та завдань. Отже, офіційна педагогіка стає важливою складовою ідеологічного життя феодального суспільства.

В даній частині роботи підкреслюється вирішальне значення у формуванні відповідної політичної культури належало церковній інституції, яка була ініціатором та керівником всіх освітніх установ. Враховуючи величезне значення релігії в формуванні світогляду індивідів того часу, можна стверджувати, що політична дидактика своєю основою спирається на всю суму християнських догматів.

Дослідження показало, що в ХІV - ХVІІ ст. українське суспільство виробило і своєрідну політичну культуру, носіями якої можна вважати українську шляхту і українське козацтво. Саме вони - виступають представниками характерної сформованої етнокультурної і політичної моделі культури, що сповідують притаманну своєму середовищу систему цінностей.

Підкреслено, що важливим періодом розвитку політико-дидактичних парадигм на українських землях стає ХIХ ст. Зокрема, члени Кирило-Мефодіївського товариства вважали, що освіта повинна стати важливим засобом у боротьбі народних мас проти пригнічення, що вона є необхідною умовою поліпшення матеріального та культурного прогресу. Найхарактернішою ознакою нового рівня культурництва стало заснування культурно-освітніх товариств - „Просвіт”.

При розгляді політико-дидактичних тенденцій початку XX ст., аналізується широка просвітницька програма, яку за час своєї діяльності виробили представники Січового Стрілецтва, які приділяли величезну увагу просвітницькій роботі серед широких кіл української громадськості.

В кінці даного розділу робиться висновок про те, що проблема масштабного відтворення політичного світу на всіх етапах історичного розвитку актуалізує питання політичної освіти і громадянського виховання. По мірі соціально-економічних і політичних змін в концепціях політичної освіти поступово починає переважати парадигма знання, а в змістовному плані впроваджується “демократичний сегмент”. На українських землях дана тенденція актуалізувалася значно пізніше.

Четвертий розділ „Роль та місце політичної освіти серед чинників формування і стабілізації політичних систем ХХ ст.” присвячений вивченню ролі політичної освіти в функціонуванні різних політичних систем. При цьому головна увага приділена питанням вивчення досвіду політичної соціалізації освітніми засобами в умовах тоталітарного суспільства і дослідженню шляхів оптимізації процесу поширення політичного знання в умовах розбудови демократичних політичних систем.

В даній частині дослідження, також, своє місце посідає і вивчення досвіду вжитку освітніх систем в суспільствах, які змогли подолати тоталітарні форми і накопичили досвід застосування політико-дидактичних засобів в зміцненні демократичних засад свого історичного розвитку.

У підрозділі 4.1. „Політична індоктринація як чинник формування тоталітарних політичних режимів” відзначено, що на початку ХХ ст.. людство зіштовхнулося з якісно відмінними явищами масової самоорганізація, які призвели до формування небачених соціальних систем. Разом з тим, в цей період відбувається ще одна важлива трансформація - соціальне поглинається політикою. Вона приймає дві протилежні форми - тоталітарної влади, груп тиску і апаратів рішення. Таким чином, в зазначений період, закладаються умови для протистояння двох систем - тоталітаризму та демократії.

В цьому розділі розглядається не тільки саме поняття „індоктринація”, але й характеризується його змістовне наповнення. Під індоктринацією автор розуміє цілеспрямований і систематичний процес використання механізмів навчання і виховання для просування у свідомість суспільства базових політичних і соціальних ідей, понять, символів.

Величезну роль в становленні системи політичної індоктринації в умовах становлення тоталітарного режиму в Радянському Союзі відіграв процес подолання неписьменності. Практично є всі підстави твердити, що з перших років становлення радянської влади в Україні склалася достатньо потужна система політичної освіти, головним завданням якої стало за всяких обставин і всяких умов пропагувати комунізм.

В роботі підкреслюється, що в часи становлення радянської влади та зміцнення тоталітарних порядків всі форми позашкільної освіти, ще в більшій мірі ніж сама шкільна освіта, несли на собі відбиток певного політичного світогляду, як цього вимагала правляча партія.

На думку автора головними осередками політосвітньої роботи в Україні на селі в 20-х роках ХХ ст. стають селянський будинок („сельбуд”) та хата-читальня, а в місті -- робітничий клуб. В колективних господарствах центром політосвітньої роботи стає будинок колективіста. Їх політосвітня робота в часи тоталітаризму була тісно поєднана з книговидавничою політикою.

Окремо зазначається, що серед літератури, яка видавалась, особливе місце у “внутрішній роботі” тоталітарної індоктринації належало підручникам усіх рівнів системи освіти. Вже в 20-х роках XX ст. методисти багато працювали над створенням підручників нового типу, які відповідали б тогочасним завданням і методам освіти.

На основі вивчення чисельних джерел доводиться думка про те, що однією з найважливіших форм політичної освіти, спроектованою з всього радянського суспільства була політінформація. Система політичного інформування охоплювала широкі кола як дітей , так і дорослого населення через діяльність агітколективів, груп політінформаторів, лекторів партійних комітетів та товариства “Знання”.

Зазначається, що в період тоталітарного ладу в Україні не могло бути ні однієї освітньої установи, яка не відповідала б основному завданню -- готувати громадян з комуністичним світоглядом. Крім того, режимом були створені спеціальні партійні школи -- від нижчих до вищих, які ставили своїм завданням готувати вчителів з суспільствознавства, агітаторів і пропагандистів комуністичної партії.

Вказується, що характерною рисою тоталітарних утворень першої половини XX ст. були максимально уніфіковані суспільно-політичні та молодіжні організації. До цього періоду необхідно звертатися і тому, що ігнорування чи формальне ставлення до політичної освіти стало однією з причин, що породила фатальні наслідки для окремих країн, Європи і світу.

Здійснений аналіз дозволяє автору стверджувати, що тоталітарна система спрямовувала весь комплекс заходів впливу на індивіда, перетворюючи його в слухняне знаряддя режиму. При цьому особливу роль грав початковий етап індоктринації, як у житті всього суспільства, так і окремої особистості. Задача їхньої переробки була зведена в ранг найважливішої партійно-державної і продовжувалася довгі десятиліття, тому робота з подолання наслідків індоктринації (і це показав досвід Німеччини) не може бути долею тільки окремих ентузіастів чи партикулярних проектів в області освіти.

У підрозділі 4.2. „Політичне просвітництво як засіб формування та стабілізації демократичних систем ХХ сторіччя” відзначається, що в значній частині держав Заходу демократія в новітню добу поступово перетворювалася на переважаючу форму організації політичного життя. Але на цьому етапі свого розвитку демократія отримала рис, які відрізняли її як від античних зразків, так і від філософського ідеалу.

В той же час, залучення громадян наділених індивідуальними правами в політичний процес наштовхувалося на їх нездатність творити демократичне співтовариство в силу недоліків в характері політичної культури. В цьому зв'язку, спочатку в практиці, а пізніше і в теорії демократичного процесу велика увага почала приділятися політичній освіті та громадянському вихованню, як важливим чинникам політичної соціалізації та формування і підтримки системи.

Однак, на погляд здобувача, вивчаючи проблеми одержання політичних знань громадянином демократичного суспільства, автори чисельних наукових робіт випустили таку базову властивість прилучення до демократичної політики як політична освіта, яка починається ще в дитячому віці. Саме вона згодом дає можливість громадянину класифікувати селективну інформацію про політичний процес і відповідно займати ту чи іншу позицію.

В роботі звертається увага на те, що в рамках “першої хвилі” початкова спроба будувати політичну освіту на безжиттєвих онтологічних схемах і піднесених ідеалах, в міру розвитку суспільства і політичних відносин, все більше суперечила реальним політичним процесам XX століття. Більш життєздатними показали себе функціональні завдання політичної освіти.

В даному розділі розглядається досвід організації системи політичної освіти в ряді європейських країн, які долали стадію тоталітарного розвитку. Зокрема, детально розглядається процес становлення системи політичної освіти в Німеччині, Португалії, Іспанії, Греції та Італії. Не дивлячись на певні відмінності ситуації минулого в цих країнах та сучасній Україні, більшість перешкод на шляху демократизації суспільного життя є дуже схожими. Досвід згаданих країн показує, що основна складність в період переходу до демократичних засад пов'язана з тим, що в суспільстві дуже мало людей, які мають елементарні реальні знання про політичне життя.

Також аналізується досвід функціонування системи політичної освіти в європейських державах „старої демократії” таких країн як Велика Британія, США, Бельгія, Франція, Люксембург, Канада та деяких інших. Він показує, що при твердій установці на те, що предмет „політична освіта” відіграє важливу роль у політичній соціалізації, у становленні і збереженні демократичного суспільства, амплітуда коливання інтересу до нього, а рівно і місце в освітньому процесі неоднакова для різних країн Європи.

В якості висновків до даного розділу зазначається, що двадцяте сторіччя було епохою безпрецедентного протистояння двох глобальних політичних феноменів - демократії і тоталітаризму. До числа проблем, зв'язаних зі збереженням демократії - ключовому питанню політики - відноситься і демократична політична освіта, яка дає не тільки можливість громадянам орієнтуватися в політичному світі, бути повноправними учасниками демократичного політичного процесу, але і охоронцями і трансляторами демократичних цінностей.

П'ятий розділ „Тенденції розвитку та завдання політичної освіти в сучасному світі” присвячений розгляду існуючих сьогодні тенденції в політичній освіті Заходу і України, оскільки саме їх дослідження дозволяє скласти уявлення про головні напрямки її розвитку, з'ясувати інноваційний та стабілізуючий потенціал.

У підрозділі 5.1. „Політичний процес в країнах Заходу на сучасному етапі їх розвитку та еволюція завдань політичної дидактики” зазначається, що сучасний світ це не тільки світ нових технологій, нової соціальної структури, але й нової свідомості. Він вимагає відкинути бюрократію як неефективну модель правління, конструюючи більш прості і динамічні демократії. Таким чином, змінений дизайн політичного простору і часу призиває нову політичну логіку, якою неодмінно повинний володіти головний актор політичного процесу - громадянин.

Ведучи мову в цілому про значення політичної освіти в новому світі, автор звертає увагу на те, що широкий процес навчання нової демократії запобігає загрозі тоталітаризму з його системою “простих” рішень і видимого порядку. Це означає підготовку мільйонів людей до можливих криз, до прийдешніх змін. Нові моделі освіти повинні сформувати людей з “майбутнім в крові”, створити альтернативні форми цього майбутнього. Процес політичного навчання не може бути локалізований у часі і просторі минулого

В дисертаційному дослідженні підкреслено, що політико-дидактична думка останнього часу все більш повертається до педагогічних ідей і практики якщо не античної, то класичної демократії. Висловлюється твердження про те, що демократії не можна навчити, за допомогою блискучої лекторської риторики, володіння добротним, систематизованим матеріалом. Тим, хто навчається потрібно поряд з виваженими настановами і твердженнями - отримати можливість придбати власний демократичний досвід з його “вигодою” прав і тягарем обов'язків.

В роботі підкреслено, що важливо виробити у громадян критичне мислення, без якого навіть самий демократичний лад вироджується в тиранію більшості. Демократизм робить людину сміливішою в її індивідуальному виборі, змушує цінувати свободу в собі й іншому. Цілі і цінності освіти, виведені шляхом колективного пошуку істини, повинні стати основою для політичної освіти, бути покликаними сучасною епохою.

Не ставлячи завдання детального опису національних системи політичного освіти цих країн, в даній частині роботи відзначаються їх деякі характерні риси. Зазначено, що сучасні моделі навчання постійно збагачуються новими принципами. В цьому плані цікавим є, розглянутий в дисертаційному дослідженні, досвід більшості розвинутих демократичних країн світу.

Автор підкреслює, що в сучасних демократичних країнах існує універсальна або майже універсальна відданість певним цілям політичної і громадянської освіти, яка є міждисциплінарною, партисипаторною, інтерактивною, пов'язаною з життям, здійснюється у демократичному середовищі, відповідає вимогам суспільного різноманіття і реалізується школою разом із батьками, громадою та неурядовими організаціями.

Також зазначається, що в умовах одностайного визнання усіма державами ролі політичної освіти підходи до місця останньої в школі варіюються. Сьогодні в організації політичної освіти більшість національних систем західноєвропейських держав вибирають один з варіантів - створення спеціального навчального курсу чи включення проблем політичної освіти в традиційні предмети. Деякі країни використовують і те й інше.

Автор вважає, що особливе місце в розгляді тенденцій розвитку систем політичної освіти посідає характеристика розвитку політико-просвітницької галузі сучасної Німеччини. Нинішній та минулий досвід цієї країни може продемонструвати напрямок, в якому слід рухатися та послідовність, в якій слід діяти, щоб дотягти кращих результатів.

На підставі здійсненого аналізу в кінці даної частини дослідження робиться висновок про те, що система політичної освіти є частиною загальноосвітнього і культурного процесу і тому відбиває їх тенденції розвитку, а її завдання полягає в сприянні формуванню елементарних уявлень про політичну систему, які подібні іманентним життєвим навичкам та потрібні кожній людині в її повсякденному житті.

...