Суспільні ідеї як чинник формування політичної нації

Структура дисертації визначається метою дослідження та характером завдань, що вирішуються автором. Відповідно до них, робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (1012 найменувань). Загальний обсяг становить 454 сторінки, з яких 77 сторінок займає список використаних джерел.

Основний зміст дисертації

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкривається сутність і стан наукової проблеми, розв'язанню якої присвячена дисертація. Формулюється авторська концепція, визначаються об'єкт і предмет дослідження. Викладено також загальну характеристику дисертації, визначено мету й завдання дослідження, його методологічну базу, а також наукову новизну отриманих результатів та практичне значення сформульованих висновків і рекомендацій, наведені дані про їх апробацію, публікацію та реалізацію.

Перший розділ „Принципи і механізми суспільної самоорганізації” - складається з трьох підрозділів й окреслює теоретико-методологічний контекст дослідження.

У першому підрозділі - „Суспільна ідея як форма суспільної свідомості” - висвітлюються основні підходи до явища суспільної ідеї, що вироблені в світовій і вітчизняній науковій думці та можуть бути застосовані в нинішніх умовах до вивчення цього феномену. Зокрема, з сукупності соціальних і політологічних теорій детально розглядаються лише ті, які визначають сферу суспільної самосвідомості як самостійний та активний чинник соціогенези та спільнотної самоорганізації.

Співставлення панівних течій у цій сфері суспільствознавчої науки дозволяє розмежувати дві головні методологічні настанови в тлумаченні суспільних ідей як форм суспільної свідомості - реалістичну і номіналістичну (названі за аналогією з позиціями відомих шкіл середньовічної європейської філософії). Перша з них передбачає самостійну і творчу роль ідей стосовно дійсності, підпорядкованої загальному плану чи змістовній тенденції в житті суспільства, що може тією чи іншою мірою втілювати наперед задані смисли в інституціях, цінностях, символах і т.ін. Найбільш детально такий підхід розроблений у філософії історії Гегеля, але значною мірою присутній і в сучасних суспільно-політичних дискурсах, зокрема, в комуністичному (що спирається на марсксистсько-гегельянський телеологізм), а також у націоналістичному (що перебуває в значній залежності від романтично-народовського фундаменталізму).

Сучасний номіналізм, натомість, вважає ідеї відображенням реальних явищ і процесів, які мають вищий рівень імперативності і, по суті, визначають зміст і апріорну тенденційність суспільних ідей та зацікавленість їхніх носіїв. Інструментальне розуміння змістів суспільної свідомості є панівним у сучасній європейській та американській політичній думці, що певною мірою збалансовується врахуванням факторів політичної культури, механізмів соціального конструювання дійсності та феноменів соціальних презентацій і репрезентацій. Однак навіть врахування цих концептуальних основ соціального конструктивізму не убезпечило від методологічних і практичних помилок у тих сферах, де відповідні наукові погляди проектувалися на соціально-політичну дійсність, сформовану під дією інших (незахідних) культурно-ментальних та інституційних традицій і тяглостей. Отже, недоліки і хиби класичної транзитології, теорії модернізації сигналізують про потребу перегляду методологічної основи цих теорій.

На підставі аналізу означених вище фундаментальних підходів та можливостей їхнього зближення пропонується тлумачення ідеї як динамічної форми свідомості, що є одночасно і одним із її смислів (проблематизованим та актуалізованим), і механізмом її ототожнення з дійсністю. Механізм такого ототожнення, в основі якого лежить рефлексивна функція свідомості та принцип самоорганізації, розглядається на прикладі циклічних теорій соціо- та культурогенези:

- теорія емерджентної революції Т.Куна;

- теорія циклу соціально-політичного конструювання реальності Бергера і Лукмана;

- теорія масово-комунікаційного циклу А.Моля.

Динаміка соціальних систем тісно пов'язана з особливостями масово-комунікаційних процесів та їхньої інституційної бази. Тому значна увага в дисертації приділяється основним закономірностям, згідно з якими функціонують суспільно значущі смисли (ідеї) в системах соціально-політичного комунікування, а також новітнім тенденціям у сфері ЗМК.

Саме з розвитком мас-медіа пов'язане оформлення самостійного інституту громадської думки, що є природним середовищем для появи і розвитку суспільних ідей в сучасних умовах, поруч із традиційною для них теоретичною формою суспільної свідомості та відповідними дискурсами.

Модерне суспільство постійно продукує величезну кількість інновацій, або ж нових ідей. Їхнє оприлюднення, реферування і соціальна адаптація є однією з найважливіших соціальних функцій ЗМК. З іншого боку, розвиток медіа-технологій сприяє тому, що з універсального соціального медіатора ЗМК, за певних обставин, перетворюються на знаряддя універсальної маніпуляції, адже інформаційні засоби впливу на суспільство нині прогресуючими темпами витісняють усі інші традиційні засоби для реалізації інтересів і стратегій осіб, груп і цивілізацій. Ця тенденція несе загрозу для самого механізму суспільного самовідтворення і саморегулювання, оскільки породжує велику кількість штучних, рекламних, спекулятивних ідей, яким забезпечується монопольне становище в інформаційному просторі, та розлад системи реферування, фільтрування і патронажу перспективних ідей, що сформувалася в попередню епоху Модерну (соціокультурна таблиця А.Моля).

Функціонування медіа в політичному процесі викликає тривогу сучасних дослідників, оскільки засвідчує кризу довіри до повідомлень ЗМК, підпорядкованих приватним інтересам і політичній кон'юнктурі. Наслідком стає криза соціальної компетентності, що виражається у необхідності для більшості громадян приймати політичні та інші соціально значущі рішення в умовах неповної, або ж недостовірної поінформованості, що, у свою чергу, поглиблює адаптаційний невроз - закономірний атрибут прискорених трансформацій.

Другий підрозділ - „Фактори формування політичної нації як типу спільноти” - присвячений розгляду наявних у науковій літературі та в суспільно-політичних дискурсах сучасності тлумаченнях явища політичної нації, зокрема, їх зв'язок з теорією нації та основними концепціями соціально-політичної самоорганізації.

Суть суперечностей у цій сфері зводиться до різних визначень принципу національної єдності: як такого, що базується на спільній етнічній приналежності, або ж такого, що виникає і реалізується на основі інституту громадянства. Дана суперечність має свої історичні витоки в умовах формування національних спільнот, принципах легітимації національної ідентичності та в конкретному наповненні національної самосвідомості кожного народу історичним і культурним змістом. У своєму концептуалізованому вигляді ці суперечності відомі в теорії нації як примордіалізм і модернізм.

Перша традиція розвинулася на основі романтичного дискурсу нації, що з кінця XVIII ст. поширився у Німеччині, а згодом у Польщі, Росії та серед інтелектуальних проводів народів, що перебували у складі імперії Габсбургів. У її контексті етнос є самостійним суб'єктом світової історії, має свою історичну тяглість протягом багатьох століть і реалізовує в національній державності свою волю до самостійного існування. Відтак політична спільність формується на основі етнічної і є її вищою еволюційною формою.

Натомість модерністична концепція нації виступає з критикою уявлень примордіалістів про „одвічність” національного принципу і тлумачить наявну форму політичних спільнот і пов'язану з нею форму ідентичності як явище новітнє, тісно пов'язане з іншими феноменами суспільної організації Нового часу - індустріальним виробництвом, зростанням ролі міст, принципом народного суверенітету, ідеалами свободи, рівності громадян, правової держави, розвитком масових комунікацій, перетвореннями у сфері культури тощо. За цих умов етнічна приналежність хоча й виступає допоміжним фактором суспільної самоорганізації, але в умовах витіснення інших підстав колективної самоідентифікації (конфесійних і династичних), певною мірою абсолютизується і сакралізується. Тому її значення особливо наголошується в тих спільнотах, які, в силу різних історичних обставин, порівняно пізно стали на шлях національного самовизначення. У той же час, для тих спільнот, які проклали цей шлях у межах європейської цивілізації Нового часу, а саме - першими побудували секулярні державні утворення на основі народного суверенітету (Нідерланди, США, Англія, Франція), - етнічна складова ідентичності виступає в нерозривній єдності з політичною, що й складає сутність феномену держави-нації, відображеного у вітчизняній суспільно-науковій традиції поняттям політичної нації.

Сучасна наука активно досліджує різні аспекти національного як форми соціального і політичного. У тому числі, чимало досліджень присвячено з'ясуванню економічних, соціокультурних, інституційних, етноконфесійних передумов національного самовизначення і самоорганізації.

Більшість соціально-політичних теорій у цій сфері базується на уявленнях об'єктивного (інституційного) детермінізму та схильні розглядати суспільні процеси відірвано від активності їхнього основного учасника - спільноти як воліючого і мислячого колективного суб'єкта. Цей суб'єкт досить часто підміняється, міфологізується або розкладається на більш локальні колективні суб'єкти (класи, еліту і масу, корпорації тощо). Його дії тлумачаться в контексті проявів колективного несвідомого (психоаналіз), співвідношення сил та інтересів (конфліктологія), дії культурних матриць та інституційних шаблонів. Натомість ті форми спільнотної суб'єктності, що пов'язані зі свідомим аспектом її самоорганізації і самопроектування, зі здатністю соціуму формулювати проблему, приймати рішення, продукувати нову якість суспільних зв'язків, лишається недостатньо вивченою.

Теорія соціального конструктивізму сьогодні, поряд із структуралізмом та інституціалізмом, визначає основне категоріальне і концептуальне тло досліджень у даній сфері. Хоча вона й визначає своїм завданням відтворення механізмів проектування феноменів свідомості на суспільну дійсність як універсальну модель соціогенези, але її підкреслена увага до „структур повсякденності” суттєво обмежує дослідницькі можливості даного підходу і відповідного категоріального апарату в тому разі, коли йдеться про якісну зміну принципів самоідентифікації спільноти та індивіда, або про їх зв'язок з історичними детермінантами, чи про необхідність врахування тяглості культурних дискурсів тощо.

Специфіка дослідження впливу ідей на сучасне суспільно-політичне життя полягає в необхідності врахування нових його вимірів і форм, обумовлених глобалізацією, прискореною інформатизацією, поширенням маніпулятивних технологій у сфері суспільної свідомості, віртуалізацією основних суспільно-політичних і культурних дискурсів. Дані тенеденції є визначальними факторами процесів національного самоусвідомлення і політичної самоорганізації спільноти, що суттєво видозмінюють і наповнюють новим змістом традиційну модель націостановлення, вироблену й реалізовану в межах європейської цивілізації протягом XVIII-XX ст.

Дискусія навколо самого поняття політичної нації є, на думку автора, яскравим вираженням цих тенденцій у сфері суспільної свідомості. Залучення даного поняття у сучасний суспільно-політичний дискурс України, на думку дисертанта, має всі ознаки зародження і реалізації певної суспільної ідеї, що проходить у своєму розвитку визначені когнітивно-культурні й комунікативно-інституційні щаблі - від поняття до концепції й від теоретичної дискусії до ціннісного консенсусу та/або конфлікту ідентичностей. Очевидно, що реальний процес націостановлення супроводжується появою та розвитком не однієї, а багатьох суспільних ідей, що суттєвим чином впливають на його результативність та успішність.

Якщо ж розглядати політичну націю як форму суспільної організації, то її характеристики як типу спільноти передовсім виявляються у соціально-структурній площині. Тому автор приділяє значну увагу принципам і механізмам суспільної самоорганізації, що є універсальними, або виражають цивілізаційну специфіку європейських націй Нового часу. Ключовим поняттям тут є поняття еліти. Його залучення в дослідницьку схему дозволяє виділити суб'єкт суспільно-інтеграційної та суспільно-інноваційної діяльності та проаналізувати фактори, що впливають на успішність реалізації ним цієї функції.

Продукування елітою суспільних ідей є одним з елементів цього складного процесу, в якому спільнота усвідомлює себе як цілісність, визначає свої цілі, формулює і розв'язує ключові проблеми свого розвитку. Інші механізми - відбір ідей, їх адаптація до потреб сьогодення, зміни в формах ідентичності, інституційні перетворення та їх корекція - передбачають участь різних груп та індивідів, що суттєво різняться за рівнем соціальної компетентності, політичної заангажованості, групової консолідованості і т.ін. З метою більш коректного розрізнення соціальних функцій в процесі самоорганізації політичної нації, у дисертації проводиться термінологічне розмежування а) еліти як творчої меншості, що не має фіксованих організаційних форм і чітких статусних ознак, та б) політичного класу як спільноти, що відіграє передовсім нормоутворюючу функцію та забезпечує відтворення інститутів влади, права та колективної політичної ідентичності.

У третьому підрозділі „Методологія дослідження суспільних ідей” на основі представлених у попередніх підрозділах теоретичних підходів та висновків сформульовано основні методологічні принципи для ідентифікації суспільних ідей як об'єкта наукових досліджень та окреслено актуальні сфери і напрями таких досліджень.

Конструктивну роль суспільних ідей у процесах соціогенези і політичної самоорганізації пропонується розглядати в межах інформаційно-когнітивної парадигми сучасного суспільствознавства із застосуванням комунікативного підходу. Базовим поняттям у даному контексті є соціальна інформація - знята невизначеність (ентропія) соціальних систем. Суспільні ідеї визначено як ключовий елемент соціальних інновацій і продукт діяльності колективного інтелекту.

Процес формування політичної нації постає з цього погляду як такий, що підпорядкований універсальному імперативу самоорганізації. Різні аспекти суспільної організації - соціальна структура, параметри ідентичності, політична модель - перебувають у тісному зв'язку з динамікою змістів суспільної свідомості і взаємодіють із ними за приципом зворотного зв'язку.

Здатність узагальнювати (раціоналізувати) досвід - передумова накопичення соціальної інформації та її використання. Та оскільки йдеться про досвід колективний, то важливий висновок полягає в наступному: спільнота витворюється на основі комунікації, основним змістом якої є засвоєння соціального досвіду та вироблення на його основі інноваційних рішень.

Таким чином, суспільна ідея включена в механізми суспільної комунікації і її конкретні форми та можливості бути адекватно витлумаченою, вчасно оціненою, сприйнятою або ж відкинутою, суттєво залежать від характеристик цієї комунікації - інтенсивності, технічної інфраструктури, кондицій її основних суб'єктів, включеності у зовнішні комунікаційні мережі тощо.

Політична нація народжується в процесі політичної комунікації. Отже, характерні риси політичної нації складаються в результаті боротьби відповідних ідей, що перебувають в центрі політичних дискусій.

Якщо визначати в межах когнітивної парадигми суспільну ідею як концепт, то його розгортання відбувається в основних комунікативних дискурсах сучасності:

- дискурс ідеології (теоретичної, ціннісно-нормативної свідомості)

- дискурс стратегії (моделюючої, цілераціональної свідомості)

- дискурс культури (синтетичної, креативної свідомості)

- дискурс реклами (технологічної, масової свідомості).

Суспільні ідеї знаходять своє втілення в художньо-естетичній, релігійно-моральній, політико-інституційній, економічно-господарській та медійно-інформаційній творчості. Суб'єктами такої творчості виступають індивід, група і спільнота в цілому.

Основні щаблі чи рівні побутування суспільних ідей в напрямку від теоретичного до профанного, від жорстких концептуальних схем до підпорядкованої статистичним закономірностям і психологічним чинникам сфери масової культури окреслюються поняттями ідеології, дискурсу, громадської думки, символу й архетипу.

З методологічного боку, з'ясування проблеми “суспільної ідеї” можливе як побудова соціокультурної моделі її взаємодії з суспільно-політичною дійсністю, а результатом подібного дослідження мала б стати вичленувана логіка цієї моделі - її структурний інваріант.

Другий розділ дослідження „Розвиток політичної системи за логікою національної самоорганізації” присвячений розгляду інституційного базису суспільних трансформацій, що відбувалися в процесі формування політичної нації в Україні з моменту проголошення незалежності до подій Помаранчевої революції та реалізації конституційної реформи зразка 2004 р.

У першому підрозділі - „Логіка становлення політичних інституцій”- розглянуто основні етапи становлення політичної системи України з точки зору реалізації тих чи інших проектів суспільно-політичної самоорганізації і стратегії державного будівництва.

Політична система України успадкувала адміністративний каркас попередньої комуністичної владної вертикалі та розвивалася за логікою його адаптації до нових правил політичної конкуренції, запозичених у вигляді інституцій, понять, цінностей з практики сучасної ліберальної (західної) демократії. Результативність цього процесу знаходила вираження у актах політичного волевиявлення більшості населення (вибори депутатів Верховної Ради та Президента, референдуми, резонансні акції), а також у спробах реформування політичної системи, що мали перманентний характер протягом усього розглядуваного періоду.

Ключовим фактором розвитку політичної системи України в цей період була пряма інституційна суперечність між залишками адміністративної системи пострадянського зразка і необхідністю ліберального реформування, до якого спонукали політичний клас активність громадянського суспільства і тиск зовнішнього середовища, в яке стрімко почала інтегруватися країна. Ця суперечність призвела до суттєвих розбіжностей між декларативним рівнем суспільно-політичної риторики державного керівництва, основних політичних сил, мас-медіа, з одного боку, та реальними процесами перерозподілу сфер впливу та формування центрів прийняття рішень, які відбувалися в процесі засвоєння нових правил політичної боротьби - з іншого.

В результаті сформувалася так звана гібридна політична структура, характерними рисами якої є переважання неформальних практик та недостатньо інституціоналізованих форм політичної організації, а також симулятивне нашарування ліберальних публічних інституцій, невкорінених у соціальні й економічні структури, але тісно пов'язаних із зовнішньополітичною комунікацією.

Конкретним проявом особливостей функціонування даної моделі є феномен випереджаючої інституціоналізації, що виражав суть політичних реформ перехідного періоду. Їх характерною рисою було формування політичних інституцій (найчастіше запроваджених за допомогою законодавчого акту, або норми Конституції) ніби авансом, з розрахунком на те, що суспільство надалі формуватиме власні форми організації та політичної культури, пристосовані до тієї моделі даного інституту, яка реалізована в досвіді розвинутих демократій.

Аналіз цих спроб на прикладі, зокрема, запровадження пропорційної виборчої системи, стимулювання розвитку партійної системи, реформування інституту президентства, системи місцевого самоврядування доводить, що адаптація соціуму і політикуму до нових інституційних форм відбувається за іншою логікою. Нові норми політичної діяльності або підпорядковуються існуючим правилам корпоративної взаємодії, або з них вилучаються окремі елементи, що дозволяє ключовим акторам перетворити їх на фікцію або символічний атрибут політичного життя.

У дисертації детально простежується партійно-кланова структуризація, формування системи політичного клієнтизму в Україні та логіка політичного брендингу на прикладі розвитку політичного проекту Блоку Віктора Ющенка „Наша Україна” в період підготовки та проведення виборів 2002 року.

Продемонстровано, що посилення політичної конкуренції та засвоєння значним прошарком суспільства інституційних навичок в межах демократичної традиції призводить до поступової емансипації публічної політики та її головного арбітра - громадянського суспільства.

Другий підрозділ - „Логіка кризового етапу національного становлення” - присвячений розгляду передумов, перебігу та результатів масштабної суспільно-політичної кризи, пов'язаної з виборчою кампанією 2004 року в Україні.

У ході підготовки та проведення президентських виборів 2004 р. особливо яскраво проявилися зрілість структур громадянського суспільства і форм суспільної свідомості та політичної культури громадян України. У цей час політичний монополізм і пасивна роль електорату остаточно були зруйновані як риси самовідтворення політичної системи України. Одночасно відбулися принципові зрушення у сфері національно-державної ідентичності в бік створення цілісного, хоча й значною мірою конфліктного, національного простору громадянської і політичної взаємодії.

Ці фундаментальні зміни дозволяють нам ідентифікувати події Помаранчевої революції як точку національного самовизначення - перший самостійний прояв сформованої в Україні політичної нації. Ця нова якість спільнотної самоорганізації означає, однак, не стільки сукупність суспільно-політичних консенсусів і розв'язаних завдань, скільки створює передумови для результативного розв'язання конфлікту ідентичностей, сформування власної політичної моделі, закріплення специфічних форм політичної культури.

Суспільна дискусія навколо цих питань розгорнулася і в процесі самої виборчої кампанії-2004, і триває по її завершенні. Про успішність інтелектуального і морального пошуку в цьому напрямку можна судити за тими основними суспільними проектами, які в ході підготовки до кризи і під час неї висунули основні актори вітчизняної політики. У дисертації проаналізовано основні три з них - проект „політичної реформи”, проект „політичних технологій” і проект „політичної нації”.