Суспільні ідеї як чинник формування політичної нації

Недостатня розвинутість усіх трьох варіантів суспільно-інноваційного розвитку, брак їхнього інтелектуального забезпечення та суспільного резонансу свідчать, на думку автора, про те, що історичний виклик (у розумінні А.Тойнбі) не отримав поки що адекватної відповіді. Проблема, що призвела до кризи - розмежування еліти (політичного класу) і маси (громадянського суспільства) - збереглася. Політичний клас обмежився імітацією тих змін, яких вимагала від нього маса. Ці зміни мали стосуватися сфери пріоритетів, цінностей і принципів політичної діяльності, у першу чергу, а також сфери норм, інституцій і технологій влади - в другу.

Причини, чому цього не сталося, можуть бути виявлені шляхом аналізу змісту і структури тих суспільних комунікацій, якими послуговувалися в умовах кризи її учасники. Структура ця характеризується дуже слабкою мірою цілісності і залежністю від зовнішніх каналів, якими окремі суб'єкти політичного процесу в Україні сполучені з іноземними або транснаціональними комунікативними середовищами. За цих умов ідейна складова політичної комунікації є недостатньо розвинутою. Вона не має змістовної цілісності і недостатньо технологічна, щоб оперативно змінювати свій “порядок денний”, співмірно а) з масштабами національної комунікації; б) з цивілізаційним контекстом і його динамікою.

Як форма подолання цих конструктивних недоліків системи інтелектуального забезпечення національного розвитку сформувався попит на специфічну імітаційну активність еліти, покликану закамуфлювати групові інтереси, створити віртуальні сюжети і вдавані цінності, що беруться переважно з „архіву” минулого, або запозичуються з універсального цивілізаційного „банку” ідей, понять і брендів та нав'язуються масовій свідомості за допомогою інформаційних технологій.

У третьому підрозділі - „Логіка політичного реформування” - здійснено детальний аналіз одного з ключових проектів суспільного реформування, пов'язаного з завершальним етапом становлення інституційного і політико-культурного базису української політичної нації - проекту політичної реформи періоду 2000-2006 рр.

Даний проект, що виник в умовах консолідації правлячого режиму 1999-2000 рр., а практичної реалізації набув уже в умовах кризи 2004 року, досить повно й ілюстративно відображає основні тенденції у взаємодії сфери суспільних ідей і реалій політичного процесу в сучасних умовах. Зокрема, у тому вигляді, в якому він був реалізований змінами до Конституції від 8 грудня 2004 р., проект політичної реформи є прикладом поєднання прихованих групових мотивацій і спроби маніпулювання „правилами гри” в процесі самої „гри”. Політична риторика й ідеологічне обґрунтування основних ініціаторів цієї реформи є, крім того, промовистою ілюстрацією до закономірностей функціонування сфери суспільної свідомості в умовах своєрідного „зустрічного” транзиту системи суспільних цінностей і системи політичних інститутів. У роботі проаналізовано репрезентацію ідеї політреформи у суспільній свідомості за її трьома основними модусами: гасло реформи; ідея реформи; проект реформи.

Аналіз розвитку політичної системи в Україні в ситуації до виборів 2004 р. і після них дозволяє виявити своєрідну логіку кризи - закономірність її виникнення, колізії її перебігу, наслідки і результати її розв'язання. Криза 2004-2006 рр. позначена переходом від президентської до парламентської моделі правління в державі, у чому відображені нові засади конкуренції і досягнення компромісу правлячих груп, а також переходом від адміністративних механізмів маніпулювання в сфері суспільної комунікації (технології влади) до змістовних маніпулятивних схем (технології політичної моди і реклами).

Четвертий підрозділ - „Логіка особистісної самореалізації” - присвячений проблемі особистої реалізації в контексті суспільно-політичних змін, пов'язаних зі становленням нової системи суспільних зв'язків та політичної самоорганізації спільноти.

Основоположні риси політичної культури даної спільноти у своєму концентрованому вигляді виявляють себе у феноменах особистої самореалізації в сфері політики. Зв'язок між індивідуальною суб'єктністю та приналежністю до спільноти-суб'єкта є одним з фундаментальних механізмів суспільного розвитку.

Форми участі в політичному житті, фактори особистого успіху, необхідні адаптаційні моделі, які „спрацьовують” природньо, або залучаються як елемент політичних технологій - усе це відображає загальну логіку політичного процесу та реальні пріоритети політичної діяльності. З'ясування останніх особливо важливо в контексті вивчення впливу суспільних ідей на мотивацію та зміст цієї діяльності в конкретних умовах.

Предметом спеціальних досліжень стали форми і технології політичної емансипації вихідців з підприємницького середовища, що стало визначальним фактором політичного життя в Україні протягом 1998-2006 рр.

Свої ключові ідеї та цінності соціум традиційно проектує на образ національного лідера. Становлення цього феномену в умовах суспільно-політичної кризи та утвердження нації в якості колективного суб'єкта політики здійснено на прикладі генези політичного іміджу В.Ющенка - лідера блоку „Наша Україна” і кандидата в президенти 2004 р.

У третьому розділі дисертації „Суспільна комунікація в умовах формування політичної нації” розглянуто змістовні особливості суспільної комунікації в умовах формування політичної нації. Зокрема, проаналізовано основні комунікативні дискурси, в яких переважно виникали і обговорювалися нові суспільні ідеї.

Перший підрозділ - „Ідейні чинники формування сучасних українських суспільно-політичних дискурсів” - висвітлює фактори обумовленості основних суспільно-політичних дискурсів тими формами соціалізації і політичної участі громадян, які були успадковані ними від попередньої системи суспільних відносин та набуті в ході соціокультурних, політико-структурних та свідомісних змін.

Прикметними рисами політичної культури посткомунізму є її транзитивний характер (усвідомлення наявного стану як тимчасово невизначеного - перехідного); синдром закритого суспільства (Р.Ривкіна), себто нетранспарентність суспільства для себе самого; адаптаційний невроз та як його наслідок - схильність до повернення в архаїчніші, примітивніші стани колективної та індивідуальної психіки, зниження рівня соціалізованості потреб, мотивацій тощо. Відповідно, основні політичні й культурні месиджі будуються в такому суспільстві або шляхом відтворення даної тенденції в гаслах, символах, артефактах, або на контрасті з ними - всупереч панівним тенденціям.

Специфічною формою соціальної адаптації до нових умов і вимірів суспільного життя є поширення таких явищ, як екстремізм та радикалізм, зокрема, у політичній сфері. Дослідження їх основних форм та тенденцій в умовах українського політичного процесу дозволяє зробити наступні висновки. Мотивом для зростання радикальних настроїв часто є уявлення про незавершеність певних суспільно-політичних проектів - від комуністичного до націоналістичного. В основі сучасних форм екстремізму лежать постмодерні соціокультурні практики, на яких значною мірою сформовано свідомість і політичну культуру нового покоління.

У другому підрозділі - „Дискурс політичних ідеологій” - визначено головні тенденції розвитку політичних ідеологій як форм суспільного проектування, політичної мотивації і мобілізації електорату в умовах сучасної України.

Ідеологічний дискурс традиційно вважається визначальним для ідентифікації політичних суб'єктів. На підставі проведених досліджень змісту виборчих програм та агітаційних матеріалів, а також даних спеціального соціологічного опитування обґрунтовується теза про те, що роль ідеологій, якими послуговувалися в своєму розвитку суспільства періоду модерну (індустріальна епоха), в нових умовах постмодерну (інформаційна епоха) належить вже переважно іншій формі легітимації соціального знання і дії - стратегіям. Цей універсальний регулятив взаємодій у мережевому суспільстві (М.Кастельс) спирається на певний консенсус щодо основних цінностей і пріоритетів розвитку, досягнутий західною цивілізацією та поширений нею на більшу частину людства. Їх смисловий горизонт виражається в поняттях успіху, домінування, споживчих кондицій, конкурентоспроможності та базується на принципах цілераціональної діяльності (М.Вебер). Інші ж суспільні цілі і завдання, що апелюють, наприклад, до категорій істини, справедливості, величі, слави, духовності, які традиційно лежали в основі ідеологічних і культурних наративів минулого, опиняються в підпорядкованому становищі й інструментально використовуються як засіб конкурентної політичної боротьби.

Промовистим прикладом такої релятивізації цінностей і маргіналізації ідейних дискурсів є використання специфічних смислових конструктів - ідеологем - у виборчій агітації. Їхні довільні комбінації втілюються у еклектичності програмних положень політичних сил, мінливості або невизначеності їхнього ідеологічного забарвлення. Прикметно, що така політична поведінка є в сучасних умовах значно успішнішою, ніж послідовне слідування певній доктрині чи системі цінностей. Це означає, що ідеологічна амбівалентність відповідає рецептивній орієнтації більшості членів суспільства, чия свідомість підпорядкована мас-медійним ефектам статистичної інформації (А.Моль), мозаїчності й ефемерності смислів (М.Кастельс), що ними оперує масова свідомість.

Натомість невизначеність стратегічна, що виражається у відсутності чіткого розуміння перспектив і цілей суспільного розвитку, сприймається суспільством вкрай негативно і призводить до різкого зниження легітимності інститутів влади та політичної діяльності як такої.

Третій підрозділ „Дискурс національної стратегії” присвячено розгляду основних стратегічних курсів, які були проголошені або реалізовані в Україні в період становлення державності, з точки зору їхньої інноваційності та розв'язання основних інституційних суперечностей, описаних у другому розділі праці. Окреслено змістовні риси альтернативних моделей, що в тій чи іншій формі пропонувалися суспільству: етатистська і ліберальна. Розглянуто можливості реалізації „серединного” курсу політико-економічної конвергенції, згідно з яким передбачалося б розділення сфер суспільного життя на певні сектори і „оазиси”, в яких діяли б відмінні ініституційні моделі.

Пробудження активності громадянського суспільства та атмосфера суспільної ейфорії періоду Помаранчевої революції уможливили появу нового суспільного проекту - стратегії національного прориву, що передбачав би своєрідний „квантовий стрибок” у розвитку суспільної свідомості та політичних інститутів, а своїм кумулятивним ефектом мав би, серед іншого, спричинити значні успіхи України в економічній і зовнішньополітичній сфері.

Ці та деякі інші суспільні ідеї (ідея світової нації, ідея федералізму, ідея національної єдності, залучення молодого покоління до управління країною та ін.), що розроблялися і пропонувалися соціуму гуманітарною і технічною інтелігенцією, згодом були запозичені в своїх окремих елементах політичними силами і використані з технологічною метою в конкурентній боротьбі. Цей досвід доводить, що передумовою успішності суспільного самоусвідомлення і самопроектування є розвиток комунікативних мереж соціуму та звільнення їх від контролю з боку структур влади та будь-яких форм монополізму в інтелектуальній сфері.

Іншою важливою умовою є наявність заангажованих в інтереси даної спільноти суб'єктів інтелектуальної творчості, що наділені належною мірою компетентності й незалежності. Обидва аспекти окреслюють орієнтири комунікативної стратегії, що має лежати в основі національного розвитку і колективної самореалізації в умовах сучасної цивілізації.

У третьому підрозділі - „Дискурс національної ідентичності” - визначено основні перешкоди на шляху формування спільної ідентичності громадян України, дано визначення національної ідеї як форми суспільної свідомості, а також запропоновано орієнтири і заходи щодо оптимізації процесів національного самоусвідомленя в умовах сучасної України.

Феномен національної ідентичності, в політико-культурному розумінні, покликаний розв'язати проблему колективної суб'єктності спільноти.

Серед факторів, які суттєво впливають на культурно-історичну самоідентифікацію соціальних індивідів в Україні, виділено наступні:

- елементи традиційної української етнокультурної ідентичності;

- імперська російська культурна традиція;

- ідеологічна й психологічна спадщина комунізму;

- наслідки ліберальної вестернізації.

Аналіз показує, що комбінація цих факторів у різних пропорціях дозволяє змоделювати практично кожний випадок конкретної індивідуальної і групової ідентичності в умовах сучасної України.

Предметом подальших досліджень є динаміка цих співвідношень, тенденції їхнього розвитку і можливості мутацій, трансформацій і синтезу. Таке дослідження здійснено шляхом соціального експерименту - проведення акції громадянської солідарності „Добра воля - 2004”. Її суть - ініціатива щодо виходу до дня незалежності України усіх мас-медіа в державі українською мовою. За реакцією на цю ініціативу з боку редакцій газет, радіо, телевізійних компаній, а також волонтерів-перекладачів з усіх регіонів, автор робить висновки щодо перспектив формування цілісної національно-культурної ідентичності в Україні та її можливого змістовного наповнення.

Результати акції, проведеної якраз напередодні активної фази виборчої кампанії 2004 року, доводять, що ескалація конфлікту ідентичностей, розгорнута в період Помаранчевої революції і в наступний період войовничої регіоналізації, була далеко не єдино можливим варіантом розвитку подій. Можна впевнено стверджувати, що регіональний розкол став в Україні результатом свідомих провокацій і застосування брудних політичних технологій, а не виник внаслідок природної еволюції культурно-політичних трендів. З іншого боку, хід акції засвідчив, що національний інформаційний простір розбитий на вузькі сектори, між якими практично відсутні контакти, а є лише взаємна ненависть і стресогенна міфотворчість.

Логіка деградації і розпаду соціальних структур пов'язана передовсім з неспроможністю творчої меншості (еліти) сформулювати орієнтири висхідного розвитку спільноти та акумулювати моральні й інтелектуальні ресурси для підтримки цих орієнтирів у полі зору масової аудиторії, зокрема, в умовах гострого ідеологічного протистояння чи інформаційно-психологічної агресії. Сукупність цих орієнтирів організовується навколо певного центрального смислу національної самосвідомості, що в більшості досліджень на цю тему визначається як національна ідея.

У дисертації розглянуто еволюцію цього поняття у вітчизняному науковому і громадсько-політичному дискурсах. Приклади використання його в умовах політичної боротьби та з метою визначення стратегії національно-державного розвитку доводять, що під поняттям національної ідеї більшість комунікаторів розуміють певну модель націостановлення, успадковану від попереднього періоду національного руху та запозичену з практики деяких інших пострадянських країн. Суть цієї моделі зводилася до історико-культурної реконструкції основних складників етнічної ідентичності (мови, традиційної культури, пантеону героїв і геніїв, символіки) як запоруки цілісності традиції й органічності національного поступу.

Неповна адекватність даної моделі конкретним культурно-цивілізаційним умовам, у яких відбувається формування української політичної нації сьогодні, спонукає до внесення певних коректив у розуміння національної ідеї, найперше, її адептами всередині політичного класу та творчої меншості (еліти). Йдеться про повніше врахування інноваційної природи будь-якої суспільної ідеї, мета якої завжди полягає у створенні нових суспільних форм, адекватних тій унікальній ситуації, в якій формується чи відновлюється кожна спільнота. Застосування такого підходу, означеного в дослідженні як принцип актуальності (філософія тут-і-тепер), дозволяє оцінити саме поняття політичної нації як перспективний політико-культурний орієнтир, здатний виступити центром консолідації творчих сил і колективного інтелекту спільноти, що й відповідає функції національної ідеї в структурі суспільної свідомості.

У широкому розумінні здійснена національна ідея постає вже не просто окремим поняттям чи сукупністю смислів, а виступає вже як принцип єдності інтерпретацій (співпадіння культурних кодів), що спрямовує всі акти комунікативної взаємодії у річище порозуміння і спільної цілеспрямованої діяльності.

Висновки

У дисертаційній роботі здійснено науковий аналіз процесів формування суспільних ідей в ході становлення української політичної нації. На основі здійсненого дослідження виявлено механізми і закономірності впливу суспільних ідей на формування чинників соціально-політичної інтеграції - єдиної ідентичності, цілісної політичної системи, світоглядних і політико-культурних особливостей нації, її ціннісних і стратегічних пріоритетів.

У тій моделі націостановлення, що окреслюється сучасними уявленнями про інституційні та культурні передумови формування суспільно-політичного цілого, відчутно бракує врахування одного чинника. А саме - того, що спонукає спільноту творити нові інституції, закладати нові традиції, утверджувати нові цінності, набувати, зрештою, нової ідентичності. Незрозуміло також, яким чином формується змістовне наповнення цих феноменів та їхня специфіка, що вирізняє дану спільноту з кола інших, що належать до того самого типу. У цій ділянці суспільствознавчих студій бракує універсальних концептів і детально розроблених підходів до інтерпретації явищ політичної культури, ідеології.

Автор пропонує розв'язання цієї важливої наукової проблеми через обґрунтування і концептуальну розробку поняття суспільної ідеї та вивчення її впливу на суспільну дійсність. З цією метою здійснюється аналіз суспільно-політичних процесів та дискурсів в Україні в період між здобуттям незалежності і подіями Помаранчевої революції, протягом якого, згідно з авторською гіпотезою, відбулося оформлення основних ціннісних, соціокультурних, структурних та політико-правових (інституційних) характеристик української політичної нації.

Внаслідок проведення наукового дослідження отримано наступні результати, врахування яких дозволить ефективніше здійснювати суспільну комунікацію, зокрема, використовувати засоби інформаційного та ідеологічного впливу (т.зв. концептуальної влади) з метою утвердження спільної ідентичності та політичної консолідації українського народу:

1. Виявлено суттєві характеристики суспільних ідей як фактору суспільного розвитку: а) суспільна дійсність не відображається в суспільних ідеях, і не підпорядкована їм у сенсі телеології, а твориться в процесі розгортання цих ідей; б) становлення ідей відбувається одночасно із становленням інституцій і практик; в) ідея не є „планом” чи „взірцем”, за яким трансформується дійсність, а своєрідною точкою опори - тим „зовнішнім”, у взаємодії з яким дійсність набуває динаміки і змістовності; г) розвиток ідеї - це перехід від локальніших проблем до загальніших - через розширення комунікації, інтенсифікацію процесів узгодження інтересів, стратегій, уявлень, через обговорення й апробацію соціальних інновацій та ініціатив.

Доведено, що суспільні ідеї виступають тими моделями дійсності, які спонукають соціальних акторів (еліту, масу, корпоратизовані групи і окремі особистості) до активності й таким чином формують реальний стан інституційної та політико-культурної взаємодії.

2. Встановлено, що політична нація виникає внаслідок сукупності суспільних інновацій, частина з яких утворюють універсальний (загальноцивілізаційний) алгоритм суспільної самоорганізації даного типу спільноти, а частина належать до специфічного досвіду даної спільноти і відображають особливості подолання нею тих перешкод, з якими дане національно-політичне утворення зіткнулося в процесі свого становлення.

Формування української політичної нації, започатковане проголошенням незалежності України, надалі втілюється в утвердженні державного суверенітету, формуванні політичної системи, громадянської ідентичності, власної політичної культури та сукупності ідеологічних настанов і політичних преференцій громадян. Специфіка політичної нації нерозривно пов'язана з її цивілізаційною приналежністю та мірою включеності в глобальні трансформаційні процеси сучасності.

3. Визначено основні ідеологічні, інституційні та ситуативні передумови формування спільної національної ідентичності в Україні на основі політичного самовизначення народу. Дане самовизначення відбувається у формі колективного вибору членів спільноти на користь однієї з суспільно значущих альтернатив національного розвитку. Ключову роль для формування української політичної нації мають суперечності між етатизмом і капіталізмом, що у розумінні М.Кастельса виступають альтернативними формами суспільної організації, які надають переваги в розподілі надлишкового суспільного продукту групам адміністративного або ж економічного панування. Інший важливий вибір у сфері суспільних пріоритетів пролягає між прийняттям етнокультурної форми національної самоідентифікації та її запереченням. Уточнено визначення поняття національної ідеї. Національна ідея визначена: а) як центральний смисл суспільної комунікації, б) як алгоритм колективної самореалізації та в) як принцип єдності інтерпретацій (співпадіння кодів тлумачення дійсності) в межах політико-культурної цілості.

Запропоновано розуміння ідеї політичної нації як проекту побудови нової спільноти українців з властивими їй індивідуальними рисами та власним алгоритмом самореалізації, що включає механізм інституційної розбудови, а також світоглядний базис національної самосвідомості (ідентичності).

4. Визначено, що політична культура сучасної України сформована під визначальним впливом протистояння двох головних інституцій - а) державницької (ієрархічної, феодальної, шантажистської, закритої, мілітарної), успадкованої на психологічному і нормативному рівні від комуністичного ладу, та б) ліберальної (відкритої, правової, капіталістичної, громадянської), запозиченої в посткомуністичний період у вигляді понять і концепцій, офіційних дискурсів та розрізнених інституцій. На основі аналізу їх взаємодії зроблено висновок про невідповідність між трьома рівнями суспільної організації: соціальною структурою, інституційною розбудовою і системою суспільних уявлень, що продукується політичним класом і проектується ним на суспільне життя.

Виявлено ознаки „занепадаючого суспільства” (А.Тойнбі) в політико-культурній дійсності сучасної України та зроблено висновок про характер і генезис тих суспільно-політичних реалій, що деградують і розпадаються: їх визначено як пострадянське суспільство.

5. Встановлено, що визначальним фактором успішності і вибору напряму трансформацій виступають характеристики тієї суспільної комунікації, що була організована навколо актуальних суспільних ідей.

Виявлено, що вагомим фактором становлення політичної нації як комунікативної спільноти є масштаб і конфігурація тих комунікативних мереж, в яких це становлення осмислюється і спрямовується за допомогою певних ідей (інновацій). Цей показник є також визначальним для характеристики суб'єктів даної комунікації в широкому діапазоні їх інтелектуально-моральної заангажованості - від універсального до локально-побутового вимірів. Інша важлива структурно-комунікативна характеристика національного політичного процесу - його відкритість зовнішнім впливам. Інструментами цього впливу є різноманітні ресурси, у т.ч., інформаційні й концептуальні, використання яких має особливо масштабні наслідки в умовах монополізму в мас-медійній сфері.

6. Встановлено, що становлення політичного класу протягом перехідного періоду в Україні супроводжувалося зростанням його корпоративності, закритості та пов'язане з удосконаленням технологій соціального маніпулювання, що мали забезпечити привілейований статус і гарантії закритості даної верстви. Такий шлях закономірно призводить до суспільно-політичних криз, позначених різким зниженням легітимності влади, втратою керованості державними інституціями і викликом національній ідентичності, що перебуває у стадії формування. Вихід з кризи за цих умов відбувається, найчастіше, за рахунок утвердження нових механізмів корпоративного самовідтворення політичного класу та переходу до нових технологій у сфері суспільних комунікацій.

Важливою передумовою такого розвитку подій стала прогресуюча соціальна некомпетентність мас, що, на думку деяких дослідників (У.Еко, М.Кастельс), є атрибутом і провідною тенденцією розвитку сучасної цивілізації.

7. Окреслено алгоритм розвитку політичної системи у напрямку деградації основних механізмів забезпечення її легітимності та ефективності. Цей алгоритм включає в себе: а) зовнішній вплив, метою якого є задоволення чужих національних (чи транснаціональних корпоративних) інтересів; б) конкурентну боротьбу внутрішніх квазіелітарних угруповань, з використанням зовнішніх (запозичених) ресурсів; в) імітацію політичної комунікації як засобу вирішення внутрішньонаціональних завдань і досягнення національних цілей; г) тотальну недовіру населення до змісту цієї комунікації і до її інституційних форм; д) політичні реформи, спрямовані на підвищення закритості політичного класу і його унезалежнення від волевиявлення мас; є) розпад інституційної тканини і соціальної структури на локальні групи, що формуються і функціонують за архаїчними уявленнями і нормами та досить хаотично взаємодіють між собою, переважно в конфліктному режимі.

Сформульовано основні умови успішного політичного націостановлення, а саме: 1) подолання руйнівних стереотипів і елементів зацикленості в національній свідомості та колективній психології; 2) формування інституційної бази політичного самоуправління та саморегулювання; 3) активізація колективного інтелекту нації та спрямування його зусиль на відновлення зв'язку з дійсністю (адекватності), і на його основі - продукування суспільних інновацій.

8. Встановлено, що основні механізми і моделі особистісної самореалізації в умовах суспільних трансформацій в Україні, пов'язані як із загальноцивілізаційними тенденціями і процесами у сфері персональної ідентичності, так і з особливостями вітчизняної політичної культури та умовами формування нової колективної ідентичності (усвідомлення приналежності до української політичної нації). Суперечність між моделями досягнення колективного та індивідуального успіху визначено як ключову проблему суспільної свідомості і соціальної психології, що пов'язана з загальною логікою розпаду (деградації) легальних інституцій, як успадкованих від попереднього періоду, так і запозичених в процесі лібералізації.

Виявлено закономірності формування політичних іміджів та встановлено їхній зв'язок з базовими характеристиками політичної системи. Зростання ролі особистісного фактора в українській політиці, що відзначається багатьма оглядачами як провідна тенденція сучасного періоду, відбувалося у безпосередньому зв'язку з процесами політичної структуризації, деідеологізації, поширенням масовокомунікаційних технологій.

9. Розгляд причин і соціально-політичних наслідків системної кризи 2004 року, що стала відома у світі як Помаранчева революція, дозволяє тлумачити сукупність пов'язаних з президентською виборчої кампанією і масовими акціями громадського спротиву явищ у контексті масштабного цивілізаційно-історичного виклику, перед яким опинився політичний клас і громадянське суспільство України на початку ХХІ століття. Дана криза цілком відповідає класичній колізії історичного виклику і відповіді (А.Тойнбі), а її розвиток і наслідки за цією інтерпретаційною схемою можуть бути визначені як неадекватна відповідь. Момент системної кризи був використаний для чергового перерозподілу переваг в межах вузької корпорації представників політичного класу.

Суспільство, яке внаслідок кризи не виходить на якісно новий рівень самоорганізації, опиняється в полоні певного роду соціально-інституційної зацикленості, що чітко спостерігається в посткризових умовах. Водночас даний кризовий момент є точкою відліку для формування в Україні специфічного інституційного дизайну і визначає зміст основних суспільно-політичних дискурсів в найближчій історичній перспективі, а відтак може бути визначений і як точка національного політичного самовизначення.

Список опублікованих праць

1. Розумний М. Ідея і нація в інформаційну епоху. - Харків: Майдан, 2006. - 340с.

2. Розумний М. Українська ідея на тлі цивілізації. - К.: Либідь, 2001. - 288с.

3. Розумний М.М. Соціальний інтелект і його динаміка // Життєдіяльність людини: філософський аналіз / За ред. В.С. Крисаченка. - К.: Інститут філософії НАН України, 1999. - с.127-138.

4. Розумний М.М. Екстремізм і радикалізм у смисловому полі української політики // Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За ред. В.С. Крисаченка. - К.: НІСД, 2003. -с.521-529.

5. Розумний М. Світове українство як фактор національної стратегії // Український соціум / За ред. В.С. Крисаченка. - К.: Знання України, 2005. - с.308-331.

6. Розумний М. Суспільні ідеї як чинник націотворення // Український соціум / За ред. В.С. Крисаченка. - К.: Знання України, 2005. - с.402-419.

7. Розумний М., Черленяк І. Вибори-2006 та актуальні тенденції розвитку політичної системи України // Україна: Стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки - 2006: Монографія / За ред. О.С. Власюка. - К.: НІСД, 2006. - С.17-26.

8. Розумний М., Сахаренко О. Новий парламент - особливості структури і персонального складу // Україна: Стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки - 2006: Монографія / За ред. О.С. Власюка. - К.: НІСД, 2006. - С.40-45.

9. Розумний М.М. Система ЗАНІ в інтелектуальному житті України // Наука і суспільство. - 1993. - №7-8. - с.13-17.

10. Розумний М. Відродження: нації чи еліти? // Сучасність. - 1993. - №10. - с.94-99.

11. Розумний М.М. Українська ідея на тлі цивілізації (генеза явища) // Генеза. - 1997. - №1. - с.14-43.

13. Розумний М. Без ідеї // Сучасність. - 1998. - №2. - с.84-87.

14. Розумний М. Партійний вибір України // Сучасність. - 1998. - №6. - с.34-66.

15. Розумний М. Вибір сучасності // Сучасність. - 1998. - №7-8. - с.61-65.

16. Розумний М. Покоління національної контрреволюції // Сучасність. - 1999. - №4. - с.60-64.

17. Розумний М.М. Стратегії націостановлення // Українська національна ідея: реалії та перспективи становлення. - 1999. - Випуск 1. - с.77-83.

18. Розумний М.М. Криза ідеологій у дзеркалі парламентських виборів 1998 року // Публіцистика і політика. Збірник наукових праць. - Випуск 2. - К., 2001. - с.16-25.

19. Розумний М.М. Соціальна некомпетентність та шляхи її подолання // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - 2004. - Вип. 5. - с.210-215.

20. Розумний М.М. Суспільна ідея як форма свідомості // Нова парадигма.- 2003. - Випуск 34. - с.69-76.

21. Розумний М.М. Ідея в культурі // Нова парадигма.- 2004. - Випуск 37. - с.26-32.

22. Розумний М.М. Суспільні ідеї та сучасні механізми комунікації // Політичний менеджмент. - 2004. - №6. - с.32-37.

23. Розумний М.М. Політичний феномен блоку Віктора Ющенка “Наша Україна” // Вісник Київського національного університету ім. Т.Шевченка. Філософія, політологія. - 2004. - №70-72. - с.105-108.

24. Розумний М.М. Політична структуризація українського суспільства // Вісник Київського національного університету ім. Т.Шевченка. Філософія, політологія. - 2005. - №73-75. - с.54-57.

25. Розумний М.М. Ідея і нація // Вісник Київського національного університету ім. Т.Шевченка. Журналістика. - 2005. - №13. - с.10-13.

26. Розумний М.М. Український персоналізм як фактор політичної культури // Політичний менеджмент. - 2005. - №3. - с.91-99.

27. Розумний М.М. Україна: колективний інтелект та шляхи його реалізації // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - 2005. - Вип. 7. - с.94-100.

28. Розумний М.М. Брудні витоки Едемської ріки. Результати парламентських виборів і становлення політичної системи // Віче. - 2006. - №15-16. - с.34-37.

29. Розумний М.М. Виборча кампанія 2004 - точка національного самовизначення // Віче. - 2006. - №23-24. - с.22-24.

30. Розумний М.М. Соціальна некомпетентність у сучасному світі та шляхи її подолання // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2006. - Випуск 61 (Частина ІІ). - с.36-40.

31. Розумний М.М. Екстремізм і радикалізм як фактори розвитку політичної системи // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2006. - Випуск 62 (Частина ІІ). - с.77-83.

32. Розумний М.М. Структурна основа і динаміка сучасного політичного іміджу // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2007. - Випуск 64 (Частина І). - с.79-84.

33. Розумний М.М. Фактори сучасної національної самоідентифікації українців // Політичний менеджмент - 2007. - №1 (22). - с.93-99.

34. Розумний М.М. “Добра Воля” - соціальний експеримент у сфері ідентичності // Нова парадигма. - 2007. - Випуск 61. - с.133-141.

Размещено на Allbest.ru