Патріотизм та національна ідея у становленні сучасної держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. НАЦІОНАЛІЗМ ЯК ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА. СКЛАДОВІ ТА СУПУТНІ ЯВИЩА НАЦІОНАЛІЗМУ

1.1 Націоналізм як ідеологія

1.2 Патріотизм та його суспільне значення

1.3 Взаємозв'язок націоналізму, патріотизму та національної ідеї

РОЗДІЛ ІІ. НАЦІОНАЛІЗМ І НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ У ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА ТА ДЕРЖАВИ

2.1 Роль націоналізму у процесі державотворення

2.2 Значення національної ідеї у становленні сучасної держави

2.3 Висвітлення націоналістичних ідей, рухів і напрямів в українських засобах масової інформації

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Національна ідея та патріотизм пов'язані з усіма сферами соціального буття: з політикою, економікою, правом, освітою, релігією, мораллю тощо. Ці феномени відображають зв'язок людини з певними атрибутами її існування - спільнотами, соціальними інститутами: патріотизм - з місцем народження, проживання, певною державою, національна ідея - з нацією. Власне існування та розвиток держави та патріотизму, так само, як і нації без національної ідеї - неможливе. Ось чому розвиток держави та нації, їх трансформація впродовж людської історії завжди гостро актуалізує соціальні феномени патріотизму та національної ідеї.

В момент трансформації імперій у національні держави та глобалізації сучасного світу патріотизм та національна ідея постійно змінюються, наповнюючись новим змістом, який адекватний історичним реаліям, особливостям духовно-світоглядного, економічного, політико-правового розвитку, вимогам часу. Патріотизм набуває нових рис, інколи трансформуючись під впливом нових умов у націоналізм, регіоналізм, космополітизм, об'єктивно породжуючи ряд питань існування конкретного соціуму. Національна ж ідея як феномен, що своїм змістом покликаний відтворювати найрізноманітніші виміри буття соціуму, сформульовані єдиним, цілісним чинником у вигляді фундаментальної мети існування конкретної нації, в сучасних, за своєю суттю багатонаціональних суспільствах не завжди адекватно реагує на виклики часу. Звідси - очевидна актуалізованість патріотизму та національної ідеї.

Метою дослідження є вивчення взаємозв'язку патріотизму, націоналізму та національної ідеї як фундаментального чинника становлення сучасної держави.

Основними завданнями є:

- дослідження націоналізму як політичної ідеології;

- визначення сутності патріотизму та національної ідеї, виявлення їх структурних елементів та функцій;

- виявлення суспільного значення патріотизму;

- розкриття взаємозв'язку патріотизму та національної ідеї як закономірності у становленні та розвитку сучасної держави;

- визначення ролі націоналізму у процесі державотворення;

- дослідити думку громадян і засобів масової інформації щодо націоналістичних рухів, партій, поглядів.

Об'єктом дослідження виступає становлення сучасної держави.

Предметом дослідження є взаємозв'язок націоналізму, патріотизму та національної ідеї в процесі становлення сучасної держави.

Методологія дослідження. Серед базових принципів дослідження слід виділити: принципи об'єктивності, історизму, системності, загального зв'язку та розвитку. Для вирішення поставлених завдань і досягнення мети дослідження у курсовій роботі використані методи аналізу та синтезу, системний підхід.

Дана курсова робота складається з вступу, двох розділів (розділ І. Націоналізм як політична доктрина. Складові та супутні явища націоналізму; розділ ІІ. Націоналізм і національна ідея у житті суспільства та держави), висновків та списку використаної літератури. Кожен з розділів має по три підрозділи.

націоналізм патріотизм державотворення

РОЗДІЛ І. НАЦІОНАЛІЗМ ЯК ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА. СКЛАДОВІ ТА СУПУТНІ ЯВИЩА НАЦІОНАЛІЗМУ

1.1 Націоналізм як ідеологія

Якщо ідеологія - це загальний спосіб мислення, що має основоположне значення для політики, тоді націоналізм є ідеологією, більше того, найпотужнішою ідеологією світу. Як спосіб мислення націоналізм у витлумаченні історичного розвитку та в аналізі сучасної політики зосереджує увагу на ролі нації, а також зазвичай наголошує на тому, що визначальним критерієм класифікації людських істот є «національний характер». Як безумовну даність націоналізм висуває тезу про те, що кожна людина може мати лише одну національність й одне громадянство, що є вихідним пунктом її самоідентифікації та лояльності. Це означає, що люди мають сприймати себе насамперед як складову народу, а не якогось вужчого, закритого чи нетривкого угруповання, а також бути готовими пожертвувати будь-чим задля захисту і задоволення інтересів народу незалежно від того, чого це буде коштувати з огляду на інші інтереси [14, c. 22].

Націоналізм органічно випливає з вимоги кожної нації бути організованою в суверенну державу. Більшість дослідників беззаперечно пов'язують його з такою вимогою. Геллнер пише: «Націоналізм - це передовсім політичний принцип, за яким політична одиниця має збігатися з національною одиницею . Національне почуття - це почуття гніву від порушення цього принципу або ж почуття задоволення від його додержання. Націоналістичний рух приводиться в дію саме такими почуттями» [10, c. 56]. Це означає (як визнає сам Геллнер), що кожен націоналістичний рух має бути сепаратистським, якщо народ, котрий його породив, перебуває в межах кордонів якоїсь більшої країни, і мусить прагнути прискіпливішого перегляду кордонів у тому разі, якщо представники одного народу компактно проживають на території двох або більше держав.

Ставлячи в центр уваги нашого аналізу націоналізму твердження про найвище значення нації, ми можемо залишати вимоги щодо надання в перспективі політичної автономії та незалежності як засіб досягнення націоналістичної мети щодо втілення в життя спільних культурних та матеріальних інтересів людей однієї національності. Незалежна держава зазвичай сприймається як засіб, який максимально посилює позиції представників національної спільноти, проте з економічної точки зору незалежність може коштувати надто дорого. Націоналістичний рух, який ставить перед собою завдання домогтися високого рівня політичної автономії (включно з контролем за системою освіти та культурною сферою) в поєднанні з економічними поступками з боку решти країни одному з її регіонів, через це не перестає бути націоналістичним рухом. Думка про те, що націоналістичний рух зобов'язаний вимагати державної незалежності, нав'язується реальному життю науковцем, який сприймає своє твердження за аксіому: «Єдиною гарантією політичного виживання за сучасних умов є захист від втручання зовнішніх ворогів у справи окремої політичної організації, або Держави». Такий вислів пояснюється дуже слабкою надією на спроможність держави змінити свої форми таким чином, щоб задовольнити прагнення націоналістів. Найдраматичнішою ілюстрацією цього є перебудова Бельгії впродовж останніх 25 років з централізованої держави французького зразка на щось схоже на утворення з двох національних напівдержав. Угамування сепаратистських настроїв у Квебеку в той же період є менш показовим, оскільки Канада від початку була федеративною державою [19, c. 273].

Націоналізм як доктрина для універсального застосування вимагає від кожного цілковитої відданості власному народу. Тому право бути представником свого народу проголошується основоположним благом для кожної людської істоти. Націоналізм може набирати й вужчих (часткових) форм. У такому разі національне почуття означає наголос на політиці задоволення національних інтересів за рахунок інтересів інших країн і без урахування інших цінностей, як, наприклад, потреби в уникненні кровопролиття, поваги до міжнародного права або участі в міжнародному співробітництві шляхом укладення двосторонніх та багатосторонніх угод. Такі форми часткового націоналізму мають такий же стосунок до його загальної форми, як егоїзм до індивідуалізму. Егоїзм - це прагнення до задоволення власних інтересів без зважання на інтереси інших, а індивідуалізм - це доктрина, згідно з якою переслідувати власні інтереси дозволяється на тих же умовах, на яких інші можуть переслідувати свої. У вигляді добре розробленої ідеології цей підхід стає імперіалізмом; він використовується для узаконення захоплення державою якоїсь території, не заселеної представниками її народу, або з метою заселення території ними, або ж із метою отримання від володіння нею певного зиску (зазвичай військового чи економічного).

Як ідеологія націоналізм дає конкретну відповідь на питання про те, що може бути основою для об'єднання людей. Таким чином, він неодмінно протистоїть ідеологіям, котрі дають іншу відповідь. Яскравий приклад - класичний марксизм із його гаслом «Робітники не мають країни». (Марксова теорія історії, як здається, стала інтелектуальним боржником націоналізму, взявши ідею Гегеля про колектив як рушійну силу історії, але перенісши поняття колективності з націй на класи.) Націоналізм також іде врозріз із тим, що ми могли б назвати «персоналізмом», - позицією, лаконічно викладеною у вислові Е. М. Фостера: якби йому довелося обирати між тим, чи зрадити свою країну, чи зрадити своїх друзів, він сподівався на те, що в нього вистачило б сміливості зрадити свою країну [23, c. 61]. Така позиція - утвердження моральної первинності особистих стосунків - нещодавно отримала подальший розвиток у творах низки американських письменниць-феміністок. Протилежним персоналізму з його захопленням людськими стосунками і відторгненням усіх зовнішніх обов'язків є «космополітизм». Він проголошує, що всіх людей об'єднують у принципі одні й ті само інтереси. Зрозуміло, що як персоналізм, так і космополітизм однаковою мірою заперечують націоналізм. Водночас на практиці націоналізм здатний сполучатися з ідеологіями лібералізму, соціалізму та комунізму незважаючи на притаманний їм космополітизм, якщо він проголошується абстрактно. Повсюдно у світі націоналізм посідає перше місце, а інша ідеологія йому підпорядковується, визначаючи зміст національного ідеалу. Гасло Сталіна «Соціалізм (тобто комунізм) в одній країні» стосується й усіх інших ідеологій, приписуючи їм форми соціальної організації, які закладаються просто в національну матрицю. Більшість інтелектуалів відчувають певний дискомфорт від такої постановки питання. Переважну більшість літератури з питань націоналізму становлять спроби вибудувати категорії, згідно з якими народність або національність пов'язується з різними історичними спільнотами. Лінія розмежування проходить між «об'єктивними» концепціями національності, згідно з якими національність - це природна властивість людей, заснована на рідній мові, етнічному походженні тощо, та «суб'єктивним» поглядом, згідно з яким національність є психологічним феноменом. З цього погляду, «національність»… - це швидше спільне відчуття та виражене прагнення, а не сукупність ознак, що піддаються строгому визначенню [26, c 58].

Різноманітні версії першої концепції складаються на основі історичного міфу і псевдобіології. Речники другої концепції більш здатні усвідомлювати сучасну умовність та мінливість національної ідентичності. (Мабуть, таки є частка правди у жартівливому вислові «Мова - це діалект, який має армію і флот».) Неоднозначність природи національності, без сумніву, додала їй популярності; водночас сумнівною видається цінність спроб дати якесь єдине пояснення цієї її популярності [27, c. 5].

1.2 Патріотизм та його суспільне значення

Патріотизм як соціально-історичне явище у різних аспектах розглядається філософськими, гуманітарними, педагогічними науками.

Слово “патріотизм” - грецького походження: patris - у перекладі це батьківщина. Вперше слово патріотизм з'явилось у період Французької революції 1789-1793 р. Патріотами тоді називали себе борці на народну справу, захисники республіки, які вели боротьбу зі зрадниками Вітчизни з табору монархістів. Універсальний словник-енциклопедія трактує це явище як позицію яка, поєднує відданість і любов до батьківщини, солідарність із власним народом та повагу до інших народів і пошану до їхніх суверенних прав [9, c. 45]. Протилежне патріотизму поняття - шовінізм. Шовінізм (франц. chauvinisme) -- крайня форма націоналізму, яка полягає у войовничій проповіді винятковості, «обраності» своєї нації щодо інших, протиставленні її інтересів інтересам інших народів. Термін «Шовінізм» походить від прізвища персонажа французької комедії «Триколірна кокарда» (написана братами Коньяр 1831 p.), прототипом якого вважають солдата наполеонівської армії Школа Шовена, урапатріота й фанатика, який протиставляв себе людям іншої національності і став відомим своєю зоологічною ненавистю до арабів під час єгипетського походу 1798--1801 pp. Терміном «Шовінізм» почали називати різні вияви національної нетерпимості. Одним із них є расизм.

Як політичну ідеологію шовінізм використовують агресивні антидемократичні сили для розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Особливо широко культивується урядами й політичними партіями під час підготовки до загарбницьких війн і для виправдання поневолення інших народів. Так, шовінізм активно культивувався наприк. XIX -- на поч. XX ст. в період загострення боротьби за остаточний переділ світу в індустріально розвинених державах. Зокрема, англійський шовінізм дістав з кінця 70-х pp. XIX ст. назву -- джингоїзм; у Німеччині новінізм набув найгострішого вияву в ідеології пангерманізму, а пізніше -- фашизму [12, c. 348]. Благородне почуття патріотизму, любов до Батьківщини і відданість їй здавна властиві людям. Це почуття виступало рушійною силою, яка підіймала народ на боротьбу проти чужоземних завойовників і всіх пригноблювачів. В основі патріотизму лежить відданість своєму народу, намагання віддати всі сили захисту його інтересів. Це одне з найглибших громадянських почуттів , змістом якого є любов до свого краю відданість своєму народові, гордість за надбання національної культури, а також повага до інших народів, їх прав, їх свобод, до їхньої культури. Патріотизм виявляється у практичній діяльності, спрямованій на всебічний розвиток своєї країни, захист її інтересів [16, c. 246].

Елементи патріотизму виникли за первинно общинного ладу як форми усвідомлення родових зв'язків, обрядів звичаїв. Коли сукупне життя людства трималось на кровному зв'язку між членами окремих невеликих груп, почуття суспільної солідарності співпадало з почуттями сімейними. Такий найперший патріотизм роду чи племені сумісний і з кочовим побутом.

При переході племені до осілого землеробного побуту патріотизм отримує своє специфічне значення, стає любов'ю до рідної землі. Це почуття, природно слабшає у міському побуті, але тут розвивається новий елемент патріотизму - прив'язаність до свого культурного середовища або рідної громадянськості. З цим і природними засадами патріотизму, як природного почуття, поєднується його моральне значення як обов'язку і доброчинності. Почуття подяки до батьків, розширюючись у своєму об'ємі, але не змінюючи своєї природи, стає обов'язком по відношенню до тих суспільних спілок , без яких батьки породили б тільки фізичну істоту, але не могли б дати їй переваг достойного, людського існування. Як усвідомлення своїх обов'язків по відношенню до батьківщини і правильне їх виконання індивідами утворюють доброчинність патріотизму, яка здавна мала і релігійне значення. Батьківщина не була лише географічним і етнографічним терміном, вона була місцем проживання особливого бога, який сам мабуть, був більш чи менш віддаленою трансформацією померлого родоначальника.

Таким чином, служіння вітчизні було діяльним богослужінням, і патріотизм співпадав з благочестям. Не культ залежав від батьківщини, а навпаки, батьківщина створювалася культом: вітчизна була землею батьківських богів, і тому втікачі, що забирали з собою цих богів, через них засновували нову вітчизну. Забирати до себе чужих богів було найвірнішим засобом для завоювання чужих земель (як це робилось і римлянами) [25, c. 13].

Мирний синкретизм різних культів, що переважав у еллінів, також сприяв послабленню місцевого патріотизму. До кінця старого світу грецьке змішування та римське поглинання призвели до утворення двостороннього патріотизму, що зовсім стер географічні та етнографічні межи: патріотизм загальної державності (уособлений в особі імператора) і патріотизм вищої культури.

У євреїв патріотизм хоча і зберігав релігійний характер, але при цьому теж став універсальним. Через духовну роботу пророків єврейській народ дійшов до свідомості, що його племінний і місцевий Бог є єдиним Божеством над усім світом. У свідомості пророків і апостолів перша земна вітчизна повинна була загинути, щоб відродитися у царстві Божому. До пізнання цього царства закликались усі народи, і цим освячувався патріотизм національний, але лише за умови загальнолюдської солідарності, тобто як любов до свого народу не проти інших, а разом з усіма іншими.

Не лише для виконання, але і для усвідомлення більшістю людства цієї вищої вимоги необхідним мав бути час перехідного процесу, що характеризується перевагою виключно національного патріотизму і ворожого суперництва народів.

В середні віки народна ворожість не мала принципового значення, поступаючись теократичній ідеї у двох її історичних матеріалізаціях - церковній ( папство) і державній - (імперія) [29, c. 122].

Природна любов до батьківщини існувала, але рішуче підкорялась у моральній свідомості вимогам вищого універсального порядку. Як колись пророк Ієремія проповідував євреям політичне самозречення і покору чужому завойовнику, як Ісая бачив рятівника свого народу в персидському царі Кирі, так знаменитий патріот Італії Данте закликав для порятунку своєї батьківщини німецького імператора.

У чисто національному вигляді патріотичне почуття яскраво виявилося на початку XXV сторіччя у Франції в особі Жанни Д'арк. Історична війна французів і англійців не мала принципового характеру в інших відношеннях: в релігійному - обидві сторони належали до однієї і тієї ж церкви , в політичному до одного і того ж феодально-монархічного ладу. Основи суспільного ладу були такими ж. Спочатку війна бачилася лише династичною боротьбою Валуа і Плантагенетів за престол Франції. Але постійні зустрічі з чужим народним характером потроху пробуджували у французів ревностне почуття своєї народності і викликало нарешті одкровення національної ідеї. Жанна Д'арк вперше дала просту і ясну формулу чисто національного патріотизму: бути незалежним від чужоземців і мати серед себе свого власного верховного голову [6, c. 72].

В Німеччині століттями пізніше збудження національного патріотизму в боротьбі з чужоземною церковною владою послаблювалось і ускладнювалось принциповим релігійним значенням цієї влади, яке для багатьох переважувало національні вимоги. Наслідком цього був розкол між німцями - католиками і німцями - протестантами. Національний патріотизм Германії зміг утвердитися лише в ХІХ столітті з послабленням релігійного почуття і під впливом зовнішньої боротьби за політичне існування проти двох Наполеонів.

Схожим чином у боротьбі з чужоземними елементами розвивався національний патріотизм і в інших країнах. Спершу батьківщина була священна як вотчина свого бога; тепер вона визнається чимось абсолютним, стає єдиним чи, принаймні самим вищим предметом поклоніння і служіння. Таке ідолопоклонство відносно свого народу, будучи пов'язаним з фактичною ворожістю до чужоземців, приречене на неминучу загибель.

В історичному процесі все більше і більше виявляється дія сил, що об'єднують людство, тому, виключне національне уособлення стає фізично неможливим. Істинна ідея патріотизму полягає у виявленні інтересу і достоїнства батьківщини головним чином у тих вищих благах, які не розділяють а поєднують людей.

В антагоністичних суспільствах патріотизм мав класовий характер: розрізняють патріотизм народних мас і експлуататорських класів. Патріотизм останніх мав класово обмежений характер, використовував у вузько-класових інтересах і нерідко поєднував з проповіддю націоналізму і шовінізму [12, c.151].

Дійсними патріотами батьківщини, як правило, за марксизмом, є трудящі, котрі виступають як найпослідовніші захисники національної незалежності своєї країни, ведуть боротьбу і проти іноземних загарбників і проти ярма власної буржуазії Вони кровно зацікавлені у долі своєї вітчизни, у її звільненні від пригноблення і експлуатації, у розвитку виробничих сил суспільства, у створенні умов для економічного і культурного розвитку. Патріотизм народу поєднує любов до свого народу з повагою до інших народів, їх прав і є глибоко гуманістичним за своєю суттю.

Тлумачний словник української мови визначає патріотизм як “любов до своєї батьківщини, відданість своєму народові, готовність для них на жертви і подвиги”. Патріот - це вітчизнолюб, ревнитель про його благо [9, c.47].

З точки зору філософії патріотизм - моральний і політичний принцип, соціальне почуття, змістом якого є любов і відданість вітчизні, гордість за його минуле і сучасне, бажання захищати інтереси батьківщини [9, c.48].

Патріотизм - одне з найглибших громадянських почуттів, змістом якого є любов до Батьківщини, відданість своєму народові, гордість за надбання національної культури. Патріотизм виявляється в практичній діяльності, спрямованій на всебічний розвиток своєї країни, захист її інтересів. Патріотизм - соціально-історичне явище. Елементи його виникли за первіснообщинного ладу як форми усвідомлення родових зв'язків, обрядів і звичаїв.

У період формування націй, утвердження капіталістичних відносин патріотизм буржуазії відбивав загальнонаціональні інтереси. З загостренням суперечностей капіталізму патріотизм буржуазії як пануючого класу перероджується в націоналізм і шовінізм.

Послідовним носієм патріотизму, за теорією радянських суспільнознавців, є робітничий клас. Його боротьба за повалення експлуататорського ладу втілює корінні національні інтереси народних мас і , водночас, боротьбою за повернення трудящим їхньої вітчизни. Перемога пролетарської революції в Росії знаменувала початок нового, за цими твердженнями, вищого етапу розвитку патріотизму. В роки громадянської війни і соціалістичного будівництва виник і зміцнів радянській соціалістичний патріотизм - могутній духовний прискорювач соціально-економічного і культурного прогресу народів СРСР. Його визначальні риси - любов до соціалістичної Батьківщини, готовність захищати її, відданість справі комуністичної партії, ідеалам комунізму, соціально-політична, ідейна єдність радянського суспільства, дружба народів СРСР. Яскравим виявом радянського патріотизму був масовий героїзм у роки Великої вітчизняної війни. З утворенням нової соціальної та інтернаціональної спільності людей - радянського народу, за теорією Суслова, патріотизм збагатився на таку благородну рису, як загальнонаціональна гордість радянських людей [14, c. 67].

1.3 Взаємозв'язок націоналізму, патріотизму та національної ідеї

Одним із важливих елементів людської свідомості є національне, котре можна розглядати насамперед як певні відображення різноманітних процесів формування і розвитку етносів, націй, різних рівнів відносин та стосунків. Виходячи з двох рівнів свідомості - науково-теоретичного та буденного, психологічного, можна твердити, що національне існує на першому рівні у вигляді певних ідей, концепцій, політичних доктрин, на другому - у вигляді національних та міжнаціональних звичаїв, традицій, особливостей національної психіки, характеру, побуту … Водночас у суспільно-політичному житті існують принципи діяльності, які в комплексі становлять націоналізм.

Зміст даного поняття свідчить, що воно є предметом вивчення різних суспільних наук, філософії, соціології. Політична ж теорія розглядає його як відображення головних владних інтересів нації, основних принципів діяльності національної держави.

У концентрованому вигляді національна державність виражена в понятті “національна ідея” . Виходимо з того, що ідеї - початок усякої свідомої діяльності, відображення потреб, інтересів різних суспільних груп. Поряд з цим існує світ підсвідомих ідей, певної системи архетипів нашого колективного несвідомого. Кожна нація має свою систему ідей, в яких досягається певний баланс свідомості та підсвідомості. Серед них особливе місце займають політичні ідеї. Насамперед це владні ідеї, що передбачають панування чогось над чимось, мобілізують на боротьбу й досягнення політичних цілей, завоювання та утримання політичної влади даного етносу. [1, c. 100]

Будь-яка національна ідея є політичною, бо вона набуває найвищого розквіту в процесі її одержавлення. Водночас вона є соціальною ідеєю, бо несе в собі національне розуміння соціальної справедливості, що історично склалося у даного етносу, містить його ідеали добра і зла, розуміння щастя, багатства, рівності, ставлення до праці, ощадливості, цінностей міжлюдського спілкування. Нарешті національна ідея - це дух нації, комплекс її світоглядних настанов, специфіка релігійної свідомості, естетичні цінності, психологічний характер, менталітет. Зрозуміло, що вона історична, тобто поступово змінюється, має бути достатньо лаконічною, щоб стати сприйнятливою для буденної свідомості мас, бути дещо символічною [2, c. 326]. Можливо, прикладом можуть бути відомі рядки: “Прав, Британіє, морями !…” Бо ж можна розрізнити як позитивні так і негативні національні ідеї (мається на увазі, що в якийсь період національного існування провід націй може висунути негативну національну ідею, яка може тимчасово стати керівною). Життєздатними виявились національні ідеї, як сьогодні кажуть, конструктивні.

Ще одна важлива риса таких ідей - патріотизм. Життя і становище нації значною мірою залежить від патріотизму її представників, що формується з раннього дитинства шляхом засвоєння національних вартостей, які закладені саме в національній ідеї. Цей процес спочатку є стихійним, а потім переростає у свідому любов до Батьківщини. Патріотичне почуття еє емоційним аспектом національно-державницького світогляду. Вважають, що воно включає: почуття належності до своєї самостійної Держави, повагу до історії свого народу, до своєї культури, мови, любов до рідної природи, неприйняття всього, що загрожує нації тощо. Якщо остаточною метою нації є побудова власної держави -- її державне самовизначення, то головною метою виховання є розвиток у наших дітях державницького світогляду і державницького почуття -- того вищого патріотизму, який ґрунтується на державній ідеології й пов'язується з поняттям громадянськості [4, c. 35]. Різні люди і різні народності на нашій землі йдуть до цього патріотизму різними дорогами, але приходять до спільного. В ідеалі -- до нього повинні вести й етнічний та територіальний чинники, хоча етнічний патріотизм має тут значення вирішальне.

Національна ідея об'єднує й консолідує суспільство, сприяє виробленню активної життєвої позиції молодої людини, становленню її як особистості, формування патріотичних почуттів. Також вона стає передумовою та стрижнем політичної ідеології. У націй, що ведуть боротьбу за самовизначення, така ідеологія стає насамперед націоналістичною. У націй, що утвердили власну державність, така ідеологія стає месіанською, культуртрегерською, загальноцивілізаційною тощо.(це вже залежить від конкретно-історичних міжнародних умов, технологічного прогресу). Шанси на успіх мають ідеї, які є образними, альтернативними, що робить їх близькими розумінню народним масам. Не запам'ятовуються такі ідеї, коли вони пасивні, компромісні, двозначні, не підтримані традиційними для націй релігійними стереотипами.

З одержавленням національної ідеї вона змінює зміст, стає провідною ідеєю існування даної державності, втрачає свій винятковий, безальтернативний характер. На цьому етапі національна ідея служить лаконічною формою реалізації національних державних інтересів, водночас вона значною мірою стає толерантною (бо має рахуватися з інтересами інших суб'єктів міжнародних відносин), тому може стати більш компромісною. Усе ж це не означає, що вона втрачає націоналістичне забарвлення. Якби це сталося, то національна ідея втратила б сенс свого існування. Вона залишається, але трансформується у духовно-культурну сферу, відбувається ерозія її політичної форми [5, c. 41-48].

Ще однією формою свідомої діяльності та політичних відносин є політичний націоналізм. Є декілька моделей виділення основних постулатів націоналізму. Націоналізм як ідеологія стає прапором масових політичних рухів, то, як зазначив К.Г.Юнг, усякі масові рухи нашого часу “ є психічними епідеміями, або, інакше кажучи, масові психози”. Тому, очевидно, націоналізм - це природний стан кожної державної нації, бо в кожній нації є власна, особлива психологія.

Тоді, мабуть, націоналізм можна розглядати як певне співвідношення патріотизму і шовінізму. У здоровому націоналізмі одержавленого етносу домінує достатній патріотизм, що зрозуміло й прийнятно. Це певна межа політичного націоналізму. Коли ж починає панувати шовінізм, державна політика втрачає стабільність, вона націлюється на експансію, на асиміляцію, що трансформує націоналізм у якусь патологію [8, c. 183-186].

Коли ж національний розвиток відбувається еволюційно, без великих катаклізмів, нація задовольняється легітимним, не гіпертрофованим націоналізмом, що не переростає у шовінізм, великодержавність. Це є нормальний політичний процес. Психопатологія виникає або при загрозі втрати державності, або в період (проміжок у декілька років) відновлення втраченої державності, або в момент реалізації великих експансіоністських планів. Впливові націоналізму піддаються усі верстви, індивіди, бо етнос є найсильнішою референтною групою для особистості, що живе в умовах нестабільності, а тим паче при кризах суспільних інститутів, права, економіки. Тоді в націоналізмі шукають порятунку - простого, доступного для мас, бо він - вихід із дискомфорту, це певний психологічний порятунок.

Водночас націоналізм є універсальним методом систематизації усього того, що існує у соціальних, політичних та особистих прагненнях окремих осіб та суспільних груп. Дані прагнення зводяться в абсолют, вважаються єдино правильним рецептом, за яким певна нація пробує перебудувати світ згідно з власними розуміннями і засадами [13, c. 12-14].

РОЗДІЛ ІІ. НАЦІОНАЛІЗМ І НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ У ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА ТА ДЕРЖАВИ

2.1 Роль націоналізму у процесі державотворення

Даній проблемі приділяли увагу значна кількість науковців, дослідників та філософів. Сучасний стан осмислення процесу становлення та змісту української національної ідеї знайшов відображення в багатьох публікаціях останніх років, зокрема, в працях І. Бичка, В. Бебика, М. Головатого, В. Ребкала, С. Вовканича, В. Горського, Я. Грицака, С. Гелея, Я. Дашкевича, В. Жмиря, М. Жулинського, О. Забужко, В. Іванишина, Ф. Канака, А. Карася, Ю. Канигіна і З. Ткачука, В. Кафарського, Ф. Кирилюка, А. Колодій, І. Кресіної, В. Лісового, В. Лизанчука, С. Макарчука, І. Макаровського, В. Медведчука, В. Мороза, Л. Нагорної, Я. Радевича-Винницького, Ю. Римаренка, М. Розумного, В. Сергійчука, А. Свідзінського, М. Томенка, А. Фартушного, А. Черненка, О. Шморгуна, Л. Шкляра та в численних матеріалах, оприлюднених у періодичних виданнях і збірниках публікацій. Попри високу ступінь розробки, сформувалися досить різноманітні погляди.

Серед багатьох сучасних дослідників націоналізму, праці яких уже стали хрестоматійними, панує впевненість, що інтелектуальний зміст націоналістичних доктрин досить мізерний. Наприклад, Г'ю Сетон-Вотсон зауважував, що взагалі для аналізу націоналізму як ідеології занадто мало підстав. «Його суть, -- писав він, -- дуже проста: це застосування народженої Просвітництвом доктрини суверенності народу щодо національних спільнот ... Решта націоналістичної ідеології -- це риторика» [28, c. 152]. На думку іншого англійського дослідника, Ернеста Ґелнера, в інтелектуальній історії націоналізму взагалі не було «творів», які заслуговували б на серйозну дискусію: «... фактично націоналістичні мислителі мало відрізняються один від одного. Якщо зникне один, його місце відразу може заступити інший... Незамінних серед них нема. Якість націоналістичної думки від такої заміни не постраждає. У їхніх доктринах важко знайти зміст, вартий аналізу» [10, c. 196]. Сучасний автор однієї з найпопулярніших праць, присвяченої націоналізмові, -- американець Бенедикт Андерсон, вбачає один з парадоксів цього феномена у невідповідності між «політичною» могутністю націоналізму та його «... філософською злиденністю і навіть безладністю». Він також підкреслює, що, «навідміну від інших «ізмів», націоналізм ніколи не мав власних великих мислителів, таких, як Гобс, Токвіль, Маркс чи Вебер». Націоналізм, на його думку, навіть не можна визнати ідеологією, окремим спрямуванням на зразок фашизму чи лібералізму -- скоріше варто поставити його водноряд з такими категоріями, як «кровна спорідненість» або «релігія» [19, c. 537].

Звернімося тепер до цікавої статті Вільяма Г. Сьюела, загалом присвяченої Французькій революції, але в якій знаходимо інший, гадається, конструктивніший і більш «об'єктивний» підхід до націоналізму. Сьюел, зокрема, дає цікаві поради щодо визначення змісту націоналістичної доктрини. Він зауважує, що за традицією вчені, які присвячують дослідження ідеологіям, зосереджують увагу переважно на «високосвідомих, амбітних особистостях, які намагалися виробити певні «плани» або втілити їх у життя з метою викликати зміни». Однак останнім часом центр уваги перемістився на відносно безособові і деперсоналізовані прояви діяльності «державних ідеологічних апаратів», «епістем», «структур почуття...».

Зараз, коли вчені вивчають структуру і динаміку ідеологічного явища, вони цікавляться «взаємодією його складових частин» і знаходять їх «серед суспільних сил, а не у свідомій волі окремих діячів». Сьюел вважає більш прийнятним такий підхід, оскільки ідеології є справді «безособовими або деперсоналізованими».

Свідомість жодного окремого діяча, навіть такого, як «Робесп'єр, Наполеон, Ленін чи Mao», ніколи не охоплює «ідеологічну структуру цілком (зі всіма її протиріччями і непослідовностями, яких не можна уникнути)». Ідеологічна будівля -- це не «зразковий проект», а скоріше «результат часом непослідовних, навіть антагоністичних дій великої кількості дійових осіб або їх груп».

Саме такий підхід до ідеології, вважає Сьюел, був би корисним для істориків, які прагнуть зрозуміти роль ідей в історичному процесі. Оцінюючи наслідки Французької революції, Сьюел стверджує, що серед її непередбачених результатів найголовнішими були два: поява нової концепції революції та вихід на історичну сцену націоналізму. При цьому він наполягає на тому, що націоналізм був «твором без автора», він виник скоріше з вимог моменту і можливостей ще не народженої ідеології, ніж як результат систематичних інтелектуальних зусиль якогось теоретика [21, c.138-143].

Французька революція створила першу модерну націю в Європі, і цей результат багато в чому був наслідком свідомих, цілеспрямованих заходів, таких, наприклад, як запровадження французької мови серед тих частин населення країни, які у повсякденному житті користувалися іншими мовами. На підтримку цієї політики висувався той арґумент, що французька -- це «мова свободи і визволення», у той час як мови провансальців, басків, корсіканців, фламандців, ельзасців та інших народів Франції перетворилися на засіб увічнення «царювання фанатизму і забобонів ... панування попів і аристократів» [23, c. 46].

Народжена революцією, нова держава поширила свій вплив на такі сфери, як освіта і соціальне забезпечення -- ті терени, які раніше традиційно були монополією церкви. Революція проголосила справою національного уряду турботу про бідних, хворих та літніх людей. «Завзято прагнучи ґарантувати рівність громадянам і об'єднати всю націю ентузіастичною відданістю республіці, -- писав Карлтон Дж. Гейз, -- якобінці зробили економіку питанням національної політики». Деякі лідери революції, наприклад, Барер, порівнювали національний (державний) інтерес з прагненнями «працелюбного і завбачливого батька» і пропонували «систему державних робіт у найбільших масштабах, по всій території Республіки» [18, c.33]. Отже, навіть якщо реальність була задалекою від ідеалу, немає сумнівів, що революція прагнула здійснити програму того, що у наші дні називається «державним будівництвом» і «націотворенням».

Націоналісти з інших частин Європи свідомо обрали французьку модель як взірець для наслідування. У цьому розумінні інтелектуальний вплив Французької революції був не тільки вельми потужним, але й досить парадоксальним. Як відомо, французи не обмежилися роллю «моделі», вони сприяли розвиткові й поширенню націоналізму шляхом безпосередньої військової й політичної експансії в Німеччині, Італії, Польщі та інших реґіонах світу. Іноді, як, наприклад, у Польщі, вони підтримували місцевий націоналізм, який мав профранцузьке забарвлення. В інших випадках їхня присутність провокувала анти французький націоналізм, якісно відмінний від характерної для передреволюційних часів традиційної суміші почуттів, яка складалася з відданості певній династії та ксенофобії. Цікаво, що вже у часи Наполеона вороги Франції вдавалися до таких засобів, які були саме французьким винаходом. Гадається, протистояння було наслідком того, що Французька революція, проголосивши загальнолюдські, всесвітні принципи, не спромоглася запровадити їх на практиці, коли поширювала свій вплив у світі. З огляду на це новітній націоналізм справді був продуктом Французької революції ще й у тому сенсі, що він став результатом краху її універсальних, вселюдських ідей. «Націоналізм репрезентував владну систему, яка заповнила вакуум, що утворився внаслідок провалу Французької революції і ... подвійного падіння автократії» [2, c. 325].

Деякі заходи Французької революції були передбачені окремими мислителями, чиї філософські міркування, історичні та політичні спостереження стали також внеском у формування націоналістичної ідеології. Перш за все варто згадати Жан-Жака Русо (1712 -- 1778), який хоча і не був саме націоналістичним теоретиком, але у значній мірі вплинув на розвиток теорії націоналізму. У «Конституційному проекті для Корсики» (1765) він окреслив одну з головних, визначальних рис націоналізму: «Ми добре попрацювали, щоб підготувати будівельний майданчик для майбутньої нації: давайте зараз спробуємо накреслити на цьому місці план майбутньої будівлі. Першорядний принцип, який має бути покладений в основу, -- це принцип національного характеру; якщо його нема, ми повинні створити його».

Цей підхід Русо розвинув далі, виводячи культурні проблеми на рівень політичних в есе «Роздуми про уряд Польщі» (1772). Він закликав поляків запроваджувати всеохоплюючу програму національної освіти, яку вважав необхідним ґарантом їх самозбереження і виживання. «Ви не зможете завадити (вашим ворогам) проковтнути вас, -- писав він, -- але якщо ви дотримаєтесь того, щоб жодний поляк ніколи не став росіянином, я ґарантую: Росія ніколи не поневолить Польщу». Інакше кажучи, Русо вважав, що нація, яка визначилася як культурна або духовна спільнота, може вижити навіть в умовах іноземного панування.

Русо першим серед мислителів новітнього часу висунув ідею, що нація існує незалежно від того, має вона власну державу чи ні. Підсумовуючи думки Русо з цього приводу, Альфред Кобан зауважив: «Національний характер є природною і незмінною ознакою кожного народу». Русо обґрунтував прямий зв'язок між культурою і політикою: він вважав культуру -- мову, історію, звичаї й закони -- політичною зброєю і силою і вважав, що за певних обставин саме уряд повинен виконувати завдання творення національної культури. Отже, він вказував на взаємовпливи культури і політики і фактично передбачив роль модерної держави у творенні нації [8, c. 186].

Ідея Русо, вказує англійський дослідник Ерік Гобсбаум, була підхоплена Французькою революцією. «Нація» у розумінні Русо -- синонім «суверенного народу». Такий народ, продовжує Гобсбаум, «не може толерувати проміжні й вузькогрупові інтереси та об'єднання, які відокремлюють громадян одне від одного. Саме тому усунення усіх інших центрів тяжіння робить відданість громадянина «нації» єдино бажаним, і відповідно -- найсильнішим моральнополітичним обов'язком. У цьому полягає зміст «громадянської релігії», якої потребує суспільство.

Не будемо доводити, що ідеї Русо начебто безпосередньо вплинули на хід подій. Для нас важливіше те, що він, за висловом Альфреда Кобана, «значно краще, ніж інші, відчував віяння змін, наближення весни нового світу, і він не тільки став передвісником загибелі ancien rйgime, але й пророком майбутньої національної держави» [15, c. 247].

Поляки втратили державність, безперервна історія якої нараховувала століття, саме у той історичний момент, який ми вважаємо часом народження сучасного націоналізму: в епоху Французької революції, Берка і Русо. Напередодні останнього, третього поділу Польщі (1795) в країні було проведено масштабну реформу освіти. Її наслідком стало масове створення початкових і середніх шкіл, де мовою навчання була польська (до цього в освіті домінувала латина). Це був період розквіту періодичної преси, професійних театрів і книговидавництва -- засобів «масової комунікації», які уможливили причетність досить широких верств населення до осмислення внутрішніх та зовнішніх проблем. На початку 1790-х років зміни у суспільних настроях набули такої глибини і поширення, що реформістські сили у парламенті знайшли достатню підтримку для запровадження основних конституційних змін (Конституція 3 травня 1791 р.).

Після останнього поділу саме 1791-й -- рік конституційної революції -- став для польських націоналістів відправним пунктом в їхній боротьбі за нову Польщу. Отже, польський націоналізм за його прагненнями та змістом був політичним і реформістським націоналізмом. Проте, оскільки Польща була позбавлена національних політичних інституцій, провідну роль у збереженні національної ідентичності і поширенні національної свідомості взяли на себе література і мистецтво. Характерно, що цей процес поширювався і на ті верстви, які у старій Польщі не допускались до участі у національних справах, -- у першу чергу на селянство. Для цих верств польський націоналізм мав одночасно і культурний, і політичний зміст [23, c. 88].

Наведені спостереження з польської історії дозволяють нам краще зрозуміти зауваження лорда Актона про міжнародне значення польського націоналізму. В одному із своїх есе (1862) він наголошував на тому, що поділ Польщі був «актом безглуздого насильства, заподіяного з відвертою зневагою не тільки до громадської думки, а й до громадянського закону. Вперше у новітній історії була задушена велика Держава і ціла нація розділена між її ворогами». Він же підкреслював й інший аспект розчленування Польщі: «Цей знаменитий захід, найреволюційніший акт старого абсолютизму, сприяв пробудженню теорії націоналізму в Європі, перетворивши потенційне право у прагнення, а почуття у політичну вимогу... З того часу з'явилася нація, яка почала вимагати об'єднання у Державі -- як душа, яка шукає тіло, щоб знову почати життя; і вперше пролунали скарги на несправедливість устрою і неприродність кордонів держав, на те, що цілий народ позбавлений права утворити незалежну спільноту».

Поляки сприяли пробудженню ідеї націоналізму в Європі тому, що були позбавлені незалежності і державності саме у той момент, коли починали перетворюватися на модерну націю, сучасницю нової ери суверенності народу. З огляду на це, «польське питання» можна поставити поруч з Французькою революцією як історичне явище, котре справило безпосередній ідеологічний вплив на історію націоналізму. Зрозуміло, вимоги поляків знайшли гарячу підтримку серед молодої інтеліґенції центрально- та східноєвропейських націй, які переживали період «пробудження» і які не мали такої тривалої і славної історії, але вже могли спиратися на автентичну народну культуру. Ця інтеліґенція також претендувала на те, щоб представляти свій народ з його власною мовою, культурою і «душею». Отже, боротьба поляків за їхні національні права стала для багатьох прикладом, моделлю, яка використовувалась іншими народами, зрозуміло, з використанням власних політичних і культурних арґументів. І якщо лорд Актон, який не був прибічником націоналізму, визнавав цей факт, то Маркс і Енґельс, просто «не помічали» його, хоча це не заважало їм визнавати революційне значення польського руху, оскільки останній спрямовувався проти російського царизму і австрійського абсолютизму [14, c. 45].

2.2 Значення національної ідеї у становленні Української держави

Поступове входження України до європейських і євроатлантичних структур вимагає осмислення власної ідентичності, випрацювання системи національно-державних інтересів та геополітичних пріоритетів, що покладаються в основу української перспективи. Українська перспектива, на нашу думку, базується на тисячолітній історико-культурній і господарській традиції, на тяглості і перервності української державності.

Сучасне українське суспільство - це складне перехідне суспільство, котре потребує системи базових вартостей, чітко окреслених економічних і соціокультурних орієнтацій. Тому надзвичайно важливою проблемою постає соціокультурна ідентифікація України, тобто усвідомлення своєї тотожності з певною культурною моделлю на основі національної ідеї. Як вважає професор Л. Ребет, один з фундаторів вітчизняної націології, протягом тривалого часу консолідуючою силою суспільства була релігійна ідея. В нових історичних умовах - наприкінці XIX століття - цю функцію „перейняла національна ідея” [2, с. 132]. „Ми не повинні приховувати ці реалії і маємо визнати: Україна - як єдина цілісність, як стабільне суспільство, як мирна територія і прогнозована держава, - зауважував Л. Кучма, - відбулася завдяки, перш за все, могутній консолідуючій силі державницької національної ідеї, високопрофесійному менеджменту, мудрості народу і відповідальності зрілих верств його еліти” [22].

Продуктивним є, на наш погляд, розгляд структури української національної ідеї в трьох аспектах: державницькому, етнічному і політичному, кожен з яких має власну історію становлення.

Українську національну ідею як духовно-національний чинник дослідники, в контексті християнства, вважають „відбитком національної свідомості, комплексу почуттів, соціально-філософських надбудов, що відображає прагнення народу осягнути свою місію - стати самовладним рушієм історичного поступу” [6, с. 30 - 31].

Визначення поняття „національна ідея” залежить від того, як ми розуміємо процеси етногенези і націогенези, базову категорію „нація”, яка є підставовою, оскільки грунтується на тривалій інтелектуальній традиції з'ясування її змісту. Тобто, які з об'єднувальних чинників (політичні, економічні, культурні, релігійні, правові) вважаються суттєвими стосовно певної нації. Нація, віддзеркалюючи багатство етнопсихологічних, культурно-історичних і соціально-побутових форм людства, уособлює його горизонтальну диференціацію. Саме нація, на відміну від соціальної страти, класу, демографічної, конфесійної чи іншої групи, є наймасштабнішою і найстійкішою внутрішньоструктурованою групою інтересів, спроможною витворювати окреме суспільство. Саме такі окремі суспільства у своєму розвитку перетворюються у нації.

В сучасному світі роль націй неухильно зростає, оскільки вони все виразніше виступають як базові елементи людської спільноти, головні дійові особи політики та історичного процесу. Нація, як спільнота етнополітична, характеризується високим рівнем консолідації, самоусвідомлення і прагнення до творення власної національної держави.

Аналіз категорії „національна ідея” ми розглядаємо з позиції політичної суб'єктності української нації: українська нація постає творцем власної держави, котра використовується нею як інструмент реалізації внутрішньої і зовнішньої політики, що базується на національних інтересах та виходить з них. Вихідними засадами при цьому є чітке розуміння того, що являє собою сучасна українська нація у вузькому значенні слова - як етнічно однорідна спільнота громадян української національності, що проживають в Україні, та в широкому значенні - як відкрита поліетнічна спільнота, що історично склалася на території України і яка усвідомлює себе українським народом. Отже, йдеться про політичну націю.

Можна погодитися з думкою професора А. Колодій, що для нації як етнополітичної спільноти (політичної нації) інтереси зосереджуються передусім у сферах політики і культури [11, с. 29]. Тому для нації як політичного суб'єкта найголовнішим є збереження її ідентичності і культурно-мовної самобутності у властивій саме цій нації формі, тобто у формі реалізації національної ідеї. До цієї думки схиляється і В. Кафарський, стверджуючи, що національна ідея задає певні моделі політичної поведінки націям та їх елітам, бо вона „є істотним фактором формування політичної суб'єктності нації” [12, с. 65].

Національну ідею не можна зрозуміти без врахування особливих умов життя народу протягом його історії. Вона відображає глибинний рівень національної свідомості, виступає всіма формами рефлексії нації (людини) над питаннями сутності національної спільноти та сенсом її існування. Вона відображає також сукупність ціннісних орієнтацій нації, спрямування мислення народу, здатність відчувати і діяти суголосно з національними інтересами. Національна ідея як своєрідний духовний стан народу, його менталітет, формується залежно від традицій, культури, всього середовища буття людини і водночас сама впливає на них, існує як „животворча свідомість”, як джерело культурно-історичної динаміки нації. Національна ідея є духовним каталізатором національного відродження і вищим проявом політизованої національної свідомості.

Реалізація національної ідеї постає як національний ідеал, що має інтегративний характер і спрямовується на позитивний результат. На грунті національної ідеї відбувається національна мобілізація, потенційна чи реальна участь людей, що належать до певної нації, у спільних діях.

Національна ідея у поєднані із загальнолюдськими цінностями й ідеалами стає чинником національної консолідації на державотворчій основі, сприяє формуванню національної єдності в процесі досягнення закладених у ній цілей і цінностей, що поділяються усіма або більшістю членів спільноти. Вона включає в себе прагнення до оптимального самовлаштування нації, організації господарського, політичного, духовного, культурного життя народу у формах, саме йому притаманних.

Аналіз розвідок вітчизняних дослідників, присвячених національним особливостям українців, їх способу буття, їх психіці, національному характеру і свідомості, самій національній ідеї, засвідчує широке застосовання методу так званих „генетичних досліджень”, який спонукає розглядати об'єкт вивчення в процесі його зародження, становлення та зміни під дією різних чинників. Такий підхід дає можливість, на нашу думку, враховувати найширшу кількість зв'язків досліджуваного явища з іншими, глибше з'ясувати їх взаємозв'язки та взаємовпливи і повністю відповідає національним традиціям осмислення гуманітарної проблематики.