Довіра як складова легітимації влади в умовах сучасної демократії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УДК 32.019.51+321.728

23.00.02 - політичні інститути та процеси

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Довіра як складова легітимації влади в умовах сучасної демократі

Міщенко Алла Борисівна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник кандидат філософських наук, доцент Постригань Григорій Федорович Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри політичних наук.

Офіційні опоненти:

- доктор політичних наук, доцент Зеленько Галина Іванівна Інститут політичних та етнонаціональних досліджень імені І.Ф.Кураса НАН України, провідний науковий співробітник;

- кандидат політичних наук, Ісхакова Наталія Гаріївна Гуманітарний інститут Національного авіаційного університету, доцент кафедри соціології та соціальних технологій.

Захист відбудеться "18" жовтня 2010 р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.41 в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий " " вересня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Салтовський О.І.

Анотації

Міщенко А.Б. Довіра як складова легітимації влади в умовах сучасної демократії. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук зі спеціальності 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2010.

Дисертація присвячена з'ясуванню особливостей феномену довіри як складової процесу легітимації в умовах різних політичних режимів, особливо демократії. На основі здійсненого аналізу встановлено, що особливості трактування феноменів довіри та легітимації, їх взаємодії в умовах сучасної демократії полягає у поглибленому дослідженні чинників формування й підтримання довіри; у виокремленні чинників, що сприяють поширенню масової недовіри та процесу делегітимації; у виокремленні феномену "ланцюгової довіри", що забезпечує взаємодію окремої людини з різними соціальними групами, які як частина громадянського суспільства в свою чергу співпрацюють з державою в особі її різнонаправлених інституцій; у аналізі основних механізмів формування, підтримання та відновлення довіри крізь призму існуючого політичного режиму.

Як складова легітимації довіра відображає підтримку влади зі сторони суспільства, характеризується його прихильністю до її дій, визнанням запропонованих нею законів справедливими, забезпечує виконання її вимог з боку підлеглих, які довірили цій владі ряд своїх повноважень, вважаючи її більш компетентною в ряді соціально-політичних питань. У роботі доведено, що легітимація влади виступає постійним процесом, який забезпечує підтримку влади зі сторони суспільства, дозволяє їй проводити стратегічний курс поступу держави, забезпечувати стабільність та плюралістичність розвитку суспільства.

Визначено наявність особливостей впливу довіри на легітимацію влади в умовах політичних трансформацій сучасної України. Доведено, що українське суспільство в процесі свого розвитку поєднувало різні види модифікацій своєї легітимації від традиційного до харизматичного із застосуванням ідеологічних, маніпулятивних та агітаційних механізмів. На сучасному етапі політичних трансформацій застосовуються традиційний, штучно харизматичний та частково раціонально-правовий тип легітимації. Порушення нормативно-правових актів, низька політична відповідальність еліти і безкарність сприяють зниженню рівня довіри до органів влади та політичної системи в цілому, що призвело до появи "суспільства втраченої довіри" в умовах пострадянського розвитку України. Оцінка ефективності влади зі сторони суспільства визначається конкретними результатами діяльності, а не декларованими намірами. Встановлено та систематизовано основні механізми легітимації влади на основі довіри та обґрунтовано їх практичне значення в умовах сучасної демократії.

Ключові слова: довіра, недовіра, легітимація, делегітимація, політична влада, політичний режим, демократія.

Мищенко А.Б. Доверие как составляющая легитимации в условиях современной демократии. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2010.

Диссертация посвящена анализу феномена доверия как составляющей процесса легитимации в условиях разных политических режимов, особенно демократии. На основании осуществленного исследования установлено, что трактование феноменов доверия и легитимации, их взаимодействия в условиях современной демократии заключаются в углубленном анализе формирования и поддержания доверия; в выделении факторов, которые способствуют распространению массового недоверия и процесса делегитимации; в выделении феномена "цепного доверия", которое обеспечивает взаимодействие отдельного человека с разными социальными группами, которые как часть гражданского общества в свою очередь сотрудничают с государством в лице ее разнонаправленных институций; в анализе основных механизмов формирования, поддержания и возобновления доверия, сквозь призму существующего политического режима.

В работе определенны основные формы проявления доверия в современных демократических обществах - это вера, социальный капитал, гражданская культура, соучастие и взаимность между гражданами на уровне горизонтальных и вертикальных сетей взаимодействия и т.д. Как составляющая легитимации власти доверие отображает поддержку власти со стороны общества, раскрывает расположение граждан к ее действиям, признание предложенных ею законов справедливыми, обеспечивает выполнение ее требований со стороны подчиненных, которые доверили этой власти ряд своих полномочий, считая ее более компетентной в ряде социально-политических вопросов.

В работе доказано, что легитимация власти является постоянным процессом, который обеспечивает поддержку власти со стороны граждан, позволяет ей обеспечивать стабильность и плюралистичность развития общества. Но вместе с тем, общество периодически наделяет или лишает представителей власти кредита доверия через систему выборов, оценивая ее полезность и эффективность деятельности. Установлено также, что политическая система общества как совокупность разнообразных элементов (институтов, связей) является достаточно шатким образованием при условии, что она не поддерживается большей частью населения, то есть отсутствует доверие к ее составляющим или к ней в целом, что может привести к массовому недоверию и делегитимации всей политической системы.

Современная власть в Украине совмещает разные виды модификаций своей легитимации. Во-первых, традиционный ее тип существует в виде ценностных убеждений, ментальных установок и стереотипов поведения, которые частично укоренились со времен пребывания Украины в составе Советского Союза. Во-вторых, искусственная харизматизация определенных лидеров еще раз подтверждает незначительную роль этого типа легитимации и часто выступает как политическая предвыборная технология. В-третьих, слабость системы рационально-правовой легитимации власти является следствием того, что законы и нормативные акты выступают лишь формальной фиксацией желаемого, а не принятыми и действенными формами общественного и властного поведения. Нарушение нормативно-правовых актов, низкая политическая ответственность элиты и безнаказанность способствуют снижению уровня доверия к органам власти и политической системы в целом, что в условиях постсоветского развития способствовало становлению украинского общества как "общества утраченного доверия".

В работе доказано, что для поддерживания стабильности политической системы как в демократическом государстве, так и в условиях "делегативной демократии" нужно использовать рационально-легальные механизмы конституирования власти, а именно: формирование общественного дискурса, выработки партнерских отношений с гражданским обществом, ликвидацию клиентилистских неформальных сетей, создавая равные условия доступа к власти и процессу принятия решений, снижения цензуры, укрепление независимости средств массовой информации, комплексная (ре)социализация индивида для формирования гражданской культуры и т.д. Более инновационные формы взаимодействия - онлайн коммуникации, социальные сети "Еврогород", электронное управление государственными службами и многое другое - будет способствовать развитию партнерских отношений между государством и обществом.

Ключевые слова: доверие, недоверие, легитимация, делегитимация, политическая власть, политический режим, демократия.

Mishchenko A.B. Trust as a Component of Power's Legitimation in the Conditions of Modern Democracy. - The Manuscript.

The thesis is submitted for obtaining the scientific degree of candidate of Political Sciences in the speciality 23.00.02 - Political Institutes and Processes. Kyiv National Taras Shevchenko University. - Kyiv, 2010.

The aim of this dissertation is to ascertain the qualities of trust as a part of the process under various political regimes, particularly democracy. The results of this analysis demonstrate that the qualities of trust and legitimation, as well as their collaboration under contemporary democracy, are grounded in thorough exploration of causes of conception and support of trust, and in alienation of qualities that cause distrust and delegitimation; in alienation of the "linking trust" phenomenon that facilitates collaboration between an individual and various social groups, which are a part of civil society and cooperate with a country's diverse institutions; in analysis of major factors in conception, support, and restoration of legitimation through the prism of the contemporary political regime.

Trust as a component of legitimation reflects a society's support toward its government, and is characterized by the former's reverence to the latter's actions, acknowledging just laws, and ensuring their execution by its citizens, who have invested a great amount of their rights to the government through acknowledgement of its competency in social and political issues. This dissertation proves that legitimation of power is, in fact, a stable process, which guarantees support of that power from its society, allows it to implement strategic courses of action, and to provide stability and pluralism of the evolution of that society.

The existence of this particular influence of trust on legitimation was identified under the political transformation of modern Ukraine. It was proved that Ukrainian society, in the process of its development, combined two types of modification of legitimation--evolving from traditional to charismatic, employing ideological, manipulative, and propagandistic mechanisms. During the modern phase of political transformations, traditional, falsely charismatic, and semi-rational types of legitimation are being utilized.

Violation of societal norms and rights, low political delegitimation of the privileged, and exemption from punishment diminish trust toward a country's sources of power and its political system as whole; this has caused the creation of the "society of lost trust" under the circumstances of the evolution of post soviet Ukraine. A society determines the efficiency of its government's power by concrete results--not by declared intentions. The main mechanisms of legitimation of power were ascertained and sustained on trust, and their practical connotation was grounded within parameters of modern democracy.

Key Words: trust, distrust, legitimation, delegitimation, political power, political regime, democracy.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Сучасні демократичні політичні режими все частіше стикаються з проблемами їхньої низької підтримки зі сторони суспільства, що проявляється в зниженні рівня довіри громадян до окремих інститутів влади або політичної системи в цілому. Як наслідок, виникає розмивання основ такого правління, що є симптоматичним для тих суспільств, які перебувають на етапі трансформації від авторитарного режиму до демократичного та черпають зразки організації влади у демократіях, які вже сформувалися (США, країни Європи).

Дослідження довіри як явища суспільної та індивідуальної свідомості є актуальним, якщо враховувати всі ті процеси, які від неї залежать, та ті наслідки, до яких може призвести зміна її рівня. Характерним є те, що довіра та недовіра прямо впливають на процес легітимації / делегітимації влади.

У вітчизняній політичні науці дослідження довіри як складової легітимації здійснюється переважно через нормативно-правовий характер останньої, не визначено її вплив на конституювання влади в процесі становлення демократії в Україні.

Для сучасної України це є актуальним, адже вона протягом довгих років перебуває в стані масової недовіри громадян до більшості інституцій політичної системи. Декларуючи демократичний вибір, українська еліта не використовує якісних механізмів для відновлення довіри та швидкого переходу до демократичних процедур взаємодії між владою та громадянським суспільством.

Все це зумовлює необхідність дослідження довіри як сукупності раціональних та ірраціональних чинників впливу на процес легітимації влади в умовах сучасної демократії, означення ефективних механізмів цього процесу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою наукової роботи філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка та виконане у межах науково-дослідної теми 06БФ 041-01 "Філософія та політологія у структурі сучасного соціо-гуманітарного знання".

Мета і завдання дисертаційного дослідження. Метою дисертаційної роботи є розкриття ролі довіри в процесі легітимації сучасної демократії.

На реалізацію визначеної мети спрямовано вирішення наступних завдань:

- проаналізувати зміст понять довіри та легітимації, охарактеризувати підходи до їх вивчення, що існують у сучасній політичній науці;

- розкрити особливості впливу довіри на процес легітимації влади за умов різних політичних режимів, а особливо сучасної демократії;

- виокремити основні причини посилення недовіри, що сприяє появі процесу делегітимації;

- визначити теоретичні та практичні механізми формування, підтримки та відновлення довіри;

- розкрити зміст основних історичних аспектів впливу довіри на легітимацію влади в українському суспільстві;

- визначити особливості впливу довіри та недовіри на легітимацію політичних трансформацій незалежної України;

- виокремити практичні заходи та рекомендації підвищення довіри українського суспільства до влади і її легітимації.

Об'єктом дослідження є сучасна демократія.

Предметом дисертаційного дослідження є довіра як складова процесу легітимації влади в демократичному суспільстві.

Методи дослідження. Дисертаційну роботу виконано на засадах комплексного міждисциплінарного підходу до застосування методів дослідження. Зокрема, було використано такі методи: системний - при виокремленні структурних елементів громадянського суспільства, політичної системи, при виявленні впливу та здатності адаптуватися до внутрішніх та зовнішніх факторів, які впливають на стабільність та функціональність як окремих інститутів, так і на цілісність системи загалом; історичний - дав можливість простежити розвиток змісту понять довіри та легітимації, а також прослідкувати зміну напрямків обґрунтування механізмів підтримання легітимності влади в різні історичні епохи, розглядаючи їх в конкретному історичному та національному контексті; структурно-функціональний метод сприяв розкриттю взаємодії між суспільними інститутами - громадянським суспільством та державою і їх складовими. Порівняльний метод застосовувався при аналізі результатів впливу рівня довіри на легітимність влади в різних політичних режимах - авторитарному, тоталітарному і демократичному.

Наукова новизна одержаних результатів полягає як у постановці наукової проблеми, так і у способі та результатах її розв'язання. Вперше здійснено комплексний політологічний аналіз впливу довіри на процес легітимації влади, що проявляє себе з певними особливостями в умовах різних політичних режимів.

У дисертаційній роботі відображені наступні теоретичні результати, які відзначаються науковою новизною і характеризують особистий внесок автора, зокрема:

- уточнено зміст феномену "довіри", подано авторське його тлумачення як сукупності раціональних та ірраціональних переконань особи, що дозволяють робити ставки на майбутні дії іншої людини, якій вона добровільно передає ряд своїх повноважень. Запропоновано розглядати мережі горизонтальної та вертикальною взаємодії між громадянином, громадянським суспільством та державою використовуючи поняття "ланцюгової довіри". Це послідовна взаємодія громадянина із різними суспільними об'єднаннями, які у свою чергу формують громадянське суспільство, а воно вже по-партнерськи співпрацює з державою в особі її різнонаправлених інституцій;

- запропоновано авторське визначення легітимності влади з врахуванням впливу довіри на цей процес, а саме: легітимність - це значний кредит довіри, що формується як політичний капітал влади на певний період її функціонування; довіра в цьому контексті є важливою складовою легітимації влади, оскільки підтримка влади характеризується прихильністю суспільства до її дій, визнанням запропонованих нею законів справедливими, забезпечує виконання її вимог з боку підлеглих, які довірили цій владі ряд своїх повноважень, вважаючи її більш компетентною в ряді соціально-політичних питань, ніж окрема людина чи соціальна група;

- поглиблено розкриття чинників недовіри, що призводять до процесу делегітимації влади в умовах сучасної демократії. До таких чинників належать: економічна нестабільність; наявність суперечностей між універсальними цінностями, пануючими в суспільстві, і партикулярними або навіть егоїстичними інтересами керуючої еліти; суперечність між ідеєю демократії і соціально-політичною практикою; відсутність в політичній системі артикуляції інтересів соціальних груп; відсутність достатньої вертикальної мобільності в поєднанні із соціальною нерівністю; економічна криза, фінансова нестабільність, безробіття та масове збідніння населення; зростаюча бюрократизацію і корумпованість; радикальний націоналізм, етнічний сепаратизм; низька солідаризація суспільства; втрата віри щодо ідеологічного підґрунтя тощо;

- виокремлено авторську класифікацію механізмів легітимації влади на основі довіри в залежності від їх призначення. Перша група механізмів - конструктивні - сприяє формуванню і підтриманню довіри громадян на міжособистісному та інституційному рівнях (формування особистості з культурно-довірчою спрямованістю, створення умов відносної рівності життєвих шансів, забезпечення свободи вибору варіантів соціальної мобільності, прозорість державного управління тощо); друга - реанімаційні - покликана боротися з масовою недовірою та процесом делегітимації існуючого режиму шляхом відновлення підтримки суспільства до влади та політичної системи в цілому (налагодження суспільно-політичного дискурсу між владою та опозицією, консенсусу усіх учасників політичного процесу, створення умов якісних трансформацій інституцій, вирішення національно-етичних суперечностей і т.д.);

- вперше запропоновано розглядати масову недовіру до влади протягом років незалежності України у вигляді феномену "суспільства втраченої довіри", виникнення якого стало наслідком використання найменш ефективних механізмів легітимації влади на шляху побудови демократичного політичного режиму - маніпулятивного впливу через засоби масової інформації, самолегітимації окремих лідерів (переконаність впливових політичних діячів в незаперечному їхньому праві на здійснення політики), традиційної легітимації на основі стереотипів радянської епохи, штучної харизматизації окремих лідерів тощо;

- на новому науковому рівні здійснено дослідження чинників легітимації політичних трансформацій в сучасній Україні через формування довіри громадян до влади, серед яких виокремлено: дискурсивну комунікацію політичних акторів, діалог влади та громадянського суспільства, незалежність засобів масової інформації, використання легально-раціональних механізмів легітимації, масову політичну (ре)соціалізацію населення тощо; а також запропоновано комплекс практичних заходів, що в українських реаліях сприятимуть відновленню рівня довіри громадян до більшості владних інституцій та налагодженню якісного діалогу громадськості та влади. До них належать: інноваційні форми комунікативного зв'язку через всесвітню мережу Інтернет (онлайн конференції, онлайн телебачення, електронні ЗМІ, різного роду блоги та форуми для спілкування); реальне втілення програми "Електронна Україна", що забезпечить доступність та відкритість джерела інформації; втілення проекту електронного урядування, що допомагає полегшити спілкування між громадянами та державними структурами, знижуючи корумпованість, закритість та визначальну роль останніх; створення соціально-політичної системи "Євромісто" як зразка впливу локальної спільноти на прийняття й реалізацію управлінських рішень як на рівні окремого регіону, так і держави в цілому.

Практичне значення одержаних результатів дослідження. Сформульовані у дисертації теоретичні положення, висновки та рекомендації можуть використовуватися для консультування політичних і адміністративних керівників, для розробки лекційних курсів із загальної теорії політики та практичної політології, розробки спецкурсів з політичної культури, слугувати підґрунтям для подальших досліджень цієї проблематики.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертації доповідалися і обговорювалися на міжнародних науково-практичних конференціях: "Дні науки філософського факультету - 2007" (Київ, 18-19 квітня 2007 р.), "Дні науки філософського факультету - 2008" (Київ, 16-17 квітня 2008 р.), всеукраїнській науково-практичній інтернет-конференції "Україна наукова" (Київ, 23-25 грудня 2008 р.), міжнародній науковій конференції "VI Харківські студентські філософські читання" (Харків, 2-3 квітня 2009 р.), міжнародній науковій конференції "Людина. Світ. Суспільство" (Київ, 21-22 квітня 2009 р.).

Публікації. Результати дослідження опубліковані в 3 статтях у наукових фахових виданнях, 1 - у нефаховому виданні, а також у 5 тезах наукових конференцій.

Структура і обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг основної частини дисертації складає 188 стор. Список використаних джерел нараховує 270 найменувань на 25 стор.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, визначаються об'єкт, предмет, мета і завдання дисертації, її наукова новизна, розкрито методологічну основу дослідження та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі "Теоретичні засади дослідження довіри та легітимації політичної влади" проаналізовано ступінь наукової розробленості проблематики дисертації, визначено та охарактеризовано основні методи дослідження, проаналізовано теоретичні основи аналізу довіри, її структури та функцій та окреслено наукові підходи визначення феномену легітимації, її різновидів, внутрішньої структури та умов взаємодії з іншим політичними процесами.

У розділі розкриваються теоретичні підходи, концепції та наукові дослідження феноменів довіри та легітимації. Систематизовано праці вітчизняних та зарубіжних вчених щодо довіри та легітимації політичної влади, їх взаємовпливів в умовах сучасної демократії.

Аналіз цих феноменів, а особливо можливих форм їх взаємодії, є складним процесом, що вимагало поєднання теоретичних та емпіричних знань різних наукових дисциплін, суміжних з політологією, а саме: психології, соціології, економіки, філософії. Основою методологічного аналізу став міждисциплінарний підхід при використанні таких методів, як системний, порівняльний, структурно-функціональний та історичний.

Відзначено, що проблема довіри та легітимації влади були об'єктами дослідження протягом багатьох століть: від античності і до сьогодення. Значний внесок у аналіз особливостей довіри як чинника впливу на політичну сферу життя суспільства та його взаємодії з державою є підходи мислителів і науковців різних століть. До них можна віднести праці Платона, Арістотеля, Т. Гоббса, Дж. Локка, І. Канта тощо. Розглядаючи довіру як особливий елемент становлення міжособистісних зв'язків, ці автори доводять прямий вплив горизонтальної взаємодії на становлення громадянського суспільства, що сприяє формуванню демократичного політичного режиму.

Теоретичними джерелами в рамках висвітлення довіри як складової легітимації влади слугували наукові концепції М.Вебера (протестантська етика, типи владарювання), соціологів Дж. Коулмена, Т. Парсонса, Р. Патнема (соціальний та людський капітал), політологів Г. Алмонда, С. Верби (громадянська культура), Ф. Фукуями (соціально-економічний код суспільства), П. Штомпки (політична довіра, постсоціалістична травма), М. Хатерінгтона (політична доцільність та політична довіра) тощо. В рамках цих концепцій було визначено, що довіра є багатогранним елементом впливу на процес легітимації влади, вона розкриває глибинне підґрунтя культурного та соціально-політичного розвитку суспільств та виступає джерелом стабільності та ефективного функціонування політичної системи.

Відзначено, що ХХ століття активізувало активний пошук джерел довіри, її взаємодії з іншими складовими легітимації, часткового впливу на становлення певного типу політичного режиму. Серед робіт присвячених аналізу описаної проблематики можна відзначити праці Б. Барбера, М. Догана, Е. Гідденса, К. Завершинського, Н. Лумана, Б. Лукмана, С. Пролеєва, А. Селігмана, С. Уайтфілда, Р. Шо, Ш. Ейзенштадта тощо.

Значний внесок у дослідження проблеми легітимності та процесу легітимації політичної влади зробили у своїх дисертаційних дослідженнях такі українські вчені як В. Волинець, О. Гребіневич, О. Дащаківська, С. Рябов, М. Тур. Окремі аспекти аналізу довіри в структурі легітимації влади, виявлення джерел делегітимації та посилення недовіри серед населення, виявлення їх проявів в умовах трансформації української політичної системи відображені у працях наступних українських авторів: Є. Бистрицького, А. Бови, Г. Зеленько, А. Колодій, Н. Ісхакової, І. Мартинюк, Н. Соболєвої, В. Степаненко, Ю. Савко, В. Сукачова, Ю. Тарана.

Проаналізовані теорії та підходи дозволили зробити висновок про те, що представники різних наук, в різні періоди розвитку політичної науки прагнули дослідити феномени довіри та легітимації, визначити джерела стабільності окремих суспільств та основи їх безперебійного функціонування. Деякі положення окремих концепцій досліджуваної проблематики були частково сприйнятті українською політичною думкою, але деякі з них були критично переосмисленні та адаптовані до сучасних українських реалій.

У розділі розкриваються основні підходи до трактування феномену довіри, проводиться її розмежування з політичною довірою, вірою та упевненістю.

Доведено, що поняття "довіра" та "політична довіра" не є тотожними. Остання трактується як вираз відповідності цілей діяльності об'єкта і суб'єкта політики, визнання можливостей суб'єкта задовольнити потреби об'єкта (не підтверджених досі безпосередньою практикою), в той час як довіра - це сукупність раціональних та ірраціональних переконань особи, що дозволяють робити ставки на майбутні дії іншої людини, якій вона добровільно передає ряд своїх повноважень. В результаті, довіра включає в себе як політичну довіру, так і елемент віри (сукупність трансцендентальних уявлень людини про зовнішній світ, що розглядає нематеріальні об'єкти світу як певні догми, які не потребують доказовості). В той же час як довіра - це в першу чергу раціональне й досвідне знання, яке допомагає людині пізнавати світ, керуючись законами логіки та власного життєвого досвіду.

Визначено, що основними типами довіри є міжособистісна, яка звернена до конкретної особи - родича, колеги, співвітчизника, та інституційна - це деперсоніфікований тип довіри, головним об'єктом якого є різного роду інституції (держава, органи влади, міліція, церква тощо).

Проаналізовано основні підходи дослідження довіри, до яких відносяться культурологічна й інституційна теорії та концепція соціального капіталу. З точки зору культурологічної теорії основним джерелом довіри є міжособистісна взаємодія, яка формує довіру людини до світу в ранній період життя і сприяє розвитку в подальшому індивідуальних оцінок суті політики. Інституційна теорія доводить важливість становлення довіри на основі зовнішніх чинників, а не внутрішніх, розкриваючи зміст саме політичної довіри та раціональне підґрунтя політичних процесів.

Концепція соціального капіталу (Дж. Коулмен, Р.Патнам) розглядає довіру впливовим чинником стабільності політичної системи поряд з нормами та мережами взаємодії. В межах соціальної взаємодії між людьми формується як міжособистісна довіра, так і певне відношення до політичних інституцій суспільства, що сприяє поєднанню та узагальненню в даній концепції двох вище описаних теорій - культурологічної та інституційної. Доводиться, що соціальний капітал, в основі якого довірчі відносини між членами групи, формує якісне підґрунтя для розвитку громадянського суспільства та демократичного політичного режиму.

Наголошується, що в ХХІ столітті змінилася роль самої довіри. Тепер вона асоціюється в першу чергу з аналізом тих ризиків (Е. Гідденс, П. Штомпка), які несе людині взаємодія з іншими людьми або інститутами держави. Подолання невпевненості щодо власної компетентності в окремих питаннях, прагнення перекласти частину своїх повноважень та відповідальності, стають основою розвитку довіри між членами окремих груп та по відношенню до держави в цілому.

До основних функцій довіри відносять: підтримання стабільності системи та інтегрованості суспільства, впорядкування та врівноваження соціальних та культурних різноманіть, конструювання вертикальних суспільних відносин між окремим громадянином та владою.

Проаналізовані в даному розділі положення сприяли формуванню наступних висновків, а саме: довіра є багатоаспектним феноменом, наявність якого життєво необхідна як тоталітарним і авторитарним суспільствам, так і сучасним демократичним політичним режимам. Вона забезпечує як інтегрованість суспільства, так і його стабільний, менш конфліктний та цілеспрямований розвиток. Наявність значної міжособистісної (горизонтальної) довіри сприяє становленню довірчих відносин на рівні інституційної (вертикальної) взаємодії.

У розділі також доводиться, що право на здійснення основних владних функцій отримується шляхом узаконення цієї влади через нормативне закріплення і формування підтримки зі сторони суспільства. Легітимацію слід розуміти як процес (передумову) соціального та культурного виправдання влади, в той час як легітимність - це властивість (наслідок), тобто значний кредит довіри, що формується як політичний капітал влади на період її функціонування. Дані явища співвідносяться як процес та його результат.

Проаналізовано основні теоретичні підходи щодо визначення змісту легітимації та легітимності, до яких належать теорії М. Вебера та його наступників, сучасні концепції Д. Істона, Ю. Хабермаса, Д. Хелда, Ж. Шабо. Серед українських вчених досить ґрунтовно розробляли проблему впливу легітимації на становлення державності в Україні А. Бова, О. Висоцький, О. Дащаківська, В. Жежерун, Н. Замятіна, С. Пролеєв, М. Тур, які доводили, що суспільство передає владі частину своїх повноважень для управління ним з метою отримання певних свобод, прав, соціально-економічних благ та забезпечення повної безпеки.

Доводиться, що легітимація політичної влади має подвійних характер: з одного боку підвладні визнають владу, підкорюються їй, передаючи важелі управління та контролю, а з іншого - влада періодично проходить критичне оцінювання своїх дій через переобрання і, таким чином, звітує за свою корисність для суспільства. Звідси, якщо процес легітимації розкриває відповідність політичного режиму пануючим в суспільстві цінностям і нормам, то довіра відображає очікування громадян щодо того, як політична система буде виробляти передбачувані результати, які відповідають їх інтересам.

Розкрито структуру легітимації, до основних елементів якої належать суб'єкт, об'єкт та засоби легітимації. Довіра, поряд із недовірою, цінностями, менталітетом, культурою тощо, виступає тут дієвим ресурсом та ефективним зв'язком між суб'єктом та об'єктом легітимації, без якого не відбулася б їхня взаємодія й, відповідно, легітимаційний процес не отримав свого прояву.

Проаналізовані в розділі питання дозволили зробити висновок, що довіра в структурі легітимації влади відіграє ключову роль, дозволяючи інтерпретувати владні відносини між верхівкою і підлеглими, як комплекс вертикальних зв'язків, що авансуються громадянами задля здійснення політики окремими людьми або елітами. Легітимація влади, яка ґрунтується на забезпеченні та підтримці довіри суспільства, формує основи для організації системи представницької влади, до якої відноситься республіка і сучасний плюралістичний тип демократії.

У другому розділі "Довіра і легітимація влади в демократичному суспільстві" розкриваються основні форми впливу довіри на процес легітимації влади, що дозволяють сформувати стабільне демократичне суспільство.

У розділі доводиться, що довіра є феноменом, який активно почали аналізувати після зародження і повалення тоталітарних режимів у ХХ столітті. Відповідно, в межах політичної науки формувалися погляди щодо основних передумов (стабільність / нестабільність, економічна криза та застій, зміна культурного коду тощо), що дозволили відбутися антидемократичному розвитку окремих суспільств. Доводиться, що зазначені передумови прямо впливають на становлення демократії як в стабільних суспільствах, так і в перехідних від авторитарного чи тоталітарного їх типу функціонування.

Відзначається, що авторитарні та тоталітарні політичні режими прагнуть сформувати та підтримувати лише інституційний тип довіри, який забезпечує підтримку дій влади зі сторони підлеглих, її органів управління та контролю. В той час як демократичні режими велику увагу приділяють горизонтальним мережам взаємодії між громадянами, формуванню міжособистісної довіри, на основі якої зароджується та функціонує стабільне громадянське суспільство.

Наголошується, що довіра як соціально-політичне явище є головною метою влади, що прагне будь-якими засобами формувати та підтримувати високий рівень інституційної довіри та сприяє оформленню тісних вертикальних зв'язків для конституювання своєї легітимності. Така інституційна підтримка дає можливість владі здійснювати свої основні функції, сприяє реалізації стратегічного розвитку держави, дозволяє проводити реформи та забезпечувати умови для розвитку громадянського суспільства.

В умовах сучасної демократії виокремлюють наступні прояви довіри: як віри; складової соціального капіталу; складової громадянської культури; як співучасті та взаємності між громадянами на рівні горизонтальних та вертикальних мереж взаємодії тощо.

Наявність ефективного громадянського суспільства, громадянської культури та тісних міжособистісних зв'язків є зразком демократичного політичного режиму, що найбільш якісно забезпечує стабільність політичної системи. Така система є організованою настільки, що не потребує постійного адміністративного контролю, забезпечуючи свою легітимність за допомогою великої кількості нормативно-правових та імперативних правил і процедур.

В розділі обґрунтовується новий феномен, який прямо впливає на легітимацію влади - це "ланцюгова довіра" - процес переходу міжособистісної довіри в межах громадських об'єднань до її інституційного рівня, формуючи тим самим взаємодію громадянського суспільства із органами влади та політичною елітою. Тобто, та соціальна довіра, яка виникає між суб'єктами в процесі створення різного роду асоціацій, несвідомо робить людину частиною громадянського суспільства, яке на рівних умовах співпрацює з державою, лобіюючи свої права. Все це й формує так звану "ланцюгову довіру", яка забезпечує тісний зв'язок громадянина й держави. Даний феномен сприяє також впевненості громадянина в його впливовості на прийняття та реалізацію політичних рішень як на локальному, так і на глобальному рівні, забезпечуючи тим самим легітимацію влади на місцях і в межах держави.

Проаналізовані в даному розділі питання дозволили зробити висновок, що довіра як складова легітимації влади в умовах сучасної демократії формується під впливом процесу соціалізації, за допомогою діяльності формальних (інституції держави) і неформальних (традиції, культура) інститутів, забезпечуючи, таким чином, стабільність суспільства та політичної системи в цілому.

Відзначається, що будь-яке суспільство може втрачати існуючий рівень довіри як на горизонтальному, так і вертикальному рівнях. Довіра за допомогою певних чинників може досить легко перерости в недовіру, однак відновити її буде вже набагато складніше. До основних чинників недовіри, що призводять до процесу делегітимації влади належать: втрата віри щодо ідеологічного підґрунтя через знеціненні старих концепцій та ідеалів і бракові нових конструктивних орієнтирів, які мобілізують соціальну активність суспільства; економічна криза та соціальна стагнація; наявність суперечностей між універсальними цінностями, пануючими в суспільстві, і партикулярними інтересами керуючої еліти; суперечність між ідеєю демократії і соціально-політичною практикою в перехідних суспільствах; відсутність в політичній системі артикуляції інтересів соціальних груп; відсутність достатньої вертикальної мобільності в поєднанні із соціальною нерівністю, масовим збіднінням населення; зростання бюрократизації і корумпованість; радикальний націоналізм, етнічний сепаратизм; низька солідаризація суспільства тощо.

Головна загроза процесу делегітимації влади є його вплив на становлення демократичних політичних режимів в процесі політичної трансформації від авторитарного або тоталітарного режимів. Сучасні демократичні режими застосовують в процесі легітимації політичної влади легально-раціональні механізми, в той час як авторитарний та тоталітарний режими - традиційні, харизматичні та ідейно-маніпулятивні.

Наголошується, що довіра (до окремого лідера, інституту) і легітимація (влади, режиму) є взаємовпливовими феноменами сучасного політичного процесу. Рівень довіри населення - це певний індикатор визнання і підтримки як окремого лідера, так і системи в цілому. Коли поширюється масова недовіра, наростає загроза делегітимації не лише конкретних управлінців та державних інституцій, а й політичної системи в цілому.

Відповідно, запропоновано поділити основних механізми легітимації влади в залежності від їх призначення на дві взаємодоповнюючі групи, а саме: конструктивна, що сприяє формуванню та підтримці довіри на горизонтальному та вертикальному рівнях (формування особистості з культурно-довірчою спрямованістю, створення умов відносної рівності життєвих шансів, забезпечення свободи вибору варіантів соціальної мобільності, прозорість державного управління тощо) та реанімаційна - покликана боротися з масовою недовірою, кризою владної підтримки, делегітимацією політичного режиму або всієї політичної системи (налагодження суспільно-політичного дискурсу між владою та опозицією, консенсусу усіх учасників політичного процесу, створення умов якісних трансформацій інституцій, вирішення національно-етичних суперечностей тощо). влада довіра легітимація демократія

До основних механізмів легітимації влади також відносять використання засобів масової інформації (телебачення, друковані видання, всесвітню мережу Інтернет, вуличне телебачення), які в демократичних суспільствах є засобами агітаційного впливу, а в недемократичних - маніпулятивного.

У розділі доводиться, що основним суб'єктом суспільно-владних відносин, який має важелі та можливості формувати, підтримувати або відновлювати втрачену довіру є виключно держава. Саме вона має для цього широкий комплекс ресурсів, засобів та механізмів. Основними впливовими суб'єктами формування та підтримання довіри як складової легітимації влади є політична еліта, інтелектуальна еліта, армія та церква. Головним об'єктом в даному випадку виступає все суспільство, а особливо середній клас за умов сучасної демократії.

Підсумовуючи основні положення даного розділу, зроблено наступні висновки, а саме: головним завданням будь-якої влади є підтримання стабільності, довготривалості існування політичної системи, що гарантує її легітимність і підтримку зі сторони населення. Влада застосовує для цього велику сукупність механізмів в залежності від типу політичного режиму. Лише демократичні політичні системи використовують легально-раціональні методи та засоби конституювання своєї влади шляхом постійного формування підтримки та сталих вертикальних довірчих відносин.

У третьому розділі "Особливості впливу довіри на легітимацію влади в Україні" розглядаються культурно-історичні та соціально-політичні аспекти, що сприяли формуванню або падінню рівня підтримки влади зі сторони українського суспільства.

У розділі виділено основні історичні аспекти впливу довіри на легітимацію влади в українському суспільстві через аналіз таких періодів, як Київська Русь, гетьманство Богдана Хмельницького та перебування України в складі Радянського Союзу.

Зазначається, що князі часів Київської Русі користувалися в основному харизматичною підтримкою своїх підданих, уособлюючи як батька, так і наставника Божественної волі на землі. Поряд із цим типом легітимації влади досить потужним був вплив традицій та цінностей, які формувалися протягом століть. Ірраціональні складові довірчих взаємовідносин в період Київської Русі стали основою формування певних традиційних установок, які досить вдало поєднувалися із процесом легітимації харизматичного лідера.

Становлення еліти через обрання її народними масами сприяло формуванню за часів існування Запорізької Січі суспільної довіри між її членами як зразка горизонтальних мереж взаємодії. Гетьман Богдан Хмельницький і його наступники відображали харизматичний тип панування, що досить легко поєднувався з певними елементами виборності сучасної демократії. Легітимація влади була досить хитким та змінним процесом у зв'язку з тим, що така виборність була хаотичною, погано організованою та без правового оформлення.

В радянський період влада майже не застосовувала механізмів своєї легітимації для формування та підтримання високого рівня довіри та підтримки громадян. Тут слід говорити про самолегітимацію влади (переконання лідерів в їх незаперечному праві на здійснення політики), створення суспільства зі свідомістю "авторитарної особи", демонстрацію сили держави для утримання в покорі громадян і, таким чином, псевдолегітимацію (штучну, показову легітимацію) "партії влади" та "вождя". Основними засобами формування підтримки суспільства для керівників радянського періоду був ідеологічний вплив, поширення утопічних міфів про "світле соціалістичне майбутнє", формування страху та покірності через створення зовнішнього ворога, однонаправленість та контролю за діяльністю засобів масової інформації тощо. Як результат - глибока криза влади з 80-х років ХХ століття, наростання делегітимаційних процесів на основі економічної, ідеологічної та політичної криз, посилення масової недовіри зі сторони населення та розпад Радянського Союзу.

У розділі виділено ряд соціально-політичних явищ та процесів, які мають певну схожість у вищезазначених періодах: по-перше, розгалужена система міжособистісної довіри в межах родинних зв'язків, яка підкріплювалася сталими ціннісними переконаннями (віра в сакральність родинної відданості, стереотипи, моральні установки тощо), формуючи тим самим персоніфіковане відношення до політики; перевага харизматичної легітимації влади - (князі часів Київської Русі, гетьмани часів Запорізької Січі, "вожді" часів СРСР) - для забезпечення свого права на здійснення політики, прийняття управлінських рішень та монополію на застосування сили, в основному спиралися на ірраціональні переконання (підкореність авторитету "батька", повага та страх до нього); по-третє, кожен лідер намагався утвердити на владній верхівці свою династію або наступників і, таким чином, забезпечити перехід влади в спадковій формі.

Проаналізовані питання дозволили зробити висновок про те, що, починаючи з часів Київської Русі і до 90-х років ХХ століття включно, українське суспільство проходило складні процеси легітимації влади. Довіра ґрунтувалася перш за все на ірраціональних переконаннях, вірі у вищість та божественну визначеність політичних лідерів, що підтверджувалося ефективним використанням традиційних, харизматичних та ідеологічно-маніпулятивних механізмів легітимації.

У розділі основна увага приділена розкриттю впливу рівня довіри на легітимацію влади в перші і наступні роки становлення незалежності України. Початковий етап становлення незалежності характеризувався впливом культурних архетипів (традицій та установок радянської доби), розвиненістю міжособистісної довіри (недовіра владі породжувала низьку інституційну підтримку), штучним перенесення цінностей та процедур демократичного державотворення тощо.

Легітимація нового режиму відбувалася за рахунок значної підтримки та довіри громадян до тогочасної еліти, надання їй можливостей провести необхідні інституційні, політичні та соціально-економічні реформи задля вдосконалення ефективності роботи владного механізму та покращення добробуту громадян. Поряд із цим, зіткнення несумісних культур означав для більшості, що звичні стилі життя неефективні в новій системі, а нові культурні правила здавалися їм чужими й нав'язаними. Саме тому влада досить швидко втратила той запас кредиту довіри зі сторони населення, яким була наділена.

Зазначено, що соціально-політична система посттоталітарної української держави фактично функціонувала за традиційним типом, лише "одягнутим" в сучасні легально-демократичні та раціонально-правові шати. Стара номенклатурна еліта змогла швидко переорієнтуватися під нові реалії і виклики суспільства через зміну ідеологічної риторики та лозунгів комуністичного періоду на націонал-демократичні та патріотичні висловлювання, необхідності сильної держави. Свою доцільність та необхідність існування влада доводила все ще радянськими механізмами легітимації - сильним адміністративним ресурсом, маніпуляцією вкоріненими цінностями та виробленими стереотипами поведінки "авторитарної особистості". Низький рівень легально-раціональної легітимації українського політичного режиму був обумовлений масовою недовірою громадян до наявної форми організації владної вертикалі (її закритість, бюрократизованість, безвідповідальність, авторитарність тощо).

Події "Помаранчевої революції" 2004 року сприяли зміні закостенілої клієнтилістської системи організації влади, створили передумови для змін світоглядних позицій більшості громадян України, їх переконаність у необхідності рівноправного діалогу з владою, що підкріплювалося високим кредитом довіри зі сторони суспільства.

Масова недовіра до органів державної влади та більшості політичних інститутів протягом років незалежності сприяла становленню характеристики пострадянського суспільства України як "суспільства втраченої довіри". Воно стало результатом використання найменш ефективних механізмів легітимації, розчарування у неможливості влади поламати олігархічний спосіб організації влади та викорінити корупційний бюрократичний апарат.

Українське суспільство розширило межі горизонтальної взаємодії на рівні міжособистісної довіри, але поряд з цим значно знизився рівень інституційної підтримки дій влади чи окремих політичних лідерів, про що свідчать дані соціологічних досліджень. Використання раціонально-легальних механізмів у вигляді виборів та референдумів є лише певним симулякром (за Ж.Бодріяром це дійсність, яка приховує той факт, що її немає) залучення суспільства у процес прийняття рішень, а головним інструментом в цьому випадку є заангажовані засоби масової інформації та політичні технології різного забарвлення. Дані характеристики дали можливість констатувати, що Україна знаходиться на перехідному етапі свого розвитку від авторитаризму до демократії, який називають "дефектною" або "делегативною" демократією.

Політичні трансформації України спрямовані на демократичні перетворення, однак на сучасному етапі вона перебуває в певному застиглому стані (ре)інтеграції. Такий процес ставить ризик повернення до авторитарного політичного режиму при застосуванні нелегальних методів та механізмів легітимації влади.

Виділено ряд чинників, які впливають на зниження рівня довіри як складової легітимації української влади, основними з них є: бюрократизація влади та її закритість в прийнятті політичних рішень; низька ефективність політичної еліти, яка в основному складається з керівників промислових груп та олігархів; незадоволеність у забезпеченні інтересів та потреб різних соціальних груп; невирішеність міжнаціональних та міжкультурних конфліктів; відсутність двостороннього дискурсу між владою та громадськість; низька інституціональна спроможність громадян впливати на політичний процес; розчарування в основних принципах демократії через неефективність їхнього впровадження на просторах сучасної України тощо.