Демократія: сутність, механізми здійснення та сучасні світові тенденції розвитку

Принципи і цінності демократії виявляють себе, як правило, на чотирьох рівнях: рівні конкретного індивіда (людини); рівні нації (титульної нації на даній території); рівні громадянського суспільства; рівні держави. Ці рівні тісно взаємопов'язані між собою, вони то взаємодіють, то заперечують один одного, але в сукупності відображають всю глибину поняття демократії: від способу співіснування між людьми до форми державного правління.

Демократія в трьох основних аспектах переважає інші реально існуючі способи управління, якщо визначати демократію як політичну систему, члени якої вважають один іншого політично рівними, де вони володіють колективним суверенітетом, а також усіма можливостями, ресурсами та інститутами, необхідними для самоврядування. По-перше, демократія надає свободу у тій мірі, в якій цього не може зробити жодна альтернатива, яку можна виконати. Ця свобода реалізується в формі особистого і колективного самовизначення, у тому рівні моральної автономії, яку демократія заохочує і робить можливою, а також - в широкому наборі інших, більш специфічних свобод, що притаманні самому демократичному процесу. Дані специфічні свободи або є його необхідними передумовами, або, як засвідчує історія, втілюються у життя внаслідок схильності людей, які підтримують теорію та практику демократичного процесу, відстоювати й інші свободи. По-друге, демократія надає поштовху розвитку особистості, а надто, її здатності до самовизначення, моральної автономії і відповідальності за свій вибір. І, нарешті, по-третє, це - найнадійніший, хоча і не найдосконаліший спосіб захисту і здійснення громадянами тих інтересів і уявлень про благо, котрі вони поділяють з іншими людьми.

У третьому розділі "Причини та механізми здійснення демократичної трансформації посттоталітарних і поставторитарних суспільств" висвітлено концептуально-каузальні засади демократизації як процесу переходу до демократії; розглянуто передумови та сприятливі чинники демократизації суспільства, її шляхи і структурні фази.

Якщо демократію можна розглядати як контекстно змінне (нестале, варіативне) або деонтологічне поняття, то демократизацію, процес переходу до неї, не можна визначити за допомогою сталих (фіксованих) об'єктивних критеріїв (ознак).

Враховуючи попередній аналіз демократії як процесу водночас стабільного й несталого, досить важко віднайти баланс між основними характеристиками процесу демократизації - довготривалістю та відносною прозорістю. Будь-який процес охоплює певний проміжок часу, упродовж якого відбуваються зміни. Коли зміни відбулися, а час сплинув, процес добігає кінця. Ми можемо припустити, що деякі зміни потребують більше часу, а результат не завжди може бути однаковим. Але у випадку, якщо процес охоплює великий проміжок часу, кінцеві результати можуть бути неоднозначні, й тим складніше буде визначити концепцію процесу демократизації. демократизація суспільство народовладдя

У випадку якщо результат, на котрий ми сподіваємося, якимось чином відрізняється від наших очікувань або є нестабільним за своїм змістом, тоді процес або процеси демократизації, з яких він випливає, неодмінно будуть відносно прозорими, тривалими, складними та непостійними.

Якщо проаналізувати наявний масив інформації, то можна виділити три основні напрями у вивченні передумов демократизації суспільства.

Прибічники першого напряму акцентують увагу на передумовах, які є необхідними для виникнення власне сталих демократій. До кількості подібних передумов можна віднести: модернізацію, індустріалізацію, урбанізацію, рівень освіти; відповідний характер станової структури суспільства, ступінь соціальної диференціації, взаємин між класами і соціальними групами; демократичну політичну культуру, а також розвинуте громадянське суспільство; наявність визначених інституційних форм; серед особливо значущих інституційних факторів виокремлюють: електоральні системи, мажоритарне або пропорційне представництво, форму правління - парламентську чи президентську, міцні політичні партії і усталену партійну систему; взаємодію партій, суспільно-політичних рухів і організованих груп з новими політичними інститутами, вибір політичних стратегій і тактик; єдину державу, встановлені кордони, відсутність етнічних або регіональних конфліктів, почуття національної ідентичності; зовнішні фактори: мирне міжнародне становище, зростання взаємозалежності усіх країн і народів світу, міжнародну економічну ситуацію, політико-стратегічні умови і відносини, міждержавні і міжнародні неурядові взаємодії, загальносвітовий "дух часу".

У центрі досліджень другого напряму лежить процес переходу від авторитаризму до демократії як такий. Представники цього напряму вважають, що успіх або крах демократичних перетворень багато в чому визначається характером самого транзиту і протиставляють "революції зверху" "революціям знизу". Головна увага приділяється ролі політичних еліт, важливості єдності елітних груп, необхідності обов'язкової наявності угод і пактів між ними.

І, нарешті, сфера інтересів представників третього напряму - період після краху колишнього режиму та проблеми, які пов'язані з консолідацією демократії.

На відміну від першого напряму, де робиться наголос на соціоекономічні та інші структурні передумови демократизації, другий і третій напрями фокусуються на незалежній ролі індивідуальних політичних акторів і на людському факторі, а також на здібності еліт вибудувати демократію навіть за несприятливих об'єктивних умов.

Насправді, приступити до побудови демократії можна не очікуючи, доки визріють сприятливі для неї умови, але завершення конкретного демократичного транзиту та перспективи консолідації демократії у кінцевому підсумку залежать і від структурних - тобто націо- і державоутворюючих, соціально-економічних, культурно-ціннісних - факторів. Адже демократія як інституціоналізована невизначеність передбачає вибір поміж варіантами, які самі вже значною мірою визначені. При цьому власне структурні фактори обумовлюють змістовне наповнення формальних процедур та інститутів, що обираються.

Отже, для пояснення сутності та передумов демократизації як процесу переходу до демократії висувалися численні теорії і визначалися численні змінні. Серед величин, які сприяють демократії і демократизації, можна назвати наступні: високий в цілому рівень економічного добробуту; відносно рівне розподілення доходу і/або багатства; ринкова економіка; економічний розвиток і соціальна модернізація; існування компетентної політичної еліти; сильний середній клас; високий рівень грамотності і освіти; інструментальна, а не споглядальна культура; соціальний плюралізм і сильні проміжні групи; розвиток політичного змагання раніше розширення політичної участі; демократичні владні структури всередині соціальних груп, особливо тих, які щільно зв'язані з політикою; низький рівень громадянського насильства; низький рівень політичної поляризації і екстремізму; політичні лідери - прибічники демократії; традиції терпимості і компромісу; окупація країни продемократичною іноземною державою; вплив продемократичної іноземної держави; прагнення еліти наслідувати демократичні держави; традиції поваги до закону і прав особистості; гомогенність (етнічна, расова, релігійна) спільнот; консенсус відносно політичних і соціальних цінностей.

Початок процесу демократизації являє собою той історичний момент, коли учасники (актори) політичного процесу усвідомлюють, що старий режим більше не може слугувати основою їхніх дій. У свою чергу, завершення процесу переходу визначається неможливістю повернення до вихідного стану, тобто перехід закінчується тоді, коли політичні актори починають добре розуміти необоротність змін, що відбулися.

Зазвичай перехід до демократії ставить дилему: реформа існуючого режиму (якщо він взагалі піддається реформуванню) або розрив з ним. Насправді істинна глибока демократизація поєднує у собі і реформу інститутів держави, і розрив з попередньою політичною практикою, і відмову від колишніх методів керівництва. Як правило, демократизація буває викликана глибокою внутрішньою кризою економічних, політичних, соціальних структур суспільства, зношеністю ідеології або системи цінностей і тому безпосередньо зв'язана з проблемами модернізації та виступає її інструментом.

Є очевидним те, що не існує і не може існувати унікального однолінійного шляху демократизації, тобто немає єдиного для всіх шляху до демократії. В різних країнах зміна авторитарних режимів відбувається різноманітними шляхами, і саме особливості шляхів переходу формували основні риси майбутньої демократії. Демократія може виявитися результатом десятирічної поступової еволюції (Великобританія і Сполучені Штати Америки), наслідування (Індія), стрімких перетворень (значна частина країн Центральної та Східної Європи у 1989 році), обвалів (Росія після 1991 року), революцій (Португалія і Аргентина), угод, які були досягнуті шляхом переговорів (Польща, Болівія, Нікарагуа і Південна Африка).

Необхідно підкреслити, що між демократією, з одного боку, і авторитаризмом та тоталітаризмом, які не сприяють чесній політичній боротьбі, участі в ній і запровадженню громадянських свобод, з іншого, розташовується безліч проміжних систем. Це перш за все напівдемократичні країни, в яких: фактична влада осіб, що займають відповідальні посади, помітно обмежена; свобода і демократичність виборів є настільки сумнівними, що їх результати, навіть обумовлені конкуренцією, значно розходяться з волею більшості; громадянські і політичні свободи урізані настільки, що організоване висловлення певних політичних цілей і інтересів неможливе.

В результаті це дає підстави розглядати напівдемократії не лише як проміжну між авторитаризмом і демократією, а як певну доволі стійку форму політичного режиму, що має достатній потенціал для досить тривалого існування, внаслідок чого напівдемократії перетворюються на самостійний чинник загальноєвропейських та, можливо, загальносвітових процесів суспільного розвитку, і стають своєрідним флагманом демократизації.

Для аналізу успішного переходу від авторитаризму до демократії необхідно виокремити фази лібералізації, власне демократизації і консолідації як ідеальні типи. Лібералізація розуміється при цьому як спроба владних еліт авторитарного режиму за допомогою обережного "відкривання" політичної системи і надання більших гарантій індивідуальних громадянських прав (наприклад, захист приватної сфери, свобода слова, свобода об'єднань) розширити легітимну основу старого режиму для того, щоб залишитися і далі при політичній владі.

До "фази лібералізації" примикає фаза власне демократизації. "Демократизацією" в ході зміни системи називається "інституціоналізація демократії". Вона починається, як правило, тоді, коли ще існують залишки авторитарних структур і владних інститутів, а нові демократичні структури остаточно ще не запроваджені. Ця фаза простягається від деінституціоналізації (дедиференціації) старої політичної системи до реінституціоналізації (нової структурної диференціації) демократії.

Фаза власне демократизації закінчується періодом демократичної консолідації. Фактично, проте, консолідація починається ще до завершення фази власне демократизації. Обидві фази перетинаються, і в реальній дійсності не завжди можна відокремити їх одну від іншої. І все ж таки говорити про закінчення трансформації можна, коли запроваджені ad hoc (тобто для даного випадку) в межах перехідного режиму поведінкові зразки переходять у стабільні структури, коли доступ політичних акторів до процесу прийняття політичних рішень, а також сам процес прийняття політичних рішень здійснюється в межах легітимних процедур, установлених a priori. Консолідація демократії остаточно завершена повністю лише тоді, коли будуть консолідовані самі по собі наступні чотири рівні демократичного устрою: конституційна консолідація центральних конституційних органів, таких як президент, уряд, парламент і суди; представницька консолідація, тобто консолідація територіального (партії) і функціонального (асоціації) представництва інтересів; інтегративна консолідація, зокрема зниження стимулів до позаконституційних дій, які спрямовані проти демократії, з боку потенційних груп вето (таких як військові, великі землевласники, підприємці, радикальні рухи і т. ін.) до такого рівня, коли вони інтегровані у демократію настільки, що віддають перевагу цій системі перед будь-якою іншою; консолідація громадянської культури завершує консолідацію політичної системи установленням громадянської культури, яка заснована на демократії. Лише тоді, коли усі чотири "рівні" консолідовані, можна говорити про усталену демократію, яка має змогу протистояти кризам.

Фаза консолідації нових демократій принципово характеризується подвійною невизначеністю (за К. Оффе). У ній мимоволі об'єднуються (ще) невизначені інституціональні процедури і структури, що призводить до одержання невизначених результатів в політичному процесі.

Ідеальний тип переходу до демократії буде, імовірно, складатися з чотирьох основних стадій: лібералізація політичного життя, що припускає інституціалізацію громадянських свобод, контрольовані "прикриття" режиму; демонтаж найбільш нежиттєздатних інститутів колишньої політичної системи; демократизація, що означає встановлення норм, процедур та інститутів нового демократичного режиму, основним критерієм якої прийнято вважати вільні вибори і консолідацію демократичної політичної системи; ресоціалізація громадян у нову систему.

Четвертий розділ "Кросрегіональне вимірювання демократії: політологічний аналіз національних варіантів" побудовано на порівнянні демократій різних регіонів світу. В ньому проаналізовано американську демократію, яка тривалий час вважалася майже ідеальною; виявлено специфічні особливості та відмінності процесів демократизації у країнах Центральної та Східної Європи, в Україні та країнах ісламського світу.

Одним з підсумків ХХ століття, уроком, отриманим ціною колосальних суспільних катаклізмів, стала відносна, але вельми важлива перевага демократичної моделі соціально-політичних інститутів, взаємовідносин керуючих і тих, ким керують, яка утвердилася в країнах Заходу. Ця перевага, що виявляється перш за все у довгостроковому плані, полягає в гнучкості і еластичності, яка забезпечується за рахунок ефективного зворотного зв'язку. Можливість суспільної консолідації, оптимізації управління і взаємодій соціальних та політичних суб'єктів (акторів), котру створює тонка, диференційована, налагоджена система демократичних представницьких інститутів, значно підсилила той виграшний суспільно-політичний стан, який дав Заходу ефективно працюючий ринок. Це пояснює перетворення парламентсько-представницької демократії, яке відбулося у кінці ХХ століття, у свого роду еталон сучасних політичних інститутів, що в значній мірі породило хвилю інституційних перетворень в багатьох країнах усіх континентів.

Із розширенням демократичного ареалу пов'язане і питання про те, що сьогодні являє собою американська демократія, яка протягом досить тривалого часу вважалася класичною і майже ідеальною.

Безперечно, США - одна з перших країн, де в більш або менш завершеній формі утвердилися інститути, цінності, відносини, норми республіканізму і демократії. Але американські республіканізм і демократизм з самого початку містили в собі надто сильні елементи і передумови імперської експансії та зазіхання на світову гегемонію. Одним з цих елементів була ідея вищості американців над іншими народами і особливої місії Америки у світовій історії.

З нашої точки зору, сучасну модель політичної влади у США не можливо вважати зразковою демократією, оскільки зразкова демократія передбачає рівність доступу усіх громадян і соціальних груп до політичної влади та розпорядження нею. Сьогодні у США при збереженні формальної прихильності принципам демократії все більш очевидним стає визрівання механізму управління, який заснований на відмінних від публічної політики принципах: пріоритету безособової чи безпосередньо анонімної "влади інтелектуальної еліти і світових банкірів" як на національному, так і на глобальному рівнях. Інститути демократії витискаються владою ієрархії.

Той факт, що політичні структури і законодавчі норми потребують свого укорінення у санкціонованих суспільством нормах, правилах поведінки, ціннісних системах, говорить про неминучу обмеженість спроб простого копіювання і тим більше імітації західних демократичних зразків, не підкріплених свідомою, невпинною і вдумливою діяльністю політичних акторів над розвитком внутрішніх передумов демократизації, терплячим культивуванням ендогенних, хоча і ще слабких паростків суспільної самодіяльності. Саме поверховий підхід до реформ і породив велику кількість напівдемократичних і навіть псевдодемократичних режимів.

Наприкінці ХХ століття демократичні політичні системи утвердилися у понад 100 державах світу. Значний відсоток серед них становлять постсоціалістичні країни, в яких відбувається активний політичний транзит, тобто утвердження перехідних суспільств. Враховуючи такі показники, як культурно-цивілізаційна своєрідність, політична і громадянська культура, історичний, соціальний і політичний досвід, необхідно диференціювати постсоціалістичні країни, принаймні за геополітичною і культурною ознаками. Отже, в роботі акцент було зроблено на демократизаційні процеси в галузі політики, інституційного розвитку, становлення структур громадянського суспільства у країнах Центральної та Східної Європи.

Унікальність змін, які переживають колишні соціалістичні країни, зв'язана із здійсненням ними не одного, а одразу декількох складніших "переходів". З нашої точки зору, на відміну від демократизаційних переходів у Південній Європі і Латинській Америці, в постсоціалістичних суспільствах ці переходи виявляються в одночасності навіть не трьох, як вважалося раніше, а чотирьох різних процесів: побудова національної держави, політичне запровадження ринкової економіки, демократизація політичної системи і побудова громадянського суспільства. Разом з цими особливостями можна відзначити і величезну швидкість, з якою країни Центральної та Східної Європи розпочали цей процес.

В результаті не в усьому послідовних і не доведених "до кінця" одночасних економічних і політичних перетворень в дусі "неолібералізму" в кінці 90-х років ХХ ст. у країнах Центральної та Східної Європи сформувалися порівняно усталені демократичні системи у суспільствах з відносно низьким (за західноєвропейськими і північноамериканськими стандартами) рівнем доходів. З точки зору структурної і функціональної сутності цих систем їх можна охарактеризувати як "дуальні демократії". Сенс дуалізму полягає в тому, що механізм прийняття політичних рішень базується на альянсі між правлячою елітою і "стратегічною" меншістю опозиції з метою нейтралізації опозиційної більшості.

Суспільно-політичні реалії країн Центральної та Східної Європи протягом останніх років демонструють доволі стійкі тенденції, які не знаходять переконливого пояснення з позицій класичних модернізаційних теорій. Ідеться передусім про те, що інституційні новації великою мірою були імітаційними та супроводжувалися виникненням суспільних феноменів, які не мали прямих аналогів у розвитку західноєвропейської демократії. Серед них необхідно зазначити, по-перше, що матеріально-фінансовою основою суспільно-політичних процесів стало невпорядковане та хижацьке присвоєння колишньої державної власності, яка складала у цих країнах абсолютно переважну частину економіки; по-друге, політичні еліти, які зосередили основні владні повноваження та можливості, не репрезентували скільки-небудь значні верстви населення і становили собою переважно вищі утворення, а, по-третє, були знищені механізми відповідальності влади та вищих посадовців за їхню діяльність чи бездіяльність відповідно до потреб та інтересів суспільства. До того ж усе це спостерігалось на тлі стрімко прогресуючого зниження політичної активності населення, участь якого у суспільно-політичних перетвореннях була мінімальною, окрім доволі обмеженого періоду "оксамитових революцій".

В цілому в картині демократичної консолідації в постсоціалістичній Європі виділяються лише деякі відмітні ознаки. Найбільш вартим уваги, перш за все, є факт, що країни Центральної та Східної Європи в цілому ряді сфер мають більш сприятливі вихідні умови, ніж їх південно-європейські сусіди. Шлях до формально-демократичного режиму є більш ніж важким, якщо його контекст не стимулює розвиток нових демократій.

Таким чином, країни Центральної та Східної Європи, за винятком балканських, проходять транзитний період форсованими темпами. При цьому так званий "прорив до демократії" у цих країнах при ближчому розгляді виявився скоріше не проривом і стрибком, а поверненням до тих демократичних форм, які вже раніше існували чи були готові скластися і міцно оформитися, але були насильно замінені. Інакше кажучи, у політичному транзиті країн Центральної та Східної Європи можна скоріше побачити повернення до підготовчого етапу, перехід до природного і більш адекватного реаліям стану. В якості прикладу можна навести Чехію, де усе виявилося пристосованим до демократичних форм правління і життя суспільства в цілому. Саме тому вона відносно легко ввійшла в демократію.

У цілому ж можна зазначити, що демократизація в країнах Центральної та Східної Європи - це все ще відкритий процес. Тому, безперечно, комплексна оцінка змін, що відбуваються, буде вельми приблизною.

Про різноманітність чинників, які впливають на процес демократизації, про унікальність їх конкретно-історичних сполучень у окремих країнах з особливою наочністю свідчить український досвід.

Демократія в Україні сьогодні піддається серйозним випробуванням. В обстановці політичного протистояння, посилення розбіжностей не стільки щодо цілей і ціннісних орієнтирів змін, які відбуваються в суспільстві, скільки щодо способів їхнього досягнення, з одного боку, зростає загроза використання силових методів боротьби для відновлення соціальної і політичної рівноваги, а з іншого - самі цілі й цінності, покликані об'єднати і консолідувати суспільство, немовби відходять на другий план, підпорядковуються логіці боротьби, а не спільного творення, логіці придушення, підкорення, а не пошуку компромісу, узгодження і злагоди.

Серед основних проблем становлення української демократії можна назвати наступні: зміцнення конституційних засад демократії; створення надійних гарантій еволюційного розвитку українського суспільства, які виключали б можливість соціальних потрясінь, забезпечували незворотний характер суспільних перетворень; забезпечення динамічного переходу до ринкової економіки як економічного фундаменту демократії; обрання адекватної моделі демократичних перетворень.

Послаблення демократичних начал у розбудові української держави значною мірою є наслідком прорахунків у реформуванні механізмів влади та управління, загостренням політичної боротьби, яка часто блокує діяльність інститутів влади і державного управління, застосування законів.

Сьогодні Україна потребує посилення державної влади, формування сильної демократичної держави, оскільки зараз ми маємо ще не досконалу, не сильну державу, в якій значна частина проголошених у Конституції України положень поки що є формальними деклараціями та побажаннями і потребує детальнішого розкриття у відповідних законах (хоча сам зміст Основного Закону України засвідчує її демократичний вибір, розкриває суть демократії, проголошує її основні засади).

Нова стратегія курсу держави повинна бути спрямована на максимальний політичний консенсус, суспільну консолідацію населення, його згоду відносно основних цілей і механізмів реалізації базових принципів демократії.

Таким чином, потрібно зазначити, що Україна переживає зараз поки що перший етап процесу демократизації, тобто етап переходу до демократії. Його тривалість значною мірою залежатиме від темпів формування інституційних основ демократії, становлення її соціально-психологічних засад. А це, в свою чергу, актуалізує діяльність суб'єктивного фактора, яким є насамперед державне управління, провідна роль політичної еліти у трансформаційних процесах.

Проблема співвідношення західних демократичних зразків з політичними режимами незахідних країн, зокрема країн ісламського світу, є яскравою ілюстрацією багатоманітності демократизаційних процесів та форм.

Головною перешкодою на шляху до демократизації в країнах ісламського світу, на нашу думку, є масова психологія і ціннісні орієнтири суспільства. Високий рівень життя населення в нафтових арабських державах нітрохи не наближає їх до ідеалів демократії. Усталеність традиційних цінностей і багатьох елементів трайбалізму є дуже істотною перепоною для впровадження у суспільство демократичних норм західного зразка.

Демократія продемонструвала здатність пристосовуватися до різних національно-культурних умов. Але при цьому особливо необхідно підкреслити, що прищеплення і інституціоналізація демократичних форм політичної самоорганізації суспільства на тому або іншому національному ґрунті ні в якому разі не може зводитися до механічного трансплантування готових форм, принципів та інститутів західної демократії. Існують норми, цінності та інститути, які через свою історичну і політико-культурну специфіку не можуть бути відтворені у чистому вигляді поза їх початковим контекстом. В масиві національної свідомості кожного народу є базисні, вроджені елементи, які визначають дух, менталітет, характер даного народу, і вони не можуть не накладати родовий відбиток на його політичну систему. Перспективи модернізації і демократизації значною мірою залежать від стану свідомості народу, від ступеня його готовності прийняти і реалізувати основні принципи і норми політичної демократії і ринку. Інакше кажучи, необхідно, щоб кожний народ дозрів для відповідних форм і механізмів політичної самоорганізації. А цього можна досягнути лише в результаті тривалого історичного досвіду.

У п'ятому розділі "Межі можливостей демократії у прогностичних пресупозиціях" розглянуто майбутнє демократії. Для цього виокремлено суперечності і парадокси-виклики демократії, а також окреслено сучасні тенденції та перспективи її розвитку.

Серед усіх політичних систем тільки демократія спирається на мінімум примусу і на максимум згоди. Демократичні держави неминуче постають перед певними "вбудованими" в демократії парадоксами-викликами і суперечностями. Ступінь здатності конституційно-демократичних режимів до вирішення подібних суперечностей переважно за допомогою своїх ключових інституційних структур або за рахунок власної внутрішньої зміни і визначає гостроту головної загрози неперервності їх існування. Більше того, ця здатність і уособлює парадокс мінливості сучасних демократичних політичних режимів. Справа полягає у тому, що будь-яка подібна трансформація, котра здійснюється в межах конституційно-демократичних режимів, тягне за собою деяку "металегітимацію", яка виходить за межі встановлених правил гри.

Процеси розвитку демократії як у глобальному вимірі, так і в окремих країнах, тісно переплетені з іншими загальносвітовими і цивілізаційними процесами, перш за все з глобалізацією і розвитком інформаційного суспільства.

Не тільки нові демократії, але навіть і деякі демократії розвинутих країн Заходу навряд чи зможуть найближчим часом або в недалекому майбутньому уникнути певних кризових і дестабілізаційних політичних явищ, котрі в цілому не сприяють розвитку ліберальної демократії.

В контексті кількох сучасних тенденцій розвитку - прискорення глобалізації, четвертої хвилі глобальної демократизації і піднесення транснаціональних соціальних рухів - багато науковців почали розглядати ідею демократії без кордонів, тобто "транснаціональної" (або глобальної) демократії.

У дедалі більшому масиві літератури про транснаціональну демократію можна вирізнити чотири окремі нормативні теорії, а саме: космополітичну демократію, ліберал-інтернаціоналізм, радикальну плюралістичну демократію і дорадчу демократію.

Спільною для усіх цих теорій є спроба надати значення ідеї транснаціональної демократії і з'ясувати нормативні принципи, моральні ідеали та інституційні умови, необхідні для її ефективної реалізації. Кожна теорія спирається на політичний космополітизм, який намагається виробити загальні принципи, структури і практики, потрібні для побудови набагато гуманнішого світового порядку, за якого люди повинні мати пріоритет над інтересами держав та їхніми геополітичними махінаціями. І, нарешті ці чотири теорії поділяють віру, що за умов сучасної глобалізації транснаціональна демократія - потрібний, бажаний і політично здійсненний проект. Іншими словами, демократію потрібно ставити вище від альтернативних систем авторитарного правління.

Таким чином, оскільки історія демократії - це історія послідовних спроб по-новому поглянути на демократичний проект, щоб пристосувати його до нових історичних обставин, реагуючи на сучасні моделі глобалізації і регіоналізації, теоретики почали міркувати про необхідність, бажаність і вірогідність транснаціональної демократії, щоб зробити підзвітними ті глобальні і транснаціональні сили, що тепер уникають наявних інституцій територіальної демократії. В результаті були сформовані чотири нові погляди на перспективи демократії, які різною мірою знайшли вияв у нинішніх роздумах про реформу глобального і регіонального врядування - від ЄС до МВФ. Це переконлива і морально амбітна відповідь на виклик глобалізації і вимоги створити демократичнішу архітектуру глобального і регіонального врядування.

Ми вважаємо, що не існує жодного неминучого історичного процесу, який гарантує повільне, але неухильне просування в бік демократії дедалі повнішої та ефективнішої. Ступінь демократії, досягнений у глобальному масштабі, ще досить обмежений, і навіть тоді, коли видається, ніби демократію надійно утверджено, в дуже багатьох аспектах вона ще непевна і неміцна.

Справа в тому, що межі і можливості теперішньої демократії, очевидно, радикально відрізняються від меж можливостей демократії, що існувала в будь-яку минулу епоху в різних країнах. Ми можемо бути впевнені, що в майбутньому, як і в минулому, суворі вимоги демократичного процесу не будуть цілком реалізовані, і багато з теоретичних і практичних проблем, які постають перед цим процесом, не будуть остаточно вирішені.

Отже, так чи інакше сучасна демократія хоча і не викликає абсолютного політичного оптимізму, проте її можливості не вичерпані, а для ефективного здійснення процесів демократизації ще належить багато чого зробити, і, зокрема, головне - забезпечити відповідність демократичних форм новим суспільним та науково-технічним реаліям ХХІ століття.

Висновки

Результати проведеного дисертаційного дослідження дозволяють зробити наступні висновки:

— Взагалі категорія "демократія", якщо її розглядати з відокремленням від її історичних визначень, - це, зрозуміло, абстракція, але абстракція правомірна, в силу того, що в ній виокремлено те загальне, котре притаманне різним формам демократичного устрою. На нашу думку, демократія - це суспільно-політична система, заснована на рівних можливостях, а не на ієрархії та привілеях; система соціального забезпечення і перерозподілу, що спрямована на зменшення соціальної нерівності; система управління, котра гарантує права і інтереси меншості через контроль влади більшості і, нарешті, система управління, яка слугує інтересам народу, незалежно від його участі в політичному житті.

— Головна суперечність демократії - це суперечність між ідеєю демократії як повновладдям народу і можливістю її практичного втілення. Різне теоретичне вирішення цієї суперечності між ідеалом демократії та її реаліями знайшло свій вияв в існуванні різноманітних концепцій демократії. Особливості кожної базової концепції і додаткових політичних платформ певною мірою визначаються тим, яка саме нація і яким чином брала участь у створенні демократичної системи. Так, англійська, німецька, американська, французька, італійська та інші нації значною мірою вплинули на характер і особливості кожної з цих демократичних концепцій. Причому, створення певного типу або різновиду демократії регулювалося законами будівництва національних цивілізацій і культур.

— Якщо демократію розглядають як спірний та відносно нестабільний феномен, який тісно зв'язаний з практичними реаліями, то демократизація відбувається шляхом тривалих соціальних перебудов, які мають бути відносно прозорими. Хоча процеси демократизації можуть бути тривалими, мінливими та спірними, вони мають підтвердити своє існування потужними доказами. Тривала історична перспектива збільшує прогнози щодо потенційного запровадження процесів демократизації у світі. Демократизація суспільства - це певна спрямованість політичного процесу, яка характеризується розширенням прав і свобод громадян та їх організацій, участю народу в політичному житті та його впливом на прийняття політичних рішень, посиленням контролю з боку суспільства за діяльністю держави, забезпеченням вільної конкуренції різних політичних сил, ідеологічного і політичного плюралізму.

— Множинність теорій демократій і різноманітність досвіду демократизації свідчать про імовірну справедливість наступних тверджень: немає єдиного чинника, який міг би слугувати достатнім поясненням розвитку демократії в усіх країнах або в одній окремій країні; немає єдиного чинника, який був би необхідним для розвитку демократії в усіх країнах; демократизація в кожній країні є результатом комбінації причин; комбінація причин, які породжують демократію, в різних країнах буває різною.

— Складність демократичного транзиту значною мірою залежить від характеру режиму, який потрібно реформувати. Демократизація авторитарного ладу, що передбачає трансформацію переважно політичної сфери, відбувається легше, ніж ломка структур тоталітаризму, які охоплюють усе соціально-політичне життя суспільства.

На нашу думку, для прискорення процесу демократизації, а отже, і становлення громадянського суспільства, а також для відновлення природного взаємозв'язку між суспільством і владою, яка повинна виконувати волю народу, що делегував їй право підтримування суспільного порядку, необхідно здійснення низки першочергових заходів, серед яких: обмеження влади та її підзвітність; ротація керівників; децентралізація влади.

— При усій різноманітності варіантів переходу від авторитаризму до демократії існують загальні компоненти, які характеризують процес політичної модернізації і демократизації в різних поставторитарних країнах: легітимність режимів, яка забезпечується вільними виборами, що проводяться у відповідності до положень конституції і виборчих законів; дійсний розподіл влад, включаючи зміцнення судової влади; підпорядкування армії громадському контролю; політичний плюралізм і дотримання прав людини.

— Процес трансформації авторитарних і тоталітарних політичних систем в демократичний режим можна поділити на три різних періоди з різними завданнями: першим кроком є руйнування попередньої авторитарної або тоталітарної політичної системи. Це інтервал між відкриттям авторитарної або тоталітарної системи для нових політичних сил і вільним обранням першого демократичного уряду; другим кроком є будівництво усіх важливих інститутів демократичного режиму. Протягом цього проміжку часу приймається остаточне рішення про архітектуру політичної системи; третя фаза, консолідація в вузькому сенсі цього слова, починається після завершення попередньої конструктивної фази. В основному ця фаза характеризується тим, що за допомогою (ще) невизначених процедур/інститутів починається вироблення невизначених результатів. Подолання цієї подвійної невизначеності є основною проблемою протягом фази консолідації.

Можна з повною впевненістю стверджувати, що оптимальним варіантом, який забезпечує у кінцевому підсумку найкращі шанси для утвердження консолідованої демократії, є "пактування" або "договірний" перехід. Його основний принцип полягає в укладенні пактів, угод, до яких виявляються залученими правлячі групи попереднього режиму, а також ті, хто був усунений від влади чи взагалі не володів жодною владою. І, безумовно, "революційний" тип супроводжується найбільшими складнощами, оскільки при цьому певне політичне угруповання узурпує владу, а далі виникає довготривалий період очікувань, перш ніж стає можливим реальний перехід до демократизації.

Проте, на нашу думку, сам вибір типу або шляху демократичного транзиту (демократизації) ні в якому разі не є довільним. Він диктується не стільки волею політичної еліти чи її частини, скільки історичними традиціями, нормами і інститутами, які притаманні даному суспільству, політичною культурою конкретної держави, а також у великій мірі "зовнішніми" - економічними, соціальними, політичними та іншими чинниками.

— Американська демократія дієво організовувала, контролювала і обмежувала владу національної держави, проте її можливості тепер помітно зменшуються в умовах транснаціоналізації світу, зростання економічних і інформаційних констеляцій, які слабко регулюються, і чий політичний вплив та арсенал маніпулювання поведінкою людей спотворює власне ідею публічної політики. Це істотною мірою визначається самою природою американського громадянського суспільства: свобода існування і конкуренції різноманітних соціальних інтересів, яку гарантує громадянське суспільство, і яка є значним благом та невід'ємним атрибутом демократії, створює разом з тим передумови для піднесення і політичного впливу економічно багатих та соціально сильних груп. У ХХІ столітті США мають скласти важливий іспит на спроможність адаптації до імперативів складного та суперечливого політичного життя постіндустріального суспільства.

— Можна визначити певні спільні й навіть універсальні ознаки демократизації суспільно-політичного життя у постсоціалістичних країнах: утвердження на рівні політичної свідомості ставлення до демократії як до безальтернативної мети суспільного розвитку; делегітимізація тоталітаризму й авторитаризму та масова підтримка демократичного шляху суспільних перетворень, адекватної національним традиціям та історичному досвіду країни моделі демократичного розвитку; закріплені практично в усіх конституціях демократичні права і свободи людини й громадянина та їх конституційні гарантії; чітка ідентифікація демократії з ринковою економікою, інститутом приватної власності, свободою підприємницької діяльності, структурами громадянського суспільства, становленням середнього класу як основи економічної, соціальної та політичної стабільності; міжнародна підтримка ліберально-демократичних перетворень в економічній і політичній сферах.

— Конкретні напрямки інтенсифікації демократичних перетворень в Україні, мають бути наступними: неухильне дотримання принципу розподілу влади за умов законодавчого забезпечення процесу узгодження дій виконавчої і законодавчої влади, здійснення ними своїх конституційних компетенцій, оскільки як демократія, так і демократичне врегулювання стають неможливими без права і належних законів; більш чітке конституційне визначення того, якою ж врешті-решт є наша держава. Доки не буде узаконений цей важливий алгоритм її функціонування, про взаємодію та взаєморозуміння, як і про розмежування функцій між гілками влади годі буде й говорити; першорядною умовою нашого демократичного поступу повинна стати не декларативна, а реальна солідаристська основа суспільства, яка б допомогла прагматично оцінити реальний стан наших реформ. Демократичні структури можуть вважатися консолідованими за умови, якщо вони виконують функції підтримання порядку та управління; потрібно глибоко усвідомити, що сучасна світова практика переходу суспільства від тоталітарних чи авторитарних форм владного правління довела, що становлення демократії значною мірою залежить від зрілості національної політичної еліти, тієї ролі, яку вона відіграє у процесах державотворення.

З нашої точки зору, в цілому курс України на демократизацію, в принципі, відповідає світовим цивілізаційним процесам. Щодо особливостей побудови демократії в Україні, то можна виокремити наступні: демократичні зміни розпочалися на тлі несформованості багатьох передумов переходу до демократії: в економіці, соціальній сфері, культурі, політиці; гетерогенність українського суспільства (структурованість за соціально-економічними, ідеологічними, етнічними, релігійними, регіонально-культурними, мовними ознаками, відмінності у зовнішньополітичних орієнтаціях тощо) ускладнює побудову стабільної демократії; драматизм ситуації посилює те, що Україні необхідно одночасно розв'язувати два складних завдання: долати безліч негативних наслідків авторитарного минулого, розбудовуючи демократію, і одночасно вирішувати складні соціально-економічні проблеми; безпорадність влади в умовах соціально-економічної кризи девальвує демократичні цінності і принципи владарювання в очах пересічних громадян; показником розчарування у демократії можна назвати тенденцію до "полівіння" електорату, зростаючу аполітичність молоді; не сприяє зміцненню демократії і політична еліта, яка не спромоглася встановити між собою консенсус навіть заради визнання спільної та рівної зацікавленості в забезпеченні демократичних інститутів і виробленні спільної програми демократичних реформ; відсутність всенародного обговорення комплексних проектів демократичних перетворень, нерозвиненість форм контролю за владою та посадовими особами відводить населенню роль пасивного спостерігача кулуарних зіткнень та соціально-економічних експериментів у суспільстві, посилюючи цим масове соціальне відчуження; демократія формується протягом тривалого часу і брак в українському суспільстві реальних позитивних змін породжує масове соціальне нетерпіння, фрустрації.

— Ми вважаємо, що демократія по-мусульманськи - це демократія специфічного типу, яка поєднує у собі ціннісні орієнтації, традиції і особливості, притаманні ісламській релігії, та певні елементи і характерні риси традиційного західного демократичного еталона.

На сьогоднішній день в країнах мусульманського світу відсутні такі важливі передумови демократизації, як сприятлива для більшості громадян соціально-економічна політика та високий професіоналізм керівництва на всіх рівнях управлінської діяльності. Але разом з тим, не можна заперечувати, що мусульманські суспільства зараз перебувають під впливом певних демократичних змін. Ісламські соціуми відчули подих світових процесів демократизації і глобалізації. А це означає, що демократизація в країнах ісламського світу має право на життя і має свої перспективи розвитку.

— Демократія є не тільки парадоксальною, а також й дисгармонійною. Вона неминуче має бути дисгармонійною, бо, по-перше, окремі громадяни постають перед важким політичним вибором, не маючи ніякої впевненості, що знайдуть ясний розв'язок, а по-друге, висновки певної спільноти напевне різнитимуться, коли вони зіткнуться з низкою важких питань.

— Загальні перспективи демократії ще ніколи не видавалися такими сприятливими як зараз, проте навряд чи коли-небудь було важче передбачити, якого типу чи ступеня демократії нам слід сподіватись у майбутньому.

Головні виклики надійдуть із середовища утверджених сучасних, представницьких, ліберальних, національних, політичних демократій. Спроможність цих країн змінити свої добре закріплені правила і практики, щоб нейтралізувати дедалі більше невдоволення своїх громадян, визначить перспективи демократії в усьому світі. Невдоволення навряд чи і далі буде обмежене лише одним сегментом політичного спектру, дарма що в короткій перспективі матиме більший вплив на партії та рухи лівого спрямування.

На цю перспективу, здається, існуватиме три головні можливі відповіді: нове утвердження і поширення лібералізму (більш ліберальна демократія); повернення до давніх традицій республіканського громадянства (доліберальна демократія); винахід нових, навіть безпрецедентних форм представництва і підзвітності (постліберальна демократія).

— Цілком зрозумілим є те, що майбутнє демократії пов'язане з сильною демократією - з відродженням тієї форми спільноти, що не є колективістською, тієї форми публічних міркувань, що не є конформістською, і низки громадянських інституцій, сумісних із сучасним суспільством. Сильна демократія визначена політичною наукою як демократія учасницького типу. Вона розв'язує конфлікти за умов браку незалежної основи за допомогою постійної участі в політичному процесі, безпосереднього самоврядування і створення політичної спільноти, здатної трансформувати залежних приватних індивідів у вільних громадян, а часткові і приватні інтереси - у громадське добро.

— У перспективі глобальне просування демократії є, безперечно, можливим. Але для цього по-перше, молоді ліберальні демократії останньої хвилі демократизації повинні консолідуватися (поки що це вдалося лише небагатьом з них). Вони мають укоренитися інституційно і домогтися деякого мінімального рівня ефективності управління. По-друге, потрібно поглибити і лібералізувати політично суто електоральні демократії для того, щоб їх інститути набули дійсної цінності в очах більш ширших верств населення.

І, нарешті, усталені, індустріалізовані демократії повинні продемонструвати, що вони не втратили своєї демократичної життєвості, своєї здатності до реформ і ефективного управління. Ідеологічна гегемонія демократії у світі ґрунтується на двох засадах: на очевидній моральній і практичній вищості політичних систем усталених демократій і на все більш активному використанні ними таких важелів, як тиск і надана на певних умовах допомога, для сприяння демократичному розвитку у світі. По мірі розширення універсуму усталених ліберальних демократій будуть з'являлися нові джерела розповсюдження демократичного впливу, тиску і допомоги.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

Індивідуальні монографії:

1. Латигіна Н.А. Демократія: реалії versus утопії / Латигіна Н.А. - К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2008. - 400с.

Рецензії:

1. Коноваленко Ю. Демократія: справжня цінність чи фальшивий міраж? / Ю. Коноваленко // Освіта. - 2008. - №34. - 27 серпня-3 вересня. - С.10-11.

2. Кудряченко А. Демократія: реалії versus утопії / А. Кудряченко // Віче. - 2008. - №23. - С.16-17.

Книги у співавторстві:

1. Політологія. Хрестоматія. Навчальний посібник / [Кремень, Кулагін Ю.І., Кремень Л.О., Латигіна Н.А., Полуріз В.І.]. - К.: Альтерпрес, 2004. - 832с.: іл.

Статті у фахових виданнях:

1. Латигіна Н. До визначення феномена демократії / Н. Латигіна // Політичний менеджмент. - 2004. - №3. - С.20-29.

2. Латигіна Н. Ідентитарні та конкурентні демократії / Н. Латигіна // Науковий вісник Чернівецького університету. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. Збірник наукових праць. - Чернівці: "Рута", 2004. - Вип. 229-230. - С. 133-137.

3. Латигіна Н. "Ідеальна" американська демократія: міф чи реальність? / Н. Латигіна // Персонал. - 2004. - №8. - С. 22-25.

4. Латигіна Н. Шляхи та структурні фази демократизації суспільства / Н. Латигіна // Політичний менеджмент. - 2005. - №2. - С.68-77.

5. Латигіна Н. Передумови демократизації суспільства: основні підходи / Н. Латигіна // Персонал. - 2005. - №3. - С.15-18.

6. Латигіна Н.А. Сучасні теоретичні концепції демократії (частина І, ІІ) / Н.А. Латигіна // Науковий вісник. Одеський державний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. - Науки: економіка, політологія, історія. - 2005. - №5. - С.76-85; - №6. - С.107-118.

7. Латигіна Н.А. Антична демократія як джерело виникнення сучасної демократії / Н.А. Латигіна // Вісник Київського національного університету імені Т. Шевченка. Філософія. Політологія. - 2005. - Вип. 73-75. - С.162-166.

8. Латигіна Н. Походження сучасної демократії: нетрадиційний погляд / Н. Латигіна // Дослідження світової політики: Зб. наук. праць. - К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2005. - Вип. 32. - С.250-260.

9. Латигіна Н.А. Демократія: деякі роздуми з приводу виникнення / Н.А. Латигіна // Вісник Одеського національного університету. - 2005. - Т.10. - Вип. 11. - С.133-143.

10. Латигіна Н. Між Кораном і конституцією. Демократія й демократизація у мусульманському світі / Н. Латигіна // Політика і час. - 2006. - №3. - С.63-71.

11. Латигіна Н. Хвилі демократизації: історичні підсумки / Н. Латигіна // Дослідження світової політики: Зб. наук. праць. - К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2006. - Вип. 35. - С.56-71.

12. Латигіна Н.А. Суперечності та парадокси-виклики демократії / Н.А. Латигіна // Наукові записки. Політичні науки. - К.: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2006. - Т.57. - С.48-52.

13. Латигіна Н. Переваги демократії: питання і відповіді / Н. Латигіна // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. Збірник наукових праць. - Львів: Львівський національний університет імені І. Франка, 2006. - Вип. 18. - С.87-95.

14. Латигіна Н. Демократичний транзит: російський досвід / Н. Латигіна // Дослідження світової політики: Зб. наук. праць. - К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2006. - Вип. 37. - С.217-228.

15. Латигіна Н. Ціннісний вимір демократії / Н. Латигіна // Вісник Львівського університету. Серія Філософські науки. Збірник наукових праць. - Львів: Львівський національний університет імені І. Франка, 2007. - Вип. 10. - С.291-305.

16. Латигіна Н.А. До питання про моделі демократизації / Н.А. Латигіна // Наукові записки. Політичні науки. - К.: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2007. - Т.69. - С.31-35.

17. Latygina N. Economic contradiction of democratization of a society on the example of the former Soviet Union countries / N. Latygina // Les Cahiers de la Mondialisation. Enterprises Mondialisation. - Cracovie - Messine - Paris - Kiev, 2008. - P.7-16.

18. Латигіна Н. Демократизація Центральної та Східної Європи: різноманітні підходи і універсальні ознаки / Н. Латигіна // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - К., 2008. - Вип. 37. - С.233-244.

19. Латигіна Н.А. Перспективи демократії / Н.А. Латигіна // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - К., 2008. - Вип. 38. - С.236-245.

20. Латигіна Н.А. Сучасні тенденції розвитку демократії у світовому політичному просторі / Н.А. Латигіна // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - К., 2008. - Вип. 42. (підсерія "Курасівські читання"). - С.240-251.